Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ВЕРТАЄМОСЯ В Київ: 70-80-ТІ РОКИ, І ТРОХИ ДАЛІ… МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ (ДО ТОГО, ЩО Було В ПЕРШІЙ ЧАСТИНІ)

12.10.81. Ходили з Миколою Вінграновським у ліс по гриби. (їхали електричкою до Бородянки, потім — Макарів, Кодри, Буян, Забуяння).
Дядьки в Забуянні: «Тут у суботу чорна мітла пройшла… Ми так і називаємо: чорна мітла. Перші приїжджають часни¬

820
ІВАН ДЗЮБА
ки на своїх машинах… Потім автобуси… Потім з електрички… Загребуть усе живцем…»
Довго блукали лісом… Микола: «Тепер і селянин став… У нього три речі: телевізор, мотоцикл і хитрість… Мотоцикл і телевізор йому радянська влада дала, а хитрість у нього своя… От на цих трьох китах він і вибудував свій комунізм…»
Про одного поета. «Спаскудився… Так не можна… А по¬езія — така жінка, що не любить зради. Скаже: годі, обійдуся без тебе, почекаю іншого… А їй можна чекати — і десять років, і сто, і тисячу».
…Про Київську Русь, про Запорозьку Січ… «То ж — ко-зацтво… Вони нас рятують… Це ж вони в нас сидять… Якби не вони… хоч і ми… але вони рятують…»
У грибарських походах був у нас улюблений маршрут: від станції Спартак до лісової річечки Таль. Миколу чарувала ця назва: «Таль». Колись це була, видно, чимала річка, а тепер — потічок, але такий прозорий і чистий, що ми залюбки пили з нього воду. А назви сіл дихали добою Київської Русі. «Мірча», наприклад. І ми собі думали: може, тут була прикордонна «митниця»? А може, це не «Мірча», а «Мирча» — тут були якісь переговори, якісь замирення сусідніх племен?
19.10.81. Розмова по телефону. Про назву нової збірки. Ніяк не може придумати. «Ходжу, ходжу, як кицька коло кринки з маслом, на якій кришка і камінь на кришці». Хотів: «Вишня». Я відрадив. Пропоную: «Білоквіття». — «Ні, немає основи… Я любив біле і люблю, але…» — «А який настрій там буде… що..?» — «Все буде: від космосу до коров’ячого гівна». — «Прочитай щось». Читає вірша, в якому мені особливо спо¬добався образ: «(І дивиться корова) губами теплими і оком золотим». Кажу: «Я б так і назвав: «Губами теплими і оком золотим». Такої назви ні в кого не було і не буде. І це образ усієї твоєї творчості». — «Геніально!»
9.05.83. Зателефонував Микола: треба поговорити про фінал фільму (за «Климком» Григора Тютюнника). Роз¬повідає про зйомки.
Враження від Дніпрових круч під Ржищевом…
І: «Такої весни я ще не бачив… А я ж знаю наші весни (південні)… Буває ото восени: яблуні гнуться від яблук А тут —

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
821
від сонця… Таке сонце… В 62-му році теж була весна, — коли я знімався в «Повісті полум’яних літ». Але — не така. Ця — ще сильніша… Аяк цвіте все! А яблуні… а груші… а кашка… весь степ… Терен цвіте — очі ломить… Хожу степом, їм дикий часник..»
Розмовляємо про фінал фільму. Вертається додому сол¬дат, Климко кричить: «Батьку!» Я відраджую: ідилічно. Хай неясно буде, хто йде. І всі жінки зрушаться назустріч — бо всі ждуть…
Микола: «Я тільки тепер починаю розуміти режисуру… Тут треба вести, як корабель…»
Леся, похваливши мою статтю про В. Земляка, робить зауваження щодо мотиву дитинства, дитячої пам’яті. «…Не в дитинстві річ. Я уявляю так, що Земляк усе сам сотворив. Узяв: поставив хату. Узяв: проклав туди шлях. Узяв: посадовив тополю. Сам, з уяви, створив цілий світ…»
Микола: «Якщо робити новий фінал, то доведеться бра¬ти акторок… Селянки не зіграють… Тепер уже не ті селянки, що були, коли Довженко «Землю» знімав… Трапляються се¬ред них великі артисти… Але спробуй їх усіх збери… Одна три дні мене перепитує: «Мені знов отак рукав одкотити, як ви казали?» А її там і не видно…»
4.01.84. У Миколи Вінграновського. Дуже задоволений грою Костянтина Степанкова у «Климку»: «Гарні є артисти… Вони тільки задубіли, а як цю кірку здерти — там під сподом таке живе!»
Розмова про неповороткість наших видавництв — від подання рукопису до друку минає три-чотири роки: плану¬ють, рецензують, вагаються, знову рецензують, редагують, цензурують… Микола: «Для видавництв час стоїть на місці… А для нас… особливо після сорока… на мотоциклі… спортивно¬му… тільки чах-чах — і дим б’є…»
Обговорюємо програму його поетичного вечора, який має записувати телебачення…
7.01.84. Читає початок оповідання «Низенько пов’яза¬на». «Правда, у мене фраза, як у Коцюбинського?» — «Ме¬лодійністю — так, але інакше насичена…Стільки вміщено, побачено…» — «Я нічого не бачив, то я все вигадав — і про градину, синю з країв, і про горобців…»
Розповідає про поїздку до Чернігова. «Був у музеї Коцю-бинського… Багато фотографій його — і я надивився: на тих, що з молодості, Коцюбинський дуже схожий на Стефаника…

