Байдебура П. А. - Вогонь землі: Роман, оповідання

ВОГОНЬ ЗЕМЛІ. РОМАН — Фортеця – стор. 10

Христя зупинила коня і довго проводжала поглядом
кремезну постать у киреї і смушевій, з заломленим верхом
шапці. Здавалось, вершник не їде, а відпливає. І перед ним
розсувається не пухнасте сиве волоття тирси та жовтаво-
цвітні грона гінкого буркуну, а набігають навстріч зеленаво-
іржаві хвилі і тихо бурунять. Вершник проїхав, розгойдані
трави здіймаються, вирівнюються, і тільки де-не-де видніє-
ться сколошканий слід.
Ось він востаннє розсунув зарості, звернув за кущі тер­
ну, кирея майнула, наче чорні розпростерті крила, і зникла.
Христі здалося, ніби невидима нитка, яка досі соталась,
зв’язувала її з вершником, в цю мить обірвалась. Стало до
болю щімко, жалко, що від’їхав отой мовчазний, мудрий,
нерозгаданий і такий близький тобі чоловік. І від того ще
значиміше здається сказане ним: «Роби, дочко, так, як тобі підказує серце… Та й добре,
що ти вболіваєш і за долю знедолених… Будь смілою, муж­
ньою. Хай тобі, дочко, щастить».
Вона знає: шлях, обраний нею, важкий, небезпечний.
Але ніщо її не лякає, з нього вона не зійде, не відступить.
І певна, буде удача.
На щовбі, за зеленавою ялиновою смугою, здалося, з’я­
вилася знайома постать. Дівчина вдивлялась. У вечоровій,
затягнутій волохатою млою далині виднілися дерева, кущі,
а вершник ніби розтанув між ними.
— Рушаймо! — наказала сама собі. Підібрала повіддя
і навернула коня в напрямі селища, яке ледве виднілося за
гористими перекатами.
Спадав вечір.
До Маяків Христя добиралася понад берегом Сівер-
ського Дінця. Дорога була нерівна, покручена, вилася гус­
толіссям, захаращена поваленими деревами. Щ об обминути
колоди та густе плетиво буреломного галуззя, довелося зліз­
ти з коня і вести за повіддя. Зате, здається, ніхто не бачив,
коли в’їхала в селище.
На подвір’ї Скалиги її зустріла онука діда Петра Ганка.
На привітання гості вона мовчки кивнула головою і зали­
лася слізьми. Христя розуміла тяжку скорботу дівчиніГ, бо
й саму гризе печаль. Минуло тільки три місяці як померла
мати. А до того горя додалося й інше. Оце й жене воно її
у невідомість…
А Ганка шостий день як поховала діда — єдину рідну
людину.
За садком, в кінці городу, де стрімка ялина широко роз­
кинула віти, ніби оберігаючи спокій, насипано горбок при­
шерхлої землі.
Дівчата підступили до могили і схилили голови.
Коли повернулися на подвір’я, Христя залишилася під
повіткою, а Ганка вийшла аж за ворота, вдивлялася в бік
ізюмського шляху — виглядала Захарка. Він мав поверну­
тися ще вчора. Тривожило: чого так довго забарився, що
там могло статися?..
Вузька кривуляста дорога вибилася з ізюмської лісової
гущавини на рідколісся й повела у напрямі Тора і Маяків.
Захаркові була добре відома оця горбкувата та піщана міс­
цевість. Особливо втямки йому три бронзокорі сосни на
узліссі обіч дороги. Дві закучерявлених, вузлувато-лапатих
стоять, сплелися вітами, обнявшись, вийшли на простір і за­
дивилися, чатують. Третя красується трохи осторонь, на
201 розпластаному горбі, розкішна, крислата. Вона ніби рев­
ниво оберігає дрібний зелений молодняк, який розрісся на­
вколо неї. Бувало, Захарко, проїжджаючи цією дорогою,
обминав, хоча це й було незручно, оту гінку сосну. А бо ж,
під’їжджаючи, чимдуж гнав коня, щоб скоріше промчати.
І зараз при згадці, що так себе поводив, навіть посміхає­
ться. А в пам’яті закарбувалось і, напевне, довіку не за­
будеться оте жахне, що сталося з ним біля тих сосен…
Крим і Сиваш вони залишили далеко позаду. Степову
оголену, піскувату рівнину промчали швидко. У широкій
трав’янистій низині річки Кінської відпочивали, пасли ко­
ней. На березі розбились на кілька окремих менших заго-
нів-чамбулів. Одні мали рухатись на північ, в напрямі го­
родків Балаклеї та Ізюма, інші — кількасот вершників —
братись на схід, вийти до правого берега річки Кальміусу,
на дорогу, яка здавна так і називалась «Кальміуська Сак-
ма». І отією дорогою теж мчати на північ.
На четвертий день, під вечір, коли заходитиме сонце,
усім загонам належало зібратись у дубовому байраці, між
городками Ізюмом і Тором. А вже звідтіля разом навально
перебратись монастирською переправою через Дінець, вда­
рити на городок Цареборисов *, розбігтись по воронезьких
селах, хуторах, взяти ясир, все, що цінне, але легке в дорозі,
і швидко вертати на «Кальміуську Сакму».
В дорозі на північ до Сіверського Дінця, що б не тра­
пилось спокусливого, не чіпати, а вже вертаючись з Руської
землі, добре пошарпати Ізюм, Тор та інші городки і се­
лища. Забирати все, що трапить під руку, а найперше дів­
чат, хлопців, та й старіших, якщо вони при силі. Проте
навіть без такої поради-наказу всі знали: живі гяури —
найцінніше. Саме за такою здобиччю татари й гайнули до
уруських поселень.
В чамбулі всім заправляли старші, значні й досвідчені
мурзи, беї, хет-худи, які вже бували в таких наскоках-по­
ходах.
Х то вів татар тієї весни, Захаркові невідомо. Він знав
лише свого хет-худа — хазяїна, який підбив, підмовив його
та ще кількох сусідських хлопчаків вирушати в похід на
гяурів.
«Ви — дурні ішаки, бецмани,— говорив він зневажливо,
єхидно посміхаючись.— Вам уже по п’ятнадцять, шістна­
* Цареборисов — нині Червоний Оскіл. дцять. Слава аллаху, вигнались, ввійшли в силу. А сидите
на шиї батьків, ловите рибку в морі. А вона, клята, не за­
вжди йде на гачок або в сіті. А там, в улусах урусів, можна
впіймати он які рибини!.. Та ви ж, тюхтії, знаєте, в якій
ціні на кафському базарі уруські красуні. Гей! Гайда ж на
добрий улов!..»
