Журнал "Мовознавство"

Борис ТЕН. НОТАТКИ ПРО РИТМІКУ ГЕКЗАМЕТРА

Вироблена стародавніми аедами в грецьких поселеннях на малоазій­
ському узбережжі поетична мова гомерівського епосу, як відомо, не збі- ]
гається з якоюсь однією з живих давньогрецьких говірок (іонійською !
еолійською, атгїчвою). не становить і механічної їх суміші, — це органіч- !
икі мовннй сплав елементів різних грецьких діалектів, що існує тільки І
в гомерівському гекзаметрі. Ця особливість гомерівських поем полегшу*
дослідницьку роботу щодо встановлення території, на якій вони створю, і
вались, часу їх поширення і збирання.
Мова давньогрецького героїчного епосу «розвивалася в щільному ]
зв’язку з розвитком епічного вірша — дактилічного гекзаметра. Не тільки і
фонетика і морфологія діалектів, які лежать в основі цієї мови, впливали
шш особливості метрики, але й, навпаки, фонетичні і просодичні його риси
оформлялись… у прямій залежності від метричних законів наспівного
вірша»*.
Вростаючи своїм корінням, з одного боку, в усну народну творчість,
з другого — в храмові ритуали, грецький гекзаметр став формотворчим
фактором при утворенні гомерівського епосу і самої мови епічних поем з
характерними для неї граматичними формами, синтаксичною будовою,
піднесеністю загального тону тощо. Отже, зв’язок поміж гомерівськими
поемами і гекзаметром — не зовнішній і не випадковий, — він органічно
властивий поезії Гомера і має глибоке коріння.
Уже з найглибшої давнини дослідники і коментатори гомерівського
епосу визначили основні його художні властивості, які відповідали есте­
тичним смакам перших його слухачів і в сукупності своїй створювали своє­
рідний стиль гомерівських поем.
Великі труднощі чекали на перекладачів Гомера, труднощі, які ще
збільшувались принциповою невідповідністю між метричною системою
античного віршування, з одного боку, і силабічною та силабо-тонічною
системами віршування сучасних європейських, у тому числі й слов’янських,
мов, з другого, що, як відомо, призвело багатьох перекладачів Гомера до
практичного і теоретичного заперечення самої можливості перекладати його
гехзамьіром.
Так стоїть справа, наприклад, у польській, французькій мовах, для
яких основну перешкоду в засвоєнні античного гекзаметра становить ста­
лість наголосу (у французів — на першому, в поляків — на другому від
кінця складі).
Леконт де Ліль та інші французькі поети перекладають Гомера про­
зою. Андре Шеньє оспівує його в олександрійських віршах, навіть не на­
магаючись відтворити образ Гомера в співучих гекзаметрах, які так при­
родно з ним асоціюються.
і «История греческой литературы*, т. I, М. — Л., Изд-во АН СССР, 1946, стор. 36, Відмовляється від них і сучасний польський дослідник і перекладач
(*омера Ян Парандовськнй. «Гекзаметр нам чужий, — пише він,— ми ке
значмо коротких і довгих голосних, навіть не можемо їх ясно собі уявити.
Заміняємо їх акцентом, який навіть і наближено не дає тієї якості ритму
і мелодії» .
Т акого ж погляду дотримується і український теоретик перекладу
О. Кундзич. «Природним для нас гекзаметр не став і не стане, бо він не
адекватний грецькому: один з його неодмінних компонентів, мова, там і
тут занадто різнозначний»3 .
Більше того, деякі дослідники Гомера * приходять до висновку, що
античний дактилічний гекзаметр взагалі не належить до тридольних роз­
мірів. бо давній грецький дактиль вимірюється не трьома, а чотирма оди­
ницями часу, так званими морами, отже, наш гекзаметр ні в якій мірі
античному не відповідає.
Все це цілком справедливо. Але в тім-то й річ, що невідповідність
домі ж системами віршування в античних і нових мовах все ж існує, і в
силу цієї невідповідності ми неспроможні уявити собі справжнє звучання
давньогрецького або латинського вірша і сприймаємо його лише в нашому
силабо-тонічному ключі.