822
ІВАН ДЗЮБА
А Стефаник: наче звичайний — кругле обличчя, очі неве¬ликі… але які очі! скільки в них думки!.. І ось зараз дивишся: ходять молодики з такими борідками — а очей нема!»
«Мати таких двох, як Коцюбинський і Стефаник… навіть якби не було Котляревського, Панаса Мирного і, не дай Бог, Шевченка, — все одно можна йти… куди завгодно…»
«Такого, як Стефаник, у світі немає… Оте його оповідання, коли батько веде топити дітей… Куди там Дже¬ку Лондону чи кому… Туристи!., туристи!.. А це — народ… сам народ каже…» (Помовчавши:) «І все-таки Стефаник… надто багато бере… Не можна так багато брати…» Ще помовчав¬ши:
— Я його боюсь… Нікого не боюсь, а його боюсь…
— А я ще боявся… Григора Тютюнника…
— Ні! У Григора не було трагедії. Григір — драма, а не трагедія.
— У нього: правда. А в правді завжди трагедія.
— Так, правда… Але правда — це ще не все… Від правди ще скільки треба… плуга тягти… І геній — це ще не все… Треба плуга тягти… Стефаник тягнув плуга…
Перейшли до сучасної літератури…
— Не вміють пейзаж писати… І цим себе викривають: раз не вміє писати пейзаж — не письменник! Або уникають, або пишуть, пишуть, а воно — не пейзаж! Он (ім’ярек)… скільки понаписував… непейзажів!
— Бо просто описувати природу зараз уже не можна, вона має заговорити до світу…
— Просто описувати ніколи не можна було… Треба дати себе в пейзажі…
Говоримо про поезію…«Не вміють у нас писати… Ніхто не вміє… І (ім’ярек) не вміє… Думають, що це так собі — про¬фесія…»
— Вважав Павла Мовчана поетом № 2… після себе (сміється)… А оце почитав у «Литгазете» російські переклади і післямову Аннінського — що це таке?
— Так це ж не Мовчан!
— Але ж він дозволяє із себе таке робить!
5.02.84. Розмова з Миколою: 7.02.84 в педінституті має відбутися його творчий вечір.
Знову про Мовчана. «Я раніше його любив… А прочитав останні вірші… Що він хоче сказати? Нема що сказати — наго-

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
823
ворює… Щось хоче сказати, а не знає що… Немає фокусіров- ки, все розпливається…»
Я заперечую: «Прочитай нову книжку — «Жолудь». — «Може… А чого він крутиться в Москві?»
Про зустріч з Павлом Архиповичем Загребельним. Той зателефонував: прочитав останню добірку вірщів у «Літ. Ук¬раїні» і захотів поговорити. Розповідав про те, як працював над «Роксоланою» і «Богданом». Усі гетьманські документи попалив Меншиков після взяття Батурина. У Стамбулі (в Ай- Софії?) — величезний «сарай» із мішками козацьких листів до султанів — ніколи ніким не читаних. Попросив Патона, щоб відрядили двох-трьох знавців турецької мови. Послали двох чоловік на два тижні — замість шести місяців […] Ще За- гребельний розповідав про те, як вони з Гончаром і Нови- ченком зайшли в Ірпені до Драча. І нібито спитали, чого він крутиться в Москві, а Драч нібито відповів: як щось станеть¬ся, вони мені допоможуть, а ви — ні…
Жартома (а може й не зовсім): «Важко молодим поетам: куди не кинуться — всюди натикаються на мене» (тобто: хоч як пробують писати, — а все це вже було у Миколи Вінгра- новського)… Та й не тільки молодим… Нікуди од мене не дінуться… Он (ім’ярек) бере в мене фразу і робить з неї оповідання або повість… Мені аж невдобно…»
7.02.84. Виступ Миколи Вінграновського у педінсти¬туті. Важко довелося Миколі. Аудиторія на диво темнувата й сонна. Ледве розворушив… Був навіть трохи розгубився (не звик до такого холодного прийому), але темперамент узяв гору. «Воював» героїчно.
Після виступу — «обід» у Миколи. Леся Дичко: «Треба бу¬ло дати мені слово» (з приводу запитання: чому композито¬ри обминають поезію Миколи Вінграновського). «Тут склад¬на мелодика… Тут бетховенське… не Бах… Поезія Миколи ге¬роїчна — навіть у ліриці, в інтимному». Микола: «А що ж? В українській літературі завжди було героїчне: Шевченко… Франко… Довженко… Яновський… А зараз — нема! Досить з нас отієї правдьонки… Треба великого…»
Суперечка Івана Литовченка з Лесею Дичко. Іван: не все ж співається і не все можна «танцювати», тобто переводити на балет; є великі митці, які роблять це з делікатністю, а є… он, кажуть, є балет про Леніна: може, тепер будуть і абст¬рактні ідеї протанцьовувати?! Леся: розповідає про оперу на

