Байдебура П. А. - Вогонь землі: Роман, оповідання

ВОГОНЬ ЗЕМЛІ. РОМАН — Фортеця – стор. 11

* * Ґ
Битий шлях тягнувся степом на захід і на захід. Гордій
Головатий їхав попереду не відомої йому чумацької валки.
Щ об не віддалятись далеко від неї, стримував ходу коня,
навіть часто зупиняв його і, постоявши хвилину-другу, ру­
шав далі.
Спливав похмурий осінній день. Сутеніло. Небесна обо­
лонь повнилась сивіючою млою. Обриси сонця ледве про­
ступали, а то часто і зовсім тонули в застояній, здавалось,
роздмуханій кимось вгорі порохняві. Млосне курище сія­
лось і сіялось, затоплювало землю, припорошувало трави,
листя дерев. Вони тужавіли, блякли, згортались і никли.
І куди не глянь, аж під обрій стеляться широкі жовтаві
плямисті смуги.
Бачене ставало звичним і не вражало. Та ось увагу Гор­
дія почали привертати розкидисті кущі глодини. Вони ніби
набігали з степового безкраю, зупинялись обіч дрроги і
красувались своїм густолистям, пломеніли, немов пойняті
тихим ясним вогнем. Здається, те жевріння розгортається,
і ось-ось на всім неозорім просторі війне, заграє буйно світ-
ло-рожевий спалах.
Осінь. На всьому тиха задумливість. Степ готується до
сну. А може, степ тільки стомлено притих. У вишині і ни­
зом ще плинуть відзвуки літа. В іржавій, прив’яленій, ско­
лошканій траві — шелест, пискотіння, тонке квиління, по-
свисти-переклики. А з вишини струмить, віддаляється роз­
мірене «курли». Воно зове за собою в незвідане, загадкове,
мрійливо-знадне, яке десь там, може, на краю землі…
Кущі глоду погустішали. Багрянцеві спалахи затопили
весь обрій. Поряд з глодиною з’явилися кострубаті загати
тернини, заборсане плетиво ожини. Трави хвилясто впали
до землі, залисіли піскуваті, омиті дощами горби.
— Оце вже, мабуть, і там усе пожовтіло, зів’яло,— мо­
вив уголос, як звик говорити на самоті, Головатий.— А не­
забаром осиплеться лист, порідіє гущавина…
Й нараз перенісся туди, куди прямує,— опинився дум­
кою серед широкої заплави річки Самари, там, де вона ду­
гасто завертає на захід й повільно котить до Дніпра. Там,
серед хворостяних корчів,— зимівники. В отих, з лозняка,
хатинах можна перепочити, перебути, доки зберешся знову
в дорогу, уже на правий берег Славути.
«А може, там, у низині, біля води, ще зелено, трави
в соку, не полягли,— зринає думка в Головатого.— Хай би
221 і так, але ж вода крижаніє, про плавбу і не думай. Сам ще
зміг би човном чи на колоді, а коня через Дніпро не пере­
женеш. Доведеться, мабуть, ждати, доки ріку скують моро­
зи. Доведеться. А поки що можна було б спуститися на
пониззя, добратися до Хортиці, до Базавлука та й доземно
вклонитись…
Ой, ні! — заперечив сам собі.— І не думай про таке, не
тривож, не ятри болем… Там, на згарищі, поросли будяки,
лобода. Теляче тирлище. Вітер здіймає й жене з краю в
край сипку пилюгу з руїн та могил твоїх побратимів…
Прямуй, Гордію, своєю дорогою. За тиждень-півтора
будеш біля Дніпра,— уже спокійніше розмірковував,— пере­
берешся на Правобережжя. А там, на тій, тепер лядській
стороні, буде видно, з чого розпочати, що робити-діяти.
Згуртуємо побратимів, і запалають фільварки… Тільки тре­
ба було вибиратися туди за погожої літньої днини. Тоді б
не тинявся по заплавах, а то, бач, запізнився. Надійшла
осінь. Розкисне, затваніє. Еге ж, запізнився…
Ну, хай і так. Зате в ті згаяні дні он як було дмухо-
нуло!— Гордій задоволено посміхнувся.— Еге ж, завихри-
ло-закрутило, сипонуло щедро іскрами… Бахмутці дали доб­
рого прочухана торським та бахмутським соляним управи­
телям та наглядачам. Не один рив землю носом, чухав
пом яті боки, а декотрі уже й не підведуться…»
Із згадкою про ті недавні події в городку Бахмуті в уяві
постало… Узгір’я, лісові хащі. Над берегами річки Бахмут-
ки низький непролазний чагарник. В широкій долині — хат­
ки, курені, землянки — вбоге поселення втікачів з усієї Ро­
сії… На лівому березі ріки — приземкуваті шопи — соле­
варні. А на пагорбі, на кам’янистому підмурку, за високим
частоколом — великий, з баштами, ганками-прибудовами
дім соляного управителя.
Над Бахмуткою стелеться дим, дотлівають хатки, куре­
ні, спалені панськими посіпаками. Тиша і попіл впали на
зруйноване поселення. А постріли та тривожний гомін не
затихають. Соляному управителю не вдалося підкорити,
поневолити бахмутців. Повстанці знищили панське кубло.
Але й самі не знайшли сподіваного спокою. З Бєлгорода,
Харкова наступали царські карателі. Довелося тікати в ди-
копільську глушину. Так і порадив він, Головатий. А що
було робити, коли немає іншого рятунку? Люди заховаю­
ться у хащах, яругах. А чи надовго?..
ГІонизовець окинув поглядом причаєний степ — нікого.
Німо. Озирнувся. На якусь верству-півтори чумацька вал-
222 ка. Чути поскрипування коліс, віддалене, неголосне погей­
кування чумаків.
«Та, мабуть, негоже стовбичити й стовбичити перед
людьми, муляти їм очі. І коли вже тебе доля зводить з
ними, то приставай до гурту, та й будь своїм»,— розмірко­
вував Головатий. Звернув з дороги, розгнуздав коня й пу­
стив на пашу.
Валка наближалась. На передньому возі сидів непо­
рушно, здавалось, куняючи, у вимащених дьогтем, припа­
лених пилом, шкарубких штанях і сорочці, огрядний, з над­
мірно широкими плечима, округлим, ніби набряклим, зарос­
лим рудою, аж червоною бородою лицем чоловік.
«Отаман-ватаг,— здогадався понизовець.— А чи ж так?
Зараз дізнаємось».
І, знявши шапку, наблизився до воза.
— Здорові були! — чемно привітався.
Рудобородий ліниво ворухнувся, зсунув на потилицю
бриля. З-під нерівно обвислих крис війнуло гарячим полу­
м’ям. В ту ж мить криси наповзли на їжакувати кучму
і погасили спалах. З-під кущуватих, вибілених сонцем брів
метнувся по-совиному пронизливий погляд.
— З Дону прямуєте?
Ватаг не відповів. Спідлоба блиснув очима, випнув губи,
аж настовбурчились вуса. А крізь вузенькі, наче прорізані
осокою щілини свердлив, пропікав гострими буравчи­
ками.
Рудобородий, певно, думає-гадає: «І що це воно за та­
кий з’явився отут, на глухій степовій дорозі? А чи ж один
він тут? Чи не вивідник, бува? Еге ж, огляне, постежить,
а згодом, коли геть стемніє, вижде, як заспокояться, вля­
жуться, поснуть, подасть умовний знак — і ватага відчай­
душних розбишак накинеться на валку. Так бувало вже не
раз. А грабуватимуть найперше переднього воза, де зна­
ходиться отаман, де зберігаються скарби».
Воли, важко сопучи, ледве ступали по нерівній, вибої­
стій дорозі. Не допомагали ні окрики уже охриплих чума­
ків, ні посвисти батога чи періщення пужалном.
— Скотина бідолашна знесилилась, певне, охляла. Д о­
братися б вам до доброї паші та відпочити,— завертав на
розмову Головатий.
Але марно. Не діждавшись слова від рудобородого, Гор­
дій відстав і почав знову попасати коня обабіч дороги, де
ще в юнився не спалений сонцем шпориш та витикався,
щетинився молодий пирій.
