Оповідання шкільного товариша І

До пізнього вечора я молився гаряче в церкві, а на дру­гий день вигнали мене з гімназії за атеїзм. Обвинуватили Мне в тому, що я зійшовся з таємним безбожним гуртком і г.ірших гімназистів, наказали мені зібрати книжки і ви­носитися якнайшвидше. Було мені тоді 14 років. Я вийшов, приголомшений, на порожній коридор і не знав, що робити І собою. З класів долітав легенький шум, як із затканих нуликів, вряди-годи проривав його голос учителя або учня. І Ііхто не знав, що зі мною діється, ніхто не співчував мені. М підійшов до вікна і хотів кинутися  з поверха.

«Але що ж,— думаю,— поламаю собі ноги і буду мати дна нещастя. Вже ліпше одно. А потовчуся—відрятують. Люди злобні. Рятують життя, а забирають усі засоби до нього…»

Я згадав свого законоучителя, через якого причинилось моє нещастя, згадав байдужість своїх учителів, і тоді впер-иіг заламався мій хлоп’ячий патріотизм. Я зійшов вниз. І 1.1 квартирі я не згадував нічого про цю новину, лише кинув книжки й вийшов з хати.

Незабаром мати забрала  мене додому.

Журився я довго, а потім втихомирився. Дома було мені гірко. Я не міг знайти собі місця, попав у нехіть та німу Іовпуку. Вже раніше пережив я багато, а останнє нещастя -і ломило мене до кінця. Я забажав відпочити.

Ось як забрів я аж у монастир і став перед ігуменом. І Іочинаю оповідати про своє лихоліття. А він перебиває мене:

63

—            Свідоцтво!

Я подав йому свідоцтво.

Перебіг його очима вздовж, потім завернув око впопе­рек і відчитував «маловажну» примітку: «Прогнаний із гімназії за антирелігійні таємні соціалістичні сходини».! Ігумен опустив свідоцтво на землю, глипнув на мене, як темний ворог, обтер пальці об клуби і прошипів до двом братчиків, які стояли коло нього:

—            Виведіть його аж за браму.

Вхопили мене, як чорти душу, і винесли.

Хоч-не-хоч, я зайшов в чужий монастир. Тепер я взяв­ся на штуку. Приготовив свідоцтво з першого семестру, пн шов висповідатися до старого «патра» і розповів йому про свої наміри. Він вислухав мене і завів до віце-пріора. Віце-пріор привітав мене солоденькою усмішкою, перечитав] уважно свідоцтво і, на моє зачудування, почав говорити] по-нашому.

—            Господинцю, чоловіче, добродію! Нам таких не тре­
ба. Нам таких не треба, ая, нам таких не треба! Раз, що]
ти — українець — небезпечна штука, ану ж замотиличиша
мені мої овечки схизмою… А по-друге, чи смію спитати, ва>1
шеці, де-то ваше високоблагородіє низького росту на куря-І
чих лапках попасали від першого семестру 4 класу дотепер?!
Ану ж ви, батьку, в тій темній епосі, про яку історія ні
слівцем не згадує, беззаконіє, як воду, пили? Ге, ге.

Я виправдувався, чим міг.

По довгих хороводах прийняли мене, але остерегли всіх новаків переді мною.

В такій неволі мене лякало кожнісіньке моє слово. Я силкувався говорити так, щоб і тіні приводу не дати чи­мось двозначним у відношенні до хитрих товаришів. По^ малу я закопував себе живцем, товариші не звертали на| мене уваги, я замовк, якби і не було мене на світі. Рухаюся машинально. Клякають інші, клякаю і я. Бовваніють над книгами, бовванію і я. Лише часом в годинах роздумувань промайне спомин або світла думка, як пташка серед пону­рої ночі, залишить криваву нитку в мойому мозку, чотки зсуваються на колінах, я забуваюся та імпровізую молитву. Та в тій молитві нема слів, лише образи. ‘З шаленим роз­махом будую святиню святинь, вона займає весь світ з людських кісток, в неї підвалини і стіни в крові, склепін­ня — від сліз ясне і прозоре небо. Людські муки і зойки ревуть, як океан, у тій святині, а я лежу у поросі.

І   ГІльки тоді, коли від мого жалю ось-ось не тріснуть ■) |И і цілий монастир, я прокидаюся.

Що ж,— гадаю,— іпохондрія. За чим жаліти? Ні світ

‘»   потребує, ні я його. Що ж мені світ дав? Отруту,

ненависть?.. От якби дочекати тої хвилини, коли ляжу

ііііиим  сном  на  плиті.  Накриють  мене  чорним  прости-

і. ченці ходитимуть поважно довкола, заспівають по-

г              х   псалмів,   а   я   відречуся   всіх  і   вся,   і  стане   мені

А потім, потім вибуду говорити, думати і, дасть бог,

полію.  Божевілля   має   свої   добрі   сторінки:   людина

але не відчуває життя». З демонською жагою я ба-

м.ііого для себе, і втішало мене те, що вмію так знуща-

ІІН н над собою. За що і навіщо? Ні за що, а так собі. Іншо-

оду із свого нужденного існування я ніяк не міг уя-

ІИїм собі.

¹ ‘ іпої неділі я висунувся у сад і сів на лавку. Сиджу,

ніс я на розлогі поля за частоколом. Дивлюся без дум-

|И   і» і  ніяких почувань.  Шибнула мені   гадка про  боже-

Я зареготався і в тій хвилині відчув чужу руку на

| плечах і зірвався на рівні ноги. Переді мною — віце-

I^і

Ге, ге, ге! Кого то я бачу, кого? Хто мені так гар-іі, тихенько з  богослужби  висунувся, хто?  Хто мені ІІІ   »»юденько до дівчини усміхається, хто?