Скільки їх, сотні, тисячі хлопчаків-татарчуків, знадже­
них, заохочених, привчалися бути грабіжниками, людоло­
вами.
Цього Закір не знав. Він мчав поряд з хазяїном на його
коні, в його кожусі, у гостроверхій баранячій шапці, з його
тугим бойовим луком і сагайдаком із стрілами та ножами.
За спорядження та їжу Закір повинен був робити все, що
йому накажуть: доглядати коней, прислуговувати хазяїну.
А вже там, в Урустані, мав ловити і в’язати гяурів, зносити
докупи награбоване добро. З усього, що заберуть, Закіро-
ві — десята частка. А якщо хлопець покаже себе умілим,
спритним, то, можливо, у нагороду залишиться йому і той
кавурий кінь, на якому він їхав.
З появою татар на березі Кальміусу на вершині фігу­
ри — сторожової башти — запалали куделі клоччя з дьог­
тем: сповістка про появу ворога — мурзаків. Через кілька
верст попереду, на узвишші, запалала друга фігура. Клуби
чорного диму розповзалися, встеляли степ. Сподівайся —
спалахнуть інші башти та й піде ота сповістка. Татарам
треба було приспішити, не дати гяурам сховатися. Верш­
ники припустили коней. Та, на щастя, фігури не спалаху­
вали. Тільки аж біля річки Торець було звівся високий
сивувато-жовтавий стовп диму і раптом, ніби підтятий, обі­
рвався, розтанув. Не подавали тривожної сповістки навіть
з найбільшої і невсипущої на Сакмі маяцької фігури. Та
радість нападників була передчасна. Цього разу їх хитро
обдурили й заманили в пастку.
У призначений час, на світанку, кілька тисяч татарських
вершників ринуло до Сіверського Дінця на переправу. Гул­
кий тупіт копит стрясав землю. Стугоніння, високі не­
самовиті викрики, посвисти, гоготіння, удари арапників
роздирали світанкову млу й диким ревищем здіймалися
в небо.
Раптом на побережжі Дінця на маяцькій фігурі завиру­
вав дим. Та спалах, здавалось, був уже запізнілим, непо­
трібним. Татари вихором мчали повз селище. Нестримна
лавина вирвалася на міст, а він— раптом розпався, осів у
воду. Осів із сотнями мурзаків.
203 Навальний рух уже не можна було зупинити. Задні на­
сідали на передніх і на всьому скаку, як у безодню, падали
й падали, гатили ріку. Ті, що відразу не потонули, нама­
гались переплисти, перейти вбрід. Але наштрикувались на
вбиті біля берега гострі наколи. А тих, що все ж таки до­
бирались до протилежного берега, зустрічали списами й
мечами поселенці з Тора і Цареборисова.
Добра сотня а чи й дві татарських вершників, решта
десятитисячного чамбулу, уникаючи неминучої загибелі у
воді, повернули назад. Але їм нелегко було вибратися з тіс­
ного кола ізюмських козаків, торських солеварів та пере­
селенців.
Закір мчав поряд свого хет-худа, тримаючи за повіддя
другого запасного коня, на якого мали нав’ючувати захоп­
лене в урусів добро. Неподалік від Дінця хазяїн вирвався
трохи вперед, врізався в ворухку людську гущу. Коня і
вершника раптово закрутило, змішало з десятками інших
коней і людей, здійняв і кинув у крутизну скажений, смер­
тельний вихор. А над тим чорториєм повнило простір жах­
не гоготіння, вищання, лемент. Закіра теж добре струсо­
нуло, але він все ж таки втримався за гривку коня, поста­
вив його дибки, крутнув і помчав назад.
На піскуватій рівнині, біля двох розложистих сосен, він
побачив кількох вершників-урусів, які, напевне, його пере­
ймали. Завернув до одинокої третьої сосни, помчав крізь
низькорослу поросль і ніби мав ось-ось випорснути з ото­
чення. Та кінь чомусь зашпортнувся, а може, його було
чимось підтято, сосна, здалося, як підрубана, впала на тім’я,
і світло раптом потьмарилось, померкло.
Коли розплющив очі, над ним зависло лезо довгого
списа і вчулись незрозумілі уруські слова: «Я візьму його
собі».
Закір знав — смерть неминуча. Весь зіщулився, заціпе­
нів. Відчув — холоне. І ні думок, ні бажань, летить у безо­
дню. Але чому так довго?..
Над ним стояв високий сивовусий гяур з мушкетом
у руці, вдивлявся в його, Закіра, наповнені сльозами очі.
Вже згодом, опинившись на дворищі сивовусого, дослу­
хаючись до його голосу, зрозумів, що отими вимовленими
тоді незрозумілими словами цей старий врятував його від
смерті. А з часом, оговтавшись, дізнався, що рятівника
звуть Петром Скалигою з селища Маяки.
Коли бранця звільнили від пут, він міг піти куди за­
вгодно. В перші дні перебування в Маяках в нього, бувало,
204 закрадалася думка про втечу. Але Закір гасив її розду­
мами, що він один не здолає оті багатоденні степові та
яружні переходи до Криму. А потім подумалось, що було б
невдячно, навіть підло так вдіяти. Адже старий господар
був добрий, не неволив, навчав роботі в садку, на пасіці.
Навчав і мови уруської, а потім читати й писати.
Вони часто розмовляли про кримську землю, про те,
як там живуть люди. Одного разу за такої розмови Ска-
лига не то жартома, не то серйозно сказав, що він здиво­
ваний, чому Захарко, так звали тепер хлопця, не майнув
досі до свого рідного краю. Хлопець зашарівся, знітився,
мовчав. Він не признавався, що, крім поваги й приязні до
господаря, у його серце ввійшла, хвилює й бентежить русо­
коса, синьоока Ганка, онука Скалиги.
Пішло на третій рік перебування Захарка в Маяках.
Того року буйно розігралась весна.
Стояла друга половина дня. Скалига сидів на колоді біля
повітки і довбав дуплянку-вулика. Ганка і Захарко вийшли
з вишника, ніби виринули з білопінного шумовиння. Набли­
жаючись, уповільнили ходу, на якусь мить затримались і
раптом, взявшись за руки, впали перед старим на коліна.
— Дідусю! Батечку! — з тремтінням в голосі, майже ра­
зом вимовляли дівчина і хлопець.— Ми любимо одне од.-
ного. Благословіть!
Старий, здавалось, не здивувався. Ніби отакої оказії
він ждав давно. Не кваплячись, відклав набік колоду, на
* верстака поклав молоток, долото, відсунув дуплянку і, об­
трушуючи фартуха, наказав молодятам встати.
Вони підвелися.
