Байдебура П. А. - Вогонь землі: Роман, оповідання

ВОГОНЬ ЗЕМЛІ. РОМАН — Іскри гніву – стор. 6

Осінній запізнілий ранок. Застояна вогкувата теплінь.
Пахне терпкою цвіллю зіпрілого дерева, прив’яленим ли­
стям. Над звивистою течією Дінця стелеться волохатий
серпанок туману. Він виходить з берегів, розповзається,
здіймається вище і вище, оповиває дерева, крутогори і по­
вільно тече кудись — у дикопольський незвіданий край.
Гордій Головатий, тримаючи за повіддя коня, стоїть над
хлюпотливою водою, дослухається. З протилежного берега
долинає приглушене туманом тупотіння, глухувате телень­
кання, шамотіння коліс, пофоркування коней.
У житті понизовця було багато зустрічей і розлук. От
і зараз тільки-но розстався з тими, що назвали себе рудо­
знавцями. Тривалий час разом з ними Гордій мандрував
пішки і кінно Доном та Сіверським Дінцем. А тепер по­
прощався сердечно, як з друзями. Єдина прикрість зали­
шилась на серці — гостра суперечка з рудознавцем, піддя­
чим Григорієм Капустіним.
Парокінний віз уже перехопився на той берег, готовий до
від’їзду. Н а ньому — крихкий горючий камінь, який пове­
зуть до Москви, Петербурга — на пробу.
— Поїдемо, здамо нашу знахідку до Берг-колегії,— радо
говорив Капустін,— хай там знавці-учені мудрують, випро­
бовують його вогнедайність.
гніву
110 — Та ж не раз, не два випробували вже тут у кузнях,
б печах,— нагадав Головатий.— Жар дає он який!..
— Сам бачив, що горить,— погодився рудознавець,—
а в Берг-колегії вони там по-своєму…
— Все буде до ладу,— запевнив Гордій.— Буде!
— Повинно так бути. А тобі спасибі за добре слово,
спасибі за те, що допоміг нам знайти угольє,— щиро мовив
Капустін, поклавши руку на плече Головатого.— Ми вико­
нали волю царя, зробили добру послугу його величності.
— Не царю! — спалахнув Гордій.— Людям!
— І людям,— погодився рудознавець. На його широ­
кому, облямованому русявою, злегка закучерявленою боро­
дою виду ковзнула щира посмішка.— І людям,— повторив,
зиркнувши на спохмурнілого Гордія.
— Готово!— почулося з протилежного берега.
— А я, друже, знову про те, про що вже говорив. Д а­
вай, Гордію, з нами. З тебе буде добрий рудознавець,—
прощаючись, нагадав Капустін.
— Н і!— твердо мовив Головатий.— У кожного своя
дорога.
— Ти ж натякав, що залишаєш цей край,— вів далі
Капустін.
— Але не залишаю свого діла,— Гордій поправив недо­
уздок, підтягнув попруги сідла, пустив коня.
Обірвана розмова не відновилася.
Капустіну не все було зрозуміло в словах Головатого.
«Яка у нього своя дорога?» Йому дуже хотілось залучити
до рудознавського діла цього немолодого, кмітливого чоло­
віка.
А Гордій між тим міркував: «І на біса він доточує отого
царя? Стараєшся для людей, а він, бач,— послуга його ве­
личності…»
— Готово! — знову долинуло з того берега.
— Іди!— Головатий відсторонився, дав дорогу.
Капустін ступив крок, другий, наблизився до плоту, якйм
мав переправитись, і раптом повернув назад.
— Не годиться так,— сказав і, схвильований, усміхне­
ний, широко розкрилив руки.
Головатий ступив йому назустріч. Вони стисли один од­
ного в обіймах, розцілувалися і розійшлися.
Гордієві здалося, ніби він ще й досі чує голос Капустіна,
перестук коліс його воза. Прислухався — німо.- Тільки на
воді скидається-жирує риба та в кущах верболозу перекли-
ш каються птахи. Туман розсіявся, заясніло. Посеред Дінця
сонце топило золоті леза, грало нестримне кипіння. Зда­
валося, що вода ось-ось збуриться — і широкі брижі хли­
нуть на берег…
— От і скінчилося байдикування,— промовив сам до
себе.— Скінчилося…
Присів навпочіпки, зачерпнув пригорщею води, напився.
Якусь мить прощально милувався бистриною. Потім на­
поїв коня і, ведучи його за повід, подався в глибінь дубового
і соснового пралісу.
Вже аж надвечір понизовець вибрався з лісової гуща­
вини. Позаду, на півночі, зостався Донець з його зеленими
берегами, широкими заплавами, непролазними хащами, з
галявинами одвіку не кошених трав.
Гордій мав доволі часу, аби подумати про те, як йому
бути далі, куди податися. Нав’язувалося одне, давно за­
думане: «Прощайся, козаче, з Дикопіллям і — на Право­
бережну Дніпрянщину, на знедолену панами Україну. А що
робити там — підкаже серце: можливо, доведеться гуртувати
дейнеків-повстанців у рубайському чи уманському лісах. Або
на Побужжі, де ще, певно, тліють готові спалахнути іскри
гніву, полишені загонами Семена Палія.
Та легко сказати «прощайся», коли навіть намір віді­
рвати себе від того, до чого прижився, боляче ятрить душу.
Це ж отут за твоїх молодих літ вихорив бентежний дух
волі. І ти, Гордію, разом з побратимами-булавінцями йшов
на ворога… Не справдилося сподіване: розвіявся дух бо­
ротьби — затих на Дону, Дінці, Айдарі, По горах і доли­
нах — всюди могили бойових побратимів. Але тим, хто жи­
вий, заповідано діяти — будити бунтарський дух. Отож,
Гордію, не гоже прощатися, доки тут не викрешеш надійної
іскри гніву з людських гарячих сердець…»
З отакими думами виїхав Головатий на степовий простір
Дикого поля, на безкрає привілля.
Давненько він не бував тут, але по незабутих прикме­
тах пізнавав цю місцевість. Он там, за лісовою каймою,
городок Тор*. Трохи праворуч, у степовій імлистій далині,
де видніється,_ ніби гребля, вузький горбастий перевал,—
там ріка Бахмутка. Вона нерівною дугою повертає на пів­
день—-веде до соляного городка Бахмута. Отуди, до того
городка, Гордій і держить путь. Але поїде не берегом річки,
1 Тор — нині Слов’янськ.
і 12 а осторонь — буйнотравним степом. Так безпечніше. Не зу­
стрінеться з небажаними людьми. А коли б навіть хтось
лихий заступив тобі дорогу, то є де розминутися — захо­
ватися у зарослій високими травами лощині чи в густо­
листому байраці.