223 Чумаки, які ще здалеку помітили вершника і були раді
новій людині, під’їжджаючи, вітались, кидали слово-друге,
заохочували до розмови. Понизовець вдивлявся в засмаглі,
аж задубілі від вітру і сонця обличчя. Жодного знайомого.
Але приємно було чути трохи нарочито визивне, а то й
гостре, задерикувате, але щиро людське:
— Агей, чоловіче, звідкіля прибився?
— Та він тут, в бугилі родився.
— А мабуть, що так. Бо нівроку, видавсь дорідний.
— Куди стелеться доріжка?..
— Приставай до нас, буде охотніше.
— Еге ж, якщо по дорозі.
— Приставай, скуштуєш чумацького…
— Тумака й мамалиги.
— Міняй коня на чабака.
— Зробимо з тебе чумака.
— Міняймо.
— Гаразд, друзі, гаразд, аби добре годували,— відповів
весело в тон Головатий,— та щоб на м’якому спалося.
— Нагодуємо.
— З лободи юшка, а кулак — подушка.
Нараз на передньому возі піднялася тичка з великим
віхтем сухого бур’яну і червоною стрічкою. Чумаки змовк­
ли. Насторожились. Ніхто не мовив ні слова. Ті, що під’­
їжджали, підходили, не вітались, дивились похмуро, з пі­
дозрою. Головатому була зрозуміла й не здивувала така
раптова зміна в настрої людей: ватаг подав знак: «Будьте
обережні, пильнуйте».
«Х оч і хотілось, та не звертілось,— подумав з прикрі­
стю Гордій.— Не змололось на цьому камені, засиплемо на
інший».
Трохи збочив геть від дороги, але далеко не віддалявся,
стояв на видному місці’, проводжав чумаків. Наслухав.
З кінця валки доносяться високі, пискливі, то низько-
тонні, деренчливі звуки. На диво, з того чудернацького на­
гравання почала компонуватися якась веселенька пісенька
чи музика до танцю. Та ось вона обірвалась, розтанула.
Раптом вчулося протяжне гудіння, а разом з тим — високе
й тужливе собаче виття.
Головатий підступив до дороги.
З буди останнього у валці воза визирнув років шіст-
надцяти-сімнадцяти хлопчина, кругловидий, густе, підрі­
зане округло, ніби під макітру, білясте волосся, великі сірі
очі дивились довірливо, усміхнено. Притуливши до губів
224 невеличку довгасту дрнмбу, хлопчина награвав щось сумне,
а два кудлатих собаки, рябий і чорний, що бігли поряд з
мажарою, зупиняючись, витягали шиї, задерши догори мор­
ди, підтягували за музикою.
— Пищалка? — запитав Головатий, привітавшись.
— Дримба,— пояснив юний чумак, поштиво вклоняю­
чись, не випускаючи з рук вигнуту каблучкою, завтовшки,
як грубе пужално, лозину з розрізом-горликом, з якого
витикалась тоненька, мовби листя пирію, пластинка.
— Дримба? — здивувався понизовець.— Саморобна?
Хлопчина викинув на полудрабок босі, вимазані дьог­
тем ноги, в одну мить опинився на землі з наміром підійти
до подорожнього. Але його випередили собаки. Вони люто
накинулись на коня, а потім і на господаря.
Чумаченко втихомирив собак, наближаючись, ще раз
привітався. Помітивши під полою киреї пістоль і ятаган, аж
остовпів від здивування.
— Ви запорожець? — запитав, ніяковіючи.
— Був таким,— признався Головатий.
Хлопчина ще більше зніяковів. Воли без погонича зу­
пинились. Собаки, мабуть, уже привчені підганяти, забіга­
ли, загавкотіли. Мажара рушила дорогою.
— Підемо, а то відстанемо.
Головатий і чумаченко приспішили.
— А я досі тільки чув, як розказували про тих лицарів.
Та ще, бувало, наслухав пісні кобзарів. І ось довелося…—
хлопчина не доказав і з зачудуванням озирав сивочубого
чоловіка. Від збентеження, глибоко вражений такою зу­
стріччю, чумаченко не знаходив слів, ніби не знав, про що
йому говорити. Коли ж оговтався, запитав, куди запоро­
жець їде, і, як і його старші побратими, запрошував при­
ставати до їхнього чумацького гурту.
йдучи слідом за мажарою, вони розговорились. Голо-
ватому стало відомо: валка з Прилук, побували на Дону,
на Кривій Косі Азовського моря. Везуть рибу та всякий
заморський і кавказький крам, а найбільше сушні. Мажар
у валці біля сотні. А хазяїв тут тільки три чи чотири. Отож
вони всім і порядкують. Бо їхні вози, їхні воли і їхній крам.
А чумаки — сірома, з прилуцьких хуторів. Та й він, Сань-
ко, теж наймит. Уже третій рік за погонича йолів, підруч­
ним отамана валки Дмитра Кавуна. Третій рік отак, як
нині, у дорозі та й у дорозі. На початку мандрівка була
в охоту, з нетерпінням дожидав того першого дня, коли на­
решті зберуться до гурту, освятять вози і вирушать. Часто
8 437 225 виходив аж за царину, вдивлявся на схід, куди мала сте­
литись дорога.
Поривало, манило невідане, і з думки не сходила та й
наспівувалась така мила серцю пісня:
Весна-красна наступає
Із стріх вода капле:
Уже нашим чумаченькам
Шлях-доріжка пахне…
Виїжджали весною, як протряхло та взялася травою зем­
ля. Було цікаво роздивлятися зустрічні села, хутори, повз
які проїжджали. А попереду розкочувався, стелився гор­
бастий, з яругами або ж рівний безкраїй степ з перелісками-
байраками.
Оповідав Санько охоче, весело тільки про початок сво­
го чумакування. А потім захоплення збавилось. І він уже
жалівся, як нестерпно, .томлива у довгій-довгій дорозі, як
в’Ялить сонце, діймає вітер, в’їдлива мжичка, морози і сні­
говії.
— Та в мене є своя втіха,— хвалився хлопець.— О сь!—
він показав каблучкувату пищалку, притулив до губів, і по­
лилося деренчання, потім звуки змінились на пискливі,
тремтливі, аж залящало. Нараз відкинув дримбу, видобув
з мажари сопілку, придмухнув у неї: І ніби звідкілясь з ’яви­
лася й подала свій глухуватий, ніжний, з переливами голос
іволга, потім воркітливо, з пристрасним придихом обізва­
лась горлиця, слідом за нею розсипали свій сріблястий
щебет ластівки, їхні перламутрові трелі підхопили й кинули
в небо під сонце жайвори. Похмурий, сонний степ, здалося,
почав оживати, мінитись, почала світлішати, глибшати обо­
лонь.
Головатий заслухався.
— Співаю сонце,— сказав, передихаючи, усміхнений
Санько.— Співаю сонце і все на світі.
— Як, як? — перепитав понизовець, ніби не дочув.
— У мене багато, багато співу,— здійнявши вгору й
широко розводячи руки, мовив хлопчина.— Входить щось
у груди і пориває, веселить або печалить. Я співаю про все,
що бачу та чую. Буває,— довірливо звірявся чумаченко,—
дивно тобі, дивно. А ж дух забиває, як ото заслухаєшся
в дудіння вітру, у шелест лісу. А взимку, як ото в хурто­
вину сипоне, закрутить, засвистить, тоді і пісня твоя така ж,
ніби віхола.
— А ти вмієш писати? — спитав Головатий.
226 — Не вмію,— хлопець задумався.— Еге, якби умів…—
вимовив, зітхаючи. Змовк, але ненадовго. Випростався, при­
мружив очі, на чистому засмаглому лиці ковзнула посміш­
ка.— Якби умів, я б тоді..— проказував у задумі, і вже
жвавіше: — Буває, почуєш наспівуване кимось та й сам бе­
реш так, як той, що співав чи грав. О т послухайте. Це,
мабуть, про таких, як я:
Та їде чумак, їде чумак
Із дому додому, *
Та в нього штани полатані,
Порвана свитина,
Куди не глянь — кругом бідний,
Кругом сиротина.
