Байдебура П. А. - Вогонь землі: Роман, оповідання

Подарунок

Удари обушка в його досвідчених руках розмірні, чіткі.
Він то робив підбойку знизу — пускав гранчасте лезо по­
ковзом, то відривав навалом крихке, сипуче вугілля. І масні
великі брили падали донизу, обсипали руки й лице бриз­
ками скалок. Пласт поступово рушився, танув.
— Кінчай, Рахматулін!
— Пора!..— вже не раз долітало до забійника обірва­
но, глухо знизу, від штреку. Там, на проході, збирались
друзі-шахтарі, щоб вирушати гуртом на-гора.
Рахматулін припиняв роботу, не випускаючи з рук обуш­
ка, якусь мить прислухався, ловив відгомін звуків, але від­
повіді на оклики не подавав. Умостившись зручніше в забої,
він знову починав підбойку. Вивірений обушок раз по раз
вгрузав з натиском у чорну вугільну масу. Відзвуки ударів
пливли, розповзались по лаві і зникали десь у просторі ви­
робок, в ущелинах проходів. Забійник Рахматулін завжди першим прокладає, вирів­
нює у лаві дорогу врубовій машині або зачищає її сліди
після підібраного врубу. Він добре розумів своє завдання
і необхідність того, що робив. А все ж гнітила його затаєна
думка, що от він, старий шахтар, досвідчений майстер, а
ніби другорядна людина на виробництві, та й робота його,
сказати б, не така вже й складна і значима.
«Сьогодні ти працюєш в одній лаві, а завтра в іншій,
там, де потрібно, куди пошлють. І виходить, що ти ніби птах
перелітний,;— з прикрістю думав Рахматулін,— ніде місця
собі не нагрієш.
От і зараз у цій лаві відстукує твій, Рахматуліне, обу­
шок, а потім прийдуть сюди інші, сказати б, важливіші
майстри. Вони натягнуть довгий сталевий трос, поряд ньо­
го — полотно транспортера, і лавою, стрясаючи склепіння,
поповзе врубова. Вона підкосить відстояну твердість пла­
стів, і до штреку рікою спливатиме шорстке лискуче вугіл­
ля. Шахтарі будуть дослухатись до того говору машин, а ти,
Рахматулін, візьмеш свій прадідівський обушок і перейдеш
кудись в інше місце — рівняти дороги, вирубувати «кутки».
А може, і я хочу бути біля машини і направляти її ходу…»
— Еге ж, чудові слова! — шепоче в замріянні старий
забійник.— Чудові! Направляти ходу машини…
На хвилину Рахматулін відкидає набік обушок, закріп­
лює позад себе покрівлю і, піднісши врівень з очима лам­
пу, вдивляється в довгий проріз лави. Ніби відшліфована,
стеля збігає донизу і губиться десь у густій темряві над
штреком. Біля трьох метрів вугільного пласта вирубано
сьогодні за зміну. «А скільки ж тих метрів вирубав я за
все своє життя? — враз спало на думку Рахматуліна.— Ні­
хто ж не підрахував, і неможливо їх полічити. Та й те ска­
зати,— з легким зітханням подумав старий забійник,— кого
воно цікавить, кого хвилює, печалить чи радує, що Агап
завершує сьогодні свій сороковий рік з цим обушком… На­
певне, можна було б насипати з того вугілля величезну гору
врівень з териконом, а коли б розсипати його у вагоии, то
на десятки кілометрів простятся б один ешелон».
Щоб розвіяти такі непрошені думки, Рахматулін під­
хоплює обушок, підповзає вперед, ближче до грудей забою,
і знову з силою б є, вперто, до втоми, ніби сьогодні, коли
вже востаннє працює цим лезом, він має врубатися ним у
не звідану ще глибину надр і десь там дійти краю, якого не
дійшов він за сорок років, за довгих сорок років роботи
день у день з обушком під землею.
335 …На дорогу до ствола Агап Рахматулін вийшов аж тоді,
коли впевнився, що лінія лави вирівняна. Він уважно пере­
вірив стояки кріплення, щоб, бува, десь не обрушилась
покрівля, розчистив прохід біля лави від дрібної жорстви,
потім хвилину перепочивав, як то робив завжди після на­
пруженої роботи, перед тим як залишити шахту, скинув на
плечі обушок і — рушив.
