Михайло Яцків – Збірка творів

«ОЙ НЕ ХОДИ, ГРИЦЮ»

Учень сьомого класу гімназії Дмитро Чижик стояв нав­колішки на ліжку й поводився дивно.

Два учні першого класу вбачали останнім часом у ньому велику зміну, а тепер виставили носи з-під ковдри й диви-« лися на нього, стримуючи  сміх.

Він витягнув руку перед собою і прошипів несамовито:

—           Зраднице!.. Ти зломила моє щастя! Так гинь же ра­
зом зі мною!..

Він вдарив себе в груди й покотився на ліжко, а хлопці вилізли, як слимаки, з-під ковдри і чкурнули, задихаючисі| від сміху, до другої кімнати…

В уяві Чижика світло театру зіллялося в яскраву по­вінь, мережану рожевими личками, ясними строями, роз’1 хвильовану ураганом оплесків та окликів:  «Славно^»

Так, він буде виступати в героїчних ролях, перейметьс ними всією душею, заволодіє публікою, а що найважли віше—зачарує дівоче серце і здобуде славу.

З тих мрій вивів його скрип дверей і світло.

—           Що з вами, пане Чижик? Чи не хворі? Я щось помі
чаю, що ви останнім часом якісь не свої.

Він піднявся на лікті і дивився на білу спідницю госпо> дині. Подумав і почав дивитися на мокрий рушник в її ру<

ках.

—           Може, вам компрес потрібний на голову?

—           Ні, дякую, мені нічого не треба. Я лише так, у сні
чогось    налякався…    Маю    розстроєні   нерви   і   не   можу!

спати.

—           А може, у вас у школі неприємності? Скажіть, я,
знаю пана Цинамона, то, може б, з ним поговорити?

Це останнє вивело його з задуми. Він поворухнувся, немовби його оса вжалила, і бовкнув:

88


Ні, ні, зовсім не потрібно!  З усіх предметів я маю

|ОбрІ   ОЦІНКИ.

Господиня вийшла, Чижик зітхнув і повернувся до і иоїх думок.

І ам, в театрі,— принадні дівчата, а ота білявка най­ти м.ш притягає його. Відколи він побачив її на сцені, тоді покинув його спокій, і в навчанні пішло негаразд… Але він грітиме колись з Несоленою в головних ролях, гей, та як ІН’рають! Він буде вивчати драматичне мистецтво, при-і миніть себе йому.

Молодечі мрії обнімали Чижика солодким обманом. Він покрився по шию ковдрою і згадав одного вчителя з сині­ми очима й дівочим обличчям, який мився на ніч смета­ною, а лягав у ліжко в рукавичках і швидко, як тільки • с і і.ів собі, що пора спати, засинав.

На другий день перед полуднем в театральній будці, ■0 розташувалася в передмісті, Чижик стояв перед дирек-ю|іом і говорив, що має охоту вступити «з патріотизму в Щлад театральної дружини», що «чує покликання до ми-. і їм і па і любов до сцени».

Директор Щогла стояв перед ним у витертому крила-гОМу плащі й циліндрі (борода брита раз на два тижні, ніс

кий до паламарського гасильника, а ріст—надмірний)

І очима щура дивився на Чижика. Чижик був струнким ІЛопцем, чуприна буйна, верхня губа всіяна волосяним Ііучом.

Оцінивши вмить Чижика, оскільки його постать відпо­їш.м формальним вимогам сцени, Щогла зауважив байду­жим тоном:

—         Та воно, добродію, добре, тільки не знати, чи ви
ми ге талант. Маєте голос? Вмієте співати? Знаєте ноти?..

Знаю. Я був диригентом у двох бурсах. Щогла кивнув   головою на  суфлера.

Пане Буда, чи немає там пана Смичка?

Є, за кулісами.

 

То ходіть, добродію, на сцену… О так. Нехай вам ідеться, що оце публіка,— він повів рукою на перші ряди Крісел, на яких тут і там сиділи актори й акторки.— Тепер щі маєте спробувати свій голос. Прошу.

