Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ІНШЕ — З ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКОГО КАЛЕЙДОСКОПА

25.01.79. Зустрів А. П. Розповідає про свої справи. Кри-тично ставиться до своїх попередніх перекладів. «То було учнівство». Немає в нас, мовляв, справжніх перекладачів-ху- дожників, є, «як я їх називаю, філологи: не бачать предмета, не відчувають фрази…» Немає фразеології — а це ж нерв сти¬лю. «Єдиний у нас творець культури — це Микола Лукаш…»
Розмова про 3. «Поспішає схопити все, що можна… Це все від комплексу неповноцінності…» Раптом накинеться на гарного письменника (наприклад, колись на Ч. Айтматова), а посереднього хвалить… При кожній нагоді і без нагоди підносить О. Гончара. Хвалить те, що і йому під силу, — бо тим самим і себе хвалить… А те, що йому не під силу, — гу¬дить. Тому не любить перекладної літератури… Особливо ук¬раїнських перекладів — чого мають читати когось, а не йо¬го? Російські переклади — то ніби вже інше, не конкуренти… Став головою — письменники перелякані: це ж він видавати¬ме тільки себе!
З’їв Павличка…
Ставлення до життя у А. П., як і раніше, великодушно-сар- кастичне. Оповідає сюжет, над яким працюють зараз із В. К. Це
— історія рукопису «роману», який пишуть двоє редакторів видавництва і на який полюють різні суб’єкти. У захопленні: вважає, що через цей сюжет можна показати все суспільство

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
837
(«Одне те, що рукопис стає предметом полювання, — все го¬ворить про це суспільство…»). А мені здалося, що це «кабінет¬ний» сюжет, літературщина. Втім, як його розгорнути…
Про мою роботу на заводі не дуже розпитує, бо, як і вся «інтелігенція», наперед знає, що «робітничий клас п’є». Це все їхнє знання про робітничий клас — поняття, яке вжи¬вається тільки іронічно… Спробував пояснити, що це не зовсім так, але йому не дуже доходить і не дуже цікавить… «То лі дєло» — звичні видавничі теми і сфери… А це ж хлопчина, розумніший і розвиненіший за багатьох і багатьох… Яка це трагедія — відірваність від життя української «патріотичної» інтелігенції…
26.01.79. Розмова про «сексуальні заборони» — за ма-теріалами публікації якогось зарубіжного автора. У захоп¬ленні від того, як «на Заході» відкидають ці заборони — в ім’я цілковитої сексуальної свободи. Але ж тільки завдяки цим «заборонам» людське життя має людський характер. Від них пішла енергія духовного життя в людини. А в народному по¬буті — поезія кохання, пісня, обряд… Що ж буде, коли ніхто ні з чим не рахуватиметься, лише із власною хіттю?
7.03.79. Л.: «Історико-революційних, біографічних, воєнних фільмів я не дивлюся» (з приводу фільму «Вогненні дороги» — про Хамзу).
— Навіщо ж так принципово себе обмежувати? Є ж різні фільми на цю тему: про революцію. Як же ви думаєте зро¬зуміти сучасну добу, не хотячи зрозуміти революцію? І що це за «українська інтелігенція», яка не хоче нічого знати про інтелігенцію іншої нації, її шлях?
— Там немає правди.
— Неправда! Через мистецтво завжди можна побачити правду. Навіть через відсутність правди ми сприймаємо правду: наше відчуття відсутності правди вже є вказівкою на правду. У мистецтві навіть фальш мимоволі стає негативним образом правди… Якби уявити, що від цілої історичної доби не лишилося нічого, крім брехливого псевдомистецтва, то й по ньому можна було б уявити правду (за характером брехні)…
11.03.79. Розмова з Ю. Л. Згадую про його статтю в «Літ. Україні», де він, між іншим, нарікав на те, що його збірка оповідань пролежала у видавництві десять років!

838
ІВАН ДЗЮБА
Ю.: «Мене ще те розізлило, що без причини… Я ж ніде не вилазив, ніде на замітку не попадав… Не виступав, як В., з ка-яттям… Одверто кажучи, не хочеться писати для шухляди… Я розумію: є люди, які все відкинули, стали осторонь і пишуть… у шухляду… Є люди, які пишуть на сьогоднішній день, на ко¬жен випадок зараз треба так — так, завтра інакше — маєте інакше… А є — ні те, ні те… Я не женуся за цим ділом, але й не хочу писати для шухляди… Писати для шухляди є сенс, коли ти пишеш «Майстра і Маргариту», а при владі Лаврентій Пав¬лович. А якщо й сьогодні можна більш-менш по-людському говорити… Тим більше — я бачу, що пишу так, як пишуть сьо¬годні і в Москві, і в Ризі, і в Тбілісі, і у Вільнюсі, і в Кишиневі… Так їм можна, там воно друкується, а мені — ні. Чому?
І тут навіть не в політиці справа, а в рівні наших людей… Такий той субстрат, на якому виростає наша культура…»
Оповідає сюжет казки на східні теми, яку відхилили з питанням: «А що ви хотіли цим сказати?» «Якби це написав Загребельний чи ще хтось — вони б зразу надрукували. Так само не зрозуміли б нічого, але надрукували. А тут…
Є категорія авторів, які здобули право писати і друкува¬ти, що захочуть… А інший напише те ж саме — еге…»
«Я спершу пробував йому (редакторові) щось довести, а потім зрозумів: що говорити з німим і глухим… як він сло¬ва не розуміє… На мигах? Так література ж на мигах не ро¬биться!»
«Якби ця книжка вийшла тоді… десять років тому… це бу¬ла б подія… А тепер її ніхто й не помітив… Може, ще через де¬сять років вона знов прозвучить, хтозна… Але парабола оповідання коротка… Постріл швидко вигасає — до нового заряду, якщо буде… Цікаво простежити часову відстань убой-
ної сили вірша, оповідання, роману… Хвиля дії вірша така: ;
оповідання така: ; роману така: !
25.03.79. О. С. С-й.
Натякає на якісь свої великі звершення в кіно, про які я, на жаль, не знаю… «Мав усі можливі нагороди — і наші, і міжнародні, все, чого можна хотіти досягти… — і кинув, пішов зі скандалом (із студії)… Бо зрозумів, що кіно не дає бу¬ти собою…»
Розмова про «провінційність» нашої літератури… Зга¬дує, як колись 3. обурювався: «Це вони навмисне хочуть три¬мати нашу літературу на становищі провінційної!..»

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
839
С.: «Хочу йому нагадати про ці слова… Ти ж тепер при владі, роби щось… Нічого він не зробить… Хіба дуже вже дур¬них замінить… і скомпрометованих…»
«Це геніальна людина загинула (про 3.). Скільки в ньому романів загинуло!.. Колись він розказував, як після війни го¬лодною Україною віз додому кабана… Це був геніальний ро¬ман… Я сміявся і плакав! Тепер він так уже не напише… ніколи не напише… Вже слово в нього збилося…»
За словами О. С., він у дружбі і з Григором Тютюнником, і з В. Дроздом, і з багатьма іншими… Близько знав В. Шукшина. Се-крет його таланту, чи то його творчу лабораторію, пояснює просто: «Він стенографував» (і в цьому, мовляв, пояснення ви¬разності його діалогів). «У нього жусе на діалогах побудоване…»
Розповідає, як вирішив наслідувати Шукшина, купив магнітофон, щоб записувати колоритні розмови людей з на¬роду. Магнітофона підв’язував на животі, а мікрофон вистав¬ляв з рукава, протягнувши дріт рукавом.
«Я і Володі Дроздові порадив… Зразу мова в нього стала краща… Найсильніші речі він так написав — записував лю¬дей… А зараз він знову збився на казенщину…»
Я не став з ним сперечатися або запитувати: як писали прозаїки до винаходу магнітофона… І чи розмова під магнітофон буде природною…
Розповідає, як купував дачу у Ворзелі і як оформлював документи: мало не весь уряд обійшов, поки добився резо¬люції: «Оформити згідно з законом». — «Це треба два роки ходити, щоб одержати дозвіл зробити по закону! А поруч композитор П. зробив те ж саме у два дні за ящик коньяку! Якби все це описати, це була б така сатира, що…»
Про покоління, чиє дитинство припало на роки війни: «Ми — ненормальні, не можемо бути нормальними… А вони цього не хочуть розуміти, вимагають від нас бути нормальни¬ми. Це все одно, що взяти оцей кущ, покалічити, поламати, по¬гнути, а потім розпростати і ждати, що він ростиме нормаль¬но…»
Коли я трохи кислувато висловився про його повість, він: «Мабуть, відчувається, що дуже хотів надрукувать?»
«Якби я колись написав великий твір і мені б давали премії… я б відмовився… Цих цяцьок у мене ще з війни… по¬вен чемодан (?! — він 1930 року народження!)… А літературні премії… Після того, як їх одержували і Козаченко, і Збанаць- кий, і хто завгодно… Це ж не письменники…»