— Ранувато, діти мої, ранувато затіяли,— мовив, як би
роздумуючи. В голосі не чулося ні осуду, ні відмови. Але
коли б Захарко і Ганка були досвідченішими і спостереж­
ливішими та не сцовнені бентежним почуттям, то з тієї по­
вільності у звертанні до них і хитрувато примруженого ока,
коли говорилося «ранувато», вони б уловили приховану від­
мову.
— У нас уже і з попом домовлено,— вирвалося щиро у
дівчини.
— Як це? — здивувався Скалига.— Захарко ж…
—* А так,— поспішав, посміхаючись, хлопець,— я уже
хрещений.
— Щ о ж, може, це й добре, може, й на краще,— заува­
жив не так їм, як сам собі Скалига. А потім з тим же по­
вільним роздумом повів мову, що треба заходжуватись ко­
205 пати грядки та садити городину. І ніби принагідно згадав,
що вони з Захарком давно не були в Ізюмі, а туди доконче
треба поїхати, провідати своїх знайомих та, може, там роз­
добудуть насіння нової городини, яку називають картоплею.
— Отож хай Ганка заходжується,— уже наказував ста­
рий,— та напече хліба, насушить сухарів, щоб вистачило не
на день-два, а в довгу поїздку.
Захарко й Ганка не надали належної уваги і отому ви­
разно, зате загадково сказаному — «на довгу поїздку».
За три дні Скалига і татарчук вирушили в дорогу. З обій­
стя виїжджали не на вулицю, а повз садок, через леваду.
Щ об дати можливість онуці з Захарком попрощатися без
свідків, старий виїхав з двору трохи раніше. Ніби йому
доконче треба було побувати там, де буде сіножать, гляну­
ти, чи, бува, не замулили весняні води низини та як там
підіймається молода трава.
Захарко наздогнав Скалигу, по-молодецькому виструн-
чений, радісний. їхали ялиновим лісом понад Сіверським
Дінцем. Потім завернули на захід, на степову дорогу в на­
прямі Ізюма.
Сходило сонце. Іскристо ковзнуло верховіттям ялин, осо­
корів, Дубів. Заступав день.
Коні, підбадьорюючи один одного, бігли ніби наввипе­
редки, охоче, квапливо. Та ось Скалига уповільнив швидку
ходу свого коня.
— Давай, Захарку, поговоримо, поміркуємо, як бути,—
почав старий спроквола, рівно, як говорив завжди з хлоп­
цем.— У тебе, сину, є рідні — мати, батько.
— У Кафі. Біля самого моря,— відповів хлопець, зди­
вований, що господар повів про це мову.
— Не знаю, як там у вас, татар,— натискував на остан­
ніх словах Скалига,— та гадаю, що воно, мабуть, так, як і
у нас, українців. Мабуть, так, що коли ото дівчина впаде
в око і заступить собою всіх на світі і ти хочеш бути в парі
тільки з нею, наймилішою, найдорожчою, то про своє ща­
стя, наміри свої ти повинен сказати рідним — батькові й
матері, просити в них поради й благословення.
Захарка ніби вітром здуло з коня. Він упав на коліна
лицем до сходу сонця, яке тільки-но викотилось на зроже-
вілий обрій, і, здіймаючи вгору руки, вклонився низько до
землі і швидко, швидко, аж захлинаючись, говорив по-
татарському, потім почав хреститись і швидко шепотіти. На­
решті щось незрозуміле вигукнув і заплакав. Коли повернув
обличчя до Скалиги, сказав суворо і благально: — Батьку! Я молив аллаха й молив Христа, щоб вони
пом’якшили твоє серце. Ти, батьку Петре, був до мене доб­
рий, як рідний, а зараз ти злий, жорстокий, як шайтан. Ти
гониш мене від Ганки. Ти, мабуть, мені не віриш, що я ЇЇ
кохаю і вона мене кохає.
— Сідай на коня! — сказав Скалига.— Тобі, сину, я
вірю. Але ти поїдеш до своїх батьків. Так треба. Тільки
в цьому році не вертайся. Запам’ятай.
Скалига передав хлопцеві свою торбу з харчами, свого
запасного пістоля, шаблюку, гаманця з кількома дукатами
та рублями і побажав щасливої дороги. Але татарчук не
від’їжджав. Уже на коні він ніби застиг, вдивлявся в той
бік, де знаходяться Маяки, і тихо, з пристрасною ніжністю
раз по раз щось шепотів.
— Пора,— мовив теж тихо, але настійно Скалига.—
Пора!
Захарко взяв напрям на південь. Коли вершник уже
сховався за обрій, старий ще довго вдивлявся, чи не ви­
рине десь примітна, висока постать у кургузому кожушку,
у шапці-малахаї. І, впевнившись, від’їхав, повернув на до­
рогу до Маяків.
…Через рік, весняною порою, коли парувала земля і за­
цвітали садки, повернувся Захарко. Старий Петро здиву­
вався. Сподівання, що час, дорога, зустрічі, розмови з рід­
ними остудять спалах у серці хлопця, не виправдались. Та
свого здивування і невдоволення Скалига не виказав. При­
йняв бравого парубка ввічливо, гостинно, навіть, могло зда­
тися, як бажаного. А в душі не змирився. З благословенням
на шлюб з Ганкою зволікав і зволікав.
Кмітливий юнак здогадувався, що люди, які приходять
і приїжджають до господаря з Тора, з Бахмута та з навко­
лишніх селищ, з’являються не тільки за порадами, а й за
допомогою. І навіть за зброєю. А бувало, з’явиться один-
два, а то й цілий гурт невідомих і переховуються на пасіці,
в садку, в лозняку на леваді. А потім зникають. Називали­
ся вони знайомими, земляками, родичами. А насправді то
були втікачі, бунтарі-дейнеки. Скалига розумів: не втаїтись
йому, та й потрібний був помічник. Отож поволі, обережно
почав звіряти Захаркові таємниці «святого діла» — бороть­
би за кращу долю сіроми, яку провадив разом з побрати­
мами, волелюбами, колишніми булавінцями та такими ж,
як і сам, уже колишніми понизовцями-січовиками.
Виїжджаючи до городків та селищ, Скалига іноді брав
з собою і Захарка. Побувавши в Ізюмі, водив по вулицях,
207 показував здаля фортецю на горі Кремінець, в селищі, за
околицею городка, познайомив з татарами, які давно вже
там поживають. Тоді ж зумів звести і познайомити з пахол-
ком самого володаря Ізюма полковника Шидловського Га-
саном. Так ніби старий передбачав, а може, й напевне знав,
що оті знайомства стануть в добрій пригоді.
