Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Опришок та крива дівчина

Присвячено В. К.
Тепер тут гаї. Береза, подекуди явір, ростуть чагарпички, рута й чебрець, і верес, і сірий ковиль, а так навесні того сну, синій а синій, коливається. А був же то ліс, ліс і ліс, Чорполіс-трудпобор, іде людина й уся за стовбур сховається. Тоді цяцькований червоноперий звитяжец ь стріляв стрілою проти задушного пороху, чистою струною. / подивіться: серце зростається, воно те саме. Таж вам бо належить шматочок тіла, густого, липкого, ласкавого й пахучого, а ви не хочете. Волієте оболок посідати.
Стояв опришок на скелі, що потім так «каменем Збитко¬вим» називалася, ще люди пам’ятають. Стояв опришок, налляте червінню сонце, вщерть багрецем важке, поволеньки хилилось до крайнеба, це вже вдарили косії його списи по схилах, по хол-мах. Дививсь опришок униз, у долину, там шкутильгало, подоба людськая, на одну ногу припадала. Ото ж крива дівчина.
Був час, полював на неї опришок. Став на камені, захище¬ний ліщиною, поклав на коліно самостріла, а дівчина плазувала внизу, всіляке дивне зілля, торба. Була б підрізала серце дівоче опришкова стріла, а роздумав. Глядів-глядів на неї вниз, скре¬готав зубами, а вбити ні. Пішов од дівчини, кляв себе. То лиха була дівчина. Щоразу нещастя.
Глядів опришок тепер зі скелі на дівчину, вона ж усе одда- лялась, оддалялась, аж зникла в Бісовім Яру.
А в Бісовім Яру до хати Ксавера Тура прибіг хлопчисько. Гукнув з порога, спотикнувся, а до світлиці ступають уже люди. Прийшли люди з Горішніх Словенів, Войтек з Томилом і ще їхні прибічні, все ватаги, паруб’ята статечнії та ведмедевиді. Слава Богу, кажуть.
Схилився старий Ксавер, правицю до серця приклав. Од- повів навікиславою. Що з опришком? Заходять люди до світли-ці, ватаги, обличчям до образів, а задні ще поспішають, де-де порушуючи ходу. Збились докупи. Стали. Що з опришком? Сі-дають ватаги та оповідають. Недобре, ой недобре є з оприш¬ком.
Мовить Томило:
— А вся біда в тих ваших людях, що не стають одностайно з нами, а все вибрикам та витівкам опришковим на руку грають, потурають. Де Вовки ваші, де Благутичі, чому немає їх тутай з нами. А й Таназевичі вибилися з-під руки нашої, ходять не хо-дять, рушають не рушають, а все на опришка позирають та смі-ються собі в жменю. А опришок знай ходить, Чорнолісом хо-дить, пісень співає, вони й слухають, вуха он які. Не гаразд чи-ните, біс-яряни, проти Богові, проти людям.
26

Мовить Томило далі, всі кивають, хто як, один хмуро й разом, дехто ж прикивує, а Томило на Ксавера глядить, що схи¬лився до рожево оздобленого обрусу, мовить далі:
— За старого князя Вацка як було, люди. Чи важивсь котрий княжий вихвостень ближче, як на десять миль, до Бісового Яру підступити. Ані до Зброярів, ані до Зелених Лук навіть, не то що. Бо дужі ми були, Іорішні Словени. А тим були ми дужі та потужні, що все в нас лад од Бога віку даний. Є в нас старші, є підстарші, є й кому коня звитяжникові за гнуздечку підвести. Обрано нас із братом нашим Войтком ватажити, всією гро¬мадою в січі і в мирі проводити, тож кориться нам, ватагам, старий і малий, дід з веливим вусом і юний вицвірок, що йому вус ледве ще на губу стріляє. І тим стояли й стоять Горішні Сло¬вени, громада-могут, оплоття роду руського, тим і горді. А ви що чините.
І кивають усі головами, хто як, кожен по-своєму, старезний же Ксавер тільки руками без ради розводить: що я, мовить, сам можу.
