Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

ТАМ, ДЕ ПОЧАТОК ЧУДА. СТАРОБУТНІ ПОВІСТКИ. Чорноліський переказ

Не оболоки мряки передранішньої, то ж пристрасті людськії плавали та парували поміж: стовбурами, скелями й папоротями подільського Чорнолісу. В добу лукавої провесни, коли древній меч вигинався в півмісяць шаблюки, і коли лати обвіяні були підступними пахощами пороху, і коли Ярослави та Ростислави ставали Данилами і Остапами, і Йванами, і Самійлами, і Грицьками, і коли хтось перетоплювався, ніби набував нового зримого образу
Князь на жовтавому звірі-коні, а за спиною в нього коханка Гальшка, звана Соколицею. Князь із серця дивується та чуду- ється з примхи своєї полюбовниці і супить брови і регоче, а на скелі вже чатує Збишко, опришок.
черкнув вищербив мечем тим щирим
Орел сизоперий, якби летів там, видів би з вишини князя, а в князя пістоль за поясом, і в пістолі куля золота на чаклунів, а на сідлі за ним сидить Соколиця Гальшка, що заманула його в гущавини чорноліські, а над ними на скелі опришок, як дуб ду-пластий, той опришок, що носив лука й стріли, і ще кинджала при поясі, подарунок від домнула Чезаре, князя влоського, ко¬трому служив, а на тому кинджалі напис чужою мовою, Zibissco il armato di Polonia, люди самі бачили той напис.
Соколиця вивергла з землі кущ терпкопахучого полину, вирвався корінь зо стогоном, з вибухом. Упав князь піддеревом, а головою на камінь, камінь замість подушки. Приснився кня¬зеві сон. Бачить князь Януш покійного батька, старого князя Вацка, а одежа на йому темна, чернеча, а пальці рук старечі, бліді. Не питайся, князю, ні про що, ой леле, ні про що. Ви¬дивися на все неморгаючим оком і не розпитуй, ой леле, не роз¬питуй. Молися Богові живому, аби дарував тобі вдатність у всіх твоїх починаннях. Молись Йому не устами велеречивими, що мед словесний розточають, але серцем полум’яним молись Йо¬му. Проси в Іоспода, щоб не слухав голосів зневіри чи слів, по- дурному вимовлених, або із самопевности, або в одчаї, або зло-вмисне. Нехай Господь милостивий не зважає на блюзнірство ворогів твоїх, але слухає голосу твоєї віри, тільки голосу твоєї віри.
І, опришку, ти теж молися, недурно ж шаблю носиш, вояче, Бог тобі призначив цей тягар. Як це в пісні співається:
20

Свитригайло шарпнув Ягайла невірного за бороду знизу про зраду дізнавшись відали люди що виступить люто брат проти брата на бранному просторі
І орел срібноперий, атож, летів там, понад Чорнолісом. Прийняла Соколиця князя в обійми і придавила дужими, гру¬бими грудьми. — Стріль, князю, — каже, — поціль вірла золотою кулею. — Дарма, орел летів як летів, не підтяла йому крил кня¬зева заворожена куля. Станув опришок на скелі.
Федько загрожує князь на Остроз князь у латах промкнувсь між лавами залізної сулиці злісний блиск
Опришок уже тут як стій. І стрілити князь на нього не може, бо кулі нема. — Зрадила, завела, — мовив. Вітер князеві розметав світлі лев’ячі вуса.
Соколиця бліда, як туман. Опришок же: — Князю, князю. Відтепер полюватиму не один на тебе, князю, але битиму на тебе, князю, купно з Горішніми Словенами.
А князь:
— Гай-гай, опришку, дури дурнішого. Відомо єсть мені, що не хочуть тебе Горішні Словени до громади приймати та купно з тобою на мене бити. Не знаєш бо, опришку, послуху, не ви¬знаєш, опришку, старшого над собою.
Опришок своєї:
— Отже, прийняли мене до громади горішньословенці, не давніше, як нині вранці бачивсям з Войтком і Зденком і Зрінь- ком та ще з Томилом та з іншими ватагами.
Соколиця бліда, як вишневий цвіт. Тоді князь: — Іей, оприш¬ку. На горішньословенських збойців маю кулі виливані, шворки шовкові та підземелля вогкі. Сидітимете всі, і ти, опришку, в моїх льохах, як сидить уже двох горлорізів.
Весело опришок:
— Про тих двох, власне, й ідеться, князю. Для того ти тут, аби за моїм розказом пустити з ув’язнення їх, вони ж бо вуєчні братове твоєї Соколиці.
Ані слова Соколиця. Регоче князь:
— Як поїду звідси, що ж тобі порукою, опришку, що виконаю твій розказ?
Кострубатою рукою тримаючи коня за повіддя, говорить опришок:
— Іей, князю, ти лишишся тут закладником: Соколиця поїде. Даси їй свою княжу каблучку, а Яцько Кривий, що у замку, її знає, що так важка, як твоє слово. Накаже варті Яцько вивести соколят з льоху, купно з Гальшісою допровадить їх варта до лісу.
Але знову князь регоче:
— Азабувесь, опришку, що заприсяглися брати Соколицині, на шаблях та на пістолях заприсяглися сестрі своїй, що втекла від батька з Горішніх Словенів та мені за полюбовницю стала.
21