Що ж вам заспівати? —спитав Чижик.

—           Що найкраще вмієте.
Чижик почав:

Ой вербо, вербо кучерява…

89

 

 

 

Відспівав аж до слів:  «Змарнів я, зчорнів я…»

—           Досить,— сказав директор.— Голос ще не оформле-]
ний, але може ввійти у норму. Зрештою, пан Смичок пере-і
вірить, наскільки ви розбираєтесь в нотах. Не обов’язковім
сьогодні, можна й завтра. Перед полуднем. Так. А ще одне,’
добродію:   чи дозволяють  вам батьки вступити на роботу]

до театру?

—           Дозволяють,— відповів жваво й   без    роздумувань І

Чижик.

—           На всякий випадок принесіть завтра дозвіл від ро­
дичів в письмовій формі і прохання. Так. Іще одно: чим ви|

досі займалися?

Я — учень  сьомого класу гімназії.

А чому ж ви не кінчаєте гімназії?

/    — За браком матеріальних засобів на життя,— відповів! вш  шаблонною  фразою, в  якій   для   психолога   криється трагедія  нашої  змарнованої молоді:   є тут і завчасна  зрі-Я лість, і буйна одчайдушність, і нестача тривких основ  ви’1 ховання — як домашнього,  так і суспільного.

Все це, звичайно, сучасна хвороба — молодеча істерія.! Але буває і інша причина, її ім’я — філософія голодного! шлунку. Добре такій молодій людині, яка вийшла з рід* ного гнізда здоровою і має сили до праці на бурсацькіія страві чи на домашніх харчах. Але що робити з тими за! млілими, блідими, а не раз надзвичайно здібними, які н<| можуть погодитися з бурсацькими порядками і з камінни^ ми стовпами? А зважмо, що хиткий світогляд грає ту| також немалу роль. Що з такими робити? Може, вішати їх?;

Чижик дивився на Щоглу, мовби хотів спитати: «Як там у вас на другому поверсі? Чи все гаразд? Всі здорові? Бо тут у нас, чоловіче, біда».

— Іще одне,— замітив директор.— Принесіть листа від якоїсь визначної особи, котра вас знає і дала б нам інфор]

мації про вас.

На другий день у Чижика вже був дозвіл від родичів сфабрикований зміненим почерком і підписаний лівою ру кою, хоч пошта з рідного села могла прийти щонайшвидше

через півтижня.

Адвокат Ходак прийняв Чижика одним зирком череї плече і, коли той стояв біля дверей та пояснював, чого при йшов,— розлігся в кріслі, як жаба в калюжі, ковиряв бай дуже в нігтях; нарешті не втерпів і сказав піднесеним го лосом:

90


— Чи ви очуманіли? Таж там в театрі самі пияки іі картярі! Подобалося вам циганське життя і гадаєте, що (робите там кар’єру?.. Я чув, що ви пишете поезії. Це ні­чию не варто! Хліба не дасть! Що за користь з тих пое­ми, які лише фантазією живуть?.. До театру ідуть лише ■ОДИ змарновані, легковажні і недоварені дячки! Ви — ос-

єна   людина, і я зовсім не  розумію:   що може  тягнути

іпн  до театру?

Але Ходак, щоб позбутися «сліпого» клієнта, взяв ві­нику і написав: «Цим посвідчаю, що п. Дмитро Чижик, пі.ший мною особисто, має любов до сцени і з огляду на Ніно дотеперішню моральну поведінку не має жодної пере-Шкоди для прийняття його на роботу до театру».

Через кілька днів весь театр на сімох подорожніх во-і.і ч переїздив до дальшого провінціального міста. В цей час «було три актори, і до хору треба було статистів. Отже, ІИректор прийняв Чижика за 25 ринських місячної оплати.

Вози з паками, скринями і декораціями стояли наготові, ІКТори й акторки сідали з дітьми, як кури на гніздо, ди-Йктор торгувався з власниками транспорту, коли наді-іпііііи Чижик і зняв капелюх.