840
ІВАН ДЗЮБА
6.04.79. Зустрівся в бібліотеці з В. С. Розповів про те, як його вижили із «Всесвіту». До статті про Шевченка, за яку йо¬го зняли, ніхто спершу не мав претензій, крім Спілки пись¬менників. На Президії Спілки О. Левада: «Він принизив вели¬кого Пушкіна!» — «Я потім телефонував до Москви, роз¬повідав М., той каже: «Удивительно, как они любят Пушкина!» А шевченкознавці якраз проти не були: і Шабліовський, і Ки- рилюк, і особливо Івакін — підтримали… Від Шабліовського я одержав схвального листа…»
«А взагалі я не жалкую… Думаю, що ця стаття залишить¬ся… Часом мені здається, що я для того й народився, щоб на¬писати цю статтю…»
— Вам допомогло те, що ви подивилися на Шевченка відкритими очима. Присяжні шевченкознавці здебільше дивляться крізь окуляри з діоптріями й нездатні вилізти зі своєї дріб’язкової рутини…
— Ну… я опрацював багато літератури про Шевченка… А взагалі вони на Шевченка дивляться в мікроскоп, а треба по-дивитися в телескоп… у світовому масштабі… Хоч і мікро¬скоп, звичайно, потрібен… От мені недавно розказували, що є докази, ніби дід Володимира Ульянова лікував Шевченка… Цікаво!..
«Шкода, що зняли Павличка… Хоч він, правда, по відно-шенню до мене не втримався на рівні порядності… Думав урятувати ситуацію, позбувшись мене… Не треба було йому це робити… А потім і з ним все одно так зробили… Але спра¬ва не в цьому. Ми зробили «Всесвіт» журналом високого рівня. Ярослав Івашкевич сказав, що це кращий журнал тако¬го типу в світі… І справді: «Иностранная литература» стала нудною. А Коротич тепер каже: «Ми не будемо перетворюва¬ти «Всесвіт» на журнал «забавного чтения». Звинувачують, що ми зробили елітарний журнал. А ми довели тираж майже до ста тисяч… А якби ще «Союздрук» краще розповсюджував. А то в Києві ще є, а вже в обласних центрах у кіосках не діста¬неш».
Згадую про цікаві статті з історії світового мистецтва.
…«Ми хотіли довести цей цикл статей — про мистецтво
— від палеоліту до сучасності… І писали б їх найвидатніші світові автори…»
Говорить про намір виїхати з Києва: «Куди ж це годить¬ся — не дають працювати, і без підстав». Нібито дали «робо¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
841
ту» — в «Новинах кіноекрану»: «Я там у них щось ніби зав¬госп».
Розповідає про те, як спіймав 3. на плагіаті: передмова до А. Франса списана зі статті московського автора. «Я б мо¬же й мовчав про це, але він мені так набрид… Все заходить до «Всесвіту» з якимись провокаційними вихватками, до всього чіпляється: «Для чого ви це надрукували?» Мене це, зрештою, розізлило. І я написав про дивовижну творчу ла¬бораторію 3. Той пояснював: «У мене фотомеханічна пам’ять». А якась жінка з видавництва каже: «Крім фотоме¬ханічної пам’яті, тут ще й автоматичний переклад з російської… Чи не забагато техніки?» Моя помилка в тому, що я не став це виносити за межі України, в Москву. А воно… воднева бомба вибухає в кисневій атмосфері, а не вибухає в атмосфері фтору…»
Про Олександра Івановича Білецького. «Я зараз трохи інакше його оцінюю… Це до того, що колись Андрій Олек¬сандрович (син О. І. Білецького. — І.Дз.) показував мені вашу працю про нього, і я був згоден. А тепер я ставлюся до нього критичніше. Це — пропаща сила […]. І він надто багато про¬щав собі […]. Взагалі після 1939 року він уже майже нічого не створив…»
— А стаття про Нечуя-Левицького, а блискучі передмо¬ви до класиків?..
— Стаття про Нечуя-Левицького справді блискуча, але відчувається, що писав так собі, між іншим… А в ньому загинув великий вчений… Він, як ніхто, мав можливість створити су¬часне літературознавство, показати, що структуралізм роз’їдає живу тканину мистецтва… Ніхто так до цього не був підготовлений, як він… І в російській науці… Навіть Жирмунсь- кий — він вужчий, без тієї підготовки, ерудиції… І в Ейхенбау- ма не було тієї підготовки… і тієї стилістичної елеганції…
«Ви не дивилися п’єсу Юрка Щербака («Надеяться» — в російській драмі)? Раджу подивитися. Складна за будо¬вою, але вдалося ГЦербакові добре зробити. І поставлена гарно. Правда, я дивився, як студенти зробили — там мені більше подобалося. Але й тут… Я боявся, чи вийде в цих — Роговцевої, Заклунної — вони ж буржуа, розтовстіли… але вийшло…»
19.06.84. Розмова в ЦНБ з В. С. Вся українська проза XIX століття: контраст між гармонією Космосу (природної

842
ІВАН ДЗЮБА
світобудови) і дисгармонією (неправедністю) соціального порядку…
«Франко… Я спочатку не знаходив у нього якогось стрижня, думав: про що завгодно пише, хаос. А перечитав усього і побачив: його скрізь цікавить стан народного життя і народний світогляд. І в Україні, і в слов’янстві, і в Індії, і на Близькому Сході… Звідси вся його величезна робота… І тоді він став для мене цілісним…»
Говоримо про Стефаника. Вадим не погоджується з моїм схвальним відгуком про статтю В. Россельса в московському виданні Стефаника («Литературные памятники»), «Не поба¬чив головного. Стефаник, цей мужицький син, засвоїв висо¬ку культуру Кракова і Відня. Польсько-німецьку декадентську (в літературознавчому значенні) новелу, новелу ескізів, ви¬роблену як форма зображення духовного життя і болів арис- тократично-декадентської інтелігенції, він перетворив, пристосував до зображення життя покутського селянина… І ефект вийшов колосальний…» —
— Цього декадентська новела не досягала.
— Бо що таке болі декадента-інтелігента порівняно з болями покутського селянина?
«— А Тесленко? Якось я прочитав кілька його оповідань одній московській літераторці. Вона була приголомшена: «Если бы это прочитал Толстой! Ведь это то, к чему он стремился!»
— Стиль письма — в останні роки?
— Тесленко став записувати народ (мову)…
— Тоді ще ніхто до цього не додумався…
— Що б він дав, якби прожив ще років десять-двадцять!
«—А Марко Вовчок! Саме тому, що прийшла збоку, —
відкрила для себе цю мову.
— Але їй було кому помагати — і Опанас Маркович, і Пантелеймон Куліш…
— Так, але без чуття слова цього б не було…
Взагалі білінгвізм в Україні XIX століття — цікаве й гли¬боке явище… Ціла література… У тому числі Гоголь і Марко Вовчок… Один московський письменник питає мене: «Как так: Шевченко — великий национальный поэт, а дневник писал по-русски? Почему не по-украински?» Я відповів: як¬би він писав по-українському, в нього вийшла б поезія, а не щоденник.
— Певно, щоб вийти за межі поезії, йому потрібне було мовне «очужіння»?

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
843
— Його російські повісті можна зрозуміти лише в кон¬тексті масової російськомовної повісті першої половини і середини XIX століття.
Величезне явище — Леся Українка. Але її публіцистику й критику В. С. вважає не дуже глибокою — писалося для за¬робітку. Я не зовсім згоден. Зрештою, В. С. визнає, що тему «утопії» Леся Українка розкрила глибоко…
— До Михайла Старицького українська поезія творила¬ся елітарно, в поміщицьких хуторах…
— А Шевченко?!
— Зрозуміло, за винятком Шевченка. Старицький пер¬ший став творити демократичну поезію, розраховану на різночинця…
«Петро Ніщинський… Мав диплом Афінського універси¬тету, який не хотіли визнавати в Одесі… Двадцять літ… Перекла¬дав Гомера на слух — сліпий… диктував… Це феномен світової історії літератури: одного Гомера перекладає другий Гомер…»
«Климент Квітка зробив в українському музикознавстві те, що Леся Українка — в літературі… Раніше я думав: ну що Климент Квітка? Чоловік Лесі Українки? А тепер бачу: велику справу зробив…»
…Про виставу Молодого театру за п’єсою Ю. Щербака «Стіна». «Зустрів Д. Він каже: «Такої халтури ще світ не бачив». А я з ним не згоден. Він не враховує, на кого це розраховано. Хто в цей театр ходить? Учні профтехучилищ, школярі, сту¬денти перших курсів… Це саме для них. До того ж — дека- нонізація, спростування шаблонних уявлень… Там є і моче- мордіє, і все…»
«Хочу привітати Богдана Жолдака… Його водевіль — у Театральнолму інституті — це метамова українського во¬девілю… Я йому давно ідею підказав… правда, він трохи не те зробив…»
16.11.85. Ще одна зустріч у ЦНБ з В. С. Говоримо про стихію риторики в українській критиці… «Виробився якийсь стиль… Є хороше російське слово — «пустословие»… У 20-ті роки — і ще з 1900-х — була якась предметність… якісь мор- фологеми, що відбивали реальність… При чому не тільки там у Майфета чи ще когось, а й у рядових авторів… І ще в 30-ті роки трохи лишалося… А потім пішло й пішло… Виробився якийсь стиль… якесь українське діонісійство… Я шаную Бориса Ілліча як поета, але коли він виступає і говорить про

