На підставі «Записок Алексія Заклинського, пароха Старих Богородчан»
В 1848 році засідало в Державній думі в Кромерижі Ж руських послів з тодішньої нашої інтелігенції, між ними і.п.ож кілька селян, зовсім неписьменних. З них ледве один мі.і її письмо і читав своїм товаришам переводи з засідань. Досить цікаво представлявся селянський посол з Тись-м< ипці, коло Станіслава, Василь Петришин. Був се чоловік ні.ик п’ятдесяти літ, середнього росту, трохи присадистий І похилений, чорне волосся побілене сивиною, його невід-• пішою товаришкою була шкіряна торба; він приперізу-и.і и її до себе ременем і ніколи, навіть в державній палаті, їм і кидав, лише вночі ховав під голову і спав на ній. В тій іп|іГ)і містилися посольські дієти посла Петришина. Бувало, Криється він по закутках, аби ніхто не підглянув, розкла-||< ті гроші, а було їх понад 300 ринських,— завиває кож-дпіі банкнот в стенографічні записки і пакує в свою торбу. І 1.1 піч впрошувався в кімнати других послів і лише в свята І Неділі купував за 5 крейцерів м’яса, а звичайно жив сухим
і мііом.
15 часі свого посольства зайшов раз до кав’ярні, бо щось Ніно всередині боліло, і казав собі дати кави. Коли вже Мім стояла перед ним, вийняв з пазухи півкоржа в хустині і < казав до кельнера:
— Дайте пару зубків чіснику.
Кельнер покрутив головою на знак, що не розуміє його.
— Е, така-то й коршма, що навіть чіснику тут нема.
І Іо каві закурив люльку і, своїм звичаєм, став чвиркати
ї іь зуби на землю. По часі завважив коло ноги плювач-, отже, обернувся на другий бік. Та кельнер і тут підсу-и йому плювачку.
105
— Заберіть тоту мисчину, бо вам в неї плюну,— сказав 1
до кельнера.
Потому вийшов на публічний город до басейну, роззув-И ся, вижмакав онучі, бо вже були чорні, порозвішував їх,И аби сохли. Надійшов поліціянт і хотів його арештувати, таї Петришин в послідній хвилі нагадав, що має при собі докуЛ менти, вийняв їх з пазухи і дав поліцаєві. Була се посоль-И ська легітимація. Поліцай відступив, засалютував, дав ру-И кою до зрозуміння, аби він більше не прав на публічнімИ місці, і пішов в свою путь.
Петришин блукав по місту і розглядався по склепових І вивісках та виставах, врешті зайшов до ресторану, бо все-Я редині не переставало йому докучати. В ресторані був ні-1 мець, також посол. Петришин сів недалеко нього. Кельнери подав німцеві карту страв, а той показав пальцем, що вив бирає. Потому взяв кельнер ту карту і подав ПетришиноИ ві, а сей тикнув і собі більше-менше в те місце, що німецьЯ За час приніс кельнер перед німця кусень печені, а перем Петришином поставив порцію хрону.
«Мара їх знає, що тут за дивний народ?» — думав наші посол і набирав хрін на хліб та їв поволі.
Німець застукав на кельнера і сказав:
Оа саро.
Да капо,— повторив Петришин і подав кельнерові ‘
свою тарілку.
Знов перед тамтим опинилася печеня, а перед нашим і
хрін.
Бодай вас витлумило,— вицідив Петришин. Показав кельнерові на німця та його таріль і сказав втретє:
Да капо!
Сим разом прийшла печеня.
«Які вони там і є,— думав Петришин по дорозі,— раз? «да капо» називається у них хрін, іншим разом — печеня, все ж таки всередині мені якби рукою відоймив».
Зачав падати дощ. Петришин закинув кожух догори вовною аж поверх голови та йшов на вечірнє засідання. В парламенті не було ще живої душі; він сів в куті, схилия голову і дрімав. Смерком зачали сходитися посли.
Кілька німців стануло недалеко кута і дивувалися, звідки тут взявся ведмідь.
Одного дня дістав Петришин лист від жінки і пішов з ним до о. Алексія Заклинського, аби прочитав йомуі В тім листі стояло:
106
«Ти собі там байбарзо — байдуже. Жени Пилипа * та чипи над пустим, а тут зайшли злодії та й вкрали воли. Як не мали вкрасти, коли газда потікся на зламаний слих аж десь межи венгрів иц кальві-нів шукати другої голови та вчорашньої днини! Який мені до ради найшовся! Сліпий, як тур, вліз межи швабів, як кіт межи ворони, і ніби він там розуміє, що вони шварготять!»
