Михайло Яцків – Збірка творів

БУВАЛЬЩИНА 1

Мого ім’я було Іван, але прозвали його Іванусом, бо Іімміп багато в селі, а скажи — Іванус, то вже кожний ІМйь’, де треба допитуватися. Він оженився молодим, взяв іи()і дівчину і ще на весіллі сказав:

— Це моя жонка… Зроби мені те або це, жонко! Дай

того або того, жонко!

І тому ніхто інакше не казав, лише «жонка». її ім’я за-

Н МНИ   ЗОВСІМ.

Жили  вони   наприкінці панщизняних часів.

Ічанус  ніколи не пожартував, ніколи  півзуба не  пока-

>іі   аби засміятися. Завжди був хмарний, як осіння  ніч.

• >нка   була щебетушка,   як ластівка,   що   прилетить  у

11 •ніпі з теплих країв, сяде на оборожину та вищебечує, аж

іти  мило.   І   мусила   вона  з  таким   похмурим   вік   ві-

Йунати.

Дітей вони не мали. їх господарство—то була мала ха-

ІІІїш на березі, коло хатини — малий городець, четвертина

■ і>і.і та в царині півморга.  Коло хатини — піддашшя,  де

І’іонла корова, коло вугла — величезна кількасотлітня гру-

луплами всередині. Грушки вона родила малі й тверді.

II

І Ьдаремне жонка мала надію, що переінакшить Івануса,
йпи був такий, як інші люди, що розвеселить його, аби
І) мі і ким поговорити і порадитись. Була це розумна жін-
■ І І’мша всякими способами старалася перемінити його, аж
И   (розуміла, що нічого не вдіє, і дала йому спокій.

 

77

 

Вона служила дівчиною у попаді і навчилася приправляв ти якнайліпше всякі страви. Через те кожний, хто робиш яку оказію, чи весілля, чи які поминки, то просив жонку.І А як хто ще попа запрошував, то вже мусив мати жонкуі за кухарку. Бо піп питається:

А хто буде за кухарку?

Жонка.

А, то добре.

А ще, як то в гостях при першому столі сідає піп, пав ламар, дяк і війт, церковний староста і ще якісь пильніше ґазди, а всякий мотлох — при іншому столі, то жонка такі уже знає порядок дати, що кожний дістане те, що йому на-| лежить. Само собою, вона мусить мати пару помічників,! Але перед попа вона сама заносить страви. Підсуне хустку! повище чола, трохи голову перехилить і з веселим облич-І чям все йому показується, а піп стане вихваляти її, що то! порядна ґаздиня, могла б бути і панею.

—            І моя,— каже,— їмость не може ліпше до смаку при­
правити, бо вже нема куди, аж пристає до душі.

А жонка аж підлітає, аж розпливається, слухаючи такії похвали перед всім народом.

—            Та й тільки всього, що хвалить. Якби то був якийси
чужинець або чесний свій  чоловік, то  як не ринський, то
хоч дві-три шістки кинув би на таріль для кухарки за такі
лакоминки, але піп не на те живе, щоб кому що дав, лише
на те, щоб сам брав,— каже, бувало, Іванус.

III

Яке ремесло провадив Іванус?

Він ще малим хлопцем робив візочки, а потім — більші,’ і так навчився сам робити вози великі. Не вчився у май-] стра і не визволювався так, як інші, і хоч був похмурий! задумливий, проте мав хист. Він робив такі вози, що ані одного залізного цвяха не було в них. Його майстерня були побіч хати, під дуплавою грушею, в якій ховав своє знарядь дя. Ніколи не заносив його до хати. Мав і токарню під гру! шею. Бувало, на півсела видко, як Іванус розганяється над токарнею, як нахиляється та натискує ногою, щоб колесД оберталося. Обточить колодку, наб’є спиці, обтеше грабові лату, загне та провертить діри, наб є на спиці, та й колеса готове. Обіддя сам гнув. Тоді колеса були ободисті і не тая дорогі, як тепер. І горілка була дешева. Залізниці не булм


                тими   возами  їздили люди на два тижні в дорогу до

1 Іг|іиівців, до Садагури або до Маморниці на молдавську
і|>            цю за кукурудзою.

