Байдебура П. А. - Вогонь землі: Роман, оповідання

Тепло його руки

Після похорон товариша Олексюка вони, не гаючись,
зібрались до гурту. Перед ними стояло те ж саме невирі-
шене питання: як бути? що робити?..
Першим узяв слово Омелян Гарматюк.
322 <— До всіх злигоднів, що зазнали ми досі,— почав він
Глухо, повільно,— спіткало нас чорне горе — утрата. Нема
вже серед нас вірного товариша Тихона. Зігнали його з бі­
лого світу вороги наші, зігнали…
Присутні підвелися, угнули голови й застигли, ніби за­
кам’яніли. Годину-півтори тому оцей самий їх гурт стояв
ртак на кладовищі, навколо свіжої могили. Горб нагортали
повільно, дбайливо опоряджали. Торохтіли, пересипаючись
з лопат» грудомахи промерзлої землі, пучками падали зелені
віти ялин, білими іскрами сіявся й сіявся сухий, колючий
сніг — зривалась, крутила поземка; а від болю в серці ту­
манились очі, обличчя пропікали гарячі сльози. Не хотілось
вірити, що в глиб землі навіки передчасно ліг бойовий то­
вариш і побратим. Ще вчора, на світанку, виряджали його
в дорогу, нагадували йому і наказували, щоб там, у повіті,
куди вирушав, сказав товаришам керівникам:
«Влада у нашій Рубайці встановилася Радянська. Але,
як видно, вона ще як слід не вкорінилася, не набрала по­
трібної сили. На селі верховодять куркулі, а біднота ніби
на задвірках».
«Ждемо перемін на краще, а коли вони будуть?»
«Сутужно живеться, дуже сутужно»,
«І як його бути надалі?..»
«Еге ж, як бути?.. Волость на таке питання не відпо­
відає. Отож хай там, у повіті, скажуть, порадять».
І він пішов.
Того ж дня незабаром стало відомо; лежить Тихін Олек-
сюк за селом, біля дороги, мертвий — постріляний і пору­
баний. В понівечену руку його вкладено аркушик паперу, на
якому кров’ю вписано блюзнірське «Ш укач більшовицької
правди». Хто саме умертвив, хто написав ті слова — неві­
домо. Та знали — зловорожа куркульська рука…
— Прийде відплата їм, прийде! — продовжував свою
промову Гарматюк.— Нас не злякаєш, знайдемо правду і
управу… Отож задумане треба здійснити.
— Що, у ту ж дорогу? — запитали з гурту.
— А треба.
— Вирішили ж…
— І треба приспішити,— відповіли інші. Але їх заглу­
шило, ніби розсудливо застережливе, а насправді дрібнень­
ке, боязке:
— Чого лізти на рожен?
— Підождемо трохи.
11 323 -— Може, й краще — почекати слушного моменту…
■— Авжеж…
— А той, хто стріляв, рубав Тихона, у того теж було
на мислі почекати?— запитав з твердим наголосом Гар-
матюк.— Ні,— повторив рішуче,— ворог щохвилини чатує,
де б його нам нашкодити, перетяти дорогу, та ще й зухвало
глузує — пише нашою кров’ю…
— Пише, триклятий!
— Та ми з своєї дороги не зійдемо,— запевнив і ніби
когось рішуче закликав Омелян,— і якщо вже треба пора­
ди, то підемо до самого Леніна!..
— А так, Ленін дав би пораду.
— Пораду і настанову,— погодились товариші.— А як
з ним побачитись?
— Москва-бо ген-ген де…
— І хто в такий час туди подасться?
Зголосився Гарматюк. Не довго гаючись, зібрався і ви­
рушив у путь.
Село завирувало. Багатії сполошились, але зловтішно
пророчили, що нічого з тієї Гарматюкової затії не вийде, що
він навіть не добереться до Москви, а якби б і вдалося йому
там побувати, то кого зацікавить якась дрібненька сільська
рубайська справа.
А в бідноти піднявся дух. З хати в хату передавалось
хвилююче:
— Посланець наш пішов до Леніна.
— Наш Омелян буде радитися в Москві.
— Пішов до Леніна…
В тих, що передавали ту вість і хто щиро сприймав її,
теплішало на серці, розквітала радісна посмішка — війнуло
надією на краще, омріяне…
Радувало, що саме на цей час, як хороша прикмета, ста­
лися зміни і в природі — пересілись морози, наступила від­
лига, зима почала здавати. Іноді звечора трусив сніжок,
бралися кригою калюжі, а вдень сонце купалося в чистій,
синяво-голубій оболоні, вигрівало і підіймалося все вище й
вище. Сніги драгліли, дзвеніли звивисті, довгі струмки. На
полях з’явилися чорні масні проталини — весна переможно
торувала собі дорогу.
Тижнів за півтора-два Гарматюк обіцяв повернутися.
Збігали дні. Вже скоро й місяць набереться, а посланця
нема та й нема.
Тамуючи тривогу, люди виходили на дорогу, що збігала
в село з північної сторони, подовгу вдивлялися, виглядали, зустрічаючись один за одним, спішили запитати, чи нема
якої звістки про нього; коли збиралися де-небудь до гурту,
то найперше заходила мова про те, що тривожило серце: де
він зараз, чи скоро з’явиться?
І чулось заспокійливо-розрадливе:
— Дорога ж йому далека — забарна.
— Два роки гибів у Карпатах, в окопах, а вижив — по­
вернувся.
— А потім перебував у загонах Щорса!
— Гарматюк — людина з характером.
— Еге ж, правда. Задля свого бідняцького класу, гово­
рив, зроблю все, що тільки можна.