Спроба Мелетія Смотрицького. який намагався в своїй граматиці
застосувати до «словенського языка» поділ грецьких голосних на довгі
А короткі, тому й не дала наслідків, що це була спроба накинути невла­
стиві новим мовам норми метричного віршування, через що ритм гекзаметра
в перекладі став би, може, й арифметично точним, але, по суті, мертвим,
закам’янілим «зліпком».
Читаючи давньогрецьких і римських поетів в оригіналі, ми не можемо
не абстрагуватися від принципової невідповідності між античною і новими
системами віршування і сприймаємо їх звучання, їх ритміку тільки в на­
шому силабо-тонічному ключі.
Отже, тут має бути не «зліпок», а тільки аналогія між стародавнім
і новим віршем, яка відтворювала б у перекладі ритмічну різноманітність
оригіналу. Якщо це дозволяє нам разом з цим відчувати й емоційну від­
мінність, наприклад, між близькими до мовних інтонацій ямбами і стрім­
кими анапестами в творах грецьких трагіків або хвилеподібну течію дак­
тилів у героїчному гекзаметрі, то така умовність цілком виправдана.
Надзвичайну різноманітність і ритмічну гнучкість давньогрецького,
а слідом за ним і латинського гекзаметра, який справді можна уподібнити
то спокійній і плавній, то поривчасто набігаючій хвилі, вже кілька сто­
літь тому помітили наші попередники в засвоєнні античної поезії, перші
вітчизняні теоретики поетичного мистецтва. Маю на увазі київських уче­
них, які в XVII—X V III ст. читали в оригіналі грецьких і римських авторів
і відчували насолоду з ритмічної виразності античного гекзаметра. «Будь-
яке дослідження про квантитативний гекзаметр буде неповним без згадки
про «Поетику» Феофана Прокоповича», — пише один з найновіших захід­
них літературознавців 5. У курсі лекцій «Про поетичне мистецтво», прочи­
таних Феофаном Прокоповичем у 1705 р. студентам Києво-Могилянської
’ Homer, Odysseja, przekład Jana Parandowskiego, Warszawa, 1956; див. також:
Parandowski, Homervckie boje, у зб.: «О sztuce tłumaczenia», Wrocław,
1966, стор. 301.
Кундзич, Стан художнього перекладу на Україні, у зб.: «Питання пере­
паду», к .§ 1957, crop. 20; його ж. Слово і образ, К., 1966, стор. 108.
4 А. Егунов, Гомер в русских переводах XVIII — XIX вв., М. — Л., 1964,
стоР- 423 і далі.
зпop ® а г б *• A History of tbe .Russian Hexameter, Connecticut, USA, 1964, академії, є цілий розділ, де висловлювання автора вражають тонкістю &
оригінальністю спостережень над гекзаметром і вимог, які він до нього
ставить. «Гекзаметр вважається найбільш добірним, коли вірш відповідав
змістові і співзвучний йому якимось музичним прийомом, — пише фЄо.
фан Прокопович. —- Щоб це вдало вийшло, — провадить він далі, — треба
взяти до уваги у вірші такі три сторони: звучання слів, ритм і кількість
стіп, а також сполучення двох перших, тобто звучання і ритму» °.
Феофан Прокопович підкреслює необхідність стилістичного добору
слів і виразів у залежності від характеру зображуваних явищ, яким по­
винен відповідати і ритм гекзаметра. Говорячи про кількість складів і
ритм стіп, він пише, що ритм «буває то повільний, то швидкий, то міща-
ний. Повільний ритм виникає з самих спондеїв, швидкий — з самих дак­
тилів, а мішаний — із одних і других. Отже, якщо предмет розмови буде
скорботний, значний, величний, неквапливий, разючий і т. д., то вірщ
повинен рясніти спондеями. Навпаки, частими будуть дактилі, якщо треба
буде описати щось радісне, стрімливе, часте. Змішувати ж дактилі із спон­
деями треба тоді, коли трапляється щось зіяюче, як перерване, ніби не­
рішуче, сумнівне, недомислене або викликаюче вагання в обидві сторони»7.
Всі ці вимоги до ритму гекзаметра Феофан Прокопович підкріпляє
цілою низкою прикладів з творів античних авторів, переважно з Вергі-
лієвої «Енеїди». Ось деякі з цих прикладів.