824
ІВАН ДЗЮБА
теми Шукшина («А поутру они проснулись…») — там арії п’яниць справляли ще й яке враження! Але оперу заборони¬ли… Микола: «А яку нашому балеті… мій Климко теж танцю¬ватиме?.. На одній нозі?.. То доля! Доля танцює!»
…Розмова про Шевченка, про його велику самоту. Ми¬кола: «Морозом очі окує…» Ми кажемо: «Сучасна поезія», те¬се… Хреновина все це… От: «Морозом очі окує» — поезія на тисячу років наперед. Хто так казав, хто міг так писати?» Іван: «Яку залізний замок узяв» (образ).
…Про Пеунову, Ликеру Полусмакову… Микола: «Варва¬ра Рєпніна — одна його любила. Оце його любов була. Якби вона стала його дружиною, він у сто разів більше зробив би… Але він не любив її… Не любив, але знав, що це за любов була.
І, може, завдяки цьому став Шевченком…»
Толя (Анатолій Трохимович Добролежа) пригадує, як з Миколою в Одесі на базарі за останню десятку купили курку. Микола як великий знавець довго її обмацував — щоб жовте гузнечко було. Прийшли додому, домовилися: матері не ска¬жуть, що за десять карбованців купили — за сім. Мати поди¬вилася: «Мабуть, рублів п’ять викинули?» —«Три!» — «Ну, це ще по-божеському».
…Того ж вечора — в Будинку органної музики: концерт Нійоле Дайненє. Бах. «Аргонавтика» Гедрюса Купрявічюса (з участю автора — синтезатора). Володя Губа: «Як споганили костьол!» (Замазали старі вітражі й різьби, повикидали де¬рев’яні скульптури, розбили кам’яну підлогу й настелили де¬рев’яну). Так само профанується обличчя Києва і всієї ук¬раїнської культури. Іван Семенович Литовченко (іронічно): «А у нас, у живописців, це зветься: «У стилі ретро». Повну відсутність стилю намагаються обгрунтувати й подати як стиль! Схопить трохи Клеє, трохи Шагала, трохи Кандінсько- го, трохи Пікассо — зліпить і: «стиль ретро»!
Володя іуба — з приводу захоплення музикою Леоніда Грабовського: «Це ви просто не чули Пендерецького… Задвірки німецько-австрійської школи…»
Іван Литовченко говорить про примітивні пісні деяких іменитих авторів. Володя: «О! Ще одна така думка — і я пере¬хочу тікати з Києва. Значить, є люди…»
7 березня 1984 року. Вручення Шевченківської премії. Потім — у Миколи Вінграновського. Микола читає Шевчен¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
825
кові вірші. «Це поет для всіх народів і на всі часи… Гете, Бай¬рон, Пушкін — великі поети… Але Шевченко — не просто по-ет… Це — народ… Він у нашого народу… як статевий акт… Усе!»
Потім: «А самота яка… А солдатчина… А там, на Каспії… А він пише: «У перетику ходила по оріхи…» Уявляєте?! Інший би ударився в містику, в достоевщину, зненавидів би світ, — а він: «У перетику ходила по оріхи…»
Читає свої вірші. Я: «Такого не придумаєш, таке може тільки саме написатися…» (про: «І камінь хоче пережить ме¬не»), Юра Ткаченко: «Він сам не розуміє, що він пише… Йому премію не за те дали!»
Микола: «Як добре, що я не пишу віршів!» (Це його улюбле¬ний жарт — але ж чи жарт? Те, що він робить, мовляв, це не є пи-сання віршів, а щось більше. Справді: творення долі? Ним пише Україна). А потім: «Наше Слово… в нього така сила… така тяга… Ото колись були «ФеДе», «ІС» (марки паровозів. — ІДз.) — куди там… Тут така тяга, таке дихання, а за ним ще… і ще… і нема кінця…»
(Вже сп’янівши): «Ти йдеш попереду… номер один… А я
— номер два. Але номер два — сильніший! Бо номеру один — кулі навиліт! А номер два — уже їх панцирем відбиває! І йде далі! А номер три — то вже так собі…»
Ролланові Сергієнку: «Колись ти мені допомагав… А те¬пер я можу тобі допомогти… (Жартома:) Десятку позичити…» Потім серйозно: «Роллан дуже багато для мене значив. Я навіть не знаю, не можу зрозуміти, що він для мене значив… але багато…По мамі бачив: моя мама як приїжджала, — а ма¬ма ж точно відчуває, — я бачив, як вона Роллана зустрічає…»
…Розповідь про те, як Довженко возив їх, своїх студентів, за Москву на річку читати лекцію про небо…
4.10.84. Радіо: «Ви слухали вірші Олеся Гончара і виступ літературознавця Віталія Коваля». Микола: «Соромилися б про ті вірші згадувати!»
«І знов блюдолизи: «Як сказав Олесь Гончар: — «Думай¬мо про високе»… По-перше, сказав Довженко, а Гончар по¬вторив, а по-друге…»
«Але мене остаточно вбив отой секретар міськкому партії… Це ж була Главак, а потім Головко, а тепер він… Ти ж очолюєш ідеологію Києва, великого міста, столиці, з такою історією… А ти… тобі на маслобойні робити, а не в ідеології… І наче не було XXVII з’їзду…»