Волохатий присмерк згусав поволі. А ніч, здавалось,
впала раптом німою чорнотою. Ні шелесту, ні подиху —
глухо. Ніби все навколишнє завмерло. Ганка, сторожко до­
слухаючись, чатувала на вулиці, а Христя томилася в тоск­
ному чеканні під повіткою на подвір’ї. Десь опівночі по­
світлішало. В каламутному небі з’явився місяць.
На вулиці вчувся тупіт копит, притишений говір, а по­
тім і кроки.
Христя пішла назустріч.
— Ханум * Христе,— мовив тихо Захарко,— я знаю,
чого ти приїхала. Я знав, що ти будеш тут. Про тебе говорив
козак Головатий, коли був на похороні діда Петра.
Татарчук змовк, зітхнув. Проказав кілька слів по-татар-
ському. Раптом схаменувся й почав зрозуміло для Христі:
— Я, ханум, робив так, як наказав мені мій покійний
господар, побував в городку Ізюмі.
— Ти довідався, де він?.. Щ о з ним, говори! — заспі­
шила стривожена Христя, здогадуючись, чого саме їздив
до того городка Захарко.
— Дізнався. Та краще б, ханум, мені про таке тобі не
говорити.
— Говори! — благала дівчина.— Говори!
— Тоді знай. Семенка твого та інших в’язнів, які зараз
там, в Ізюмській фортеці, скоро поженуть до Криму, ма­
буть, до Кафи,— додав, помовчавши.— А звідтіля, хтозна,
може, й до Стамбула…
— До Криму, кажеш? — не вірячи, перепитала Х ри­
стя.— Ти напевне знаєш про це, так?
— Так,— заявив твердо татарчук,— знаю!
— Треба заступити дорогу! — дівчина подалась наперед
і зупинилась випростана.
Захарка вразили її рішучість, упевненість. Йому зга­
далося, як тижнів три-чотири тому отут, на дворищі, по­
кійний Петро Скалига і козак Головатий говорили про дей-
некування пастуха і солевара Семенка та дівчини Христі.
Вражало, що Семенко і Христя з гуртом сміливців стра­
* Ханум — жінка, дівчина (тут і далі — татар.).
208 хали панів, усяких крутіїв, лиходіїв. Його підступно було
схоплено, катовано, забито в диби. На захист юнака і на
борню з панськими посіпаками стала сміливо наречена Се-
менка Христя. Вона поривалася визволити в’язня з торської
хурдиги. Але визволити поки що не вдалося. Зараз Семенко
в Ізюмській фортеці. Та йдеться до гіршого…
— Його можна врятувати? Скажи, можна? Х то нам
допоможе? Ти ж був там, у тому Ізюмі…
Та як гостя не допитувалась, Захарко не запевняв її про
можливість порятунку, не сказав, хто вирішує долю в’язнів.
Додав тільки, що з Криму женуть сюди великий табун ко­
ней. Коли вони прибудуть до Ізюма, тоді на південь по­
женуть людей. І, вже заспокоюючи Христю, запевнив, що
скоро вони удвох з нею поїдуть до Ізюма. І отам, напевне,
про все дізнаються. Але поїдуть тільки тоді, коли буде
подано знак вирушати.
Гінець прибув уночі. Це був хлопчина років десяти-два-
надцяти, босий, без сорочки, в кудлатій татарській шапці
і в кожусі. Кожух захищав його від холоду, а підгорнуті
поли правили за сідло. Влетівши конем на подвір’я, хлоп­
чина заляскав прядив’яним арапником, заторохтів пужал­
ном у сінешні двері. На той виклик з хати вийшла Христя
і Танка. Але гінець волів говорити лише з Захарком.
З пасіки вийшов татарчук.
— Гості прибули,— сказав хлопчина. Повернув коня й
помчав дорогою назад до Ізюма.
Тою ж дорогою поспішали Захарок і Христя. Схід сон­
ця вони зустріли в слобідці поблизу Ізюма, в татарській
родині. Коли сонце дійшло середини неба і вже топило свої
леза в голубій тиші дібров, Захарко обережно, скрадаю­
чись, пробирався хащами понад берегом Сіверського Дінця
до умовленого місця — крислатого осокора, де мав зустрі­
тися із своїм другом Гасаном і дізнатися, хто саме оті
«прибулі гості». А що вони з Криму — здогадувався, на­
віть був певний: звідтіля — з Кафи.
* * *
Кримський калга-бей * та ізюмський полковник Федір
Шидловський ніколи не бачились. Але один одного добре
знали, навіть заочно заприятелювали, а потім з-за дивних
і трагічних обставин загендлювали.
* Калга-бей — намісник хана.
209 Це сталося після отого весняного невдалого навального
наскоку татар на Слобідську Україну, зокрема на городки
Тор, Ізюм і на селище Маяки. Серед полонених, мізерної
рештки войовничого, грізного і хижого чамбулу, серед отих,
що не залишилися на дні Сіверського Дінця, що не полягли
на пісках під Ізюмом, був син калги-бея. Жадібний до гро­
шей, коштовностей, полковник Шидловський скористався
з нагоди мати добрий зиск. Кількох полонених татар було
відпущено на волю, навіть сприяли, щоб вони скоро добра­
лись до Криму і передали калги-бею, що його нащадок
живий, здоровий, добре їсть і п’є, але скучає за родичами,
за Кафою. І якщо батько хоче побачитися з сином та ще
декількома значними мурзами, то хай не поскупиться, над­
силає п’ять сотень золотих дукатів, сотні дві аршинів доб­
рого оксамиту, прянощів і двох німих молодих пахолків.
Це, зазначено в умові, декому з наближених полковника
здавалося безглуздою примхою. А Шидловському прить­
мом хотілося, щоб у нього, військового бригадира, можно­
владного магната, вартували і слугували без’язикі, як це
заведено в Туреччині, у значних кримських мурз та у ди­
ванах, де вершаться суди. Можна було бути певним, що такі
вартові не розголосять жодної таємниці, та й добрі служ­
ники з них.
Н а початку літа, коли гаї стали ще таємничо-принадні­
шими, на луках, заплавах впору стала гінка трава для кось-
би, заквітували жита й почали набрякати бурштиновим со­
ком вишні, до Ізюма прибився невеликий, в кілька чоловік,
загін татар. Зустрічали їх далеко за околицею гороДка.
Із зав’язаними очима провели повз башти, рови та
кам’яні й земляні вали фортеці, з нижчого городка до
верхнього.
Шидловський приймав мурзаків у просторій світлиці з
двома видовженими і вузькими, як бійниці, вікнами. Сидів
на дзиглику за невеликим столиком, біля вікна, так, щоб
йому було видно гостей і дворище поблизу замкової башти,
з якої починався вхід до цієї світлиці.