Кінь ішов рівною ходою, вибираючи, де зручніше. Іноді
його груди розсували високі густі полинові зарості. Збитий
тьмяно-сивий гіркуватий пилок забивав подих, клубочився
навколо сивою метелицею. Згодом почали все частіше трап­
лятися терни, і подорожній змушений був звернути на то­
рований шлях. ”
Дорога стелилась до Бахмута, а Гордія поривало повер­
нути на захід, перетяти ріку Бахмутку, взяти напрям понад
Сіверським Дінцем і завітати в село Маяки. Кортіло по­
гостити в колишнього понизовця Петра Скалиги, з яким
у загонах Кіндрата Булавіна мчав від Дніпра до Дону, до
Хопра. І, здається, саме в цих місцях войи перетинали Бах­
мутку, коли з отаманом-булавінцем Семеном Драним на­
вально рвались до містечка Тора, щоб стати на бій з цар­
ськими військами.
<Воно годилося б побувати і в соляному городку,— роз­
думував понизовець.— Розшукати б друзів, спом’янути ми­
нувшину. А згадати є що: вогнисту веремію, смертельні
бої-січі за волю…».
Годилося б, але спочатку треба побувати в Бахмуті, про­
братись до тайника, де сховано скарби і зброю, перекона­
тись, що цілі вони, вирішити, як бути з усім тим, запові->
даним. А тоді вже можна думати й про інше.
Смеркало. Городок облягала ніч. В розлогій низині над
річкою де-не-де блимали вогники-каганці. Над соляним про­
мислом крізь чорну димову запону в небо здіймалась ще
не роздмухана низька й бліда заграва.
За околицею в чагарниках Головатий стриножив і пустив
пастися коня. Там же, біля примітного дерева, залишив
свою кирею і аж тоді подався до городка. Ніким не поміче­
ний, проминув солеварні, перебіг вулицею, що вела до міст-
ка-переправи через річку, садками добрався до фортеці й
заліг у дубовому гайку поблизу церкви.
В бахмутському поселенні церква — найпримітніша бу­
дівля. Своєю округлою, ніби велетенська груша, банею вона
величаво височіла над приземкуватими хатками, над верхо­
віттям дерев. Церкву звели козаки Ізюмського полку, які
селились понад Бахмуткою. Вони варили сіль, стояли на
сторожі у фортеці. Коли зовсім смеркло, Головатий, впевнившись, що по­
близу немає нікого, вийшов із засідки. Скрадаючись, до­
брався до мурів церкви, під її північне крило.
Там на рівні одного аршина від кам’яного підмурка від­
міряв розчепіреними пальцями вліво дванадцять п’ядей, зна­
йшов на цеглині неглибоку розколину. Від тої мітки відміряв
три п’яді донизу, до ребра нічим не примітної цеглини, і по­
чав розхитувати її. Але дарма. Цеглина лежала непорушно.
«А може, помилився?» — майнула думка.
Головатий вдруге переміряв. За третім разом брав не
на вказівний, а на середній палець, на повну широчінь, і на­
бралася ще одна цеглина. Почав розхитувати її. Здалося,
зрушилась. Натиснув ще раз, пучками вхопив за ледве при­
мітні виступи і видобув. У неглибокій виїмці в стіні знайшов
те, що шукав: великого мідного ключа.
Біля дверей церкви якусь мить сторожко прислухався,
видивлявся на всі боки. Потім обережно відімкнув замок,
прочинив двері, витер саквами пилюку з чобіт, протиснувся
в отвір і замкнувся зсередини. Тримаючись стіни, добрався
до вівтаря і підліз під широкий, накритий килимом престол.
Під ним на кам’яній плиті намацав невелику, як підківка
для чобіт, заглибину. Праворуч від неї на другій плиті та­
ка ж заглибина, але не посередині, а скраю. На цю, на другу
плиту, натиснув з усієї сили рукою. Ще й ще раз — і плита
повільно зрушилася, відкрила вузький, як нора, отвір.
Головатий просунув у нього сакви, а потім протиснувся
й сам.
Спершу довелось повзти, та невдовзі склепіння повища­
ло — можна було звестися на повний зріст. Пробираючись
попід стінкою, укріпленою дубовими обаполами, Гордій об­
мацував замотані в рядна, обкладені клоччям, змащені жи­
ром рушниці, списи, бердиші, ятагани, пістолі. Все це схо­
ронене тут Кіндратом Булавіним, Семеном Драним і ними —■
їхніми бойовими побратимами.
У протилежному кінці склепу, в боковій ніші на кам’я­
ному підмурку, стояв мідний казан з пів-аршина заввишки.
Головатий зняв з нього повстяний килимок, потім дерев’я­
ну, схожу на велику сковороду, покришку, опустив руку,
помацав — повний, як і багато років тому, коли наповню­
вали цей казан золотом та сріблом, вихопив кілька пла*
стинок і в ту ж мить кинув назад у посудину. Вчулося
тонке дзвеніння, ніби хтось торкнувся зразу багатьох туго
напнутих струн. Понизовець застиг, дослухаючись до тих
звуків, а в уяві зринуло…
114 Степ. Високе чисте небо. Простір повнять веселі мерехт­
ливі тони. Омита весняними дощами густа зелень аж очї
вбирає. І всюди квіти, квіти: жовтаві, білі, синяві, блакитні.
Святково… А вони, кілька чоловік, їдуть засмучені, мов­
чазні, похмурі. Душу кожного ятрить пекуче горе — про­
грано бій, немає товаришів-побратимів. Там, на полі бою,
біля городка Тора поліг і їхній отаман Семен Драний. Не
полічити полеглих… З тих, що залишились живими, одні
подалися на південь, у дикопільські нетрища, а інші ховаю­
ться у лісових хащах понад Сіверським Дінцем.
Лцш вони четверо, після кривавої січі вихопилися з ото­
чення полків Шидловського і з повстанськими скарбами
рушили на південь. Перед вели торський солевар Микита
Жура і понизовець Петро Скалига. Інші двоє супроводжу­
вали віз із добром.
їхали тільки вночі. Вдень ховалися в байраках, очере­
тах. На світанку під недільний день під’їхали до соляного
городка Бахмута. Причаїлись у густих чагарях поблизу
того місця, до якого мали добратися.
Було погожо, затишно. Перев’язали рани, відпочили і за­
ходилися чистити й пакувати зброю. Коли стемніло, а мі­
сяць ще не зійшов, усі четверо з тим вантажем пробралися
до мурів церкви. Один Микита Жура знав таємницю під­
земелля. Тієї ночі до склепу Булавіна перенесли усі при­
везені скарби. Попід стінами склали зброю, а золото й сріб­
ло зсипали в казан.