Вулкан прибуває до Сіцілії, до кузні кіклопів, і наказує їм зараз же
кинути всі справи і викувати щит для Енея… Кіклопи підкоряються на­
казу: вони поспішають, готуючись до дорученої їм роботи. Цій поспішності
відповідає швидкість і легкість вірша:
Ocius incubuere omnes, partiterque laborem.
Зразу на труд налягли, розділивши його між собою.
Помахи їх молотів виражені скрізь самими спондеями, бо ці помахи
повільні й вагомі.
ІШ inter sese multa vi brachia tollent.
В чергу так вони з зусиллям руки здіймають.
В іншому місці зображені корабельники, що змахують веслами:
Adnixi torquent spumas et caerula verrunt.
Міцно впершись, котять піну, гребуть голубизну.
В цих зауваженнях Феофана Прокоповича до ритміки античного гек­
заметра вражає надзвичайно тонка його спостережливість, глибина аналізу
і вміння відчути безпосередній зв’язок між внутрішнім змістом та емоцій­
ним забарвленням того чи іншого уривка тексту і ритмічною його струк­
турою.
Може, саме через трудність відтворити всю ритмічну різноманітність
гекзаметра в перекладі ні Феофан Прокопович, ні його сучасники не пере­
кладали античних гекзаметрів і у власній творчості вдавалися під впливом
польської силабіки переважно до тринадцятискладника.
Цікаво відзначити, що навіть стародавні римляни, які дали в творчості
Вергілія, Горація, Овідія блискучі зразки латинського гекзаметра, да­
леко не відразу його освоїли, а Лівій Андронік, який поклав початок
римської літератури своїм перекладом Гомерової «Одіссеї» (III ст. до н. е.)*
переклав її не гекзаметром, а стародавнім сатурновим віршем. І тільки
в І ст. н. е. Аттій Лабеон, використовуючи творчий досвід римських поетів,
переклав обидві поеми Гомера латинським гекзаметром.
в ф е о Ф а н Прокопович, Соч., «О поэтическом искусстве», М. — Л*»
Изд-во АН СССР, 1961, стор. 396.
’Там же.
14 Нотатки про ритміку гекзаметра
II
У слов янські краіни першим увів поезію Гомера Ян Кохановський’
польським перекладом третьоі пісні «Іліади», надрукованим у 1585 р.,
коли про відтворення розмірів і ритмів оригіналу не було ще й мови і
грунт для гекзаметра — ні теоретично, ні практично — ще не був підго­
товлений .
Уникаю ть гекзаметра і перші російські перекладачі Гомера, почи­
наючи з ‘М. Ломоносова, який дав у своїй «Риториці» (1748) віршований
переклад кількох уривків з «Іліади», а також з Вергілія та Овідія, оле­
ксандрійським віршем, — хоч раніше М. Ломоносов і звертався до гек­
заметра.
Російські переклади Гомера у XVIII й на початку XIX ст. виконані
або прозою (К. Кондратович, П. Єкимов, Д. Попов, І. Мартинов), або —
під впливом поетичної практики у французькій літературі — олександрій­
ським віршем (Є. Костров, М. Карамзін та ін.).
Проте застосування до перекладу Гомерової поезії чужого, невласти­
вого їй розм іру, характерного для французького класицизму, ховало в собі
небезпечні наслідки. Адже одиницю виміру в олександрійському вірші
становить пара рядків, об’єднаних обов’язковою римою, або, враховуючи
чергування чоловічих і жіночих римованих пар, четверовірш 8.
Розгорнута гомерівська оповідь при перекладі олександрійським
віршем неминуче розпадається на двовірші і четверовірші, причому не­
відповідні до них за кількістю рядків фрази і речення повинні або вти­
скувати в них свою смислову єдність, або заповнювати утворені пустоти
словесними «затичками», що цілком деформує інометричний текст і при­
зводить до м лявої симетричності, синтаксичної скутості і розбухання
перекладу.
