Байдебура П. А. - Вогонь землі: Роман, оповідання

ВОГОНЬ ЗЕМЛІ. РОМАН — Іскри гніву – стор. 8

Гроза насувалась із-за Дінця. Чорні кучугури хмар від­
разу поглинули надщерблений місяць. Війнув холодний
рвучкий вітер, заграв у діброві басовитим гудінням. Десь
за Дінцем розкраяла півнеба блискавка. Ніби неохоче,
спроквола, ліниво прокотилося туге гримотіння. Блискавки
частішали, рвали чорну низьку запону, на мить освітлю­
вали сивіюче звивисте хмариння. Гриміло все ближче і бии-
жче. Упали перші краплі. Дощ припустив і вщух, ніби ля­
кав або ж роздумував — іти чи не йти. А потім залопотів
і полився без упину.
Крізь скажений посвист вітру, гуркотняву грому і пе­
ріщення дощу раптово вчувся людський голос. На подвір’я
з густої водяної круговерті з’явилася постать. Вона, хитаю­
чись, ішла… зупинялася…
— Прямуй сюди! Під повітку! — майже разом прокри­
чали Скалига і Головатий.
Постать шарпнулася на голоси. Порив вітру шугнув, уда­
рив зливою. Постать хитнулася і мов підкошена впала.
Головатий і Скалига, як були, вибігли на подвір’я.
— Ви, діду Петре? — почулося зраділе,— Спасибі. Не
турбуйтеся. Я сама. Голос дівчини видався Головатому знайомим.
— Я до вас, дідусю. До вас, з тяжким горем,— додала
дівчина, викручуючи мокрі обтяті коси.
— Говори сміливо, Христе, цей дядько — свій ЧО­
ЛОВІК.
«Христя, наречена Семенка…» В уяві Гордія постало:
візок, постать парубка з завихреним білявим чубом. На ру­
ках дибиці. Поряд юнака дівчина…
— Говори, що там у тебе…— нагадав господар.
— Семенко у Торі в острозі,— вимовила на диво спо­
кійно Христя.— Минулої ночі вони налякали ясенівського
пана…
Христя оповідала, як везли парубка, як збунтувалися
ясенівці. Головатий не дослухався. Він знав більше, міг би
розказати про свою невдалу спробу звільнити того Се­
менка.
— А солевара Григора зараз у Бахмуті немає,— пові­
домила Христя,— Тільки Яким, Григір поїхав…
— Знаю. В дорозі,— сказав Скалига.— А з тим паном
можна було б заждати,— ніби роздумував сам з собою.—
Та якщо сталося, то вже нічим не зарадиш. Семенка треба
виручати. Ось що,— уже звернувся до Христі,— ступай,
дочко, до хати, там на жердці знайдеш одяг онуки. Пере­
вдягнися в сухе, відпочинь — і гайда до Тора. Відшукаєш
хату ченця Якова, його ще там знають як чаклуна. Зна­
йдеш, його хата поблизу фортеці. Розкажеш старому все,
що сталося, і попросиш від себе та й від мене, хай довідає­
ться, куди саме запроторили парубка. Це важливо знати.
А тоді подумаємо, що нам робити.— В дорогу, Христе,—
радив Скалига,— вирушай на світанку. Вітрище і дощ, тре­
ба гадати, ранком втихомиряться. Іди відпочивай.
Христя обхопила голову руками, метнулася і зникла
в хаті.
Скалига, закотивши штани, накинув на голову ворочком
мішок, пішов босоніж до пасіки. Повернувся не скоро. За-
тьопаний, мокрий, але задоволений.
— Вулики як вкопані. Не пошкодило,— говорив сам із
собою.— Діло таке,— уже звертався до гостя,— треба по­
передити того бахмутського солевара Григора про небезпе­
ку. А то, може, і йому простелеться дорога до Торської фор­
теці.
— От і є причина зустрітися,— сказав Гордій, кута­
ючись в кирею і простягаючись на сіні.— А солевар той,
як виявляється, не стоїть осторонь боротьби.
157 — Навіть, скажу тобі, стоїть дуже близько,— запевнив
Скалига.— Якщо ти, Гордію, доберешся щасливо до нашої
Синюхи,— уже крізь сон, але виразно чує Головатий голос
Петра, який улігся поряд,— то на тому торговицькому бе­
резі, отам, де річка круто повертає на південь, біля самої
води хата… пізнаєш по кам’яному підмурку. Та ще при­
кмета: з причільної сторони груша, висока, крислата. Груш­
ки невеликі, кругленькі, червонобокі, а солодкі… Особливо
коли влежаться. Та ще там невеликий вишняк. Зайдеш до
хати, вклонишся тим, хто там зараз живе. А якщо пусто,
вклонися тому місцю, від мене вклонися…
Слова глушить дощ, розвіває вітер. А старий говорить
і говорить…
Надійшов похмурий світанок. Набухла від дощу земля
німувала. Рівнини перетворилися на широкі мілкі озера.
З низин тягнуло задухою перетлілої трави, намулом.
Перед повіткою, де, ще не прочумавшись, лежали Ска­
лига і Головатий, з’явилася Христя.
«Ти що, дівко, чи не здуріла, в таку негоду всю ніч
мандрувати»,— хотів дорікнути господар, та тільки вимо­
вив здивовано:
— Була?
— Була! — поспішила відповісти Христя.— Запротори­
ли у башту.
— Іди в хату. Відпочивай,— звелів Скалига.— Я буду
думати. Іди!
Христя повільно рушила подвір’ям і, вже взявшись за
клямку дверей, обернулася, сказала:
— Він у третій башті, що «авпроти хати дідуся чак­
луна.
І зникла в сінях…
На подвір’ї з’явився Захарко, дуже схожий на татар­
чука хлопець. У руках тримав великий лук, а на чересі —
сагайдак, наповнений опереними стрілами. Скалига показав
йому на зелене верховіття високої сосни. Захарко пустив
стрілу. Верховіття захиталося. Друга стріла надломила
гілку.
Скалига виніс із комірчини тонке і вузьке лезо ножа,
запитав, чи стріла донесла б його на таку, як ота сосна,
височину.
— Донесе і влучить,— запевнив Захарко.
Головатий розумів: Петро задумав послати ножа в’яз­
неві через загратоване віконце башти.
158 — А може, спробувати звільнити з допомогою когось
із сторожі…— натякнув Гордій.
— Я теж про це думаю,— сказав Скалига.— А ти, Гор-
дію, коли зустрінешся з Шагрієм, то вже разом навідайтесь
до торського чаклуна Якова Щербини. Нам треба діяти
спільно і не гаючись.
Головатий висипав з потаємної кишеньки решту золотих
і срібних кружалець — на звільнення в’язня, попрощався
і поспішив до Бахмута.