І ось тоді Микита Жура скинув з голови шапку і при­
тишено і воднораз урочисто сказав:
— Все, що тут схоронене до нас і нами, заповідане ота*
манами Булавіним і Драним на «святе діло». Так говорили
колись вони, так нині випало говорити мені. Поклянемось
же, друзі-побратими, не забути цього.
— Клянемось! — промовили всі в один голос.
— Поклянемось,— продовжував Микита,— берегти
нашу таємницю від зловорожого ока і вуха, від ворожих
рук.
— Клянемося берегти!
— Скарби оці маємо брати лише для боротьби з воро­
гами,— заповідав Микита.— А якщо при крайній нужді
для себе потрібно, то брати тільки одну жменю.
— Одну жменю,— було вимовлено твердо всіма чотирма.
Коли вийшли з підземелля і закрили під престолом
ляду-плиту, полами свиток та шапками розмели-розвіяли
свої сліди. Двері церкви замкнули. Ключа заховали в умов-
115 леному місці, попрощалися, побажали один одному кращої
долі та й розійшлися у темну ніч різними шляхами-доро-
гами.
Загони нескорених царським військом булавінців зали­
шили Дон, дикопільські простори України та й подалися на
Кубань. У Петербурзі, Черкаську, Воронежі, Ізюмі та ще
у багатьох місцях вважали: усіх «пущих завотчиків» пока- 5
рано, а голоту, втікачів та робітних людей приборкано.
Дух волі таки й справді пригас, але не розвіявся геть.
Знаходилися невгомонні, непокірні.
Загін повстанців з’явився на берегах Дінця і почав до­
шкульно колошкати надміру запопадливих дуків. У ті дні
Гордій Головатий й Микита Жура побували в підземеллі
під церквою, взяли десятків два списів, пістолів та ятаганів
і всякого потрібного припасу. Зброя добре послужила,
але не довго.
Узимку, коли випав великий сніг, а слідами повстанців
ув’язувались та й ув’язувались драгуни й посіпаки з Ізюм-
ського полку, загін розпорошився. Тоді Гордій утретє по­
бував у підземеллі і залишив там свою зброю. Але не на­
завжди — до слушного часу. А такого сподіваного часу щось
довго не траплялося. Та й нині, здається, немає.
«Оце вже, мабуть, ти востаннє отут…— подумав про себе
Головатий.— А хто ж навідуватиметься сюди після тебе?..
Микита поліг у бою з драгунами, Петро, нікудишній на
ноги, сидить у своїх Маяках. А про четвертого побратима ні
слуху ні духу, напевно, загинув. Отак… А може, таки ти
знайдеш, кому звірити таємницю. Живі ж доки ще побра­
тими, з якими, бувало, пліч-о-пліч ішов на січу. Одні — у
Ясеновому, інші — на хуторах Зеленому та Овдієвому. Ш у­
кай, може, знайдеш…»
Перевіривши скарби, Головатий узяв з казана пригор­
щу дзвінких кружалець, в кутку розшукав свої два пістолі
і ятаган, які пролежали тут багато років, обережно вибрався
з церкви і поспішив до гаю, де залишив коня і кирею.
У глибокій, попелясто-сивій оболоні неба мерехтіли, іск­
рилися й падали ламкі золоті списи, слалася широка густо-
зоряна смуга Чумацького Шляху — вічного дороговказу.
Головатий лежав горілиць з розплющеними очима і ми­
мохіть дослухався. Серед чагарників часом зашурхотить у
траві миша або їжак чи тонко, ледве вловимо ковзне-шелес-
не опадаючий лист. А золоті вії зір ворушаться, тремтять;
світляний пил спадає на віти, листя, трави; простір пов­
ниться синяво-тьмяним холоднуватим мороком, тишею.
116 Гордієві здалося, ніби він лише на якусь мить склепив
повіки, пірнув у забуття, а прокинувся — світляна широка
смуга на небі помітно перемГстилася на захід, починало
благословлятися на світ.
Сон уже не йшов. Нагорнулись всякі непрошені думки,
настирливо напосідали спогади, ніби хтось сторонній підка­
зував, воскрешав давнє, напівзабуте.
Вимальовувалось, мов ожило, січове товариство. Він по­
бачив себе у своєму Уманському курені ще тоді, коли з’явив­
ся туди юнаком, випрягшись з ярма пана Потоцького. При­
гадалася перша сутичка-бій з татарським чамбулом, який
посунув з Криму на Україну. Та січа чомусь доточилася до
іншої, яка сталася багато років пізніше, на Айдарі, біля го­
родка Законного з козаками черкаського отамана Максимо­
ва. Одне нанизувалось за одним. Уява знову перенесла до
Дніпра, на Січ, у той же Уманський курінь, до Кодака. Тут
вони удвох з Кіндратом Булавіним пишуть «прелєсного»
листа, щоб розіслати його по Україні та Дону. Навіть за­
пам’яталося дещо:
«…добрым людям и всяким черным людям всем також
стоять в купе за одно… А которым худым людям и князям,
боярам, и прибыльщикам, и немцам, за их злое дело от­
нюдь бы не молчать и не спущать…»
Дванадцять їх на чолі з Буларіним прибули на Січ і доб­
ре заворушили отими словами «отнюдь бы не молчать и не
спущать» лиходіям. І хоч як опирався кошовий Кость Гор­
дієнко, а напровесні того пам’ятного 1708 року за Булавіним
пішло кілька тисяч понизовців. Були вони в боях на Дону,
Слобожанщині, билися в загонах Семена Драного біля го­
родка Тора.
«Ото розвередив душу,— картав себе Головатий.— То
вже, зайдо Гордію, мабуть, ознака того, що старієш. Побу­
вав, бач, у тому Бахмуті, де востаннє бачився з побрати­
мами,— і збурило, потягло на сльозу. А може, це від того,
що відбився від справжнього діла, довго байдикував — став
на стезю Грицька Капустіна, шукав отих чорних горючих
мінералів. Але ж воно на добро людям. На добро. Кожному
своє. Доля Грицька у Берг-колегію, а твоя, Гордію…» —
Головатий задумався.
Щоб розвіятися, позбутися цих прикрих думок, підвів­
ся, походив галявиною і знову вмостився на тому ж місці
на розстеленій киреї під кущем глоду. І думки напосідали
ті ж самі.
.117 Непокоїло: до кого потрапить оте все, що лежить у бах-
мутському склепі? Де знайти міцні, надійні руки і серце?
«А кому оці?» — і накрив п’ятірнею два пістолі. Майже
сорок років були вони в нього за чересом. У руці тримав
міцно, несхибно. Один з них, більший, з довшою цівкою,
з поцяткованою сріблом рукояткою,— пам’ять старого-сі­
човика Небаби. Дарунок не забувається.
