Байдебура П. А. - Вогонь землі: Роман, оповідання

ВОГОНЬ ЗЕМЛІ. РОМАН — Фортеця – стор. 14

Човни і вози, крім одного з розтрощеним на цурпалля
дишлом та розбитими в маточинах колесами, прибули до
рибальського селища. Але не всі робітні повернули до фор­
теці, до своїх хаток. Ще в дорозі до Головатого підійшло
кілька чоловік. Розмову першим почав Тиміш Тесля, а по­
тім і інші підпряглись, доточували:
— Спасибі тобі, Гордію, що витягнув нас із аркана.
— Громаді дякуйте.
— Громаді й тобі.
— Ми вже знаємо, коли була безвихідь, ти знайшов,
як рятувати.
— Якою б не була безвихідь, а треба шукати поря­
тунку.
— Треба шукати.
— Отож ми розговорились між собою та й прийшли до
такої думки: не життя нам тут.
— Вирішили рушати слідом за тими, що подалися за
море.
— На береги Єйї?
— Та туди ж.
— Допоможи, Гордію, якимось вітрильником.
— А може б, взялися гуртом та й тут повернули на
краще?
— Дай боже, як кажуть, нашому теляті вовка здола­
ти,— зітхнувши, мовив Тиміш,— та коли б у теляти були
хоч маленькі ріжки, може б, який раз і штурхонуло. А то
тільки мекає.
Головатий посуворішав. Пильно, ніби з докором дивив­
ся, але не на стовплених біля нього людей, а вбік від них
або долу.
— То як же, Гордію, допоможеш?— допитувався
Тесля.
— Збираєшся з родиною?
— Всім сімейством,— відповів тихо Тиміш.
— А може, подумаємо?..
10* • 291 — Думалося та й до цього додумалося,— з серцем ки­
нув Тиміш.— Далі нікуди! Тільки за море…
— Баркаси зараз на причалі. Підуть з вами у море,
ніби рибалити. Підуть…— сказав з гіркотою Гордій і опу­
стив низько голову.
Ранком першого травневого дня на два великих барка­
си зносили збіжжя, харчі, дрібний реманент та домашню
живність. Розмістилося там і два десятки родин. Ранок
видався тихий. Заспокоєне море лагідно грало бірюзовими
відсвітами чистого неба, вкривалося золотими скалками
сонця. Тільки в березі хлюпотіли, здавалось, журливо
дрібненькі хвильки. Над баркасами напнулися опукло,
туго вітрила. Судна злегка погойдувалися, немов нагаду­
вали — пора вирушати.
Пора.
Баркаси гойднулись дужче. Хлюпнула хвиля.
— Ой людоньки! — злетіло над гомоном, над плюско­
тінням води.— Та візьмемо нашої, рідної, хоча б на спомин!
Кладкою на берег збігла Тимошева Вустя, впала на ко­
ліна й почала згрібати землю пригорщами й насипати в
торбину. Слідом за Вустею збігли жінки, чоловіки, стар­
шенькі діти, набирали землі й несли, як дорогоцінну ношу,
на судно у ворочках, мисках, а то й затиснену міцно
в жменях.
Баркаси відпливали поволі, ніби неохоче. Прощання
було тоскне, сумне. Ті, що відпливали, і ті, що залишали­
ся, простягнули руки й ніби скам’яніли, стояли похмурі.
— На чужину…
— На невідомі землі.
— Як сироти.
— Як вигнанці.
— Еге ж, без притулку, як вигнанці,— кинув один,
другий, третій. А потім гуртом:
— Пани хоч куди поженуть.
— І тут, на рідній, ходи та бійся…
— Впіймають, полічать ребра.
— Продадуть, як продавав Балига.
— Уже двічі навідувались до його хати, нема та й нема.
— Сьогодні, кажуть, з ’явився. Якщо допустить, можеш
поцілувати…
— Хай його чорти цілують.
— Запитати б його, сукиного…
— Запитати? — звернулись до Головатого.
292 — Слово за тобою, Гордію!
— Веди!..