844
ІВАН ДЗЮБА
літературу — це захмарна риторика! А найбільший інспіра¬тор цього стилю, мені здається, Павличко… Як почне… А те¬пер вони стали це й видавати…»
Я погоджуюсь з В. С., але кажу, що, на мою думку, справа не в суб’єктивних інтонаціях наших авторів, а у фундамен¬тальній об’єктивній обставині: література не говорить прав¬ди про життя, критика не говорить правди про літературу а хочеться бути особисто значними, от і доводиться здобу¬вати видимість такої значущості за рахунок «сильних» сло¬вес…
Розповідає, що коли приніс статтю про Маркса, П. всер¬йоз запропонував йому написати про Брежнєва як видатно¬го марксистського мислителя. І так напосівся, аж В. мусив йому сказати: «Та не брешіть […]».
Показує Шевченків «Кобзар» з передмовою О. Гончара
— іронізує… «Років з півтора тому зустрів Флоріана Неуваж¬ного. Він такий спокійний… європейський об’єктивіст… А ко¬ли мова зайшла про Гончара — втратив самовладання, став затинатися. «Та він… у вас… якийсь небожитель… якимись афо¬ризмами висловлюється…» — «Не афоризмами — трюїзма- ми!» — Це треба вміти… мати сміливість… Інший би зупинив¬ся, подумав: а що я пишу?»
13-06.86. Говоримо про рецензію В. Іванова на збірку Михайла Семенка в «Литературном обозрении» (1986, № 3). В. С.: «І все-таки дарма він робить з Михайла Семенка — Лоу¬ренса Стерна».
В. С. погоджується з моєю тезою про те, що «запізнілість» української літератури мала не лише вади, а й несподівані переваги. «Прискорене» проходження тих стильо¬вих етапів, на які в європейських літературах пішли деся¬тиліття, інспірувало небувалу стильову динаміку й плідний симбіоз різних стилів. Навіть у межах одного письменницько¬го стилю взаємодіяли різні енергії. Наприклад: у раннього Голо¬вка — фольклор, орнаментика і імпресія; у Хвильового — ро¬мантизм, експресія і натуралізм…
В. С.: «У раннього Головка, крім фольклорного алгорит¬му і елементів імпресіонізму та експресіонізму є ще і доліте- ратурні міфологеми, і стереотипи літератури XIX століття… І все це — часто в одному й тому ж творі… Виходить оригіна¬льно і зворушливо… А Хвильовий… У нього і Ніцше, і екс¬пресіонізм, і колективістський комуністичний міф… Це пер¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
845
ший письменник, що поєднав Ніцше з колективістським ко-муністичним міфом…»
Дуже важлива, на мій погляд, думка В. С.: українську літе-ратуру можна зрозуміти тільки в контексті ряду літератур, які є пасинками трьох імперій: Російської, Австро-Угорської, Ту¬рецької. Тут — од Вісли до Арарату, від Адріатики до Фінляндії
— багато спільного. А поза цим регіоном — зовсім інше…
24.02.84. Зустрів Анатолія М. Сперечалися з ним про поезію Мовчана. Заперечує мої оцінки. «В нього немає ди¬хання. Нагнітає метафори… а дихання немає… І в Драча не стало… А оце останні вірші… з подвійними римами… підряд… Це в Москві зараз модно — під простонародний лад…»
— Але ж Мовчан не раціоналіст, він не придумує…
— Тепер і інтуїтивізм навчилися придумувати…
10.12.85. Аж кумедно — нова зустріч з А. М. стала про-довженням старої суперечки про Мовчана. «Прочитав нову збірку Мовчана. Читаєш — наче якісь метафори, якісь думки, а потім — шум… Візьміть Драча, Вінграновського, ще кого: можна назвати якісь кращі вірші, які нам подобаються. А у Мовчана? Статті? Деякі цікаві, але не всі. «Слово о полку Іго¬ревім» — не дуже… Всі ці трепыхания под Цветаеву… Що дає це нанизування понять, коли немає основи? От твій за¬дум про Шевченка — це я розумію: етичні поняття («нравст¬венные понятия») у Шевченка — тут є основа… А ти не про¬бував порівняти Шевченка з Бодлером? У них є щось спільне
— у розчаруванні життям — і час один і той же… Беранже? Беранже пошляк! […] Слава у Шевченка? А як ти поясниш йо¬го: «А слава — заповідь моя»? Мене це шокувало…»
— Так у Шевченка зовсім інше — ніж у сучасному слово-вживанні — розуміння слави! Для цього треба взяти народ- но-поетичне розуміння слави, розуміння слави в козацько¬му житті, може — і у давніх римлян: слава як те, за що треба дорого платити, муками всіма… А у давніх римлян слава — це те, чому підпорядкована вся робота над собою. І в Шевченка слава — це етичне покликання особистості в світі, а не го¬нитва за популярністю… Так що ти, Толю, дарма був шокова¬ний! Це «не з тієї опери»…
21.02.87. Вечір у А. М., на його новій квартирі… Супереч¬ки про літературу… На підкріплення своєї думки про «за¬конність» у літературі не тільки видатних явищ, а й «друго¬рядних», «третьорядних», — посилаюся на Ф. Буслаєва, О. Ве-

846
ІВАН ДЗЮБА
селовського, О. Білецького; на думку О. Довженка з приводу постанови про обмеження випуску фільмів задля, мовляв, за-безпечення якості; нарешті, на криву Гаусса (!)… Толя погод-жується, але каже, що тепер ситуація інакша, є інша небезпе¬ка: немає веж (зрушені вежі), немає еталонів досконалості; навіть у видатних творах (наприклад, у Ч. Айтматова) раз у раз трапляються стильові провали і публіцистичні проклад¬ки… А у Щ. — просто інформативність…
26.02.87. Толя телефонує з приводу другої подачі статті «Два крила… і безкрилля» (про першу говорили 19-го). «Я відчув розширення душі…» і т. д. — похвали. Але: «Ти ведеш відрахунок від перебудови, а я — від кризи художнього мис¬лення взагалі. Вона почалася давно. Ти ждеш публіцистичної літератури, а я — буттєвої («бытийной»), Буттєва література готувала і випереджала перебудову… Російська література нині більше схильна до публіцистичності, а, скажімо, ес¬тонська, грузинська — до буттєвості».
— Так чому ж ти тоді не приймаєш Мовчана — щонай- буттєвішого? Буттєва проза — Валерій Шевчук Буттєву по¬езію досліджує Микола Ільницький… І хіба в російській літе¬ратурі так уже переважає публіцистичність? А В. Бєлов, В. Рас- путін?
— Юрій Казаков — це одна лінія російської прози: орієнтувався не на правду, а на доброту — як Чехов, Пришвін, Паустовський. І програв — бо розвиток російської прози пішов по лінії Юрія Трифонова: соціальна злість…
19- 03.87. Говоримо про збірку В. Фединишинця. Вияв¬ляється, Толя рецензував рукопис: «Є якісь проблиски та-ланту… але за рахунок сексуальності… Це за межами культу¬ри…»
16.10.81. У виставковому павільйоні — вечір, присвяче¬ний Миколі Петровичу Глущенку.
Виступ М. Бажана. Як завжди — розумно. Але більш- менш відоме. Мене зворушила розповідь однієї старої ху¬дожниці. Прибігає її синок: «Мамо, а дядько Микола грає!» — «Як грає, на чому?» — «На руках!» Пішла за сином: стоїть Глу¬щенко перед полотном, нічого не бачить, ні на що не ди¬виться, бере фарби, кидає на полотно і розтирає: грає рука¬ми, аж пританцьовує… Інші художники: придивляється до де¬ревця, до гілочки, до листочка — і все то переносить на кар¬тину… Точно виходить, але…

СПОГАДИ t РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
847
А Глущенко казав: не дивіться, слухайте, що у вас у дуттті, малюйте музику своєї душі…
13.11.81. Зустрів на вулиці Валерія Іллю та Валю Отро- щенко. Довго говорили про його поезію. Він вважає, що фун-даментальне новаторство його поезії полягає у відкритті за¬кону метафоротворення. Метафори не повинні нанизувати¬ся на якусь ідею чи провідну думку, як шашлик на шампур, а виростати одна з одної. Одна метафора органічно перехо¬дить у другу, метафори народжують одна одну. (Таке є в дея¬ких віршах Василя Симоненка, у Миколи Вінграновського).
Поезія має бути з самих метафор, без вставних рядків…
«Але подолати синтаксис неможливо… Я казав Василю Голобородьку: той, хто хоч на один момент подолає синтак¬сис, буде геній… Але це неможливо.»
Про причини охолодження у стосунках з В. Г. «Я знав, що він не з тих, хто може топтатися по чужому городу… Скільки і яких би він поетів не читав, це абсолютно не відбивється на його творчості…» Але тут, мовляв, вийшло так, що В. Г. прочи¬тав його, В. І., нові вірші і став запозичувати… «Можна подиви¬тися в город до сусіда і посадити собі те саме. Але для чого ж висмикувати з коренем і пересаджувати до себе?» Але це, мов¬ляв, тимчасово. «Він знову осідлає свою структуру», — додає Валя Отрощенко.
19.12.81. Розмова з С. Б. Розповідає про своє безробіття. Я: А чому б не піти тимчасово на таку роботу, як була у мене
— редактором, коректором? С.: «Ні, це треба з людьми… А я з людьми не вмію…» (Іронічно:) «Я — вже як мине час…спра¬цює нейтронна бомба (часу)… Людей нема — самі папірці… Тоді приходжу я…» (Інший запис, пізніший — 21.09.86.) С.Б.: «А ви звернули увагу, що наші класики — І. Франко, Леся Ук-раїнка та інші — спілкувалися не з першими величинами в російській літературі, а з другорядними літераторами? Чи це випадковість, чи наш комплекс неповноцінності, чи щось третє?»
4.03.82. Розмова з А К Скаржиться на хворобу. «Емоційна сфера зовсім відключена… Свідомість працює, можу логічно міркувати… Але що це за життя: тільки підтримувати біологічне існування? Для мене емоційна сфера — найдорожче: щось сприймати, переживати…»

848
ІВАН ДЗЮБА
— Можна досягати емоційних станів і на певних ступе¬нях інтелектуального напруження.
— Не можу довго працювати: стомлююсь.
— Душевний стан зв’язаний із фізичним. Треба загарто-вуватися, фізично працювати, більше бувати на свіжому повітрі, може — бігати… Крок за кроком відвойовувати себе у хвороби…
— Але в мене таке враження, що мене час від часу отру¬юють — у воду щось додають, чи що?
— ?!
— Ставлять експеримент: розклад інтелекту. Бо періода¬ми стає краще, а потім знов гірше…
— Так усяка хвороба розвивається… Женіть від себе цю думку: вона якраз і є чинником «отруєння»… Мені доводило¬ся знати кількох людей, які вважали, що їх «отруюють»… Я не те щоб близько знав їх, але мав можливість тривалий час ба¬чити їхню долю, оцінювати їхні страхи — і, повірте, наймен¬ших підстав для таких страхів немає. Женіть цю думку!
(Справді, були трагічні історії. На щастя, у А. К склалося благополучніше — хвороба ослабла, і він став цікавим пись-менником…)
9.10.82. Анатолій Мефодійович Хорунжий. «Коли люди довго не бачаться — закислюються контакти, — як ото в (іржавих) дротах…»
«Треба, щоб ідея (думка) (у творі) не стирчала, як роги…»
Про дуже «актуальні» твори: «Як ото кукурудзу в ди¬тинстві обмолочували в терці — шумить, гуркоче, а вискочив качан — жменька зерна лишилася… а шуму було… Так і це — шуму, шуму, а думки — жменька…»
«Я колись був сказав, що не треба видумувать, а запису¬вати те, що в житті…Так вони як ухопилися… І Новиченко: «апологія сірятини»… Тягали, як ото собаки кишку…»
«Нас губить приблизність… У всякій справі головне — точність. А приблизна література — це не література. Як ото в боксі — приблизний удар — то не удар. А точний удар — і зал реве, хоч комусь і боляче. Так і в критиці, і в усьому».
18.02.83. У Спілці — обговорення творчого звіту Дмит¬ра Іванова. Несподівано (для мене) цікавий поет. Хвалили його хто як міг. А Іван Федорович Драч похвалив його за «точність співчуття» (чи то страждання?). А потім подумав