От чому М. Гнєдич, який теж починав перекладати «Іліаду» олексан­
дрійським вірш ем, дуже швидко переконався в його непридатності до пе­
редачі гомерівської епопеї. В передмові до першого видання свого перек­
ладу (1829) він писав: «Про причини, які примусили мене для перекладу
«Іліади» обрати гекзаметр, сказати кілька слів за потрібне вважаю…
Закінчивши ш ість пісень, я переконався на досвіді, що переклад Гомера,
як я його розумію, у віршах олександрійських неможливий, принаймні
для мене, щ о залиш ається для цього один спосіб, кращий і певніший —
гекзаметр. Полонений образом оповіді Гомера, якої очарування нероздільне-
з формою вірш а, я почав досліджувати, чи нема можливості справити ро­
сійським гекзаметром враження, яке здобув я, читаючи грецький. Люди
освічені схвалили мою спробу»
М. Гнєдич має тут на увазі насамперед С. Уварова, якому в дискусії
про гекзаметр, що тоді розгорталася, належало вирішальне слово. У ві­
домому «Письме» своєму, надрукованому в № 13 «Чтений в Беседе люби­
телей русского слова» за 1813 р., С. Уваров писав: «Чи можливо впізнати
екзаметр Гомера, коли, стиснувши його в олександрійський вірш і зали ­
шаючи саму лиш е думку, ви відкидаєте розмір, зворот, розподіл слів,
епітети, одним словом, усе, що становить красу оригіналу? Коли замість
плавного, величного екзаметра я чую скудний і сухий олександрійський
пірш, римою прикрашений, то мені. здається, що я бачу божественного
Ахіллеса у ф ранцузькім одягу… Якщо німці, володіючи мовою вельми
непокірною, досягли того, що мають хороші й певні метричні переклади,
то чому ж нам, росіянам, не мати, зрештою, перекладів Гомера екзаме-
8 Див.: А. € г у н о в, зазнач, праця, стор. 90.
8 Г о м е р, Илиада, пер. Н. Гнедича, 2-е изд., 1892, стор. XXI.
15 ШшШ Борис Т9НтШ[тттшшашшаяашшшшя‘— » 1—тт’тттшттттттт^ тт…………………. ………
ЙГ грами?» ,0. Правде, пізніше, в лист І від915 березня 1815 р., він зауважу,.
«Я не сподіваюсь, проте, щоб можна було умкнути у греків їх екзаметп
З усією суворістю Правил, ЯКИХ ВОНИ дотримують, тут і Відлуння приемнеї
Саме таким відлунням античного гекзаметра і е наше силабо-тонічне його
відтворення.
За аналогією з безпосереднім відчуттям античного вірш а і ритмічних
змін у ньому при читанні Гомера в оригіналі, на що звернув увагу ще 1
Феофан Прокопович, відповідне враження виникає і від російських та і
українських гекзаметрів; читаючи їх, ми підсвідомо враховуймо збігиГ
наголосів з більшою довготою наголошуваних складів.
Справа в тому, що, незважаючи на глибоку невідповідність між ан­
тичною і новими системами віршування, непрохідної безодні поміж ними
нема. Уже М. Ломоносов, полемізуючи з Аіелетієм Смотрицьким, підкре.
слив зв’язок, який існує в російській мові між наголошеністю голосного
звука І його тривалістю. В своєму «Письме о правилах российского стихо­
творства» М. Ломоносов писав; «В российском языке те только слоги долги
над которыми стоит сила, а прочие все кратки. Сие самое природное про’
изношение нам очень легко показывает» 11. Звичайна річ, це спостереження
стосується й інших східнослов’янських мов — української і білоруської.]
Пізніше, в кінці XIX — на початку XX ст., з застосуванням експери-1
ментального методу при вивченні російської та української мов, зв’язок!
поміж наголошеністю і протяжністю голосних у східнослов’янських мовахГ
здобув експериментального підтвердження 1я.
Визнання цього зв’язку стало тепер панівним я к у російській, так і в ук-|
раїнській мовознавчій літературі. Так, вузівський курс загальн ої фонетики
М. Матусевич, визнаючи, що «російський словесний наголос звичайно вва­
жається динамічним і, справді, в основі своїй і є ним», підкреслює, що]
«він має, крім того, і характер квантитативності, оскільки наголошений]
голосний в російській мові завжди трохи довший за ненаголошений в
аналогічному положенні»13. Того ж погляду дотримується і М. Івченко, 1
підтверджуючи, що і в українській мові наголошений склад «вимовляється]
з більшою силою і довготою, ніж інш і»14, тобто визнає з а ним певну
долю квантитативності.
