Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Опришок та орач

Та от: западає піч. Пустує думка в легіпя, що лежить під голим каменем. Головою бук зеленою нагинається до вуха, а той моргає топким, як кинджал вусом: так, мовляв. Ударив долонею по стовбурі та й обіцяється. Радіють буки, чорноліські буки, буде, гомонять, буча па нетоптаних стежках. Гей, вирипе сонце, і ратай, вічний ратай рамена розминає, невзутою погою шукає чобота попід лавою. Круглими краплинками роса на віниччі. Сипано тут стогоном і залізом, і співогласами, мовчуща-мов-чуща залягла земля, ніким неторкнута твердь.
Оре старий Таназій, рушить ріллю. Древній Таназій плу¬гатар на захід сонця землю збурює, зерном на весну озимина беззубого ввінчає. Бігає за ним борозною біле хлоп’я. При¬ходить опришок із лісу, кучму зніма, кланяється.
— Помагайбі, — каже.
Дякує йому старий та все далі на захід. Не квапиться він із конячиною, а малий же ледь встига за ним із батіжком, ледве встигає. І широко ногами за ними опришок, ходить поруч, віншує приязно, гомонить лагідно, кучма в руці.
— Аби родило, — приказує, — аби вигнало, як золот-спис. Аби вгору пнулося понад пні і корчі, а визбирувати ж із радощами, з гомоном. А щоб і правнуки, і праправнуки. Не виводилась би хлібина, із збіжжя Божого вим’ята. Та ще (приказує) щоб ні бур’ян не глушив, ні кропива, ні всяка кусюча жалива, ані стеб¬линою, ні волоконцем. Дай Боже, земле-мати. Всі тут пови- росталисьмо, будемо й обстоювати, аж доки світу, гостроточе- ним.
А сам руку на шаблю, усміхається. Морга древній Таназій повіками, що на них вій немає. Моргає та одним ото словом:
— Дяка, — одрікає.
Та опришок же далі своєї:
-Дай, — каже, — Таназію, дай-но плуга свого. Випозич (каже) мені плуга з білим лемішем, візьму на полудень та на пополудні, а як сонце дійде кучми найвищого в Чорнолісі дуба, доручу (каже), Таназію, плуга цілим та неушкодженим на твоїм обійсті.
Ясним зором глядить Таназій, оглядається.
А опришок:
23

— Твердла стара доріженька, куколем шляхи бралися, рясно будяком поросли. А ними ж князі, предки наші ОЙЧИСТІЇ, На польських королів ходили. Переорати волію.
Суворо рече рільник:
— Отчизна мені, — каже, — вся земля. Ні (каже), опришку, не дам тобі плуга. Плугом (каже) із землею святою розмовляю, занапастиш мені плуга, куля простромить його — німим зостану. Не почує земля-мати, ні ту, ні там, ні деінде. Земля ж мені от¬чизна, отчизна мені вся земля, вся земля.
Ревом ревнув опришок:
-А лях/
— Ха, — одрікає старий, — лях, наступи йому на бороду.
І знову гримнув опришок:
— А ми І — неначе з пістоля стрелив.
Та той, як явір у зелених шатах.
— Пішов був, — каже, — пішов був до Горішніх Словенів, пі¬шов, та не дійшовесь. А ми, — каже рільник, — а ми в мирі воліємо жити. Як зачіпати та сіпати та все ні на своїй, ані на чужій землі, та все з лісу, то радше нам, мирним ратаям, у мирі жити та мати свою, землю плідную, плугом доглядати, леліяти.
Опришок вуса жує. Хвилює сонце сивиною древнього, беззубого, ветхого. Мовить так Таназій:
— Приходять двораки до обійстя. А чий то плуг там у полі лемішем у землю? Старого Таназія плуг. А де ж бо діти старого Таназія, де ж бо його юнії Таназевичі, що добра батьківського не глядять? У лісі діти, у Чорнолісі, рало на ратище насадовили, на двораків стріляють та все назад оглядаються. А опришкові що? Стрелив та й подався собі на Волощину. Не дам, Збишку, плуга.
Тоді опришок підносить голову.
— А чув таке, — каже, — а чув, старий, таке: а за двораками іде князь та й питає, чи мирний то чоловік. Йому й повідають: на всю землю старий Таназій отим славиться. Ну, каже, князь, то відніміть, хлопці, йому землю та й плуга разом, не боронитиме.
Та візьме дворак та й ударить ратая ратищем.
Замислився рільник.
— Мудро мовиш, опришку, — каже, — мовиш, як муж много- мислячий. Чи то тебе влохи так навчили, що зміїним розсудком суд чиниш.
І вже сміється старий:
— Надумав єси щось у лісі, опришку, та й волиш веремію за-в’язати. Таж один супроти двораків — —
Нетерпляче опришок:
— Діду, дасть Бог день, дасть удатність. Випозич, діду, плуга, подяка ж моя за мною дубами двигне. Вкрай розвеселився старий:
— Дам я тобі плуга, а орати хіба вмієш. Де чепіги на ньому, не відаєш.
І впав опришок твар’ю в землю, твань з неї робить, руками йме, розворушує. Твар’ю твердь розорює, плаче, скиглить, ско¬рою мовою скаржиться:
24

