Оповідання шкільного товариша І
До пізнього вечора я молився гаряче в церкві, а на другий день вигнали мене з гімназії за атеїзм. Обвинуватили Мне в тому, що я зійшовся з таємним безбожним гуртком і г.ірших гімназистів, наказали мені зібрати книжки і виноситися якнайшвидше. Було мені тоді 14 років. Я вийшов, приголомшений, на порожній коридор і не знав, що робити І собою. З класів долітав легенький шум, як із затканих нуликів, вряди-годи проривав його голос учителя або учня. І Ііхто не знав, що зі мною діється, ніхто не співчував мені. М підійшов до вікна і хотів кинутися з поверха.
«Але що ж,— думаю,— поламаю собі ноги і буду мати дна нещастя. Вже ліпше одно. А потовчуся—відрятують. Люди злобні. Рятують життя, а забирають усі засоби до нього…»
Я згадав свого законоучителя, через якого причинилось моє нещастя, згадав байдужість своїх учителів, і тоді впер-иіг заламався мій хлоп’ячий патріотизм. Я зійшов вниз. І 1.1 квартирі я не згадував нічого про цю новину, лише кинув книжки й вийшов з хати.
Незабаром мати забрала мене додому.
Журився я довго, а потім втихомирився. Дома було мені гірко. Я не міг знайти собі місця, попав у нехіть та німу Іовпуку. Вже раніше пережив я багато, а останнє нещастя -і ломило мене до кінця. Я забажав відпочити.
Ось як забрів я аж у монастир і став перед ігуменом. І Іочинаю оповідати про своє лихоліття. А він перебиває мене:
63
— Свідоцтво!
Я подав йому свідоцтво.
Перебіг його очима вздовж, потім завернув око впоперек і відчитував «маловажну» примітку: «Прогнаний із гімназії за антирелігійні таємні соціалістичні сходини».! Ігумен опустив свідоцтво на землю, глипнув на мене, як темний ворог, обтер пальці об клуби і прошипів до двом братчиків, які стояли коло нього:
— Виведіть його аж за браму.
Вхопили мене, як чорти душу, і винесли.
Хоч-не-хоч, я зайшов в чужий монастир. Тепер я взявся на штуку. Приготовив свідоцтво з першого семестру, пн шов висповідатися до старого «патра» і розповів йому про свої наміри. Він вислухав мене і завів до віце-пріора. Віце-пріор привітав мене солоденькою усмішкою, перечитав] уважно свідоцтво і, на моє зачудування, почав говорити] по-нашому.
— Господинцю, чоловіче, добродію! Нам таких не тре
ба. Нам таких не треба, ая, нам таких не треба! Раз, що]
ти — українець — небезпечна штука, ану ж замотиличиша
мені мої овечки схизмою… А по-друге, чи смію спитати, ва>1
шеці, де-то ваше високоблагородіє низького росту на куря-І
чих лапках попасали від першого семестру 4 класу дотепер?!
Ану ж ви, батьку, в тій темній епосі, про яку історія ні
слівцем не згадує, беззаконіє, як воду, пили? Ге, ге.
Я виправдувався, чим міг.
По довгих хороводах прийняли мене, але остерегли всіх новаків переді мною.
В такій неволі мене лякало кожнісіньке моє слово. Я силкувався говорити так, щоб і тіні приводу не дати чимось двозначним у відношенні до хитрих товаришів. По^ малу я закопував себе живцем, товариші не звертали на| мене уваги, я замовк, якби і не було мене на світі. Рухаюся машинально. Клякають інші, клякаю і я. Бовваніють над книгами, бовванію і я. Лише часом в годинах роздумувань промайне спомин або світла думка, як пташка серед понурої ночі, залишить криваву нитку в мойому мозку, чотки зсуваються на колінах, я забуваюся та імпровізую молитву. Та в тій молитві нема слів, лише образи. ‘З шаленим розмахом будую святиню святинь, вона займає весь світ з людських кісток, в неї підвалини і стіни в крові, склепіння — від сліз ясне і прозоре небо. Людські муки і зойки ревуть, як океан, у тій святині, а я лежу у поросі.
І ГІльки тоді, коли від мого жалю ось-ось не тріснуть ■) |И і цілий монастир, я прокидаюся.