На цей раз він пішов не звичайною дорогою, а старим,
давно вже забутим ходком. Ішов поволі, розміреним, не­
квапливим кроком. Ішов, навіть не дивлячись, куди ляга­
ють поперед нього жовтаві відблиски лампи. Лише іноді
старий прислухався за звичкою, як потріскує від тиску
породи покрівля і, обсипаючись, знайомо шелестить «при-
суха». Т ут все було знане: цей вузький запліснявілий хо­
док, він, Агап, прокладав під землею. Було це в ті роки,
коли шахтарі з «Наклонної» вернулися з походу, розгро­
мивши генерала Денікіна, і Рахматулін очолив бригаду
прохідників^
Зринають розбуркані, підняті раптово з глибин мину­
лого спогади. Далекі спогади. І здається Агапу Рахмату-
ліну, ніби це було вчора, не так уже й давно, а насправді
минуло багато-багато років… І ніби крізь туманну завісу
тих років постають у пам’яті заплутані колись багато разів
сходжені ним дороги…
У пам’яті Рахматуліна збереглась ще та перша виснаж­
лива, порожнявою і втомою вкрита дорога мандрування з
гуртом земляків від рідного села Утар біля Казані до ви-
селка Юзівки. Вони, юрба обірваних піших, держали путь
з півночі на південь, йшли дні і ночі, питаючи шляху й ро­
боти. Далека, проклята путь.
З тих перших днів у вугільному краї Рахматулін при­
гадує: задимлені присадкуваті бараки, розкидані безладно
по вибоїстому, зритому балками степу. Віддалік від бара­
ків, серед бугрів — глибокі нори-шахти. Над ними куці,
сяк-так зіп’яті з дощок копри. А навколо — пустеля, влітку
вигоріла під сонцем, зимою, засніжена степова далина, сіра,
мовчазна.
Малому Агапові, як новакові, дали місце під нарами,
біля вхідних дверей. Він мав стерегти барак і зачиняти за
кожним, хто входив чи виходив, двері. Це був обов’язок
новоприбулого і найменшого за віком мешканця. Часто бу­
вало — в неділю чи в якесь інше свято — ставав він з гур­
том земляків до кривавого кулачного бою — «казарма на
казарму». Такий був виселковий звичай і найперша «по­
336 свята» на звання справжнього шахтаря кожного, хто при­
ходив на шахту. Лихі були часи і дурні звичаї.
В кутку барака поруч Рахматуліна лежав хворий, роз­
битий обвалом, спотворений ревматизмом старий Закір Сі-
бабула. Тихо згасав одинокий старий шахтар. Він лежав
у напівтемному кутку на трухлявих обаполах, без постелі.
Ш ахтарі верталися з підземних нір пізно, іноді глухою ніч­
чю, а на світанку вже йшли на роботу. І нікому не було
діла до хворого Сібабули, ні від кого ні допомоги, ні навіть
теплого, дружнього співчуття чи поради. Та й старий теж
ні з чим ні до кого не звертався. Він увесь час лежав спо­
кійно, тільки з хворих, роз’їдених вугільним пилом грудей
його вилітали тугі і поривчасті хрипи. Іноді, коли Сібабула
вже був не в силі стримати біль, чулись придушена лайка
і стогін.
Рахматулін пригадує: одного дня Закір устав із нар —
поволі зводився, напружуючи рештки своїх сил, ніби тяг­
нувся за променем вечірнього сонця, яке тонкими списами
пробивалось крізь щілини дощаних стін барака.
Сібабула підвівся, ступив кілька кроків, але раптом по­
вернувся назад до нар. З грудей його хлинула чорна, запе­
чена, ніби змішана з вугіллям, кров. І Сібабула безсило
впав. Лежав горілиць блідий, нерухомий.
Здавалось, старий Закір уже мертвий. Але ось Рахма­
тулін почув ледве вловимий шепіт:
— Агапе! Якін улм * Агапе… Відчини двері, хай
сонце…
Рахматулін виконав прохання старого і підійшов ближче
до нар.
— Шахти…— ледве тягнув старий слова,— шахти… Ба­
гато шахт… Я вмираю в цім степу. Двадцять літ і сто днів
копав стволи шахт. Дванадцять стволів викопав. Дні й ночі
копав… Т а нема для нас щастя тут, мій сину, немає… Все
для них… І вугілля, і щастя… Ти подивись, Агапе, у вікно.
Подивись… Он на бугрі, за ярком, будинок. Великий і пиш
ний… Х азяїн. Там щастя… І моє щастя там забарилось,
застрягло.— Старий Закір зібрав сили, рвучко змахнув кі­
стлявою рукою в той бік, ніби востаннє посилав прокляття
білому будинкові і тій норі-шахті, де прорубав Він двадцять
років.