Не доїжджаючи городка, звернув на дорогу, яка вела
до хутора Зеленого. Тою дорогою мав вертати з чорним
камінням Григір Шагрій.
Візок із в’язнем в супроводі вершників-конвоїрів та сто­
рожів в’їхав на подвір’я фортеці. Семенка зсадили на землю.
Рухатись у дибах він не міг. Довелося знімати з ніг
важкі колоди.
— Та вже заодно збили б і з рук. Не втечу ж,— по­
просив хлопець, озираючи вузьке, затиснуте високими ка­
м’яними мурами дворище.
На прохання не зважили.
Семенко турнув звільненими ногами колодки, випро­
стався і рішуче закрокував до воза з наміром розбити об
полудрабок дибиці. Але його перехопили, взяли під руки
й повели.
Зайшли у вузький, з низькими дерев’яними східцями,
які вели вгору, темний коридор. Нарешті зупинилися, віді­
мкнули двері і пхнули в невелику, збиту у зруб з дубових
колод комірчину. Непривітно, темнувато. Денне тьмяне світ­
ло сіялось крізь вузький проріз-дучку. Воно, здавалося, роз­
ганяло по кутках густий морок, і саме з ним у хижку вли­
валася ядуча задуха.
З рук в’язня зняли дибиці, зате ноги забили в колоди,
прикуті ланцюгом до одвірка окованих залізом дверей-
Можна було сісти, лягти, перевернутися з боку на бік, на­
віть підвестися і ступити один-два кроки, але не добратись
до прорізу-дучки.
Оговтавшись, Семенко уважно оглянув комірчину. Дуч-
ка привертала особливу увагу.
«Коли б збити з ніг диби,— майнуло заманливе,— то бо­
ком, хай з натугою, а можна було б протиснутись, але ж
голими руками дубові колоди не роздовбаєш».
Семенко через силу підповз до дверей з наміром огля­
нути, може, десь знайде щілину або ж спробує навалитись
159 плечима. Але оглянути не довелося. Вчувся скрегіт заліз­
ного засува чи замків. Двері відчинилися, до комірчини уві­
йшов з ціпком у руках кремезний, не молодий, але й не
старий, повновидо-рум’яний чоловік. Старенька чумарка, на
голові підпалений сонцем бриль, сині вилинялі штани, стоп­
тані, запорошені постоли — все говорило про те, що чоловік
відміряв не одну верству дороги, доки сюди добився. Але
як він опинився тут, у башті? І чого йому треба?
— Здоров, хлопче! — скидаючи бриля, привітався ру-
м’яновидий.
— Здорові були і ви, дядьку,— відповів чемно Семенко.
— А чого це тебе, небоже, сюди запроторено? — здиву­
вався гість.— Молодий, здоровий, тобі б оце вправлятися
з ціпом чи заступом або в полі орати, а тебе, ніби злодюгу,
завели до фортеці, замкнули у вежі. Та ще й, бачу, роз­
писали, покромсали, сучі діти? Он які басамани на лиці, на
плечах закривавили. От нелюди!..— Гість забідкався, за­
ойкав, аж скривився.— Я, хлопче, тутешній, торський,—
крокуючи-тупцюючи, уже трохи спокійніше продовжував
дядько,— а раніше, правда, це було давненько, проживав
у Ясеновому. Знав твого батечка, царство йому небесне,
еге ж, знав, та й матір знаю. Лащові. Та оце довідався,
молодого Лащового, їхню дитину, Семенка, привезли до
Торської фортеці, кажуть, лиходій, щось накоїв… Згадав я,
хлопче, твоїх рідних,— добрих, порядних людей,— та й ду­
маю: увірву часинку, піду провідаю, свій же, сказати б,
чоловік, дізнаюся та, може, чим і допоможу, бо ж я, при­
знаюся щиро, маю тут руку, знайомий із сторожею, та й
з тими, в яких кінці на волю чи в неволю… А поки що під­
кріпися, друже, ось хлібець, сальце, підкріпися…
Дядько поклав біля Семенка полотняний ворочок із їжею,
підійшов до прорізу-бійниці, 1встромив у отвір голову, глянув.
— Височенько,— мовив ніби сам собі,— височенько за­
проторено, хай йому біс! Оце згадав,— звертаючись до в’яз­
ня,— пішла така чутка, ніби минулої ночі у тому Ясеновому
добре віддухопелили, чи навіть прибили до смерті, тамтеш­
нього дідича. Чи ж так?.. ,
— Не знаю. Не чув,— відповів байдуже Семенко.
— Та не будь таким непривітним, відлюдком,— обра­
зився гість.— Кому-кому, а мені, друже, ти можеш сміливо
звіритись. Я не чужий, не ворог…— І посміхаючись, пони­
зивши голос, довірливо:— Кажуть, дідич той, Синько, чи
як його, пізнав тебе… Та це, Семенку, любий, не так уже
й важливо, можна викрутитись. Добре, їй-богу, добре, що
160 ти не признався отим посіпакам. Діло поведемо удвох. Ви­
крутимося. А дідич той, мабуть, таки добре в’ївся людям
у печінки, коли проти нього ремствують і такого страху
йому нагнали… Одні кажуть, тої ночі отих, що наганяли,
було троє, а інші — ніби чоловік півста ловило пана та
м’яло. А скільки ж насправді?..
В’язень мовчав.
— Хто-хто, а ти повинен знати про ту катавасію,— уже
вимогливо прискіпався гість.— Хай безневинно тебе ув’яз­
нили, але ж не викручуйся, тієї минулої ночі ти був у Ясе­
новому?
— У Бахмуті,— заперечив Семенко, намагаючись сісти
навпочіпки.
— Брешеш! — скипів дядько, оперіщив хлопця пали­
цею, потім вихопив з-під поли ремінний, з прикріпленим на
кінці залізним обрубком нагай і одним коротким, рішучим
ударом розсік вухо, щоку аж до підборіддя. Семенко обома
руками прикрив очі, хитнувся, упав. Удари канчука падали
на плечі, руки, ноги.
— Вас було троє! Троє!.. Х то вони?.. Хто вони?..— за
кожним ударом злітало грізне, вимогливе. Голос заповнив
комірчину, слова обривалися, то знову злітали, високі, ска­
жено-верескливі. Потім голос почав віддалятися і зовсім
затих, зникло і мерехтливе світло…
До свідомості в’язень прийшов розбурканий гримотін­
ням. Крізь бійницю вривався гуркіт, шумливе періщення
дощу. Подихи вогкуватого вітру остуджували комірчину,
але не гасили спраги, яка нестерпно діймала. Семенко до­
слухався до шуму, до безперервного дзюрчання, і в напруж-
ливій уяві бачив перед собою кипучо-грайливі потоки… Зда­
валось, вода поблизу, підступає і ніяк чомусь не хлюпне
ближче, все тіло проймає палючий вогонь — до нестями хо­
четься закропитися хоча б краплиною цілющої вологи.
