Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Виступ НА 1 ВСЕСВІТНЬОМУ ФОРУМІ УКРАЇНЦІВ (Серпень 1992 р.)

Довгождане товариство, високошановні пані і панове, дорогі гості з усіх континентів земної кулі; всі, хто зміг по¬трапити до цієї зали, і всі, хто тут з нами подумки!
Насамперед привітаймо одні одних із великою й урочи¬стою історичною подією, співучасниками якої ми є.
До неї йшлося не те що роками, а десятиліттями й століттями. За нею — і трагічні, і героїчні сторінки історії на¬шого народу, якому судилося велике розсіяння, порівнянне з біблійним.
Історичне буття українського народу складалося так, що не тільки було роз’єднано й поділено його етнічну тери¬торію, але й значну частину його фізично-продуктивного, політичного, інтелектуального, культурного потенціалу витіснено за межі цієї етнічної території взагалі. Розсіяння по світу перетворилося на постійний процес, помітним складником якого стала політична еміграція як явище, що засвідчувало, з одного боку, національний ґніт в Україні і політичний терор чужинецької влади, а з другого — здат¬ність українців вести боротьбу за свою свободу і за драма-тичних умов вигнанства.
Сьогоднішній день знаменує кінець однієї доби нашої історії, коли українці були роз’єднані не тільки кордонами, але й взаємним незнанням, підозрами, інспірованим ворогу¬ванням, і початок другої, коли ми можемо не лише спілкува¬тися й пізнавати одні одних, а й разом формувати свої політичні, життєві, культурні орієнтири, спільно працювати для створення нового образу України.
Власне, це вже не тільки можливість, а й доконечна не-обхідність, перед якою стоїть молода Українська Держава.
І тут треба наголосити, що сама ця Держава виникла як результат зусиль багатьох поколінь українців усього світу. При всій їхній роз’єднаності, взаємному незнанні і подеколи ворогуванні їхня енергія найрізноманітнішими, часом пара¬доксальними шляхами спрямовувалася на національне ви¬живання — й або на розбудову самої України, або на підтри¬мання вогню української ідеї.

ВИСТУП НА 1 ВСЕСВІТНЬОМУ ФОРУМІ УКРАЇНЦІВ
887
Інколи кажуть, що незалежна Україна постала в серпні 1991 року навдивовижу легко і завдяки щасливому збігові обставин; мовляв, цьому вирішальним чином сприяв невда¬лий путч у Москві. Це поверхове бачення форми, а не змісту історичного процесу, навіть не процесу, а одного його мо¬менту.
До незалежності Україна йшла довгим, тяжким і жертов¬ним шляхом, дорого за неї заплатила. В підвалині ук¬раїнської державності — і століття боротьби наших предків, у якій кристалізувалася ідея самостійності; і символізована насамперед в іменах Шевченка і Франка титанічна робота великих просвітителів і різьбярів народного духу, діячів культури і науки, котрі створювали гуманістичний по¬тенціал нації; і, сказати б, сама колективна душа українсько¬го народу, яка вперто противилася знеосібленню та зберіга¬ла найцінніші якості своєї самобутності, бувши водночас відкритою до світу.
За незалежністю України — і три роки національної ре¬волюції та драматичної самооборони УНР, і десять років національно-культурного будівництва часів «українізації»; і політична, культурна та національно-організаційна діяльність українців у міжвоєнній Галичині та багатобічна активність міжвоєнної еміграції; і всенародне протистояння гітлерівсь¬кому нашестю, і героїчна боротьба УПА; і неймовірно тяжка праця народу в післявоєнній відбудові, а потім у створенні індустріальної потуги сучасної України; і багатосторонні зу¬силля української еміграції у вільному світі задля утривален- ня політичного ідеалу самостійності, збереження націо¬нальної ідентичності та підтримки духу дослідження і твор¬чості; і національно-культурна робота українців Польщі, Че- хо-Словаччини, Югославії, Румунії; і жевріння залишків ук¬раїнського життя на безмежних просторах колишніх рес¬публік колишнього Союзу — жевріння, яке нині розвогню- ється.
Україна розвивалася у нав’язаних їй спотворених сус¬пільно-політичних умовах, і її незнищенна воля до життя виявлялася не завжди в адекватних формах і свідомих актах. Незалежністю завдячуємо не лише тим, хто свідомо присвя¬тив своє життя цій ідеї, а й тим, хто, може й не маючи понят¬тя про неї, об’єктивно працював для України, забезпечуючи безперервність народного буття: вирощував хліб, добував вугілля, зводив житло, створював музику, народжував нові наукові ідеї. А найбільше завдячуємо тим українським мате¬