— Двадцять літ і сто днів я копав йому щастя. Д ва­
дцять літ і сто днів…— Сібабула закашлявся, хрипко
* Любий сину
337 обірвав мову і нерухомо дивився в якусь точку на потріска­
ній чорній від сажі стелі барака.
Рахматулін, зіпершись на поруччя нар, з острахом по­
глядав на обличчя старого Закіра. Воно було спокійне, тіль­
ки якась невловима скорботність заволікала вже згасаючі
очі старого. Дві великі сльози застигли в кутках чорних,
припорошених вугіллям вій.
— Візьми он там…— раптом заговорив, показуючи на
дощану скриньку, Сібабула,— візьми, Агапе, відкрий і все,
що там є, хай буде воно тобі.
Рахматулін відкрив кришку. На купі шмаття лежали за­
горнуті в засмальцьовану ганчірку два срібні карбованці і
трохи мідяків.
Стривожений Рахматулін довго розглядав двоголового
орла на срібних кружальцях, потім перевів очі на старого
Сібабулу. У бараці — нікого з артілі, лише куховарка Зей­
наб сиділа біля нар з маленькою донькою і плакала над
мертвим Закіром. До тужливого голосу Зейнаб приєдну­
вався тоненький голос дитини. І в бараці стало нестерпно
сумно.
Рахматулін залишив приміщення і пішов у степ, на бу­
гор. Звідси було добре видно великий білий будинок, густо
обсаджений акаціями і кленами. Біля огорожі, недалеко від
будинку, стояло кілька ресорних фаетонів і карет у запрязі
баских коней. До хазяїна приїхали гості. З розчинених ві­
кон долітали звуки музики, якої ніколи ще не чув Рахма­
тулін.
Агап навіть не міг уявити собі, як живуть люди у тих
великих будинках. Тож він по-своєму уявляв: там усе при­
крашено золотом та килимами. Біля стін стоять великі нари,
теж прикрашені килимами. Посеред кімнати музиканти, вони
розважають своєю грою пихатих панів. Так думалось Рах-
матуліну, який знав лише життя бідаків у селі Утар та шах­
тарів у бараках.
Того вечора багато передумав молодий Рахматулін про
долю шахтарську. З думки не сходив старий Закір Сіба­
була, що прокопав дванадцять стволів для шахт і вмер
самотній, в нужді, не потрібний нікому і всіма забутий. Хо­
тілось Рахматуліну тікати від шахт, від цих чорних бараків.
А куди втечеш?
…Давно, минули ті довгі роки, коли був прикований до
чужих, хазяйських ненависних шахт, жив, як у неволі.
— Еге-е-ей! Дорогу! — вивів Рахматуліна з глибокого
роздуму дзвінкий високий голос. З-за повороту штреку ви­
338 хопилось і вмить прорізало темряву сліпуче світло. Забій­
ник ледве встиг відскочити набік. Повз нього з гуркотом
промчався ешелон порожніх вагонеток.
— Агапе Асафовичу, здрастуй! — крикнув машиніст
електровоза.— Вітаю!..
Вражений Рахматулін не розумів, з якої нагоди його
вітають.
«От і кінець ходка, кінець дороги, за поворотом корінна,
а там пройти кілька кроків — і кліть»,— подумав старий
забійник.
Але йти він не поспішав. Він задивився услід партії по­
рожняка. Гуркіт вагонеток і шум електровоза, віддаляючись,
зникли в глибині штреку. А Рахматулін все ще стояв і при­
слухався. І мимоволі згадалось, як тих днів, незабаром після
похорону Сібабули, йому, Агапу, довелося коногонити —
вивозити партії вагонеток. Та нічим добрим спом’янути ті
дні. Бувало, по кілька діб не підіймався він на поверхню
з вогких, задушливих штреків. З а світло була чадна шах­
тарська лампа, а спав у підземній конюшні.
— Чого ж ти баришся, Агапе? — окликнув весело ба­
лакучий Іван Віденко, ровесник Рахматуліна.— Поспішай,
друже, останню партію підіймаємо. А потім будемо ван­
тажити ліс. Поспішай; Агапе, а то там, напевне, тебе за­
ждались…— І стволовий, посміхаючись, вказав рукою вгору.
— А хто ж там мене дожидає? — запитав знехотя Рах­
матулін.— Дружина моя, Іване, давно вже вивірила час:
день у день приходжу додому якраз на обід. А гостей сьо­
годні я не кликав.