Згадалося…
Літній тихий день. Пообідня пора. Понизовці вправ-
ляються — показують один перед одним вміння орудувати
шаблюкою, ятаганом, влучати в ціль. Не обкурених ще поро­
ховим димом новачків та молодиків навчав Небаба. Чулося
спокійне наставницьке, а то й гостро-осудливе:
«Нападай спритніше!»
«Ставай рівно! Не судомся!»
«Та не відступай, не відступай, сучий сину!..»
«Насідай збоку!»
«Та й спритний, як собака до бліх…»
— А ти що, прийшов за витрішками?— запитав Небаба
Головатого, який стояв осторонь гурту.
— Нічим,— признався зніяковілий Гордій.
— Він тільки на тому тижні прибився…
— Наш, уманський. З берегів Синюхи,— вступилися за
хлопця декотрі з понизовців.
— На мого.— Небаба вихопив з-за пояса пістоля і по­
дав Г ордієві.
— Ану подивимось! — зацікавилися хлопці.
— Стороніться, вліпить у пузо і…
— В гузно!..
— Та хай бабахне хоч у небо…
—’ Може, вперше держить в руках…— потішалися жар­
туни.
Головатий прицілився і вліпив кулю в зуби намальова­
ного на дошці ошкіреного голомозого.
— Ану спробуй іще.— Небаба зарядив пістоля й
подав.
Коли Гордій не схибив і втретє, старий січовик запи­
тав, де хлопець навч’ився так добре влучати.
— На панській воловні. З бузинової пукалки,— признав­
ся Г ордій.
— З пукалки? — здивувався Небаба.— Диви, сто бо­
лячок йому в боки, із бузинової! А тепер ти, козаче, стрі­
лятимеш із справжнього.— І заткнув Головатому за появ
пістоля. …На другому пістолі, трохи меншому, з химерними ві­
зерунками на рогових черенках, пучками намацав дві вкар­
бованих срібних літери — «І. С.».
«А кому ж цей дарунок Івана Сірка?..— подумав Голо­
ватий. У грудях раптово війнула терпка ‘щемлива хвиля,
І враз опечалився, ніби вже й справді прощався з цієї до*
рогою для нього річчю.— А може, вдалося б пронести,-—»
заспокоював себе.— Пістоль згодився б там, на Правобе­
режжі, для розмови з ясновельможними…» Але ж на доро­
гах, по яких доведеться йти,, дуже багато кордонів, чатують
на берегах Сіверського Дінця, біля Ізюма, Полтави і понад
Дніпром.
Звідкись долинуло тягуче, заворожуюче «курли». Гордій
прислухався, глянув у небо — журавлиного ключа не зна­
йшов. Небесний дороговказ — Чумацький Шлях — розри­
вається на клапті й меркне, зникає. Ледве чутне «курли» ще
раз долинуло, впало на повіки і склепило їх. Замість зоряної
дороги привиділась голуба зі знайомими берегами його рід­
на степова Синюха…
Він скоро знаходить мілку переправу і вже опиняється
по той бік річки, прямує на захід. Широка, заросла густою
осокою заплава звужується понад яром; у лісових нетри­
щах заховалися білостінні, криті соломою, очеретом хатин­
ки. Гордій минає знайомі сусідські обійстя, іде городами,
пробирається крізь густолистий вишник. Бурштинові, ще не
зовсім достиглі грона обтяжують, гнуть долу віти. Гордій,
не зупиняючись, на ходу хоче зірвати найпривабливіші, най-
стигліші, та розпачливо голосний крик змушує прискорити
ходу. Він мчить на той крик: на стежці з’являється сестра
Катря з дитиною на руках.
«Братику, рідний, рятуй!..» — Благаючи, сестра вхопила
за руку, підвела до повітки. Там на змервленій, зіпрілій, аж
зеленій соломі лежить Охрім, чоловік Катрі. Три дні тому
Охріма, який занедужав і не зміг вийти на панські воловні,
покарали канчуками. Хворий не вийшов другого і третього
дня. Тоді на обійстя прибув сам пан економ. Розприндився,
розверещався, наказав вставати. Але Охрім не міг навіть
підвестися. Розлючений пан разів кілька оперіщив хворого
арапником, потім озвіріло,‘ з розмаху вдарив ногою раз,
удруге, втретє… доки не вилив усю свою зневагу і лють.
Непритомного Охріма відлили водою. Лежав нерухомий,
ніби закам янів, ледве дихав. Худе посіріле обличчя в си­
ніх басаманах. На грудях, скронях запеклася кров. Зустрів­
ши Гордія очима, Охрім силкувався щось сказати, але не
119 міг. Ворухнув спраглими устами й заплющив очі. З-під вій
викотились і застигли дві великих, змішаних з кров’ю сльози.
Гордій мовчав, зціпивши зуби. Груди повнили, розпи­
рали пекучі біль і гнів. Та що міг вдіяти…
Вже над могйлою Охріма дав клятву помститися. Тієї ж
червневої ночі полум’я над панським маєтком освітлювало
дорогу на південь…
Головатий прокинувся. Глипнув — ранкова заграва обі­
ймала півнеба. Випала роса. Похолодало. Земля прокида­
лась від сну: легкий вітерець уже бавився листям, погой­
дував віттям дерев, ганяв у низини білуваті пасма туманів.
З півночі по той бік Бахмутки синяву неба запинала сивіюча
імла. Було невідомо, чи то ще не вляглась степова пилюга,
чи то скопище диму, що валив і валив з Бахмутських куре-
нів-солеварень.
Уже коли сходило сонце, Гордій ретельно почистив
зброю, перевірив, чи не відволожився порох, зарядив пісто­
лі, але не застромив їх, як годиться, за пояс, а кинув у сакви
і рушив у дорогу. ,
& ч к *
Невеличкий хутір примостився над глибоким і довгим
яром. Півтора-два десятки хаток ніби раптово вибралися з
широких заростей болотяної осоки, вибігли, злякалися без­
крайньої рівнини й зупинилися, вросли у заквітчану сте­
повими квітами землю.
Де саме стояв курінь-зимівник найпершого тут поселен­
ня, козака Овдія, достоту невідомо. Хоча старіші з посе­
ленців показують якусь завалену, замулену землянку. На­
вколо неї перепалена глина, попіл, череп’я та залишки низь­
корослого дикого вишняка. Від неї до яру, видно, колись
ішов глибокий рів. Тим ровом можна було в разі небезпеки
збігти донизу, в густі комиіиі, до байрачних нетрищ.