На великім візерунчастім килимі, підібгавши в білих
повстяних шкарпетках ноги, сів товстуватий, у розшитій
шовком і золотом тюбетейці сивобородий. Це означало, що
він не тільки старший, а й найстарший з присутніх тут. Бо
за мусульманським законом бороду мав право носити тіль­
ки той, кому перевалило за п’ятдесят.
Майже поряд з сивобородим умостився огрядний, в ши­
роких смугастих штанях, у білій, розхристаній на грудях сорочці і накинутому на плечі, зшитому ніби з густоплете-
ної сіті халаті молодий чорний таган-бей.
Зиркнувши гостро на господаря, бей окинув очима об­
вішану дорогими килимами та рушниками світлицю і, не
виказуючи здивування чи будь-якої зацікавленості, раптово
застиг, ніби задрімав.
Позаду двох мурзів, теж підібгавши під себе ноги, при­
мостився драгоман (перекладач) Юхан — русявий, серед­
нього віку, довгобразий, з голеним підборіддям, зодягнутий
у татарського крою халат, на голові чорна, вимережана бі­
лими нитками тюбетейка, з обличчя дуже схожий на зви­
чайного сільського парубка із Слобожанщини.
Років вісімнадцяти-двадцяти татарчук стояв з похиле­
ною головою біля дверей. Він був у біло-рожевих вузьких
штанях, стрункий, смуглолиций, вродливий, без тюбетейки,
наголо стрижений, у гостроносих постолах.
— Намісник сонцесяйного володаря Криму, його вель­
можність сонцесяйний калга-бей,— почав сивобородий рів­
ним, байдужим голосом, коливаючись взад-вперед, ніби
злегка вклоняючись,— доручив нам, вірним його ханської
сонцесяйності, стати перед ясні очі й вітати від його сонце-
сяйності тебе, уславленого в Урустані лицаря, можновлад­
ного ізюмського башу!
Драгоман перекладав, дотримуючись наголосу у вимові
вітання-величання сивобородого.
— Його сонцесяйна вельможність, намісник сонцесяйно­
го володаря…— продовжувалось та й продовжувалось гуг­
няве.
— Скажи, хай починає про діло,— кинув драгоманові
господар і перевів погляд на шкіряну, схожу на великого
буртюка торбу, яка лежала під стіною біля дверей, де стояв
татарчук.
Сивобородий випростав ноги і став підводитись.
Молодий таган-бей ворухнувся, щось невдоволено замур­
мотів. В ту ж мить юнак-татарчук підхопив і підніс сиво­
бородому торбу. Старий витяг з неї сувій димчастого, потім
голубого, як чисте весняне небо, за ним багрянистого, як
схід сонця, шовку. Ті пір’яно-легкі сувої спадали долу, ніби
збігали потоки широкої, прозорої, пройнятої барвами рай­
дуги води. На сувої ліг невеликий, сріблом мережаний та
самоцвітами цяцькований пістоль. Біля нього покладено
і капшука з грішми.
— Дукати, як зазначалося в умові,— проказав голосно
драгоман.
211 Сивобородий знову загугнявив. До нього підступив та­
тарчук. Старий вхопив його за руку, турнув від себе, і той
упав на коліна перед Шидловським.
— Німий. Без язика. Звуть Гасан. Буде вірним тобі,
ага, слугою,— слідом за сивобородим, тільки голосніше ви­
мовляв перекладач.
Господар був задоволений. А все ж запитав, чому при­
везли тільки одного, а не двох пахолків, як він просив калги-
бея.
Сивобородий відповів, що, на жаль, не знайшли такого
другого красеня без язика (наголосив на слові «без язика»),
який був би до вподоби ясновельможному баші. Та треба
гадати і сподіватися, що ця їхня зустріч не остання, що це
тільки початок їхнього знайомства. Вони можуть міняти своє
добро на добро, натякнув мурза, і така мінка може бути
корисною для баші, кримським ханам та їм, вірним слугам
сонцесяйних…
— Баша, володар Ізюма, має не потрібних йому лю­
дей,— заговорив тихо, але виразно молодий таган-бей,— ми
в Криму теж маємо такий непотріб. Можемо обміняти…—
прошепотів з придихом, ніби несміло, лукаво посміхаючись,
зиркаючи чорними, лискучими, як омиті водою тернини,
очима, а потім уже голосніше і швидше додав: — Дамо по­
кірних, здорових, здатних до роботи.
Гака незвичайна пропозиція вразила Шидловського. Від
здивування він витріщив очі, потім закліпав, ніби запоро­
шеними порохнявою, засовався на дзиглику, підвівся. На
худорлявому, вилицюватому, дуже засмаглому лиці ворух­
нулись довгі і закруглені догори вуса.
Гості насторожились.
Засопів, щось бурмочучи, сивобородий. Мінявся з лиця,
кривлячись, ніби від чогось кислого, і все ж посміхався та­
ган-бей. Драгоман ввібрав голову в плечі і позирав, як
злякана миша з нори.
Але гнів не вибухнув.
— Якщо тобі, баша, не потрібні люди-раби,— так само
тихо і повільно, ніби цідив крапля за краплею слова,— тоді
бери коней…— Таган-бей утопив у Шидловського очі і до­
кинув: — Дамо наших, татарських, прудконогих, а ти, баша,
людей…
Господареві не хотілося, щоб татари помітили його збен­
теження, відвернувся до вікна, виглянув, чи немає когось
поблизу на дворищі, потім узяв із столика до рук пістоля,
почав уважно його роздивлятися і роздумував:
212 «А й справді, у фортеці є непотрібні, навіть небажані
втікачі, тавровані і нетавровані. Таких набереться сотні дві
чи й три… Бєлгородський воєвода запевняв, що з Петер­
бурга скоро буде наказ будувати «українську лінію» — фор­
тифікаційні споруди від Дніпра аж до Дінця, щоб перетяти
дорогу татарам. Ізюмський слобідський полк буде копати
рови, насипати вали на правому березі Сіверського… Лінію
будуватимуть козаки, поселенці та забіглі сюди кріпаки-
втікачі. Дві сотні в Ізюмі,— підрахував полковник,— а по­
завчора пригнали сюди добру сотню розбишак із Тора.
А скільки їх усіх тут у фортеці, поки що ніхто не знає. Одні
мруть, інших женуть до маєтків чи ще кудись. Отож, якщо
направити до Харкова чи до того ж Бєлгорода… А в доро­
зі… Раптово наскочив татарський чамбул…»
— Голова за голову? — запитав уголос.
— Баш на баш,— перекладав Юхан.