І знову Томило:
— Так було, люди, і так би було в усі божі віки, бо не лях нам страшний, ані князь Вацек, ані князь Януш, ані сам король, що землю руську десь там у землях німецьких за біле тіло баб’яче перепродав. Не теє нам страшне, а бута наша, а вихопень отой з-поміж нас, чорний буй-опришок, що лісом ходить, що через нього уся ворожда між нами. Відаєте, як сестру нашу Соколицю виманив та оманою на княжий двір завів. А й другу нашу милу сестру, Ютженкою звану, сплутав та втрутив у загибель вирод проклятий, і ще веливо наших людей. Що чинить опришок, чулисьте всі його пісень. Волю, каже, сам іти, кромі Горішніх Словенів. Не відаю, каже, вищого владці над собою, йду кромі Бога Всевишнього, а Іорішні Словени, каже, то для мене ніщо- та, бо не старим звичаєм жити волю, а новим. Не милий мі, каже, старий руський, старий словенський звичай, он у німе¬цьких землях кожне діло інакше стається, а як треба буде, каже, то аж у влоські землі, до самого папежа римського зайду, нехай, каже, візьме нашу всю землю з людьми, лісами й замчиськами під своє папежа високе благословенство. Отці ваші, каже, не¬домисленні, адівки ваші, каже, з дерева роблені, азвитяжники ваші, каже, до воїнського діла не здатні й не придатні, бо не знають супроти зброї огнистої, що порохом стрільним стріляє, а тим мені опришкові тільки плугом плутають та поперек до¬роги стають. От що каже опришок. А ми, Горішні Словени, ми старим звичаєм волимо жити, бо в старому звичаї кріпость на¬ша, Бог у старому звичаї, і нігди не зрадиться й не пропаде лю¬дина старозвичайна, божий чоловік, а все новочасне пропаде, бо так від віковиння бувало.
Схвилювалися, заколихалися люди з тих слів, і хоч із місць своїх не зводилися, та все ж як стадо турів ревучих були. Самий Ксавер господар, перед тим не сідавши, тут випростався на всі груди — а груди ж бо такі, що хоч обіддя — і руки з кулаками до
27

чола зніс. Люди гукають, ватаги очі в долівку, а Ксавер мідь- голосом реве:
— Не поступлюся опришкові, не допущу стовпові словен-ському в Бісовім у Яру впасти. Як живу, стою. Свідчіть мені, люди.
Тоді знову зносить голову Томило і мовить:
-Але надумали ми і постановили з Войтком братом нашим милим лад тому всьому дати. Послали ми до опришка.
Замовкли люди. Мовчать їм супроти ватаги. Але питає Ксавер господар:
— Посилали, ватагове, до опришка. Пощо до нього поси-лали.
Тоді мовить Войтек, а Томило глядить на нього. Мовить Войтек;
— Посилали, бодай не посилати. Хотіли на краще. Воліли згоди. Добрий з опришка воїн, міг би в пригоді [стати]. За¬будемо старе, так ухвалили. Була в нас така ухвала: забути, що було, дбати о те, що буде. Послали сказати: приходь, забудемо, що сестер наших милих звів єси. Ходи до нас, переймай начало. Веди воїнів. Заборолом ставай. Борони земель. Тарчею стань. Щоб разом були ми, щоб купно. По-дружньому, з розумом. Ні.
— Не послухав, — питають люди стиха.
Мовить Войтек:
— Ні. Одпустив посланця зо сміхом. Промовляв до нього з глузами. Один, каже, ваші Іорішні Словени повалю. Сам, каже, землю руську в жменю вдавлю. Не стать мені з вами, не год, не лич. Он як сказав.
А Томило додає:
— Ще й стріляв над посланцем, як той ішов од нього, в дуба над його потилицею влучав.
І Войтек знов:
— Он як вчинив.
І виставив Войтек перед собою бартку, поставив сторчма топір, а ватаги й собі.
Тоді прорік старезний Ксавер Тур:
— Так бути тому. Вірний єсм Словенам, вірний есм Русі, таким остану аж віку мого, а все, що стає супроти цього, нехай кара небесна над ним, і гріх не гріх, і зрада не зрада, і нехай Бог милосердний простить мене. Все бо в його руках, доля людськая. Бути тому. Ще нині вночі опришкові зроблять кінець.