«А воно таки, мабуть, про тебе»,— подумав Головатий,
зиркнувши на дрантивий одяг чумаченка.
— І в охоту мені такі, що співають в гурті. От оцю вже
вам заграю,— сказав Санько.
Хлопець взяв до рук сопілку, продув, завів щось про-
тЯжливо-сумне, потім сопілка почала витинати дрібно, грай­
ливо. Та, напевне, здогадавшись, що подорожньому воно
буде, мабуть, незрозуміле, кинув грати і швидко про­
казав:
Ой диба, чумак диба,
А ж погіркла йому риба.
Коли й возн погубив,
В торбу риби накупив.
Ой риба-судачина,
Посиніло під очима…
— А може, затягнути вам такої, теж чумацької, щоб
щипало за серце?
Було літо, було літо,
Та й стала зима…
— А чого ж, можна і такої,— погодився Головатий і
подумав: «Талановитий, видно, талановитий хлопчина. На­
правити б його кудись по науку. Хоча б до такої людини, як
торський літописець Яків Щербина. Той навчив би його,
мабуть, не тільки грамоти, а й компонувати та записувати
пісні і музику. Еге ж, із-за цього варто було б забитись до
городка Тора, до Щербини,— роздумував Гордій.— Та й
недалеко поки що від’їхали від того городка. Але як ти ви­
вільниш з валки цього чумаченка? Та й чи наважиться на
таку стежку він сам?
8* 227 -— Оте «було літо» я чув від прилуцького кобзаря,— на­
вперебій думкам Головатого вищебечує хлопчина,— чув, як
ми виїжджали цього разу з Прилук і нас проводжали…
— Санько! Сучий сину! Сюди!..
— Санько! — передавалося грізне, нетерпляче з перед­
ніх возів.
Чумаченко побіг на виклик аж до отамана. Вертав збен­
тежений, похмурий. Порівнявшись з Головатим, допитливо
глянув на нього, здавалось, хотів щось сказати чи запитати,
та тільки біля уст ковзнула і згасла млява усмішка.
Від передніх возів передавалось настирливе і знову грізне:
— Санько!..
— Гляди, сучий!..
— Гляди!
Чумаченко не звертав уваги на ті окрики, пішов, опу­
стивши голову, набурмосений. Дійшовши до свого воза, зу­
пинився, кинув востаннє погляд на понизовця, кивнув го­
ловою, ніби на прощання чи як докір, вхопився правою
рукою за полудрабок, лівою обіперся на спину вола і в ту ж
мить забрався під буду.
Передні вози почали з ’їжджати з дороги праворуч, ліво­
руч і зупинятись. Коли чумаченкова мажара проїхала на
середину валки, вози знову з ’їхали на битий шлях і, як зви­
чайно, рушили. Чумаченкову мажару навіть трудно було б
вирізнити з-поміж довгого рухливого ланцюга однакових з
дощаними, рядняними будами, закіптюженими пилом, гур­
кітливих, скрипучих возів.
«Шкода хлопчини,— подумав скрушно Головатий.— На­
гримавши, мабуть, сказали: «З ким зв’язався, збратався?
Замість того, щ об. нацькувати на харциза собак, повів з
ним розмову та ще й награєш, наспівуєш!»
Жалкував Гордій, що не розпитав толком, не дізнався
достоту, де ж саме Санько проживає в тих присульських
Прилуках. Може б, принагідно довелося коли там побувати
та й зустрітися. А побачитися з чумаченком хоча б ще раз
хотілося. Припав до серця хлопчина, припав.
Збігав сьомий день у дорозі. Обминувши городки Тор,
Ізюм та придінцеві селища, Головатий звернув з великого
чумацького шляху на бічний, менш залюднений, який тяг­
нувся від Азовського моря, від річок Кальміусу, Вовчої
на Полтаву; стороною, з півдня, об’їхав Харківську фор­
тецю і взяв напрям, як і було задумано, до заплави річки
Самари. Прощаючись із Слобожанщиною, Гордій не міг*
228 не завітати до козачого селища Кам’янки на березі Вовчої.
В тому ж бо колишньому зимівнику, за отаманування ко­
шового Івана Сірка, Гордій разом з іншими побратимами
не одну зиму вилежувався, вигрівався, загоював рани. Звід­
тіля, з Кам янки, січовики спускалися на південь лякати
зухвалих і підступних сусідів, ногайських татар, та й не раз
вирушали під булавою того ж Івана Дмитровича в «гости­
ну» до Криму. У Кам’янці, в кузні коваля Лавріна, кува­
лися списи, гартувалися піки — лагодилась козацька зброя.
Кам’янка — місце чумацьких зборищ, дорожнього пере­
починку і веселої торговиці. Тут-бо перехрестя доріг на Дін,
до Дніпра, до торгового Харкова, степової Полтави, на Пра­
вобережжя — до лядських городків і селищ.
«Доведеться дати добру сотню верст круга,— вирішує
Головатий.— Але треба навідатись, почоломкатися з дру­
зями і зняти шапку біля могил побратимів. Треба…»
У верхів’ї річки Вовчої Головатий круто повернув на
південь. Цілий день їхав понад лівим берегом річки, а потім
почав забирати лівіше, в степове, трав’янисте безмежжя.
Приємно було зустрічати знайомі, давно не бачені місця.
І виднокруг, здавалось, поширшав. І далина манить і ма­
нить.
Високий, розлогий, сивокорий осокір затіняв широку,
міцної будови, на кам’яному підмурку і аж на вісім горниць
хату, другий, ще молодий, але гінкий, ріс біля дороги, ніби
вибіг зустрічати проїжджих і закликає під свою листяну
крону, вказує стежку, яка веде до огородженого частоколом
дворища. А там уже примітну будову не проминеш. Над її
порогом на шворці зависло кільце тлустої, підсмаженої, з
порепаною, приперченою шкіркою ковбаси, великий, з пів-
колеса, білий рум’яний бублик, сріблясто лускастий, з роз­
панаханим масним боком, тупоносий, очкастий чабак і зе­
ленава, припорошена пилом, здається, вже кимось надпита,
пляшка оковитої.
Придорожна корчма повнилась різноголоссям. У світли­
ці люди сиділи на лавках, товпились біля шинквасу, гур­
тами порозсідались на дворищі, навколо постелених на тра­
ві ряден, килимків, рушників, стояли округ кадубів, які пра­
вили за столи. На них — жбани, поставці, кришталеві і
простого скла чарки, маленькі череп’яні коновки, великі ок­
руглі і гранчасті сулії, окрайці хліба, розкраяні чабаки,
тараня, сало, цілі і розірвані кільця ковбаси, городина, са­
довина.
229 Обідня пора. Подорожани збираються до гурту, розв’я­
зують свої торбинки, ворочки, відкорковують, виймають
чопики з посудин, їдять, п’ють, частують друзів, знайо­
мих, заводять нові знайомства. Головатому кортіло завер­
нути до дворища, зустрітися з людьми, бо вже третій день
їхав самотою і не чув людського голосу. Та й там, в гурті,
чимось підживитись.
Відчувалось, що сьогодні після ночівлі в байраці ще ні
разу не запускав руку в саквину з хлібом. Поспішав бра­
тися до Камгянки. А вона вже й не за горами.
Он там, на пригірку, уже видніються білі, з сірими ни­
зькими козирками-стріхами хатки, а на околиці, як і за ми­
нулих років, немовби стоїть на сторожі крилорукий красень
вітряк.
Щ об не привертати до себе чиєїсь зайвої уваги, Гордій
зліз з коня, залишивши його біля молодого осокора, сам
попростував до корчми. Але тільки оглянув знайому бу­
дівлю, до середини не зайшов, не пристав до гурту подо­
рожан, які підживлювались, вернувся на дорогу й, ведучи
коня за собою, повільним кроком пройшов повз гамірливе
дворище.
«Проскочив, як крізь вузьку дірку, не зачепився,— по­
думав Головатий, радий, що ні з ким із знайомих не зу­
стрівся.— Тепер можна і приспішити».
