Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Ціна людської назви

Оберемкуватий пан звів брови на сірий аркуш паперу. Сірий аркуш був список мешканців, узятий двома, згори й знизу, ме* талевими прищіпками на дверях. Не знайшовши дзвінка, пан зі¬гнув пальця й постукав. Потім постукав голосніше. Чи можу — „ Чи можу бачити пана Павла Палія. На дверях стояла жінка з синюватими бровами, і на неї з кухні^хтось тонко і пронозно кричав. Проходьте, сказала жінка. Йдучи коридором, при. йшлий пан узяв до губів зігнутого пальця й двічі обсмоктав. Вій- стя під килимом — і клапоть малинового сукна на протилежній стіні, де вікно. Шкірою оббитий ослін. І канапа. Над канапою картина, густо жовтої фарби, густо й мазано. До кімнати попід килимом проліз чоловік без піджака, навіть без камізельки, при* вітався, не виймаючи з рота цигарки. Я Павло Палій, сказав він. Дуже приємно, сказав прийшлий оберемкуватий пан. Я до вас у справі надзвичайній, вибачте — Я Павло Палій, сказав прийшлий пан. Знаю, сказав господар кімнати, ми обидва Павли Палії.
Ми обидвІПавли Палії, сказав прийшлий пан. Власне ка¬жучи, воно не зовсім відповідає, бо я — Господар кімнати сів на канапу і заклав ногу на ногу, і курив, і бачив, як прийшлий пан клюнув носом. Вибачте, сказав прийшлий пан, я погано спав ніч. Власне кажучи, я не погано спав ніч, але — Господар півліг на канапу і слухав. Він кидав попіл на підлогу, на килимок і нічого не казав, тільки слухав, хоч прийшлий пан теж майж“ нічого не казав. Господар кімнати мовчав так, як мовчать, коли хтось говорить. Не можна ствердити, сказав прийшлий пан, щоб ми були обидва зовсім Павли Палії. Але перше я вам одне питання — Попід килимом пролізла жінка, в неї були високі коліна. Який ти носовичок візьмеш, сказала_вона. Забирайся до чорта, до чорта, зарепетував на неї господар кімнати і зату¬потів ногами, і для цього йому довелося зняти ногу з ноги. При¬йшлий пан підніс до губ зігнутого пальця і злегка обсмоктав. Забирайся звідси до чорта, репетував господар кімнати на жін¬ку, яка стояла, так, як стоять люди, що на них кричать уперше. Господар кімнати кричав тонко і пронозно. Ваше питання, сказав він спокійно і чемно до прийшлого пана.
Моє питання, сказав прийшлий пан. Він злегка обсмоктав зігнутого пальця, виволочив з кишені хустку й витер. Господар
36

