Байдебура П. А. - Вогонь землі: Роман, оповідання

ВОГОНЬ ЗЕМЛІ. РОМАН — Іскри гніву – стор. 9

* * *
Христя з ранку до вечора запопадливо поралася в го­
роді — допомагала сестрі копати буряки, погожої днини
177 молотити жито, стинати пожовклу коноплю-матірку та разом
з давно вже вибраною плоскінню мочити в луговій копанці.
Та що б не робила, де б не була, а її не залишало тривож­
но-настирливе: «Д о кого вдаритися зі своїм горем… Чи ж
знають побратими-однодумці Семенка, що з ним сталося?..
А може, і над ними нависла така ж загроза: диби, форте­
ця?» Щ об запобігти такому лихові, Христя побувала в
Бахмуті, але тільки згаяла час, бо ж Григір Шагрій ще не
повернувся з поїздки до хутора Зеленого. Двічі навідува­
лася до хати солевара Якима Куцевича і — не заставала.
Домашні Куцевича не призналися невідомій людині, що
Яким дома, на городі, копає соляного колодязя.
Невдача ще більше стривожила Христю. Але не збила
з наміру. Вирішила: не вдалося зараз, зустрінеться трохи
згодом. От тільки час біжить, а дорога кожна хвилина. Пе­
ребування у фортеці не гостини. Там нівечать, карають на
смерть. Від однієї згадки, що Семенко зазнає мук, Христі
самій ставало нестерпно боляче, наверталися сльози і ще
дужче хотілося діяти, діяти не гаючись, рішуче. В розпалі
своїх думок, в уяві вона бачила себе в гурті відчайдушно
сміливих побратимів і навіть, як був Семенко, на чолі того
гурту. Вони вирушають скарати підлого ясенівського пана
Синька, навально прориваються до Торської фортеці, по­
лонять сторожу, звільняють Семенка й інших в’язнів…
«Але щоб прорватися до тієї фортеці,— роздумувала
тверезо Христя,— треба мати неабияку силу, а де ж ті по­
братими… А що, коли пробратися до фортеці самій і спро­
бувати…» Була певна: сміливості вистачить для такого вчин­
ку. Треба тільки на всякий випадок мати з собою зброю та
вміти володіти нею.
Вирішила: буде із зброєю. Буде!
Суботнього дня по роботі Христя зібралася в дорогу.
Одягла празникове, бо ж нібито мала з гуртом жінок і дів­
чат іти на прощу до Святогір’я. А насправді то був тільки
привід, щоб вийти з дому. Робила так, як задумала: роз­
шукала в комірчині залишену покійним батьком шаблюку,
засунула її у сніп жита і про людське око з тим снопом
вирушила з Ясенового до Маяків.
Петро Скалига був на пасіці, лежав у курені на сіні:
старому нездужалося. Особливо погіршало йому після по­
їздки до Тора. Дорога була, сказати б, і недалека, їхав на
возі, але щоб наблизитись непомітно до фортеці, довелося
якусь верству пройти пішки, борсаючись у високій траві.
А вже по всьому, коли вони із Захарком пустили у фор­
178 течну башту стрілу з лука і вертали назад, не втерпів, аби
не побувати в городку, в домі друга Якова Щербини. Отож
оті переходи степом, вулицями далися взнаки. Лежить те­
пер колодою.
Сонце звернуло з полудня, било навкісно, добре вигрі­
вало. Скалига підставляв голову, руки, оголені ноги і не міг
нагрітися. І на душі було невесело. Стрілу з ножиком-
пилкою закинули тоді у отвір-віконце башти, а толку ніяко­
го. Може, не в те вікно попали, чи, може, там, у башті, не
було його, чи ще стала на заваді якась причина, а хлопець
з фортеці не вийшов. Немає вістей від Гордія Головатого.
Виїхав з двору в степ — і як у воду канув. А нора б уже
йому об’явитися та й сказати, кого зустрів-бачив, що на­
думав…
Двічі онука Ганка кликала старого полуднувати, а він
ніби й не чув, лежав, вигріваючись, поринувши у свої не­
веселі думи.
Приходу Христі Скалига був радий. Зачувши її голос,
навіть підвівся і пішов назустріч. Здивувало: дівка з ’яви­
лася з житнім околотом, тільки чомусь дуже тонким як на
півснопа, в кількох місцях перев’язаним перевеслами, і на­
щось несла .його аж із дому.
Розмова почалася про те, що непокоїло обох.
— Не з’явився іще?
— Ні, дідусю, не з ’явився.
— Дізналася?..
— Дізналася… З башти перевели його до льоху.
Старий спохмурнів, задумався. Білі кошлаті брови на­
повзли на очі, такі ж білі довгі вуса ворухнулися і раптово
опали. Скалига помітно згорбився, зиркнувши на гостю,
закивав докірливо головою, хотів сказати, що Христя при­
несла йому дуже неприємну звістку, але не сказав.
— Я, дідусю, прийшла до вас по науку,— заявила Х ри­
стя,— хочу бути вправною з шаблюкою, а коли можна бу­
ло б, то й з пістолем.
— Чого це тобі так заманулося? здивувався старий.
— Та я давно,— призналася щиро дівчина, зашарів-
шись,— мріяла тримати по-справжньому зброю, та все якось
не випадало, відкладала. А зараз, бачу, пора…
— Щ о це за така «пора»? — здогадуючись, усе ж таки
допитувався Скалига.
. — А хіба з мене, діду Петре, не міг би бути ко­
зак? — випроставшись, аж ставши навшпиньки, заявила
Христя.— Признаюсь, може, мені доведеться побувати
179 отам,— додала, вказуючи у напрямі Тора,— у фортеці. Тож
треба вміти.
— Хай так,— погодився старий,— а що ж ти, козаче,
будеш тримати?..
Христя швидко розв’язала околота і витягла звідти
шаблюку.
— Оце держалка! — вигукнув здивований господар.—
Батькова?..— не то запитав, не то стверджував, роздивля­
ючись тонке, вигинисте лезо, трохи закарлючену, із сріб­
ними насічками та цятками рукоять.— Для вправ однієї
мало,— мовив ніби до себе. Покликав свого підручного та­
тарчука Захарка і наказав йому принести зброю.
Захарко виніс із хати дві старих шаблюки. Вони хоча й
були змащені смальцем, але вже не вилискували сріблястим
полиском, леза притуплені, з’їдені іржею.
Скалига викликав на двобій Захарка й почав показу­
вати, як краще наступати, оборонятися. До них приєдна­
лася й Христя.
Вправи тривали щодня. Господар, здавалося, помолод­
шав, став рухливим, спритним, тільки швидко стомлював­
ся. Тренуючи, оповідав, як його навчали отаким вправам
з шаблюкою, списом та пістолем на Запорожжі та як дово­
дилося викручуватися, відступати і насідати уже у справж­
ніх бойових герцях з ворогами.