888
ІВАН ДЗЮБА
рям, які за всякої лихої години знаходили сили виховувати своїх дітей у добрих звичаях, передавали їм людяність і рідне слово.
Незалежність — заслуга не тільки певних політичних сил та рухів, а всього народу, багатьох його поколінь.
Тож не годиться нам сьогодні вираховувати, хто більше, хто менше поклав на терези української долі — це зробить історія, якщо буде потрібно; не годиться будь-яким політич¬ним силам вихвалятися і вивищувати свою роль чи претен¬дувати на монополію.
Тим більше, що сьогодні нам треба думати зовсім про інше. Адже першу річницю державної незалежності України зустрічаємо в обстановці, яка зовсім не схиляє до безжурного святкування. Радість затьмарена гіркотою, тривогами, болем.
Здобутки безсумнівні: широке міжнародне визнання; серія політичних та економічних угод із сусідніми і далеки¬ми державами, що визначає наше місце у світовому співтова¬ристві та допомагає політичному і економічному усамостій- ненню; конструювання структури державності; нарешті — головний наш здобуток збереження міжнаціонального спо¬кою в непростих умовах, завдяки чому Україна залишається однією з небагатьох мирних зон не лише в СНД, а й у всьому сьогоднішньому напівбожевільному світі.
Однак загальна картина змін виявилася не такою, як очікувано.
Замість поліпшення життя маємо катастрофічне погір¬шення.
Замість налагодження ефективнішої адміністрації на всіх рівнях маємо її дальшу дезорганізацію та пониження компе-тентності.
Замість оздоровлення фінансової системи маємо па¬раліч її інституцій, позбавлених джерел фінансування; ката¬строфу української преси; трагедію українського книгодру¬кування; початок масової втрати і втечі з України мистець¬ких і наукових кадрів.
Чи не вдасться урядові незалежної України зробити те, чого не змогли зробити всі попередні режими — остаточно добити національну культуру?
І чи не судилося нинішній незалежній Україні остаточ¬но і назавжди поховати й саму ідею української держав¬ності?
У всякому разі, компрометація цієї ідеї йде повним хо¬дом і в усіх можливих напрямках.

ВИСТУП НА 1 ВСЕСВІТНЬОМУ ФОРУМІ УКРАЇНЦІВ
889
Я особисто далекий від того, щоб ставити це на карб ви-ключно урядові чи вищим особам держави. Думаю, що винні ми всі. А найбільше, може, ті, хто тільки й гадає, як би пере¬класти вину на інших, віддаючи неабияку енергію цьому втішному для себе, але сумному для суспільства заняттю.
Зрозуміла річ: надії на швидке поліпшення справ у неза¬лежній Україні після років руйнації були ілюзорними, не ма¬ли об’єктивних підстав і шансів на здійснення. Але чи неми¬нучим було таке різке погіршення становища народу і чи ма¬ла бути такою глибокою соціальна і психологічна травма, що її зазнала Україна?
Не знаю, чи хтось серед нас має чітку і однозначну від¬повідь на ці та інші запитання і чи така відповідь, коли хтось вважає, що її має, не буде жахливо спрощеною. Я лише про¬поную спільно обдумати і обговорити деякі сторони нашо¬го нинішнього становища та деякі можливі перспективи.
Хочеться звернути увагу на те, що кризові явища, з яки¬ми ми зіткнулися, не є специфічно українськими або тільки такими. їх переживають усі країни колишнього СРСР і всі ко¬лишні соціалістичні країни Східної та Середньої Європи, в тому числі й ті, які менше були деформовані «реальним со¬ціалізмом» і раніше стали на шлях політичних та еконо¬мічних реформ. Отже, маємо справу з типологічними зако¬номірностями процесу, що відбувається в історичному інтервалі між демонтажем тоталітарної командно-адміні¬стративної системи та побудовою демократичної і ринкової системи, — закономірностями, яких ще не проаналізували достатньою мірою економісти та соціологи.
Цей факт інтернаціональності кризи засвідчує всю по-верховість і довільність зведення її до суто українських чин¬ників, а тим більше до чиєїсь лихої волі.
Звичайно, є і лиха воля, і незацікавленість старих струк¬тур, і саботаж, і інтриги мафії. Але не абсолютизуймо ці чин¬ники. Не уподібнюймося до більшовиків, які у всіх неладах своєї системи звинувачували саботажників, диверсантів, во¬рогів народу. Саботаж і злочинність не є самовиникаючими чинниками, вони виростають з неефективності економіки та адміністративної структури, а не навпаки.
Втрати в економічній політиці очевидні. Так зване відпу¬щення цін за умов державної, відомчої та мафіозної моно¬полії обернулося тотальним пограбуванням народу і не тільки не стимулювало виробництво, а, навпаки, паралізува¬ло цілі його галузі. Канібальський спосіб здобуття прибутків