Підсумовуючи ці висловлювання лінгвістів і заперечую чи думку]
Б. Ординського, який не визнавав факту існування в нових мовах довготн ]
і короткості, а разом з тим і правомірності російського гекзам етра, С. Шер-
вінський цілком обгрунтовано зауважує: «Гекзаметр тому й виявився]
стійким у російській поезії, що саме протяжність наголош еного складу
забезпечила йому належне звучання»16.
10 Перший німецький переклад «Одіссеї» датується 1538 p., «Іліади» — 1610 р. Після І
ряду перекладів, виконаних то прозою, то ямбами, то спробами гекзаметра, загального 1
визнання набувають гекзаметричні переклади П. Г. Фосса «Одіссеї» (1781) та «Іліади» |
(1793). Правда, 1. Франко критично ставився до Фоссового перекладу, називаючи його j
(в передмові до «Омирової Ільйоняики» С. Руданського) «вихваленим надміру, але неми-1
лосердно напущеним та манерованим».
11 М. Ломоносов, Соч.,М. — Л.,Изд*воАНСССР.т. VII, 1950—1957,стор. 10.1
11 Див.: дослідження Н. С. Усов а (Экспериментальная фонетика, «Известия!
отд. русского языка и словесности АН СССР», т. II, кн. 4, 1897), який уперше застосував j
спеціальний апарат для механічного запису мовлення, В. А. Богородицького
(Опыт физиологии общерусского произношения в связи с экспериментально-фонетиче-.
скими данными, 1909, а також «Фонетика русского языка в свете экспериментальных дан*
ных», 1930), що досліджував також українську фонетику, Л. В. Щ е р б и (Русские глас*
ные в качественном и количественном отношении, «Записки ист.-фил. факультета СПб.
ун-та», СПб., 1912).
11 М. И. М а т у с е в и ч, Введение в общую фонетику, Л., Учпедгиз, 1948, стор. 72.
14 М. П. Івченко, Сучасна українська літературна мова, Вид-во КДУ, 1962,
crop. 165.
“ С. В. Ш е р в в н с к и ft, Ритм и смысл, М., Изд-во АН GCCP, 1961, стор. 259.
16 Нотатки про ритміку гвк шмгтра
З цього зовсім не випливає, що ми повинні повертатися до давно за-
лутих теорій елліністів XVII ст. Фосса і Геннінга, які вважали, що грець­
кий склад треба вимовляти квантитативно, незважаючи на тонічний
кц ен т. або що нам треба відновлювати кількісні співвідношення античного
вірша в сучасних перекладах Гомера.
безпосередньо перегукуючись з висловлюванням Феофана Прокопо-
«цча про різноманітність гекзаметричних ритмів, М. Гнєдич, що, безперечно,
був знайомий з його «Поетикою» як виучень полтавської семінарії та хар­
ківського колегіума, розробляє 16 ритмічних схем гекзаметра д л я свого
перекладу» надаючи йому властивої оригіналові ритмічної різноманітності.
Цьому відповідав і загальний стиль перекладу М. Гнєдича, який
«яскраво відтворює мужній і життєрадісний дух оригіналу, повен того
вНутрішнього руху, пафосу і енергії, якими дише поема»1″, і його мова, що
становить свого роду «енциклопедію російсько? мови» в усіх її ш арах від
архаїзмів до провінціалізмів (в тому числі й очевидних українізмів), від­
повідно до панеллінського характеру гомерівської мови.
В цьому стилістичному багатстві і ритмічній гнучкості — величезна
перевага «Іліади» М. Гнєдича перед «Одіссеєю» в перекладі В. Ж уков­
ського з його прикрашуванням Гомера, з безперебійною монотонністю
його суцільно дактилічних гекзаметрів, «стомливу одноманітність і стуко­
тіння» яких відмітив ще І. Тургенев 17, з їх «присипляючою», «снотвор­
ною» плавністю, яка завдала стільки клопоту відомому радянському чи­
тцеві Сурену Кочаряну в його «шуканнях ключа до читання гекзаметрів»
з естради.
Хоча при всій поетичній вартості свого перекладу В. Ж уковський,
незважаючи на різноманітність ритміки Гомера, віддавав перевагу безпе­
рервним дактилям з одним лише обов’язковим хореєм в останній стопі І
дуже рідко відхилявся від цієї схеми, проте художнє чуття підказало йому,
наприклад, що сцсну важкої праці Сізіфа в XI пісні «Одіссеї» слід відтво­
рити в уповільненому ритмі, даючи замість дактилів хореї, які виразно
того обтяжують. В останньому рядку ритм переходить в стрімкий потік
Д акти л ів, зображаючи зворотний рух каменя, який котиться з гори вниз.
