Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ОЛЕНКА (ДОЧКА), ЗАПИСИ 60-Х РОКІВ

Бабо, чуєш, валянки до мене говорять» (риплять на
снігу — перший мороз).
ОЛЕНКА (ДОЧКА), ЗАПИСИ 60-Х РОКІВ

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
799
«Середня нога» (на коліно).
На антресолі: «Зимовець» («Бо там мій ровер зимує»),
«Хрупанці» (печиво).
«Підперезанка» (ремінець).
«Перёйда» (місток через річку, кладка: «Я перейду через перейду»),
«Держак» (шнурок до капелюха, зав’язка).
«Тут починається виступка» (сходи).
«Я маю такий сильний дмух» (за святковим столом гаси¬ли подихом свічки).
«Морковник» (овочевий магазин). «Запорожець (про машину)… всю вулицю запорошить…»
«Де ті книжки замріялися?» (загубилися). «Це доросля- чий, а не дитячий» (зубний порошок).
«Щось пароплав написав на воді» (слід лишив).
«Бабо, чому в тебе зігнутий живіт?»
«Хочу їсти таке яйце, як тато, — щоб тільки випустити з хатки і більше нічого не робити» ( не розмішувати, а, розбив¬ши шкаралупку, їсти цілим).
«Я снігу не боюся: я з ногів падаю сторч у сніг…»
Впала, послизнувшись на підлозі. «Це все ти, бабо, вин¬на». — «Чому?» (баба була в сусідній кімнаті). — «А чому ка¬жеш мамі пастувати підлогу?»
« — Хочу місяць дістати.
— А ти ось на цю будову вилізь і спробуй дістати…
— Хи-хи… Хіба їх для того будують, щоб місяць дістава¬ти?
— А для чого?
— Не розумієте? Щоб люди жили — ось для чого!»
…З-поміж багатьох таємниць життя, з якими стикаються діти, їх особливо цікавить таємниця смерті. Вони ще не відчувають страху перед нею, але щось їх бентежить, і вони раз у раз до неї звертаються…
«Всі люди народилися, щоб умерти, не так, як забавки… Люди помруть, а забавки житимуть…»
«Для чого люди вмирають? Уже як народився, то не по¬винен умирати. Хай би, як людина народиться, земля приро¬стала на метр чи на скільки, щоб не було тісно…» (Льоні Гра- бовському, який був у цей час у нас, аж сльози на очі навер¬нулися!).
Іншим разом — на Байковому цвинтарі. Побачивши

800
ІВАН ДЗЮБА
пам’ятник на могилі: «Це балерина?.. Я думала, що то вона і сама є, тільки обліплена глиною». Потім: «— Мамо, а як зро¬бити, щоб люди не вмирали? — Не знаю. — А тато знає? — Ні, не знає. — А хто знає? — Ніхто не знає. — А чому та лю¬дина не встане з гроба?..»
«А як людина помре, вона легка чи важка?»
«А мертвій людині боляче чи ні?»
«Іра каже, що мертвих у могилу кидають. Хіба ж людей ки-дають? Дяді по такій драбині спускають людину вниз, а потім виходять і кличуть таких майстрів, що землю засипають».
«Так багато людей повмирало… Шевченко помер, Леся Українка померла, Франко помер, Бах помер, Бетховен по¬мер, Моцарт помер… Я нікого з них так і не знала, тільки Франка знала…» Ми почали запевняти її, що й Франка вона не знала, бо жив він давно. Але вона вперто стоїть на своєму: Франка знала! Нарешті ми пригадали, що ще понад два ро¬ки тому, їй і трьох не було, ми в Ірпені на пляжі зустріли Та¬раса Івановича Франка, сина поета, — і вона запам’ятала прізвище!
«Навесні не стане Оленки, а буде принцеса. Впізнаєте — житиму, не впізнаєте — помру».
« — Мені снилося, що мама німіла…
_ ?
— Ну, вмирала…»
«Бабо, мене Бог уночі навчив читати».
«А куди машина повезла сніг? У небо?»
«Звідки беруться хвилі? Може, хвилі — то риб’яче весілля? Може, то риби хвилі пускають?»
« — Знаєш, чому цей тюльпан так гарно розцвів?.. Бо по¬чув, як я сказала, що він найкращий… А мамин — тому, що по¬бачив, що мама хвора…»
Після того, як упала в пивницю на дачі в Олени Стані- славівни Компан: «Придумаю таку пивницю, щоб висіла» (такий погріб, щоб не треба було до нього спускатися).
«— Тату, коли поїдемо мандрувати по світі?
— Цієї весни, як захочеш.
— А знаєш, що шукатимем?
_ ?
— Справжнього принца. Деякі ще лишилися.
— То хіба треба в Африку їхати. (Це —бабуся).
— Ні, я хочу, щоб він по-українському говорив».