Нашорошились ватаги, а люди бісовоярські до господаря. Рече старий Ксавер:
— Є всередині Чорнолісу давезна каплиця, день і ніч по¬клони б’є в ній сповідальник, старий чернець-печальник. А круг каплички хащі непродерні, і дуб’я всякого, і темні ями, птиці небесні живлять ченця, котора що принесе. І тільки тяжкий грішник, що носить на своєму серці гору незсипну, зважується до ченця приходити, аби розрадив. То відають люди давно. Не чернець собі звиклий, кажуть, а то давній князь Федько на Острозі, воїн преславутий, дожив до ста літ і більше, та ото гріхи свої довгі замолює. Так люди кажуть. Так отож.
28

Рече Ксавер:
— Розвідали наші хлопці, а маємо ще добрих, розвідали, ходить опришок до ченця, щоразу приповзає, як на наше По¬низзя з Волохів прийде. Був два дні тому, був учора, буде ще й нині вночі. Хлопці наші три дні стежили, знають достотно, бо задумали ми самі навласнуруч опришка вхопити та до Іорішніх Словенів перед громаду поставити. А нині кажу вам певно: буде наш.
Промовчав Войтек, промовчав Томило, мовчать і ватаги. Тоді аж Томило, глянувши на Войтка:
— Як станеться воно.
— А станеться так, — рече Ксавер, і очі йому лютим сяють, — а станеться так, що наші хлопці йому та впоперек стежки за¬йдуть.
Войтек:
— Омине.
— Не омине, — каже Ксавер, — не омине, бо ще один засіб знаємо.
Мовить Томило:
— Ой, немає засобу на опришка в Чорнолісі.
— Ой, єсть засіб, — рече Ксавер, а сам немов той прадід древ¬ній. — Єсть засіб і на опришка в Чорнолісі, бо хоч і чорний той Чорноліс, але й там поміж мохом дух Божий віє. З нами Бог, не з опришком.
І вийшов Ксавер із-за столу, килим, що звисав од бантини, помалу рукою одслонив. Зайшла до світлиці крива дівчина.
Аж ляснули люди в долоні, така ж вона бліда була й така красовита. Неначе напіврозтятий пуп’янок рожі була, і люди круг неї щетинистим стадом, з шаблями, з бартками, з гомоном.
Питає Войтек:
— Як звешся.
Ворушить губами дівчина, та слова не висловить, може, й німа була.
Та ні, не німа. Ось кашлянула, за горло вхопившись, а люди круг неї все валом, усе гомоном, мовлять, питають, гу-гу та шу- шу, та один до одного очима кидають, і дивом дивуються, чудно на серці, що дівчина біла, дівча, як пів рожі, що дівчина біла стоїть серед гурту і дивиться ніби не бачить довкола, а бачить крізь стіни, крізь стіни й крізь люди, що станеться нині вночі. Шкутульгнула дівчина і стала без руху, руки пустила додолу.
Глянув Томило на Войтка та й підступив до дівчини.
Спитався тихо Томило:
— Як звешся.
Розтулила дівчина уста, вилизала язиком кутки рота, аж смажні були, мовила:
— Дзвінка.
Мовив Томило:
— Так, Дзвінка, судилося їй.
І нахиливсь до неї близько, і шепотів їй до вуха, а сам рукою на бартку, на топір спирався. Упали дівчині вії на очі, і уста замкнула.
29

І підступив до неї Войтек і теж шепотів їй до вуха. І схилила
дівчина голову.
А старий Ксавер стояв край столу, у двері встромлені очі, у двері й в образи, і тоді він оглянувсь по хаті, і був, як давезний прадід. Пішли люди з світлиці.
Мовив Томило:
— Не хилюсь до ворожби, волю ворожду на битім шляху, на топтанім полі. Та нехай, Бог над нами, а рід наш на землі. Слава Богу.
Мовив і Войтек:
— На нас діло, на нас і одповідь. Віра на ватагах. Усе бо взя- лисьмо. Буде, як треба. Аби послух. Аби купно. Аби одностайно. На все. На живот і на смерть. Слава Богу.