Вітрові хвилі заносять у йроріз дощові бризки, він на­
магається вловити їх спрагливими губами, до нього вони
не долітають.
Руки намацали колоду, ланцюг, залізо було холодніше,
ніж дерево. Але як його дістати?.. Семенко ліг боком, ско­
цюрбився, рукою вхопив ногу, підтягнув, припав устами до
терпкого залізного кільця й застиг.
Крізь забуття-дрімоту він нараз уловив якийсь брязкіт,
ніби щось вдарилося об стіну і в ту ж мить упало -на під­
логу. А може, здалося?.. Оглянув стелю, стіни, зирнув на
дучку. В отвір проникали ранкові промені сонця, били
6 437
161 навскісно, досягали дверей, грайливою райдугою відбивались
на краєчку одвірка, широким пасмом стелилися по підлозі.
І раптом Семенко побачив у тій світлій смузі довгу дерев’я­
ну стрілу з залізним наконечником-ножем.
З завмиранням серця, прислухаючись^ чи, бува, хто
сюди не наближається, хлопець, зібравшись з силою, рво­
нувся до стріли. Гримнула диба, задзеленчав ланцюг, ноги
у щиколотках пройняла нестерпно пекуча ломота. Проте він
лише торкнувся вказівним пальцем тонкої кленової палички,
навіть зрушив її з місця, але не більше.
Украй знеможений, перепочиваючи, Семенко ні на мить
не відривав погляду від деревини з залізним наконечником,
міряв очима відстань: якихось, може, кілька вершків — і він
вхопить той порятунок. І — воля!..
Коли, напружившись, рвонувся іще раз, рука, здавало­
ся, зламалася чи вивернулася в суглобі плеча, пальці зсу­
домило. Лежав навзнак, безсилий; тіло, пройняте тупим
болем, дерев’яніло, хилило на сон чи втрачав свідомість, але
він вирішив не здаватися, і вирувала тільки єдина думка,
рішуча, вперта: перепочити, зібратися з силою і знову…
Він мусить дістати, мусить…
— Еге-ге-ге!..
— Оце так дивина!..— почулися майже разом пискли­
вий голос уже знайомого червонопикого дядька й інший,
грубіший.
— Не дістав!
— Еге ж, щеня!
— А докинув же хтось…
-— Знайшлися, бач, такі, що турбуються, вболівають.
— Знайшлися, сучі діти!
— Гей, ти, розбишако!— червонопикий з розмаху вда­
рив в’язня під бік ногою, повернув його навзнак.
Нйд Семенком стояли двоє в одязі козаків Ізюмського
І слободського полку: у сірих коротких свитках, підпереза­
них шерстяними поясами, широкі сині штани звисали над
\халявами чобіт, в руках нагаї.
— Хто вони, твої спільники?
— Хто вони?
— Говори, з ким був у Синька?
— Говори, собако! — викрикували обидва і оскаженіло
били ногами, нагаями.
Опритомнів, коли волокли вниз. Дерев’яна колодка би­
лася об круті східці, але болю в занімілих ногах Семенко
вже не відчував.
162 Внизу, біля льоху-склепіння, почув:
— І цього до того гурту?..
— До того, що відправимо до Ізюма, до фортеці.
Відчинили двері, кинули на щось мульке, холодне. Хоті­
лося глянути, куди ж він потрапив, але не міг розкрити за­
литі кров’ю повіки.
* * * ‘
На стінах, жердках просторої світлиці висіло безліч
пучків духмяного любистку, м’яти, кануперу, материнки,
пагінястого донника, сивого полину, вічнозеленої омели,
ялини, кетяги калини, модрини. І тут же: сніпки пшениці,
проса, вівса, гречки — все, що родить у полі, росте на го­
роді. Пахощі переповнювали кімнату. їхній солодкуватий
дух бив у передпокій, сіни, аж надвір.
Старий Яків у сірих, грубого полотна штанях, у білій,
з мережкою на рукавах сорочці лежав випростаний на низь­
кій, дерев’яній, вимощеній татарським зіллям та полином
примістці. На диво густе біле волосся розпатлане, срібля­
ста борода спадала на груди, очі прикривали зморшкуваті
повіки.
— На яких саме словах ми, Арсенку, зупинилися? —
запитав старий.
— На соляних шляхах.
— А як воно там…
— Стародавній «соляний шлях» брав свій початок від
Дніпра, пролягав степом на південь до Чорного моря, вів
на схід,— читав Арсенко.— Та ще «соляний шлях» почи­
нався з Карпатських гір і тягнувся до Київської Русі.
А шлях «муравський» виникав із глибини України і йшов
до Криму, Азовського моря, завертав на північ, вів до Ка­
луги, Москви. Шляхи довгі-предовгі. Люди говорили загад­
ково: «Лежить Гася — простяглася: як устане — до неба
достане». «Кальміуська сакма» — шлях, яким виривалися
з Криму татарські орди,— уповільнив читання Арсенко,—
і плюндрували землі слов’ян — людей забирали в неволю,
грабували чумацькі валки з крамом…
— Про шляхи, мабуть, доволі,— роздумуючи, мовив
старий.— А до написаного додай таке: «У віки X V та X V I
сіль на Україну ішла з поліської Велички, Перемишля, Га­
лича та Криму». У тих Величківських копальнях побував
і я. Та про це, хлопче, не вписуй, кому воно потрібно. По­
бував я там після того, як варив ту сіль у Соловецькому
монастирі. У тому монастирі я і почув говорене ігуменом
6* 163 Зосимою: «Дров множество секущи готовлях, и воду от
моря черняху и тако соль варяху торжникам на куплю».
Сонячний зайчик продерся крізь листя вишні і почав
бавитись на долівці.
— Сонце на полудень,— сказав, обриваючи свою опо­
відь, старий.— Давай, Арсене, перепочинемо. Я подумаю,
що ми буДемо з тобою вписувати далі, та, може, й подрімаю
трохи. А ти погуляй, збігай до озера, покупайся. Назбирай
у садку груш та яблук. Катай…
Старий зручніше вмостився і заплющив очі.
Арсенко побував у садку, але швидко вернувся до хати.
Тихцем, скрадаючись, позирнув на сонного чи задуманого
старого, пройшов до столу, сів на те ж місце, на якому тіль­
ки що сидів, узяв до рук не відому йому, написану самим
Яковом Щербиною книгу, розкрив і почав тихенько читати.
«Ординці напали на світанку. Хутір наповнився стуго­
нінням, жахними криками, вогнем. Хату Щербини татари
обложили з усіх сторін. Намагалися підпалити — не горіла.
