Михайло Яцків – Збірка творів

КРАСУНЯ

Встав я — ще світанку не було, та й пішов шукати ро боти і щастя.

Приходжу до Яблінки — там хати великі, а віконця ли­ше на півтора ліктя, і то зсередини поприбивані, а хати чорні, як заїзд до корчми.

Приходжу до Порогів,  а там ще гірше ніж в Яблінці Хати з доброго дерева кладені, але недокінчені, зверху лу­бами понакривані. Підходжу до тартака, настав вечір. Тре ба десь повернути на ніч. Повертаю до одного ґазди і пи таю в ґаздині, чи не переночував би я в них. А вона каже:

—           Або я бороню?  Та я не бороню, але не знаю, що|
скаже ґазда, бо нема його вдома. Десь поїхав у ліс.

Хата велика, наче стодола, а віконця маленькі і темні.’ Чую, десь вівці в хаті блеють, але не бачу де. Чую: та бої й корова замукала теж у хаті, але також не видно де. Ґаз­диня засвітила скипками, а то в хаті гірше як у бовдурі,; бо хата курна. Там, де постіль, за драбиною повно ягнят. Де стіл — там корова.

Сперся я руками на коліно, слухаю своєї нудьги і пус-‘ каю деяке слово вголос — от аби лише чути. Так балакаємо обидвоє з ґаздинею, аж рипнули двері і входить дівчина. Внесла полотно і поклала на лаві. Ми подивились хвилину одне на одного. Вона ніби здивувалася, але витримала мій погляд і вийшла. Тримала голову згорда, очі в неї ніби тро­хи приболіли від диму. А мене наче пришибло. Все мені видиться, що вона ще стоїть, і світло мигає по ній та по вишиваній сорочці. Як уві сні. Через якийсь час дівчина ввійшла знов і сіла коло печі. Ми знов дивилися одне на; одного. Я втратив мову. Аж тут чую: приїздить ґазда. Позаганяв коні до стайні, а сам входить до хати.

—           Добрий вечір, га!

60


Присадкуватий, як бочка, чоловік, весь мокрий і обта-мшаний, привітався зі мною.

—           А ти не топиш, жінко, га, не вариш їсти?

Вона вмить затопила і накидала картоплі в піч. А в хату їй пню диму найшло з печі. Відкривають вікно в стелі, аби Цей дим виходив. Горить у печі, але нічого не вариться, мине картопля печеться. Потім посідали ми та їли ту кар-мпілю з огірком. Старий спитав, звідки я забрів аж у По-|)оги. Я сказав, що з Гринівки і хочу тут стати до роботи и.і тартаку. Після цього сказав він хлопцеві нарізати січки, \опчина приніс вівсяної соломи, старий хотів іти до сіней, пі я не міг дурно сидіти і пішов допомогти йому. Стара и.іпустила повну хату овець, а ягнята — з-під постелі, як иичне одне по другому скакати, ходити та мекати! Стара мппіла ягнят та розкидала кожне до його мами.

Нарізали ми трохи січки, та й каже старий:

—           Підемо  спати.

Пішов хлопчина, вніс соломи, поклав мені в куті, бо НІде не було місця, і дали верету від коней. Стара полізла НІ ніч, хлопчина на запічок, старий на припічок, але не роз­купаючись, бо казав, що як роззується, то гірше змерзне у ноги. Дівчина лягла на постіль. Скипка загасла, всі по­снули скоро. Вівці товклися без упину і мекали, а корова Почала ходити по хаті, і я мусив уважати, щоб не стала Мені на голову. Закурив я люльку, сперся на ліктях та іі думаю. Дівчина так і не зникає мені з очей… Там десь мої батьки б’ються з нуждою, а мені двадцять три роки, і и скитаюся та й ніде собі місця не зогрію.

—- Шкода твоєї сили! Ти ніде місця не зогрієш, бо під Гобою земля горить,— казав бувало батько.

Ех, правда, що шкода, але чому так?

Аж от тепер перший раз на своєму віку пригорнув мене

іі кут. Може, я хоч тут знайду спокій?.. Все добре, але

чи оця горда дівчина схоче мене?..

Від таких думок я аж піднявся і сів. Раптом до мене на­пилилася біла постать, я обняв і пригорнув її до себе. Те-иг|і—хоч би й сам чортяка старався-—я її не віддам.

Так просиділи ми в мовчанці до світанку. Встаю. Встав і Гвзда. Пішов, дав коням сіна і ввійшов знов до хати. Умився, сюди-туди по хаті — нема в що витертися. От він і шітерся рукавом.

Дівчина встала, та якась мов ще краща як звечора. Іілиснула на мене очима і побігла кудись.

61

 

Не вагаючись, я попросив газдів, щоб послухали моєї! просьби:

—           Ґазди мої добрі,— кажу,— дякую вам за нічліг. І
Багато сіл збив я вже своїми ногами, але такої гарної!
дівчини не бачив. Причарувала мене ваша дочка, хоч неї
сказала ще й слова. Так мені на душі легко, ніби я у вас!
своє щастя знайшов. Тож будьте вибачні, що отак раптом!
і без старостів, сам прошу вас руки вашої доньки…

Стара похитала головою і заплакала нишком, а старий І сказав, видивившись на мене:

—           Чекай, парубче. Ми з радої душі… не проти цього,]
але чи знаєш ти, що наша дівчина — німа?..

1907.

Категорія: Михайло Яцків – Збірка творів

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.