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
849
хвилинку і додав із значенням, з притиском: «прицільність сльози». Який жахливий вираз! Коли вже сльоза «прицільна», то пропади воно все пропадом!
20.02.84. Іван Андрійович Потьомкін. Про свої вірші: «Ма-ленький стартовий майданчик — для вертольота, а не для літа¬ка: верлібр, поезія думки…»
«Драч теж вдається до верлібру… Але в нього — як ото ри¬ба на піску… а навколо нічого, тільки пісок.. І остання рибина…»
…В поезії одне невдале слово, образ може все зіпсувати
— дратує… «Хряпає, як хвіртка… як незачинена кватирка на вітрі, над головою».
«Книжки (ім’ярек) зараз у книгарнях стоять як бюсти — можна взяти, подивитися і поставити назад…»
Про П. Мовчана: «Він говорить за все, від усього — квітки, бджоли, дерева — без відстані, без дистанції, безпосередньо, прямо…» І раптом Іван Андрійович суперечить собі самому: «Оце в нього «як», «немовби» — це безсилля образності… Ти дай саме, а не як..»
Я звертаю увагу на суперечність між двома його думка¬ми, він уточнює першу. Про «неясність» у Мовчана… Я запе¬речую: у Мовчана справжня складність, а не імітована, вдава¬на… Вдавати це не можна, не вийде: видно, де навмисне ус¬кладнювання. А тут — неясність від намагання осягнути і не¬можливості остаточного осягнення…
Про N. «Поважаю його як людину… Але він — не поет. Просто — вирішив собі, що він поет, і пише… Та й проза йо¬го… суха… як пісок».
Один із віршів (чи збірка) І. А. зветься: «Уламок сльози». «Сам не знаю, звідки мені залетів у душу цей метеорит… Ка¬жуть же, що нам Космос думки навіює…»
…Мені здалося, що Потьомкін належить до тих поетів, чиї думки про поезію цікавіші, ніж їхня власна поезія…
Була ще розмова з ним про поезію 11.11.86.
Про М. Воробйова і В. Кордуна: «Надумано… Хоч… треба поважати їх за стійкість…» Знову про П. Мовчана: «Стає одно-манітним… За деревами, травами, звірами вже нічого не стоїть… Залишаються слова… Оце й може бути сліпий кут для нього…»
21.02.84. Ще одна зустріч з Олександром С. Цікавий про-заїк; пішов у кіносценаристи і там здобув собі репутацію про-фесіонала. Але щось його мучить і мучить — не на рівні твор¬чих стимулів.

850
ІВАН ДЗЮБА
Випадкова зустріч. «Чого ми будемо говорити на вулиці, маючи 50 квадратних метрів на Хрещатику?» Зразу підкрес¬лює свій статус.
«Я зробив 20 фільмів…»; «Я їм (керівництву Спілки пись-менників) сказав: я знаю, що пишу не гірше за вас…»; «Кажуть: у нас черга (на прийом до СПУ), а я їм: це що, оселедці дають?»
Цікавиться, які в мене стосунки з керівництвом СПУ. Ка¬жу: там як бачать мене, одягають кам’яні маски. Він: «Погано, що ми судимо про себе за їхнім ставленням до нас. А треба навпаки — ‘їх судити своїм ставленням…»
Потроху вияснюється, іцо стоїть за його доброзичли¬вим інтересом до мене. «Мені потрібен паровоз… який би взяв мене як причеп… Щоб я писав і ні про що більше не тур¬бувався, а він брав і рухав… Раніше таким паровозом був мені Григір (Тютюнник), а тепер — нема… Мені потрібна така лю¬дина… щоб я міг лягти їй у долоні (показує)… Ви можете бути такою людиною?»
Розумний же чоловік, а думає (як властиво зарозумілим та егоїстам), що він усіх розкусить, а його — ніхто. І у велико¬му, і в малому — нав’язливе підкреслення своїх «здобутків». Якась дивна взаємодія манії величності й комплексу непо¬вноцінності. Плюс цинічний розрахунок на використання людини у своїх інтересах — звісно, не шкурних (ще б чого!), а «творчих»…
Трохи ніби виправдовуючись (хоч я йому нічого не за¬кидав), пояснює, чому пише більше по-російському, ніж по- українському: «Ось ця повість у мене жорстка, як бляшанка… А по-українському вона виходить… у м’яких рукавичках…» (мовляв, українська мова надто лагідна для його суворої про¬зи; насправді ж він просто мислить по-російському, а потім себе перекладає українською: обтяжливий процес!).
Розповідає про зустрічі й розмови з Григором Тютюн¬ником в останні дні його життя… Нібито Григір збирався по¬селитися на літо в нього на дачі у Ворзелі. Хвалився: «Не п’ю». «Скільки разів я перестрівав його, як він ішов з «Молоді», і вів… щоб він не йшов до «Енея», де завжди його ждали […] і подібні… Вони ж не розуміли, що талант — як дитина, його берегти треба… І талант не може рахувати копійки — ну, місяць, ну, рік… але не все життя…»
…По всьому столу розкладені листи від В. Астаф’єва — не можна не звернути увагу… Одверто рекламує своє листуван¬ня і свої зв’язки з великими людьми. Що ж, це не гріх…

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
851
А листи В. Астаф’єва — дуже цікаві, історичні (своєю вагою): про війну і тему війни в сучасній (радянській) літера¬турі, про «поток неправды, который заглушил слабые про¬блески правды» (цитую з пам’яті); про те, що війна вбила російський народ; про жертви й ціну перемоги; гіркий сар¬казм з приводу зізнання Сталіна («на радостях»): «Ни один народ не стал бы терпеть такое правительство»; і т. д.
Шкода, якщо ці листи пропадуть…
7.3.84. У Музеї українського мистецтва — виставка кар¬тин з колекції барона Тіссена. Крім відомих з репродукцій шедеврів Тиціана («Портрет венеційського дожа»), Ель Гре¬ко («Благовіщення», «Непорочне зачаття»), кількох порт¬ретів роботи Гойї, — єй зовсім мені незнані…. Але найдовше я мусив зупинитися перед картинами двох нідерландських художників. Петрус Крістус (1410-1473): «Богоматір сухого древа». Символічне зображення дерева пізнання добра і зла, яке всохло після гріхопадіння Адама і Єви, але мало зазе¬леніти знову після народження Христа. Богоматір — усере¬дині сухого дерева, що має ожити завдяки їй. Яка глибока метафорика! Друга картина — Жака Даре — «Різдво». Бого¬матір, маля Ісус, Йосип, дві сповитухи. Одна з них, за апо-крифом, не повірила у непорочність Діви Марії — і в неї всохли руки. Але ожини, коли вона доторкнулася до Хрис¬та… До яких сильних засобів (і погроз!) мусила вдаватися християнська церква, щоб протидіяти тому скепсису, поча¬ток якому дали античні поганські автори, дошкульно, а ча¬сом і досить цинічно висміюючи ідею непорочного зачат¬тя…
А ще вразив «Задоволений П’єро» Антуана Ватто: маска, а під маскою вгадується справжній психологічний стан, вираз неявленого, замаскованого обличчя, — і маска не при¬ховує, а посилює ефект душевного переживання арлекіна. Гра маскування як засіб максимального осутнення!
8.1.84. По радіо — народна пісня:
Ой у полі билина стояла,
Під билиною дівчина лежала.
Під билиною дівчина лежала,
Заморського зілля дістати бажала.
Обізвався козак молоденький:
«В мене троє коней вороненьких.
Одним конем до Дону доїду.

852
ІВАН ДЗЮБА
Другим конем море переїду.
Третім конем на камені стану —
Заморського зілля дістану».
…Ой, як став він те зілля копати,
Стала йому зозуля кувати:
«Ой, не треба тобі того зілля —
Вже Маруся стає до весілля…»
Яка глибока символіка! Мотив трьох коней — це і тяжкість завдання (одному коневі несила), і снага пориван¬ня молодості, і наростання — як у казці — складності випро¬бувань, і вічна народнопоетична метафора обсягу й драма¬тичної краси людської долі. А дівоча жага заморського зілля
— це не тільки свята химерність душі, і не тільки потяг до позапобутової таїни, а й підсвідоме бажання віддалити час прощання з дівоцтвом і «прикрасити» його чимось незви¬чайним… А потім — ненавмисна дівоча зрадливість (порівняй Шевченкове «У тієї Катерини…»), марність юнаць¬кої жертовності перед незбагненністю вибору тієї, на див¬ний поклик якої був відгукнувся…
15.01.84. Кажуть, на обличчі людини відбивається її внутрішній світ — з обличчя, мовляв, видно і благородство, і ницість… Ні, з обличчя видно самооцінку! Тим-то стільки негідників з обличчя виглядають благородними: бо щиро себе такими вважають і носять на собі емблему благородст¬ва. А скільки гордовитих, з виразом високої гідності, нікчем! І навпаки — скільки справді благородних добрих людей з вигляду бляклі, бо їх замучили комплекси…
…Без підстави опоганили слово пігмей. А реальні пігмеї (африканські) — гарні люди. І сміливі. Сміливість пігмея: іде із списом на найстрашнішого звіра — чим не метафора!
Про Ліду В. Вона була добра… Власне, через доброту свою до того й дійшла… Підлі (і злі) так низько не скочують¬ся і так погано не кінчають…
…Вони не можуть самі, їм треба до когось тулитися — до свого Бога, божка, ідола… То тулилися до одного, то до другого, тепер… Потрібен якийсь символ, віра? Вірте в себе, в свою пра-цю, в Україну, в нашу спільну працю задля України… В щось ре-альне, дійове… А робити символом живу людину — по-перше,

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
853
жорстоко по відношенню до цієї ЛЮДИНИ: пригнічуєте її людську свободу й совість; по-друге — ненадійно: людина мо¬же виявитися не тим, що ви хотіли б у ній бачити…
..Давно помічав за собою таке. Коли хтось зробить мені капость, велику або малу, то мені соромно перед ним, а не йо¬му, я ніяковію, а не він. (Соромився показати іншому, що йому має бути соромно? Щоб не завдати йому необережно болю? Делікатність — щоб не уразити? Сором людського за вад¬ливість людського в людині?). Я вважав це ознакою своєї слаб¬кості, безхарактерності… Аж ось читаю вірш Фазиля Іскандера «Моцарт и Сальери» («Литературная газета», 23.05.84):
Взгляд не Сальери прячет от него,
Но Моцарт прячет от Сальери…
Моцарт знає, що вино отруєне, але п’є:
Чуть запрокинувшись, он осушил бокал,
Чтобы собрата взглядом не унизить…
Виходить, це щось із загальнолюдських моральних колізій (річ же тут — не у співідношенні конкретних персоналій)…
1.3- 84. …Припустімо: людям у майбутньому вдасться створити технології, що виключатимуть або обмежувати¬муть втручання людини у нормальний розвиток природно¬го буття. Наприклад, хімікати не труїтимуть поля і звірів та птахів на них і в лісах; рудничні вибухи не спотворювати¬муть рельєф; гідроспоруди не калічитимуть риб; річкові суд¬на на повітряній подушці не руйнуватимуть береги рік і т. д. Але внаслідок тих змін, які вже сталися, весь розвиток при¬родного буття піде зовсім не так, як міг би за «власного логікою». І людство ніколи не побачить тієї картини світу, яка мала би бути… Уявляєте цю втрату? Залишається втішати себе тим, що натомість маємо те, чого б інакше не було…
…З усіх живих істот найбеззахисніша перед інтелекту-алізованим звірством людини риба. Ще якогось звіра, буває, пожаліємо — заскімлить, закричить, зареве. А риби навіть не жаліємо — бо вона для нас безсловесна, не кричить і не пла¬че, очима не докоряє… А скільки на неї придумано! Від часів рибарів — Христових апостолів…
(Без дати). Концерт англійської музики ХУІ-ХУІІ століть. «Меса» Вільямса Бьорда, Томас Морлі… А от «Варіації