До Головатого підступили Христя та Оверко. їхні по­
гляди допитливі. Гордій розуміє, чого вони ждуть від ньо­
го. Сьогодні вранці, коли йшли до пристані на проводи,
розговорилися. Христя почала про те ж, коли в дорогу…
Оверко теж такої думки: «Пора кресонути іскри». Голова­
тий погоджувався, але не сказав, коли саме вирушати.
«Вузлик затягується туго,— майнуло в думці Гордія,—
в’яжеться одне до одного. Треба налякати тутешніх жми­
крутів, бо дуже осміліли, розперезалися. Та й допомогти
Шагрієві треба… А воно трохи ранувато. Фортецю ж не
добудовано. Останніх три гармати встановили на валу, а як
вони битимуть, вцілятимуть — не перевірено… А робітних
людей треба направляти до ближчих та дальніх хуторів,
вберегти від можливої напасті, бо, шукаючи сліду дідича
Синька, сюди скоро наїдуть карателі. Та найперше, ма­
буть, поговоримо з Балигою».
Головатий подав знак. Оверко і Христя наблизились.
— Скільки чоловік маємо при зброї? — запитав тихо.
— Одинадцять.
— Коли треба, зберемо більше,— запевнив Оверко.
— Покличте всіх до дворища хати-канцелярії та пиль­
нуйте за олешківцями,— сказав і наддав ходи.
З а ним поспішали всі, хто був на пристані.
О сніданковій порі робітні й рибалки товпилися біля
хати-канцелярії. До світлиці зайшов тільки Головатий.
Полковник, будівничий і пушкар сиділи за столом, про
щось розмовляли. Балига за звичкою копирсався шпичкою
у своїй люльці. Осторонь, за окремим столом, сидів писар,
гортаючи папери. З появою Гордія розмова обірвалася.
Всі насторожилися.
— Маю честь, пане полковнику,— почав Головатий, не
вітаючись, не вклоняючись, явно глузливо,— маю честь по­
відомити,— і вже карбуючи слова,— всі запродані тобою
і паном суддею люди звільнені з аркана і прибули живі-
здорові. Просимо видати всім, хто зараз тут буде, охо­
ронні ярлики.— І, помовчавши, закінчив вимогливо, ніби
розтлумачуючи:— Вписати кожному, що він будівник
Кальміуської фортеці.
Балига раптово, ніби його чимось важким оглушили,
укляк — убрав у плечі голову й застиг. А коли очунявся,
почав поволі, спираючись руками на стіл, випростовуватись,
зводитись.
293 — Щ о ?!— вигукнув, скаженіючи.— А такого ярли­
ка? — і вихопив з-за пояса пістоля.
— Пане,— застеріг Головатий,— не здіймай, бо я
теж… І не хиблю.
— Н а! — Балига рвучко підніс пістоля, але в ту ж
мить розітнувся постріл.
Постріл Балиги пролунав на якусь мить пізніше. У вік­
ні брязнула шибка. Димки, клублячись, розтікаючись, змі­
шалися й повільно сивими пасмами потекли до вибитої
шибки.
Полковник раптово зблід, повільно осів і заплющив
очі.
— Дряпнуло,— придивляючись до завислої над столом
руки господаря, сказав пушкар Г руша.
— А ви, тюхтії, без зброї? — з докором процідив Ба­
лига.— Не можете його…
Маслій похнюпився, вмостився зручніше. Груша нама­
цав рукою свого пістоля, але не витяг з-за пояса.
На порозі з ’явилася Христя, за нею в сінях і надворі
товпилися робітні люди, долинав тривожний гомін.
Головатий підступив ближче до столу.
— Там, у скрині,— стомлено глипнувши очима на пи­
саря, вимовив полковник і важко зітхнув.
Олесько витягав і складав перед собою на столі неве­
личкі, як долоня, дублені шкуратини з відбитками двого­
лового орла. На тих шкуратинах мало виписуватися: «Бу­
дівник Кальміуської фортеці».
Біля трьох десятків вершників зібралися навколо фор­
течної фігури, оглядали, чи все спорядження у них до ладу,
перевіряли зброю, перемовлялись і ждали Головатого.
Гордій в супроводі будівничого Маслія оглядав фортеч­
ний вал і гармати, з яких сьогодні вранці стріляли в ціль.