Вночі пройшла злива — солом’яна покрівля намокла. Та­
тарва била дерев’яними таранами в стіни, двері. Усе двиг­
тіло, але не піддавалося. Нападники лізли у вікна. Але
в отворах стояли батько, мати, мій старший брат Степан і я.
Розхитана хата ходила ходором. Впали причільна стіна
і половина стелі. Під ними навіки полягли батько з матір’ю.
Я і Степан билися з татарвою ще в сінях, потім на подвір’ї.
Нараз мені на голову упало щось важке, пекуче. Коли про­
чумався, розплющив очі, мене, заарканеного, зв’язаного,
тягли з двору.
Востаннє я бачив зруйновану, задимлену хату, біля при­
зьби з затиснутими в руках вилами мертвого брата.
Татарський чамбул рухався на південь. Щоб уникнути
зустрічі з можливою погонею, вони пробиралися ярками,
долинами.
Мені здавалося, що я не витримаю тих мук. Боліли
розбиті, скривавлені ноги, набрякли зв’язані сирицею руки.
Хотілося упасти на землю і хоч на мить перепочити, а татари
гнали і гнали — поспішали до свого надійного захистку, за
Перекоп.
Невільників було розбито на групи по десять-п’ятна-
дцять чоловік, кожний із зв’язаними за спиною руками. Пе­
ред мене йшов молодий, чорноволосий чоловік із сусіднього
села, позаду — наш хутірський парубок Іван.
Однієї ночі розгулялася гроза. Небо краяли блискавки,
раз по раз гримотіло. Лив і лив дощ. Татари поховалися
164 під свої вивернуті кожухи, а невільники, як були — босі,
голі чи в якому дранті, лежали на землі в грязюці.
— Не ховай руки. Мочи сирицю. Мочи…— почув я го­
лос Івана.
Коли сириця намокла, він зручно примостився й почав
гризти вузли. Руки звільнилися.
— Гризи на моїх руках,— сказав Іван.
А я не міг навіть розкрити рота, поворухнути губами.
Вони розпухли, запеклися кров’ю, як і все моє лице.
— Відсторонися,— наказали мені.
Я відсторонився.
Вузли на руках один одному гризли Іван і чорноволосий.
Грозова злива потроху вщухала. Треба було поспішати
зникнути з табору. В одного дядька в кишені знайшовся
уламок підіска. Гостряком перерізали мотуззя, вузли. Су­
сід допомагав сусідові. Звільнилися десятків чотири не­
вільників. Люди почали розповзатися. Татари помітили.
Зчинилась метушня, галас.
Іван і я відповзали з табору у напрямі стриножених ко­
ней. Тим же уламком підіска розрізали волосяні пута. Не
було сідел, обротів. Коні не хотіли відлучатися від табуна,
але ми їх відлучили і помчали в степ.
Спочатку щодуху мчали, подалі віддаляючись від чамбула.
А коли впевнилися, що погоні немає, пустили коней чвалом.
Сонце звертало на захід. Коні потомилися. Вирішили по­
пасти та й самим пошукати якогось споживку. Нічого не зна­
ходили, крім трави. Навколо, куди не глянь, безкраїй степ.
— Я буду пробиратися до свого хутора,— сказав Іван.—
Мати моя, напевно, жива…
Мене дома ніхто не чекав.
Ми попрощалися з Іваном, як брати, що розлучаються
навіки.
Не один день, не одну ніч я провів на самоті в степу,
в лісових хащах.
Неподалік від городка Ізюма вирішив перебратися на
східний берег Сіверського Дінця. А берег крутий, не спус­
тишся. Поїхав далі і потрапив на переправу.
Два чоловіки у чорних, довгих, як у попа рясах, свитках
перестріли і, не питаючи, хто я, звідкіля, куди моя дорога,
стягли з коня, скрутили руки і прив’язали до стовпа. У мої
щирі оповіді про татарський наскок, про загибель моїх рід­
них і про те, як я опинився тут, не повірили. Сказали, що я
все вигадав, що я злодій, украв коня з їхнього монастир­
ського табуна і гріх повинен спокутувати.
165 Мене замкнули до великої клуні. І там від світання до
смерку я перебирав вовну, розпушував, вибирав реп’яхи,
всяке сміття. Я зовсім занидів, і мені дозволили копати го­
род, рубати дрова. А глупої осені, коли були впевнені, що
напівголий, босий невільник нікуди не втече, мене забрали
до монастиря прислужувати старому ченцеві.
Одного зимового дня сталося дивне. Я розтопив груб­
ку, підмів, як годиться, келію і сів до столика, на якому
лежала розкрита книга, й почав читати. Вимовляв тихо,
протяжливо, часом скоромовкою, голосніше, так, як ото чи­
тав старий чернець Ієронім. Начитавшись досхочу, підвівся
з ослона, озирнувся, а за плечима стоїть з широко виряче­
ними очима старий чернець.
— Ти грамотний? — запитав він здивовано.
— Ні.
■— Як же ти читаєш?..
— Отак. Як чув.
— Ану повтори.
Я почав читати, навіть не дивлячись у книгу.
— Диво! — сказав, хрестячись, Ієронім.
— Я можу прочитати і те, що ви читали учора.
— Те, що учора?
— Уранці і ввечері.
І я почав читати.
” Чернець остовпів. З острахом дивився на мене, хрестив­
ся й сопів. Потім крутнувся і тихцем вийшов з келії.
Я поворушив у грубці, почав збиратися по воду. До
келії набилося повно ченців. Я читав їм навіть ті молитви,
гкі чув минулої неділі у монастирській церкві.
— Феномен! Феномен! — почув не зрозуміле мені
слово.
Того дня мене відвели до ігумена. Владиці я читав не
тільки молитви, а й казки, яких знав чимало.
Відтоді мене почали вчити читати й писати по-справж­
ньому.
За рік-півтора я не тільки читав, а й малював візерун­
часті букви, переписував з книг, знав добре лічбу і навчив­
ся латині.
Мене возили до Москви. Там у монастирях я перепи­
сував усякі казання, притчі, житія святих, історії, потрібні
монастиреві, і вчився сам.
На третій рік мого перебування у Святих горах на Дінці
я та ще два ченці виїхали в далеку подорож до Києва.
У тамтешніх монастирях, у Лаврі, ми мали списувати книги.
166 їхали землею Слобідської України, вважай,— пустинною
землею. Люди купчилися біля городків, де був захисток,—
фортеця. Бо ж сюди, аж до Сіверського Дінця, до Осколу
і далі, навально набігали кримські ординці, пустошили, бра­
ли ясир. Негусто було людей і в полтавському краю. Сюди
теж дотягалася татарська рука. Та ще забігали сюди загони
бундючних польських магнатів. Не гребував поживитися
чужим добром і свій, доморослий старшина, полковник чи
якийсь осавула.