890
ІВАН ДЗЮБА
за рахунок не інтенсифікації виробництва, а підвищення цін насправді призводить до зменшення прибутків і до банк¬рутства. Маємо імітацію ринкової поведінки або її силове нав’язування — при відсутності ринкової економіки, — і це виглядає як трагічний фарс.
Економічна політика здійснюється методом спроб і по¬милок і має зигзагоподібний характер. Можна зафіксувати три її злами лише протягом цього року: курс на змагання з російськими реформами; урочисте проголошення нової економічної доктрини з відмовою від наслідуванім Росії, обіцянкою виходу з карбованцевої зони та формування на¬ціональних економічних пріоритетів; нарешті, буквально через два-три місяці, тихенька ревізія цієї доктрини і повер¬нення до економічної еклектики та прагматичних напівкро- ків.
Що це — свідчення невпевненості керівництва чи відсутності волі і витримки, необхідних, щоб довести справу до віддаленіших результатів? Чи непередбачуваної і незбаг¬ненної складності проблем? Чи може і перше, і друге, і третє?
У всякому разі, доводиться визнати, що не тільки серед українських економістів та урядовців немає згоди в думках, а й навіть найдосвідченіші та найавторитетніші зарубіжні економічні й фінансові експерти дають суперечливі оцінки та поради.
За наших конкретних умов економічна політика не просто пов’язана з соціальною, а змушена бути її частиною. Економічні реформи можливі лише в такій якості і в такому темпі, в яких вони не викличуть соціального вибуху, тобто простір для маневру обмежений. Українська ситуація наба¬гато складніша, ніж російська. Маю на увазі не тільки те, що, всупереч поширеному у нас патріотичному уявленню, Росія незрівнянно багатша на ресурси. Маю на увазі й інше: в Росії, хоч би як там розвивалася криза, ніколи не дійде до втрати державності, а лише — до зміни форм цієї державності. Тоді як в Україні питання полягає саме в тому, чи утвердить вона свою державність, чи втратить. Так що тут відповідальність політиків незрівнянно більша, і потрібні не тільки рішучість, а й зваженість та обережність, особливо, якщо не забувати, що мотивація вибору на користь незалежності для значної частини населення України мала не лише національно-полі- тичне, а й соціально-економічне забарвлення.
Міжнародні фонди можуть радити Україні зменшити соціальні витрати наполовину (з 41 до 20 відсотків ВВП —