854
ІВАН ДЗЮБЛ
для клавесина» Джона Буля: наче Бог легесенько перебирає струни долі…
8.03.84. В Ірпені, у Горбачуків. Іван Тихонович оповідає, як боролися з «приватновласницькими тенденціями» на селі в 50-60-ті роки — вибивали любов до землі і до господарю¬вання, яку тепер марно намагаємося повернути. Під’їжджає машина до подвір’я, виводять корову — і на машину заганя¬ють. Корова реве, мати й діти плачуть… Податок «Завтра зда¬си 50 кілограмів вовни!» — «Та де ж я візьму стільки?» — «Сто!» — «Та подумайте, змилуйтесь!» — «Сто п’ятдесят!» За¬мовк, пішов — похитався…
…Танці на селі (сучасному). Хлопці п’ють прямо на май-данчику. На наших очах один узяв півлітрову пляшку, підняв до рота і не відпустив, поки не вихилив усю… Тоді — танцю¬вати… Ніякого запрошення — тільки заграє музика, хлопці підбігають, хапають дівчат за руку і тягнуть… Скінчили — ки¬нули тут же посеред майданчика, а самі гайда…
…Сашко розповідає про три дивовижні села на Мико- лаївщині, не схожі на інші. Живуть переселенці з Полтавщи¬ни — нащадки якогось козацького полку, який повстав у ча¬си Миколи І, — їх сюди переселили. Знають свій родовід від самого початку. Гордяться… На курган вийдеш — як на коні: наче пливеш над степом, усе видно…
10.03.84. Клава Генсюровська: її добру знайому пограбу¬вали якраз напередодні дня народження. Видно, поспішали, бо не все побачили: наприклад, під якимсь лахміттям було ху¬тро — так і залишилося. Через кілька днів грабіжників затри¬мали — саме як продавали (за безцінь!) останнє. Виявилося — рецидивісти. Але — якісь жалюгідні. Один, тікаючи, зламав обидві ноги, — лежить тепер у лікарні. А другого приводили на квартиру — показував, де, що і як брав, а його за цим фото¬графували. Років 45, а виглядає на 60. Тричі сидів, захворів на туберкульоз, перевели в якусь колонію на південь України; тільки вийшов — знов попався. Пояснює: «Та хочеться ж і то¬го, і того… і випить…» Жаліється хазяйці: «Что за квартира? В холодильнике даже выпить ничего не нашлось…»
Слідчий: «У вас чай є? Дайте йому пачку… Бо зовсім нічо¬го не їсть… Тільки чефір п’є…»

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
855
Зіна (хазяйка): «Так мені його жалко стало… Ще дове¬деться передачі йому носить…»
12.3- 84. Розмова з Володею Губою — з приводу кон-церту в Будинку органної музики, де виконувались його «По¬ема № 1 «Епічна» та цикл «З українського зошита».
— Ти з органа витиснув усе, що можна. І неможливе. Він у тебе — зовсім не те, що вважається…
— Так… Справа в тому, що майстри, які створили ор¬ган, випередили композиторів на 500 років. У ньому закла¬дені досі не розгадані можливості… Композитори, навіть великі, були дурні. Для них орган — це велич, урочистість, пафос. А орган може звучати і лірично, і ніжно, і весело, і навіть жартівливо… Я й хотів це використати… Крім того, хотілося пристосувати орган до нашого національного мелосу…
Літо 1984-го. Були з Мартою у Гребенях, заглянули до Василя Литвина.
Баба Варка — «Старість накрила»: «Всі нитки виторочи¬лися» (сил і здоров’я немає). Бідкається: чи проживе це літо? В. (жартома): «Зиму проколобердились, а літо надурняк не хочете?»
Василь Литвин (до нас, киян): «Ми в одній хмарі, ви в другій» (у нас, мовляв, одні захоплення-дивацтва, у вас — інші… За всієї дивакуватості, у В. Л. досить тверезого глузду й гумору, від народної української вдачі, — більше, ніж у сусіда, романтика-містика О. Б.).
«Я як у Київ прищу, то таке враження, що потрапив на ве-ликий базар. Кожен торгує напоказ. Той — думками, той — ко¬стюм показує, той — машину, той — зв’язки, той — дурість, той
— амбіції, той —гордість, той — підлість, та — груди, та — очі, та — стан, та — зачіску.. І — галас стоїть, суєта… А сюди вер¬нешся — тут жаби роти порозкривали — і благодать скрізь… Лежиш — а бджоли мед носять… робота йде…» (Баба Варка зна¬чущо додає: «І тин зогнив…»).
Я взявся «допомагати»: люблю косити… Обкошуючи за- бур’янілий сад, натрапив на якісь гнилі стовпчики. Василь: «Це ж той тин… У всякого порядного господаря має бути ого¬рожа…» (іронічно).
Знову пірнає у свій настрій: «Увечері вийдеш на гору, ся¬деш — і сидиш, сидиш… Не хочеться йти в хату… Здається, щось головне може статися, — а ти поминеш…»

856
ІВАН ДЗЮБА
Але й у природі — не самі ідилії… «Я як побачив, як кліщ перекушує навпіл бджолу, — в мене руки отак-о стали…» (по-яснює, чому полишив бджолярство). І рибалку кинув: тепер риба пішла нещасна, хвора: витягнеш, а вона і поранена, і черви з очей стирчать… «Ракети» рибу калічать, моторки бензином труять, водорості дихать не дають… «Думаю: і так ти нещасна, а ще я буду тебе…»
Місяців через три — 8 жовтня 1984-го — зустрів Василя Литвина у філармонії на вечорі пам’яті Миколи Бажана (80- ліття). «Воно вже не співати, а кричати треба… Але — за на¬шого життя все має вирішитися… Так виходить… Може, кра¬ще б, якби пізніше… або раніше… Але — нам випало…»
Літо 1984-го. Тиждень чи два відпочивали з Мартою в Сокирно (Сокирному?) — на батьківщині Толі Фуженка. Завітали до його матері — Ганни Устимівни. Розповідає, що хотіли продати хату й купити дачу коло Києва, але батько не погодився: «Чого я кидатиму живе і шукатиму мертве?» Через великий город Ганни Устимівни люди проклали стежку — навпрошки до клубу. Як іде черговий випадковий гурт, вона сердиться, нарікає на клопіт, але в міру того, як вони підхо¬дять ближче, обличчя її лагіднішає: «Проходьте, люди добрі… Може, кому молочка… чи водички?»
Дорогою в Сокирно була несподівана зустріч — на «Ра¬кеті» — з Вадимом Смагителем.
Спершу я його не впізнав — скільки літ минуло, — а він, мабуть, вичікував: чи я стану з ним вітатися? Дивна психо¬логічна колізія… Ці «колишні дисиденти» наче бояться один одного, наче між ними — якийсь сором… Хіба якийсь гріх він узяв на душу? Чи що йому здається?
Розповідає про себе. Сидів у загальній камері з кримінальними злочинцями. Оголосив голодівку. Відмов¬лявся і від передач. Але на якийсь надцятий день дівчина-на- глядачка підбила: передала, мовляв, дружина чисте прости¬радло — пригодиться ж… Узяв, розгорнув, — а там чудові ро¬жевощокі яблука. І в одну мить усе перевернулося, виріши¬лося…
Передачу розподілив між усіма, але дещо лишив собі: після голодування, зрозумійте ж. Та тільки викликали на до¬пит, повернувся — нічого нема… Не стримався, кинувся з ку¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
857
лаками. Наглядач вирішив на свою відповідальність перевес¬ти в іншу камеру. Дорогою той прочитав у картці: «Склонен к антисоветским измышлениям», — і каже: «Тоді зрозуміло, чом тебе тримають з рецидивістами».
«Тюрми, табори — це, по-моєму, всесоюзна школа підвищення кваліфікації… А строки ж! П’ять років, сім років
— це вже людина пропала. Для нормальної людини виста¬чить року — вона на все життя запам’ятає. А далі — то вже знущання, ламання життя… Сидять же здебільше за дрібниці
— то мішок зерна вкрав, то ще щось… А посидить кілька років
— стає вже переконаним злочинцем».
Я не став розпитувати його, в чому його звинувачували і як розвивалася його «справа»: захоче — сам скаже. А він чи не хотів, чи думав, що я все знаю. І почав приховане самови- правдання, говорячи про помилки «руху», крайнощі «патріотів» тощо. «Багато було нетерпимості, агресивності
— це й викликало реакцію…» На моє обережне заперечення перекидає тему в другий бік: «Хіба ж у світі тільки це є?.. Хіба ж людина тільки цим живе?.. А ми звикли зводити все до цього» (національної і мовної проблеми, мовляв).
«А я от поїздив по селах — ще на тисячу років виста¬чить» (українського — мови, народної культури).
Його приятель, лікар:
— У часи Шевченка не було телевізора… А тепер телевізор
— залізе тобі в хату, а потім у душу — не помітиш, як тебе пере-верне, станеш перевертень…
— Селянам нема коли дивитися телевізор!
(Кажу: якщо тільки на це надія — то ми приречені… Та й скільки того села в Україні лишилося…)
Приятель: «Змінився хімічний склад людини» (мова про ницість, загальний занепад, беззмістовність життя, відсутність ідеалів).
Вадим: «Може, це й правда… Але не хочу я такої правди… Нащо вона мені, як у житті стільки гарного… Ось чайки… ось захід сонця…» (показує). Розписує своє захоплення фото¬графією… Як купував бінокль, переконував дружину: скільки можна гарного побачити…
«Дурні ми були… Треба вчитися мудрості хоча б у хроба¬ка: він, коли натикається на скло, обминає його, а далі знов іде своєю дорогою… А ми — носами у скло…»
Про безкомпромісність: «Це ж протижиттєве». Питаю: чи був у Світличного? «Зайшов би, але не знаю, як він до ме¬