А ваші речі? — спитав Щогла.

Я  тут недалечко — напроти   мешкаю.

То йдіть за речами, але не баріться довго. Чижик  швидко  побіг до  хати   й вибіг з вузликом під

ипхііою, в якому була пара білизни і дещо з одежі.

Де маю сідати, пане директоре?

Де-будь, де тільки місце є.

Чижик сів ззаду воза на дрючок і витягнув руку вгору мі .іктора з носом, на якому, мов на географічній карті, |ули сині та червоні значки.

і— Маю честь представитися: Чижик.

—           Нагнибіда. Дуже приємно мені взнати вас,— відпо-
IIІ .іктор. Старий хитрун посміхнувся, як кінь, що хоче
иміпти.— Чижики люблять сидіти на гіллях.— А потім
м.іміув рукою і додав: —От, жиймо не так, як люди, але

людей. На вулиці міщанин бив п’яну жінку грудкою цукру по і пінні. Вона вхопила  його  за полу, зігнулася   й   кричала, | він бив її, як цеглою. Візник збирав куски цукру з зем-АІ і казав:

—           Буде завтра на снідання.

— Солодке биття,— зауважив актор з картою на носі.

91

 

В   цей час  його усміхнений   профіль   нагадував  розбитим чайник.

П’яний селянин повертався з міста і точився, наче хотів; сказати: «І той кут мій, і цей я знаю». Весела баба, напів4 зарібниця і жебрачка, боса, великий палець обвитий грубо4 білою перев’язкою, вдарила долонею об паркан, перед саА мим носом селянина.

—           А цеї дошки не хочете поцілувати? — І заскрипілаї
сміхом, мов немащене колесо, похитала головою, а очі стали
вузькі.

Селянин, який віз акторів, тримав оселедця за головку,| обтріпував об люшню, витирав об полу, потім їв з хлібом!]

Директор бісився, що одинокий на все місто візник зго» дився на більшу плату з іншим панком, а він буде приму-} шений товктися всю дорогу на простім возі та ще й з своїя ми ненависними «людьми».

Я тебе навчу! Ти взнаєш, з ким маєш діло! — кри-, чав він до єврея-візника.

Ну, ну, не робіть комедії, бо тут же не тиятер,— від­повів той спокійно.

Директор — рад не рад—виліз на віз. Виглядав на драбинах, як чорногуз на плоті. Вози рушили в дорогу. 1

Був погідний день. Бабське літо снувало по городах] і полях, осінь чепурилася, як та молодиця, у якої при згадці дівочих літ грає кров.

Тепер артистичний караван не представляв нічого ціка-‘ вого. Вони були подібні до циганського народу-скитальця з піснею на устах та з вічною тугою за просторим небом! розлогими пустелями, з поезією волі. Селянам, які везли цеглу і черепицю, впадали в очі передусім паки і скрині! а на зігнуті постаті на возах дивилися зовсім байдуже.

—           Бачиш, то якісь пани з полотнами та сукнами їдутм
десь на ярмарок,— казали вони.

Лише один наймолодший ґазда, який недавно повернув* ся з війська, а можна це було пізнати по синій шапці, поі казав на виступи кулісних полотен, що теліпалися на дов* гих латах, як три нужди, і сказав:

—           Та це ж комедіянти, хіба не бачите?! Це ті, що
всякі штуки показують. Рахувати, триятер. Такий як пу«
стить туману, то ви лиш би очі видивили та й перехрести^
лися б. Як я був у жовнірах, то не раз дивився.

Двоє селян — один по одному боці дороги, а другий -Я по другому — йшли, заклавши руки за спину, і на віддав

92


«і ти десяти метрів балакали між собою. На півмилі чути

■             і» їх голос, але людина, не обізнана з селянським життям
м   (ухом тутешньої мови, не збагнула б, про що вони вели

!»■ імину.