826
ІВАН ДЗЮБА
13.10.84. Телефонує Микола: «Прийди…» Він готується до виступу по московському телебаченню до 75-річчя Марії Приймаченко.
«…От хто розвивав народне мислення! Оті письменни¬ки, що використовують народну пісню, пишуть у народному дусі, — нічого не дають, то явище навіть реакційне, бо то стоїть на місці, а тут — розвивається!»
«Це — як Остап Вересай… Але то давно, а це — ось… Во¬на творить народне мистецтво, народне мислення… От ми говоримо: народна пісня. Але ж її не Бог у мішку кинув. Її хтось сотворив. Отакі геніальні люди і творили…»
«А яка уява! Вона ж ніколи тих левів і верблюдів не бачи¬ла — і в зоопарку навіть не була…»
«А характери які! Іде журавель — і в барабан б’є… Є в неї навіть «Атомна війна»… Так, як народ уявляє… Там якісь змії, страшні звірі…»
«А слова які придумує! Якийсь звір — три горби з дірка¬ми. Підписано: «Горботрус». Я як прочитав — підстрибував…»
«У неї все — як у мене в «Гайяваті…»
«Поїду до неї… Хочу побачити геніальну людину… Си¬дить собі десь у селі і…»
1 грудня 1984 року. Концерт, присвячений 90-річчю від дня народження Олександра Довженка, — в залі органної музики. Володимир Губа — «Три фантазії на українські теми: «Ой у Києві на городищі», «Ой п’є Байда…», «Ой у вишневому садочку», «Елегія (Пам’яті Лесі Українки)»… Леся Дичко — ораторія на слова Миколи Вінграновського, присвячена пам’яті Довженка…
Розмова з Миколою Вінграновським. Жалкує, що взявся ставити 5-серійний фільм за «Роксоланою» П. Загребельно- го, не читавши її. А прочитав — і розчарувався: «Самі балач¬ки… слова… Пливе все… От посадив я себе… на самосад…»
4.03.85. Були з Миколою Вінграновським на вечорі Ган¬ни Чубач у Будинку актора. Моє враження: більшість наших поетес (і поетів), особливо «інтелектуальних», видумує себе, а Ганна Чубач не видумує, яка є… Микола: «У Ганни Чубач є од¬на якість — вона не бреше… І люди це відчувають… Але трохи переграє… простоту… Носа чухає… Поезію треба нести висо¬ко…»

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
827
14.10. і 17.10.85. Поїздки по гриби (Лютіж, Димер, Ка- тюжанка). Микола Вінграновський, Микола Стеблина і я. В Лютежі заїхали до Данила Кулиняка і Наталки Околітенко.
Розмови на літературні теми. Микола Вінграновський про Малишка: «В нього сміття — на три Наталчиних грубки вистачило б» (Наталка саме винесла до грубки велику купу сміття — палити). Микола: «Поети, яких я люблю, — Кость Ге¬расименко, Володимир Булаєнко» (малося на увазі — з цьо¬го покоління; здається, назвав ще Левицького).
Суперечка про Драча. Микола: «Драч — святий чоловік, але «Амерканський зошит» — халтура».
Ми пішли збирати гриби, а Микола лежав у машині, чи¬тав мою передмову (попередній машинописний варіант) до його книжки. Образився за слова про «майже пушкінську гармонію», про вплив Шевченка й Рильського: «Я сам по собі, а вони самі по собі». І — за слова про «недоліки»: «Не¬доліки в усіх є, але для чого про це в передмові?» Справді…
…Потім за чаркою — розмова про собак і котів, яких тут повно, а серед них — дивні оригінали. Один собака славен тим, що покусав самого Григора Тютюнника, і взагалі спеціалізується на приїжджих членах Спілки письменників. А сусідка-селянка розповіла про свого кота, який образився на неї за якусь несправедливість, плакав (!), а потім пішов і втопився в Дніпрі (!).
31.10.85. У Миколи Вінграновського. Читав мені по¬вість «Пересядка». Характери батька й матері — чудово. А пригоди мені здалися малозмістовними. І не віриш у них, хоч запевняє, що саме так було. Що ж, може, й було, але література — це інше! У Миколи вийшло — ні правда, ні ви¬гадка (замало фантастичне, щоб у нього повірити!). Зате початок якогось оповідання, сторінка про те, як гуси летять у вирій (і яким «маршрутом»), — чудово! Микола про ту сторінку: «Оцією рукою писало щастя!» (З такою радістю писалося).
Говорили про Стефаника. Я прочитав кільканадцять ви¬писок із Стефаника, в яких «угадується» образність Вінгра¬новського. Микола був у захопленні. Щасливий своєю близькістю до Стефаника в поетичному мисленні.
22.01.86. «Мушу писати Наливайка… Бо вже чую, як у мені піднялося… Як молоко: ось-ось збіжить…»