І того дня по обідній порі в затінку кленів старий Петро
сидів на колоді, посмоктував давно згаслу люльку і пильно
стежив за двобоєм. Його особливо радували успіхи Христі:
наступала навально, спритно. Ось вона подалася вперед,
правою рукою винесла шаблюку, потім іще раз, іще, ніби
раз по раз кресалися срібні іскри, дзвеніли натягнуті стру­
ни. Захарко метнувся вбік, струни обірвалися. В ту ж мить
Христя перекинула шаблюку з правої руки в ліву, і знову
злетів тонкий високий звук.
— Добре, козаче, добре!..— вигукнув у захопленні Ска­
лига.— Чудово, їй-богу!..— Нараз хитнувся, але вчасно вхо­
пився за колоду руками і втримався. Повіки стали набряк-
ло-важкі, склепились. Старому здавалося, що він насправді
опинився на полі бою — дзвеніння мечів, голоси нароста­
ють, повнять степовий простір, гойдається, вихорить збита
курява… Курява і дим вкривають, тьмарять сонце.
Бій наростає. Скалига всередині січі. Пліч-о-пліч бойові
побратими. Багато їх. Він бачить знайомі постаті, облич­
чя, його не дивує, що одних він знав давним-давно, за юна­
цьких років, інших — уже бувши літнім, а то уже й під­ старкуватим. А вороги, з якими точиться бій, чомусь упе­
реміш: турки, шведи, татари, ляхи. Привиджене почало
туманитись, зникати і — обірвалося.
Ґ * *
Аністрат Грименко прокинувся від пообіднього сну.
Вставати не хотілося. Лежав у вигрітому ліжку під теплою
ковдрою. Защеміла, ніби по ній полізла мурашва, ліва рука.
Почав її обмацувати правою, потім уже обома усього себе:
вилицювате, худе, з ріденькою борідкою обличчя, вузькі,
гостро випнуті, курячі груди, кістляві стегна — все було
худорляве, плискувате. А Грименку хотілося бути гладким,
огрядним. Він певний — це надавало б йому статечності.
А поважний вигляд дуже потрібний, коли ти хочеш водити
компанію ‘з високими чинами в канцеляріях Ізюма, Воро­
нежа та й у Петербурзі.
Вступивши в капці, накинувши на плечі халата, Аністрат
вийшов на балкончик. З пригорка, на якому містився буди­
нок, було видно майже все бахмутське поселення. Вздовж
ріки над широкою низиною тонкою пеленою слалися туман
і дим із солеварень. Курені стояли в якихось ста кроках від
будинку, Грименко ковзнув байдужим поглядом над задим­
леними приземкуватими шопами, і зір його прикипів до
двох довжелезних, викладених з саману, критих тесом ку­
ренів. Глянув, задоволено посміхнувся — власні! На зруч­
ному місці, недалеко шопа, а печі муровані, з широкими
сковородами. Тільки скоріше б розтопити їх — і посипле­
ться сіль… Це ж буде подія: поряд з царською варитиме­
ться сіль Аністрата Грименка.
Управитель перевів погляд на протилежний бік Бахмут-
ки. Запнутий туманом, ледве виднівся гінкий частокіл
«крєпостіци», а віддалік неї теж бахмутське поселення: білі
хатки, землянки, курені. І всі ті житла почали вже обростати
вербами, кучерявими кленами, крислатими грушами, виш­
нями.
З яких тільки країв не добираються сюди втікачі, голо­
та. Одні одних не знають, а туляться, мов рідні. Клапоть
землі, над головою сякий-такий дах, хай у землянці, в ку­
рені — аби не капало. А біля порога під вікном уже шеле­
стить листям деревина, виткнулися шпичасті півники, в’ю­
ниться барвінок, красуються мальви. Та хай навіть про­
росте лобода, тільки б не ходила стежкою ворожа нога, не
дивилися б на тебе, як на свого слугу-невільника, хижі очі,
не свистів би над тобою, не краяв би твоє тіло канчук.
181 Живуть вільні…
Зиркнувши, Грименко вхопив очима всеньке поселення,
а потім почав віддирати клапоть за клаптем, подвір’я за по­
двір’ям, вулицю за вулицею.
Не раз, не два присмерком, місячної ночі або вдосвіта,
коли ще міцно сплять поселенці, він, крадучись, виміряв
вздовж і впоперек оту місцевість. І до всього, що є на ній,
придивлявся. Він знає: там живе понад шістдесят родин.
А всіх з жінками та дітьми набереться понад дві сотні. Це
не так багато, але й не мало. Та йому, солепромисловцю
Грименку, щоб розпалити оті його печі і забезпечити їх
ропою, треба хоча б сорок чоловік з міцними руками. Все
напоготові. Треба тільки людей-солеварів.
«Та вже й наморочився, хай йому біс,— майнуло в дум­
ці Аністрата,— але ж треба, аби було так, як задумав. І тіль­
ки так. Земля ота повинна бути моєю…»
І знову пожадливо окинув широчезний зелений клин
садків, серед яких, наче гнізда, визирали будівлі поселен­
ців. Цей «клапоть» дається йому не так легко, як декому
з тих, що мають чини та добру руку серед вельможних.
Грименко побував у Воронежі, в бєлгородській провінціаль-
ній канцелярії та в канцелярії Ізюмського слобідського
полку, доводив, що він також прислужився у розгромі
Булавіна та його отаманів. Визнали. Сказали, що пам’я­
тають про все, але ж треба, щоб з Петербурга була «по-
жалувана грамота», що йому особисто виділено землю з
кріпаками.
Довелося вдаритися до столиці. За порадою старшого
наглядача Кастуся Недзієвського до Петербурга відбув мо­
лодий, але метикуватий наглядач Фонька Сутугін. Йому
дані всі потрібні папери та поради, до кого слід там з’яви­
тися та що говорити.
Відтоді, як посланець переправився через Сіверський
Дінець, Грименко лічить дні його подорожування. Він ніби
бачить, як Сутугін, минаючи городок Стару-Білу, мчить
Муравським шляхом, добирається до Калуги, потім до Моск­
ви. А звідти — битим шляхом до Петербурга. Де вже там
перебуває посланець, неможливо уявити. Але Анісграт пев­
ний: Фонька Сутугін зробить все, щоб виконати наказ.
Крім важкенького капшука з грішми, йому обіцяно не один
корець солі.
Минали тижні. Минув місяць, другий, вже збігає і тре­
тій, а посланця немає. Закрадається тривога: чи не тра­
пилось там чогось лихого? Останнім часом управитель не
182 відлучається навіть від дому. Жде посланця ранком, вдень
і ввечері.
Сутугін прибув глупої ночі.
Жовтавий язичок свічки ледве освітлював великий ок­
руглий стіл. На ньому хліб, ковбаса, сало, солоні огірки,
цибуля. Все це поспіхом зібране, набатоване великими
шматками і безладно розкидане по тарелях, полумисках.
Над цими невибагливо приготовленими наїдками красува­
лися поставці, барильця, пляшки з горілкою і вином. Саме
оце було заздалегідь припасено, як гадалося, для важливої
оказії — зустрічі посланця.