І люди мов бачили перед собою Омеляна: молодий, хва­
цький, в шинелі, з відкритим засмаглим обличчям, з сірими
проникливими очима. Запам’ятався, як проводжали його
великим гуртом: чоловіки, жінки. Вийшли аж за село.
Омелян потис товаришам руки, виступив з кола, зірвав
з голови шапку-ушанку, змахнув нею і, вклоняючись, по­
сміхнувся. В ту ж мить друзі ще раз, востаннє, побажали
посланцеві щасливої дороги. І щоб оту щиру посмішку ра­
зом з їхніми вітаннями він доніс до Леніна.
А чи доніс?..
Чесні люди вірили. А в той час хтось підступний,
хижий розповсюджував баламутне, отруєне: «Загинув Гар-
матюк».
«Бачили, лежить на узліссі порубаний».
«Не ждіть, не повернеться».
Друзі засмутились. Скніли серцем. А були й такі, на­
віть з кола, здавалось, близьких:
— Ми ж радили: не лізь на рожен…
— Говорили: не виривайся, побережись.
— Що в тебе, сім шкур і чи не одна душа…
— Не послухав…
А вороже повзло і повзло:
«Туди йому, клятому, й дорога. І кодло його треба зни­
щити».
І погрозу ту почали здійснювати. Однієї ночі в село
вдерлася банда головорізів, зчинилась стрілянина, зойки.
Тоді ж підпалили хату Гарматюка. Дружину його з ма­
ленькою дитиною ледве врятували друзі…
Спливала весняна ніч. Чорною імлою ще повнився про­
стір. Тільки на сході ледь-ледь почало сіріти — зароджу­
вався світанок. Глухо. Сонно. Т а село вже прокинулось, заі
гомоніло. Облетіло радісне:
325 — Прибув!
— Омелян з ’явився!
Люди виходили на вулицю, назустріч, вітаючись, спЬ
шили запитати:
— Був там?..
— Бачив Леніна?
-і— Радився?
— То як же?..
— Бачив. Про все розкажу,— відповідав охоче Гарма-
тюк і продовжував іти далі. Кожен крок ходи наближав до
дому. Он там, у завулку, під високими страпатими груша­
ми — його хата. А рубайчани підходять і підходять, геть
заступили дорогу. І всі свої, рідні, однієї долі — бідаки.
Люди стояли з’юрмлені і з захопленням дивились на
свого посланця. Раді, що бачать живого, здорового. Здава­
лось, він мало що й змінився, хіба що трошки змарнів. Звіс­
но, дорога далася взнаки: одяг на ньому той же — шинеля
тільки місцями поруділа, поли вистрьопались, а торбина за
плечима теліпається, як видно, зовсім порожня.
Щоб усіх, що зібралися, бачити, Омелян зійшов на при-
горок. Нараз він побачив своє обійстя — згарище. Від хати
залишилася зчорніла, задимлена причільна стіна і оголений,
націлений в небо комин.
На вулиці стало зовсім тихо. Присутні ніби скам’яніли.
— Жінка і син живі?
— Живі,— відповіли з гурту.
І знову мовчання.
— Про те, що сталося тут, у селі, що звідав я, подоро­
жуючи, мова буде, мабуть, іншим разом,— почав урівнова­
жено, спокійно Омелян.— А зараз, друзі, спішу вам пові­
домити головне: я бачив Леніна,— підкреслив твердо,— і
розмовляв з ним…
Текла неспішна, але напружливо-схвильована розповідь.
Люди жадібно ловили кожне слово. їм було радісно й гордо
чути, що Ілліч гостинно приймав їхнього посланця і вів
з ним задушевну розмову. Зрозумілі, близькі серцю були
слова вождя:
— Біднота повинна брати на селі владу до своїх рук та
й у всьому бути підпорою Радянської влади. Це основне.
— А який він, Ленін? — запитав муляр Денис Ма-
хотка.
Гарматюк замислився.
— Він незвичайний.— Але зрозумівши, що це неточне
ризначення, додав, вимовляючи повільно: — Щирий і при­
326 вітний. Сильно, сильно душевний.— І не знайшовши ще
якісь більш вагомі визначення, сказав рішуче, проник­
ливо:
— Він — Ленін!
В ту ж мить відкинув борт шинелі, видобув невеличкий,
акуратно згорнутий аркуш паперу, розгорнув і подав то­
варишам, які стояли поблизу. Аркуш з зображенням Во­
лодимира Ілліча передавався з рук в руки, обійшов усіх
присутніх. І нарешті опинився в Гарматюка.
— І порадив Ілліч,— закінчуючи оповідь, мовив Оме­
лян,— їхати до Харкова, де зараз перебуває уряд нашої
республіки. Я був там, одержав щойно виданий закон про
організацію комітетів незаможних селян і особисте повно­
важення на- створення такого комітету в нашому селі. Ось
воно.— Він показав мандат з відбитком великої круглої
печатки і підписом голови ВУЦВКу Григорія Івановича
Петровського.
— Це дуже важливо.
— Так треба братися…
— А чого ж зволікати? — почулося вимогливе.
— Так, це правда,— погодився Гарматюк.— Тепер нам
зрозуміло, що треба робити. Біднота на селі, як сказав
Ленін,— незборима сила. Земля, її багатства навіки
наші…
Коли вже все, здавалось, найголовніше було сказано,
Гарматюк мовив довірливо, з теплотою в голосі:
— От, друзі мої, минає час, а я все ще під тим вра­
женням. Ніби чую голос Ілліча і навіть відчуваю тепло
його руки…
— Так чого ж ти, Омеляне, не поділишся з нами?
— Чого?..
— Еге ж, не передаси нам? — напосідав, докоряючи
дружньо, Денис Махотка.— От який…
До Омеляна простяглися десятки й десятки рук.
І знову вулиця повнилась і повнилась народом.
1936 р.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.