Що ж,— гадаю,— іпохондрія. За чим жаліти? Ні світ
‘» потребує, ні я його. Що ж мені світ дав? Отруту,
ненависть?.. От якби дочекати тої хвилини, коли ляжу
ііііиим сном на плиті. Накриють мене чорним прости-
і. ченці ходитимуть поважно довкола, заспівають по-
г х псалмів, а я відречуся всіх і вся, і стане мені
А потім, потім вибуду говорити, думати і, дасть бог,
полію. Божевілля має свої добрі сторінки: людина
але не відчуває життя». З демонською жагою я ба-
м.ііого для себе, і втішало мене те, що вмію так знуща-
ІІН н над собою. За що і навіщо? Ні за що, а так собі. Іншо-
оду із свого нужденного існування я ніяк не міг уя-
ІИїм собі.
1 ‘ іпої неділі я висунувся у сад і сів на лавку. Сиджу,
ніс я на розлогі поля за частоколом. Дивлюся без дум-
|И і» і ніяких почувань. Шибнула мені гадка про боже-
Я зареготався і в тій хвилині відчув чужу руку на
| плечах і зірвався на рівні ноги. Переді мною — віце-
Iі
Ге, ге, ге! Кого то я бачу, кого? Хто мені так гар-іі, тихенько з богослужби висунувся, хто? Хто мені ІІІ »»юденько до дівчини усміхається, хто?
Я оглянувся. Дійсно, недалеко на полі дівчина пасла ті.
Ллє ж я цілк…
Цсст, анімур-мур. Хто вам дозволив говорити?
І иV, не гнівайтеся, що я перервав вам таке ідеальне ві-
імі 111 містіть, дуже мені прикро, але, будь ласка, зі мною.
іу наперед. Так, гм, гм, гм, що тут не діється: лице-
. плоть диявольська! О темпора, о морес.
Піп завів мене до кухні.
І им були вже новаки і приготовлялися до обіду. Віце-Н|іііі|> стояв проти мене, хитав головою, усміхався й жував
о губою.
Як то ми рідко коли бачимося, але як зустрінемося, • маємо про що побалакати між собою. Так… А прошу «о скинути сорочку… так, гарно. Пні подав мені «дисципліну».
• Оце дівчинка святилася б. Гладить, як оксамит.
Прошу обійняти її за гнучкий стан і спробувати. Прошу…
І » м обідом не журіться. Я вже його призначу для
64
м Пц«І«
65
когось. А прошу гладити себе нею так, щоб у кухні було] більше її чути ніж ложки і тарілки. Так нам буде приємні«] ше обідати.
Вийшов. Я рівномірно бив себе по плечах. Мало іЦІ мене доля побила.
Я глянув на розп’яття, яке висіло на стіні, і стиснув ме4 не жаль. Як почув, що з моїх плечей тече кров, я притулимся до печі і тріпав її, а коли чув чужі кроки, то відступався.| Стільки ошуку і полегші.
Причалапав віце-пріор, став на порозі і дивився на ме« не, взявшись під боки.
— Ну, сатіс, іди в мирі і не согрішай…
II
Вже з півроку було все готове до похорону. Патер Ва-| лентій вивчив похоронну промову як «Отче наш». Патер Ва«| леріан переробив і переписав четвертий раз свій патетичний! некролог, в якому звеличував під небеса заслуги пріора Щ взивав «магна воце» вірних і цілу батьківщину, щоб плаї кала по втраті єдиного батька пріора. А пріор лежить собі охає, заливається насилу ліками і ані не гадає вмиратя
Щоночі міняють сторожу, і один із старших братчикИ і один з новаків пильнують старця.
По гоміліях, по чищенню ліхтарів та кухонного посуді прийшла черга на мене і на братчика Вінкентія. Ми ввійшлі до просторої келії, де клигав патер пріор. Сухий, чорний! як головня, старець, зі страшними запалими очима, по«, вернув голову і глянув на нас. По мені пробігли дрижакИІ я глипнув на братчика і помітив його скритий погляд, шЛ перебіг від мене до хворого. Я стояв безрадно. СтарецІ дивився пильно на мене, кивнув пальцем.
Ти ноовак?
Так, прошу.
Ти-и но-о-о-вак? Ох, ох…
Так, патре пріор. Я вже тут від довшого часу. Чим можу служити?
Я схилився до нього.
Він здригнувся, наче прокинувся.
— Гм. гм, ох, мене ніхто не допильнує, завзялися її»
мене… Не-ехай їм бо…
66
Міни мене за руку, дивився пильно то на неї, то на Мни
І с, яка ручка… Скільки тобі літ? ІГятнадцять. Ірижав щораз більше і стискав мою руку як льодом. Р !• т підступив мороз під серце, я дрижав в такт з пріором, її і.ктупила пітьма, я ось-ось мав упасти, але старець
їм і мене і відвернувся.