— Ваше здоров’я,— здіймаючи келишок з вином, кинув
Грименко глухо, здавалося, спокійно, не виказуючи ні ра­
дості ні смутку. Хоча був дуже невдоволений з того, що
почув від свого посланця і вичитав у привезених ним па­
перах.
Спершу господареві годилося б, як то водиться, приві­
тати гостя з щасливим поверненням, закінченням подорожі,
а\е від такого поздоровлення Грименко утримався. Отим
коротким «ваше здоров’я» він звертався і до другого го­
стя — Кастуся Недзієвського, який сидів за столом. Хоча
цьому гостеві хотілося сказати щось приємніше.
Настрій у Аністрата Грименка був пригнічений. Печа­
литись і справді було чого. Замість сподіваного надання
права на землю та кріпаків Фонька Сутугін привіз відпис­
ку: «Виділяти для соляного промислу потрібну землю та
дозволяти всіляко залучати місцевих жителів і зайшлих яко
робітних людей». ■
Грименко знає, що є «Описні книги» поручика Петра
Язикова, якому цар Петро Перший доручив у тисяча сім­
сот третьому році описати бахмутське поселення.
І Язиков написав:
«На новоселенном месте на речке Бахмутке жителей
торских и маяцких и иных разных городов — тридцать
шесть человек…»
«Це писалося майже два десятки років тому,— думав
збентежений Аністрат.— Глянув би тепер той Язиков, хто
розсівся на берегах річки та скільки зараз тих жителів.
І як їх залучиш…»
Доцідивши з келишка, господар поставив його на стіл
і пильно глянув на Сутугіна. «Не зумів чи обдурив?» Така
думка у Грименка з’явилася тої хвилини, коли Фонька
переступив поріг і почав доповідати про свою поїздку. Д о­
пікає вона Аністрата досі. «Байдикував. Товкся в канце­
183 ляріях соляного управління, а до палацу його величності,
мабуть,і не думав добиратися».
Це був тільки здогад приголомшеного і роздратованого
Грименка. Насправді ж посланець старався, щоб зробити
так, як йому було наказано. Двічі він домагався пробра­
тися до царського палацу, але туди його не пустили. Спа­
сибі, що хоч в соляному управлінні написали-пояснили, як
бути, коли не вистачає солеварів…
Вертав Фонька нібито й не з порожніми руками, але
розумів: не добився того, за чим їхав. І потерпав, передчу­
ваючи гнів.
Прибувши до Бахмута, Сутугін, перед тим як стати пе­
ред господарем, завітав до Недзієвського. Той, на подив,
був дуже радий з невдачі посланця.
— Пане Фоне, друже коханий! — вигукнув у захопленні
Кастусь.— Це приємно, що так сталося.
Кинувся обіймати спантеличеного Сутугіна. І хоча була
пізня пора, квапив негайно йти до управителя.
І ось вони втрьох сидять за столом. Сутугін мляво, не­
охоче, з сумом оповідає про свої дорожні злигодні і зачитує
наказ-пораду залучити місцевих та зайшлих жителів…
Грименко нагнувся, вихопив папір, пожмакав його і зі
злістю кинув в обличчя СутугіНу.
— Пане! — верескнув Недзієвський, підхопив папір і по­
чав його обережно розгладжувати.— Тут бардзо важливе
писання. Бардзо!..
Угамувавши господаря, Кастусь натякнув йому, що хоча
й пізня пора, а не вадило б по-справжньому повечеряти:
посланець же з дороги, та є про що поговорити…
Три келишки наповнено вином.
— За ваше, Аністрате Івановичу,— здіймаючи келишок,
злегка вклоняючись, мовив з веселою, чарівною посмішкою
Недзієвський,— і з щасливим поверненням, друже,— кивнув
головою до похнюпленого Сутугіна.— За успіхи, розвій на­
шого соляного промислу! Вони, панове,— продовжував уже
урочисто, вказуючи туди, де бахмутське поселення,— всі
вони наші підсусідки. Вони будуть варити нам сіль! Віват!
Украй здивовані Грименко і Сутугін поставили на стіл
свої келишки і втопили очі в усміхненого Кастуся Недзієв­
ського, який раптом став ніби огряднішим, поважнішим і,
не розуміючи чим, привабливим.
— Тепер наші! — твердив своє Кастусь, тикаючи паль­
цем у розгорнутий аркуш.— Ось вписано: «Наділяти зем­
лю…» — чудово! — Ага! — плямкав губами, облизувався й розпливався
в широкій посмішці Грименко.— Вони осіли на нашій
землі!.
— Наші підсусідки,— підкреслив Недзієвський.— Ми
про них піклуємось. Захищаємо! — додав так, ніби й справ­
ді доконче хотів когось в тому запевнити.
— А так, захищаємо від ординців! — вигукнув управи­
тель, показуючи в той бік, де знаходиться фортеця.— А за
це…
— Кожний дорослий по два дні на солеварнях…— ви­
значив Кастусь.
— Три… Чотири дні «послушенства», як і в інших па­
нів,— піднімаючи вгору вказівний палець, повільно, урочи­
сто виголосив Грименко.
— Забагато, пане,— заперечив Недзієвський.:— Треба
привчати їх поволеньки, щоб не сполохати… Поволеньки,
потрошечки,— вихиляючись, мружачи очі, вів своє Кас­
тусь.— Сьогодні деньок, завтра два — копати колодязі, хо­
дити біля печей. Дамо навіть потрошку до хліба солі. Отак
і приманимо солодкою цукеркою, а завтра — хльось-хльось
канчуком і привчимо.
— Копати! Рубати! Возити! Розтоплювати! — повто­
рював у захопленні, переступаючи, ніби у танці, з ноги на
ногу, Грименко. Раптом схаменувся, засвітив ще кілька сві­
чок. Світлиця немовби побільшала, стала кращою. На столі
з’явилися іще пляшки з вином, горілкою.
— За вас, мої вірні!..— проголосив розчулений управи­
тель, підіймаючи келих.
— Віват! Віват, панове! — Недзієвський спритно, одним
ковтком вихилив із свого келиха, рештки рідини вихлюпнув
під стелю. Краплини, падаючи на долівку, на стіл, загасили
кілька свічок. Світлиця наповнилась мороком, стало видно,
що надворі вже світає.
Підпилий господар і його гості вийшли на ганок. Перед
ними у передранковій імлі нерівними рядами будівель про-
стяглось бахмутське поселення. Де-не-де світилися вог­
ники.
— А як вони не захочуть? Збунтуються? — сказав
Фонька Сутугін, який весь час мовчав.— О т хоча б отой
бунтар Шагрій. А за ним підуть і інші…
— Є сторожа. Мушкетери,— кинув коротко Недзієвсь­
кий.
— Т а й у нас самих є чим пригостити,— обізвався упра­
витель.— Вгамуємо…
185 Йому згадалося, як він, хоча й позаду, а мчав на коні,
коли кіннота Шидловського громила булавінців біля Дінця
в урочищі Крива Лука…
Вернулися до світлиці. Наповнили келишки. Розмова вже
йшла спокійніше. Вирішили, не гаючись, побувати в канце­
лярії Ізюмського полку, саме у відділенні, яке відає розпо­
ділом маетностей, і взяти дозвіл на прирізку землі до соля­
ного промислу.