Як тільки вдалині показалися хатки і садки, Головатий
завернув до ближчого гаю, залишив там коня і попрямував
до хутора. Тут він був уперше. Довелося спитати у стріч­
них, де живе Пилип Стонога. Розшукувати довго не довело-
г ся. Обійстя Стоноги було примітне: обсаджене акаціями,
\ кленами, обнесене частоколом. У тій загороді — хата, хлі-
\ ви, клуня, повітки, на подвір’ї всякий реманент, вози-ма-
\^жари.
Пилип зустрів, здавалося, радо: стис в обіймах, розцілу­
вав. Вражали тільки оті занадто голосні вигуки — «друже
120 мій», «Гордійку», «любий». І поспішно, ніби з надмірного
бажання пригостити дорогого гостя, повів його до хати.
У просторій, з дубовими лавами світлиці посадив на по­
чесне місце, на покуті. А сам чомусь не знаходив собі місця,
никав, тупцював, позирав у вікно, ніби виглядав іще когось.
В той же час^цікавився, де Гордій бував, звідкіля ґірибув.
А розмова не клеїлася. Запитання та й відповіді на них
були скупі й нещирі.
Головатий знав Стоногу струнким, хвацьким, чорнову­
сим і відчайдушно сміливим. Після загибелі Семена Дра­
ного у багатьох булавінців була навіть думка обрати Пи­
липа Стоногу отаманом. Але він незабаром десь зник. Вва­
жали — загинув. А коли з’явився, вже було пізно: загін
почав розпадатися…
Минуло десять років. Перед Гордієм сидів такий же
ставний, але вже бородатий, огрядний, напевне, вдоволений
життям чоловік.
— Ти скоро там, Пилипе?— почувся різкуватий, сер­
дитий жіночий голос.
Господар помітно знітився, крутнувся, замахав на гостя
рукою, мовляв, побудь сам, метнувся в сінці чи й ще кудись
і повернувся з хлібиною, нарізаним на тарілці салом, огір­
ками, цибулею, потім вніс невелику сулію з горілкою, на­
стояною на травах, з причепленими до шийки сулії на стро­
катій шворці двома чарками. За третім разом приніс велику
миску, наповнену молочною кашею.
Гордій вдоволено зиркнув на ту миску. Там парувала
його улюблена страва.
Господар підсунув ближче до гостя наїдки,! почав на­
повнювати чарки. В сінязі: почувся притишений гомін.
Двері відчинилися навстіж. В горницю увійшов корена­
стий, ще не старий чоловік з рудуватим скуйовдженим во­
лоссям і такою ж рудуватою ріденькою борідкою, босий,
ноги в волових кізяках, штани короткі, латка на латці, а
місцями одні гноти, таке ж лахміття й замість сорочки.
— Воли, добродію, вже в ярмах,— мовив рівним
глухуватим голосом рудоволосий і показав пужалном
у вікно.
В сіни ввійшли ще троє: молоді, безвусі. Теж босі і в
такому ж брудному дранті.
— Я зараз вийду. Підождіть там, надворі,— невдоволе-
но кинув Стонога.
— Що за люди?— здогадуючись, поспішив запитати
Головатий.— Твої?..— наголосив різко, розтягуючи слово,
121 і втопив погляд в застиглого, з піднятою сулією в руках
господаря.
— Втікачі. З панських, боярських,— намагався вимов­
ляти спокійно, вдавано байдуже Пилип. І ніби між ін­
шим: — Пригрів. Годую. Одягаю.
—-Т а бачу,— в тому ж різкому тоні повільно мовив
гість.— Бачу. Пригадуєш, як ми з тобою та Семеном у Мая­
ках, в Ізюмі та в інших місцях брали на’цундри та й били
дуків-зажер, які пригрівали бідного втікача-сірому, і так
пригрівали, що він ледве дихав…
— Так ті «пригрівали» ж; сказати б, своїх, із-за Дніп­
ра,— виправдувався Стонога.
— А ці? — запитав з притиском Гордій.
— Із-за ріки Ками, від якогось князя…— почав Пилип.
— Так що, ці не люди? — скипів Головатий.— Не така
кров? Он який ти став?! — уже гримів, підводячись. Лож­
ка, яку він тримав у руці, тріснула.
— Геть!— гримнув, теж зводячись, наїжачений Стоно­
га.— Геть, голодранцю!..
Зціпивши зуби, Гордій вийшов з-за столу і повільно,
крок за кроком почав наступати.
Пилип не витримав, задкуючи, опинився біля дверей,
крутнувся, ступив через поріг у сіни і раптом зник десь у
суміжній хатині.
Головатий натягнув шапку, постояв хвилю у важкій за­
думі, перекинув через плече сакви та й подався геть з осо­
ружного двору.
їхав на північ і на північ. За глибокої прірвою, де по­
чинається річка Луганка, Гордій повернув на схід, до хутора
Микитового. Степ вирівнявся: аж до небокраю тяглися бурі,
ніби іржаві, смуги збляклої трави, паленіла шипшина, чер­
вонів кущуватий глід. Низькорослі кривобокі дубчаки у бай­
раках вже помітно втрачали свою зелену окраску.
Пилене око понизовця вловило раптову появу п’ятьох
вершників. Вони вигулькнули з яру, мабуть, чатували, під­
крадалися. А коли наблизилися, припустили своїх коней
навперейми. Можна було повернути назад, добратися до
ближчого байраку, але Гордій розміркував: гайок замалий,
місцями вже оголений — не заховаєшся. Та й коні у пере­
слідувачів, напевно, бистріші, свіжі.
Запам’ятавши прикмети: два низькорослі, один біля од­
ного кущі терну, рівчак, зарослий полеглою сивою травою,—«
Головатий, не зупиняючи коня, опустив у траву ятагана,
122 через кілька кроків — пістолі й гаманець і, ніби нічого не
помічаючи, їхав тою ж повільною ходою. Коли пересліду*
вачі наблизилися, повернув свого коня назустріч. Але про­
їхав так, аби бути поблизу того місця, де лежать пістолі
і ятаган. На думці було: якщо буде непереливки, кинеться
до зброї. П ятьох, напевне, не подужає, але й живим до
їхніх рук не дасться…
Озброєні бердишами, списами, пищалями, в гостровер­
хих, насунутих аж на вуха шапках, в чумарках, перев’язаних
поясами, вершники оточували широким півколом, ніби да­
вали можливість спробувати вирватись. Але Гордій про”‘
втечу й не думав.
Коло замкнулось. Йому запропонували злізти з коня,
скинути кирею, чоботи, шапку. Не питаючи, хто він, звід­
кіля та куди їде, уважно обшукали, чи нема зброї та, ма­
буть, і грошей. У шапці знайшли цупку шкурлатину, спи­
сану великими чорними літерами, з відтиском царського-
орла.
— Щ о тут? — запитав один з вершників.