Б’ють добре, далеко. Докидають ядра аж на той, лівий бе­
рег ріки і до озера Домахи. М аслія дивувала спокійна бай­
дужість Гордія. В ці останні хвилини його перебування тут
і прощання він мав би бути схвильованим, врочисто підне­
сеним або принаймні задоволеним. Адже з руїн зведено
цитадель. Зведено на захист людей. І хто-хто, а Головатий
таки добре доклав тут рук. Гордій мовчазний, здається,
навіть пригнічений, байдуже пропустив повз вуха нагадане
Маслієм, як було провчено бундючного Балигу, коли той
здійняв пістоля. Байдуже сприйняв повідомлення, що май­
же всі робітні люди одержали охоронні ярлики. Не вразило
294 його і повідомлення, що полковником і суддею Кальміусь-
кої паланки будуть не Балига і Сторожук, а інші. І ті, но-
вопризначені, уже в дорозі, добираються сюди з великим
загоном олешківців.
Ця остання звістка, здається, зацікавила Головатого.
Він навіть запитав: чи вже складено реєстр козаків палан­
ки. Маслій сказав, що йому невідомо. А Гордій уже знав:
таємницю йому відкрив Олесько. До нового реєстру ввій­
дуть олешківці та колишні значні козаки, які зараз живуть
на Слобожанщині. Марно було б і сподіватися, що оті но-
вопризначені, які прибудуть сюди господарями, наблизять
до себе сірому, дадуть їй надійний захисток. Згадалася
остання зустріч і розмова з мудрим, прозорливим літопис­
цем Яковом Щербиною.
«Прибічники царя — дворяни,— говорив він,— входять
зараз в силу, збагачуються. У них привілеї на землю, лю­
дей. Отож всякі пани, значні військові, поміщики вкорі­
нюються і в нашому краї. І нічого не вдієш. З а них цар
і бог. Ти, Гордію, плекаєш надію покращити долю сіроми.
Хочеш усовістити багатого посунутись, дати місце бідному.
Бентежиш свою душу».
Щербина посміхався очима. А вже коли прощалися,
знову заговорив про те ж саме: «Надію, друже, плекай, не
втрачай. Та тільки, я так гадаю, накинутого на шию аркана
голими руками не розірвати. Треба чимось гострішим.
А чим? І хто розірве?..»
Коли перейшли з будівничим на південну частину валу,
переД1 очима замиготіло висріблене сонцем, збурене море.
Розбурхані білорунні баранці накочувались на берег, мили
широкі помости пристані.
«Чи ж докинуть гармати і туди ядра? Та вже хай пере­
віряють тут без мене»,— роздумував Головатий і задивився
на човен, який погойдувався на прив’язі. Три дні тому “від
того причалу від’їхали його друзі.
На баркасі, який відпливав до берегів Єйї, стояв високий,
зсутулений, з простягнутими руками, у білих, праних-пере-
праних, уже аж муругих штанях і сорочці, Тиміш, останній із
давніх Гордієвих друзів, побратимів-булавінців. Тимошеві
сльози ще й зараз печуть Гордієві серце, а думка свердлить,
в’їдається: «Невже не можна було осісти тут, на рідній
землі…»
І до того пекучого щему, що в’ялив груди, додалося ще
одне, болюче. Коли вертали з пристані, проходили вули­
цею селища повз нову, ще не опоряджену як слід хату, на
295 вершині її, біля димаря, на голих кроквах сидів, щось лад­
наючи, Семенко. Побачивши гурт знайомих, парубок від­
вернувся. Ніхто до нього не подав слова, не привітався.
У Христі, яка йшла поруч з Головатим, з очей бризнули
сльози. Дівчина відступила, нагнулась, ніби їй доконче тре­
ба було нарвати під тином пучок жовтоголових кульбабок.
Гордій бачив— вона плакала. Він картав себе тоді, картає
і зараз: чому, здогадуючись, що згасає дружба молодят,
не вдіяв нічого такого, аби вона у них квігла. Навіть до
пуття не довідався, чого саме стався між ними розлад.
Та окрім розладу між молодятами, Семенко відсторонює­
ться від «святого діла». А чому? Зневірився? Злякався?..
