Тримав горнець між колінами, нахилився і виловлю] вав останню ложку бараболяної юшки. Побіля сиділа жіні ка, сперла лікті на коліна, голову — в долоні і задивилася тупо перед собою. Сіра хустка спадала з худих плечей, І ній вона була подібною до посоловілої нетлі, що в сльоті тулиться до стіни під стріхою.

—           Хоч роздави його, аби аж черепки розсипалися, тб
нічого не видушиш,— буркнув він і відкинув горнець.

Обтер рукавом вуса і піт з чола.

А змучився чоловік, як не знати коло якої роботи,

Що ж я маю казати? — спитала жінка.— Живем од­ним хлібом і до того хліба жадні, як до спасення.

Махнув рукою і почав нишпорити по кишенях за тю­тюном. Обгорілий, суворий, з кістлявими руками. Сорочкі і штани  вкриті пилюкою.

—           Оце розбирали розвалини, що на їх місці мають збу>
дувати церкву. Один з молодих робітників сказав тут нии|
таке: «Давно закопували живцем людину під церкву, а тм
пер ми закопуємо наш кривавий піт, поки живемо».        1

Полудневе сонце  мліло  над світом тихою благодаттю, Обоє сиділи в тіні під риштуванням і поринали в своїх

клопотах.

Що там діти?

А що ж би?.. Малий вернув зі школи, бо не мав за шита, але мала ледве заснула. Не буде потіхи з неї. Я ля шила Мартиниху в хаті. Як прийде лікар, то вже не знаю, що й робити… Продала з хати все, що було. Світила 1 чолом, доки було можна, а тепер вже цілком стуманіла,,. Коли вже буде та виплата?

—           Не знаю. Коли їм сподобається і якщо їх ласка 6щ

де, то кинуть якийсь гріш.

110

 

Ліг на бік. Пісна юшка, переллята лакомо в голодний їй лунок,   бурлила,  наче тачками  хтось  гуркотів по   сінях.

Маєш ангельську музику… Так мене ті порохи пе-■ п> в горлі і в очах, як присок. І голова свербить. Може, її ьіда й намножилася з того бруду і поту?

Приходиш все такий змучений, що падаєш, як де­рто, і мені жаль рухати тебе, але нині вечором змию тобі ■Лову і вичешу,— шепотіла вона.

Витягнула чорну, спрацьовану руку і повела по його Іуприні, він підсунувся, положив голову на її коліна, вона Почала ськати.

Дивився сонно на світ, зелена гілка дрижала на сонці, Горобці злетіли з неї, зацвірінькали.

—           Людина — як отой горобець. Ніби вільна, ніби ба-
кьора, а притулиться де-небудь під риштуванням і не знає,
•п 1111 кіт чи сова чатує на нього… Але ти, небого, не бався
Цоло мене, а йди до дітей. Я не можу нині заснути. Не
■ж.по, чи з голоду, чи з журби. Голова розболілася, і нуд
и мене вчепився, як би п’яний був я… Кажеш, що малий
Ідякав з голоду?.. Я знаю, ти не втаюй переді мною…
11V. годі лежати!..

Встав, але в ту мить заворот кинув його до стовпа, риштування загриміло, жінка підняла зойк, побачила ще пан чоловіка, почула ще один оклик: «Діти!» — і по цім і ігмніло їй в очах: його не стало..