— Треба вміло підказати, де саме та скільки приріза­
ти,— резонно радив Недзієвський.— А для такої оказії го­
дилося б дечого туди підкинути…
— Солі. Рибки. Кілька пар коней,— зрозумів натяк
Грименко.— Та, якщо треба, то й…— він запустив руку до
кишені штанів і забрязкотів кругленькими.
— А того лайдака Шагрія, якого ви, пане Фоне, спо-
м янули,— в’їдливо кинув Кастусь,— пошлемо за горючим
камінням або зв’яжемо… Мотузку знайдемо.
Келишки наповнювалися і наповнювалися. Розмова жва­
вішала. І все про те ж, як із приватного соляного промислу
разом і з царевими підуть валки мажар із сіллю до Воро­
нежа, Курська, Калуги, Харкова, Полтави.
А до Бахмута повертатимуть капшуки, торби, казанки
із золотом, сріблом.
Колодязь глибшав. Копали при світлі каганця. Землю
витягали відрами, прив’язаними до довгої мотузки, яка на­
кручувалася на коловорот. Цьому навчився Шагрій, побу­
вавши в копачів чорного каменю — вугілля.
Солоної води поки що не було. Глеювата кам’яниста
земля змінилася на вогкуватий пісок. Волога проступала
все більше й більше. Сподівалися ропи. Копали позмінно,
один за одним.
Тої пам’ятної ночі в норі довбали Шагрій і Яким. Вгорі
біля коловорота орудував солевар Іван Гризло. Лопата Яки­
ма натрапила на обліплений мокрим піском білий камінь.
Відсунули його набік, щоб не заважав. А копати було все
важче. Натикаючись на те каміння, лопата йшла поповзом,
відбивала плискуваті прозорі скалки.
— А ці тверді бризки солоні, як ропа,— мовив
Яким.
Шагрій узяв до рук відбиту від білої грудомахи велику
прозору скалку, лизнув.
— Солоне,— підтвердив,— і справді походить на сіль,—
додав, зачудований.
186 Кілька білих кам’яних брил винесли з нори на поверх­
ню, роздивлялися при денному світлі, поперемінно кушту­
вали.
— Сіль!
— Сіль!
— Сіль!..— повторювали один за одним, вражені, ра­
дісні.
Набрали в торби, в кишені білих брилок, скалок, ішли
вулицями поселення, на радощах показували зустрічним
знайдене і дарували по кілька дрібок солоного каменю. М ов­
ляв, споживайте на здоров’я, ласуйте, добро не випрошене,
не куплене у царевій монополії, а знайдене, і тепер воно буде
для всіх людей.
Того ж дня об ранній обідній порі на подвір’ї Якима і аж
на вулиці товпилися схвильовані бахмутці. По черзі один
за одним спускалися до нори й виносили звідтіля у відрах,
коробах, торбинах білувате соляне кришиво.
Нора була завузька. Її почали розширювати, поглиблю­
вати.
На ранок другого дня дорогу до Якимового обійстя за­
городила сторожа соляного промислу.
Перед багатолюдним натовпом бахмутців з’явився Не-
дзієвський. Здіймаючи догори затиснутий у руці великий
аркуш паперу, він заявив, що віднині вся земля бахмут-
ського поселення, отже, і соляні колодязі, нори належать
соляному промислу.
— Всі, хто поселився на цій землі,— наголосив старший
наглядач,— вважаються підсусідками. А підсусідок, як ві­
домо,— вів обережно Кастусь,— повинен завдячувати своє­
му господареві. Х то не схоче коритися такому законові, той
мусить звільнити землю.
— Вигадка!
— Брехня!
— Ворожа затія!
— Покажи грамоту!
Голоси протесту, обурення заглушили голос Недзієв-
ського. Сміливці спробували вихопити з його рук аркушик.
Недзієвський в ту ж мить заховав його, вислизнув з ото­
чення і в супроводі озброєних охоронців подався до будинку
управителя.
Люди ще трохи погомоніли й почали розходитися. Аж
раптом почулись розпачливі голоси. Блискавично рознесла­
ся чутка, що наглядачі у супроводі сторожі обходять двори,
оголошують те саме, що говорив і Недзієвський.
187 Наглядачі записують, хто залишається у підсусідках, а
тим, які відмовляються, наказують негайно забиратися геть.
Хтось порадив іти до Грименка. Чоловіки, жінки за­
спішили на околицю до будинку, затіненого берестами, кле­
нами і обнесеного високим частоколом.
Брама зачинена. З Цепів спущено собак. За частоколом
походжала озброєна сторожа. Натовп навально прорвався
і тісним багатолюдним кільцем оточив будинок.
Після рішучих погрозливих домагань на ганок вийшов
Аністрат Грименко. Поруч нього стали Недзієвський, Суту-
гін та ще кілька наглядачів і озброєні охоронці.
Управитель переказував уже відоме про землю, належ­
ну соляному промислу, про підсусідків і застеріг, що коли
хтось не скориться, буде суворо покараний. Люди помітили,
що показаний Грименком папірець далеко менший від того,
якого зачитував Недзієвський. Бахмутці рішуче зажадали,
аби їм дали до рук аркушик, щоб пересвідчитися самим.
Грименко відмовив.
— Омана! — почувся високий голос Шагрія.
Сплелося кілька рук, Григорія підняли, і він опинився
на тому живому вузлі, ніби на підвищенні, біля самого
ганку.
— Пане Грименко,— кинув твердо солевар.— 3 твоєї
затії нічого не вийде. Ми не скоримось!
— Не скоримось! — гримнуло рішуче, багатоголосе.
— Геть!..— погрожували з ганку.
— Не скоримось!..
Недзієвський нахилився, сказав щось на вухо Грименку
і подався з ганку.
— Геть! Геть з двору! — викрикнув Грименко.
Охоронці, наставляючи перед себе мечі й списи, відтіс­
няли людей за огорожу. В цей час Недзієвський з кількома
наглядачами та охоронцями відрізали невеликий гурт на­
товпу, де знаходився Шагрій.
— Попався, тепер поговоримо!..— вигукнув злорадо і
воднораз задоволено управитель, допомагаючи охоронцям
в’язати руки Шагрію та ще кільком бахмутцям.— Сюди
їх! — І показав на бічні двері, які вели до комірчини, а звід­
ти — до підземелля.
Дворище спорожніло. Біля брами і навколо будинку по­
під частоколом стали вартові.
Бахмутці відійшли далі, в чагарники. Єдності вже не
було. Розбилися на окремі групки. Розмова велася прити­
шено. Чулося: — Треба щось робити…
— А що?..
— Щ о поробиш?
— Бідному ніде немає, дороги.
— А може б, стати підсусідками?.. День чи два того
«послушенства» — це не так і багато…
— А куди подінешся…
— Гей, люди, товариство! — почулося владне.