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
801
«Хай Максим буде справжнім принцем. Там наш буде палац. Ремонту не треба… І так нам пощастить…»
«Хотіла б стати русалкою, але боюся: як у воду піду — чи акула не з’їсть?»
«Хай вітер набереться такої сили, щоб хату звалити».
«В мене цілий час є голос».
«Другий кавалер з мене виліз» (какає).
«Очі зовсім розвиднилися» (прокинулися, стали бачи¬ти).
«Мені так свербить у горлі, що я шию відрубала б».
«Хвороба велика, поламалася на скалочки, трохи до Іри, трохи до Світлани, трохи до мене — всім по хворобі».
« — Оленко, доки ми будемо хворіти? Давай умовимося: ще сьогодні похворіємо, а з завтрашнього дня у нас уже не буде температури, гаразд?
— Хіба з термометром умовимося».
« — Завтра я вже буду здорова.
— А ти що: домовилася з термометром?»
« — Мені ще треба досиджувати за столом…
— Що, яйця будеш висиджувати? І вилупляться півні, і будуть нас уранці будити?»
(Як говорять до неї щось таке, що їй не подобається:) «Я ведмідь… Я вашої мови не розумію…»
«— Оленко, ти що, розуму не маєш?
— А мій розум оглух. Я до нього говорю, а він не чує».
«— Не стомилася?
— Я бігун-ненабігун, я крутун-ненакрутун…»
«Мушу розпалити піч, бо вогонь засох».
«Дивись, шкіра пом’ялася» (ручка від торбинки надави¬ла).
«Тату, подивись, який мої руки мають великий крок» (обхват). «Мої руки постаріли» (помагала бабці прати, і до¬лоньки поморщилися).
«Ротами гроші заробляють» (про колядників).
Про загадки: «Це так жартують по буквах».
« — Дід Мороз на небі живе? — Так. — А там є земля? — Є… — (Подумавши) А чого ж би й не було…»
«Де та ганчірка, що витирає погані букви?» (на гумку).
«Я тобі глухенько сказала» (на вухо).
« — Скажи, бо я зараз по очах прочитаю…
— Очі не те написали. Вони помилилися».

802
ІВАН ДЗЮБА
«Вітер роздягнув дерева» (здув іній).
«Снігові тільки хочеться сипати, правда?»
«Дід Мороз набрався сили і все засипав снігом, а сонце набереться сили і його загріє…»
«Дивись, як хата живіт надула» (про стару хату-розвалю- ху, підперту стовпами).
(Малюючи:) «Як людина надута, то треба дві риски, а як ні — то одну…»
«Калатавки» (на коралі).
«Лямай» (лягай).
«Кусонькй» (сліди від зубів: «їж хліб».—«Я їм ось мої кусоньки»),
«Мені снилося, що в нашому паркові були леви, вовки, а я їм крикнула: «Будьте моїми братчиками!» — і вони мені нічого не зробили».
«Тату і мамо! Ви — маленькі ролі… маленькі музики, а я — та, що грає».
Слухали «Симфонічні фрески» Льоні Грабовського. «Мамо і тато, скажіть йому хай не видумує такої страшної музики, бо я боюся». Та коли Марта хотіла стишити звук про- гравача — «Не треба, я хочу злякатися».
В оперному театрі, на «Лоенгріні» Ріхарда Вагнера: «Ду¬же гостра музика… як дріт».
«У Мірошниченко розтягнутий голос».
«Мамо, чому ти так захоплюєшся, як Солов’яненко співає..? Так ти й помреш, а будеш захоплюватися… І в труні будеш про нього думати…»
• «Тату, я малюватиму, а ти друкуватимеш. Буду я олівцем штуркати, а ти машинкою чахкати, — і вийде у нас хор… По-бачимо, чи гарний буде хор, чи м’який…»
…Наші спроби навчити її грати на піаніно, яке допоміг купити Сергій Параджанов, мало що дали. Але музику люби¬ла, радо ходила з нами на концерти і в оперний театр, а Анатолій Солов’яненко її просто зачарував — може, тому, що виступав у ролях, які в її уяві нагадували образ принца, яким вона марила через казки. Не анекдот, а справді: мріяла поба¬чити зблизька Солов’яненка, якого дуже любила слухати, і одного разу, коли ми, домовившись з Анатолієм Борисови¬чем, привели її за лаштунки й він поцілував її в щічку, вона два дні не хотіла вмиватися!
«А як малі рибенята плачуть, коли вони нечемні і їх ве¬лика риба (мама) вдарить?»