ВИСТУП НА 1 ВСЕСВІТНЬОМУ ФОРУМІ УКРАЇНЦІВ
891
валового внутрішнього продукту), різко зменшити асигну¬вання на освіту і культуру, скасувати закони про мінімальну заробітну платню, вдатися в разі необхідності до масових звільнень та інших «драконівських заходів», як самокритич¬но це кваліфіковано в одному з експертних документів, — але українському урядові доводиться зважувати, чим обер¬нуться такі кроки не в теоретичному моделюванні, а в ре¬альній ситуації.
Економічні реформи не можуть бути проведені без ус¬кладнень і самообмеження. Це всім зрозуміло. Але, на жаль, розмови про неминучість жертв стають прикриттям для пе¬рекладання всього тягаря реформ на трудові верстви. Із за¬грозливою швидкістю поглиблюються соціальна дифе¬ренціація і соціальні контрасти.
Було б ще півбіди, якби те, що вигрібається з порожнію¬чих кишень терплячого громадянства, йшло на користь дер¬жави, для її заходів, — але ж воно здебільше загрузає у відо¬мчих і мафіозних структурах.
За цих умов актуальним стає законне прагнення трудів¬ників до самозахисту, до організованих дій, що ставили б ме¬жу як сваволі державної адміністрації та відомств, так і роз¬боєві торговельної та інших мафій. Але біда наша, яка мо¬же виявитися фатальною, в тому, що демократичні си¬ли не створили ні теоретичних концепцій, ні тривких організаційних структур, які б відповідали потребі за-хисту конкретних соціальних інтересів трудівників І водночас узгоджували б цей захист із процесом демо-кратичного державотворення. Натомість роль оборонців трудового люду намагаються — і не без успіху — перебрати противники незалежної демократичної України, поборники тієї системи, яка протягом 70 років здійснювала найжор- стокішу в світі експлуатацію народу і довела суспільство до нинішнього стану. Вони ж цинічно одягаються і в одежі за¬хисників демократії та прав людини — ті, хто ще вчора зага¬няв у тюрми за саму згадку про права людини…
А загалом це звичайна логіка політичної боротьби, і як¬що самі національно-демократичні сили не будуть дійовими оборонцями соціальних та громадянських прав, цю ключо¬ву політичну роль переберуть відмиті і невідмиті комреван- шисти.
З економічною і соціальною політикою прямо змика¬ється кадрова. Це, мабуть, найболючіша тема політичних дискусій і боротьби, бо йдеться про реальну владу, а отже, й

892
ІВАН ДЗЮБА
долю України. Тут багато невдоволення й обурення, як і пре¬тензій до Президента у зв’язку з персональними призначен¬нями у структури президентських представництв на всіх рівнях. (У дужках хочеться сказати, що самий інститут пред¬ставників Президента в принципі не дуже узгоджується з розвитком демократичного самоврядування і може спри¬йматися лише як тимчасово вимушений — для зміцнення виконавської дисципліни в період хаосу). Основний мотив розпачливої критики з боку демократів: засилля на всіх рівнях старої партократії, яка скрізь, а особливо в провінції, залишається єдиною реальною владою.
Це справді-таки становить велику небезпеку для майбут¬нього України. А проте ситуація не така однозначна, вона має й інші виміри, яких ми здебільшого не враховуємо.
По-перше, демонтаж кадрових структур такого масшта¬бу, їх кардинальна заміна просто фізично неможливі за один чи кілька років — цього в історії нікому не вдавалося зроби¬ти навіть шляхом кривавих революцій: згадаймо, що й більшовики, розігнавши 1917 року старий державний апа¬рат, у перші ж місяці змушені були піти на поклін до нього.
По-друге, в успадкованих кадрових структурах немало людей, які еволюціонували у своїх настроях разом з усім суспільством і готові сумлінно служити незалежній Україні.
По-третє, демократична держава формує свій апарат не за політичною ознакою, а за діловою, професійною. До речі, досвід перебування національно-демократичних сил при владі в західних областях України показав, що навіть там во¬ни не мають достатньої кількості своїх кадрів.
Нарешті, чи не головне. Президент будь-якої країни, хоч і не вільний від власних симпатій та антипатій, все-таки зму¬шений спиратися на ті політичні групи, громадські рухи та адміністративні структури, які мають вагу в суспільстві і за допомогою яких можна вирішувати завдання державного будівництва та збалансовувати гру політичних сил. Звернімо увагу хоча б на постійне балансування Єльцина. Не виклю¬чено, що форсований тотальний наступ на старий апарат за наших українських умов міг би призвести не тільки до кад¬рового спустошення, а й до загострення політичної кон¬фронтації, стимулював би створення потужного антинеза- лежницького фронту. І з цим доводиться рахуватися.
Отож моральні ламентації демократам не допоможуть. Успіх в одному — збільшувати свій реальний вплив у сус¬пільстві, здійснювати політичний тиск на всіх рівнях і фор-