До Києва ми не доїхали.
Біля якогось села нас перестріли кілька верхівців при
зброї. З одягу не розбереш, хто такі. У свитках, кунтушах.
Візок з кіньми і все, що було у візку, забрали. Ченців
теж кудись погнали. А мене замкнули до дерев’яної комори.
Тої ж ночі мене перевезли через Дніпро і долучили до
гурту молодих, як на підбір, здорових хлопців.
Всіх посадовили на коней, прив’язали до сідел і під на­
глядом озброєних вершників погнали невідомо куди.
їхали день і ніч. За кілька діб опинилися в передгір’ї
Карпат. Нас опустили в глибоке підземелля. Як згодом я
довідався, у Величківські соляні копальні.
Робота моя була простою: виносити короби з сіллю до
верхньої галереї. Тяжкий (на чотири пуди) короб здіймав
на плечі і по крутих східцях простував нагору. І так день
при дні: без перепочинку, під наглядом пригінчих.
Минали дні. Тяжкі. Я перестав їх лічити. Навіть не
знав, коли мінялося світло на темряву, а темрява — на
світло. Бо жив у підземеллі.
Одного разу, спускаючись донизу, я звернув у бічний
прохід-галерею. Довго блукав. Нарешті вдалині ніби поча­
ло розвиднятися. Ще трохи пройшов — і перед очима від­
крилася велика лискучо-зеленава світлиця. Попід стінами
стояли витесані із зеленої солі, як із мармуру, дивовижні
велетні і підпирали плечима стелю. Східці повели нижче
у глибінь, до ще більшої, наповненої рожевим сяйвом світ­
лиці. Звідси починався рівний і довгий перехід. Перехід
той розширився і раптом став вулицею. Праворуч і ліворуч
громадилися то в рожевому, то зеленавому сяйві палаци,
башти, костьоли — з солі. Назустріч і поряд мене йшли
люди. Дуже бліді, в лахмітті. Чулися польська, російська,
українська і татарська мови.
На майдані казкового городка мені заступили дорогу
два наглядачі. Потім з’явилося іще кілька, схожих на жоЬ-
нірів. Підхопили мене під руки, пхнули в якийсь бічний
167 прохід, і я поповз, ніби по ковзкому льоду. Уже внизу мене
підхопили троє наглядачів. Два тримали за руки, третій
заковував у залізні кайдани.
Нас, закутих у ланцюги, напівголих, а то й зовсім го­
лих, було багато. Наглядач бив у мідне, схоже на баняк,
било, ми виповзали з підземного, заповненого ганчір’ям та
струхлявілою соломою загону, набирали пригорщами з ве­
ликого казана холодкого рідкого кулешу і хлебтали. Після
такої їжі ми один за одним вповзали в пробиті у товщі солі
нори. І там залізними молотками лупали кам’яну сіль. М у­
чила задуха. Очі та й усеньке тіло роз’їдали дрібні соляні
скалки, порохнява. Ятрились рани.
Багато днів, тижнів, а може, й місяців я не чув людської
мови, тільки удари била, удари молота.
Однієї ночі, або, краще сказати, коли ми були вкрай
виснажені і лежали покотом у підземному згоні, я почув
людську мову. Чоловік, який лежав поряд мене, ні до кого
не звертався, говорив сам з собою:
— Ми невільники. Робоча худоба. Вони взяли наші руки,
ноги. Вони вбивають у нас все людське, гасять наші чуття.
Але доки ми не скорені духом, ми люди… Я і тут, у цій до­
мовині, продовжую жити. Я і осліплий бачу сонце, зелений
луг, квіти. Бачу, як он там тече звивиста річка, як верба сту­
пила у воду і купає свої зелені коси… Я чую співи пташині —
гімни коханню і славу життю. Я бачу, як ти, моя люба Ядзю,
ідеш мені назустріч, облита сонцем, розквітла в коханні.
Я падаю перед тобою на коліна, цілую твої руки, Ядзю. Яке
щастя бути людиною… Де б ти не був, будь завжди люди­
ною,— останні слова незнайомець проказав латиною.
— Будь завжди людиною,— повторив я теж латиною.
Чоловік підсунувся ближче до мене, потис мені руку.
Це був молодий солекоп, але дуже виснажений, весь по­
критий струпами, роз’їденими сіллю.
Ми подружили, звірились один одному. Він, Ян Кошу-
цький, магістр Ягелонського колегіуму. Його ззинуватили
в єретицтві: ніби він не так, як вимагає свята інквізиція,
трактував народження пана Єзуса. До того ж він вільно­
думець, вимагав збавити ціну на сіль, доводив, що мірка її
коштує якийсь гріш, а з людей деруть злотий. За наказом
короля Владислава, який правив Польщею ще у X V віці,
тих, що завинили перед ясновельможним паном, і єретиків
засилали до соляних копалень. Ян Кошуцький цю кару від­
буває вже п’ятий рік. А з підземелля цього мало хто ви­
ходив на волю.
168 — Я караюся за сіль,— говорив Ян.— Я не міг мовча­
ти, бачачи, як за неї такий же дар природи, як земля, вода,
деруть безбожно з бідної людини останнє.
«Сіль — ознака непорочності».
«Друзів зустрічають з хлібом і сіллю».
«Якщо ти їв у людини сіль, будь вірним даному тобою
тій людині слову».
«Сіль — добро, без неї не проживеш. Але вона і про­
клята: знесилює, вбиває все живе, рослинне, із-за неї були
війни і чвари, гинули люди…» Тепер я знаю, як її, ту сіль,
видобувають,— мовив засмучений Кошуцький.— П’ятий рік
і, мабуть, останній… Щ е рік тому я міг спробувати звіль­
нитися від цих залізних пут, вийти на волю. Міг, та побояв­
ся, що не знайду дороги на поверхню. Зараз, коли б скинув
кайдани і знайшов дорогу, ноги уже не винесуть… А ти, мій
дорогий і останній Друже,— радив Ян,— доки не роз’їла
тебе геть сіль, може, спробував би…
— Як?! — вхопився я за ті слова.
Він показав мені на соляній стіні продовгасті неглибокі
насічки. їх солекопи вирубували щодня і в такий спосіб
вели лічбу днів. Сотні, тисячі тих зарубок.
З одної Ян витяг невеличку, тоненьку, вже заіржавілу
пилочку. Коли і хто приніс її у це підземелля, невідомо. Але
тому, хто наважувався тікати, вона була в добрій пригоді.
Я зважився тікати.
— Благословляю,— сказав магістр Кошуцький.— Хай
тобі, друже, щастить.