Вибравшись на пеньок, над натовпом піднісся ставний,
сивочубий, 3^ завислими, обпаленими “сонцем вусами Гордій
Головатий. Його мало хто знав, але були такі, що бачили
разом з солеваром Шагрієм на вулиці, на базарному май­
дані. А постать цієї людини була примітна, привертала
увагу.
Бахмутці збивалися до великого гурту.
— Давайте, товариство, поміркуємо,— почав спроквола
Гордій.— Найсвятіше та наймиліше для людини — воля.
Еге ж, воля. А йдеться зараз про те, аби нас заарканити…
Так, заарканити!
— Поки що кажуть на день-два,— озвався хтось.
— А що заспівають завтра?! — підкинув Головатий.
— На три.
— На чотири!
— Накинуть, як волам, ярмо!..
— Закабалять нас і дітей наших! — злітало з гурту.
— А друзів наших уже зв’язали і кинули на дно тем­
ниці! — підвищив голос Гордій.
— Та, звісно, не в гостину забрали.
— Пригостять під ребра.
— Сваволя!
— Так що ж маємо діяти, товариство? — уже грізно,
на повний свій голос запитав Головатий.
Якусь мить усі мовчали.
— Коли тебе хочуть вкусити,— почулося,— то й ти не
будь беззубим дурнем.
— Еге ж, кусайся!
— Не давайся в пазурі!
— Ми вільні. У нас є права.
— Тими правами, як віхтем…
— Право одне: кусайся!
— Х то хоче боротися за волю,— карбував Головатий,—
за свої права, той завтра до сходу сонця прийде сюди, на
це місце. Підемо вимагати звільнення наших друзів. Та ще
раз запитаємо, по якому праву на нас накидають отой ар­
189 кан — панщину. А якщо ні…— Гордій не поспішав закінчу­
вати. Хай люди вирішують самі.
— Тоді докажемо силою !— злетіло дзвінкоголосе.
Головатий обернувся. За його спиною в гурті жінок стоя­
ла Христя.
— Силою!
— Силою!..— війнуло багатоголосе.
— Завтра усім сюди! — вигукнув як наказ солевар
Яким, ставши на пеньок поряд Головатого.
Люди почали розводитися.
Поселення облягла тривожна ніч.
Головатий розумів, що вся ця історія, на жаль, може
закінчитися баталією. Господарям соляного промислу по­
трібні робітні люди. Та бахмутці теж не ликом шиті, голими
руками їх не візьмеш. Чимало з них уже бували в бувальцях,
тікали від свого пана, знали ціну волі. І раптом їм знову
хочуть накинути зашморга.
Гордієві не хотілося, щоб люди лізли на рожен. Та й
рожен той зараз гострий — десятки озброєних охоронців.
«Було б добре, коли б усе закінчилося мирно,— розмірко­
вував понизовець,— але треба бути готовим до всього…»
І він почав рішуче діяти: Яким Куцевич, Гризло та їхні
однодумці-солевари збирали до гурту бахмутців, вели роз­
мови, що треба всім бути насторожі й готовими стати до
бою.
Не гаючись, Головатий того ж дня розіслав нарочних до
навколишніх городків, хуторів — до поселян, кріпаків і ро­
бітних людей — із закликом про збройну допомогу.
Вночі з допомогою Якима та Івана Гризла Головатий
виніс із тайника під церквою майже всю зброю і взяв на
«святе діло» десять жмень кругляків із казана.
Зброю переховали в лісі, неподалік від того місця, де
мали збиратись люди. Яким та Гризло весь час наглядали
за схороною, оберігали, щоб ніхто, навіть випадково, не
натрапив на неї.
Ранком до сходу сонця бахмутці зібралися. Правда, з’я­
вилося набагато менше, ніж учора.
Гуртом рушили до двору Грименка. Але до брами не
дійшли. Із-за частоколу гримнули постріли. Зчинилась ме­
тушня, крики. Сім чоловік упали на землю. Двоє убитих,
п’ятеро поранених.
Бахмутці відійшли в чагарі. Але ніхто не залишив гурту
навіть тоді, коли в поселенні, десь аж по той бік Бахмутки,
почулися постріли і долинули тривожні голоси.
190 Люди, які тільки що підійшли, повідомили: наглядачі
та охоронці обходять двори і оголошують наказ про під-
сусідків.
Головатий уже не вмовляв, а кинув коротке:
— Х то хоче мстити, боротись за волю, той матиме зараз
зброю. Ми своє візьмемо силою.
Набралася добра сотня. Зброю видавали Яким і Гриз-
ло. Крім повстанців, озброєних мечами, ятаганами, списами,
бердишами, з поселення підходили з вилами, з гостро за­
тесаним кіллям.
Дворище оточили широким тісним кільцем. Але піді­
йти близько не могли. За частоколом, навіть і на самому
частоколі, зухвало примостившись, сиділи і час від часу для
остраху пострілювали мушкетери. Десятків три мушкетів,
які виніс із підземелля Головатий, поки що були непри­
датні. Та й порох, здається, відволожився.
Вирішили забрати зброю в охоронців, які зараз бешке­
тують в поселенні. Христя та Гризло очолили невеликий
загін і вирушили.
Розпорошену по дворах охорону було легко обеззброїти.
На наглядача та двох охоронців, які його супроводжували,
гуртом зненацька нападали. Посіпак навіть не в’язали, а
позакидали до льоху на подвір’ї солевара Гризла.
Головатий давав лад у загонах повсталих. Це за його
порадою вони оточили дворище з тим, щоб нікого не впуска­
ти туди і не випускати. Гордій скрізь устигав.
Підбадьорював, наказував бути пильними, запевняв, що,
коли настане ніч, все кодло разом з управителем буде в
руках бахмутців.
Під час чергового обходу до понизовця підійшов сиво­
бородий чоловік у кожушку, постолах і волохатій шапці.
Здіймаючи шапку, сивобородий низько вклонився. Голова­
тому здалося, що він уже бачив його і навіть недавно.
— Я Касян Кононих,— назвав себе сивобородий.— До­
глядаю кінські табуни. Давним-давно дав клятву перед хре­
стом — не брати до рук зброї. І не брав. А зараз таке діє­
ться… таке діється, що треба бути з людьми.
— Т о що ж ? — запитав понизовець, якого зацікавило
сказане.
— Таке діло, що треба зняти з мене клятву,— відповів
Кононих.— А зняти її може той, хто має хреста і причетний
до священства.
— Я маю тільки пістоль,— мовив Гордій.— Але до свя­
щенства трохи причетний,— жартував весело.— Пив горілку
191 з отаманом загону булавінців — ченцем Хвилимоном. І ята­
ган мій трохи схожий на хреста.
Кононих задумався.
— Знімай! — попросив рішуче.
— Знімаю! — виголосив Головатий.— Та бери, Касяне,
он під крислатим берестом зброю і йди до загону.
Кононих натягнув шапку, вхопив бердиша і щодуху по­
мчав до повстанців.