828
ІВАН ДЗЮБА
— Ти маєш дати нове в історичній прозі, як дав нове в дитячій… Це має бути не пісна хроніка історії, а її поетична філософія…
— Ні, це будуть живі люди!
— Але не відособлені від нас, а поетично з нами зжив-
лені!
…Говорили про історіографію на цю тему.
17.02.86. Микола, Віталій Абліцов (з радіо) і я… Микола: «Прочитав підряд усі чотири томи «Антології української по¬езії»… Навмисне, щоб було враження про всю нашу поезію… від Котляревського… Ну, в XIX столітті Шевченко всіх придавив… І ніхто не зміг від нього взяти головного, а так — вербиченьку, со-ловейка… Тільки в Грабовського є щось від Шевченка… Відкрив для себе Франка… Який він невичерпний, як розгортається і розгортається… Яка пружна думка… Думкою він більший за Шевченка, хоч у Шевченка… (всміхнувся)… талант більший…»
«Зате в революцію — скільки талантів! Чим це пояс¬нюється?» — «Народ піднявся, сили розкрилися…» — «Ма¬буть… У XX столітті найбільші — Тичина і Рильський… Особ¬ливо Рильський — культурою… Плужник.. Кость Герасимен- ко… У Булаєнка є чудові вірші… А потім — провал… Аж до шістдесятників… Малишка — не можна читати… А чому не¬має Антонича, Філянського?»
25-3.86. Говорили про план Миколиного виступу на звітно-виборних зборах Київської організації СПУ. Розмова про літературу. Розповідає про пленум Правління Київської організації СПУ, де затверджували доповідь Юрія Мушкети- ка. «Хороший чоловік, але доповідь…» […] Про (ім’ярек): «Зо¬лотий чоловік… А писати не вміє. Одноклєточний…»
«(Ім’ярек) багато дуже пише… Кожну річ треба в собі по-носити… вигріти… Он Григір Тютюнник кожне слово вино¬шував… вигрівав… коло серця… Ну, може, не треба так собі на горло наступать, як я… але потримати в собі треба…»
— Імпровізація добра річ, але не завжди вдається.
— Імпровізація — це таке… Імпровізація повинна бути для інших… Хай думають, що це імпровізація… Можеш і сам думати… Але спочатку вимуч, вистраждай, тисячу разів обду¬май, — а тоді імпровізуй!
…Розповідає про дивного чоловіка з Рівного, викладача Рівненського педінституту, який займався і астрономією, і

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
829
математикою, а потім почав писати рубаї. Рано помер (не було й п’ятдесяти). Не признавався Миколі, що пише. Лиш по смерті взнав. Віддав (Микола) ті рубаї в журнал «Київ» — уже рік лежать. «А це — золота поезія. Рубаї люблять трохи хал¬ви, а в нього — немає. Стільки динаміки, напруги…»
«Завтра сяду писати… Якийсь вірш мене крутить…»
28.3.86. Текст виступу. Про дещо Микола боїться гово¬рити: і хочеться, і колеться. Втім, усе одно треба скорочува¬ти.
Не хотів називати Л. Первомайського в одному ряду з Рильським та іншими — ледве переконав його… Хоч пого-джувався, що Первомайський — першорядний талант. «Ко¬лись у 30-ті роки він був у Туреччині і написав цикл віршів про Туреччину. Теж — туристське турне, але які вірші! Куди там Малишкові з його «запевками» про Америку, та й усім пізнішим…» Але — розповідає про те, що «витворяв» Леонід Первомайський, і не тільки в літературі. […] (Може, це із сфе¬ри чуток і пересудів, а може, щось подібне й було, бо Леонід Первомайський досить конфронтував із своїм оточенням).
Про Тичину: «Бідний-бідний» (як усього боявся і навіть побоявся підписати клопотання про перейменування ву¬лиці Госпітальної на бульвар Лесі Українки).
Про Коротича […] Про Дрозда […]
2.04.86. Виступ Миколи Вінграновського на звітно-ви¬борних зборах Київської організації СПУ. Тріумф! Микола втішається успіхом, як дитина. Ще були непогані виступи —
В. Дрозда, В. Яворівського, М. Слабошпицького, але — «не до порівняння» — на загальну думку… Конфуз із виступами М. Равлюка, М. Білкуна і особливо російськомовного пись¬менника — журналіста з «Робітничої газети» — С. Калінічева. Щодо останнього публіка повелася нетактовно…
3.04.86. «Подробно живуть»: про дріб’язкове мислення і дріб’язкові амбіції наших спілчан… Потім: «Перечитай «Пе- ресядку»…3верни увагу: які в мене дієслова. Дієслова були у Ломоносова… у Тредьяковського…у Хлебникова… у Стефани- ка. І в мене…»
5-04.86. Знову — враження від зборів… Микола ніяк не може заспокоїтися. «Підійшов Жулинський, каже: «Я такого виступу в житті не чув…» А Равлюк притис мене своїми куль-