Та після того побажання раптом став сумний і признав­
ся, що дуже тривожиться за мою долю, що місяць-півтора
тому чотири молодих сміливих солекопи пішли звідси, але
не вирвались на поверхню.
Ми не мали постійного місця роботи. Кожний хто де
хотів, там і рубав, аби навалити визначені тобі ящики солі.
Того дня ми вибрали пічки неподалік один одного. Рубали
вперто, поспішали, а перепочиваючи, пиляли пилкою залізо
на моїх ногах.
Нарешті з ніг злетіли кайдани. Але я не відкинув їх
геть: сюди мав зайти старший наглядач. Він буде переві­
ряти, скільки нарубано солі, і повинен бачити на ногах оте
залізяччя.
Кошуцький озирнув мене, посміхнувся, прислухався, чи
поблизу немає когось стороннього, і почав, уже вкотре, на­
ставляти, як краще пробитися підземними проходами, та
повчав обережності.
169 Голос Яна став урочисто-схвильованим. І, здавалося, з
його розпухлих, червоних повік потечуть криваві сльози.
— Будеш, друже Якубе, під небом, згадай безталанного
Яна Кошуцького, пастуха, магістра, солекопа, і розкажи
про Нього людям. За юних років він-мріяв бути другим
Коперніком — прославити ойчизну. Дійшов зрілого віку,
опанував науки і став на боротьбу за кращу долю бідного
люду. Він умер на священній і проклятій солі. Хотів напи­
сати все, що знає про неї, і не встиг. Може, ти, Якубе, на­
пишеш?..
Я пообіцяв.
— І якщо,— притишив голос Ян,— доля занесе тебе до
мого Кракова, зайди в хатину навпроти ратушної брами.
Знайдеш там мою кохану Ядзю і, якщо вона й досі мене
чекає, скажи їй, що Янек не прийде. Хай буде щаслива…—
І, вже цілуючи на прощання, на диво твердо, навіть бадьоро
проказав не латиною, а рідною польською мовою: — Будь
завжди людиною!
— Будь завжди людиною,— повторив і я теж своєю
рідною.
В затемнену штольню віддалилася його висока висхла
постать, і я зостався сам.
Незабаром до комірчини, вирубаної в соляній стіні, за­
йшов наглядач. Я погасив каганця, підкрався і оглушив
його грудкою солі. Роздягнув, зв’язав руки і ноги мотуз­
кою. Тут він мав лежати всю ніч до ранку.
В одязі старшого наглядача, з грубезною палицею із
залізним наконечником я ішов норами-переходами. З моєю
появою раби-солекопи кидались врозтіч, слуги-сторожа по­
штиво давали мені дорогу. Куди я ішов, не відав, а спитати
в когось стрічного було ризиковано. Кожен міг подумати:
значна людина на промислі і не знає, куди іде,— щось, ма­
буть, не так.
Після довгого блукання я нарешті опинився у підзем­
ному соляному городі, як мені здавалося, уже баченому.
Рідко з’являлися перехожі. Я натрапив на ту вулицю, котра
вела до виходу, яким виносять короби з сіллю. Але піти
туди я не наважився. Ходив вулицями того соляного го­
родка і не знаходив з нього виходу.
А час збігає. Спливе ніч. Уранці знайдуть зв’язаного
наглядача. Він здійме тривогу, дасть знати сторожі — і
мене впіймають.
А що можна вдіяти?..
Почали гаснути ліхтарі. Вулиці опустіли. Я звернув у з ;і-
170 вулок. На порозі низенької хатини сидів старий у чорному
одязі, босоногий, у чорній шапці. Я підійшов до нього.
— Втікач,— сказав він.— Бачу. Втікач.
Я признався.
— Ти сміливий. Люблю сміливих,— ніби сам до себе
говорив старий.— Допоможу.
Ударив глухий дзвін. Вулицями пішло відлуння. Гомін
виповнив городок. Темнішало.
— Поспішімо. Незабаром світанок,— підганяв старий.
Завів до хати. Відчинив бічні двері. Війнуло вологою, хо­
лодом. Узяв до рук ліхтарика, і ми пішли вузьким проходом,
в кінці якого з’явився другий старий, теж у чорному одязі.
Я зрозумів, що ці діди сторожують оцей довгий коридор.
— Сміла людина,— сказав мій провідник.— Молодий.
Хай іде у світ.
Двері відчинилися.
Я вклонився, щиро подякував старим, ступив через ви­
сокий поріг і опинився на широкій, освітленій ліхтарями
вулиці.
— Будь обережний, сину, біля брами! — почулося нав­
здогін.
Дорога вела вгору і вгору. Проїжджали вози, вантажені
коробами, деревом, якимось збіжжям.
Брама була відчинена, а вози почали зупинятися. Ви­
явилося, що по той бік брами збилося теж багато вантаж­
них і порожніх мажар. Зчинився галас.
Я зробив відчайдушний вчинок. Піднявши вгору пали­
цю, як це робили наглядачі, пішов сміливо до брами.
На проході стояли чотири охоронці, озброєні мечами.
— Дорогу! — крикнув я владно, змахнув палицею —
дав знак, щоб рушили вози.
Валка рушила. Я ішов попереду. Якою безконечною дов­
гою видавалася та відстань. Та ось отвір у підземелля до
соляної в’язниці позаду. Воля!.. І, мов підхоплений вітром,
я мчав у степовий простір. Знемігшись, упав на землю,
перевернувся горілиць, жадібно вдивлявся в небо і плакав
від радості. Воля!.. Схаменувшись, піймав себе на думці:
досить радіти. Треба хутчій вибиратись з цих країв. А яки­
ми шляхами?
Знав тільки одне: слід іти на схід, вибиратися з гір,
лісів, долати багато великих і малих річок — до рідного сте­
пового краю.
Опівдні, вкрай знеможений, я зупинився біля якогось не­
великого озера. На березі знайшов кілька сухих рибин,
171 з’їв, ледве доповз до кущів ліщини і заснув. Прокинувся
перед заходом сонця. Потягло до води. Купався довго, з
насолодою. Коли вийшов на берег, одіж моя зникла. Ле­
жала тільки палиця.
Двічі обійшов навколо озера, придивлявся, прислухав­
ся — ніде нікого. Знайшов лише рибальські порвані сіті та
кілька дрібних сухих рибинок.
Насувалася ніч. З гірських ущелин віяло холодом…»
•Старий не спав. Перевернувся на бік і скоса, нишком
спостерігав за укляклим над столом хлопцем. Не знав, що
той читає, але радувало захоплення малого.
Незабаром сповниться три десятки літ, коли Яків Щ ер­
бина опинився тут, у городку Торі. Оселився неподалік
фортеці та соляного озера. Збудував хату, виростив сад,
завів пасіку, лікує людей та навчає грамоти малих торців.