858
ІВАН ДЗЮБА
не поставиться». Про Сверстюка: «Не знаю, чи він би до ме¬не привітався…»
Загалом: складне поєднання затаєної вини, самови- правдання і непереконливої бравади… Зрештою — гра на по-ниження духу життя. І в мене лишилося неприємне відчуття, що й сам я підігрував цьому духові…
…Але була ще одна розмова з Вадимом Смагителем. Уже трохи інакша. Він уже ніби повертався до своєї музичної стихії — це ми зустрілися у філармонії на концерті з творів молодих українських композиторів.
Мій запис від 30.11.84. Його міркування здалися мені цікавими. Ось деякі з них — вони дають відчути дещо з атмо-сфери музичного життя Києва початку 80-х років.
«До такої музики наша публіка ще зовсім не підготовле¬на. Треба готувати її до цього. А так — це все одно, що напи¬сати щось ієрогліфами і показати…»
«Раніше музика будувалася на співзвуччі: одні звуки йшли за другими, разом створювали настрій… А тепер: о! — один звук… Сам!» (Б’є пальцем по склу: мовляв,треба сприй¬мати виразність звука самого собою, взяти від нього все…) «Стара музика — на емоціях, а нова — на думці… Звичайно, емоція залишається, це було і буде, але вже розум, думка го¬ловують… А люди, які звикли лише до емоцій, до емоційної музики, — вони цього не сприймають…»
«А наші старі композитори і далі живуть 19 століттям… Оці емоційні спазми, коли потрібна думка… Це все добре, але це вже було і є… У Чайковського, у інших… Не можна ж повто¬рювати те, що вже є…Це все одно, що почати зараз писати те, що писав Шевченко. Він уже написав — удруге цього не на¬пишеш…»
«Коли Київська опера була на гастролях у Болгарії, в Софії після «Милани»1 прийшла за куліси жінка — мис¬тецтвознавець. Сказала, що захоплена і дивується, як це вона не знала такої красивої музики. Спитала: якого це століття композитор? Коли їй сказали, що сучасний, вона образи¬лась — думала, що з неї глузують».
(Тут я не втримався від запитання: якщо музика викли¬кала захоплення, то чи має для слухача значення дата напи¬сання? Але Вадим ішов далі…)
«Справжньої народної музики не знаємо, за народну музику видаємо романси… «Дивлюсь я на небо… Чому мені,
^ Опера Г. Майбороди.

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
859
Боже, ти крилець не дав…» Ну, не літаєш, ну, не дав — то чо¬го плачеш? Старайся здобути силу, полетіти… Це вже сексу¬альність, це навіть не серце, а нижче, а треба, щоб ось тут було» (показує на голову). «А наші композитори ідуть від такого романсу, а не від народної музики… Плаче: «Обпада¬ють останні листочки…» Так ти вже тоді покажи: як вітер шматує, рве, крутить, як той листочок обпікає, обсмалює, як тріщить гілля, як корінь стогне, як болить, як кричить — оце буде по-сучасному. А то — квиління: «обпадають ос¬танні листочки…»
«А співаки… Я органічно не переношу цієї манери… Ви¬йде такий віл — і реве. Показує силу легенів. А в Ніни Матвієнко і октави нема… а душею як говорить! А в тих — лу¬шпайка, а не душа…»
«То все маргарин, смалець… причому свинячий… На ду-ховному смітнику живемо… Чому пишуть на слова Луценка і Ткача, а не на слова Драча і Вінграновського? Бо орієнтують¬ся на те, що піде. Заробляють на музиці… на святому — зароб¬ляють… Це навіть не відсутність совісті — це помиї совісті… Мені дзвонить товариш: що робиш? Та, кажу, оте. «А скільки ти за те матимеш?» Кажу: от спасибі тобі, я тільки оце тепер і подумав: а скільки матиму?»
«…Може й отого всього треба… Але потрібен майстер… геній… який отак — руку поклав, — і все стало ясно… А це все
— порох. Отако час рукою проведе — і нічого не залишить¬ся…»
— А чого ти хочеш? — питаю.
— Я хочу… скропити душі… отим, що знайшов у на¬родній пісні. Народна музика — які ми багаті!
Розповідає, що мріє написати оперу на «Марусю Чурай» Ліни Костенко. «Це і дзвенітиме, і гурчатиме, і лупитиме, і горітиме, і диркотітиме, і сміятиметься… У нас же досі немає оригінальної радянської опери. Є «Леди Макбет Мценского уезда» Шостаковича… Але це ще 30-ті роки, її тоді розгроми¬ли. Ну, ще Прокоф’єв. А опера — це ж синтез, філософія… Тре¬ба, щоб був удар у точку… От Вілла Лобос — у 1917 році пи¬сав… Це більше, ніж Стравинський… Кожен звук поціляє в де¬сятку… Всякий зрозуміє — і дорослий, і дитина… крім ідіотів» (має на увазі музичних «ідіотів», що в шорах певної музичної традиції).
…Знову повертається до тюремних вражень і самови- правдувальної корекції колишньої позиції. Про криміналь-

860
ІВАН ДЗЮБА
них в’язнів: «У них розвиток п’ятирічних дітей, а фізично, ростом, силою вони — ого! Чому так? Чому в них тільки емоційна сфера, а розумової нема? Чому? Хіба це не пробле¬ма?.. І скільки таких проблем… А ми в одне були вперлися і більше нічого не хотіли бачити. А як воно (національне пи¬тання) зараз не може бути вирішене, — то залишити його поки що, на світі тисячі інших справ…»
Оті всі люди в тюрмі — то педагогічний брак.. Я вважаю, що в двох професіях — педагогів і лікарів — не повинно бу¬ти нездар… Гнати треба, карати… Знімати штани і лупцювати привселюдно… Вмочати віник у гівно і всю дорогу періщи¬ти…»
Для кримінальних злочинців (таке враження у Вадима) найсмішніше і найнікчемніше — мати дітей. «— Учитель, у тебя есть дети? — Есть. — Га-га-га!» Б’ють нового — «пропис¬ка». Того посадили в тюрму за синяк, а тут до крові б’ють, а начальник — майор: «А ты что, думал, на курорт попал?» Зна¬ють, що вийде — і через два-три місяці знову…
Повертається до свого нового самоозначення. «Хіба ма¬ло захоплень у житті? Ось я зараз збираю старі фотоапара¬ти… Фотографія — це ж не просто собі клацати… Це мис¬тецтво… В 20-ті роки кращі уми зайнялися цією справою… кращі фірми… А скільки вчених… німці… На три роки закопу¬вали лінзу в землю, щоб охолола… а яке бачення! Тепер японці роблять чудеса, — але це вже за рахунок автоматики… А оптики такої немає і вже не буде…» (Далі йшов справжній поетичний монолог про старі фотоапарати, — але тут я без¬силий його передати).
27.02.85. В Музеї українського мистецтва — вечір пам’яті Анатолія Петрицького і виставка його творів. Гово¬рили про те, що більшість творів Анатолія Петрицького за¬гинула у війну в 40-ві роки (зокрема портрети). Тоді висту¬пив Сава Голованівський і сказав, що це неправда, що 140 портретів роботи Петрицького — найцінніший його скарб
— стали жертвою не війни, а вандалізму в 30-ті роки. «Я ба¬чив кожен із цих портретів, про кожен можу розказати — як вирішений, яка композиція, яка тональність, — і знаю, хто і коли їх знищував… Так ми позбулися того, що було б тепер гордістю всього світового мистецтва…»
(Перед цим Тетяна Яблонська говорила про рану, яка бу¬ла в Петрицького від того, що йому довелося стати театраль¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
861
ним художником, і він не міг займатися живописом. А Голо- ванівський сказав, що була в Петрицького страшніша рана).
18.03.85. Дивний чоловік в Інституті літератури — Яків Лановий. Не знаю його «наукового доробку», але таке вра¬ження, що ніхто його всерйоз не бере. Маленький, незугар¬ний, з виглядом застиглої непримиренності на обличчі; час¬то виступає в різних обговореннях, недорікувато, але різко, «незважаючи на авторитети» — з усілякими дріб’язковими причіпками, здебільше «класового» характеру, і водночас із позицій, можна сказати, «скрипниківських», навіть із своєрідною національною гідністю.
Напосівся на мене за статтю про Ганну Чубач. «Ви напи¬сали: «чуття»… Чуття — це на рівні тварини. В людини чуття ведуть до розуму… Потім… у неї абстрактна лірика… А лірика повинна бути конкретною, бо почуття — класові… Немає лю¬бові взагалі, є класова любов…»
Таке враження, що чоловік вмерз у 30-ті роки і не може вимерзти. Тип схоласта і «низового» партійного сектанта
20- 30-х років. Але українського, може, з тих, що й розкур- кулювали — з думкою про майбутню соціалістичну Ук-раїну, з органічною своєю українськістю (порівняй типи наймитів і бідняків у Андрія Головка)… Є схильність до політичної і філософської думки, але немає культури (порів¬няй ще схожих філософів-«сковородинців» з Донеччини та ін.). І все-таки він, зі своєю вбогою фанатичною затятістю (на фразеології 30-х років, на тому, що безповоротно пішло в історію) викликає в мене не лише жаль, а й якусь незро¬зумілу любов… чи визнання… Може, за те, що він має сили бу¬ти собою: «малий» — протиставляється «авторитетам», осміяний — новій респектабельності, переможений — пере¬можній радянській буржуазності.
Тому я був просто вдячно зворушений, коли він «притис мене до стінки»: «Що ж ви тепер, коли є можливість говори¬ти про російський націоналізм, сховалися в кущі?.. Ви ро¬зумієте СРСР не як союз держав, а як союз націй, тобто з по¬зицій російського націоналізму, асиміляторства», — і не став йому заперечувати: мовляв, хіба ж це моя позиція?
Натомість він похвалився, що веде боротьбу: «Ось завт¬ра буде обговорення планів видавництв… Там українською мовою стільки ж, як англійською або іспанською… Я виступ¬лю… Я вимагаю виключення з партії міністра освіти…»