На тих возах Іванус не заробляв багато, але все був би і ик так жив, якби не взявся до горілки. В селі не було ка-(інної корчми, і нині нема, так як по інших селах, а при­йшла одна вдовиця лише з бахуром, найняла в хлопа хату і розсілась на добре. Бахур приносив з міста горілку, а м.ім.і сиділа в хаті і продавала. А дивна була ця шинкар-іш. Називали її Бамбохою. Опасиста, як поставить чепець і пацьорок на обголену голову, то наче яка статуя з гіпсу. Шия товста, а на череві гроші рахує, як на столі. Ноги і смісті, п’яти повідростали назад так, що туди ноги мало ши менші, ніж спереду пальці, тож цілком нездатна була дп ходу. Лише капцями совала по хаті та вигрівала сало її бебехах. І в коляду не ходила так, як інші шинкарки за ііщраниною, лише найме фіру в місті, до там вже й зали-ім.їсться, а шинок лишає на вірного наймита на цілий той Ще.

Тож Іванус внадився до Бамбохи. Він не був злий чо-міпік, лиш, бувало, як нап’ється, то має велику фантазію — ні пру стіною лізе. Жонка почне йому що казати, а він б’є її на останнє. Не раз жонка завивалася в намітку, а по наміт­ці і нливали червоні паси крові, і так йшла скаржитися до ііоп.і. Піп стане в церкві на проповіді і ганьбить Івануса: —Так,— каже,— Іванус — ледащо, пияк,— зо світа у Іііімбохи та у Бамбохи п’є брагу прокляту по цілих ночах, н напившись безмірно, приходить додому та жонку смер-ігміііо побиває. Вона чесна і побожна ґаздиня, другої такої Мло не має. Він свою душу дияволові запродав. Він — про-іі литий грішник, некаянник. Пеклом віднині він смердіти Іуде. В смолі кипіти, де плач і скрегіт зубів.

Та що з того?

Іванус до церкви не йде, а як йому хто про це скаже, пі   пін,  бувало, на те   відповість:

— Піду до пекла, то піду. Буду носити дрова, аби пани, німпкарі та всі багачі не позамерзали в котлах. А коли на і їм світі є небесний рай і коли там так добре, то чому ті, ЩО вихваляють рай, так бояться вмерти і раді б жити тут нмі.ііідовше? Видко, і ті, що проповідують, і ті, що слу-1.1 пїї її, не вірять ні в яке небо, лише ті і ті брешуть.

Тоді були тяжкі часи, не було хліба. Бамбоха пекла мине  для себе.   Іванус курив люльку на короткім цибусі,

 

 

 

78


79

 

а як хотів закуски, то їв печену картоплю. А часом, як ідеї темної ночі додому, то з горілкою розмовляє:

Горілице,  погорілице,

Ти преподобная браго.

Веди мене дорогою вправо!

Абись мене в потоці-розтоці не  повалила,

З добрими людьми не посварила,

Бо нема гіршого собаки,

Як п’яного чоловіка.

Ти над християнином велику силу маєш,

З землиці, з хатин виганяєш,

З кожухів і сіряків роздягаєш,

А в веретюхи вдягаєш.

З чобіт визуваєш

Та в постоли взуваєш,—

Отже, я тебе величаю,

Поклін тобі віддаю!

І так не раз таки добре поклониться, що запоре чоло в болото.

А жонка бачить, що нічого з ним не порадить, та й н казала вже ніколи нічого, хоч би що зробив. Вона була по^ божна, ніколи в неділю рано не топила, але в суботу всЩ ладно прибере, позамітає в хаті і коло хати і зварить дещ~* на снідання, а в  неділю або  в свято рано йде до церкв’ Прийшовши з церкви, затопить і варить обід.

IV

Іванус по-п’яному робив усякі дурощі. Одного разу, якось в жнива, в неділю, днина погідна,, аж дух радується, жонка пішла до церкви. Івануса лишила]

вдома.

Приходить з церкви — його нема. Вона затопила, зва­рила обід, пообідала та й лягла відпочити трохи.