Я  оглянувся.  Дійсно,  недалеко  на  полі  дівчина  пасла ті.

Ллє ж я цілк…

Цсст,   анімур-мур.    Хто    вам   дозволив    говорити?

І иV, не гнівайтеся, що я перервав вам таке ідеальне ві-

імі   111 містіть, дуже мені прикро, але, будь ласка, зі мною.

іу наперед. Так, гм, гм, гм, що тут не діється:  лице-

. плоть диявольська! О темпора, о морес.

Піп завів мене до кухні.

І им були вже новаки і приготовлялися до обіду. Віце-Н|іііі|> стояв проти мене, хитав головою, усміхався й жував

о губою.

Як то ми рідко коли бачимося, але як зустрінемося, •  маємо про що побалакати між собою. Так… А прошу «о скинути сорочку… так, гарно. Пні  подав мені «дисципліну».

•   Оце дівчинка  святилася   б.   Гладить,   як   оксамит.

Прошу обійняти її за гнучкий стан і спробувати. Прошу…

І   »           м обідом не  журіться. Я вже його призначу   для

 

64

м   Пц«І«

65

когось. А прошу гладити себе нею так, щоб у кухні було] більше її чути ніж ложки і тарілки. Так нам буде приємні«] ше обідати.

Вийшов. Я рівномірно бив себе по плечах. Мало іЦІ мене доля побила.

Я глянув на розп’яття, яке висіло на стіні, і стиснув ме4 не жаль. Як почув, що з моїх плечей тече кров, я притулим­ся до печі і тріпав її, а коли чув чужі кроки, то відступався.| Стільки  ошуку і  полегші.

Причалапав віце-пріор, став на порозі і дивився на ме« не, взявшись під боки.

— Ну, сатіс, іди в мирі і не согрішай…

II

Вже з півроку було все готове до похорону. Патер Ва-| лентій вивчив похоронну промову як «Отче наш». Патер Ва«| леріан переробив і переписав четвертий раз свій патетичний! некролог, в якому звеличував під небеса заслуги пріора Щ взивав «магна воце» вірних і цілу батьківщину, щоб плаї кала по втраті єдиного батька пріора. А пріор лежить собі охає,   заливається   насилу  ліками  і  ані   не  гадає  вмиратя

Щоночі міняють сторожу, і один із старших братчикИ і один з новаків пильнують старця.

По гоміліях, по чищенню ліхтарів та кухонного посуді прийшла черга на мене і на братчика Вінкентія. Ми ввійшлі до просторої келії, де клигав патер пріор. Сухий, чорний! як головня, старець, зі страшними запалими очима, по«, вернув голову і глянув на нас. По мені пробігли дрижакИІ я глипнув на братчика і помітив його скритий погляд, шЛ перебіг від мене до хворого. Я стояв безрадно. СтарецІ дивився пильно на мене, кивнув пальцем.

Ти ноовак?

Так,  прошу.

Ти-и но-о-о-вак?  Ох, ох…

Так, патре пріор. Я вже тут від довшого часу. Чим можу служити?

Я схилився  до  нього.

Він здригнувся, наче прокинувся.

—            Гм. гм, ох, мене ніхто не допильнує, завзялися її»
мене… Не-ехай їм бо…

66

Міни мене за руку, дивився пильно то на неї, то на Мни

І с,  яка ручка… Скільки тобі літ? ІГятнадцять. Ірижав щораз більше і стискав мою руку як льодом. Р !• т підступив мороз під серце, я дрижав в такт з пріором, її    і.ктупила  пітьма,  я  ось-ось  мав  упасти,   але  старець

їм             і мене і відвернувся.

Во-ди,— промимрив по-старечому. Я  прочуняв і метнувся за  водою,  але  не було ні гле­чики,  ні склянки. Підходжу до братчика, а цей роззуває-•Иіпі, як нічого не бувало.

Фратер Вінцеціюс, де вода? ВІН блиснув на мене очима спідлоба.

Від кого маєш рекреацію? Хто тобі дозволив гово-

|і                       ?

¹ тав далі ногу з чобота. І Іріор заснув.

Я сів на стільчик і поклав голову в долоні. У вухах Ііуміло, як у повідь. Я не міг знайти ладу серед думок І іремтів нервово. Братчик відчинив дверці старосвітської ■ ‘• ‘п і кинув туди кілька полін. Дрова почали тріскотіти, по ММІЇ розходилося тепло. За якийсь час помітив я, що пріор іні.ш із ліжка в білизні і пустився хитким кроком по ЙМІЇ.  Мало    що   не   гепнувся.   Я   опустив  очі  на землю,

Гіііішов довкола мене — я  почув на собі страшний  во-

Гмнії  мого очей — потім   він   попрямував   на   своє   місце,

Щіаіі ліжка  похитнувся  легко  взад,  так   що руками  спер-

I  м.і  поміст. Тер спиною об  край ліжка і сунувся пома-

м    на   постіль, його   вишкірені   зуби   пройняли мене до

І

гаудив мене доторк братчика.

■ Ти,— шептав   він   гробовим  голосом,   показуючи   на І і|>и,и.— Він нині…— тут братчик махнув рукою,— а в тебе Ніші черевики. Позич мені завтра на похорон. Зате я ви-Мйіну їх, а ти візьмеш мої чоботи. Я мовчки роззув свої черевики. — Ага! Ти, у тебе біла сорочка. Позич мені. Я   розстебнув   рясу,   скинув   сорочку   і   подав    братчи-ЦРМІ   І Іотім  я натягнув рясу на голі  плечі і знову сів  на

І   II М.МІІК.

Братчик Вінкентій мав звичку продавати потайки білиз-інг і все, що лише міг у нас зарвати, а ці гроші обер-

67