Рішуче звернув на стежку, яка вела через леваду, в на­
прямку вітряка, проминув невеликий вільховий гайок і зу­
пинився вражений.
В затінку старого крислатого осокора на днищі пере­
вернутого кадуба стояв босий, в дрантивих штанях, з пере­
чепленою через плече торбинкою чумаченко Санько. Стояв
скособочений, награвав на дуді, кумедно вихилявся і при­
топтував ногою. А навколо кадуба з гавкотінням, спина­
ючись, щоб вискочити на днище, кружляли кудлаті — ря­
бий і чорний. Юрба стовплених, уже напідпитку чумаків
у захопленні, з реготом, вигуками і посвистом підбадьорю­
вала гру хлопця і підганяла собак.
Рябий і чорний нарешті з розгону вискочили на кадуба
і, втихомирені, з висолопленими язиками, важко дихаючи,
покірно лягли до ніг музиканта.
— Сопілку!
— Та хай на дуді!..
— Сопілку!
— Заграй на сопілці!
— Утни!
230 Санько, очманілий, оглушений вигуками, запустив руку
в торбину, шупортався в ній і ніби нічого не знаходив.
Йому, напевне, остогид галас стовплених навколо нього
людей.
Головатий вдивлявся в стомлене, замурзане, здавалось,
дуже змарніле, аж надто вилицювате обличчя й проймався
тужним щемом. Після тієї першої зустрічі, коли юний чу-
маченко своєю щирою розмовою і дивною грою залишив
світле враження, було зараз боляче бачити його на днищі
бочки, чути розладнану гру на догоду захмелілим.
«Отак притупиться і згасне від природи даний хист»,—
майнуло в думці Гордія.
Не гаючись, Головатий відвів трохи осторонь стежки
коня, прив язаз повід до вільшини й рішуче закрок’ував
з наміром зсадити з бочки хлопчину, а там буде видно, що
далі діяти.
До чумацького гурту Гордій добирався якусь хвилину,
а за цей час Санько ніби здимів. На кадубі стояв, широко
розкарячивши ноги, середнього зросту, широкоплечий, як
видно, великої сили чоловік. Здавалося, він не в широчез­
них синіх штанях, а з десяти, а то й п’ятнадцяти пілок
спідниці. Під чорний, вимазаний дьогтем очкур було вправ­
лено білу, новісіньку, з вимережаними рукавами, але вже
в кількох місцях забруднену смолою сорочку.
Головатий зразу пізнав його, Остапа Кривду, чумака з
Лубен. У дні свого чумакування Гордій часто зустрічався
з Остапом на дорогах, на торговицях. Бувало, валки, в яких
вони перебували, об’єднувалися, щоб безпечніше було в
дорозі. Та й бувало, Остап Кривда перевозив з Дону до
Дніпра, до Січі зброю та всяке військове спорядження. А та­
кий перевіз понизовці, розуміється, довіряли не всякому.
Добряча душа. Веселун. Трохи задерикуватий, нетерпля­
чий, як щось не по його, проте завжди товариський.
А що то він затіває нині…
— Гей! Товариство!— злетіло густобасовите.— Сього-,
дні набігло мені, закруглилося літ, літ… Ой, багатенько!..
Аж не хочеться навіть вимовляти, лякати себе і вас. З та­
кої нагоди, товариство, ставлю барильце. І всіх запрошую
на іменини! — відкинувши велику, лобасту, русявочубу го ­
лову, весело розреготався, аж загуло в кадубі й розкотилася
гаєм луна.
— Бреше.
— Минулого літа, коли вертались, він також був ви­
гадав причину.
231 — Ага, справляв поминки якогось свого діда.
— Це від щедрості після доброго виторгу.
— Від щедроти серця…
— Байдуже, з якої нагоди, аби поставив,— чулося жва­
ве в гурті чумаків.
А декотрі тільки багатозначно посміхалися.
— А гей, хлопці! Котіть, котіть сюди! — командував
отаман.
З дворища корчми викотили дубове, пузате, обвите бе­
рестовими обручами, відер на п’ять-шість барило. Підко­
тили до осокора й поставили на порожнього кадуба.
Отаман обережно вибив днище. Війнуло пахом чебре­
цю, м’яти, духмяною сумішшю степових трав.
Чумаки притихли і, мов заворожені, стежили за вправ­
ними руками Кривди.
Остап скинув шапку, торкнувся пучками пальців дука-
ча, який висів на грудях на цупкому, просмоленому мотузі,
ебвів пильним поглядом і вклонився на чотири боки стовп-
леним побратимам. Підхопив коряка, набрав з барила про­
зорої, із зеленкуватим полиском рідини. Такий же, напов­
нений оковитою коряк підніс і найстаріший у валці сиво­
вусий чумак-воловик. Коли перші два попробували-посма-
кували і, почоломкавшись, відійшли, біля барила стали два
літніх поважних чумаки. Вони теж спочатку самі покушту­
вали духмяної, а потім повільно черпали коряками і нали­
вали у що хто підставляв: у миски, ринки, у дерев’яну, че­
реп’яну й, залізну посудину. Обділені відходили й ставали
навколо великого, простеленого на траві килима, впродовж
і впоперек якого розтягнуто довгі рушники, а на них по­
середині велика біла паляниця, прикрашена кетягами ка­
лини, польовими прижухлими безсмертниками, синявими,
з видовженими, як дзьобики птаха, косариками, білими з жов­
тавим осереддям ромашками. Навколо заквітчаної хлібини
безладно розкидані коржі, ковбаси, чабаки та бублики.
— Твоє здоров’я, Остапе!
— Багато років!..
— Дай боже, щоб усе було гоже!
—*• Хай буде!
— Хай!..— злетіло, кружляло веселе, гомінке. Коряки
занурювались, підіймались, опорожнювались і опорожню-
вались.
Не знайшовши в натовпі Санька, Головатий вирішив десь
поблизу на добрій паші стриножити коня, повернутися сюди,
до табору, привітати, як годиться, Остапа та й будь-що, а знайти чумаченка. 3 таким наміром Гордій, ведучи коня,
почав обминати веселе товариство.
— А хто ото, бачите, цурається нас? — запитали з
гурту.
— Еге ж, обминає.
— Стривайте! Та невже він?! — вигукнув здивований
Кривда,^жбурнув на землю жбана, чабака і щодуху помчав
навперейми з вигуками: «Стривай, не втечеш». Догнав і
перетяв дорогу.
Вітання було щиросерде. Коли друзі досхочу віддухо­
пелили один одного в груди, межи плечі, нам’яли добре
боки, Гордій в обнімку з Остапом, як був, з саквами через
плече, опинився в колі чумаків.
— Товариство! — гримнув Кривда.— Оце ось, бачите,
Гордій Головатий! Х то не знає, так знайте: січовик і чу­
мак! Та й знайте, чумак з валки покійного Мартина Ціпо-
в яза. Це він, Головатий, ото зумів спасти чумаків від
татар, коли ординці наскочили на валку.
— Чули про таке.
— Здоровимо Головатого!
— Здоровимо!
— Повним його! По вінця!
В гурті й справді були такі, що чули про нього, але всі
вперше його бачили.
— Так що ж, товариство,— не вгавав Кривда,— поча­
стуємо! Відниньки він, Головатий, хай буде у нашій лубен­
ській валці.
— Хай буде!
— Хай з нами!..
— Матиме пайку до саламати.
— Кропіть, хрестіть його коряком!
— Повним!
— І від нас! — останні слова вигукнув огнебородий ота­
ман прилуцької валки Дмитро Кавун. Дізнавшись, хто та­
кий отой високий сивовусий чоловік, він уже двічі з коря­
ком в руках намагався перепросити Головатого, щоб той не
гнівався за нечемну зустріч на чумацькій дорозі. Але ота­
ману ніяк не вдавалося підступити близько до козака, ото­
ченого тісною юрбою.
Гордій пильно придивлявся, перепитував, хто звідкіля,
і не знаходив чумаків з тих валок, в яких він багато років
тому місив дорогу на Дон та до Таганського Рогу. На душі
було трохи прикро, мимовільно закрадався непрошений сму­
ток, набігала й тривожила думка: «Невже відтоді спливло
233 так багато часу і змінилося покоління, людей… А може, твої
колишні побратими зараз десь торують інші дороги… Пі­
дожди; може, ще й з’являться ті, з ким варив саламату.