І одповів Ксавер Тур, господар, навікиславою, правицю до серця приклав.
А в подвір’ї не було нікого, лиш два пси, один одного ню-хали, один чорний, другий плямистий, то той лягав на землю, то той. Аж хлопчисько розігнав їх.
І з неба впала булава: настала ніч.
гей люди сахніться ти хлопче підходь так го зогпи щоб не вставши зогнив ще й розогпи багаття під ним король тут Жигмонт од двораків загинув
Війнув дух між стовбурами, самота пробігла у лісі. На тися-чолітньому корені, на скелях і глибокій землі виростав Чор-ноліс. Виростав ще у камінчас, у деревчас, угору й уділ, і ями- ямущі скрізь по ньому. А в кожній ямі анциболот сидить і кличе, коли ж підійти, так чкурне, дремене. Виє вовк, а людина йде, і скеля під нею стугонить, жалюча думка в людині, кров і гріх, а йде молитися, в Господа проситися. Треба людині талану.
І на сірих горах сині тіні од хмар, а над усім місяць срібло- лився. Йшла людина, і пісня в ній гула: це в ній бо гукала кров предків. Ішов опришок і лячно свистав: це гикала в ньому кров предків. І перелякавсь опришок свого Чорнолісу.
Перелякавсь опришок, латиною викрикнув, чужою мовою, що навчився за морем, викрикнув, свиснув і побіг. Випий, оп-ришку, ось маєш вино, мовила дівчина в нього за плечима. Обер¬нувся опришок: крива. Гай, крикнув опришок і побіг уперед. Біг, і кричала його душа. Біг опришок, і ридало йому в грудях. Випий, опришку, випий, сину, мовило в нього за плечима. Обернувся опришок: стара баба, місяць над нею, дивиться, в руці тремтить дерев’яне відерце. Випий, каже, сину, то добре зілля, розігнався єси, розогнився єси, гориш, біжиш бистро. Гай, крикнув опришок і побіг убік.
Та раптом спинивсь опришок і став, як вритий у ґрунт. Таку палючу спрагу почув у горлі, у грудях опришок, тож ставши, обернувся до баби. А вона вже йшла до нього, відьмиця, баба бородата, мед-голоском примовляє, припрошує, і відерце в ру-чиці тремтить. Питиму, мовив опришок. Узяв обома руками
ЗО

відерце, струсив головою, а бабі в очі все дивиться, дивиться, а баба Йому так само в очі глядить. Що ж бо дівча, питає опришок, сам же раз у раз припадає зубами до відерка. А дівча, мовить баба, дівчатко моє, сирітка, батько в та — — та — — рах — — про — — пав—у — та- -та- — рах, каже опришок, а сам п’є. Солодким зілля здалося, сік з груші абощо, розрай-зілля. Ага, мовить опришок. І п’є. Не маєш обави, співає стара. Аж ні, одрікає опришок. Я бо знаю вперед, що суд-серце мені прорече. Такий чудний у ньому виспів думок, таке прозріння. Близько блиск перед собою бачить, видить. Авжеж, відьмина курохата, і дів¬чина в ній, крива дівчина. Не маєш обави, співає стара. Яка ж то краса о — че — див — на. А вкруг у лісі припах трав, сухого зілля. Кому ж то так пощастило мисль на скепи поскепати, пу¬стити по лісі, під місяць, на випас, на розлив, в ній бо ж уся мир-земля. Спатимеш, мовить стара. До ранку, одрікає. І дівчина коло. Яка ж то краса о — че — див — на — хто — — мис — лі —
— вів — ці — ні — би — ско — — ре — ні — вів — ці. Я, каже і думає. Тихо.