Багато навчених Яковом Щербиною, прозваним незлобиво,
навіть з пошаною чаклуном, проживають у Торі, інші пі­
шли у широкий світ.
Він довго шукав того, кому б можна було передати свої
скарби — знання, набуті за довгі роки, та хто б допомагав
йому вести записи, бо сам уже не бачить так зірко, як ко­
лись. А повинен же розказати людям бувальщину і що діє­
ться нині у цьому краї. До того ж йому належить дотримати
слова, даного колись своєму визволителю Кошуцькому, роз­
казати, що чув від нього і що знає сам.
Арсенко, здається, той, кого він шукав. Кмітливий, ста­
ранний, беручкий до науки. Хлопець не тільки швидко на­
вчився читати й писати, а вже й сам пробує викладати на
папері свої думки і враження.
Хлопець кінчив читати і, глибоко вражений, задумливо
підвів голову, глянув на поличку з книгами. В стосику кіль­
ка їх, всі в шкіряних оправах. А в котрій з них продовжен­
ня?.. Не втримався, підійшов, розгорнув одну, другу, третю.
— На чому там обірвалося? — запитав тихо Щербина.
— Насувалася ніч. Холодно. І тільки рибальські сіті…—
поспішно сказав, ніяковіючи, хлопець.
— Еге ж, голий,— додав старий.— А в сітях не нагрі­
єшся.
— А що ж було далі? — цікавився Арсенко.
— Було дуже прикро,— ухилився від прямої відповіді
Щербина.— Та хоч як буває тобі кепсько, а шукай поря­
тунку. І я шукав… Та про те, Арсенку, трохи згодом, а за­
раз давай продовжимо наш запис.
172 Старий устав з постелі, якийсь час сидів на ослоні за­
думаний. Підняв голову, глянув у вікно на зелений морі­
жок, на вигравання сріблястих хвильок на воді озера, пере­
вів погляд на папір на столі і почав:
— З покоління в покоління передається-переказується
отаке:
«Шатра кочівників стояли на березі соляного озера.
А навколо степ і степ. Три дні і три ночі треба було мчати
прудконогим конем на схід, щоб дістатися великої ріки
Дону. А потім іще три дні гнати коня далі до ще більшої
ріки Ітиль. А коли мчати на захід, то теж через три дні
нап єшся води з ріки Славути. І теж на третій день добе­
решся до безкрайньої, вічно неспокійної гіркої води на пів­
дні — до моря.
Степ, степ.
На привільному просторі випасалися коні, верблюди,
осли, овечі отари. Біля шатер жахтіли огні, пеклися трав’яні
коржі і м’ясо. Т у страву поливали ропою з озера, і вона
ставала смачною, запашнистою.
Та на тому місці тирлування траву геть-чисто випасли,
збили.
Одного дня на світанні каган, вождь кочівників, дав
знак — наказ згортати шатра, рухатися далі.
Востаннє люди хлюпнули на страву солоної озерної води,
наповнили нею шкіряні торби-бурдюки і відійшли.
На новому місці розташувалися серед рідких перелісків.
Текло звичайне табірне життя: гарцювали на конях, воїни
вправлялися з мечем і луком, на варті стояли дозорці, пас­
тухи пильнували худобу, доїли кобилиць. А біля шатер па­
лали вогнища. Там готували хмільний напій — кумис, пили
його, заводили танці, співали пісні, смажили свіже і в’ялене
м ясо, а коли їли його, обливали ропою з бурдюків.
Не відливав ропи із свого бурдюка тільки один пастух
Хатар. Кмітливий і допитливий, він помітив, що ропа на
вогні гусне, а пролита на розжеврене вугілля чи на гарячу
землю осідає білим дрібненьким піском. Той пісок такий же
солоний, як і ропа.
І Хатар додумався, щодня виносив з табору свій бур­
дюк, клав супроти сонця, щоб випивало вологу.
Минали дні. Кочовий табір кружляв, віддалявся все далі
й далі від солоного озера. Спершу до нього треба було їха­
ти півдня, потім — день, затим — два, а згодом — п’ять
днів, щоб привезти ропу.
173 Хатар нетерпляче ждав сподіваного чуда. Щодня молив
сонце скоріше випивати з його бурдюка воду. І бурдюк по­
мітно зменшувався. Білий пилок осідав на стінках.
Хатар забував про їжу, про все, чим жив досі. Вірив:
буде чудо…
Рідина гусла, стала голубуватою, сивою, та, як здава­
лося нетерплячому пастухові, згущалась дуже повільно.
Можна було б спробувати підігріти на вогні, але ж ті, хто
помітить, скажуть — дивак. І того й гляди, відберуть бур­
дюк з водою. Хай краще уже п’є сонце.
В таборі пішли чутки:
«Хатар чаклун».
«Хатар хижий».
«Хатар хитрун, ховає бурдюк».
За ропою з порожніми бурдюками поїхали вершники.
Вже пішло й на п’ятий день, а вони не вертають.
Зник і Хатар.
Його знайшли в степу. Сидів у траві над розкритим
міхом. Ропи в ньому зосталося лише на дні.
Пастух поводив себе дивно. Молив сонце, щоб дужче
припікало. Заявив, що скоро буде чудо…
У таборі пішла чутка: «Хатар втратив розум».
Ропи вже не було до страви кагана. І він наказав^ роз­
шукати пастуха, взяти і принести його бурдюк. *
Довідавшись про такий наказ, Хатар заховався.
Ті, що шукали його, повернулися ні з чим.
Розгніваний каган вдруге наказав знайти пастуха жи­
вого чи мертвого і відняти бурдюк.
Воїни кинулись виконувати волю повелителя.
Цього разу Хатар сидів на степовій могилі, щоб бути
ближче до сонця, здійняв угору руки і молив світило… За­
бачивши людей, Хатар намірився тікати, та стріла наздо­
гнала його.
— Дивіться, що сталося з ропою?!
— Суха!
— Суха!..— Пробували і здивовано роздивлялися білий
пісе«.
Обережно підняли бурдюк і понесли до табору.
Скам’янілий пастух залишився на степовій могилі. Сто­
їть і нині, вгрузаючи в землю, обпалений південним сон­
цем, обвіюваний вітрами, обмитий дощами, з благальним
поглядом у небо…»
Арсенко дописав останнє слово і, не випускаючи з рук
пера, глянув на старого.
174 — Мабуть, досить компонувати,— впіймавши допитли­
вий погляд, сказав Щербина.— Пополуднуємо, відпочинемо
і займемося з тобою лічбою та кирилицею. Розумні люди,
скажу тобі, були оті болгари Кирило і Мефодій, розумні.