То, вважаєте, карник? Ба, ая. Покусав зо мнов го-|іімі, ну, покусав, то покусав. Але бо він, вважаєте, вчинив ■І і.н людьми, що я хочу підпустити йому червоного когута, їй іі подав мене! Ну, міркуйте собі! Таже ви, рахувати, йііііі те! Та й приходить мені на Водорощі,— я з хати, а то Щг де-де!  А тут вам: ка-у, ги-и-й, бадю  рідненький! Але

■             | гам! Ані суди боже! Що ж тут робити? Ги-й,— мір-
и і» собі,— ото! Бі-і-гме! Ну, та й я, вважаєте, сюди не
Іуди, сюди не туди,— пішов!..

(права в тому, що він погарячився зі своїм сусідом, її гой розніс між людьми, що цей хоче підпалити його хату, і Поі каржився до суду. Приходить виклик на Йордан, Іван ііііііоп удосвіта з хати, а тут—буря і злива, що годі руши­ти. Ллє він став шукати дороги і пішов.

І еатральна дружина їхала через село. Зі стодоли летіли ■ИТмічні стуки ціпів, дим просочувався з-під стріхи, несучи ийіі.іх свіжого хліба. Вулицею йшов весільний гурт. Один ІОЛОвік танцював попереду музиків і співав, начебто в гли-іиниіі воді топився, і кликав за порятунком, другий скру­тимся, крикнув два слова, а на третім урвав, наче його і «дюка вкусила. Літній селянин почервонів, як індик, і на-м.и.іися кричати голосніше, ніж горло і людські груди Можуть витримати, затискуючи долонями вуха. Кожний на-Мгався вирватись з суєти і показати щось небувале.

«Оце й ми прагнем до цього ж»,— думав Чижик.

Нін сів біля візника. За селом була рівна дорога і голі ін і мі довкола. Худі кінські ноги витягалися і ступали впе­ред, видовжуючись перед очима Чижика, як ноги великан-і ііких потвор, і ступали розмірено, без упину, все вперед. ІІ|шіішло йому на думку, що кожна людська дорога, від’їзд ми повернення, кожний крок — це постійне надточування шостої лінії, яка веде до могили…

Настав вечір і холод. Артисти добували з гардеробних ■ринь довгі селянські кожухи та баранячі шапки, загор-піміся. Це змінювало їх вигляд і давало привід до жартів їй пожвавлювало дорогу.

Чижикові припало до серця це нове і цікаве життя. Від­моли пішов до школи, він не знав такої волі, як тепер. •г) другого боку, підлещувало й те, що нарешті вирвався із

93

 

 


X

нудних гімназійних мурів, які очортіли йому до краю, і щ^ нарешті став на свої власні ноги — з платнею 25 ринськи на місяць. Двадцять п’ять ринських — це ж для ньогі гроші! Він такої суми ще ніколи не мав! За ці гроші можні багато чого справити. Книжки, одежу — все, що лише буді треба. На тих основах колотилися думки недосвідченої дні тини Мельпомени.

Холод, гуркіт, трясучий віз розсіювали ці його «реаль^ ні» думки, а на «ідеальні» пора буде хіба аж тоді, коли він буде серед спокою, сам… Перед ним пройшли постаті бать^] ка й матері, рідних і свояків… Будуть бідкатися, що він тіоЛ кинув школу і не схотів учитися на попа… Та вони не розу’і міли його духовних потреб і не дбали про нього так, Щ родичі інших шкільних товаришів, то тепер хай пожуряться трохи, а час зітре сором з чола за те, що їх син «присташ до комедіантів». А колись, як освіта розсипле проміння пі найтемніших закутках, то й вони пізнають, до якої святині він пішов і якому жертовнику присвятив свою молоду си^| і душу.

«А все ж ти скривдив їх! — стукав таємний голос в мо­лодому серці в такт з гуркотом воза.—Вони покладали вені надію на тебе, що дочекаються на старі літа, як ти ста4 неш ясним вінцем їх трудів і безпросвітної долі. Треба бу| ло їм присвятити своє життя: вони ж   —бідні селяни».