І крізь сон провалився опришок у рай-красу. І бачить:
— на землю. Лобом. Пусти у вікно. Ні, пусти у вікно. Тихше, ти, кров руку. (Будь проклятий). А хіба ж ти не хотіла. Брешеш. Хлопці приходили з гір, просили. Тяжко. З краю землі. А там зем’яни. Впав, просив. Благав. Навіки. Ні, в яму. (Будь прокля¬тий, проклятий). Ти ж ходив, заводив. Що. Високі в нас пере¬лази, ще вищі пороги. А де батько. Старий наш батько. Впав під дубом, ридав. Лобом. Тихше, нехай не чують. Бо он ди¬вляться. Я. Так. Ненавиджу. Тебе. Піду на край, на край. Гей, ні. Будь же проклятий, проклятий. (Баба: будь проклятий). Чому ж так тяжко сниться. Знов у яму. (Баба: в яму, в яму). Що ти ше¬почеш. Чую. Так. Так краще. (Баба: сиди тут). Чому. Я лишусь і так. Хіба. Ой. (Вона молиться. Ні, шепоче). Сиди тут, навіки. Ой, тут і видохну. Чому. Я ж так хотіла, так хотіла. А я довів тебе до краю життя. (Вона йде. Ні, тут). Не можу. Проклятий. Я їх усіх по голові. Дивись, щоб люди не бачили. Ой, пусти ж мене, пусти. Я вже не можу більше, пусти. Я вмру тут. Я теж. Бо я проклятий. Не вояк, а вияк. Уночі, вночі. Любий, любий, любий мій. Так навіки, що. (Її нема. Ні, тут). Ти намірився. Але. Тебе. Ні, бо буде. Ти топірцем. Ти топірцем. Ой. Ой. Ти —
гукніть до вікна гей князю де князь що в книзі призначено правда
Кинулась дівчина до опришка, крива дівчина, а душа в неї пряма, і просто в очі опришкові дивиться. Були вони в надрі Чорнолісу, де півні не піяли, де граки не граяли, і дівчина сти¬снула в руці ножа. Скажи ж мені, чи дуже ти її любив. Але не час, опришку, не час, бо стара пішла і от-от надійде з людьми. І звів опришок докупи свої плечі, а дівчина заходилась коло нього з ножем і одне по одному перетяла все мотуззя.
Випростав рамена опришок. Вивела дівчина з хати. Йшла за ним, шкутильгаючи, він же її легко притримував, як про¬
зі

диралися через корчі. Один кущ ударив опришка в обличу, впав опришок, і дівчина з ним, упали на камінь і так спали вдвох зрошеним листям укриті. Ще вві сні раз запитала дівчиї^ опришка: чи дуже ж ти її любив. Атож, мовить оприщо^ ненавидів. Ой, каже дівчина, бо що ж то кохання, як І сильнодужа зненависть, така сильнодужа, що не зміститься ^ І грудях. І спали обидва під листям, під кленом, під місяцем. Ніхт^ бо не ступав там, самі сліди страхолюдів. А над тими стежками зітхала гора.
Аж ранок вибухнув. Схопились опришок і дівчина і, пр0. ти раючи зо сну очі, відбігли одне од одного. Стояли між І ревами, дивились, а небом бігло кульгаве дівча з відерцем, кос0 І вибігало з-за крайнеба, і сіло на лісі червоне яйце.
І тоді розляглася хвала землі сонцю, зеленої сонцю, пр0. будженої сонцю, і пісня землі їм сни розметала. Збігла дівчина в долину, а долина ж уся молодняком, молодняком обросла. Схо-валась дівчина в літоросль препишну, забігла в потік і зігнулася аж вода підборіддя обмила, закривала себе руками, себе руками і гукала до опришка, аби не глядів.
Свиснув, гукнув опришок І збіг ДО потоку, збіг ДО потоку, з І гори, стрибнув по коліна у воду, нижче од дівчини, і дивився на неї, глядів, і були це дурні молодощі в ньому.
Мовить дівчина:
— Чого ж ти став тут, що й умитися не можу.
Мовить опришок:
— Бо стала єси, дівко, зірницею, яскою, кралею на потоці мого життя. Іей.
— Ого, — каже дівчина і регоче, — ото.
І стоїть опришок по коліна в потоці, глядить собі під ноги, розбиває свій образ у воді, а образ, сколихнувшись і розси- І павшися, знову збирається докупи, і бачить опришок себе са¬мого, бачить чорного, бачить гарного, бачить зуби свої білющі. Тож дівчина, вище од нього в потоці зогнута плюскаючись, ки¬дає в воду свої коси, бурить воду косами, спадають з волосся присохлі квітки, і барва рудої кори змивається, пливе водою вниз, на опришка. Сміється, гукає опришок.
