Байдебура П. А. - Вогонь землі: Роман, оповідання

Помста

Він знав твердо лише одне: треба мстити. Рішуче мсти­
ти жорстокому, підлому ворогові. І, дивлячись на свої по­
цятковані вугіллям руки, Йона Савович бідкався, що вже
не доведеться йому орудувати гвинтівкою, та й ноги не по­
несуть слідами товаришів-шахтарів, що партизанять десь
у донецьких степах.
«Вояка з тебе, як з клоччя батіг,— кепкував з себе ста­
рий Йона.— Мабуть, і грудкою не влучиш у фашиста. Воя­
к а !..»
А думки про помсту хвилювали, не давали спокою. Вони,
ці думки, прийшли тоді, коли над шахтою, над рідною, теп­
лою землею люто вихрила смерть. Він бачив, як з гуркотом
злітали в повітря копри, естакади, руйнувались шахтарські
житла.
Він бачив: вулицями виселка в розпачі бігли жінки й
діти, шукали порятунку — тікали в степ. Але ворог настигав
їх і там. Круком з чорними, зловісними хрестами кружляв
він над кварталами, ревів услід втікачам і сіяв смерть. Бом­
би шматували тіла людей, змішували їх з землею. І навіть
тих, що вирвались з того пекла, втекли у поле, доганяли
кулі хижого ворога.
341 Йона Савович лежав у канаві на вигоні. Біля нього за
кілька кроків, розкинувши рученята, лежало двоє малят.
Над ними, упавши на коліна, закам’яніла мати. То була
відкатниця Настя. Здавалось, вона вічно стоятиме так,
мовчазна, з невимовним жахом у широко розкритих очах.
Та ось Настя випросталась, підняла до нрба стиснуті ку­
лаки і кинула навздогін ворогові, що вже ховався у хма­
рах, одне лише слово: «Гади!» Кинула і, ридаючи, впала
на закривавлені трупи.
— Гади! — проказав за Настею і старий Йона.— Гади!
* * *
У глибокій тузі проходив йона Савович вулицями ви-
селка, шукав живих людей і не знаходив їх. Довго сидів на
камені з пониклою сивою головою, біля свого зруйнованого
житла. Хотів зібратися з думками — і не міг. Лють пере­
повнювала серце, наростала, душила.
З тяжкої роздуми вивели старого дивні, тоскні звуки.
Біля тліючих уламків сусіднього будинку лежав собака. Він
поклав голову на простягнені лапи і тихо, ледь чутно скиг­
лив. Напевне, кликав свого хазяїна. Але на голос ніхто не
з ’являвся. Тоді собака, зіп’явшись на ноги, піднімав угору
морду і довго та нудно вив. І все ж ніхто не озивався. Лише
відголоски котилися лунко і зникали десь там, у степових
яругах.
Обережно, щоб не потривожити, обминув старий Йона
собаку, озирнув пожарище й рушив до шахти. Ішов доро­
гою, яку міряв ногами сорок п’ять років свого шахтарського
життя. Знав — шахти вже немає, забої залиті водою, будів­
ля зруйнована, але все-таки йшов туди… Йому здавалось,
що там знайде полегшення своїм мукам і хоч на хвилину
вгамує збентежене серце.
Довго блукав старий серед руїн і, нарешті, добрався до
шахтного ствола. Стояв, ніби дожидав на-гора скриплячу
стару кліть. Ждав, може, ось-ось з’явиться тут забійник
Данило Турган, який спустився в шахту зіпсувати машини.
І, напевно, ще й досі десь там блукає у підземеллі.
«А може, сюди повернеться інженер Олекса Бовар…» —
подумав старий, хоч і знав, що так не може статися. І в цю
мить перед очима Йони Савовича постали подробиці події,
свідком якої він був сьогодні.
Коли Данило Турган спустився в шахту і подав знак,
у ствол з гуркотом шугнула обірвана кліть, а слідом за нею
Бовар зіпхнув туди ж кілька вагонеток. Скрегіт заліза ніби
У42 доповнював виття снарядів, що пролітали над шахтою і ви­
бухали у степу.
І враз все те стихло. Натомість почулися далекі голоси,
короткі черги з автоматів. Бовар в одну мить кинувся до
вікна, з якого було видно степовий простір.
— Н у от і все…— сказав і обірвав на півслові, вхопив
Йону Савовича, поцілував на бігу, в дверях махнув на про­
щання рукою і зник.
Слідом за Боваром поспішив з будівлі і йона Савович
Степом до шахти наближалися сірі постаті. Вони ніби ви­
ростали з-під землі, маячили нерівними рядами, раптом ста­
вали невидимі, а коли з являлися знову, то вже були ближ­
че і ось-ось мали вдертися до дворища шахти. Але назустріч
їм десь із-за виселка вдарила свинцева злива.