ВИСТУП НА 1 ВСЕСВІТНЬОМУ ФОРУМІ УКРАЇНЦІВ
893
мувати свій професійний, конкурентоспроможний корпус претендентів на урядові та адміністративні посади.
Головна причина неуспішності демократів — у їхній власній слабкості; вона ж не є лише їхньою виною, а більше
— наслідком політичної нерозвиненості суспільства. Всупе¬реч ходячим уявленням про надмірну заполітизованість на¬селення, соціологічні опитування засвідчують, що більшість населення або зовсім не цікавиться політичним життям, або має про нього дуже приблизне уявлення і що тільки менш ніж третина його хоч якоюсь мірою причетна до всього спе¬ктра інститутів громадянського суспільства (від політичних партій до спортивних організацій): дуже низький показник Слабкість політичних партій і нерозвиненість інститутів громадянського суспільства можуть стати небезпечним ре¬зервом нестабільності.
На тлі негативних соціально-економічних процесів, які в масовій свідомості нерідко парадоксальним чином пов’я¬зуються з діяльністю нових політичних сил, демократ стає подекуди непопулярною постаттю. За цих умов немає пев¬ності, що дострокові перевибори Верховної Ради, заклики до яких дужчають, дадуть дуже втішні результати. У всякому разі, демократичним партіям доведеться рішуче активізува¬ти свою діяльність, поширити її за межі інтелігенції та полі- тизованої частини городян, шукати зв’язків з ширшими ко¬лами населення, насамперед із робітництвом і селянством, які складають головну масу виборців. А це неможливо без ґрунтовної розробки соціально-економічних програм, які в більшості партій та рухів приблизні і риторично-обіцяльні, а через те й не здатні викликати довіру. До речі, не важко помітити, що численні заяви, декларації, демарші демокра¬тичних і не вельми демократичних партій майже всі стосу-ються поточних політичних подій і дуже рідко — питань соціально-економічної стратегії.
Може, найважливішим завданням найближчого часу — на загальну думку — залишається створення Уряду національ¬ної згоди чи національної довіри — як спосіб виходу з політичної кризи та активізації економічної політики.
Вирішення цього питання ускладнюється нескінченни¬ми розколами серед демократичних і опозиційних сил. За¬галом хаотична політична диференціація в суспільстві, яке щойно скинуло з себе обручі примусової єдності, явище природне і спостерігається в усіх посткомуністичних та не- стабілізованих суспільствах. Але вражає, по-перше, невідпо-