А зараз будь радий, що зустрівся з добрими людьми, що
вони зігрівають тебе теплом свого серця, віддавай і ти їм
своє, зав’язуй щире побратимство».
Полудень. Але сонце не дійшло до середини неба, взяло
путь трохи нижче та вже й не припікає, не дошкуляє так,
як бувало влітку. Пливе, туманиться, купається в густому
світло-волохатому серпанку. А буває й надовго ховається
в темнуватім хмаровинні. І зараз цасунулась сивіюча хма­
ра й не поспішає відпливати. Війнуло холодком.
А в гурті чумаків було жарко. Барило спорожніло. На
його місці з’явилась велика, опецькувата, оплетена тонкою
жовтавокорою лозою сулія. Охочі частуватись підставляли
і підставляли свої посудини. Розмови пожвавішали. Зді­
ймалася пісня.
Нараз пісня стихла. Увагу привернуло нетерпляче:
— Дай дорогу! Та пустіть же, чортяки!
Зчинився гомін.
Але його перекрило теж вимогливе:
— Дорогу! Чортяки!..
В коло протиснувся високого зросту, сухорлявий, ще
молодий, з хвацько підкрученими чорними вусиками, як
видно, меткий парубійко.
— Я кручусь, верчусь біля волів, а мені хоча б словечко
про таку оказію. Чортяки! Батьку! Отамане! — підступаю­
чи до кадуба, звернувся чорновусий.— Почастуй…— і по­
казав рукою, ніби підносить чарку.
Але порожньої посудини не було.
— Та Оверкові згодиться й мазниця.
В гурті розлігся регіт.
— Кому мазниця, а мені й отака згодиться.— 1Оверко
вдавано набундючився, підкрутив вуса і з міцно стиснути­
ми жолобком долонями поважно підступив до сулії.
Наливав сам Кривда.
— Щ об тобі, отамане, довго жилося,— вицмолюючи, з
передихом мовив парубчина.— їлося й пилося,— припада­
ючи устами до вдруге налитої пригоршні.— І щоб завжди
моглося…— додав, вихиляючи третю.
— Та він видудлить всю сулію!
— Досить!
— Не наливайї
— Дайте до пари! — просив Оверко.
234 — Молодчина!
• — Випити й поговорити.
— Митець, їй-богу, митець.
— Налийте йому!
— Налийте!
Оверко випив четверту пригоршшо, розцілувався з ота­
маном, кільком чумакам, які стояли поблизу, підніс по дулі,
нанизав на руку кілька кілець ковбаси, ‘підхопив окраєць
хліба, весело посміхаючись, озирнув стовплених друзів і по­
важно вийшов з кола, крокуючи на леваду, де випасалися
воли.
— Мастак.
— Може, бісів волопас,— кружляло багатозначне в
гурті.
Поблизу бренькнули і раптом обірвались, а потім знову
забриніли, загули струни кобзи, здійнявся й полинув рів­
ний, хрипкуватий, тужливо-тремтливий голос. Чумаки, об­
ступаючи старого, але ще міцного діда, споважніли, дослу­
хались.
У полі коршомка муром мурована,
Муром мурована, ділом ділоеана,—
зринуло під звуки бандури.
А у тій коршомці сидять чужоземці,
Один чужоземець мед-горілку крає,
Другий чужоземець дівку підмовляє.
— К бісу чужоземців!
— Співай про наших!
— Веселої!
— Нашого Санька сюди!..
— Де він?
Санька знайшли на возі, в буді. Сонного підхопили під
руки і принесли до табору.
Хлопчина, ще не прочумавшись, ніяковіючи, озирався,
готовий чкурнути з гульбища, але його міцно тримали за
сорочку, за розпанахану штанину і глушили настирливим:
«Г рай».
Хтось витягнув із торби сопілку і сунув йому до рук.
— Г рай, Саню!
— Грай! — просили й наказували.
— Як скажуть дід Спиридон,— заявив розбурканий
хлопець.
235 — Я поведу першим, а ти, синку, бери за мною дру­
гим,— порадив бандурист.
Спершу здалося, що зацвірінькали горобці, зацінькала
зграйка срібноголосих синиць, налетіли, загули, густо за-
дзижчали джмелі, повели свою з ніжнотонним придихом
пГсню щиглики. Потім звуки подужчали, зачастішали, зді­
ймалися вище й вище, заповнювали долину, заворожували
гай. До табору почали підходити люди з корчми, проїжджа­
ючі з чумацького шляху.
Раптом вдарило, струсонуло землю, загупотіло, задрібо­
тіло кілька пар ніг. Коло почало розсуватися, і вже десятки
ніг у постолах, чоботях, а то й босоніж збивали траву, вми­
нали і трамбували землю — закрутивсь, розгойдався в ша­
леному вихорі буйний гопак.
Головатий в надії зустріти знайомих особливо пильно
придивлявся до подорожан, які підходили, під’їжджали до
табору з чумацької дороги. Нараз помітив: з дворища
корчми виїхало на добрих баских конях чотири вершники,
в дублених кожухах, чоботях, на головах смушеві шапки
і навіть за спинами башлики, хоча в такому зимовому одязі
мандрувати було ще рано. Виїхавши на дорогу, вершники
зупинились. Один з них спішився, підійшов до гурту чума­
ків, видивлявся — когось, напевне, вистежував-шукав.
«Чи не людохвати, бува, із слобожанського полку, від
Шидловського,— зринула , думка.— В кульбаках, бач, си­
дять вправно, муштровані до їзди верхи. Але ж ті, слобід­
ські реєстрові, були б при зброї. А може, і в цих вона десь
захована».
Той, що підійшов до гурту, почав запитувати, чи, бува,
хто не знає, не бачив тут Головатого. Запитання підозрілого
невідомого змусило насторожитись.
Гордій підняв з трави свої сакви, накинув на плечі ки­
рею, намацав, вмостив зручніше за поясом пістоля і став
спиною до стовбура осокора. Стояв, вдаючи байдужого, і
ніби дуже уважно, навіть з захопленням спостерігав танок
чумаків.
— Добродій Головатий? — запитав тихо, низько вклон-
няючись і наближаючись майже впритул, юнак у дубле­
ному кожушку.
— Так, Гордій Головатий,— відповів той байдуже, не
відриваючи очей від танцюриста Оверка, який цієї миті,
кумедно перекинувшись, став дуба — вгору ногами і захо­
див у колі на руках.
236 — Ми просимо вас поїхати з нами,— вказав на верш­
ників невідомий,— до селища Кам’янки. У нас дуже важли­
ве діло. Дуже…
Юнак вклонився і застиг в чеканні.
— Х то це такі «м и »?— запитав твердо, з погордою
Головатий.
— Пробачте, добродію, але, на жаль, я не маю права
вам про таке зараз сказати,— мовив так само тихо і пошти­
во юнак, озираючи стовплених чумаків.— А там,— вказав
рукою в напрямі селища,— про все дізнаєтесь.
До осокора, спішившись, ведучи коней, підійшло ще
два вершники і теж почали вмовляти.
— До Кам’янки я поїду тоді, коли сам захочу,— відпо­
вів холодно Гордій.— А зараз я в гостині у добрих людей.
Отак.
— Ми просимо.
— Там вас ждуть.
— Ми довго вас шукали,— навперебій один одному ква­
пилися вершники.
«Не людохвати,— вирішив про себе Головатий.— А хто
ж такі? Насідають. Не відкараскаєшся… Десь, мабуть,
щось затівається!.. А що ж саме?»
Ой лопнув обруч та коло барила!—
завів, вихопившись на кадуба, здіймаючи вгору великий
кухоль-жбан, Остап Кривда.
Але пісню нагло обірвали чумаки, які поспішили до
отамана й про щось схвильовано йому заторочили, пока­
зуючи на невідомих, які оточили Головатого.
Кривда миттю зіскочив на землю.