Наступило полуднє, вона встала й вигнала корову до пастуха, а пастух каже:

—           Я був нині у   Бамбохи,  а   ваш   чоловік   там   дуже

п’яний.

Вона каже:

—           Та хай п’є, то йому не першина.

Прийшла додому. Задзвонили на вечірню. Вона при> готувала скоріш для Івануса обід, як завжди в неділю, щось ліпшого — вареники, молочну кашу і залишила в печі, щоб було тепле. Зачинила хату, а ключ поклала у грушу.

80


дупло, туди,  де все ховали ключа, як котрого вдома не ИГЛО.  І пішла на вечірню.

1 Іо вечірні йде додому і бачить здалека — двері хати ІІдкриті. Підходить ближче до хати, глипнула у бік від м.шгіарні, під грушу — очам своїм не вірить. Підходить ще Ближче — падонько нещаслива, руки заломила,— вели-•II чи купа пір’я лежить на ковбані, а в купі пір’я не хро­пи 11>, ні, але аж харчить, як дикий вепр, лише одну ногу милко з пір’я, Іванус. Жонка не знала — чи плакати, чи і.пкідити на ціле село. Входить до хати, відкриває піч, стра­ми стоять, як лишила, ані пальцем не ткнув, і зараз пізна­ні. ЩО Іванус, як прийшов від Бамбохи, взяв з постелі дві Цликі, гарно вишивані подушки, виніс під грушу, розпоров, мні’іпіав пір я, бабехнувся в пір’я і захропів.

Зараз був вечір. Жонка поприбирала та й лягла спати. Яке вже її спання було?.. Гадала, як віку докоротати з та-ІИМ чоловіком. Але десь коло півночі пробудився Іванус, і»і дуже пекло його коло серця, і пішов до хати. Жонка по-(ула, засвітила, поставила перед ним вареники, молочну Нішу. Та він не міг їсти, бо в горло натяглося пір’я, коли Іропів, і поприсихало. Лише зачерпнув пару разів каші І позбирав шкварки, напився два рази води, взяв опанчу мід голову, бо подушок не було, ліг і хропів аж до полудня. Л жонка встала зранку та, плачучи, збирала пір’я в тріс-IIX під грушею. Щось трохи назбирала, але багато пропало. ІЦ.ігі’я, що вітру не було, був би розніс геть по цілому селу

< таннього. А при тім усім жонка ні слова не сказала —

…Ніні це він зробив.

V

Одного разу навесні, якось вже в травні, жонка скопала Городець коло хати і дещо посадила, але нивка в царині йула ще не орана. Так жонка мусила до Івануса якось при-ІМІЮ заговорити:

■— Коби ти дивився, аби тоту нивку в царині виорати, Пі і її вже городець скопала, та ще й там посадила би  що,

иже й так пізно.

Іманус за своїм звичаєм нічого не відповів, але мав це

«і і їдці. Йому кожний догоджав і готовий був послухати.

Гак сказав одному і другому:  дай мені волів до плуга —

є. Але ті ґазди самі не прийшли, тільки повисилали

• і             ,ів з волами і з плугом. Іванус знав за плугом ходити,

ІЛг до того не звик.

81

А     Нін  III

 

Та що сталося?

Жонка вдома затопила полуденок варити та й позбира-! ла білизну,  де яка була,   аби  визолити,   і   намочила,  але! згадала,  що на Іванусові цілком чорне шмаття.  Як  би тої дістати, аби  разом  визолити?  На  царину недалеко. Вона! заперла хату і виходить,   а  на царині повно народу, рух,і погода люба,  а народ— той гній  везе, той   розкидає,   тоїЯ волочить, той оре, а той поступає крок за кроком і кидає! повною  жменею  далеко поперед себе зерно, аби  розсипа-1 лося  рівно. А чукурделі—громадами понад головами тогої народу, і то вгору, то вниз спускаються, а виспівують, аж в ухах лящить. І Іванус той гурт збільшив, ходить за плу-1 гом з люлькою в зубах. Вийшов в кінець, а жонка несмілої

приступає і каже:

—           Коби ти став на трохи, аби воли відпочили, і піди!
до хати та скинь те шмаття, аби я разом випрала… От всії
люди в білих сорочках, як лебеді, а тебе немов дощ зіправ.г

Іванус не чує, нічого не відповідає, обертає, гонить і лютиться, що скиби не пристають, що плуг не має доброгя строю. Торік був плуг, що зорав білицю під псянкою, ски-‘ би складалися рівно, як аркуші в книжці.