894
ІВАН ДЗЮБА
БІДНІСТЬ між шумливою і калейдоскопічною поверхнею по¬літичного життя суспільства і мовчазною непрозорою аморфністю глибин цього суспільства; по-друге, відсутність раціональної мотивації в розколах і чварах, абсолютна пе¬ревага заідеологізованості й емоційної персоналізації над концептуальністю. Це ще можна зрозуміти, коли дрібні уль¬траправі групи, кожна з яких оголошує всіх інших і одна од¬ну не менше як зрадниками України, колотяться, сказати б, без відома українського народу, якому немає до них діла.
Але гірше, коли не можуть знайти спільної мови люди, які створили і розбудували Рух, коли доходить до конфрон¬тації між частиною Руху і Конгресом національно-демокра¬тичних сил. Можна сумніватися, чи є великі підстави для та¬кої конфронтації. В оцінці нинішнього становища і Рух, і політичні партії Конгресу дуже близькі, хіба що Рух вислов¬люється гостріше. Фактично багато спільного і в основних програмових вимогах Руху та Конгресу. Зрештою, час пока¬же, наскільки вмотивованими і глибокими є розходження. Якщо за ними щось більше, ніж емоційно-психологічні на¬становлення лідерів, якщо декларування незгод буде під¬кріплене концептуальними розробками, — то це може піти й на користь українській демократії, збагачуючи бачення суспільних проблем, розширюючи варіанти рішень, стиму¬люючи змагальність політичних сил.
Але хотілося б поділитися двома міркуваннями. Усім зрозуміло, що нинішня Українська Держава — далеко не та, якої ми хочемо, тобто вона не в тому стані, як нам хочеться. Але іншої ми сьогодні не маємо. Від нас усіх залежить зроби¬ти її кращою; від політичних сил — зміцнити її тими інститу¬тами і атрибутами, яких їй бракує, довести до кінця процес убезпечення від спроб реанімації імперського Союзу.
Однак чуємо — і не лише в побуті від розчарованих гро¬мадян, а й від деяких опозиційних політиків,— що Ук¬раїнської Держави ще не існує, а те, що маємо, — пародія на державу Добре, якщо за такою позицією стоїть знання про спроби творення «справжньої» Української держави і відповідна діяльна енергія. Гірше, коли за цим — бажання пов’язати державотворення з своїм іменем, починати Ук¬раїну від себе. І ще гірше — коли людина не припускає іншої України ніж та, якої вона хоче. Такі люди ладні, щоб України краще взагалі не було, аніж вона буде не такою, як їм уяв¬ляється. Це про них давно сказав Вячеслав Липинський, що їхнє гасло — «Бий усіх на Україні, хто не такий, як ми». Такі

ВИСТУП НА 1 ВСЕСВІТНЬОМУ ФОРУМІ УКРАЇНЦІВ
895
люди вже не раз губили реальну Україну і можуть погубити знову.
І ще одне. Дедалі частіше чуємо не вельми коректні, а то й просто брутальні закиди на адресу тих політичних діячів, які еволюціонували від конфронтації з колишньою верхов¬ною владою до конструктивної участі у творенні нинішніх структур демократичної України при збереженні власної позиції. В чому тільки не звинувачують їх політичні аутсай¬дери. І не хочуть прийняти простого пояснення: що прак¬тична участь у державних структурах, ставлячи політика пе¬ред усією складністю державних проблем, тим самим урівноважує, раціоналізує його позицію, а водночас дає можливість проводити її в життя.
І, може, саме на ґрунті активної практичної участі в державотворенні можна прийти до ширшо¬го порозуміння різних політичних сил.
Взагалі бажаної консолідації, на мій погляд, тре¬ба шукати саме на рівні практичної державотворчої діяльності в найширшому значенні слова, діяльності, підпорядкованої загальнонаціональним цілям, — а не на рівні ідеології, де цілковита єдність не тільки неможлива, а й непотрібна.
Мені здаються тривожним явищем популярні нині ма¬рення про ідеологічно зцементовану Україну. Можна зро¬зуміти їх — вони є реакцією на той ідеологічний вакуум, у якому живе нині значна частина нашого суспільства. Через те чуємо розмови про необхідність державноі ідеології; де¬хто пропонує на цю роль ідеологію українського націона¬лізму.
Однак історія засвідчує, що будь-яка державна — обов’язкова — ідеологія неминуче призводить до ідео¬логічного примусу, а то й політичного терору проти влас¬них громадян, до тоталітаризму.
Що ж до ідеології націоналізму, то знову б постало пи-тання: яку саме з багатьох концепцій націоналізму вважа¬ти істинною? Але навіть наймодернізованіші з цих кон¬цепцій все-таки більше відповідають умовам національно- визвольної боротьби, ніж умовам державного будівництва, надто в суспільстві з багатонаціональним складом насе¬лення, суспільством, яке хоче жити за принципами демо¬кратії. В незалежній Україні з її широким спектром регіонально-політичних та регіонально-культурних відмін¬ностей, релігійною неоднорідністю, неоднозначним став¬