Перед   ним   постали   змарнілі   личка   і   очі   сестричок. З яким довір’ям і пошаною вони дивляться з закутків ні нього, коли він, бувало, прийде на свята або вакації. ВесМ час у всьому його слухають,  все на його услугах ті малі| швидкі ноги і руки, ніколи йому ні в чім не противляться Перед тим,   як  має він приїхати на  вакації,   вони  цілими днями галакають  коло черешень,  аби  птахи не об’їли,  б приїде ж Дмитро. Самі дивилися ласо на ті черешні, а ні хто не наважувався рвати їх, бо то все — для Дмитра. Хібі| лиш інколи підіймали ту черешню,   яку   птах   скинув   Ні землю.

«Як ти від’їздив до школи, мати плакала, а сестри цілу­вали тебе в руку… Чим ти їм відплатиш за їх добре серце?! Ой брате, це серце одиноке щире, незіпсоване, другоп такого ти в світі не знайдеш ніколи».

В той же час  ненависні  постаті вчителів вилазили, я: потвори без   серця,  з темних  придорожніх   корчів,  як злі духи.

Він  виправдувався перед власним сумлінням:  «Як же


І міг іштримати в ‘такому   пеклі?   Швон   викладав   греку

11 пнь, а ти виучуй йому напам’ять цілі зошити всяких п,. пні л, винятків та реалій, виучуй, коли в тебе шлунок ці­нний днями без страви, здоров’я і сили нема… А з інших |||м їмстів — також цілі купи матеріалу… Гей, чи ж я не був Гаж в тому моя амбіція була, щоб скінчити гімназію. [і   б я був і  пішов відтак:   чи  на філософію,  чи на який

ии факультет, лиш би скінчити гімназію. Тане знайшла-

ін ні одна щира людина, яка б мені порадила і допомогла».

«Ги сам собі винен!—шепотів упертий голос.— Ти був
■йішдто великий педант і при тому — благий і полохли-
‘•ції Ти все недовіряв своїм силам, а тим часом перший-
міііпіій дурень випихався вперед, а тебе відпихав назад,
іішіти треба ловити всією п’ятірнею, щоб ніхто не міг його
Индсрти, ти повинен ловити всяку нагоду і не бавитися
доґірою вірою в людей, інакше — поки ти розглянешся, світ
Т»йс обікрав, і ти став голий, що хоч сядь і плач, і ніщо
не допоможе».

Темна ніч причиняла горе. Він осуджував професорів ііг|іі’д своїм сумлінням, як свідомих винуватців своєї долі, І Почав на них виливати всю жовч прокльонами:

— Бодай же ви не знали ні різдва, ні Петра, ні дрібне-іпіірких свят! Бодай ви падали один за другим, як груші N дерева, і дна під собою не знайшли! Бодай вас шляк тра­фим сім разів і трохи!..

Опівночі театральна трупа зупинилася на місці, розби-іся по двоє-троє, і пішли на нічліг: одні—до знайомих, Іікто мав свояка, інші — до готелів, а решта — наймолодші || і.іки — до читальні, яка пустувала з самого її заснування. (уід-міщанин вносив туди два околоти, зо два рядна. ІІі/иоги там не було, отже — і м’яко, і спання пишне! І’.пін навідувався старий священик, казав — вставати, ми­ни її, дивився, чи в хаті порядок, а відтак починав цікаву ро шову.

—           Ти як називаєшся?.. Гм, ага!.. А ти як?.. А ти?..
Ну, так, гм, аякже!..

І Іісля цього він виходив з   читальні, і за  вікном   чути

■             \о його грубий   голос:

Штефане-е! Нехай скочить ваш хлопець до матушки її принесе отим хлопцям горнець молока і хліб!

Добре! — долітав  у  відповідь   голос    із   сусіднього

■                      піні ТЯ.