830
ІВАН ДЗЮБА
тяпками: «Спасибі тобі, Миколо!» Аж плаче… Дивись: од Жу- линського до Равлюка! А Дрозд підійшов: «Чого ж ти не на¬звав прізвищ?» Я на нього як глянув — він присів і зник..»
Про нескінченну колотнечу Бориса Олійника із Павлом Загребельним (чи навпаки): «Обох жалко… Вони себе зни¬щили… один одного виснажили до смерті цією боротьбою… Яка ж у письменника може бути висота духу після цього, що він зможе написати…»
«А Канівець сидів, як ідол, — не змигне…»
7.04.86. (По телефону, з приводу якоїсь недолугої пере¬дачі про Шевченка): «Що вони патякають? Шевченко — це ж не вуса в сметані!»
2.06.86. Розмова про оповідання Віктора Астаф’єва в № 5 «Нашего современника» («Светопреставление», «Слепой рыбак», «Ловля пескарей в Грузии»). Микола — під глибоким враженням. «Оце та велика російська література… І який він… свободний… у своїй небрехні!.. І немає мілководдя… Же¬не біль…»
Вважає В. Астаф’єва сильнішим за В. Распутіна, — нарівні
з В. Бєловим… Але в Белова, каже, мова багатша…
У нас тільки Григір Тютюнник може зрівнятися… Мов¬ляв, Астаф’єв бере сюжетом (маються на увазі фабула, ситу¬ації, події, взагалі матеріал), зате Григір Тютюнник сильніше малює характери… «Як він ті характери в’яже: вузлик за вуз¬ликом, наче з нічого…»
8.09.86. «Я вже порвав серце на нашій літературі… Нічо¬го не читатиму…» (сама прикрість, мовляв). «Канівець — по¬за межами навіть графоманії і халтури… Нічого — тільки на¬хабство!..» «Ще Дімарова можна читати, але й він — чи по¬старів, чи що: пішло тепло з фрази… Але хоч не випенд- рюється…»
21.09.86. На дні народження дружина Юрія Ткаченка Слава розповідає, яку Херсоні були в якійсь поїздці (пов’яза¬ній з роботою над фільмом?) з Миколою Вінграновським. «Сидимо на вокзалі в ресторані, ждемо обіду. Раптом захо¬дить якийсь тип, з о-такою мордякою, швидко озирає зал, зразу ж зупиняє погляд на Миколі і йде прямо до нього: «Возьмём?» — «Так!» — радісно вигукує Микола, схоплюється

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
831
і йде за ним. — «Хто такий?» — «Не знаю». Потім обслуга по¬яснила, що це завсідник, забулдига. Слава побігла за Мико¬лою, розшукала, ледве повернула… Далі. Жили в гуртожитку. Микола найбільше подружився з одним типом, який реко¬мендувався: «Преподаватель физкультуры и спорта». «З цим «преподавателем» Микола так «заливав», що забув, чого приїхав (фільм!). Стала сваритися з ним. А він: «Дай я тобі краще прочитаю вірш про Херсон». І такого вірша прочитав!
— що я могла сказати?!»
4 грудня (здається) 1986 року. Вечір у Будинку кіно. Потім — у Миколи. Гарно (хоч і випивши) читав Шевченка і говорив про нього («Де ще таке є…»). «Я пишу, як ластівка гніздо ліпить». Але згодом: «Мені тільки перший рядок не дається, а потім як піде…» (Леся, справді, казала: в нього варіантів тридцять «Коня на вечірній зорі» було — початків, а далі пішло…).
Розповідає, як ночував у тещі Володимира Женченка… «Мальви — як монархи». «Ми — скіфський народ». «Тепер ми як в одній розкладачці — нас скоро всіх…»
6.02.87. Після Мовчанового вечора в Будинку вчителя пішли до Люби Голоти. Євген Гуцало (дорогою): «Колись Ми¬кола на сцені почувався, як цар… Любив себе, і так любив, що ти мусив любити оту його любов до самого себе… А тепер — невпевнений, напружений… Коли намагається взяти старий тон — мені стає його жалко…» Жартували з приводу Мико- линих хвастощів — ніби на Генеральній Асамблеї ООН він виступав слідом за Рейганом.
У Люби Голоти… Микола Вінграновський після першої чарки захмелів (але ще гарно) і став хвалитися: «Я ніколи нікого не боявся… Ніколи нікому не вклонявся… без потре¬би…» А Євген Гуцало: «Миколо, а потреба часто була?»
(Але все це жартома, по-дружньому).
Розповідь Олега Орача: як у Владивостоку розшукував «солдата» Василя Голобородька, а потім у Києві намагався привернути увагу до його долі секретарки (тоді) Київського обкому комсомолу Тамари Главак…
Павло Мовчан згадує, як ночував у Миколи Вінграновсь- кого (не мав де жити) — в його кімнатці на Білоруській. По¬вечеряли тюлькою. Микола постелив Павлові ліжко, а сам ліг на підлозі. Павлові було соромно… Вранці Микола розплю¬