896
ІВАН ДЗЮБА
ленням населення до багатьох подій минулого та до сучас¬них політичних оцінок і орієнтацій, практичною дво¬мовністю та багатьма іншими особливостями — спроби зробити український націоналізм державною ідеологією спричинилися б лише до глибоких розколів суспільства за національною, територіальною та світоглядною ознаками і до розколів у середовищі інтелігенції; не кажучи вже про не¬безпечну конфронтацію з сусідніми народами.
Політична та ідеологічна сфери повинні залишатися плюралістичними; будь-яка ідеологія — справа вільного ви¬бору особистостей або певних соціально-політичних груп. Спроби нав’язування моноідеологічності — це вияв глибоко закоріненої психології «більшовизму» різних кольорів.
Натомість національна визначеність України мо¬же бути забезпечена поєднанням етно-історичних цінностей з громадянськими, моральними, гу¬маністичними цінностями вселюдськими. Гармонію цих цінностей можна вмістити в поняття національ¬ної ідеї, безмежно ширшої за націоналізм чи будь- яку іншу догматичну ідеологію. Саме така позиція за¬безпечує успішніше й активніше протистояння тій хвилі шовінізму, російського націоналізму, українофобії, яка нако¬чується на нас іззовні, але спінюється і в деяких регіонах са¬мої України.
Чи можна розглядати націю як щось постійне і не¬змінне? Нації перебувають у стані перманентного перефор¬мування — і тільки тоді вони життєздатні. Можливо, сьогодні відбувається формування нової якості української нації — на принципі державності, а не етнічності. Консолідуючою ідеєю в цьому процесі стає ідея України як вітчизни всіх гро¬мадян, які пов’язали свою долю з українською землею і при¬четні до творення на цій землі суспільства, що відповідальне за продовження глибокої історичної традиції і водночас за пов’язання цієї традиції із стратегією світового історичного розвитку.
Така Українська національна держава дотримуватиметь¬ся принципу національного інтересу та національних пріоритетів у державному, а не етнічному значенні — як це властиво сучасним розвиненим демократичним державам.
Ця Українська Держава, маючи великий природний, економічний, культурний, інтелектуальний потенціал, спро¬можна зробити помітний внесок у світову цивілізацію, зна¬йти належне місце серед народів Європи і світу, відігравати

ВИСТУП НА 1 ВСЕСВІТНЬОМУ ФОРУМІ УКРАЇНЦІВ
897
неабияку роль у регіоні Середньо-Східної Європи, Серед¬земномор’я і Близького Сходу. Не виключено також, що вона зможе виконати і певну світову місію — показати приклад безкровної еволюції від комуністичного режиму до демо¬кратії, приклад мирного розв’язання складних міжнаціо¬нальних і міждержавних проблем, доброзичливості, а не во¬рожнечі до сусідів.
Станеться так чи ні — залежатиме від міри консолідації громадянства української нації — держави (маючи на увазі під консолідацією не однорідність, а багатоманітність при усвідомленні спільної мети), а якоюсь мірою — і від зусиль кожного з нас.
Колись не останній з філософів людства сказав, що ідея завжди була зганьблена, коли вона протиставляла себе інте¬ресові. Історія підтвердила це як незаперечний свій закон — якщо йдеться про цілі суспільства. Отже, варто подбати про те, щоб для всіх громадян України Україна стала життєвим інтересом. Але й ідеєю. Бо інтерес без ідеї нікуди не веде1.
Що ж до людей, які свідомо присвячують себе справі бу-дування України, то серед них дедалі міцнішає переконання, що сьогодні мірилом громадянськості є не патріотична ри¬торика, не войовничість, не вміння щонайгостріше висло¬витися на адресу партократів та інших «мерзенних ворогів України», — а здатність робити конкретні справи або при¬наймні запропонувати конструктивну думку для розв’язання тієї чи іншої суспільної проблеми.
Ми можемо і повинні сперечатися між собою, не щадя¬чи самолюбства, проте забувати всі незгоди та образи, коли треба об’єднатися в дії для України.
Нашим девізом мають стати слова одного із добрих синів України: хай згине моє ім’я, але хай живе і благоденст¬вує Україна.
Примітка 2007 року. Все це говорилося п’ятнадцять років тому! Але на жаль, і нині залишається актуальною проблемою. — І.Дз.

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.