Мабуть, не вистачило гарту А вчасно не наспіла поміч —
добре, розрадливе слово, дружня рука. Таке чи інше,
а спричинило: відбивається хлопець від бойового гурту,
ховається, як той равлик. От і нині, коли має відбутися
така важлива подія, серед охочекомонних, які збираються
на дворищі фортеці, Семенка поряд Христі немає.
Варто довідатися. Втрутитись.
Іти було недалеко.
— Бог поміч, хазяїне! — гукнув ще з вулиці Головатий.
— Спасибі! — відповів радо Семенко, не відчувши, на­
певне, або ж удавав, що його не образило нарочито глузливо
вимовлене «хазяїне».
— А без доброї призьби хата не хата, а хлівець або
клунька,— зауважив Гордій, озираючи будівлю.— Та це
і все інше ти, хлопче, спорудиш та спорядиш згодом,— і
раптом приголомшив:— А з Григорем Шагрієм бачився?
— Ні,— заявив Семенко.
— Був тут, тільки недовго. Спішив. Гуртує бойовий
загін з копачів вугілля та солеварів. Треба декого провчи­
ти. Розперезалися. Вп’ялися пазуристо. З а днів два-три
шагрієвці виїдуть нам назустріч. З ’єднаємося і спільно вда­
римо. Підібралися наші, робітні. З фортеці вирушимо завт­
ра. Ти, Семенку, можеш бути в моєму загоні,— сказав ніби
між іншим, без наголосу.— Добрі, добрі хлопці підбира­
ються. Любо дивитися. Волелюби, надійні, ого, як будуть
боротися!— Вигукнув, стискаючи кулаки.— А з дівчат
у загоні, здається, Христя та ще одна козачка і одна ри­
бачка. Та нам головне, щоб підбиралися хлопці, й такі, що
вміють вправлятися зі зброєю. Сподіваємося, що такі ще
зголосяться…
Головатий помітив, коли він упом’янув Христю, хло­
пець зніяковів, густо зашарівся. Щоб не показати свого
296 раптового збентеження, відвернувся, навіть відступив кіль>
ка кроків. А наслухає уважно, не запитує ні про дівчину1
ні про те, хто ж саме підібрався в отому загоні сміливців.
Розмова точилась і точилась. Головатий, здавалося,
був у чудовому настрої, на диво говіркий, повідомляв, що
у фортеці уже встановлено гармати, гаківниці, що, крім вар­
тових на вишці, в степу, поблизу фортеці, буде вартувати
великий загін озброєних кіннотників. І волелюби-сміливці,
що вирушать завтра в похід, будуть теж добре споряджені.
І ніби принагідно поцікавився, чи справні в нього, Семен-
ка, його гнідий кінь та зброя.
Прощаючись, Головатий не закликав, нічого не радив,
а тільки сказав, що сподівається на скору зустріч.
Семенко провів гостя до перекладини, яка заміняла во­
рота, і повернув до хати. Ступив кілька кроків, зупинився.
Озирнувся. Над поселенням плив весняний погожий день.
Розімліле в синявій купелі сонце підбивалося під обідню
пору. Над озером Домахи сплелися зеленими вітами й про
щось своє шепочуться верби. На вершині гори широко роз­
сілася, бовваніє фортеця. Повз неї у вишині ліниво пливуть
білі, злегка ніби задимлені хмари, пливуть, минаючи Каль-
міус, у степову далечінь. Семенкові нічого не хотілося по­
мічати. Він опустив голову, зсутулився, аж ніби згорбився.