— Дивіться. Читайте,— спокійно, навіть, могло здатися,
зухвало кинув Гордій.
Шкурлатина пішла по руках.
З того, як вони, роздивляючись, вертіли і так і сяк,
було видно, що всі п’ятеро неграмотні.
— Про що ж тут? — уже сердито запитав той же, ма­
буть, старший дозорець.
— Грамота,— сказав нарочито твердо, з погордою Го­
ловатий.— Рудознавець. «У всіх місцях як на власних, так
і на чужих землях шукати, копати, плавити, варити і чисти­
ти всякі метали, цебто: золото, срібло, мідь, олово, свинець,
залізо, а також мінерали, як селітра, купорос, галун і ка­
міння»,— проказав скоромовкою виразно запам’ятоване з
написаного у Петербурзькій Берг-колегії і читане Григорієм
Капустіним. Не сказав тільки, що грамота підписана «Пет­
ром Першим. Не назвав і свого імені та прізвища. Знав: він
у списках «пущих завотчиків», «зловредних булавінців»,
яких розшукують на Дону, на землях Ізюмського, Харків­
ського, Ахтирського полків та й по всій Слобідській Україні.
Виголошене понизовцем вплинуло.
Шкурлат знову заходив по руках.
— Орел царський.
— Царський.
•— Такий, як на штандартї.
— І на паперах.
123 — І про метали-мінерали, мабуть, правда.
— Мабуть…— розмірковуючи, перемовлялись між со­
бою дозорці.
Повернули шкурлат Головатому і від’їхали.
Коли вершники геть віддалились, Гордій, ведучи коня
за собою, завернув до тернових кущів, підібрав свою зброю,
гаманця і рушив знову своєю дорогою.
Зважаючи на дуже делікатну затію, яка може нашко­
дити тим, до кого буде звертатися, Головатий вирішив бути
вельми обережним, завидна не з’являтися в селище, не зу­
стрічатися з небажаними. Отож у другій половині дня аж
до вечора випасав коня на розлогій, зарослій лозняком ле­
ваді, відпочивав. Коли геть стемніло, городами пробрався
до обійстя Клима Гончаренка.
У хаті ще не спали. Гостеві були раді. Нагріли літепла
обмитися з дороги, дали повечеряти. Коня поставили під
повіткою до ясел із сіном і вівсом.
Багато років тому доля звела Клима і Гордія в один по­
встанський загін, там вони й здружилися. І вже навіть після
того, як, здавалось, зовсім згасло булавінське вихоріння, їх
кілька чоловік не кинули зброю. На прудконогих, як сай­
гаки, конях краяли степ аж до Луганки, Кальміусу і нага­
няли холоду дукам-срібляникам. Та вже коли (як мовиться,
проти рожна не попреш) з усіх боків насіли царські посі­
паки, довелося розбрестися. Відчайдушний Клим з Перея­
слава пішов у прийми — одружився з дочкою гончара з
Микитового.
Скоро на ярмарках у Торі, Бахмуті і аж у Черкаську пі­
шла слава про добрячі, дзвінкі, як з міді, розмальовані та­
релі, глечики, миски Гончаренка Клима.
В затишнім курені гончарні пахло замішаною глиною,
перепаленим череп’ям, лоєм та тютюном з Гончаренкової
люльки. Розмовляли про се, про те, почали згадувати ми­
нуле, побратимів — саме на це й наводив Головатий.
— Цього року напровесні помер наш Данило Чупри-
нюк,— тихо, довірливо мовив Клим.— А пригадуєш, який
був силач, коня на плечах підіймав. Жити б йому та жити.
Молодий ще був. Та, кажуть, рана доконала. Боявся роз­
голосу, нікому не показував, що в нього розрубане рамено.
Лікувався травами, не допомогло. Прикинувся антонїв во­
гонь — і нема чоловіка.
— А Гараська, того, що з Курська, твого побратима,—■
продовжував Гончаренко,— напровесні спіймали і по­
вели…
124 — Хто впіймав? Хто повів? — стривожився Гордій.
— Посланець воєводи з того ж Курська,— відповів
Клим.— Звичайно, не один, а із загоном, гасав тут, нишпо­
рив і винюхав, упіймав кріпака. А за тиждень-два з тої ж
Курщини та з Полтави сюди прибуло кілька родин з сяким-
таким реманентом. Оселилися. Живуть.
Розмова закрутилася навколо того, що дикопільський
степ залюднюється, та ще й хутко залюднюється. В низи­
нах, понад ярами, ближче до води, отаборюються цілими
хуторами втікачі з Правобережної і Лівобережної України.
Колишні поодинокі козацькі зимівники обростають новими
поселеннями.
Поряд з втікачами з Київщини, Чернігівщини, Волині
осідають орловські, курські.
Широкий, безкраїй степ. Щедра земля. А привілля нема.
Шматують, загарбують ковилевий простір, сіножаті, байра­
ки, пустища і поселення царські посіпаки: князі, воєводи,
дідичі, всякі служиві. І люди, що ховалися тут, у степах,
від татарви, споконвіку боролися з кримчаками* ті, що не­
давно тут оселилися, стають кріпаками. їх уже женуть на
«послушенство» — на панщину. По спинах гуляють кан­
чуки.
— А місяців два чи трохи й більше,— оповідав Гонча­
ренко,— до нашого Микитового заявився із загоном якийсь
служивий, майор, чи що. Вели забитих у диби і пов’язаних
один до одного налигачем десятків два втікачів. Впіймали
і в Микитовому чотирьох…
— І ніхто не спробував відбити? — запитав, зиркнув­
ши гостро, Головатий.
— Чому ж,— заперечив Клим.— Загін той трохи було
наполохали, багатьох кріпаків відбили.
— Отаке!..— зрадів Гордій.
— В сусідньому селі, Ясеновому, по дорозі до Торської
фортеці,— пояснив Гончаренко.
«В Ясеновому живе колишній булавінець Тиміш,— зга­
дав Головатий.— Ото, мабуть, він і креше іскри… Це добре».
— А щоб роздмухати на повну силу, як колись? — ска-
вав уголос.
Клим не відповідав. Сидів нерухомо і раз по раз пихкав
своєю люлькою.
Гордій, затамувавши подих, скоса позираючи, ждав.
Окутане пасмами диму, густою вечоровою сутінню об­
личчя Гончаренка було невиразне, якесь занадто широке,
одутлувате. І вся його постать у довгій, аж до колін, вима­
125 заній глиною сорочці нагадувала незграбну кам’яну бабу,
яка стоїть на степовій могилі.