Так Іванус моцується, притолочує скиби, а жінка йдв
за ним, виходить знов у кінець і каже:      ™

Ану, піди до хати. Іванус став і каже:

А ти мене і тут знайшла? І як став, тріснув капелюхом об землю, скинув сорочку

і,  пробачайте,  штани, тріснув об землю  і голий, як  мата
на світ народила, за чепіги та:    *™

—           Гей, цабе!         ;
Хлопці дивилися і не знають, що робити. Почали смія­
тися.     ^™

—           Гони, один за другим! Засмієшся зараз не так!
Але вони знали, що Іванус не жартує, гонять воли і п(Г

зирають назад, а Іванус іде за плугом, викидає ногами,
люлька в зубах, він протолочує скиби статечно, як ґазда?
Люди дивляться на нього, дехто сміється:           ■

—           От, Іванус здурів!
А жонка ні жива ні мертва пішла додому. Іде і сама с:’

бе ганьбить:

—           Це я винна! Я його натуру знаю, він мене ніколи н!

послухає.

Живо взяла чисте шмаття, винесла і поклала на грядку

82


.і брудне забрала додому. Але Іванус довго ходив голий за плугом, аж поки один чоловік, що був близько, не підійшов І сказав:

—           Фе! Встидайся, не роби з себе сміху, візьми шмаття.
Іванусові як хто чужий що скаже, то скорше послухає.

VI

Роки за роками минали, Іванус постарів, сходив ноги, і 1.1 в коротший, нарешті ліг, і вже не було рятунку. Люди мі’іііішли до нього. Він лежав горілиць на постелі і дивився на хату. Олекса Гринишин стояв коло нього з люлькою в хубах, заклавши руки назад:

—           Чи пізнаєте людей, Іване?
Іванус потакнув головою.

—           Та пам’ять ще ніби є, але виходу однаково нема…
Хто буде нам тепер вози та колісниці робити?

Іванус махнув рукою і прошептав:

—           Одне мене дивує, як то святий Ілля їхав до неба на
Огненній колісниці і зад йому, пробачте, не згорів…

Олекса зареготався, а за ним — інші ґазди.

—           Ви, Іване, все були гострі на язик.

Яків Олійників спер бороду на руки і говорить:

—           Та смерть — не напасть… Чоловік як той колос. Ви­
росте з землі, вона його вигодує, він пристигає та й до зем-
I клониться. І один, і другий чекає на свій серп. І білий
ВІТ, що його вітер навесні зірве, і пожовклий лист восе­
ни — все горнеться до матері землі.

На лаві під вікном посідали сусіди, курили люльки і ба­лакали про злодія, що десь там обкрав церкву.

II

Той такий грішник як полізе крізь вікно в церкву і етане святому на голову, то святий йому нічого не ска-ш? —спитав кум збоку.

Бо такий він святий,— загудів Олекса Гринишин.— Нкімі добрий святий, то лише вхопив такого за ногу та по-Ьимав до ранку, поки люди зійдуться, або втаращив ним ггред церкви, щоб маззю розлився.

Скажу і я від себе, людоньки, хоч смійтеся з мене, міч ні,— втрутився Юрко Марек.— Хіба винен злодій, що ■ке ремесло дав йому пан біг у руки? Таж це, рахувати, такий його талант. Це, вважайте, не є легкий хліб, ні. Таже мін каже, що злодій — це божий посланець: хоче пан біг ІОГОсь покарати, то посилає на нього злодія.

83

 

Бесіда втихла, бо Іванус наказував жінці: — Доки лежу тут на постелі, чи по тому он там, на л ві, доти, небого, я в цій хаті ґазда, а як мене припорпаєп глиною, то ані ти до мене не будеш мати діла, ані я до тебе.