— Тут розташувався чумацький табір,— ставши перед
вершниками, заявив отаман.— Якщо ви, панове, чи не знаю,
як там вас величати, прибули сюди з добрими намірами, то
просимо бути гостями. А якщо на думці щось лихе, то геть
к чортовій матері! Геть!— Остап так рішуче змахнув ру­
кою й підвищив голос, що аж коні рвонули повіддя й по­
задкували.
— Ми з просьбою.
— Важливе діло.
— Ми уклінно просимо поїхати з нами до Кам’янки.
Кривда скосив погляд на Гордія. Той стояв задуманий.
— Може, воно й треба…— мовив, ніби радячись.— Ка­
жуть, якесь важливе діло.
— А чи ж правда?
237. Головатий мовчав. «
— Щ о вони, твої знайомі? Друзі? — запитав, підсту­
паючи ближче.
— Уперше бачу.
— Може, затівають щось зловмисне? — ніби сам до се­
бе, але нарочито голосно мовив отаман.— Тільки ми не дамо
затіяти.— І, хитро підморгнувши оком, додав: — Якщо, Гор­
дію, їдеш, то і ми з тобою, гуртом. Тут обідали, там будемо
вечеряти. Та й по дорозі нам. А то, бач, зустрілись, і тіль­
ки й того, що почоломкались, а не поговорили.
І справді, коли б розговорились, звірились, Кривда, ма­
буть, признався б Головатому, що більшість чумаків у його
валці — втікачі, дейнеки. А ота затія з іменинами була тіль­
ки для того, щоб зібрати до гурту таких же сміливців з ін­
ших валок та й заявити панам, дукам про себе на берегах
Ворскли та на Присуллі. А для цього у нього ж таки, Крив­
ди, на возах упереміш з крамом є шаблюки, пістолі і всякі
припаси.
— Добре. Спасибі, друже, спасибі! — щиро подякував
Головатий.
— Гей! Товариство! — розкотилося владне.
В руках Кривди з’явилася довга, з червоною биндою
і віхтем з золотистої пшеничної соломи тичка. Отаман тихо,
майже пошепки говорив щось своїм підручним, які його ото­
чили. Наказ передавали до гурту. Табір заворушився, за­
гув глухо, тривожно — і стих. Чулось тільки шамотіння,
приглушені перемови, так ніби тут, на леваді, й не було
буйно веселого гульбища. Чумаки швидко розбивались на
окремі групки, зникали, а потім з’являлись, юрмились до
великого гурту. В багатьох під свитками, під сорочками,
а то І на виду, на очкурах, на ремінних поясах звисали
короткі ятагани, пієтолі, ножі та загострені підіски, шворні.
Вирушали мовчки, неспішно.
Велика юрба заповнила дворище кам’янської селищної
корчми й почала розташовуватись навколо будівлі, ніби
взяла її в широку міцну облогу. Остап провів Гордія до
світлиці, попросив довго не баритись з отим «важливим ді­
лом», на яке його запрошено.
І якщо буде щось негаразд чи не до вподоби, то хай по­
дасть знак — чумаки чатуватимуть під вікнами, не взівають.
Охоронець чи прислужник вказав на бічні вузенькі две­
рі світлиці, злегка затормосив клямкою, напевне, як умов­
ний знак, і пропустив поперед себе Головатого.
238 За столом, схилившись над якимись паперами, сидів
підстаркуватий, круглоголовий, сивочубий, з голеним, пов­
ним, трохи ніби набряклим підборіддям чоловік. Біля ньо­
го, спираючись рукою на стіл, стояв молодий, середнього
зросту, чорнобровий парубок, Його повні уста обрамляли,
ніби застиглі п явки, чорні, донизу опущені вуса. Третій
присутній у горниці чоловік був уже в літах, кремезний,
з помітним черевцем, вирлоокий. Над його правим вухом
звисала довга сивіюча мичка. Сидів біля вікна й шупор-
тався швайкою в люльці. Всі троє в білих без вишивки со­
рочках, у синіх широких штанях, заправлених в чоботи з
високими халявами.
Горниця невелика. Тіснувата. Двоє вікон, двоє дверей.
Одні — напевне, прохід до суміжної кімнати. Під стіною,
біля причільного вікна, на жердці висять дублені кожухи,
киреї. На кілочках шапки. А в кутку, під божницею,
на широкій лаві — пістолі, шаблюки та великі шкіряні
торби.
З появою Головатого господарі вийшли з-за столу, вкло­
няючись, назвали себе козаками Олешківської Січі й запро­
сили гостя сідати.
Охоронець, не гаючись, вийшов.
Головатий, вмощуючись на лавці край столу, ще раз
озирнув світлицю і в ту ж мить непомітно перейів погляд
на господарів. А думка блискавкою: «Так оце такі вони, оті
вигнанці — олешківці». І не сповнився ні подивом, ні за­
хопленням. А те, що з його появою сивочубий, низько вкло­
няючись, поспішливо, солоденько заговорив, викликало на­
стороженість чи навіть відразливість. А може, таке оман­
ливе перше враження від настороженості, з якою пересту­
пив поріг?
Ще раз озирнув, придивився. Наймолодший, здалося,
трохи знайомий. Десь начебто його бачив…
— Ми олешківці,— чує Гордій сказане сивочубим з та­
ким жалем,— а були колись, як і ви, добродію, чортомли-
цькі…
Хоча вже, крім вітання, господар ї гість перекинулись
між собою словами про се, про те, а розмова не клеїлась.
Першим по-справжньому почав Головатий. Вій знав про
бідування козаків у тих Олешках, а все ж запитав, як їм
там живеться.
— Як собаці на цепу,— сказав з притиском сивочубий
і, мружачись, скривився; ніби випив настій з полину.
239 — Без дозволу не ступи, не сядь, не ляж і не смій, бо-
ронь боже, огризнутися — вдарять, та й дошкульно,— до­
дав чорновусий.
— А так, так. Огризнешся — вдарять,— стверджував
сивочубий.
— «Козак» по-тюркському, по-турецькому та й по-на­
шому, українському, означає «вільний», а у нас зараз…—
чорновусий ніби поперхнувся і обірвав мову.
— У нас в Олешках,— докінчив сивочубий,— козак —
що той кріпак.
— Гонять на Сиваш.
— Болото місити.
— Сіль збирати.
— На Перекоп — будувати загати-фортеці.
— Кого хотять, того й женуть у ясир…
— Еге ж, до тієї триклятої Кафи.
— Недаром кобзарі і думу оту склали. Тільки у нас її
співають потай. Може, чули:
Заступила чорна хмара
Та білую хмару:
Опанував запорожцем
Поганий татарин…
Про все, оповідане господарями, Головатий добре знав
від втікачів, які прибували з Олешок на Слобожанщину,
слухав господарів уважно, але поки що ніяк не міг збагнути,
чого саме його покликано.
— А мудрує, коверзує у вас той же, Кость Гордієнко? —
запитав зненацька і збив розмову з жалібного тону.
— Кошовим у нас Іван Малашевич,— поспішив сиво­
чубий.— Булава випала з рук Гордієнка.
— Сірома вирвала? — допитувався Гордій.
— Та, вважай, що так,— відповів неохоче, мружачись, ‘
сивочубий.
— Лиха людина отой Кость,— обронив з притиском по-
низовець.
— Не можна так, добродію, шельмувати,— заперечив
повчально глухуватим голосом балухатий, який досі
мовчав.
— Підла людина! — притишено, але твердо вів своє
Головатий.— Коли б не його, Гордієнкове, загравання з
отим шведином Карлом та, нарешті, коли б Кость не зли­
гався з Мазепою, то, може, все склалося б по-іншому.
Деяку мить тривала мовчанка.
240 — Перекинутись до шведа, а потім і до турчина-сул-
тана, запродати їм своїх людей, козаків, хіба не підлість,
добродію? Підлість!— продовжував в’їдливо шпилити Го­
ловатий.