^Коментатори давно зауваж или, що цей останній рядок становить досить
‘Ондкісний у Гомера випадок суцільних, безперервних дактилів.
0 г\ Після ряду то часткових, то повних російських перекладів Гомерових
воем, виконаних то амфібрахіями (Джунковський, «Одіссея», 1840), то
прозою (Б. Ординський, «Іліада», 1853), з ’являється переклад «Іліади»,
виданий Н . Мінським у 1Ј96 р. Звільняючи «Іліаду», від слов’янізмів
М. Гнєдича, намагаючись відтворити її доступною для читачів, тобто більш
звичайною мовою, Н . Мінський відмовляється при цьому від ритмічної
різноманітності М. Гнєдича і робить свої гекзаметри суцільно дактиліч­
ними, наближаючись у цьому відношенні до В. Жуковського, але відсту­
паючи від справжнього Гомера.
Минає ще півстоліття, перше ніж з’являються майже одночасно пе­
реклади обох поем Гомера, що належать перу відомого російського письмен­
ника В. Вересаева і доцента Уральського університету П. Ш уйського.
Першим з них виходить з друку переклад «Одіссеї», виданий П. Шуй-
ським 1948 р. в Свердловську (його «Іліада» залишилась невиданою).
Безперечна вартість перекладу П. Шуйського полягає втом у, що він збе­
рігає розмір оригіналу і відмовляється від властивого В. Ж уковському при­
крашування Гомера, привнесення в переклад рис придворного побуту.
За відзивом акад. І. Толстого, переклад П. Шуйського незрівняно точні-
Two
!! Гомер. Илиада, пер. В. Вересаева, М.—Л., 1949, передмова перекладача crop. 5.
И. С. Тургенев, Письма, М., Изд-во АН СССР, т. II, 1961, стор. 28.
17
crop
2-по ший у виборі лексичного запасу і щодо відтворення характеру самого ети,щ
античної епічної мови.
Проте цінність перекладу П. Шуйського, як відзначає критика (3о
крема А. Тахо-Годі), знижується тим, що він послугувався застаріЛи ‘
виданнями грецького тексту, не враховуючи новіших досягнень гомерів.
ської науки. Крім того, прагнення перекладача «зберігати розмір оригГ
налу», тобто скрупульозно відтворювати всі відхилення від Дактилічного
ритму точнісінько в тих самих місцях, де вони трапляються в грецькому
текст і поеми, незалежно від його смислового та емоційного змісту, надм ірі
обтяжило гекзаметри П, Шуйського і художнього ефекту не дало.
Перекладені В. Вересаєвим «Іліада» (1949) і «Одіссея» (1953) завершу,
ють довгий ряд російських перекладів Гомера не тільки хронологічно, але
и принциповим ставленням до методу самого перекладу. Н а відміну від
попередніх перекладачів, які побоювались виявитись у чому-небудь схо­
жими «на когось із своїх попередників» і прагнули «напружувати всі зу.
силля, щоб сказати хоч гірше, але інше», В. Вересаев вваж ає, що «вде
вдале перекладач повинен повною жменею брати з попередніх перекладів».
Отже, його переклад синтезує кращі досягнення російських перекладачів
Гомера, починаючи з М. Гнєдича і В. Жуковського, «органічно перероб­
ляючи їх у свій власний стиль, точніше в стиль оригіналу» у сприйманні
В. Вересаева. Звичайно, й щодо ритму гекзаметрів В. Вересаев відновлює
традицію М. Гнєдича, широко відтворюючи відповідно до оригіналу їх
ритмічну різноманітність.
Таким чином, питання про те, чи відтворювати в перекладі грецькі
гекзаметри з їх ритмічною різноманітністю, остаточно розв’язане в ро­
сійській літературі, причому вихідним моментом тут була розробка гекза­
метра та його ритміки ученими Києво-Могилянської академії, відбита в

Поетиці Феофана Прокоповича.

Далі буде.

Категорія: Журнал "Мовознавство"

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.