Чижик зайшов до заїзду, в якому ще світилося. Випив

 

 

 

94


 


95

 

 

 

горілки і закусив булкою. Під шинком йа землі хропів п’яЯ ний міщанин і сварився з кимось крізь сон. За довгим стоИ лом сиділи два старці   з торбами,  перед  ними — пляшка.і Вони йшли на храм у далеке село. Дрантивим голосом ба-Я лакали потайно про свого багатого товариша, що був вій«1 том над жебраками.

Чи дав Василь придане доньці?

Ой, то-то дав… Дав їй дві торби—то цалком нові!.,; Заплішник на дванадцєть закамарків і пугу на дев’ять лої коть довгу…

Господар-єврей повів Чижика на нічліг і постелив ліж­ко. Стіни в кімнаті були пофарбовані в синю фарбу.

Він ліг, пригноблений. Перевертався довго з боку наі бік, поки заснув. Під ранок сниться йому, що поклав руку! в кишеню, але наткнувся на кусочки скла, і вони повби­валися йому під нігті. Потім сниться йому, що його лице» вкрили черв’яки, він дивиться в дзеркало, а його волосся

посивіло.

Встав пізно, ще гірше прибитий. Не вірив у сни, але покликав господаря, розповів свій сон і запитав, що вій означає. Той подумав і сказав:

— Коли чоловікові сниться, що він скалічився склом, то його хтось ошукає. Сиве волосся, то клопоти і журбаі а черв’яки — слабість і нужда.

На пробі Чижик мав нагоду взнати акторів і акторок. Були це зламані нуждою бідаки з розбитими нервами..] Жіноцтво — змарніле, плоске і дріб’язкове. Несолена була вижовкла і на старий шаблон думала про «добру партію»]

«Перша частина мого сну здійснилася, а друга — неці­кава»,— подумав Чижик.

«Сталевий настрій», як він це називав, обгорнув його. Він швидко відчув скучний репертуар і велетенські труд* нощі, які треба йому перебороти, поки вдалось би вивести на сцену щось нове. А самого директора і весь гурт людей! можна було охарактеризувати так: «Зійшовся Яким з дру^ гим таким». Зрештою, все тут цілком логічне. Ліпший директор не мав би місця між такою трупою. Все є так, як повинно бути, інакше воно виглядало б, як золотий гудзиі

на кожусі.

Так думав Чижик і тішив себе думкою, що колись буд^ краще. Через сто чи двісті років, але все ж буде краще! Коли ми прагнемо до добра, то природно, що настане ко< лись так, що земля стане раєм, а небо збанкрутує. Одн^

96


Лише жалко, що нас тоді не буде.   Не   зможемо   погуляти і|ін\і[ серед земного щастя. Та це також дрібниця — пан-і і.і і шітребеньки для тих, що бояться смерті і їздять в чужі 11’н   щоб в теплих водах продовжити собі віку… Юні думки перервав голос директора.

—           Загубився десь наш афішер, отже, підете, пане Чи-
•і пі . увечері з паном Залудою і порозліплюєте афіші на
Ийігі’рашнє представлення.

З полудня вийшов Чижик у місто, оглянув стару рату-■) з міфічними різьбами, потім пішов за місто до руїн і гірого замка на горі. Любив вести розмову з німими свід-ммм минулих часів. Лежав серед звалищ, перед ним синіли Цлекі ліси й долини.

«Відчуваю, що .я на цьому світі чужий, і ніщо мене й тім не зв’язує».   _]

Зійшов у долину і пішов до однієї артистки, яка за мо-Юдших літ завертала хлопцям голови своєю вродою. За­пни лише дві акторки, що наймали з нею окремий покій. 1 ‘ ііі.і з них спала, друга підняла голову від подушки і по-•ісі-и кликати:

—           Ходіть, ходіть! У нас сьогодні ніхто ще не був, і ми
* Нудьги полягали.

■— А де ж Безкоровайна?

