Було це не за наших часів, а якихось двадцять років після панщини.
Великий камінь лежить на горі під дзвіницею.
Сім кремезних парубків ледве зрушили б його, і він мжить десятки років і западається в землю. В неділю та і пита відпочивають на ньому старі бадіки, покурюючи Польки, молодь обступає їх і часом дехто вшанує його — н адкою.
Одного літа були страшні зливи. Гірський потік, що иміпе серединою села, вчинив таку повінь, що вона заглушувала своїм шумом околицю, поривала столітні ялиці та Грубезні колоди несла, як тріски. В цю повінь потік при-Цотив камінь з невідомих сторін, але не мав уже сили нести нию далі, тільки залишив у долині серед села. Тоді юний ІИлач Кость Громовик узяв його на плечі і заніс на гору МІд дзвіницю.
А коли він був уже в літах, не раз в неділю обступали йти ґазди, і дехто запитував:
— Чи підняли б ви ще, нанашку, цей камінчик?
Громовик, бувало, гляне поза себе, погладить старого
Пруга і, коли тільки збере його охота, усміхнеться та сидя
чи починає підіймати поволі тягар, що зламав би тура. По-
і і.шить його на хребет, перенесе з одного плеча на друге,
.і>лише ним і покладе на місце. А часом, бувало, скаже:
— Який він великий, а чоловік з’їв би його!
Коли молодь не довіряла, Громовик пояснював з усмі-Цом:
— Витешу з нього млинове колесо, і ти з’їси його з хлі-
Громовика знали на цілому Підгір’ї. Вишивав він славно іі|імки, творив нові мотиви, сипав щедро узорами, як цві-
101
том з рога достатку на підкарпатський люд. Молодь, навітьЯ старші ґазди, пишалася в його сніжних сіряках і киптарахЯ з багатими вишивками, китичками і шнурованими в’язан-Я нями з червоної і синьої заполочі. Прийдеш з міста в село.Я і серце радується строєм, що вийшов з духу народу та І з його підсоння через мистецькі пальці Громовика.
Жив він сам, одинцем, хоч придбав майно своїм талан-1 том. Зате бистрі, верткі, як сарни, дівчата бігали до нього І навіть з далеких сіл, пололи грядки, садили городину, неї одна молодиця покинула б нелюба і догоджала б Громови-Я кові, щоб тільки навчитися його мистецтву; але ні в когоЯ не стрибала так справно голка в пальцях, як у Громовика, І а вже щодо ножиць, то в цьому ніхто й не пробував наслі-Я
дуватн його.
Сидить, бувало, Громовик на ослоні перед вікном, чор-1 ний, кучерявий жмуток волосся злітає з чола на здоровеЯ смагляве лице, голка мигає блискавкою у вертких пальЯ цях, дівчата півколесом довкола нього на стільчиках,—Я сніжне сірякове сукно, червона і синя заполоч міняться псЯ осмалених і рожевих личках та карих оченятах, одна обстьобує рукав сіряка та вишиває коміри, друга — на груЯ дях лиштви і кишені камізолі.
Весела гутірка і жарти, лише одна дівчина мовчить І увесь час і тільки поведе коли уважливим оком по Громо- і вику. Це кругла сирота — бідна Палажка.
Час до часу вбіжить інша дівчина, вийме сувій з-піді пахви і кладе перед Громовиком. Він мірить п’яддю розЯ простерте сукно, каже дівчині обернутися, кине оком на їш стан, плечі та лікті — міра готова.
Ноша з-під рук Громовика мала неначе таємну силу. ‘1 Він підкреслював вроду сільської молоді та її природну , бадьорість. Може, тому й весілля так роїлися на Підгір’я музики лунали і творилися пісні, з яких можна було Я скласти величну поему.
Хто ж на тих весіллях і святах був наймилішим гостем, про кого найбільше дбали свахи, щоб його чарка і щонайліпша страва не минула? Хто водив перед танцям 1 співанкам, що розвивалися під його орудою, як китиці квітів, навіяні народною душею, хто підіймав буйну веселість? Це був митець любові і краси — Кость Громовик.
Він не знав утоми в праці, ні в танці, мав камінне здоров’я і левину силу. Любив своє мистецтво, розповсюджуй вав його між народом, але одна річ головно радувала йогв
102
І, крім Палажки, не давав нікому дотулитися до неї. Мав мім у себе на городі кілька стежок винограду. Пильнував ііоіо, як ока в голові, завивав соломою під зиму, і той виноград щороку давав йому зі сонячної ласки соковиті грона.
І все, коли він повертався з весілля, оглядав свій ви-ІОГрадник, і, коли молоде вино гронилося, він бачив у иі.ому юне покоління.
Та одної ночі сусід-багатій повиривав щепи, потоптав іпіііоградник.
Не встигло одне лихо забутися, як нова тяжка журба придавила Громовика. Ось його нива, що межувала з по-Вдістю вдови-заволоки, з року на рік звужувалася на скибу, а коли пішла чутка, що Громовик готов одружитися я Палажкою, хапчива вдова забажала підійти до нього і підманути до одруження з собою.
її неділю гості відвідали Громовика. Почали з погоди, м мішка горілки стояла на столі.
Вам, куме Громовик, от оженитись би, нажити доб-г>. -почав посередник.
Пуста бесіда,— докинула вдова.
Громовик сидів на ковбані коло припічка і курив мовчки ЦЮльку. По слові вдови затліло його око. Встав і вийшов через сіни до другої хати.
Вдова тим часом давала знаки своїм посередникам, щоб ■ережно бралися до діла.
А Громовика не було та й не було. Так і пішли непро-IIIі ні свати з нічим.
Того вечора Громовик зустрівся з Палажкою. Поглянув м її очі, як у далекий світ, і спитав:
— Чи пішла б ти за мене?
Дівчина прижмурила очі, збираючи всю увагу до голосу 11 рця.
— Чому питаєте?.. Ви ж знаєте, що в мене ніколи й
Нікого, крім вас…
Він покрутив нетерпляче головою.
— Дякую тобі за щире слово, але моя весна минула
II не вернеться. Тепер слухай, що скажу. Я записав на тебе
іту, свій мозолистий талан, засадив нові щепи на горо-н ( ам незабаром я вмру. Ти до часу нікому про це ані ■ мміа, а потім, запам’ятай це собі, одружися. Дай руку! Дівчина затремтіла, підняла поневільно руку, він стисну п її і щез у сутінках.
За місяць Громовик помер. Про нього пішла чутка, що
103
він став упиром, що закопав казан грошей за грубкою у ста-ІН рій зруйнованій хаті, але закляв їх так, що лише той зможеі їх здобути, хто на тому місці заріже чорного цапка з трьо-1 ма білими волосинками на хвості.
Сусідка мала трьох синів і всіх відправила на полонини! за чорним цапком. Але вони всі пропали без сліду, а вона! сама зійшла з розуму. Шукала і копала за грішми, опові-| дала, що Громовик-упир душить її по ночах і не дає спати.І
На місці старого Громовика почала ґаздувати сирота І Палажка. З молодим чоловіком. Вони збудували нову ха«і ту і розвели виноградник. Кажуть, що хто з нього нап’є-| ться вина, той стає таким дужим, що може млинове колесо! нести на своїх плечах та ще й за дівчиною оглянутися.
1912.