— Людину за коняку, мало,— видавив із себе глухува­
то Шидловський,— малувато…
— Чому малувато?!
— Голова за голову.
— Голова за голову — якші!..
Татари посхоплювалися на ноги й рішуче підступили до
господаря.
— Далека дорога…
•— Гнати степом.
— Вовки…
— Грабіжники…
— Хай так, але малувато.
— Якші! Якші! — ляскаючи по плечах господаря, по­
вторював чорний таган-бей.
Шидловський більше не заперечував. Після короткої
мовчанки гості і господар збилися до тіснішого гурту й за­
говорили про те, що обмін повинен бути цілком таємним,
відбуватися вночі, у відлюдному місці. Найкраще, мабуть,
у хащах урочища Райгородка. У незвичайно напруженій сло­
весній зливі господар не звернув уваги, що оте місце, Рай-
городок, визначили татари, що вони, виявляється, добре зна­
ють навколишню місцевість. Та, мабуть, і те, що в тому
урочищі — власний хутір Шидловського.
У хвилини торгу ніхто не звернув уваги на татарчука,
який стояв у кутку, біля дверей, вислуховував гендлярські
розмови людопродавців і не міг навіть про себе нишком ви­
мовити гнівне слово обурення, тільки в безсилій люті сти­
скав кулаки.
213 Та про нього не забули. Коли виходили з світлиці на
подвір’я, таган-бей, ідучи разом з Гасаном, проказав тихо:
— Будеш робити так, як тобі було наказано. Придив­
ляйся, запам’ятовуй усе, що побачиш у фортеці. Вали, баш­
ти, підземні ходи. Де саме стоять гармати. Запам’ятовуй.
А накреслиш тоді, коли до тебе прийде наша людина або ж
я. Прислухайся до розмов господаря з іншими. Роби так,
як наказано,— повторив,— будеш живий сам і твоя рідня.
Хай допомагає тобі аллах!
Гасан кивнув головою і прискорив ходу, щоб бути ближ­
че до свого нового господаря. Почув: Шидловський і драго­
ман обмірковують, як краще переганяти через дикопільські
степи табуни коней і де було б зручніше татарам перехопити
невільників, яких виведуть з Ізюмської фортеці. Ч.ув і за­
пам’ятовував.
Юнаки зустрілися на березі ріки. Радо поляскали один
одного по плечах, обнявшись пройшлися берегом.
— Я тут з Христею, про яку я говорив тобі,— заявив
Захарко. Цим нагадав, чого вони прибули і чого він тут.—
Вона там…— вказав рукою в той бік, де в розлогій низині,
біля городка, знаходиться поселення Студенок.
Гасан кивнув головою, мовляв, знаю, круто повернувся,
поклав руки на плечі друга, окинув радісним поглядом, стру­
сонув, ніби намірявся борюкатись. Та зараз було не до пу­
стощів. Відступив, пригнув гілляку осокора, виломив зруч­
ного цупкого патика, й почалася, як бувало завжди при їх­
ніх зустрічах, незвичайна розмова.
На дрібненькому, злежалому, вогкуватому піску Гасан
виводив великі літери, з них складалися слова. Захарко йшов
слідом і повільно вголос читав, зразу ж затоптував напи­
сане. Коли чогось не міг зрозуміти або помилявся, Гасан
мусив переписувати вдруге, втретє або дописував інше, зро-
зуміліше слово.
Захаркові стало відомо, що до Ізюма прибули ті, котрі
вже були тут нещодавно з даниною і подарунками: сиво­
бородий, таган-бей і драгоман. Вони вже бачилися, роз­
мовляли з полковником. До городка наближається табун
з двохсот сорока шести коней. А було їх кругленько — дві­
сті п’ятдесят. Четверо лошаків загинули чи відбилися від
гурту. Післязавтра вночі, як сходитиме місяць, на лісовій
галявині поблизу Ізюма відбудеться обмін. Коней направ­
лять просікою до урочища Райгородок. А кілька десятків
в’ язнів виведуть з фортеці і поженуть до Харкова. Але туди вони не дійдуть. Далеко від Ізюма, коли закінчиться
густолісся й почнуться переліски, а там відкриється і степ,
отоді, можливо, поблизу Балаклеї або ж трохи осторонь неї,
де буде зручніше, татари перехоплять в’язнів і як полоне­
них, невільників поженуть на південь, до Криму.
— А як бути нам? — запитав Захарко, згадуючи поза­
вчорашню розмову з Гасаном про визволення з фортеці в’яз­
ня Семенка.— Як нам діяти?..— повторив, затоптуючи слова
на піску.
«Ножами»,— вивів Гасан на свіжому, змитому водою
піску. Потім накреслив дві постаті, зв’язані линвою, і лезо
ножа, яке перетинає ту линву.
— І напасти зненацька. В зручному місці,— ніби запи­
тував і сам відповідав собі Захарко.— Зненацька. Навально.
Гасан кивав головою, згоджуючись. На його округлім
лиці ні смутку ні радості. Він став ніби байдужий до того,
що замишляється. Серце стискає глибока, безутішна зажу­
ра, скніння, і немає можливості по-справжньому, по-люд­
ському про те сказати.
Побачення було коротким.. Захарко поспішав. Щ е раз
перепитав, якою дорогою поженуть в’язнів.
— Побажай, Гасане, удачі! — сказав весело, безтурбот­
но, з хвалькуватим викрутом, ніби збирався не на небезпеч­
ний вчинок, а на веселу прогулянку. На ходу тицьнув у
груди кулаком, махнув на прощання рукою, швидко пере­
біг галявину і зник у заростях вільшаника. Звідтіля зграєю
знялися наполохані шпаки, закружляли, впали на віти осо­
корів, і знову полилося їх веселе різноголосся.
Гасан довго стояв на березі. Дивився на тихий, ледве
помітний плин води, потім відступив кілька кроків, сів у
затінку під стовбуром осокора і застиг у задумі, йом у ні­
куди було поспішати. Шидловський після розмови з при­
булими з Криму негайно послав нарочного до харківського
полковника Донця з повідомленням, що з Ізюма днів за
чотири-п’ять прибудуть в’язні. Хай полковник вчинить з
ними на свій розсуд. Залишить їх у себе чи перепровадить
до Бєлгорода, щоб і там заздалегідь знали, куди пішли люди
з Ізюма. Коли гінці відбули, Шидловський теж виїхав, а
куди — невідомо. Додому має повернутись сьогодні вночі.
Отож, поки немає господаря, Гасан вільний. Може навіть
вийти з фортечного палацу, тільки не з городка.