— А , святенник…
— Кинув Грименкових кобилок.
— Давай сюди! — привітали щиро Касяна.
— Та не стовбич. Залягай. А то мушкетери зіпсують
тобі шапку й кожушину.
— А мені н* первина бути під кулями,— заявив добро­
душно, спокійно пастух,— я штриканий і смалений панами,
А тепер хочу сам їх смалити…
Потупцювавши, Касян нарешті приєднався до гурту.
* * ^
Смеркало. По денній роботі Савка Забара замкнув бра­
му, взяв на засув хвіртку над перелазом, за звичкою, перед
тим як іти на нічний відпочинок, постояв, дослухався. В ху­
торі і навколо, в степу, було тихо. На вишці, яка невиразно
маячіла вдалині на горбі,— німо. Дозорці не подають зна­
ку. Отож татари не наближаються. Спокійно. Безпечно.
Можна відпочити. Забара закрокував до хати. Нараз вло­
вив неясне гупотіння, торохтіння. Воно наближалося, ось
уже в хуторі, на вулиці — і враз затихло, зате вчулися при­
глушені голоси, потім легкий, але виразний стук. Савка за­
зирнув у щілину між частоколом: біля подвір’я стояло кіль­
ка запряжених волів, товпилися люди.
Стукіт повторився, проте настирливіше.
На запитання: «Х то такі?» — заявили: «Свої».
Довелося перепитати: «Х то саме?»
— Робітні люди.
— Копачі вугілля.
— У нас важливе діло.
— До коваля…
— До Данила…— навперебій один одному злітало різ­
ноголосе, але притишене.
Забара здивувався. Він знав багатьох вуглекопів, бо ж
часто бував за околицею хутора, там, де з-під землі виби­
рають чорний горючий камінь, ладнав коловороти, бадді. Та й сюди, до кузні, приходили копачі у своїх справах.
Але ж то завжди було ще за дня.
Савка заявив, що пустить для перемови тільки одного
чоловіка, і відкрив хвіртку,
— Зінько!
— Зінь, іди!
— Іди говори! — наказали в гурті. «
На подвір ї біля Забари з темряви постав невеликого
зросту, в чорному чи в дуже запорошеному вугільною са­
жею одязі чоловік.
— Ми копачі вугілля,— почав він повільно й поважно,
на диво грубим грудним голосом.— Ми вирушаємо до го­
родка Бахмута. Там наші побратими-солевари в біді…
— В біді? В якій?..— перепитав Савка.
— Неволять!..— відповів коротко, з притиском Зінько
і, помовчавши: — Соляний бахмутський управитель накидає
аркана.
— Затіває послушенство!
— Так, так! Кріпацтво!
— Боротись треба!
— Еге ж, відбити охоту!
— Руки вкоротити!..— у підтвердження сказаного Зінь-
ком чулося глухе, ледве стримуване по той бік брами.
— А чим вкоротиш?..
— Вирушаємо без зброї.
— Зброї чортма!..
— Хоча б сякі-такі списи!
— Пособи, ковалю Даниле! — вставив і своє тверде, ви­
могливе Зінько.
— Залізо в нас є, привезли.
— Треба загострити.
— Щ об списи…
— Ножі!..— просили вуглекопи.
На гомінливу багатоголосу розмову з хати вийшла сім’я
Забари: дружина Оксана і двоє діток. Стояли біля порога
збентежені, налякані. Савці не хотілося, щоб домашні дослу­
халися до його перемови з нічними відвідувачами. Він сам
вирішить, як бути, що йому робити, і розмірковував, чи
варто встрявати до якоїсь, кимось затіяної бучі…
• — Можна було б допомогти, а чому ж, можна було б…—
мовив повільно, здавалось, неохоче Забара.— Тільки ж за­
раз ніч… Отож давайте завтра завидна…
— Буде пізно! — заперечив Зінько.— Без зброї нам ви­
рушати ніяк не можна! — уже наполягав вуглекоп.— «П о­
7 « 7 – | 9 3 спішіть і майте при собі зброю !» — так наказав через свого
посланця і Головатий із Бахмута.
— Головатий?
— Гордій?! — майже разом запитали здивовано Савка
і Оксана.
— Головатий. Гуртує людей — втікачів, солеварів —
проти гнобителів.
Господарі уже не дослухалися до оповіді Зінька про по­
дії в Бахмуті, про те, хто такий Головатий та що він закли­
кає сірому… Вони кинулися мерщій відкривати браму.
Всю ніч у кузні кипіла робота. Ранком, ледве почало
світати, кілька десятків озброєних вуглекопів вирушали в
дорогу в напрямі городка Бахмута.
Серед тих робітних людей був і коваль Савка За­
бара.
Другого дня під вечір бахмутцям прибула добра підмо­
га: солевари з Тора, вуглекопи з хутора Зеленого, посе­
ленці, кріпаки з Ясенового і з навколишніх хуторів. При­
були хто з чим, хто що роздобув, але всі озброєні. Та й оті
вісімнадцять мушкетів і припаси до них, відібрані у охо­
ронців, стали в добрій пригоді. Коли геть стемніло, кілька
повстанців з мушкетами залягли неподалік брами й почали
її обстрілювати.
Саме сюди, до обстріляної брами, на галас, який там зчи­
нили повсталі, як і було задумано, скупчилися майже всі
охоронці. А тим часом бахмутці з протилежного боку зро­
били великий отвір в частоколі і ринули на подвір’я. За­
в’язався короткий бій. Опір сторожі був кволий. О хо­
ронці кидали зброю, декотрі зразу ж перейшли на бік
повстанців.
Запалав будинок. Повстанці розбили двері, які вели до
світлиці управителя, та ляду до підземелля, куди запрото­
рили захоплених Недзієвським солеварів.
Головатому доконче хотілося добути оту кляту грамоту
про землю та підсусідків, дізнатися, що саме в ній напи­
сано, і знищити, щоб не було й сліду. Але де шукати той
папір, не знав. Ходив у вже наповнених димом світлицях
від столу до столу, від шафи до шафи і не знаходив.
Майже слідом за понизовцем нишпорив і Кастусь Не-
дзієвський. Він знав усі ходи й виходи, потайні місця і теж
шукав того папірця, привезеного Фонькою Сутугіним із
Петербурга. Шукаючи папери, Кастусь наткнувся на мерт­
вого Грименка. Обшарив його кишені, забрав гаманець, ві­
дірвав від чумарки мідні гудзики, витрусив з бічної кише- ні дрібні монетки і зник потайним ходом, який вів з будинку
аж за частокіл у густі кущі ліщини. Звідтіля можна було
легко дістатися чагарників.
Ґ у ^
Повстання розгорялося. До загонів вливалися робітні
люди, кріпаки, підсусідки із селищ по Сіверському Дінцю,
Айдару, Осколу. Приходили втікачі з Дону. Стало відомо,
що повстанці розгромили Торську фортецю, і всі в’язні, що
знемагали там, зараз на волі.