— Відійшов я від такого діла,— щиро признався
Клим.— Не думай, що боюся,— цідив повільно,— а якось
так, ніби перебродило в мені й осіло…
Лоєвий каганець, який ледве блимав хитким жовтавим
язичком, почав і зовсім чахнути. В курені потемнішало.
Господар заходився підтягувати гнота — мабуть, почував
себе незручно за свої слова й почав запевняти, що коли б
десь затівалося «святе діло», то він, напевне, міг би де в
чому допомагати.
Гордій уже не слухав. Була думка запитати, чи далеко
звідсіля до того Ясенового, чи знає він тамтешнього чоло­
віка Тимоша, але не запитав.
Схід сонця Головатий зустрічав серед моря райдужно-
золотистих іскор, завислих густими гронами на пір’їсто-во­
лохатих стеблах тирси, на іржавих волотках полину! на
довгих кущуватих і цупких вусиках пирію.
В степовому роздоллі почував себе бадьоро, спокійно.
За звичкою бути завжди напоготові окидав поглядом аж
до обрію. Табунець сайгаків, наполоханий його появою, ви­
скочив з зеленої долини і прудко помчав. Порівнявшись із
степовою кам’яною бабою, що похмуро, витрішкувато лед­
ве визирала з бур’янів, зупинив коня, зняв шапку, вкло­
нився. Вклонився не ідолищу, яке бовваніє отут, можливо,
й тисячоліття, а могилі, на якій воно стоїть. Це вже в Гор­
дія так: де б не зустрів могилу, завжди вклонявся з надією,
що хтось чемний вклониться, віддасть шану і його прадідам,
батькам, котрі спочивають на цвинтарі в далекім, загубле­
нім серед лісових хащів хуторі Рубайці.
Пригод у дорозі ніяких не трапилось. Не бачив нічого
підозрілого. Хіба що вдалині, аж під обрієм, було, з’явився
загін вершників. Вони розтягнулись довгим ланцюжком,
їхали в тому ж, що й Головатий, напрямі. Х то такі — неві­
домо. Карателі чи сторожа, яка чатує, щоб не прорвався до
осель на берегах Сіверського Дінця татарський чамбул. Аби
уникнути зустрічі з невідомими, Гордій звернув трохи пра­
воруч, до неглибокої лощини, доки загін не зник — ніби роз­
танув. Та зустрітися з тими вершниками йому таки довело­
ся, і навіть скоро.
Широка, приземкувата, з нерівно підрізаною, низько на­
вислою стріхою хата Тимоша Теслі стояла біля самісінь­
кого дубового гайка. Дерева обіймали півколом, як живо­
пліт, обійстя, затіняли від сонця, захищали в негоду від
126 вітру, хурделиці. Тут було затишно. Стіни хати побілені.
Вікна обведено синюватою облямівкою. Широка, рівна при­
зьба. Але на подвір’ї, порослому споришем, ні клуні, ні
повітки, ні якогось реманенту — голо.
— Тимоше, а до нас гість! — почувся жіночий голос.
Із-за густого, уже пойнятого червіньковим полум’ям
вишника вийшов довготелесий, з розкуйовдженим на голові
сивуватим волоссям, босий, у білій розхристаній на грудях
сорочці і, в широких полотняних штанях чоловік. У руках
він тримав ціп і два жовтаво-рябих гарбузи. Слідом за дов­
готелесим ішли двоє дітей, теж несучи гарбузи. За хлоп­
чаками спроквола простувала невеликого зросту, в широ­
кій — в кілька пілок — спідниці, пов’язана рябенькою хус­
тиною жінка.
— Он він, біля воріт,— показали хлопчаки.
Тиміш неквапливо відкинув геть ціп, поклав гарбузи,
перестрибнув через палісадник і з розгону широко розкри­
тими руками обхопив Гордія.
— Головко! Ой ти ж мій Головко! — вигукував на ра­
дощах Тиміш і раз по раз чоломкався.— А ти такий же, як
колись, як тоді…— казав він і підморгнув Гордієві.— Ми­
нають літа, а ти не міняєшся з виду, не міняєш своєї
стежки…
— Така моя доля. І не нарікаю на неї,— відповів Го­
ловатий.
Готуючись частувати гостя, Тиміш наказав жінці до
борщу і каші зварити вареників з сиром, а до оковитої обо­
в’язково дістати з льоху отих огірків, що засолені з хроном
та вишневим листом.
— Нічого цього не треба,— рішуче запротестував Голо-
ватий.— Тільки, якщо можна, кашу пшоняну, а то, призна­
юсь, бачив учора, а не їв…— І йому мимоволі згадалося до
подробиць все, що відбувалося на подвір’ї і в хаті Пилипа
Стоноги.
— Як так — не треба?— обурювався Тиміш.— Готуй,
жінко, усього, що у нас є, і якнайсмачніше. А ти, Гордійку,
коня свого пусти на город, хай пасеться.
— Я вже знайшов добре пасовисько,— заявив Голова-
тий.— Он там, під дубовим гаєм, зелена отава.
Тиміш хотів було зупинити Гордія, щось ніби збирався
сказати, але тільки махнув рукою.
Вертаючись до хати, Гордій розглядав город та обійстя
Тимоша, усі його статки. Вражало, що тут, як і на подвір’ї,
убого. Дивувало: навколо, скільки оком кинеш, степ, цілин-
127 на земля, а город маленький. Раніше, як видно, був наба­
гато більший, та кимось обкарнаний. І те, що на ньому
вродило, якесь миршаве, ніби господарі полінувалися до­
класти, як то годиться, до землі рук. Невеликий вишник
занадто густий, пор^д нього притулилися маленький стіже­
чок жита, кілька околотів, купка свіжої соломи.
«Яка причина такої недбалості? — думав стурбований
Головатий.— 3 виду, здається, Тиміш чоловік при здоро­
в’ї, і жінка ніби не квола, обоє не старі, при силі. У загоні
Тиміш був не з останніх козарлюг, надійний,.душею лагід­
ний, а в бойовому ділі — твердий».
Роздумування Головатого перервав господар, запросив­
ши до столу.
—–Давай, друже Головко, пополуднуємо. Хоча воно така
пора, що можна й підвечіркувати. Так ми давай заразом.
Біля дверей, де господиня поралася з мисками та лож­
ками, юрмилось аж п’ятеро дітей, білоголових, з умитими,
засмаглими личками,— три хлопчики і дві дівчинки. Сороч­
ки, штанці і спіднички на дітях чисті, але уже в латках,
вистріпані. Старшенькі хлопчик і дівчинка стелили в палі­
саднику- під розлогими кущами ружі рядно та рушника, на
яких мали ставити страву. А малеча горнулася до матері
і цікаво позирала на дядька, який ішов, обнявшись з їхнім
батьком.