— Та годі вам, годі про все минувше,— з благанням
втрутився сивочубий.— Тут ниньки наспіло інше, наше, так,
наше,— повторив і почав про те, що кошовий -Малашевич
вельми ратує за повернення козацтва з Олешок до рідного
краю. Дозволу поки що немає. Але є певна надія. Посланці
з Олешок вдруге, розуміється потаємно, збираються виру­
шити до Петербурга за дозволом.— А нам,— зиркнувши
на балухатого, підкреслив сивочубий,— випала честь “перед
тією поїздкою вдіяти дещо дуже важливе, що буде сприяти
отій поїздці. Так, Сприятиме.
Перевів погляд на чорновусого, помовчав, ніби збирався
з думками.
А потім повів трохи повільніше, намагаючись виразно
вимовити:
— Нам випало розпочати вельми важливе будування.
Якраз воно і змусило нас завітати сюди та й вас, добро­
дію, даруйте, потурбувати.
— Отож,— доточував до сказаного і промовисто під­
креслював сивочубий,— турбуємося, щоб якнайскоріше ви­
вести наше козацтво з отих Олешок. Де саме осядемо? —
сказав так, ніби перепитував.— Невідомо. Гадають, нова січ
буде недалеко від колишньої базавлуцької. І землі наші,
гадаємо, будуть у границях від Дніпра аж до ріки Каль-
міусу.
— І граничитимуть із землями Слобожанщини,— доки-
иув чорновусий.
— Ви уже збагнули, добродію,— пояснював, вдивляю-
чись примруженими очима на гостя і нарочито розтягуючи
слона, июб надати їм глибокої значимості,— що, осівши на
Ким.міусі, ми загородимо дорогу кримським татарам на
( лобідську Україну, на руські землі.
Сивочубий нмовк, затаїв подих і вп’явся очима в Голо­
ватого — хотілося йому знати, яке враження справило ска­
зане на гостя.
А гість був пепропикливо-байдужий. Мовчав. Здавало­
ся, ніби ждав чогось важливішого.
— Ви, напевне, здогадуєтесь! — з юнацьким запалом
вигукнув чорновусий.— Там, на Кальміусі, на березі моря
ми збудуємо цитадель! — Стискаючи кулаки, він підвівся,
241 збуджений, рішучий, осяяний, ніби готовий кудись іти.—
Збудуємо міцну. Справжню!
— Здогадуюсь,— відповів Головатий.— Споконвіку ми
загороджували собою шлях татарві, туркам, боронили лю­
дей України, Росії, Польщі. Еге ж, загороджували. Та й
були в пошані. А часом вставали і на заваді панам-магна-
там, дукам, старшині неволити сірому…
— Ви помиляєтесь! — скипів балухатий, зиркнувши го­
стро на понизовця.— У нас, на Україні, завжди було бра­
терство, спільність усіх! — стверджуючи свої слова, він
змахнув рукою, тютюн із люльки посипався долу. Це, ма­
буть, .ще більше роздратувало господаря. Він промурмотів
якусь лайку, важко підвівся, ступив крок до гостя і кинув
твердо:— Помиляєтесь! Так, так!
«Птиця, мабуть, не з простих,— подумав Гордій.— Прин­
диться, як вельможа».
І, теж звівшись на ноги, мовив твердо:
— Я пересвідчився на собі, на своїх побратимах. Та й
бачив на своїй і на чужих землях: один біс пан український,
руський, польський чи турецький — один біс! І тут і там:
послушенство, оброк, неволя.
— Пане! Добродію! — заволав сивовусий і став попе­
реду Гордія, мабуть, боячись, що той спересердя піде
геть із світлиці.— Прошу вас, давайте поговоримо про наше
спільне.
— Так, так,— погодився, втихомирюючись, балухатий —
треба про діло. У нас-бо велика затія. Сказати б, воскре­
сіння. Так, так. Землі нової січі буде поділено на окремі
паланки, і найважливішою з отих паланок має бути ота,
Кальміуська. Там, на «Кальміуській Сакмі», має бути фор­
теця.
Виговорившись, банькатий сів на своє місце біля вікна.
Головатого зацікавило почуте від господаря. А до чо­
го ж вони ведуть розмову?..
— Ходять чутки,— озвався, ніби між іншим,— що за­
мишляється будування великого валу з фортецями, назва­
ного «українською лінією».— І зразу ж додав:— Вал той
та рів глибокий протягнеться від Дніпра аж до Сіверського
Дінця, перетне оту Сакму. Кажуть, ніби ізю’мський полков­
ник Шидловський уже розпочав копати біля свого го­
родка.
— Нас таке не цікавить,— ухилився балухатий.— Та й
коли була б така лінія, то ми будемо попереду, біля Азов­
ського моря.
242 Сивочубий розгорнув на столі великий аркуш паперу,
помережаний видовженими, кривулястими, тонкими, як па-
вутиння, лініями, які то розбігались у різні кінці, то схре­
щувались, переплітались. Між тими лініями красувались
позначки — кружальця, хрестики, якісь закарлючки та ніби
ненароком наляпані й розмазані синяві плями. Придивля­
ючись до тих ліній і позначок, Головатий легко визначив
землі Правобережжя, Слобожанщини та незаймані дико-
пільські пустища. А по отій товстішій за всі інші лінії пі­
знав «Кальміуську Сакму». Вона бере початок від Азов­
ського моря, а насправді від берегів Чорного моря, з Кри­
му, огинає степ ногаїв, виривається вгору повз звивистий
Кальміус, досягає Дінця, тягнеться далі до Цареборисова,
до Лівен та й далі… Клята, переклята дорога, якою, ви­
скочивши з свого Криму, з ногайських степів, розбійницькі
орди навально мчать і пустошать все на своєму шляху.
— Перепона має бути саме ось тут,— ткнув пальцем
сивочубий біля вузла тонкого мережива та синявої плями,
що означала море,— тут, на Кальміусі, де була й раніше.—
Він зручно підсунув аркуш до понизовця.— Ось дивіться,
отут будуть окопи, засіки. Отеж, добродію Головатий,—
проказав майже запобігливо,— в олешківському коші, коли
ми сюди виїжджали, нас напучували запросити вас на по­
раду і на допомогу.
«Оце гачок,— війнуло в думці Гордія,— гачок, і го­
стренький…»
— Нам не можна гаятися,— похопився чорновусий,—
ніяк не можна. Треба братись за діло.— Швидко підвівся,
витягнув з відлоги киреї, яка висіла на жердці, невеликий
голубуватий аркушик цупкого паперу й подав його сиво­
чубому — дозвіл бєлгородської канцелярії на будування
фортеці-сторожі та зимівників у гирлі Кальміусу.
— Ви, добродію, знаєте тамтешні місця-хутори, доро­
ги,— скр.адливо, повільно, стежачи, чи його уважно слуха­
ють, говорив сивочубий.— Звичайно, знаєте і людей там­
тешніх.
— Та декого знаю,— відповів понизовець, зрозумівши,
куди хилить господар.— Тільки моя дорога от сюди…
Він ткнув пальцем у накреслений на папері невеликий
закуток — злиття річок Вовчої з Самарою. Ткнув у точку,
яка мала означати селище. Провів пальцем лінію на захід,
через уявні степові простори, через річки, повз городки й
селища, перетяв береги Дніпра, взяв напрям трохи лівіше
на південь —- схід і зупинився в широкому трикутнику з ледве помітних синявих ліній, які показували напрям плину
і злиття двох степових річок на Правобережжі: Синюхи
і Ятрані.
— Там буде захист від татарів.
— Така фортеця потрібна…— чулось різноголосе, на«
стирливе.
«А коли б у тих сторожах, козачих зимівниках та осели­
ти сірому… втікачів. Отих, що зараз шукають притулку в
нетрищах Дикого поля… Ото, пане-брате, була б оказія,—
стривожений такою привабливою думкою, Гордій аж сам
собі посміхнувся.— А й справді, чому б не скористатися з
такої нагоди. Може б, отам і дати надійний притулок…—
тривожить, муляє, проймає хвилювання.— А на Право­
бережжя, як задумано, можна повернутися трохи зго­
дом…»
Гордій дослухається до того, що говорять господарі, і
нарешті вирішує:
«За умови: захисток робітним людям, всім, хто буде
будувати… Ні, не тільки тим, а всім, хто осідатиме в Дико-
піллі і найперше — біля річок Кальміусу, Кринки, Кальчи-
ка…»
Стояв у задумі, не відриваючи пальця з паперу в три­
кутнику між степовими річками на Правобережжі.