Коли поширилась така радісна чутка, до хати Шагрія,
де перебував Головатий, увійшла Христя.
— Батечку рідний,— мовила схвильовано, падаючи на
коліна,— допоможіть дізнатися, що трапилося з Се-
менком…
— Встань! Чого падаєш переді м н ою ?!— обурився по-
низовець.— Встань, тоді й говори.
Христя підвелась.
— Я вже зболіла серцем. Забула про свою домівку, про
все на світі,— заливаючись слізьми, тужно мовила дівчи­
на.— Я чатувала біля тієї фортеці, виглядала. А коли ми
зв’язали сторожу і випустили бідолашних з тієї хурдиги, я
придивлялася, шукала — і не знайшла. Де ж він, Семенко?..
Я була в того чаклуна, питала його, а він мовчить. Бачу,
мені він не довіряє. Тільки й сказав: «Заспокойся, дівко».
То ви, дядечку, дайте йому такий знак, щоб він мені ска­
зав, де його шукати.
— Щ о нам робити, дочко, вирішимо,— заспокоював по-
низовець.— Горе в тебе, горе і в інших. До одних воно при­
йшло, до інших насувається…— Роздумував: треба вволити
просьбу дівчини. До того ж необхідно дізнатися, що скої­
лося в тому соляному городку. Те, що сталося тут, у Бах-
муті, і там, у Торі, так не минеться. Сподівайся карателів.—
Будемо боротися, Христе! — заявив твердо й рішуче.— Го­
туйся в дорогу!
Сказане заспокоїло, окрилило дівчину.
На раді Головатий, Шагрій і Куцевич вирішили при­
скорити організацію бойових загонів, запастися зброєю.
Одночасно всім, хто бажає залишити городок, допомогти
лаштуватися в дорогу. Того ж дня понизовець передав по­
братимам скарби для придбання зброї, возів, тягла, одежі
та всього необхідного в далеку дорогу.
До Тора Головатий і Христя прибули, коли сонце вже
зависло над західною околицею городка.
7* 195 Коней залишили на моріжку під лісом. І поспішили до
знайомої хати. Увійшли до сіней і зупинилися. Із світлиці
долинав високий хлопчачий голос. Заходити, перебивати
було незручно. Довелося ждати і мимоволі слухати:
«В тому хуторі, до якого я добрався, два тижні копав
колодязь за те, щоб мені дали сяку-таку одіж. Уже одяг­
нений, прямував до рідного краю…»
Гордій обережно відчинив двері. Біля столу стояв А р-
сенко і з захопленням читав. Господаря не було.
Якова Щербину знайшли в садку. Побратими почолом­
кались. Здіймаючи бриля, господар привітався й яо Хри-
сті, яка стояла осторонь, покликав її до гурту. А коли піді­
йшла, дав до рук кошика, попросив, щоб назбирала яблук.
Головатий і Христя розуміли: чаклун хоче вести роз­
мову без свідків. Це трохи ображало дівчину. Не чужа ж бо
вона тут. Не раз бачились, розмовляли. Може, у старого є
якісь свої важливі таємниці, якими він хоче поділитись з Го­
ловатим. Щ о ж, хай ділиться. А їй хочеться знати тільки
одне: яка доля Семенка? Де він зараз?..
Побратими сиділи мовчки. Щербина задуманий, похнюп­
лений. А коли заговорив, то про те, що бджола цього літа
чи розледачіла, чи багато випадало дощів — меду чортма,
щільники у вуликах нікудишні…
— Про мед іншим разом,— перебив Головатий.— А що
там?..— кивнув головою в напрямку фортеці.
— Я здогадався зразу, чого ви прибули,— признався
господар,— та хотілося віч-на-віч,— глянув туди, де Христя
збирала яблука.— Хай дівка мені пробачить… Таке діло:
був наскок. Вдалий. Багато в’язнів звільнили, хай їм ща­
стить, а того, нашого, за днів два до розгрому фортеці по­
гнали до Ізюма. Та ще скажу печальне,— понизив голос
Щербина.— Побратим наш, Петро, хай буде йому пухом
земля…— підвівся, скинув бриля, схилив голову.
Підвівся, скинув шапку і Головатий.
Посідали. Довго мовчали.
— Я вже мудрую, як записати про те, що в Бахмуті та
навколо нього викресали іскри,— почав господар.— Добре
діло. Хай хоч трохи вельможним запахне смаленим та де­
яким довгокаптанникам вріжуть поли. Але скажу тобі, дру­
же, іскра ота багато не спалить. Скоро згасне.
— А якщо добре роздмухати?
— Тлітиме, тлітиме довго,— продовжував, не відпові­
даючи на пряме запитання, господар.— І спалахне колись,
іншим часом… А давай, дочко, і нам яблук! — гукнув до Христї. А Гордієві потиху: — Вбережи, друже, від напастї-
лиха отих, що оце зараз викрешують іскри. Знай: із Бєл­
города, з Харкова, з Ізюма ідуть на Тор, на Бахмут царські
втихомирювачі і карателі…
— Ми до їхніх рук не дамося. Зброї не кинемо,— на­
тиснув на слова Головатий.
— Я був би радий, коли б збороли. Але ж…
— Знаємо. Буде важко. Але ж силу борють силою,—
кинув, могло б здатися, уже визивно понизовець.
— До сили, хоробрості треба ще й обачності й розуму.—
Щербина, мружачись, кинув допитливий погляд на гостя.
— Так, обачності і розуму,— погодився Гордій.
Христя поставила кошик, наповнений яблуками, груша­
ми, сливами. Але ніхто того навіть не покуштував.
Від дівчини не втаїли, де знаходиться зараз Семенко.
Христя вислухала, здавалося, спокійно. Не сказала ні сло­
ва, ні про що не запитала. Тільки помітно зблідла, підхо­
пила кошик і спішно віднесла його до хати.
Коли виїхали з городка, Христя зупинила свого коня.
— Моя путь до Ізюма,— заявила.
— Отак! — вигукнув здивований Головатий і подумав-
«Оце, їй-богу, не баба, а справжній козак!»
Від наміру їхати не відмовляв, був певний: така коза-
ківна між людьми не загине і свого доможеться. Задумався
над тим, що годилося б допомогти їй, удвох би доїхати до
Ізюма, роздивитися там, рознюхати та й поміркувати, як
краще, з якого боку братися за діло.
Але ж бахмутці — робітні люди, втікачі, всі, хто збун­
тувався зараз,— ждуть не діждуться його поради.
«Вбережи від напасті-лиха тих, що викрешують іскри»,—
збіглося сказане чаклуном Щербиною з його, Головатого,
думками,— еге ж, правда, треба якось вберегти…
— Вклоніться, дядечку, там усім, з якими я в ці дні
подружила-поріднилася,— ніби вгадуючи роздуми пони-
зовця, мовила Христя.— Маю надію, що і я скоро повер­
нуся, і не одна…
Головатий запевнив, що виконає просьбу. Коли довідав­
ся, що Христя має намір, не гаючись, вирушати, порадив
не вириватися проти ночі в далеку дорогу, а завітати до
Маяків, зустрітися з татарчуком Захарком, порадитися
з ним, як краще, обачніше повести себе в Ізюмі, а може,
навіть Захарко погодиться поїхати разом, це було б дуже
добре, бо ж там, в тому городку, в нього є свої люди, які
знають входи і виходи у фортеці.