862
ІВАН ДЗЮБА
10.04.85. Вечір пам’яті Григорія Гавриленка і виставка його творів — у Будинку художника. Григорій Никонович Логвин: кажуть, у Гавриленка немає нічого українського. Сліпці: у нього все українське! Він весь український глиби¬ною духу. Виступ Сергія Якутовича. Говорив про те, з якою святістю ставився Гавриленко до мистецтва. Вважав, що за такого ставлення він не має права створювати сім’ю, бо не зможе її забезпечити…
Моїм сусідом був Ю. Л., який весь час досить злостиво коментував те, що відбувається, — не вміючи подивитися на себе збоку і не знаючи, як він легко розгадується у своїй зло¬стивості. «Зараз будуть виступати… говорити, як вони всі лю¬били Гавриленка…»
«Виявляєься, не тільки труп ворога добре пахне, а й труп друга…» А потім: «Гавриленко дивився на життя з висо¬ти… а я крізь шпарину… А воно цікаво — крізь шпарину! Особливо коли люди не знають, що ти на них дивишся».
13.9- 85. Зустрівся з Юрієм Логвином. Розповідає про редакційно-цензурні поневіряння своїх творів… «Шукають крамоли! Це в українських письменників!.. Які повирізали собі яйця ще до народження!.. Повні імпотенти!.. А ті шука¬ють крамоли!…»
Ще: «Важко стало писати… Після сорока — треба хіба щодня вправлятися, а з такими перервами…»
27.10.85- Ще зустріч з Юрієм. Почав з оповідання Ю. Щербака про Григорія Гавриленка: «Не побачив, не зро¬зумів ІЦербак Гавриленка». Про Гавриленка: дивовижна доля. І дивовижний чоловік. Чистокровний українець і походжен¬ням, і психікою. А нічого про сучасне українське не зробив. І з українського мистецтва нічого не взяв… І в той же час — ніякої пікассовщини, шагалівщини, глазуновщини чи ще чо¬гось… Свій світ, чистий, від усього ізольований… Жодного ма¬люнка немає з натури… Умовність, узагальнення, — але реаль¬не… Це велике мистецтво…
15.11.85. Обговорення виставки п’яти графіків. До¬повідь мистецтвознавця Гончаренка (?) — цікаво… Зокрема
— про звертання до української графіки (і взагалі мис¬тецтва) XVII—XVIII століть. Юрій Шейніс: не відчувається проблеми часу… до того ж, через нетерпиме цензурування

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
863
творів, українське мистецтво дуже одноманітно й бідно, «відрегульовано» репрезентується на виставках, у тому числі й всесоюзних… Валерій Шевчук — дилетантський виступ, але з самоповагою… Може, так і треба…
16.11.85. Зустрів у «Сяйві» Юрія Логвина. Повернулися до обговорення виставки. «Юрій Шейніс правильно говорив, що не відчувається дух часу, проблематика епохи. Але тоді треба показати, як спиваються підлітки, як скурвлюються дівчата, як у громадському туалеті займаються «вафлями», як 60-літній директор вимагає від 18-літньої секретарки, щоб «пососала», і вона погоджується, щоб не втратити місце, як займаються онанізмом замість народжувати дітей… Або хоч показати вби¬ту птаху, знищену землю… А хто ж мені це дозволить?!. Я не од¬ну книжку прочитав з історії мистецтва Відродження. Спочат¬ку вони брали біблійні теми, але прямо накладали їх на свій час — усе було очевидно… А коли почалися реформації, контрреформації, різанина, — а тоді різанина була не гірша, ніж у нас у 1917-1919-му,— мистецтво пішло в алегорії. Бо ху¬дожникові опротивіло все це, та й виразити його прямо не бу¬ло можливості… Але зараз же до алегорії ще більша підозра, ніж до прямого зображення. Прямо можна хоч якусь дрібку дати, а алегорично — нічого… Залишається ще, правда, порт¬рет. Через портрет можна сказати і про час… Але ж не так про¬ституювати портрет, як Ілля Глазунов… З іншого боку — ось відкривається виставка Багаутдінова. Портрети. Дивна річ: процвітають фото, телевізор, кіно, все, що треба, — а обива¬тель хоче портрета… Бо фото — «не передає внутрішнього світу». Хоч аквареллю, хоч вугликом, хоч чим, — а портрет! «Увековечить» хоче себе обиватель! І це у всьому світі — го¬нитва за портретами… Бо портрет — це таке діло, що худож¬ник тебе і схожим зробить, і таким, як ти хочеш себе бачити… Ти вже не нещасний, затурканий, зі своїми комплексами, — а такий, яким себе уявляєш…
…Знову про оповідання Юрія Щербака «Виставка»: «Не¬має параболи… Дуже все впізнаванне. А коли є зовнішня впізнаванність — немає внутрішньої…» Мовляв, головного у Гавриленка не зрозумів. Гавриленко був дуже самотньою лю-диною… Не тому, що ізольований. Він усе бачив, усе розумів… але до того високо став своїм духом, що вже йому було бай¬дуже — і оці хитрощі Я. в житті, і те, що Д. на кожній виставці мав продати по картині… і все, все — він над цим був, він став

864
ІВАН ДЗЮБА
вище за розчарування… І ще Юрій Щербак не зрозумів: Гав-риленко — український художник!
Мій батько на обговоренні правильно сказав: він не ма¬лював ні рушників, ні ситуацій, — але він був більше ук¬раїнський художник, ніж ті, хто… Духом, чистотою… І навіть висотою посвяти мистецтву — як Гоголь…
«Після смерті Гавриленка я вже не бачу людей у мис¬тецтві, яким можу вірити».
29.3- 86. Він же: «Немає нічого ганебнішого, як грома-дянська війна на хуторі». (З приводу «війни» між Павлом За- гребельним і Борисом Олійником та взагалі групової колот¬нечі в Спілці письменників.)
7.12.85. У Фуженків (день народження Інни).
Толя Фуженко — про серійні погруддя: «рафінад». Про сучасну поезію: «Видумують слово. Слова не треба шукати, видумувати… Воно є — дай тільки заговорити серцю, душі…» Розмова про Шевченка… (Льоня Осика, Костя Степанков, Микола Бідзіля…)
Костянтин Петрович Степанков: «У мене є земля… і є мій біль… І коли залишаєшся сам зі своїм болем… І коли вночі хо¬ваєш свій біль у подушку… І душа кричить: хто навчить, хто скаже — як жити, що робити? Ось послухайте — це можеш собі сказати і ти, і ти, і ти: «Схаменіться! Будьте люди… Бо ли¬хо вам буде… Кричите, що Бог послав вас не на те… І хили¬тесь, як і хилились»… Хто скаже: як жити? Я люблю Україну…» «По-дружньому» образливі репліки сп’янілого Толі Фуженка […], але Костянтин Петрович веде далі: не дають зробити те, що хоче — виставу за Довженковими листами й щоденника¬ми, вистава про Шевченка, зроблена зі студентами, не пішла: «Хочете — друкуйте (!), але зі сцени цього не треба».
Геть п’яний Степанков виливав свою біду, але до кінця не договорював. «Є в мене ще біда, найстрашніша… але я за¬раз не зможу розказати, а ви — зрозуміти… А вона мені потрібна, я нею живу…» Чи колись розкриє він її?
Я намагався заспокоїти його: «Костянтине Петровичу, те, що ви говорите, надто велике й страшне, — не для п’яно¬го застілля…» Потім: «А ви думаєте, Шевченко не мучився своєю виною? Це ми знаємо, що він зробив, а йому, може, здавалося, що він безсилий урятувати свій народ, щось вели¬ке зробити для нього — і все оте казав і собі, і про себе… І тільки тому — зробив, став Шевченком…»

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
865
Микола Бідзіля: «П’яні говорять правду, тому вони не¬зручні для навколишніх».
Він же: «Добрі люди дуже проникливі, вони бачать наскрізь, але не показують цього… Це їхній внутрішній стрес».
З розповідей Івана Миколайчука. Десь у 60-ті роки, мандруючи Верховиною, зайшли до якоїсь господи. Розго¬ворилися з господинею і в якомусь зв’язку згадали про Сталіна. Та була здивована, що його вже давно немає, і гукає до чоловіка, який порався десь у погребі: «Дмитре, Дмитре, он пани кажуть, що руський цісар уже помер!»
Іван: «Ніяка робота так не стомлює, як оця сидячка» (застілля, гостювання з випивкою).
«Мама як приїхала в гості, сіла у квартирі на підлогу — не могла дивитися з цієї висоти» (8-й поверх).
…Приїхали з Марічкою додому — «Победою». Зустріча¬ють маму дорогою — тягне чувал трави: «А як же я буду з по¬рожніми руками вертатися?» (Чувала того Іван не міг собі за¬вдати на плечі.) Коли розповів про це Амосову (радився що¬до лікування для мами), той: «Если любите свою мать и хоти¬те, чтобы она дольше жила, — каждый год прибавляйте ей по два килограмма. Это единственный праздник её организма».
Батько Толі Фуженка про сина: «Сказати по правді — ра¬но зібраний урожай був» (рано прийшла слава).
21.9- 86. На дні народження у Івана К. Розповідає Юрко Ткаченко: був у Киргизії, потрапив у такі гори, де «нічого, крім чабанів». Російську мову тільки один «знав» — два-три слова. Питає: звідки? — 3 Києва. — Не знає. Пояснюю: Ук¬раїна. Щось ніби чув. Але предмета для розмови немає. Шу¬кає чогось зрозумілішого. Питає: скільки дітей? Показую: двоє. Подивився на мене як на нещасного. «У меня восемь!». А потім запевнююче: «Но у меня ещё будут!» (Мовляв, не ду¬май про мене погано).
Володя Забаштанський (до того, що було раніше).
08.03.84. Розмова по телефону.
— Я оце купив фотоапарата і роблю портрети…
Мені як морозом сипнуло: сліпий… фотографує?.. А потім здогадався: це він про свій цикл епіграм: «Портрети».