VII

Жонка простила Іванусові ще за життя всі гріхи до най меншого, поховала його, як ґазду, і заводила як слід — не за добром, бо хоч пив і деколи бив, та хай би був іще жив. Так пішов чистий  Іванус на той світ, а жонка  вдовицею ґаздувала сама…

Та був Іван Харий, також вдівець.

Як почали жінки радити  йому:  «Візьми жонку»,— він трохи не хотів, та жінки вдалися до жонки: «Візьми Івана

Харого».

Жонка дуже не хотіла, вона гадала, що кожний чоловік такий, як був Іванус. Але жінки, як взяли радити то се, тв те, так сплескали, що Іван Харий оженився з жонкою.

Він не був багач, але мав невеличке господарство, то було з чого жити. Від першої жінки мав двоє дітей, які по| дружив на бік, а жонка прийшла на господарство, поробила порядки в кожнім куті, що любо було подивитися. А як зварила перший обід, то при тім обіді Іван Харий заживай все до смаку і дивиться, як то жонка всюди лад робить—■% бо його перша жінка була ледащо, ніколи доброї страви не зварила, ні так мило заговорила.

Жонка так розвеселила Івана, що дух йому радіє. Обом світ отворився, помолоділи більше, як на десять літ, самі не знають, чим би одне одного потішити. Іван Харий на йняв служницю, аби жонка не мусила йти по воду або щЛ інше тяжке робити. Не раз при обіді або при вечері, при кожній бесіді все казали: коби ми були побралися у двадч цятих літах, то не шкода’  було б жити на світі, а то вжі

шістдесят минуло.

Іван Харий був неабиякий чоловік. Він служив у вій­ську цілих чотирнадцять років на війні. То було в той час, як Наполеон Бонапарт хотів цілий світ загарбати, кру­шив престоли, побивав армії всієї Європи. На тих страшних війнах було багато і односельців. Та всі загинули, лише два витримали і прийшли додому, а то були Іван Харий і Юрка Марек.

 

Бувало, як зійдуться ті два ветерани вечорами або в і мита і неділі, як зачнуть розказувати страшні подвиги воєнні, народ горнеться до них, старі й молоді, аби наслу-ШТИСЯ. Волосся дубом ставало на голові. Страшенні різні, ІОМби встелювали землю трупами. Як під Лейпцігом і ба-і «тьма іншими містами і селами по скільки діб люди нічого иг їли і не спали. Скільки уже разів варили, а як непри-■Гель іде — виливай усе, хапай котли і тікай. Цілих чотир-ипдцять років ті два ветерани в крові бродили, твердої на-Игри були і все витримали. Юрко Марек мав обтесану зза-М голову. Як налетів французький улан і вгатив шаблею ін> голові, а шаблюка розтяла чако і стесала шкіру з голо­ті, де вже волосся потім не росло. Але він в той момент мгіїраздив багнет уланові під плече і зсадив його з коня. І пап Харий і Юрко Марек мали багато ран.

Юрко Марек як прийшов з війни, то не застав нікого. Іітьки померли, лише хатина стояла порожня, обдерта, піі|іосла бур’янами, і пустого поля шматок був. Він вже не женився, так-таки сам доживав віку. Змігся на корову, бу-н.іло, сам пасе і годує, дещо посадить і посіє. Бувало, як не м.іг  кому що розказати, то плаче роздумуючи.

А Іван Харий прожив вісім років з жонкою в гаразді, і»> зійшлися були двоє старих однієї натури.

Бувало, вона каже:

Коли б я раніше вмерла, аби ти мене поховав. А  він  каже:

Коби я скорше вмер, аби ти мене поховала.

Так дочекались, що жонка вмерла. Іван поховав її, а за і ііждень і сам помер.

Поховали обох рядом.

А за Івануса теж лишилася пам’ятка.

Як жонка виходила за Івана Харого, то хату продала, я грушу, де Іванус мав комору в дуплах, вітер зламав, сво­їм» и порізали на дрова, і в землі вже й коріння нема. Зорали Тпкож берег і грядки.

А де будемо цього року садити капусту? —■ На Іванусовім березі.

Піди, дівко, нарви бур’яну телятам. —• В котрих грядках?

Та на Іванусовім березі. Так ще й сьогодні говорять..

Категорія: Михайло Яцків – Збірка творів

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.