197 По тій розмові Гордій витягнув з-за пояса пістоля, по­
дарованого йому Небабою, порохівницю, кулі і віддав Хри-
сті. Потім відкрив саквину, наказав дівчині запустити туди
руки і взяти скільки захопить у жменю. Почувши незви­
чайне брязкотіння і зрозумівши, що саме там, у торбині,
Христя рішуче відмовилась брати.
— Бери! — наказав понизовець.— Тобі в дорозі зго­
диться. І вам обом, коли зустрінетесь… Хай вам щастить!
— Спасибі за все! — подякувала дівчина, від’їжджаючи.
Головатий теж рушив. А вже коли від’їхав далі, озир­
нувся, впіймав очима легку, виструнчену постать вершниці
і проказав уголос:
— От вража дівка! Вродлива і смілива. Хай же ща­
стить їй…
На початку місяця вересня з Харківського слобідського
полку до Ізюма прибув загін з п’ятдесяти шабель. До того
загону долучилося сімдесят п’ять шабель Ізюмського, теж
слобідського полку. Оті сто двадцять приборкувачів виру­
шали втихомирювати бахмутців. Повсталих було далеко
більше. Але ж вони — робітні люди, втікачі-поселенці, під-
сусідки поміщиків — не навчені військової справи, до того ж
у них зброя — саморобні піки, ножі, а то й звичайнісінькі
вила та всього-на-всього тридцять мушкетів і десятків два
пістолів. Усе це враховував Головатий і його помічники-
побратими. Проте ж будь-що, а карателів треба якщо не
знищити, то бодай затримати,’ щоб дати можливість по­
всталим бахмутцям зібратися й вибратися з городка в без­
печніше місце.
Спочатку задум був дуже простий: перестріти карате­
лів у лісі. Саме таке зручне місце було за кілька верст від
Бахмута — густий гінкий чагарник, вузька дорога. Коли
козаки наблизяться, вдарити по них з мушкетів. Ті, що зо­
стануться живими, напевне, завернуть назад.
А чи ж завернуть? А якщо й завернуть, то чи надовго?
Може, тільки на день-два, хай три. А бахмутцям необхідно
на збори та щоб подалі зникнути принаймні десять днів.
Після багатьох роздумів-здогадок було вирішено: краще
перестрівати й затримувати козаків у зручних місцях зра­
зу ж, як вони вийдуть з Ізюма.
Три невеликих загони, очолювані Головатим, Шагрієм
і Куцевичем, поспішали на ізюмсько-торську дорогу.
Перша зустріч сталася в хащах біля Сіверського Дінця.
З наближенням карателів гримнуло водночас п’ятнадцять
198 мушкетів. Кілька вершників звалилося з коней. Зчинився
галас, метушня. Але загін не розгубився. Перешикувавшись,
козаки рушили вперед. Га за верстви три-чотири постріли
знову перетяли їм дорогу. На цей раз зав’язалась пере­
стрілка. Повстанці із своїх засідок вціляли на вибір влуч­
но. Козаки ж били наосліп, в кущі. Карателі змушені були
повернутися назад, до Ізюма.
Вирушили через тиждень. Просувалися обережно. При­
дорожнє густолісся прочісували піші охоронці. Але це не
рятувало. Повстанці обстрілювали їх. Вершники часто зу­
пинялись, спішувались, намагалися вловити тих, що так зу­
хвало нападають. Але дарма. В лісових нетрищах важко
будь-кого впіймати.
Так минув ще тиждень.
На торсько-бахмутській дорозі наскоки припинилися. Всі,
хто мав вибратися з соляного городка, виїхали. До того ж
зникнення тих, що обстрілювали, мало говорити, що то
були не бахмутські повстанці.
Довжелезну валку возів-мажар з халабудами Головатий
нагнав неподалік річки Луганки. Місце було знайоме. Саме
отут, понад Луганкою, він колись перетинав степ, мандру­
ючи з чумацькою валкою мудрого ватага Ціпов’яза. Не один
день, не одну ніч з чумаком і ковалем Савкою вони брели
в отій спаленій сонцем траві, їдучи на схід із села Кам’янки.
Он там, повз оту могилу, заселену скопищем кам’яних баб,
пройшов він із загоном булавінців до Сіверського Дінця.
А трохи згодом, ліворуч від цього місця, вони з Кіндратом
Булавіним простували на Січ після того, як зазнали по­
разки під городком Закотним. Цією ж дорогою вертали
з Великого Лугу з кількома тисячами понизовців бити до­
мовитих та цареве військо.
Бахмутці зійшли біля підніжжя могили. Одні з одним
прощалися. Головатий повідомив, що карателі, ввійшовши
до Бахмута, здивовані й збентежені, що не знайшли там
бунтівників. Але вони можуть кинутися на розшуки. Отож
треба,’не гаючись, ховатися.
— Прямуйте на південь, у простір Дикого поля,— ра­
див понизовець.— Розбредайтеся, осідайте біля річок, по­
над ярами, в байраках, в комишах. Зброю не кидайте.
Заховайте до слушного часу. Так заповідайте і дітям
своїм…
— А ми,— заявив Шагрій та ще кілька відчайдуш­
них,— поки що навідаємося ще в «гостину» до панів Синь-
кових, Недзієвських, Качурів.
199 Головатий задоволено посміхнувся. Він стояв на курга­
ні, вдивлявся на південь. Вози-мажари роз’їжджалися в різ­
ні боки. Он три останніх, ніби пірн_ули, спустилися в низину,
з ’явилися на горбі, зупинилися, мабуть, перепочивати. Зно­
ву рушили і зникли за далеким млистим обрієм.
Головатий зостався один. Це його не печалило. Він звик
і до цього. Самота не гнітила. А все ж на серці щімко —
доймало прощання з побратимами. Та й закрадалося: «А
чи ж усе ти зробив?..» Стояв, дослухався до ледве влови­
мих порухів степу, надивлявся на мінливі, смугасті пере­
кати, гомінкі байраки і навколишню жовтаву рівнину.
На душі мало бути спокійно. Всі дні свого перебування
тут, на цих дикопільських просторах, жив не для себе. Те­
пер з чистим сумлінням розстався і з людьми, і з цим
краєм. Його шлях проляже за Дніпро, до рідної степової
ріки Синюхи, до людей, доля яких йому теж не байдужа.
Гордієву увагу привернуло віддалене поскрипування ко­
ліс, голоси:
— Гей! Гей!
— Соб! Соб!
«О сь і трапились попутники. На добро»,— подумав радо.
Зійшов з могили, поправив на плечах кирею, підхопив
сакви, взяв за повіддя коня і попростував до шляху — на­
зустріч чумацькій валці.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.