832
ІВАН ДЗЮБА
щує знизу одне око: «Кавуна хочеш?» Кавуни — це його найбільша радість!
Павло Мовчан: «А пригадуєте — була квартира на Інсти-тутській, 14, — сполучена підземним ходом із Спілкою?» (Іронізує: там була моя кімнатка, виділена Спілкою, в кому¬нальній квартирі на чотирьох господарів; оскільки це було поруч із Спілкою, то кожен із друзів та знайомих дорогою заходив і до мене, що мені дуже докучало.) «Прийдеш туди, подзвониш — перший витопує Б. Так люто як гляне — бо він усе надіявся, що хтось до нього прийде, а всі йшли до Івана Михайловича».
Євген гуцало: «А пригадуєте гасла, поналіплювані на стінах? Чого там тільки не було — від індійської філософії до вірша Драча, присвяченого Дзюбі… І про те, як гість шкодить здоров’ю, — але на те ніхто не зважав…»
Павло Мовчан — Миколі Вінграновському: «Я як тебе чи¬таю — в мене опилки на хребті збираються: такий магнітний заряд!»
Микола про вечір Мовчана: «Сьогодні у нас була по¬езія…» Якась дівчина: «Свято!» Микола сердито: «Не свято. Свято кожен день. Поезія!»
15.03.87. У Льоні Талалая (з Миколою Вінграновсь- ким). Говоримо про те, що до Шевченківських вечорів та до вечорів поезії треба добре готуватися, а не розраховувати на патріотичний настрій аудиторії… Микола: «Я не раз ба¬чив, як і Під суха, і Воронько, і інші осоромлювалися — йшли на вечори не підготувавшись, думали, що це так собі… А Б. (ім’ярек)… Як ганебно він у Чорнобилі виступав…Подумав би, куди іде і з чим… А то… став: «Язык поэзии понятен всем…»
— бах комара на щоці… «Мы, поэты…» — бах комара на лобі…»
(Але інколи Миколині оцінки здаються несправедливи¬ми. Про один безумовно визначний твір української поезії: «Перечитав […] Чогось мені ця річ не дуже сподобалася: якась вона зла… Жовч… причому ота зелена — давня, застояна…»)
Згадує про зими і весни свого дитинства… «Намело снігу, аж вишні вкутало, і з найвищої вишні тільки вершечок стирчить. А я дивлюся: я ж на нього ніколи не міг вилізти. А тут — коло нього. Ліг на сніг, слухаю… Першими весні радіють горобці… Потім ворони — кланяються на ріллі… Потім джмелі прокидаються — голодні, злі… А вони розумні!

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
833
Муха, оса — б’ються в шибку, тільки джміль облітає… А в першій траві вже — джмеленята… А струмки! Вже й снігу не¬ма, а вони течуть звідкись, із степу…»
Квітень 1987-го. Микола в лікарні — у Феофанії. Телефо¬нує: «Ти знаєш… мене покинуло Слово… Пішло від мене Слово…»
Я заспокоюю: «А що йому робити в лікарні? Воно жде тебе вдома».
19.04.87. Микола повернувся з лікарні. Розповідає про «колишніх», що там лікуються і вихваляються, як добре було при них, і нарікають на «перестройку»: зіпсувала їхнє щастя. «Колишні» про «теперішніх»: «Туди по трупах ідуть» (кар’єру роблять). Ніби раніше було інакше! Епізод з Гончаренком — колишнім секретарем Ворошиловградського обкому. Один раз з’явився в їдальні — обурився: «Разве это можно есть?!» А далі йому носили в люкс…
Приходили до Миколи молоді науковці у справі каналу «Дунай—Дніпро», підписували листа. Невже не вдасться зу¬пинити. Чи «гласность» — це риторика?
Про стояння в чергах як «радянський спосіб життя»: «Не можемо ж ми жити на одних таких імпульсах? Потрібні по¬зитивні імпульси! А то ходимо в американських кросовках, та й за тими треба в черзі вистояти… Вже чесніше було б хо¬дити босими».
12.05.87. Микола повернувся з поїздки на батьківщину, до Первомайська. Розповідає, як на бричці їздив степом (завжди, коли буває там, просить дати йому коня й бричку). Кінь Водолаз. Краще їхати луками, берегом, ніж твердою до¬рогою, — м’якше. Проїхався раз — так сподобалося, що за¬вернув — і ще раз!
Скіфська могила… Раніше розповідав, як сам із сестрою поставив знак на скіфській могилі, на яку ще недавно для за¬бави виїжджали машини й мотоцикли. Тепер — тихо… Нори павучі… Жовті півники (хтось колись посіяв? розрослися?).
Про художника Андрія Антонюка: як йому не давали хо¬ду на Миколаївщині…
6.07.87. Ходили в Будинок художника на виставку са-модіяльної народної творчості. Все-таки «не вмирає душа наша»… Поки люди — стільки людей! — хочуть виразити се¬бе в красі, а не в чому іншому, — є ще надія…