— Е-е-е, друже мій,— хитро позираючи на забійника,
тягнув Віденко.— Сьогодні все піде навпаки. А обід буде
добрий, смачний, з приправою.
— Верзеш, а що — і сам не знаєш,— сказав невдоволено
Рахматулін і зайшов до кліті.
. Пробило чотири коротких удари-сигнали. Кліть плавко
відірвалась від грунту, сковзнула по паралелях підйомника
і помчала на-гора.
Травневий день обрадував дивно-сліпучим світлом і м’я­
кою теплінню.
В першу мить, виходячи з кліті, Рахматулін ніяк не міг
зрозуміти того, що діється на шахтному дворі. Оторопілий,
він нерішуче ступив кілька кроків і зупинився. А навколо
гриміли дружні поривні оплески. На плитах естакади, в про­
ходах, біля ствола і на дворищі стояли шахтарі, ті, що за­
кінчили зміну,— у своїх робочих брезентових куртках, а ті,
339 хто відпочивав сьогодні,— у чорних мундирах, у святкових
костюмах. Т ут були почесні шахтарі, яких Рахматулін знав
не один десяток років, і молоді робітники, учні.
— Проходь, проходь, Асафовичу, сюди, ближче до гур­
ту,— беручи його попід руки, запрошував начальник шах­
ти, повний, рухливий, рожевощокий Іван Россочин.
Рахматуліна оточили, до нього простягнено десятки рук.
Кожному хотілось привітати особисто — потиснути руку,
сказати тепле, задушевне слово.
І старий зовсім розгубився: ці оплески, так багато лю­
дей, вітання — все було незрозумілим і загадковим.
— Що, не ж д а в ? !— заливаючись веселим сміхом, го­
ворив Россочин.— А все це ось вони, молоді-зелені, орга­
нізували.■— Він показав у бік, де стояла Настя Калюжна,
секретар шахтного комітету комсомолу.— Вони, комсомоль­
ці, розшукали всі документи про те, скільки ти років про­
працював у шахті. І вийшло, що саме сьогодні твій, А са­
фовичу, сорокалітній ювілей.
Рахматулін і не помітив, як дівчата — машиністи елек­
тровоза — вручили йому великий букет ніжних весняних
квітів.
Зворушений такою увагою, старий забійник дивився на
ніжні тонкі пелюстки і не знав, як їх зараз тримати, щоб
не забруднити вугільним пилом.
— Товариш і!— звернувся до всіх присутніх начальник
шахти.— Сьогодні ввечері ми гідно відзначимо сорокалітній
ювілей найстарішого забійника нашої шахти. Запрошую всіх
вас до клубу. А зараз…— і він багатозначно глянув на
Рахматуліна,— зараз ми йому вручимо наш подарунок…
Але перед тим як вручати, оцю штуковину негайно відпра­
вимо в музей.
І, взявши обережно з рук Рахматуліна обушок з відпо­
лірованим за довгі роки держаком, передав його учням.
— Візьміть, хлоп’ята, у ваш музей. Останній обушок
на нашій шахті. Та й горювати не будемо!
Рахматулін, все ще нічого не розуміючи, поглядав на
начальника шахти.
— Це твій, Асафовичу, подарунок,— зауважив Россо­
чин.— А ми теж в боргу не будемо…
Він обійняв старого шахтаря за плечі й повів його до
виходу з естакади.
— Так, так,— вів своє Россочин,— поздоровляю тебе
з новим призначенням. Будеш навчати нашу молодь шах­
тарської майстерності…
340 «Нашу молодь шахтарської майстерності»,— повторив
в думках Рахматулін. Виходить, не забули його прохання,
про яке він натякав було якось в нарядній, коли вже не
буде рубати вугольок у шахті, то хоча б іншим допомагав —
навчав шахтарського вміння. Бо так водиться серед шах­
тарів. З покоління в покоління, від одного наука йде до
другого… І в пам’яті сплив образ Закіра Сібабули, срібні
карбованці у засмальцьованій ганчірці… Агапу здалося,
ніби він навіть учув печальне, тягуче: «Д вадцять літ і сто
днів я копав йому щастя…»
І в ту ж мить Рахматулін усміхнувся, випростався, гор­
до і сміло окинув поглядом знайомі, рідні обличчя друзів-
шахтарів. Йому хотілося сказати багато-багато, але він сто­
яв мовчазний, схвильований. Переповнений незмірною ра­
дістю.
м. Краснодон,
1 9 3 4 р.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.