Дали, бач, нам, слов’янам, зручне і відмінне від інших аз,
буки, веді…
— А коли ж,— нагадав малий, буде розказано про те:
«Зайшла ніч, похолодало…»
Старий лагідно розсміявся, підійшов до полички з кни­
гами, витягнув із стосика чималий зшиток.
— Тут тільки начерки,— ткнув пальцем.— Доведеться
переписувати…
Перед вікнами промайнули дві постаті. Рипнули сінешні
двері.
«По ліки»,— здогадався Арсенко.
Приходять щодня чоловіки, жінки. І всіх їх чаклун об­
діляє травами, корінням, а кого тільки добрим словом, по­
радою.
До хати увійшли Гордій Головатий і Григір Шагрій.
— З понеділком здоровимо!
— Хочемо бачити йогомосць Якова Щербину.
— Поговорити-порадитись,— вклоняючись, проказали
гості.
— Яків Щербина тут. А йогомосці немає,— посміхаю­
чись, мовив господар. І, вклонившись, запросив сідати.
— Ми хотіли б віч-на-віч…— почав Шагрій.
Почувши це, Арсенко поспішив з хати.
Гості позирали на високого, білоголового, у всьому біло­
му господаря. А той теж з цікавістю розглядав кремезного,
чубатого, однорукого, уже підстаркуватого і другого — бі­
лявого, ще молодого, з міцними, рубцюватими від опіків
руками. Щербина відразу впізнав по тих опіках солевара.
— Нас направив сюди, ваша мосць Якове, наш побра­
тим Петро Скалига,— пояснив Головатий.
— Друзі мого друга — мої теж,— шанобливо відказав
Щербина.— Радий вам. А «йогомосці» прошу мені не дото­
чувати,— зауважив рішуче.
— Нас хвилює доля запротореного до Торської фор­
теці молодого парубка… Лащового,— заявив, карбуючи сло­
ва, Гордій, якому почала набридати задовга церемонія ві­
тання.
Старий задумався. Гості напружено чекали. Мовчання
затягнулося.
•*— Ви знаєте, за що його ув’язнили?— запитав господар.
175 — За бунтарство,— відповів Шагрій.
— А головне — за переляк дворянина, дідича Синька,—
зауважив Щербина і почав оповідати, як саме лякали в лісі
того пана.
Гості промовчали, що вони не тільки, добре знають ту
нічну «гостину», а й один з них, тут присутніх, брав у тому
участь. Дивувало, що старий так добре обізнаний з тією
подією. Та ще з дечим, чого і вони не знали. Виявилося,
що Синько уже побував у Бахмуті, Ізюмі і тут, у Торській
фортеці, і скрізь домагається жорстокої кари тому зухваль­
цю Семенку, вивідує, хто саме був з ним тієї ночі, коли
лякали…
— Треба було б не жаліти, та хоча б оддухопелити доб­
ре. А то тільки всовіщали,— мовив тихо, але з серцем
Шагріц.
—• Не про пана нині розмова,— сказав господар, пиль­
но глянувши на гостя.— Після невдалої спроби звільнити
хлопця його перевели з вежі до підземелля. Боюся ще гір­
шого: є чутки, що Лащового та ще кількох, як говорять,
дуже небезпечних поженуть до Ізюмської фортеці, а звід­
тіля трудно вертати.
— Як же врятувати? Як?..— бідкався Шагрій.
йом у не відповіли.
— Як там з охороною?..— запитав Гордій.
— Зараз там наших людей немає,— зрозумівши натяк,
відповів господар.— Всю колишню охорону замінили. При­
слали нібито з того ж Ізюма чи з Воронежа.
— А якщо силою? ‘— кинув твердо Головатий.— На­
вально?
— А де візьмеш таку силу? — теж твердо мовив Щ ер­
бина.
Розмова вичерпалася.
Господар поставив на стіл червонобокі яблука, жовто-
корі груші, вкриті памороззю сливи, у янтарних щільниках
пахучий мед, пухкі, рум’яні пампушки і щиро припрошував.
А гості не їли. Гнітило оте, чим закінчилася розмова: «А де
візьмеш таку силу?»
— Та ще хочеться нам почути ваше слово про бахмут-
ського управителя,— порушив мовчання Шагрій.
Щербина кивнув головою, мовляв, зрозуміло, узяв до
рук жмут паперів, які не встиг віддати Арсенкові, перегор­
нув ще раз, удруге, підніс близько до очей, але не міг вчи­
тати. Тоді поставив на вікні проти світла широку, напов­
нену водою пляшку. За нею папери.
176 Букви ніби набрякли, побільшали.
— Отут зібрані записи про вікопомні події літ сімсот
сьомого та сімсот восьмого,— примружуючи праве око,
Щербина вдивлявся лівим і мовив тихо сам до себе: — Ось
ватажок бунтарів, утікачів, голоти, робітних людей Кіндрат
Булавін. Еге ж, отаман Булавін. А ось його сподвижники:
запорозький отаман Щука, отаман Семен Драний, чернець
Филимон, понизовець Головатий…
Гордій хотів було запитати, що там записано про Голо­
ватого, та вирішив не перебивати господареві трудне чи­
тання.
— Ось про отамана Некрасова, який відвів рештки бу-
лавінців на Кубань, ось про отаманів Голого і Хохлача. Та,
нарешті, і про ту сумну подію в урочищі Крива Лука…
Знайшов,— звернувся до гостей Щербина.— Отут, на цьо­
му аркуші, про князя Долгорукого, полковника Шидлов-
ського та про їх прислужувачів:
«Син торського таможенного Аністрат Грименко виві­
дав, де саме в урочищі біля Дінця та яким строєм стоять
вози повстанців, вивідав уразливі місця і підказав началь­
никам царського війська».
— Тому тепер бахмутський управитель! — не втерпів
вигукнути Шагрій. Він стояв поруч господаря і теж дивив­
ся на синюваті розпливчасті за склом літери. Раптом ви­
простався, надміру схвильований, важко задихав. Подяку­
вав господареві і попрохав далі не читати.
— Зберемося з силою,— уже прощаючись, заявив Го­
ловатий, показуючи на мури фортеці, які виднілися непо­
далік, за деревами,— і вдаримо по замках!..
— Тоді додасте і мою, хай вутлу, а все ж силу,— за­
явив господар.
— Спасибі, побратиме Я кове!— Гордій рішуче поклав
руку на плече Щербини.
— Спасибі і вам за честь! — щиро відповів господар і
поклав руки на плечі гостей. Вони пройшли аж за вигін до
узлісся, де паслися коні Головатого і Шагрія.
Випровадивши гостей у дорогу, Яків Щербина поспішив
додому, компонуючи в умі слова, щоб записати їх на папе­
рі. Добрі, щирі слова про людей, з якими познайомився
і які йому припали до душі.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.