Ще дужче зогнувшись, вибігає дівчина з води, краплі.в неї стрибають на бровах, хапає дівчина сорочку з кущів, і соняшним теплом прилипає сорочка їй до спини, і спадає на криве стегно. Випростовується дівчина, заплітає коси, грудьми до чагарника обернувшись, п’є вітер-тепловій, п’є вранішній пташиголос, і вона втретє в опришка спиталася: скажи, чи дуже ти її любив.
Опришок:
— Дуже, дівко, бодай не гадати, зав’язала мі світ, а ще більше я їй, загинула, тяжко, а з нею й я замість серця гору в грудях ношу- Через мене стала первопані, через мене її загин прийняла.
Дівчина:
— Викинь, опришку, викинь гору із грудей, широка дорога ; лежить просто тебе. Для чого скачеш, опришку, чому осібною стежкою ходиш. Повір свому серцю, опришку.
32

Опришок:
— Дівчино, не люблю свого серця. Сластиве, слажденне,
роззвірене
Дівчина:
— У всякому серці чоловічок живе, чоловічок росте бо з серця-
Опришок:
— Не вийде мій чоловічок із серця. Не пущу, придушу чоло¬вічка.
Дівчина:
— Загинеш, опришку. Повстануть супротив тобі твої ж брати, словенці.
Опришок:
— Не брати мені словенці. Не життя мені гречкосіяння. Не доброжитель я на землі.
Дівчина:
— Що ж ти любиш, опришку.
Опришок:
— Люблю в кожне діло дідька всадити.
Дівчина:
— Навіщо. Я відаю чари про життя.
Опришок:
-1 я знаю знак. Нікому мене вполювати. Я вже багато разів умирав. Усякому ділу бо, дівко, своя зоря.
І вздрівши опришок сарну, стала на скелі, звинна коза, на¬ставив свого самостріла й підрізав їй серце. Ступнула дівчина за ним, а він здерся на гору й перетяв сарні горло, аби кров витекла, розтяв козу надвоє, надвоє й на четі, а дівчина вломила два патики і подала йому. Збіг опришок знову в долину, знайшов кремінець коло потоку, а дівчина вже мала в руці зламок кресала. Розсипались іскри, бухнув огонь. Подала дівчина опришкові шмат м’яса, кругло обсмажений.
Упав опришок, наївшися, горілиць. Лежав опришок, а поруч нього гаряче на сонці залізо. Стояла дівчина над ним, ніби янгол, бліда. А над лісом виростав замок, вежа, як з ясен круглий зуб виставав.
Коли сонце стало посередині, підвівсь опришок з рудої па¬пороті, мовив: пора. Поклав опришок собі на плече самостріл, а дівчина, шкутильгаючи, несла поруч нього шаблю, пекуче за¬лізо. І небо було блакитне, таке над ними блакитне, аж страшно. Вони йшли дорогою, щораз дорога зносилась вище, над скелі, над річку, проїхали тут господарі-ратаї, воляча слина лежала скрізь на шляху. Коли ж дійшли до найвищої скелі, що закрут річки, бганка крута, винісся перед ними на горі город, стрімке городище, високий, височенний, усіяний та обсипаний осяй¬ним дощем. Став опришок, стала й дівчина. Розіслалась перед ними мир-земля, з бородою-сонцем, як на гербі.
І крутнулось на думці опришкові, і кинув од себе самостріла, глибоко самостріла в провалля, сонцем напало душу його, і гукнув він, обернувшись до дівчини. А вона поклала йому до ніг шаблю і так стояла.
з — 5-1042
33

Моими опришок:
— Люблю твое серце, дівчино, люблю й свое серце, ДІВЧИН, ходи ж бо зо мною, навіки вдвох, і нехай од нас людям ще оди*’ ’ СИН буде. 1 І
Слухала дівчина його дужої мови. Скапала: ні.
Скрикнув опришок:
~ Бо ЩО, ДІВЧИНО. Чи хочеш ЗНОВ МЄІ1І ЖИТТЯ перетяти, колі, воно ось па цю скелю винеслося. Мов до мене, як жона моя Люблю тебе, дівчино. Перестрибну і геть перекопаю свою осібну стежку. Стану градові веливому служити, під мурами ц І нього і вмру.