«Наші… Червоні…» — догадався зраділий Йона Саво­
вич і поспішив до виселка, та на півдорозі впав, прибитий
до землі вогненним ураганом…
Навколо все розтрощено, знищено, а він, старий Йона,
вцілів. Стоїть ось в шахтній будівлі. Стоїть, ніби когось
жде, наслухає. В отворі ствола чорна порожнеча. З надр
землі — ані звуку. Скрізь мовчазна тиша. Лише вітер сту­
гонить у розкраяному дасі, виривається раптом і мчить
у простір мовчазного, сонного степу.
Ні, в степу не сонно. Ген удалині, за балкою, якісь ве­
личезні, продовгасті машини. Вони наближаються до шах­
ти. Зупиняються біля сторожки, потім в’їжджають на шахт­
не дворище. Слідом за машинами підповзають танки. Йона
Савович добре помітив на їх крутих обрубаних боках фа­
шистські знаки.
Все стало ясно. Йона Савович уже знає, що йому треба
робити. Не гаючись, залишив шахту, ще раз навідався до
свого зруйнованого житла і вже з мітлою і лопатою впев­
нено подався до сторожки.
«Вояка! Справжній тобі вояка!» — кепкував сам із себе
старий.
Копітко і звично, ніби його ніщо не цікавить, Йона
Савович підмітав доріжки на дворищі, лагодив зруйновану
огорожу, а потім запалив у печі. Юрба голодних, змерзлих
фашистів негайно ж вдерлась у будинок. Вони застали ста­
рого біля печі з мискою печеної картоплі.
— Сторож, двірник,— пояснював словами і знаками
Йона Савович, догадуючись, що цікавить герготливих нім­
ців. Картоплю і знайдені в кишені піджака сірники фашисти
забрали. Господар хотів було протестувати, але штовхани
343 в спину і погрозливі крики змусили старого скоритися. Нім­
ці обшукали всі закутки хатинки і, не знайшовши там нічого,
пішли геть. Йона Савович знову орудував біля печі і думав
свою розрадливу думу…
Надходив вечір. Обрії танули, вужчали. Десь там, у сте­
повому розгоні, біля териконів Горлівки, двигтіли, в небо
здіймались огненні спалахи. Там точились жорстокі бої.
А тут — мертво. Йона Савович вийшов на дворище, кинув
оком навколо; чужою, потворно-мертвою здавалась рідна
спустошена земля. Одиноко бовваніла зруйнована шахта.
Незвична тиша скувала виселок. Жевріли згарища. Савович
вдивлявся в страшну картину і думав про те, що час по­
чинати.
П’ять цистерн з бензином стоять під повіткою, шоста,
відкрита — осторонь, біля входу у дворище.
До спущених на землю шлангів підповзають танки, ма­
шини. Т ут беруть вони живодайну силу, відповзають і не­
суть з собою руїни шахтам, селам, несуть смерть тисячам
радянських людей…
«Пора»,— підганяв себе старий Йона і все ж не рухався
з місця. Над полями з туману виплив пощерблений місяць.
Вітер вгамувався. Тисячамгі невидимих струн дзвеніла зем­
ля. І манила у простір хвиляста далеч…
І здається Йоні Савовичу, що він стоїть коло хвіртки
свого дворика, його звідкись кличе тихо-тихо внучка Ві-
рочка, і він готовий іти невідомо куди. Аби тільки відпо­
чити, забутись…
Ні, він знає: Вірочки немає тут. Вона поїхала з матір’ю.
А він залишився доглядати хату і сторожити шахту. Від
шахти він нікуди не піде, нікуди! Т а ось нема вже шахти,
нема хати. Нічого й нікого немає… Є лише вороги. Тут їхні
гармати, машини, бомби. Ось вони, вороги, герготять, ру­
хаються, мудрують щось біля цистерн.
«Підпалити будинок! — вирішує Йона Савович.—; Це бу­
ло б добре — підпалити. В печі тліють навмисне приготов­
лені дрова. Взяти жевріючий кілок і — на цистерну. Але ж
фашисти можуть вибити з рук… Облити поліно гасом, щоб
дужче горіло, а тоді… А може?..»
‘В ід думки, що раптом виникла у нього, Йона Савович
аж здригнувся, відчув, як наче морозом пройняло все тіло
і серце ніби на мить спинилось.
«Щ о?.. Боїшся, га?..— подумав сердито.— Боїшся?..»
«Ні. Нас, шахтарів, не зв’яжеш ні мотузом, ні загрозою.
Ми ще покажемо ворогові…» — думав уголос старий май-
344 стер Ї вперто шукав приховану у сінцях пляшку з гасом.
В руки в’їдалась, пекла вонюча рідина. Але старий Са-
вович терпляче дожидався, стоячи у дверях. Он вартовий
пройшов серединою дворища, обійшов навколо цистерн і
прямує в куток, до огорожі. Відходить все далі і далі…
Он його сіра, сутула постать вже ледь маячить. Ще крок,
ще…
Коли старий йона, охоплений полум’ям, вибіг з будин­
ку, німці не помітили. Стріляти почали тоді, коли він уже
не біг, а котився до відкритої цистерни.
Докотившись, старий звівся на ноги, зірвав з плечей
піджака й жбурнув на цистерну, Лавиною вогню струснуло
землю, залило цистерни і танки…
м. Краснодон,
1942 р.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.