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
803
«А зернятка радіють, що я їх вибираю, і вони знову по¬ростуть деревами…»
…Не дає спокою картина вирубаних на будівництві у Совських ярах дерев… «Зараз піду в яри, позасипаю ями, по¬саджу назад дерева, розберу будинки, — а то сиджу в хаті, на¬че й не родилася (на світ)…»
«Мамо, ти весь час граблила?» (на суботнику — працю¬вала граблями).
«Пише ангел до корови щирого листа…»
«Такий туман надворі, нічого не видно… ніби небо пере-кривилося… боком стало…»
«Куди коза йде, там каканий світ за нею…»
«Напузатила живіт» (багато з’їла).
«Ой Боже, яка я неголодна!»
«Апетитики повтікали з рота».
«Ти так, якби вуха заткав… на глухого…»
Про футбол: «Бігати з м’ячем попід ногами».
Зранку довго рюмсала й капризувала. Бабуся: — Оленко, вмивайся. — Не буду. Мене сльози вмили.
«Чути» — ноги, що дуже гупають. «Замкніть свої чути» — не танцюйте.
На пожежі: «Душить-душить поливайка — не задушить».
«Тату, я хочу замалювати волосся, а виходить принцеса. Бач, яка я дивна!»
«Чортів немає, я їх тільки в очах бачу».
(Бабусі:) «Ну Боже, ти так слідиш за всім… як мисливець за чортиком…»
« — Бабцю, земля кругла?
— Кругла.
— Вона як цирк? А чому тоді люди не зроблять землю, як один великий цирк?
— Та, може, воно так і є…»
…Оленка була нечемна до бабусі, і та сказала, що кине її й поїде до Львова. Оленка весь день ходила мовчки, була чемна, а коли мама порадила їй попросити у бабці проба¬чення, відповіла, що попросить пробачення аж завтра, бо як попросить сьогодні, то бабця не повірить, а як вона весь день буде чемна, то тоді завтра повірить. А ще через день- другий підійшла до бабусі й каже:
— А ти до Львова не поїдеш.
— Чому?

804
ІВАН ДЗЮБА
— А хіба ти не знаєш, що у Львові сталося?
-Що?
— Там біля кожної брами земля позападалася і зробилася глибока яма, а чорти стоять коло кладок і молодих пропуска¬ють, а старих кидають у ями. Так що ти до Львова не поїдеш…
Оленка бабці після того, як та повернулася зі Львова: «Думала, що найбільше люблю маму, а бачу, що ні. Тебе люб¬лю найбільше, над усі золоті палаци, незліченне царство разів, маму на одно менше, а тата ще на одно…»
Вуйко Олекса:
— А я у Львові розкажу, яка ти нечемна.
— Не розкажеш, бо в мене виростуть руки такі довгі, аж до Львова, і я тобі затулю рота! — Ми сміємося, а Оленка далі: — Так-так, руки великі, на всю країну…
— (Олекса:) Вже був один такий чоловік…
— І ви будете мовчати, слова не зможете сказати!
— Та вже намовчалися!
Намалювала картинку: хата, а перед хатою двоє людей. Назвала: «Баба Яга та вовк» (любила давати вигадливі назви до своїх малюнків, і часто дуже гарні). Я здивувався: «Так то ж двоє людей».
— То баба Яга і дід Яг.
— А де ж вовк?
— У хаті, всередині, його не видно.
Тоді я попросив її намалювати ще таке (бо то вона хотіла відіслати до Львова братчикові Андрійку, а я хотів ще для Віри Вовк, яка цікавилася Оленчиною «творчістю»).
— Добре, тільки, може, мені трохи інший вигляд нама-люється…
Про «Вівцю» Гніздовського (Віра Вовк надіслала відби¬ток): «Ріст величезний, а далини немає».
Грається в театр… «Не заходь до того покою, бо як зай¬деш, то буде вже хата, а не сцена».
«Як буде дитина, я буду нянька, а тато няньчик».
«А мені в думці весело» ( не хоче спати).
Прапор тріпочеться на будинкові. «Він такі скельки пус¬кає, ніби весь час довшає…»
«Тут горбаті люди живуть» (про маленькі похилі хатки в селі).