Похилилась дівчина. Мовила: ні.
З радісної люті вхопив її опришок за плечі, лобом уперся їй в лоба і так підніс їй обличчя і в очі глядів. Промовляла дівчина: сонний, соняшний. Шепотіла дівчина: син, сни. Brian перед нею опришок і ноги їй обійняв, а вона стояла випростана і мовила до нього, до себе, до сонця. Мовила дівчина: ні.
Скрикнув опришок:
— Бо що, дівчино.
Мовила дівчина:
— Бо я крива.
Опришок:
— На руках тебе носитиму, на золот-коні.
Мовила дівчина:
— Так не буде, ні.
Промовила дівчина до опришка:
— Для чого опришкові на плечах камінь, на раменах тягар. Темне життя моє, з геміні народжена, а отця свого не стріну вже. А й до лісу вже ж не йти мі, оддасть стара криву дівчину словенцям, оддасть криву дівчину Ксавсрові, а рознесуть крипу дівчину на шмаття. Нема мені стежки, опришку, як тільки at тобою. Йди ж бо тепера вперед, а я за тобою. Лиш не тіло моє криве нестимеш, а біла хмарка над тобою плистиме, і залізо твоє буде тримати. Високо знесеться твоя шабля, бережи н. Високо підеш, опришку, і високо пісня про тебе співатиметься, а п пісні тій і про криву дівчину не забудуть.
Стала дівчина, стала над самим проваллям, гукає:
— ІЬй, хто, озвися.
А на дні провалля, під скелею давно вже сидить Ілаш-волох, на опришка чатує, шапкою вимахує. А вздрівши Ілаш-волох опришка на горі, піднімає з землі його самостріл і на коней рукою показує, що стоять на березі, дорога бо їм на Волощину.
Обійняла опришка дівчина і на устах йому цілунок навіки припечатала.
І збігає опришок з гори, а назустріч йому Ілаш-волох, на всі боки майстер, коней підводить. їдуть берегом з другого боку річки паруб’ята, бучні словенці, все ватаги, Войтек з Томилом, їдуть повз замок, на очах у князя, їдуть розлючені, їдуть роззвірсні, та все на опришка на цей бік стріляють, а стріли у воду, а стріли у воду, якраз посередині річки всипаються.

Начувайсь, опришку, кричить Томило, як стрінемось у вузині між скслі, не розминемося вже вдруге. Гей, одрікає опришок, не всі стежки між скелі в одне ведуть. Кричить Войтек: гляди, бо я тебе схоплю отак, Гукає опришок: а я тебе отак. Споді¬вайтеся, хлоп’ята, ще я вас колись ватагом водити в поле буду, і оглядається опришок назад на скелю. Не діждеш, кричить Томило і дулю показує. Сміється Ілаш-волох, сміється й річка Смотрич. А з города, з замку вже вершники-латники вибігають, женуться за словенцями, стріляють з луків, попереду Олешко, короткої««н им княжий вихвостень. Сміється Ілаш-волох, подає опришкові самостріл, одне тільки слово мовить по-своєму: арк, подав і червону стрілу.
Бере опришок в руки самостріл. Сміється річка Смотрич.
А над найвищою скелею по цей бік, за закрутом, за бганкою — біла хмарка, клаптик кинутого нам на землю янгола.
Тихо па обрії. Ростуть чагарпички, рутайчебрець. Наростають на обрії щорічні кружальця древотини. Ми розсілися по схилі гори, і гарно нам. Ми не віримо, за дівочою голубизною крайнеба не розливається пожога. Ми сміємося з одноокого дядька, що спить, а корови давно вже в шкоді. Хіба приходить нам тієї миті на гадку, що досить одного чийогось пальця, встромленого в кружения тіла, щоб усе раптом перестало існувати. Деякі, зрештою, патетичніші з нас, мають розраду з того, що пальцем може бути Божий перст. Але коли ж ми переважно віримо в серце. Воно бо зростається. Воно те саме.

1940-1947

Категорія: Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.