Во-ди,— промимрив по-старечому. Я прочуняв і метнувся за водою, але не було ні глечики, ні склянки. Підходжу до братчика, а цей роззуває-•Иіпі, як нічого не бувало.
Фратер Вінцеціюс, де вода? ВІН блиснув на мене очима спідлоба.
Від кого маєш рекреацію? Хто тобі дозволив гово-
|і ?
1 тав далі ногу з чобота. І Іріор заснув.
Я сів на стільчик і поклав голову в долоні. У вухах Ііуміло, як у повідь. Я не міг знайти ладу серед думок І іремтів нервово. Братчик відчинив дверці старосвітської ■ ‘• ‘п і кинув туди кілька полін. Дрова почали тріскотіти, по ММІЇ розходилося тепло. За якийсь час помітив я, що пріор іні.ш із ліжка в білизні і пустився хитким кроком по ЙМІЇ. Мало що не гепнувся. Я опустив очі на землю,
Гіііішов довкола мене — я почув на собі страшний во-
Гмнії мого очей — потім він попрямував на своє місце,
Щіаіі ліжка похитнувся легко взад, так що руками спер-
I м.і поміст. Тер спиною об край ліжка і сунувся пома-
м на постіль, його вишкірені зуби пройняли мене до
І
гаудив мене доторк братчика.
■ Ти,— шептав він гробовим голосом, показуючи на І і|>и,и.— Він нині…— тут братчик махнув рукою,— а в тебе Ніші черевики. Позич мені завтра на похорон. Зате я ви-Мйіну їх, а ти візьмеш мої чоботи. Я мовчки роззув свої черевики. — Ага! Ти, у тебе біла сорочка. Позич мені. Я розстебнув рясу, скинув сорочку і подав братчи-ЦРМІ І Іотім я натягнув рясу на голі плечі і знову сів на
І II М.МІІК.
Братчик Вінкентій мав звичку продавати потайки білиз-інг і все, що лише міг у нас зарвати, а ці гроші обер-
67
тав на свою розвагу, ао! та]огет о!еі §1огіат… * Посоловілий і зморений, я дивився на вогонь у печі. Мені привиділося обличчя моєї мами і причулись її останні слова:
— Отак, дитино, покидаєш світ. Гонили тебе з тих пан
ських шкіл за безбожність. Колотили тобою. А то видко,
що вони самі були безбожні. Але в тебе є віра. То, може,
хоч там, у монастирі, знайдеш спокій й ліпшу долю.
Я припав до її ніг і шептав:
Та гадав я, мамо, що поможу вам на старі літа. А то так, як би то і не було мене ніколи на світі.
Ба, сину, такий талан.
— Та й то свої мені так прислужилися.
Мати всміхнулась гірко.
— Ге, свої! Пусте-е-е! Свій пес укусить гірше, ніж чу
жий. А хто ж би вірив їм? То вже, синку, таке: хто натягне
на себе панське лахміття, той своїх не знає, а держить з
панами.
Потім прощалась зі мною:
— А тут маєш черевики та сорочку. Тільки й всього
маєтку від мене принесеш туди…
Я глянув перед себе на чоботища братчика. Він вимастив черевики, вийняв кілька кругів з кухонної бляхи і надставляв черевики над полум’ям, щоб масть ліпше увійшла. Та в ту саму хвилину вони зсунулися йому з пальця в пащу вогню. Ми кинулися вперед, але вже було запізно.
Я почав жалуватися, але братчик слухав байдуже. Утрата черевиків вимотувала в моїй голові пасма чорних думок, кувала їх у нескінченний ланцюг, він обвивав довкола мої груди і душив за горло.
Босий, без сорочки, зморений, старший патер тягнув мене до своєї келії і хотів обпоїти мене вином. А потім дорікав мені, що я втік від нього.
«І цей,— думав я,— також неабиякий грішник, коли так довго мучиться».
Нараз пройняло мене гостре хрипіння пріора. Я підбіг до нього і відскочив.
— Фратер Віценціюс, пріор вмирає.
Той знову блиснув на мене очима і далі мастив свої чоботи. Я скипів:
— Скоти без іскри, і гріх треба пошанувати в такій
годині, як тепер. І ви самі не ліпші, ви всі тут, ви!
Братчик скочив до мене, замахнувся чоботом на мою го-мшу, але моя лють була налита вщерть. Я кинувся на нього зо всією силою, вхопив за горло і жбурнув до землі…
При дверях я оглянувся. На ліжку лежав мертвий пріор,
м.і землі — простертий братчик. Я вийшов у коридор, від-
інв вікно, зсунувся по трубі вниз і переліз через мур.
Я опинився на волі серед осінньої темної ночі.
1907.