— Знав би, старий, відав би, що в душі моїй пеком пече. А я ж іду повз тую криниченьку, та не спинюся, на ню не оглянуся, води не нап’юся. Іей, знав би, відав би. Батька не мавєм, ора¬тиму, як прадід учив. Та ще почують колись про опришка люди. А це (каже), а це з моїх жартів жару (каже) волю сипнути, смаги розсміяної.
Підвівся. Сів і сидить. Хлопчисько малий і собі бгика, сльо¬зи кулаком визбирує.
— Іей, — розсміявсь опришок, — не вважай, ратаю, на ті сльози мої. То дюра в душі, нею дим виходить. Та ще поцілую матір, землю мою. А ворогам шлях до неї перегорожу, переорю. Щоб і правнуки знали, де ходити мають. Дай, ратаю, плуга.
Подумав старий та й віддав плуга.
Спитко з Мельштипа списа наставив пардом напруживсь парубків виправля не гнітеся пробі гнів ваш праведний кміти па коней іміте копцирі
Як же не збіглися із Зброярів та з Зелених Лук, ще й з Бісо¬вого Яру, з усього краю причвалали, старші попереду, на диво теє дивитись: опришок битий шлях поперек переорює. Сам хо¬дить за плугом, а дурник Бенедьо з хутора в супрузі з іншим хлоп¬цем. І ото їдуть уже від фільварку двораки, від князя Януша, та стрільбу огнистую з-за плечей видобувають.
Ще здаля кричить Іван Сербин:
— Що там коїться, люди добрії, пощо ото шлях переорює, що бо то за глупство такеє.
Та й вистрілив на опришка.
Тей, жінота в зойк, кинулася врозтіч, та й люди статечнії по корчах поховалися. Побігли обидва парубки до лісу, вимо¬тавшися з упряжі. Заліг опришок за плугом, голову на косий леміш, та стріля на двораків, стріля.
Впав з коня Іван Сербин, прошила стріла його між ребра. Вчвал поскакали двораки назад до замку. Трьох їх виїхало, двох повернулося.
Вже й сонце сіло на верхів’я дуба, що у Чорнолісі найвищим древом стоїть. Розіклав опришок на столі в хаті золоті таляри. Сипнув талярами по столі, аж долівкою покотилися. Це ж тобі, ратаю, за плуг, кулею простромлений.
А древній Таназій дивиться на руки опришкові, та все очима лічить, та все лічить.
Щойно тут перейшов дощик. Парує земля, а коли кинути на неї тліючу тріску, синій димок вплететься у ледве помітні тумани. Може, то молитви землі, злотом напоєної, та біда: неможна їх знаками на папері виписати. Йдемо по землі, недальні подорожні, ніхто з нас не скаже, що йдемо над безоднею. Наплечники кріпко припасовані на наших спинах.
Насвистуємо, ті з нас, що мають голос для співу занадто хрипкий. А загалом усі ми знаємо цю мелодію, виконуємо хто співом, хто висвистом. Звук неголосний. Над нами гомонять
25

стиха дуби, і це вже чути гуд бджолиний і легкі пахощі липового цвіту. Лишилось нам ще яких три, від сили чотири версти. Та от хтось із наших нарікає: загубив люльку в дорозі.
1940-1943

Категорія: Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.