Під вікном почувся тупіт, гомін.
До світлиці увійшов охоронець.
— Там,— вказав на двері,— люди, чумаки. Дуже за­
непокоєні.
— Хай підождуть! — владно наказав сивочубий.—
І ще, добродію,— звертаючись до понизовця,— покажемо
вам оте місце
Чорновусий почав розстеляти на столі рудуватий, по­
м’ятий аркуш.
Двері від раптового дужого натиску відчинились, до
світлиці ввалилась юрба чумаків.
— Чоловіка морите. Полонили, чи що? — запитав Крив­
да ввічливо. Але його грубий голос надав тому запитанню
визивної суворості— Кидай, Гордію, все к бісу, та й під
небо. Заждалися!..
Незважаючи на обурення, рішучі протести олешківців,
чумаки відтиснули Головатого від столу і майже на руках
витягли його з світлиці на дворище.
По той бік частоколу стояли стовплені, уже з батога­
ми волопаси, підручні отамана. А геть далі, на дорозі, впро­
довж, мабуть, версти — вози кількох валок.
244 Попереду — прилуцька.
— Пора в дорогу!
— Доки будемо баритися?!
— Пора. Рушаймо! — напосідали отамани.
Головатий здогадувався, чого зібралися сюди чумаки
з усіх валок. Це витівка невгомонного Остапа. Ось він сто­
їть поруч, налягає плечем, нахиляє голову й туркоче в саме
вухо:
— Говори, говори, Гордію. Це тебе ждуть
Діватися було нікуди.
— Друзі! Побратими!— знявши шапку, мовив Голо­
ватий.— Щасливої вам дороги! Дороги на захід сонця.
А я, друзі, повертаю на схід, і мені побажайте щасливої!
Натовп мовчав. Біля вуха Гордія сопів Кривда і бур­
чав невдоволено:
— Щ о?.. Чого це ти зв’язався з отими череванями? —
І скоса кинув очима на балухатого.— На що вони тебе під­
бивають? Чого це тобі приспічило на схід?
Головатий розумів: він не має права говорити зараз,
чого та куди саме вирушає. Але треба якось, бодай натя­
ками, пояснити. Ці ж бо довірливі, щирі люди вважають
кого своїм, близьким. Сьогодні, при зустрічі, вони сердеч­
но його привітали, пригостили, назвали побратимом. І він
запевняв їх, що його серце з ними, що в них спільна доро­
га, і не на один день.
ь— Товариство!— гукнув до гурту.— Я завертаю на­
зад, туди,— вказав рукою на схід,— у негайно важливому
ділі, у нашому з вами, чумацькому… Побажайте* побрати­
ми, удачі!
Чумаки насупились, похилили головами. Декотрі, зир­
каючи спідлоба на Головатого і на свого отамана, посма­
кували вуса, мовчали.
— Ти кажеш правду? — запитав стиха Остап.
— Так, друже,— мовив щиро Гордій.— Треба.
Кривда рішуче ворухнувся, ніби хотів розкидати геть
стовплених навколо нього, пильно озирнув олешківців.
— Вертаєш? — запитав рішуче, невдоволено.
— Вертаю,— відповів Гордій.
Кривда вийшов наперед, неголосно, але так, щоб було
чути всім, сказав, що Головатому таки треба їхати на схід.
— Хай їде туди, куди постелеться йому дорога. Та
скоро повертає на наш чумацький шлях,— закінчив ота­
ман.— Щасливої!..
— Щасливої!
245 — На добре!
— Удачі!
— Щасливої!..— злітало.
— А може б, іще хтось повернувся з нами на схід? —
ставши попереду Кривди, запитав чорновусий.
Над натовпом війнув гомін, перекотився й поволі стих.
З гурту вийшов обвішаний двома торбами Оверко і
проказав співуче, весело:
— Сім літ чумакував, добра-удачі не зазнав. Хочу бо­
дай сім днів покозакувати. Гей, друзі любі, друзі милі! Не
гнівайтесь, якщо завинив, прощайте, добром спогадайте!—
розвів широко руки, ніби обіймаючи, притулив їх до гру­
дей, “тричі на три сторони вклонився. І, заломивши наба­
кир шапку, твердо ступаючи, приєднався до Гордія.
— Санька б, музику нам,— натякнув Оверкові Голо­
ватий.
— Я теж з вами,— почувся голос чуМаченка.
Він заспішив з гурту, побував у буді своєї мажари, обі­
йшов навколо неї, обійняв за шию, ніжно попестив одного
вола, потім другого, поглаДиЕ їм спини, підхопив торбу,
з якої стирчали сопілка, дуда та ручка саморобної дримби,
бігом примчав, схвильовано, як і Оверко, вклонився чу­
макам і став поруч Головатого.
— Щастя! — стискаючи в обіймах понизовця, зичив
розчулений Остап.— Якщо буде потреба підвезти оте, чим
разити-смалити,— щулячись, хитро підморгнув,— дай зна­
ти, скажи звідкіля: з Дону чи від Дніпра і , куди саме…
А оце на згадку… Будеш, друже, підживлятись,— і сунув
до сакви Головатого оковану сріблом, з химерними візе­
рунками важкеньку баклагу.
—- Наривайте ярма! — почувся гучний, аж, здавалось,
громохкий голос отамана. В постолах, цупких ногавицях,
довгополій свиті, підперезаній широким зеленим поясом
з рясними китицями, у смушковій із заломленим верхом
шапці, ватаг Кривда здавався й не дуже високим, зате
огрядним. Стояв на передньому возі під довжелезною,
з червоною крайкою тичкою і стежив, як рушають з місця
мажари.
Тупіт, зітхання, ремигання волів, рипіння коліс, поскри­
пування люшень, торохтіння розсохлих полудрабків, війїв,
голосні перемови-переклики чумаків будили застояну холод­
нувату тишу осіннього дня. Валка рухалась назустріч,
або, певніше сказати, навздогін сонцю, яке почало опуска­
тися на захід.
246 Проводжаючи побратимів, Головатий вийшов аж за дво­
рище корчми. Стоячи обіч дороги, вдивлявся. Вози котили
й котили. Чумаки, здіймаючи шапки, брилі, вітались і про­
щались. Понизовець, теж вклоняючись, бажав їм щасливої
дороги, удачі, погожої днини — ні сльоти, ні посухи, щоб
добре горіли ватри, пились цілющі води. А груди його
ятрив щемливий смуток, бо ж міг би й він, Гордій, сидіти
на одному з оцих возів або ж на своєму буланому і плисти
й плисти степовим безкраєм, обвіяний хмільними, запаш­
ними вітрами, в гурті з побратимами.
До Головатого підійшов Оверко. Впевнившись, що по­
близу нікого, хто б міг їх почути, мовив таємниче, довір­
ливо:
— Я знаю, хто вони,— кинув у бік корчми,— знаю.
Мені признався один з отих вершників. Тепер я думаю та
й думаю, невже буде так, як говорять?..— запитав, пони­
зивши голос і озираючись.— Невже отам, на берегах отого
Кальміусу, і отаким, як я, можна буде осісти, зажити, ора­
ти, сіяти, косити? — В голосі дотепного вигадника, безтур­
ботного сміхотуна, яким він здавався, бриніла глибока стри­
воженість і надія.
— Я теж про це думаю,— признався щиро Гордій.— Ду­
маю, сподіваюся. Коли ми, друже, будемо вже там, в тому
краю, дізнаємось, що воно та куди воно буде навертатися,
загинатися,— отоді й поміркуємо. А якщо треба буде ви­
борювати оте, про що ти думаєш, про що запитуєш, то,
друже, візьмемося гуртом.
— Гуртом, гуртом! — повторив радо Оверко і відійшов.
«Багато їх, отаких сіромах, шукають осідку, волі і пла­
чуть в надії… А як тобі, Гордію, повестись?..»
З такими роздумами він повернувся до дворища, де
розташувався загін олешківців, з якими неждано звела
його доля.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.