866
ІВАН ДЗЮБА
02.03.86. Збори у Спілці письменників.
— «Ваню, зайди, ятобі розкажу… Я мовчу, а таке буває…»
Наступного дня зайшов. Ми самі, Ольга Василівна (дру¬жина) в лікарні. Тяжка розмова про родинні справи. «Доля мене весь час карає тим, чого я найбільше боявся… А я найбільше боявся… сліпоти… і сварок… У нас у селі був сліпий, і я його дитиною боявся, ховався під стіл од нього… І ще в сім’ї сварилися, і я найдужче хотів, щоб у сім’ї моїй не було сварок… І от — і те, й друге… » […] «Я оце натягнув тугі обручі на кадку… Як тільки попустити — лусне все!.. Оце тільки тобі ска¬зав, трохи душу одвів…»
16.09.86. Читали мудрий лист Нафі Джусойти з Осетії. Потім Володя розповів, як разом із Анатолієм Кичинським читали передмову до «Вибраного» Миколи Вінграновського. «А Толя теж любить Вінграновського… Навіть вплив відчу¬вається — але гарний вплив: така позолота (від) Вінгра¬новського…»
21.10.86. Про поетичний вечір Драча та про це по¬коління. «Ми ж у них вчилися їздити на конях… Бо ми телят пасли, а вони — коней».
24-25 жовтня 1986-го. Поїздка з Володею Забаш- танським у Браїлів, на його батьківщину… Але це — окрема «повість»… Було багато цікавого і зворушливого — як люди на Браїлівщині люблять свого земляка, які були хвилюючі зустрічі… Як Володя вміє знаходити потрібні слова, який такт! Відчуває аудиторію — по-різному виступає в різних си¬туаціях. Перший вечір гарно вів Петро Перебийніс. Другий виступ — на фермі — Захар Гончарук
…Спершу мені не сподобалася провінційна помпезність зустрічей, мітинговість, типи місцевих керівників. Але вони виявилися приємними людьми. Особливо директор ферми: як він розумно виступив на банкеті, говорячи про спілкуван¬ня трудівників села з літературною інтелігенцією, про «роз¬думи», які потім народжуються…
…Дорогою — жартівливі вправи з прізвищем Миколи Сома, учасника поїздки: сомовпевнений, сомозакоханий, сомокритичний, сомозванець, сомодержець і т. д. — без кінця… Сміху було на весь стіл.

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
867
Але… Одного дня ми залишилися самі і… Страшні речі розказав Володя про своє життя — не маю права про це го¬ворити. Принаймні нині… Колись розкажу…
19- 07.88. Розмова з Віктором Могильним. Говорить, що сподобались мої статті у «Вечірньому Києві» про мовні про-блеми: підходом, тоном. «Треба, щоб усе органічно вироста¬ло… Навіть як сосна впала — залишається пень, на ньому рос¬туть опеньки…» Про сина—поета (Атиллу) і його покоління: «Це вже щось нове… Це вже місто… Вони в клітці виросли… Як ото канарки… А їм здається, що на волі… Оце і важливо, що вони відчувають себе вільними… Ми не відчували, хоч не в клітці росли… на землі…»
«Добре ти сказав: головне — праця. А ми працювати не любимо. Звідси й ставлення до мови… Я тридцять років спос-терігаю на заводі… Чому не люблять української мови? Бо самі з села, відчувають вину, а людина не хоче з виною жити…»
— То, може, наступне покоління, в якого вина буде не-власна, поставиться інакше? (Здається, ця моя надія не справджується. На зміну вині прийшли претензії. — І.Дз.)
Говоримо про дитячу літературу — чи здатна вона впли¬нути на світ майбутніх поколінь? «У нас її, крім Вінграновсько- го, немає… Є дидактика. А дидактика була припустима в XIX столітті, бо тоді література у нас заміняла все: і школу, і вихо¬вання… А тепер література не повинна вчити дітей, як трима¬ти ложку… Дитина дивиться на вірш як на забавку — є в неї за¬бавки дерев’яні, є пластмасові, є залізні і є — ці… У нас немає міського дитячого фольклору, бо для цього потрібен гурт дітей… Хоч на Західній Україні — є… Я звідти дещо взяв… І з ка¬зок, народних пісень — там є клапті дитячої психології. А вза¬галі в дітей менше різниці між сільським і міським — вони ближчі до природи, жука бачать і на асфальті, а дорослий тільки розтопче…»
..Дійшла звістка, що помер Микола Мещеряк. Не знати коли й не знати де — нібито в Житомирі, там і похований…
Яка безславна доля і який змарнований талант! Блискучий перекладач, в усьому яскрава особистість — дотепний, краси¬вий, імпровізатор, потік парадоксів. Я був свідком, як він у три хвилини завойовував дівчат своїм цинічним красномовством…
Але — ніякі природні задатки не врятують, коли немає в душі природної ж моральності, якихось орієнтирів, розрізнення доброго і злого.

868
ІВАН ДЗЮБА
Крайній егоїзм, «самопідтримувальний» цинізм фак¬тично погубили Мещеряка — у творчому розумінні. Стар¬ше покоління літераторів пам’ятає, як після того, коли О. Полторацький у «Всесвіті» спіймав його на плагіаті й осоромив, той озлобився чомусь на зовсім інших людей, непричетних до його конфузу, і розпочав брудну кампанію компрометації всіх українських перекладачів, а насампе¬ред Лукаша й Кочура. Пачками розсилав на всі адреси дру¬ковані під копірку на цигарковому папері «полемічні» лис¬ти проти них та інших перекладачів. Вони дуже органічно вписувалися в офіційне цькування «української школи пе¬рекладу», і це давало привід багатьом говорити, що Меще¬ряк виконує спецзавдання КГБ. Хоч водночас Мещеряк лю¬то ненавидів радянську владу, комуністів усього світу нази¬вав дегенератами (це коли я намагався його переконати, що, крім Брежнєва, є ж ще й Тольятті та інші); за такі вис¬ловлювання, як у нього, іншим світили табори й «психуш¬ки», — але чи то його не вистежували, чи, може, мав якийсь особливий статус — за його веселого цинізму все можли¬ве.
Я дуже жалкую, що під час пертурбацій 1972 року про¬пав у мене величезний стос його листів — тих, що він розси¬лав на десятки адрес, у тому числі чомусь і на мою. Стилістичний блиск цих листів і розсип гострих, а часом тверезих і проникливих міркувань були облиті гноєм його розгулялого цинізму, але вони мали б зберегтися як одне із яскравих свідчень про нашу чудернацьку і стражденну добу. Певно, десь вони збереглися, в архівах спецслужб — безу¬мовно. Але кому захочеться ритися в цій купі бруду задля якихось стилістичних блискіток, влучних спостережень чи конкретних фактів літературної боротьби у такій спотво¬реній формі?
… У першій частині «Спогадів…» я писав про деякі розмо¬ви з Мещеряком. Ось ще одна з них — коли я вийшов на сво¬боду і став працювати на авіазаводі. Мещеряк іронізував з моєї ідеї писати про робітництво. «Коли хочеш писати про робітничий клас, то краще не наближатися до заводу… щоб не збитися на «пасквіль»… Краще читай Собка та подібних і вклю¬чайся в «продовження розмови»… Адже догмою соціалістич¬ного реалізму залишається: показувати людину не такою, якою вона є, а такою, яка потрібна партії. А ту людину, яка потрібна партії, найкраще змалював Собко…»

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
869
Про П. 3. «Він не дуже скомпрометував себе зв’язками з клікою Чалого. Він розуміє, що це люди тимчасові. А втім, йо¬му треба навколо чогось витися. Це все-таки Талейран, яко¬му потрібен Наполеон… А хто ж буде Наполеоном? (Підкрес¬лено іронічно:) Ні, поки там сидить Ваня Солдатенко, він інших Наполеонів не потерпить!»
Про мене:
— Якщо вже потрапив у роль вождя, то треба її грати…
— Мені ця роль ніколи не була до душі…
— Знаю. Але ти справлявся непогано, хоч і важко було. (Іронічно).
«Це типова в історії ситуація. Обиватель вимагає героїв і вимагає від інших бути героями. Обивателю потрібні Дан- ко (показує жестом — виривання серця з грудей)… бо він своє серце береже… І йому захочеться сказати нащадкам: «Я з ним ішов поруч». А він ішов поруч до найближчої телефон¬ної будки, звідки можна подзвонити куди слід, — ще й дві копійки на автомат у нього позичив».
5.11.2000. Зустрів на вулиці Валентина Корнієнка. Роз¬мова про переклади. Він перекладає В. Татаркевича. Думає, що я не знаю, хто це, а я читав його ще років двадцять тому по-польському. Редагує Марселя Пруста, якого переклав Ана- толь Перепада; здається, вже п’ятий том. Жаліється: у бага¬тьох, навіть у «рухівців», претензії: багато простолюдної лек¬сики в салонних розмовах. Але ж це є в самого Пруста — вид¬но, своєрідний «шик» був у цих персонажів…
Я нагадую: аналогічна історія була з Лукашевим пере¬кладом «Фауста».
— Річ у тім, що вони не знають оригіналу, світові шедев¬ри знають лише в російських перекладах і цими переклада¬ми судять українські. А російські перекладачі з висоти своєї культури мають слабкість «підтягувати» все до свого — вищо¬го, як їм здається, — рівня (інколи свідомо — коли йшлося про переклади з літератур «народів СРСР», інколи несвідомо
— коли йдеться про західних авторів).
Про українців: «Дивовижний народ… Навіть кішки й со¬баки мають ідентичність… Зустріне іншої породи — все одно чує: собака… А тут — хто ти, що? Не знає… Ніякий, ніхто…»

870
ІВАН ДЗЮБА
20.11.2000. Розмова з Юрієм Логвином.
«Змарнілість людського духу… Відсутність орієнтирів і
перспектив — тільки сьогодні все схопити… Ніхто не хоче творити, а тільки брати… Коли я бачу, як хапають… Апо-каліпсис… Або все розлізеться, як медуза, або — вибух…»
«Скнарість на старості — це фізіологічне: людина боїться, що не матиме сил себе забезпечити. Але ж це не для молоді! А наше суспільство зістарілось… Страх перед май¬бутнім, судоми самозбереження…»
Про антиукраїнську кампанію в світі… Особливо — про український нібито «антисемітизм».
«Якийсь скрипаль із Англії нас звинувачує… Де та скрип¬ка, де та Англія, коли ті погроми були, а він… Не може бути, щоб так ото випадково на абсолютно ялове місце з усіх боків кидали — всі в одну точку…»
27.11.2000. Капела «Думка». Перше відділення — С. Рах- манінов. Друге — «Реквієм для Лариси» Валентина Сильвест- рова… Зовсім відмінний від інших реквіємів — не патетика, не боротьба світла з темрявою, не заспокоєння чи торжест¬во життя і не пафос трагізму, — а біль… біль розлучення з життям, біль прощання з людиною… І в кінці — стишення, стишення, аж тихий нечутний подих, останній — душа відійшла… Бачив у житті двох живих геніїв мистецтва — Па¬раджанова і Сильвестрова…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.