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
805
«А ти чуєш чи не чуєш? Ти, мамо, лісовий півень-глу- харь».
«Думаю, як би втечи з рук».
«Нашкандйбала» (знайшла).
«Кропильниця» (поливальна машина).
«Підмітальниця» (машина, що підмітає).
«Тато все любить скупатися і вийти мокрий на вулицю. А тоді простуджується. Це він уміє. Така його врода».
Марта Вербицька — Оленці, яка все їй щось дарувала, жартома: «Так ти все роздаруєш із хати». Оленка:
— І стіл, і радіо, і книги, і шафу?
— Так
— Потім бабу, потім тата, потім маму?
— Мабуть.
— Потім саму себе подарую!
«Поверховий дім» (з поверхами).
«Вже передумка в мене» (передумала).
Помагала мамі прибирати в квартирі і дуже гордиться. «Як спитають, коли я навчилася працювати, я скажу: від ма¬лої. А вони здивуються: «Што, від малої?»
«— Така спека, що хоч шкіру з себе знімай… Але не мож¬на, бо все розсипеться…
— А що?
— Кістки, кров, каки, пісьо…»
«Півхотіла, півнехотіла їхати; як нога боліла, то хотячу думку проганяла, а як перестала боліти, то вже нехотячу про¬ганяла…»
«Вже передумка в мене» (передумала).
«Я тобі дам! Я погрозник!»
«Чому, коли я кажу: «Добрий день», то моє обличчя усміхається? Я не хочу».
«Знаєте, що я найбільше зараз люблю? Погані слова базікати… І морозиво…»
(Почувши вираз «чортові прилади»:) «А що робили ті чортові прилади — чортові помічники?»
«Найкраще було б, якби Бог посадив у в’язницю всі літа… Щоб весь час була зима» (хоче кататися на ковзанах).
«Коли до моїх уродин буде не цілий місяць, а по¬рожній?» (ніяк не діждеться свята).

806
ІВАН ДЗЮБА
«Піаніно всіма музиками грає» (натиснула всі клавіші). «Піаніно засміялося там, де кінчається» (блиснули со¬нячні зайчики на клавішах).
«Такий великий вітер — цілі гори вітру».
«Прочитай крізь папір»
«— Будеш у темноті сидіти.
— Ні, в ясноті!».
На городі:
«— Ти штани надів, а краще б виноградові дав, бо йому холодно… Я свої колготи дала…
— А де ж вони?
— У землі. Корені теплять».
Малюнок: «Квіточка, травка, хмарки і небова цариця». Малюнок: «Земля крові».
«Мій язик того не може сказати… Той кінець у нього зав’язаний…»
«Мій розум оглух».
(На місяць:) «Дивись,там космонавти зарядку роблять». «— В Ені (так вона себе називала) тисяча справ сонних.
— Яких?
— Спати».
«Не можу я нищити обіцянки».
«Порошок-самопрало».
«Треба набрати в рот дмуху».
«Бабо, ти зі мною нечесна: то свариш, то цілуєш».
«Наша мама така хворунка».
«Ти б і її прикандичив» (про мамине здоров’я: мовляв, я винен).
«Татові загрожує лисота».
«А на голові дві стирчалки» (два чубчики — про пташку- королика).
«— Оленко, йди вбирайся.
— І не віслюкуй?»
«Мамо, а ти уступна?» (Та, що на роботі когось заступає).
Подружка — Оксана — розповідає, що їй привезли ляль¬ку з Москви. Оленка: «А вона тобі говорить по-російському?» «А мій язик корчі взяли» (не могла й слова сказати).
«Я піду без голосу»(нічого не сказавши).
«Кашалоти напали» (кашель).
«Я не люблю читати очима. Вухами люблю» (Тобто щоб їй читали, а вона слухала).

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
807
«— Чи не можете ви дати мені лікарську душу?
— Для чого?
— Звірів лікувати… (Потім:) »Я йду зайців лікувати, я йду зайців лікувати!»
«Яка тут звірська душа?.. Ні, це зовсім боягузна людина, а мені наказано звірів лікувати».
Грається з лялькою. «Ніби ще чари відьмині не спали. Чари ще живі, а ти мертва! А як клятва спаде, ти одружишся з тим хоробрим мисливцем».
«Це просто варварство, ідіотство — просипати пів сво¬го життя. Я видаю наказ людям усього світу — негайно пере¬стати просипати половину свого життя і винайти такі ліки, щоб вернути проспану половину життя назад».
Мама: — Оленко, ти ні в чому не знаєш міри!
Оленка: — Правда! Я розхляпана, розливна, як молоко,
— ні в чому не знаю міри. Молоко не знає міри.
— Але молоко вливають у форму, яку хочуть.
— А я ні в яку форму не вливаюсь!
«— Мамо!
— Мама зайнята: сушить голову. (Після миття).
— Мамо, над чим ти сушиш собі голову? Я ж чемна!»
Мама: — Я не можу на обидва вуха слухати. (Один одне говорить, другий друге).
Оленка: — Так слухай на одне.
«Баба культури набирається» (пішла на виставку).
«Небенята» (на ангелів).
«Небиня» (про себе?).
Пішла в перший клас… «Як добре, що я народилася те¬пер, а не сто років тому, коли були пани… Оце б вернулася зі школи — їсти нема чого, спати на лавці…»
— Ким будеш, як виростеш?
— Гачком небо дістану.
«Мамо, Бог є чи нема? Але як нема, то кажи тихенько».

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.