Вертати зараз до замку і зустрітися там з мурзами, а
тим паче з чорним беєм не було бажання. Навпаки, Гаса-
нові хотілося зараз будь-куди зникнути, десь заховатися,
215 щоб не бачити ні бея, ні безсоромних гендлярів, не чути
жодного облудного слова, слова, сказаного його рідною мо­
вою. Від цих, хоча і прибулих з його Кафи, навіть рідні
слова кидають в дрож, в нестяму і хочеться крикнути їм
у вічі щось гостре, сповнене гніву й презирства… Але він
німий і раб.
Першого ж дня з появою таган-бея в палаці Шндлов-
ського бей заявив Гасанові, що пора вже виконувати дору­
чене.
— Нам доконче треба знати,— вимагав бей,— де саме
розташовані льохи, потаємні ходи у фортеці, скільки тут
гармат, де схороняється полкова зброя. Це все ти спишеш,
коли ми залишимося удвох, та ще пригадаєш і запишеш усе
важливе з розмов, наказів пана Шидловського своїм поміч­
никам осавулам. Пахолок,— зауважив незаперечливо таган-
бей,— який повсякденно перебуває біля свого господаря,
повинен знати усе, що робить і навіть що замишляє гос­
подар. Готуйся…
Гасан таки знав багато чого потаємного. Шидловський,
будучи впевнений, що його без’язикий слуга нікому нічого
не розкаже, ні в чому й не крився.
Комусь іншому, якщо це потрібно, Гасан, можливо, і
розповів би — списав би на папері все бачене, почуте. Ко­
мусь, тільки не таган-бею. Чорний бей — його заклятий
ворог. Він вирвав у нього язик, він завдав йому пекельних
мук, убив горем, звів зі світу його, Гасанову, матір, пустив
жебракувати батька, силоміць вирвав, поглумився над роз­
квітлим в його серці коханням… І до всього — загнав його
сюди, в Урустан, наказав бути шпигуном.
Війнув раптовий вітерець. Вчулося шелестіння. Гасан
підвів голову, глянув під листвяний намет, перевів погляд
удалину. 1 ам, між рідкими кущами, майнула постать За­
харка, плин думок змінився. Гасан відчув себе самотнім,
ніби він давно вже на невідомій пустинній землі. Та ні, не
пустинній, тут є люди, але він чужий їм. Серед тутешнїх
тільки один Захарко, з яким він єднався душею. Отут, під
оцим осокором, вони зустрічались. На отім сивім піску ви­
водили слова, креслили вулиці та дорогі обом місця, бу­
динки Кафи. Хвилювало уявне мандрування, довгі й корот­
кі переходи Вони один одному показували, де жили: За­
харко в родині рибалки неподалік від моря, від гавані, там,
де починається кам’яний мол. Гасан жив у комірчині каф-
ської медресе, в якій його батько сторожував. Натішившись
спогадами, Захарко оповідав, як він опинився в цьому уру-
216 ському краї, як йому живеться в Маяках, не потаїв ї про
своє кохання до синьоокої Ганки, розказав про те, як його
посилав Скалига до Криму, до рідних по дозвіл — благо­
словення на шлюб.
Небезпечною, виснажливою була ота подорож. 1 кра­
ще б не бути отієї весни в Кафі. Горем зустріла вона його:
батька поглинуло море, а мати, виглядаючи свого рибалку,
померла на березі моря. Старша Захаркова сестра, вислу­
хавши, чого приїхав брат, сказала:
— Про твій намір, Закіре, поріднитися з гяурами я
буду мовчати перед аллахом і перед людьми. Бо я сама не­
щаслива. Мій коханий Махмуд уже друге літо як пішов
веслярем на сандал-вітрильник у море. Поплив та й не
вертає. Як тобі, Закіре, бути, порадься, брате, зі своїм
серцем.
І він подався тим же бездоріжжям на північ, до Мая­
ків. Здавалося, що все буде гаразд. Йшло до того, що Ска­
лига дасть згоду на шлюб Захарка з Ганкою. Та тільки, як
це ведеться в урусів, заручини справляють восени, коли
впораються з негайною роботою: зберуть збіжжя, городину,
опорядкують садки та й себе обшиють, обують. І настала
осінь. Але помер Петро Скалига. Тепер, за тим же уруським
звичаєм, треба ждати сорок днів по смерті старого, аж після
того Захарко нагадає Ганці про своє кохання, і вони справ­
лять весілля.
«Хай щастить йому…— бажає Гасан.— А мені…»
Давка гіркота наповнює груди хлопця, аж судомить.
Йому нестерпно боляче. Неймовірно, але в його двадцять
років, коли бажання жити такі буйнокрилі, коли все здає­
ться принадно досяжним, груди наповнює радість, буяння,
юні весни і справді легкі, щасливі, а він уже живе тільки
спогадами з минулого…
Багато пережито. Звідане тяжким тягарем лежить на
дні його душі, і він не має навіть можливості вилити разом
із слізьми гіркоту, свою печаль перед кимось рідним чи
другом. Бо ж, креслячи букви, не вичерпаєш накип горя із
свого серця…
Коли виповнилось шістнадцять років, його впіймали сул­
танські слуги — чауші, відвели на дворище, де міститься
кафський урядовий диван. Там його, на диво, пригощали
м’ясним духмяним пловом, медово-солодким щербетом та
такою ж солодкою водою. Після того він міцно заснув. Чи
довго спав, що з ним робили — він не знав. Коли проки­
нувся, прийшов до пам’яті, був уже без язика. Лежав
217 у якійсь маленькій, тісній, загратованій комірчині, увесь про­
йнятий пекучим вогнем, зі зв’язаними руками й ногами.
Голова, пронизувана болем, замотана в ганчір’я. Рота теж
забито смердючим ганчір’ям.
Матері, яка пробралася до знівеченого сина, таган-бей,
який раптом опинився в комірчині, сказав:
— Це Гасанове велике щастя. Тепер він буде охорон­
цем кафського дивану, а то б він міг бути спагі-воїном. Його
могли б погнати в невідомі краї, та й десь там, .на чужині, він
міг загинути в бою. А тепер дякуй, ханум, аллахові, твій
син буде у Кафі здоровий і довго житиме.
Але служкою в дивані Гасан не став. Його спіткало ще
гірше лихо.
І того літнього дня вечорова сутінь надходила з півночі,
з гір. Світло тьмарилось, фіалкові тони згусали й згусали.
День скоро мав спливти геть, і землю вповиє нічний тем­
ний морок. На ближчій до дивану мечеті муедзин проспівав
у чисте небо своє протяжливе «Алла Акбар». З моря до­
носилося безнастанне рокотання. Так ніби там хтось мо­
гутній важко зітхав, і Кафа повнилась притишеним стуго­
нінням. Але й крізь той відгомін прибою на вулицях було
чути крики роздратованих ішаків, іржання коней, людські
голоси.