люту смерть заподіяти. Чи, гадаєш, зламають брати страшну клятву, як виведе їх сестра з моїх льохів на волю.
Кінь заіржав. Сонце-на самім вершку, світич на щиті неба. Забриніло н повітрі, туга хвилею, сльоза, витягнена струною. Мовила так Пільшка-Соколиця:
— Гей, князю, і ти, опришку, любила я вас обох, та й тепер люблю, лиш не можу свого серця навпіл розкраяти. (До князя:) Не завела я, князю, й не зрадила, зумисне викликала тебе сюди, аби став ти віч-на-віч із суперником, та щоби змірялися ви оби¬два силами. (До опришка:) А на тебе, Збитку, що так життям моїм кидаєш, не маю жодного гніву. Обоє дорогі, обох кохаю, обом вам душа моя.
— Та зробімо так, — сказала Соколиця, стискаючи пальці, — зробімо так: цс я вириваю волосину з коси, і почеплю її до гілляки отуто, а на кінці прив’яжу каблучку. Хто за п’ятдесят кроків переб’є її волосину стрілою, той паном моїм стане, того волю вволюватиму.
па муки Муху взяли мужа завзятого
Мужчини — голови крутолобі додолу. Думають. Соколиця вчепилася нігтями в морду коневі, аж заревів з болю. Піднян опришок високо самостріла вгору, а на тому самострілі вже го¬тову стрілу накладено.
— Не бійся, — вигукнув князь. Опришок:
— А як обидва не влучимо.
Реготом вибухнула Соколиця:.
— Тоді я обох вб’ю.
Як перестала хитатися каблучка, прив’язана до чорної Со- колициної волосини, націлився князь. І ото вже стріляє. Двічі нині стріляв князь, двічі не влучив, так Чорноліс волів.
Стрілив опришок, винеслася вгору побідна рука його — Со¬колиця належала тепер йому навіки. Повернувся спиною і так стояв, не дбав, що у князя в руках лук, а під дубом сагайдак, по¬вний стріл.
Соколиця на звірі-коні, грає вітер гривою, грає й жіночим волоссям, їде Соколиця лісом густим, а скелі гудуть, а мох під ноги коневі стелеться, спинити, втримати хоче
Самотня вежа в Чорнолісі — замок, один із Коріятовичів будував, а оце татари надруйнували. Живі при брамі різьби: опришок та князь. Сперлися плечима, два велетні стовбур світу підтримують. Чекають, ждуть. І от — вдарило вдалині гри по¬стріли, і по тому — ще один. Першими сторожі, яка вивела з замку бранців, добре подякувало. А останнім брати навіки змили із свого сумління тягар клятви.
І розкрилося в цей день перед опришком ціле його життя минуле і сучасне, і побачив він себе у прийдешньому, неначе на великому образі у святій київській Софії.
став па чолі у степ обличчям Пределов Лянцкоронський преславний лицар підняв забороло: ладнай оборону на тирсу тарчами тиснуть татари
22

У той же час пообіцяли собі кожний: до ги не зазнати спо¬кою, доки один з них житиме. І це вже князь іде до господи, один у тіні стовбурів пробирається глушиною Чорнолісу.
Густо в лісі один коло одного дуби, буки, граби. Є багато лип і також берез, і клен особливий трапляється — явір. Рослини різні ростуть сім’ями та поодинці. На землі копичиться багато впалого листя, воно гниє й змішується з грунтом, і сонце за літо не встигає висушити його. Птахи живуть теж у певних смугах, которий вище, которий нижче. Часом виповзе слизька гадюка ковтнути від сонця крапельку, але, зрештою, і вона має свій означений шлях.
1939-1943

Категорія: Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.