Відчував себе до сліз пригніченим, самотнім, як ніколи. Н а­
віть у ті тяж кі для нього дні, коли його було запроторено до
хурдиги, він був певний, про нього не забудуть рідні, друзі,
до нього линуть серцями, помислами — вболівають, напев­
не, турбуються, щоб якнайскоріше звільнити. І в Ізюмі,
у фортечному підземеллі, зазнаючи тортур, він, бувши се­
ред таких же знівечених, міг перекинутися словом, почути
його, хай навіть з пекучим болем, але щире. Міг пожаліти­
ся й сказати, що сподівається на краще. А зараз…
Раптове душевне збурення змушувало задуматися над
тим, що сталося. Семенко уже безжально картав себе: тут,
у фортеці, перебував із своїм посімейством колишній була-
вінець Тиміш Тесля, але він не шукав зустрічі з добре ві­
домим, колишнім своїм однодумцем, з тобою, Лащовий; пе­
ребували тут й інші колишні твої друзі-побратими. Але з
тобою вони вже не дружили так, як бувало в ті дні, коли
лякали спільно панів, дуків, не звірялися тобі своїми дум-
ками-помислами: завітав було сюди, до моря, до фортеці,
Григір Шагрій, він, напевне, знав про перебування тут
тебе, Семенка, а не провідав, мабуть, зневірився. І Хрисгя,
яку ти кохаєш, зневірилася, відходить…
297 «Підбираються добрі хлопці. Волелюби. Будуть «кре­
сати іскри»-,— сказав Головатий. Говорив відверто, щиро.
І натяками, мовляв,— подумай…
Семенко випростався, глянув на свою, ще не тинькова­
ну, без вікон, без дверей хату, а в уяві постала біла, з де­
рев’яним візерунчастим піддашком хата Остапа і Одарки
Линюків — обійнята вогнем, сивими, чорними звивами
диму. Вогонь, здалося, обпікає, жалить, пронизує груди
Семенка, і він рвонув із свого двору…
Коли виїхали з дворища, коней пустили риссю повз
гайки, чагарями, ніби поринали в зелені заплави. В облич­
чя лоскотливо, духмяно бив теплий вітер. Під густий тупіт
копит було приємно відчувати молодий захват. Мчати і
мчати. Далина відступала. Манив степовий безкрай.
Вимчали на пригорок. Головатий зупинив коня. Озир­
нувся, впіймав очима величну фортечну споруду на стрім­
кому березі ріки. В небо здіймалася висока, з сідалом і ка-
дубом на вершині вишка. Над нею купчились пір’їсті хма­
рини.
«Невже їй доведеться спалахнути?..— набігло раптово
тривожне.— А мабуть, доведеться. Татарва, напевне, ще
не раз посуне цією сакмою. Тож недарма трудились,— по­
думав задоволено,— вали насипали, частокіл поставили ви­
сокий. Гармати і гаківниці вцілятимуть».
«Пильнуйте!» — послав як наказ.
Шарпнув за повіддя, кінь рушив, прискорив ходу і ско­
ро наздогнав загін.
Прощальне хвилювання уляглося. Головатий знову від­
чув себе спокійним, вічним мандрівником, непохитним у
своїх стремліннях, своїх замірах. Думка випереджала дум­
ку — бачив себе на хуторі Зеленому в родині коваля Савки
Забари, в колі копачів вугілля. їхній збройний загін виве­
де назустріч Шагрій. Разом вони доберуться до городка
Тора.
По дорозі Гордій завітає до Щербини, зустрінеться там
з хлопчиною дивно співучої душі Саньком-чумаченком.
Коли до Тора підійдуть, як умовлено, бахмутські соле­
вари тоді вже великим загоном пробиратимуться до Ізюма,
до його хурджиного підземелля, визволятимуть в’язнів.
А що туди доберуться, був певний. У саквині, в шкіряному
гаманці, лежать старанно накреслені Гасаном потаємні ходи,
які так хотів тримати в своїх руках кримський таган-бей.
Та в ті ізюмські підземелля може провести і сам Гасан,
298 котрий — в гурті Оверка, Христі, та ті художні ходи-пере-
ходи, напевне, знає і Семенко Лащовий, який он їде в гурті
своїх давніх друзів-побратимів.
На степовому розгоні дорога буде пряма і навкружна.
Буде швидка і забарна, завертатиме туди, де з ’являться,
стрінуться посіпаки-карателі, де розсілися, заграбастали, не­
волять, здіймають канчука на людей пани-кріпосники, ді­
дичі. Назустріч і навздогін таким — куля. Не схиблять
шабля і ятаган.
Та про що б не думав, не згадував Головатий, а все
завершувалось зароненим з далеких юних літ, вічно жев­
ріючим, негасним, тривожно манливим — настане день…
І тоді його дорога нарешті заверне до Дніпра, і вже на
тому правому березі він прямуватиме на захід, до рідної
ріки Синюхи..
1970 р.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.