Гасан, що вже став видужувати, нічого не чув і не бачив,
крім любої Фатими, його подруги дитячих літ. Вона при­
йшла провідати хлопця. Сиділи поруч. Дівчина відкрила
фередже-намітку, якою запиналась на вулиці перед чужими,
на радощах переповідала всякі новини, а то й просто гово­
рила про се, про те, згадала, як вони, ще коли були під­
літками, гралися на дворищі, про щось засперечалися, по­
билися, і Гасан вкусив її за руку вище ліктя. Фатима від­
кинула з плеча намітку і показала те місце. Гасан припав
до руки, поцілував. Зніяковів, відчув, як шалено, споло­
хано тріпоче в грудях серце. Фатима змовкла, глянула на
нього великими, чорними, раптово зволоженими очима, ра­
дісна, усміхнена. Зашаріле обличчя наближається. В ра­
дісній нестямі Гасан готовий був припасти й ловити губами
усмішку любої.
— Милуєтесь? — почулося спершу здалеку хрипливе,
в’їдливе, а потім вже ближче пролунав такий же хрипкий
смішок.
Вони миттю схопились і, вкрай збентежені, зніяковілі,
стояли, Фатима навіть не закрила, як це годилося, лице
фередже.
218 — Ти вмієш писати? — уже із здивуванням і острахом
запитав таган-бей.— Умієш?..
Під час розмови з Фатимою, чи певніше сказати, коли
вона говорила; Гасан, дослухаючись, креслив прутиком на
піскуватому грунті різні знаки, обриси будинків, зненацька
вивів і ім’я дівчини.
Того ж дня його допитували. Він не потаїв, що грамоти
навчився від хлопчаків з медресе, з якими затоваришував,
коли допомагав батькові прибирати оту школу.
За утаєння, що він уміє писати, а відтак міг би, коли б
був охоронцем дивану, розголосити якусь таємницю, Гасана
мали б скарати на смерть. Але його помилували. І, як ви­
явилося, помилували не з милосердя.
Хлопець опинився за Кафою, в горах — у невідомій
медресе. Там навчали його уруської мови, письму та крес­
лити хитромудрі умовні знаки, теж для потаємного письма.
Майже два роки він нічого не знав про долю своїх рід­
них і коханої. Довідався перед тим, як мав їхати до Ізюма
пахолком і шпигуном. Дізнався про невтішне: мати з горя
за сином померла, батько не має роботи, жебракує десь на
невільничому базарі, а Фатима в сералі таган-бея.
Вже пішло на третій рік, як він востаннє бачив Фатиму.
А й зараз він чує її ніжний голос. Вона з ’являється йому
у снах. Вони йдуть у невідому далину, перед ними відкри­
вається манливий, безкраїй, дивний світ… Раптом вони зді­
ймаються і линуть, ніби на крилах, над виповненою синя­
вим туманом безоднею, здіймаються над бескидами, пови­
тими в прозору, світлу голубизну, Гасан і Фатима поруч.
Він сповнений радісного, незбагненного, дивного відчуття,
та.Фатима раптом зникає, немовби тоне в тремтливому, го­
лубому леготі з барви веселки.
Іноді вона з’являється засмучена, в сльозах, зове, крає •
серце пекучим болем, просить звільнити її, взяти з собою.
А він, розгублений, нерішучий, не може зважитись на та­
кий вчинок і теж заливається слізьми. Часом (в гаю) він
чує голос Фатими у щебеті птахів, у шелесті листя, у по­
дувах вітру…
Вже тут, в краю урусів, Гасан багато передумав про
свою і її долю. Він картає себе, називає боягузом, нікчемою.
Атож, його одноліток Захарко, з серцем, сповненим кохан­
ня, двічі долав небезпечний степовий розгін, яруги і хащі
між Кримом і Маяками, гибів на холоді, млів у спеку і за­
лишився живий. І, напевне, скоро буде щасливий в коханні.
А він, Гасан, мав нагоду, ще бувши поблизу Кафи, втекти
219 з того шпигунського кубла медресе, знищити чорного таган-
бея, забрати Фатиму й майнути…
Та й у ті дні, коли їхали сюди, до Ізюма, він був біля
свого лютого ворога, і коли б справді в його серці вибрунь-
кувалась, визріла помста, він задушив би гадину бея і по­
вернув коня до Криму.
«Ти, Гасане,— ішак, який ніби і вґіертий, а йде, куди на-,
прааляють, і везе на спині, що покладуть; ти шакал, який
голосно виє, гавкотить, а сам труситься від страху й ховає­
ться в ущелини, нори. Ти міг би бути барсом, левом, міг би
бути вільним, але не наважився. А була ж можливість, та
й не раз була.
Уже тут, в Ізюмі, як наближений господаря, ти куди
хочеш, туди і йдеш, а на стайні Шидловського томляться
застояні огирі. Невже не скористаєшся нині з такої на­
годи?..»
Рвучко звівся на ноги, озирнувся, глянув угору: шпаки,
кружляючи, набирали висоту, вправлялись перед тим, як
летіти у вирій.
Поспішаючи до поселення Студенок, Гасан уявляв, якою
може бути сутичка з охоронцями в’язнів, а можливо, й з та-
тарами-людоловами вночі на дорозі до Харкова. Бойова су­
тичка неминуча. А їх буде тільки троє: Захарко, ханум
Христя і він, Гасан. Малувато. Потрібна добра зброя, пруд­
кі коні. Нападати, як говорить Захарко, треба обачно. Зне­
нацька, навально. А як воно буде?..
Заварилося через одного в’язня, а ота ханум Христя
підбиває Захарка, щоб принагідно визволити тих бідолах
якомога більше, навіть усіх. А хто він такий, отой Семенко,
що з-за нього зчинилася така буча? Уруський бай?.. Та,
мабуть, ні. До фортеці запроваджують втікачів, підбурюва­
чів, непокірних мурзам людей. Отож, напевне, і цей з та­
ких. Недарма до Шидловського приїздив справжній уру­
ський мурза, називається Синько. В них була розмова про
бунти, непокору, і зле впоминали в’язня Семенка. Про ту
зустріч треба буде нагадати Захаркові та сказати й про
те, що в господаря була розмова з прибулим з Криму про
небезпечного козака Головатого. Татари чомусь занепокоє­
ні, що той козак подався на південь, може, побоюються зу­
стрічі, коли туди ж, на південь, поженуть в’язнів. Та, ма­
буть, ні. Дороги їхні розійдуться. А наші повинні зійтися.
Тільки треба, щоб ми сходилися першими.
А як воно буде насправді?..

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.