—           Не знаю… Так ви не до мене прийшли, а до неї?
Нмііі з вас кавалер? Та вже хоч би для гонору ви повинні
і її .її,іти, що прийшли до мене або до Маньки, що спить
їм ьде… Тут ще хтось є… О!..

Акторка відкрила ковдру, і Чижик побачив під нею ди-Іииу.

Чиє це?

Безкоровайної.

— Так?.. Я навіть не міг подумати, що вона має такого ■ ііп.іка. Де ж він ховався досі?

—           Таки тут, у цьому домі,— відповіла молоденька ак-
ііі|>к,і позіхаючи.

Безкоровайна тепер у сусідів… Вірніше, у сусіда, ичіііика цього дому.

Сипнули двері, увійшла Безкоровайна: лице розпалене, ■•сіяні очі світились, як скло, руки дрижали.

Дитина розбудилася і почала ремсати, а вона схопила її

і               ла. Сіла, задихана, на край ліжка і раптом помітила

97

‘Ін.і.пка. Він кивнув головою, Безкоровайна всміхнулася І гплеснула руками:

М    Яцків

 

 


А ви звідки взялися!?

З неба впав.

Ні, справді, звідки ви тут зараз взялися? Як же це може бути, щоб я вас не помітила досі? Ви, певно, сховав лися і тільки тепер сіли на це місце?..— і почала голосна

сміятися.

—           Чому у вас під час сміху живіт трясеться, як у кур­
ки, що кудкудахкає?—спитав Чижик.

Вона глянула на свій живіт, а молодші акторки аж по4

лягали з сміху.

Недільне представлення складалося з десяти вокально-» музично-сценічних номерів. Це був артистичний салат з опереткових актів, драматичних   сцен,   дуетів,   куплетів  І

сольних номерів.

Того вечора було кілька гротескових хвилин, які прига­дали Шекспірові часи, коли актори з публікою утворювали

одне ціле.

Під час трагічної паузи серед монолога з бантини над

сценою долетіли слова:

—           Посунься, бо як талапну, то око мазницею вилетить!
І тут один з шибеників упав на сцену.

Актор, який представляв мужика в народній драмі, мав виголосити:   «Замети  хату  та   йди   за  двері!»   Але забуї

і сказав:

—           Замети сцену та йди за куліси!

Реквізитор забув дати на сцену чоботи, виваляні у чер­вону фарбу, що мало бути доказом убивства.

Війт на сцені говорить, щоб подали йому ті чоботи, а ак* тор, який грав роль присяжного, почав крутитися за ним! по хаті, заглянув під лаву та під ліжко і нарешті сказав!

—           Нема!  Загубилися. Правдоподібно, десь на печі.   ]
В гостиннім виступі стояв один редактор, знавець дрі

матичного мистецтва. Мав він за плечима більше продуй тивної праці, ніж здібностей, але без визнання у деякиі колах. Рішуче не виступав ніхто проти нього, та були тая що потайки шкодили йому інколи гірше лютого ворога. 1

Дама гніздилася біля фортепіано, редактор тримав ноти чекав на перші акорди Вагнерового «Прощання Лоенгріная але робив при цьому враження вдоволеного щасливця. Ні решті він почав співати, його голос зовсім не відтворюва героїчність і силу, а губився в горлі і нагадував домашні копію інститутки з твору майстра.

98

Редактор ворожого друкованого органу сидів у першої


рнду і, хоч без претензій на знавця співу, дивився вперто 11 міхненими очима на свого політичного супротивника на м Граді. І інші глядачі ховали голови за плечі жінок і ду­ши мі в собі сміх. Один потупив очі в коліна і силувався \ шиїти похорон свого дідуся, аби тим самим задушити її собі сміх. Після кожної пісні франти били завзято в до­нині, а щирий  співак щебетав і колядував  надпрограмово

ні Є,   ЩО  ТІЛЬКИ  ВМІВ.

Гим часом до ворожого органу писалося таке:

«П. Г. вразив карикатурним сміхом і був рішуче за-м.і/по мелодраматично-учтивий. Ми б радили йому, щоб ніи дав випхатися зі своїм голосом».