Петришин затерп на вість про воли, але тут вгатив ку-Цком в стіл, аж Заклинський кинувся.
— Ет, що там дурна — вибачте за слово, єгомость,—
нш там дурна баба знає! Таж ви, рахувати, самі видите,
цю я тут раджу!
Заклинський охолов і читав далі:
«Та припиши, чи будеш висіти там до суду-віку, чи маю йти в чужі краї відрізати тебе, чи лишити діти й хату та йти в світ за очі? Десь у людей газди як газди, а мене бог покарав такою нешкребтаною бандурою, що лише сміх та покаяння на весь світ».
По сім щирім слові додала тверда рука писаря отеє слати \овіє:
«Кланяюся до тебе і поздоровляю сердечно по ти
сяч разів. «»
Твоя жена Параскевія».
Петришин покрутив головою і цмокнув. Заломив руки, /н школа сірих очей поставали густі морщини, так що ті очі І’гііГш всміхалися. Стогонув, як би йому хто зуб вирвав.
•— О-ов, шкандаль! Що ж мені тепер діяти, єгомость?
— Гм, пішліть жінці триста ринських, най купить другі
Ми МІ.
Петришин схопився, гей з грані, і витягнув обі руки Перед себе.
— А то ж би по якому було!? Таж коли монарх тут
Мпк- призвав, аби я радив і царство його боронив, то пови
нен був коло моєї стайні поставити сторожу, аби злодії не
Могли волів украсти! А коли сторожі не було, то цісарська
М<п повинна мені тепер воли заплатити, бо вони коштували
мі ін гриста ринських!
л Женити Пилипа — дармувати. (Прим, автора).
107
Засміявся Заклинський на таку претенсію, але потім] радив йому поважно, аби з такою бесідою не виходив і не виставляв себе на сміх, бо цісар не покликав його сюди І без його ради та опіки був би обійшовся.
Слова Заклинського ні на що не придалися. Петришш обставав завзято при своїй претенсії до цісаря. Не довіряі уже Заклинському і пішов далі радитися від одного русм кого посла до другого. Всі посли-інтелігенти боялися скані далу для руської репрезентації і радили йому, аби мовчам показували на віддуту торбу з банкнотами і казали, аби вийняв 300 ринських і післав жінці на купівлю другий волів.
Не вдоволився Петришин тою радою послів з інтелігеЯ ції і пішов між своїх товаришів селян. По довгій раді з ниі ми вернувся до Заклинського і просив, аби виготовив йому петицію до палати на зворот з державних фондів 300 злрУ за воли.
І сим разом не міг Заклинський відрадити його від того наміру. Вкінці виготовив петицію, а Петришин подав її ні руки предсідателя палати. Предсідатель, зрозумівши змісті петиції, усміхнувся і велів секретареві відчитати її в повній| палаті.
Коли секретар прочитав петицію, залилася палата рего> том, безнастанними оплесками і криком:
— Право, Петришин! Наї гІесЬі: ^епп ег пісЬі сіа \УаЛ
§еЬі сіег Зіааі ги Сгшісіе! Кеііег сіег МопагсЬіе! ^\е ОспзеЯ
гоЬІеп! * і т. д.
Довго треба було ждати, поки палата успокоїлася. Тоді предсідатель сказав:
— Та петиція не дасться брати так, як регулямін при
писує, бо в регуляміні нема нічого про се, аби держава ви}
нагороджувала послам домашні шкоди, для того звертан)|
ту петицію послові Петришинові.
Руські посли, що сиділи коло Петришина, перевели йои| ту відповідь предсідателя. Як лише Петришин зрозумії зміст відповіді, впав у лють і крикнув:
— Виджу, що і тут нема правди! Коли ж так річ мав
ться то я вношу, аби палата постановила, щоби бодай віДІ
тепер злодії послам волів не крали!
Посли один другому пояснили те внесення Петришин!
Пі иіта знов загриміла сміхом і довго не могла успокоїтися ‘»‘ безнастанних викликів: «Браво! Браво! Негг Реігузгуп! Ь|мно! Браво!»
І Іредсідатель застановив засідання і чекав, аж палата уі покоїться.
Е, піду я з тою справою до самого цісаря,— сказав І Ігфишин,— бо виджу, що й тут нема правди!.