834
ІВАН ДЗЮБА
Був з нами Мікулаш Неврлі — Микола втік від нього: боїться балакучих.
Сперечаємося про фільм одного режисера з нашого по-коління. Микола: «У нього отакі-о щелепи! Він щелепами пробиває дорогу… Та й як інакше? Таланту нема — якби не аг¬ресивність, його б з’їли… Вольовими зусиллями придумує… як (ім’ярек) зараз свої вірші». Видно, у світі кіно стосунки між деміургами ще складніші, ніж у світі літератури…
«Читаю зараз книжку Жулинського… Ти в житті емоцій¬ніший, ніж він… Але він пише (про письменників) якось… як оповідання — вміє будувати статті… І книжку вибудував… Йо¬го читати легше, ніж тебе».
Про Підсуху: «Прекрасна людина, а поет дуже слабкий».
Виступав у Рівненському педінституті; розповідає про поїздку на Рівненщину й Волинь. «Болота повисушували — тепер пилюка… чорнопилові бурі… Нічого не росте… Раніше хоч паша була… Тепер на все село — три корови. І ті… Пасуть¬ся на кладовищі…
»Я сказав Жулинському (після поїздки на Рівненщину. —
І.Дз.): «Я виписуюсь із цієї нації… їду на Фіджі… Там королевою була українка — Леонід Тендюк писав…»
«Мені важче, ніж було Шевченкові. У Шевченка була ясність: ворожа імперія… А тут… Потім — у Шевченка був на¬род… Панство могло зрікатися, а народ залишався… А тепер народу немає…»
7.07.87. Робота над «Наливайком». Як показати не-сподіваний приїзд Наливайка до Січі? Придумав початок: пливе степом хмара… І з хмари чути іржання… Запорожці ди¬вуються… А то Наливайко пригнав їм тисячу коней, щоб спо¬кутувати вину за те, що виступав по боці князя Острозького в його боротьбі із запорожцями…
22.07.87. Микола повернувся з поїздки до Львова (з уз-бецькими письменниками), а потім — на Волинь (тиждень чи днів з десять жив у селі Миколи Жулинського, у голови колгоспу, точніше, в якомусь мисливському будиночку, здається, на острівці).
«Всі тягнуть із села… тягнуть, тягнуть і тягнуть… В області навіть розподілені села (між обласним начальством): кому яке… А селу нічого не дають… Молоко і свинину вимагають, а кормів не дають! А в магазинах — нічого! Тільки хліб ото завозять…»

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
835
Новий голова колгоспу (однокласник Миколи Жу- линського) закоханий у природу. Любить тварин, особливо свиней. Може довго розказувати, які вони розумні, ніжні… Як свиня любить своїх малих… «А ви подивіться, як вони ссуть маму, і вслухайтесь, як вона ніжно рохкає при цьому!» Про коней. Коні все життя стоять на ногах (лягають уночі тільки старі й хворі). У них на ногах є «замки». Коли вночі кінь заси¬пає, вмикаються ті «замки» і тримають його на ногах.
Розповідь про тракториста: прийшов після цілоденної роботи такий стомлений, що голова поклав його в себе, — і той заснув, не роздягаючись. А руки були такі в мазуті, що до¬велося, аби у сні не забруднив постіль, сонному надіти «рука¬вички» з еластичних бинтів… Коли той прокинувся, довго не міг зрозуміти, що з руками…
Новий голова колгоспу заборонив матюкатися. Я (жар¬тома): «А як же ти, Миколо?» Леся: «Він уже не матюкається».
— «Ну, Миколо, ти мене розчулив! Може людина! Так через півроку Леся ще мене приголомшить: Микола не п’є!» — «А я вже й не пив… не раз!»
Говоримо про те, що Миколі варто описати своє пере¬бування на селі — так, щоб за нібито хаосом випадкових вра¬жень поставало щось глибоке про сучасне село. Як «Літо на Десні», але зовсім інше за кутом бачення. Микола нахва¬ляється — розуміє, чого ждуть від нього сьогодні…
Недалеко від того острова, де жив Микола, пройшов смерч. «Блискавка спалахує — і стоїть! А друга — поперек! І теж стоїть. Усе небо в блискавках поперехрещуваних… Небо гуде…»
4 січня 1988-го. Микола має виголосити вступне слово на вечорі, присвяченому 90-літтю від дня народження Воло¬димира Сосюри (6-го січня). Потім говоримо про інше… Ми¬кола хвлиться: «Прочитав оце «Чорну раду» Куліша. Я її раніше не читав! Боже, яка це література… А як він ліпить ха¬рактери… І Олексу Стороженка прочитав. Боже, що за пись¬менник! Хтозна-що пише, — а віриш! А яка культура письма… Яка в нас література була, а ми не знаємо… Ніхто не знає…»
24.10.2000. Мучиться «Манюнею» — тяжко йде. «Нали¬вайка» мені легше було писати, ніж «Манюню». Там — он скільки людей, коней, гармат, битви… А тут — кінь і чотири жінки. Спробуй написати!»

836
ІВАН ДЗЮБА
«Пашковського вже рік читаю… Половину вже прочи¬тав. Глибокий чоловік.. Але чого вони так темно пишуть? Для оригінальності? Он Бунін пише — як прозоро… А не дурніший…»
Вважає, що Фішбейн, Вольвач та багато інших запози¬чують з нього, але вважає це явищем нормальним. «У мене всі беруть. На всіх вистачає… А на мене хіба не впливали? Хто тільки не впливав!»
«Фішбейн знає мову… з нужди… Він зрозумів: у цій літе¬ратурі йому нічого робить, якщо не здобуде собі славу знав¬ця мови…»
«Найвища насолода — зробити з трьох сторінок три рядки… Наче так уже все ущільнив — до трьох сторінок, а на другий день — зробив три рядки…»

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.