Головатий глянув на гурток убого зодягнутих дітлахів,
і його ще гостріше вразили Тимошеві нестатки. Невже при­
чиною велика сім’я?.. Не зведе кінці з кінцями, а до того ж,
мабуть, неабиякі клопоти збирати бойових однодумців…
Бо хто ж, як не він, підняв людей у Ясеновому на розгром
карателів, про яких говорив Клим.
А поки що, відганяючи геть всі прикрі думки, Гордій
Л розкрив свої широчезні сакви і частував малечу медівни-
‘ ками, бубликами; старшим тикав до рук мідні шажки, ко-
\ пійки і шкодував, що немає в нього якихось дитячих ігра-
шок-забавок.
Полуднували всім сімейством. Тільки діти трохи осто­
ронь від Дорослих.
Гордій щиро хвалив страви. Вони були смачні, особливо
борщ і молочна каша.
Від воріт донеслись навальні, лункі удари. Били чимось
дерев’яним, важким.
Тиміш схопився і, як був — без Шапки, босий, поспішив
на той виклик, відчинив ворота. На сірому, не так баскому,
як ситому коні, прикрашеному дорогою, з срібними та мід-
128 ними бляшками уздечкою, в’їхав непоказний з себе, але
набундючений, худорлявопикий, ще молодий чолов’яга. При­
вертало увагу виголене широке підборіддя, над скронями
Звисали мички рудуватого волосся, на голові, ніби великий
прив’ялений лопух, нависав сукняний капелюх.
Погарцювавши на подвір’ї, вершник зупинився біля
хати,, де стояв Тиміш.
— Збирайся до кошари. Повезеш вовну до Святогір-
ської переправи,— не вітаючись, навіть не дивлячись на
того, до кого звертався, наказав гаркаво прибулий.— А жін­
ка твоя,— додав, ніби раптово згадавши,— завтра ранком
хай виходить до магазею віяти зерно.— Шарпнув повіддя,
кінь крутнувся, готовий рушати.
Тиміш заступив дорогу.
— Я прошу дати мені два дні. На току розкидане збіж­
жя. Треба домолотити.
— Вовну спаковано на возах. Вирушай сьогодні,— ніби
відрізав голобородий. Зиркнув на палісадник, де сиділа при­
нишкла сім’я, затримав погляд на гостеві і виструнчено, за­
ломивши доверху криси капелюха, повільно виїхав з двору.
— Ваш пан-володар?— запитав Головатий Устю дуже
стримано, ніби про щось звичайнісіньке, хоча весь набрякав
обуренням, гнівом.
— Управитель маєтку,— відповіла жінка, бліднучи, і по­
сіріле округле лице її зросили сльози. Вона не витерла їх,
стояла ніби скам’яніла.
— І давно в ярмі? — тим же тоном вів Гордій.
— З весни пішов третій рік,— відповів уже Тиміш.—
Все Ясенове, навколишні хутори, байраки, сіножаті мило­
стиво даровані з Петербурга ротмістру Синьку.
— Синьку, кажеш? — перепитав, схоплюючись на ноги,
здивований Гордій.— Знаємо,— відповів сам собі.— Знайо­
мий. В Ізюмському реєстровому полку був осавула Синько,
а перейшов до драгунії карателя князя Долгорукого — став
ротмістром. Знаємо — лисиця. Тхір. Довго ганявся за на­
шим загоном, та сам було попався в пастку. Мали сунути
його у зашморг. Змолився: «Каюсь. Помилявся. Кину
зброю. Піду в Святі Гори на прощу.-Хай бог простить грі­
хи». Відпустили. Так оце він…
Тиміш стояв понурий і тільки ствердно кивав головою…
— А ви що, сонні телята? Обора вам сподобалась, і на­
віть не мекаєте? — уже глузував Головатий.
— А чого ж мекати? Обора нова, затишна, міцна,— теж
в’їдливо відповів Тиміш і вже спокійно, щиро:— Писали
5 437
129 папери, їздили нарочні до Ізюма, до Бєлгорода, були у воє­
води, а нам одне і те ж — «дароване самим його величністю
земля і все, що є на ній».
— Податися б у якесь вільне місце,— встряла до роз­
мови Устя.— Але ж з таким кагалом… та й куди його…
До воріт підійшли кілька чоловік, взутих у постоли, де­
котрі в личаках, з торбинками за плечима — воловики, які
мали вирушати з мажарами, навантаженими вовною.
Устя пішла до хати готувати харчі в дорогу.
— Тяжко. Ой тяжко, Головко,— в глибокій задумі з бо­
лем вимовив Тиміш.— Скрутили, давлять. Але ми теж ча­
сом, буває, кусаємось.— За цими словами він випростався,
пожвавішав.— Тижнів два тому ми засвітили панові Синь­
ку добрих дві свічки — скирти сіна згоріли дотла.
— Хто — ми? — поспішив Толоватий.
— Тобі, Головко, признаюсь. Тільки тобі.— Тиміш ки­
нув порпатись біля постолів, підвівся, наблизився і майже
пошепки: — Робітні люди з Бахмута: Григорій Шагрій,
Яким Куцевич, або просто Яким, я та ще наш ясенівський
хлопець Семенко.
-т— Семенко зараз тут? — запитав Гордій.
— Теж у Бахмуті. Та що я плету,— спохватився Ти­
міш,— поблизу Бахмута в долині випасає кінські табуни.
Семенко у нас і заводій. Але якщо правду мовити, то ку­
саємо ми дуже легенько, як беззубі, тільки лякаємо. А хо­
тілося б, як ото, бувало, ми з тобою… Та, признаюсь,
боюся посиротити дітей…
Гордій обняв Тимоша і щиро розцілував його.
Вже коли прощалися, у Головатого, було, з’явилася дум­
ка запитати Тимоша, як прізвище того «заводія» Семенка.
Але поблизу стояли воловики. Вирішив: «Не варто при
невідомих людях згадувати таку людину. Досить і того, що
знаю, де його шукати».
Коли сонце стало на вечірнім прузі, понизовець уже
під’їжджав до Бахмута. Було бажання зразу ж добратися
до тієї долини, де випасаються косяки коней, але насува­
лася ніч. А приїхав не в гостину, а по такому ділу, що з на­
скоку, напевне, його не закрутиш. Треба бути обачним. Та
й добре поміркувати, з чого та як його краще починати.
Коня стриножив на тому ж місці, де випасав кілька днів
тому,— на галявині в чагарях. Сам перебрався ближче до
городка. В низині неподалік від Бахмутки виднілися оку­
130 тані димом та клубками пари солеварні. Головатого зараз
цікавили не ті споруди, не сіль, а солевари: Григір Шагрій
і Яким Куцевич. Що воно за люди? Як з ними зійтися?

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.