Чижикові було ніяково.

«Я не маю віри до його співу,— думав він,— але ця
іедінка публіки хоч і природна, але несумлінна».

Після представлення наш герой взяв жмут афіш під ми хну, а його товариш Залуда — бляшанку з рідким клеєм і квач, і пішли у місто. Розліплювали афіші по мурах і пар-і ііі.іх. Де треба було лізти вгору, там Залуда підіймав Чижика на своїх плечах. Так вони розліпили кількадесят йфімі по всьому місту…

Л на другий день Чижик написав до Щогли:

«Поважаний пане директоре!

Мій драматичний термін у Вас скінчився. Афіші пороз-•чнчовав я, щонайменше як афішер з докторатом, хоч до 11 п 11 мистецтва не дали   мені   безсмертні   боги   конечного

■             іру — Вашого росту.   Зате   послугувався   живою   драби-

— Залудою. Раджу  Вам від душі,  подайте на драма-

і іншій анкеті цей мій план: «Нехай будуча святиня ми-
гтгцтва стане на такій підвалині, як могутні плечі і шия
ніиенного  Залуди». Здобудете  цим собі славу і  гроші,

■             і икими пропадаєте, а я, осліплений Вашим ореолом, спі-
Ій’гпму оди, перед якими зблідне ім’я немейського поета».

‘вбрався і вийшов.

1>ув у передмісті. Дощ скропив пилюку, ранок був сві-Иіиіі, майже літній, садиби кінчалися, передмістя мало за-1 цінний сільський вигляд, вулиця виходила на розлогі поля,

агадували степ. Була тут гарна, велика загорода з са-

і господарськими будинками, збудованими на старий

Лад. До вулиці виходила простора кузня, а на подвір’ї ко-ІММі прибивав коневі підкову. На перший погляд, той ко-Іпм. нагадував силача, викуваного з граніту. З-під сивих ||мп його сіяли лагідність і спокій.

99

 

Чижик став і дивився з натхненням на нього. Так ви-Я глядали люди, коли на світі ще не було ні підлого бюрокра-Я тичного жонглерства по рецептах Меттерніха, ні циркуля-Я рів, ні всіляких службових прерогативів, ні ради шкільноїЯ

крайової.

Він ішов далі і по дорозі думав:

«Людська сила — не до кінця віку. То хіба маю змар-Я нувати її в театрі і не лишити виднішого сліду? Ні, вернусьИ краще до своїх і вкладу свою силу в таку працю, до якоЯ

я годен».

Повернувшись в рідне село, одного літнього вечора Чи-1 жик сидів з батьком у хаті, і вони балакали весело.

—           Що то було, Дмитре, з тим якимсь триятером, щ(Я
ти був пристав до нього?  Я вже не раз мав запитати, таї

все забуваю.

Пусте-е, нема про що згадувати.

Ану  розкажи, що це таке є.  Чи не  буде  то часом щось таке, що отак візьме один комедіянт, поставить кількЯ крісел одно за другим, а потім розбіжиться і всі перескоЯ

чить!?

Дмитра вразив цей погляд на театр, а з другого боку, сам спомин про свої митарства в цьому «храмі мистецтваЯ не  належав до приємностей.  Але   він   почав    пояснювати’ батькові, що театр — це зовсім інше, а далі став оповідати йому про мету й характер театру. Та старий враз схопився й перервав:

— Ага! Аж тепер я собі пригадую! Таки саме тоді,| коли ти там був, бачив я в місті папір на мурі і вичитаЯ що приїхав триятер і буде показувати якогось «Ой не ходи! Грицю…» — І старий вибухнув сміхом: — Ой не ходи! Грицю! Ой не ходи, ха-ха-ха! Ой,   ой,  не   ходи,  ха-ха-ха|

ха-а!..

Взявся за живіт і реготав на всю хату, аж вікна дзвеніли.

1912

 .

Категорія: Михайло Яцків – Збірка творів

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.