кімнати сказав: ви мали до мене запитання. Моє питання, сказав прийшлий пан і глянув на килим над дверима, і килим коливався після жінки, що вийшла. Цигарету принеси, гукнув господар кімнати. Я не знаю, сказав прийшлий пан, чи зручно мені вас питатися. Думаю, зручно, сказав господар кімнати^Ви зі сходу, сказав прийшлий пан. Господар кімнати сказав: зі сходу. Ви щойно зі сходу, сказав прийшлий пан. Я теж^і_сходу.
Я теж зі сходу, сказав прийшлий пан. Ви вибачте, що я не скинув шапку і не скину, в мене застуджені м’язи на скронях і над вухами. Господар кімнати сказав: нічого. Добре, сказав при¬йшлий пан і потяг носом так, іцо на мить обидва носові крила впали в ніс і так були. В кімнаті ледь пахло клеєм. Я теж зі сходу, сказав прийшлий пан, тільки давно. Від першої війни. Я хочу вас он що спитати — Ви знаєте, я забув, як пахне сухий будяк, а, мабуть, гарно, ні. Я хочу вас тільки спитати, чому ви виста¬вились під Павлом Палієм, під цим іменем. Візьми, сказала з-під килима рука з цйгаретою Можна було не підплилу ви¬брати, вся жовта, сказав господар кімнати, вщипнувши руку так, що прийшлий пан бачив. Я маю сірники, сказав прийшлий пан. Він витяг з кишені обгазетований пакунок і почав розгортати. Нічого, в мене є сірники, сказав господар кімнати. Ви спитали, чому я виставив свої картини під іменем Павла Палія. Бо це моє_справжнє ім’я.
Це моє справжнє ім’я, сказав господар кімнати. Прийшлий пан сказав: справді. Коли ви не вірите, сказав господар кімнати, що ж, я можу вам пашпорт показати. Принеси мій пашпорт, гукнув він тонко й пронозно. Ні, Бог з вами, що ви, сказав при¬йшлий пан. Він підвівся з ослону, пересунув його тиловою час¬тиною ноги і знову сів. Я вам вірю без пашпорта, тільки я мав на увазі — я хотів говорить — — ось про — — Це моє справжнє ім’я і прізвище, сказав господар кімнати, так мене батько охрестив і я ніколи не міняв прізвища. Я не винен, що в нас однакове ім’я і прізвище, судіть самі, чоловіче, судіть самі, пане профе¬соре. Бачте, сказав прийшлий пан, ми маємо не зовсім однакове ім’яТпрізвище, це в мене псевдонім. Правда, скрикнув господар кімнати, ваша правда, я читав у одному каталозі, я читав у дужках ваше справжнє ім’я — як воно. Прийшлий пан сказав: це не грає ролі. Візьми пашпорт, сказала рука з-під килима.
Мій пашпорт, сказав господар кімнати. Але він не розкрив його, а взяв і тріпнув себе ним по коліну. Потім ще раз тріпнув. Так що ж нам робити, сказав він. Так що ви, властиво, хотіли, сказав він, пане професоре. Я хотів, сказав прийшлий пан. Він устав, пересунув ослін підбором черевика і знову сів. Я хотів вас спитати — вам сказати — В нас такі різні манери письма, ні. Ви кольорист, чи правда. Ви почали в культі, я сказав би, в спробах кольоризму, чи правда. Маєте рацію, сказав господар кімнати. Він пашпортом відкинув собі з лоба волосся, закрутькувате, дуже довге, дуже чорне. Маєте рацію, кольорит моя стихія. Що ще. Прийшлий пан сказав: що ще. Чи ви давно виставляєтесь. Я, сказав господар кімнати, я виставляюсь
37

уперше. Я тільки перед війною закінчив інститут. ВІН Трцч. легенько вдарив себе по грудях пашпортом. Прийшлий паї, сказав: а я з цим ім’ям виставляюсь і репродукуюсь уже тридцЯТі шостий рік. Я лінійник, бачите, академіст — — Ви професор дВО)| столичних академій, знаю, сказав господар кімнати і показу на нього пашпортом. Прийшлий пан сказав: трьох. Так, сказац господар кімнати, я знаю. Я зразу впізнав вас, сказав він, §0 бачив ваш портрет. Пашпортом він почухав себе за вухом. Та^ от, сказав прийшлий пан, я хотів вас просити — а хотів вас спитати, може б ви погодились — О ні, ніколи, сказав господар кімнати. Він підняв пашпорт над лобом і сказав: мені нема чог0 соромитися власного прізвища.
Мені нема чого соромитися власного прізвища, сказав го. сподар кімнати, стараючися вбити пашпортом муху на картині Але ж ви тільки починаєте, сказав прийшлий пан, а я маю ім’я Господар кімнати сказав: це моє ім’я. Добре, сказав прийшлий пан, та те, що ви робите в малярстві, ви, молоді — Господар кімнати сказав: дискредитує вас, і тепер нас плутатимуть, ви це маєте на серці. Нічим не можу зарадити горю, сказав господар кімнати і почухав себе пашпортом за вухом. Але ж, сказав при- йшлий пан. Господар кімнати сказав: нічим не можу зарадити горю. Дай цигарету, гукнув він тонко пронозно. Візьми, відразу відповіла рука з-під килима. Так, сказав прийшлий пан, я на¬діявся — Господар кімнати сказав: як ви могли надіятися, щ0 людина зречеться свого чесного нічим не заплямованого — — Що ви, Боже ж мій, сказав прийшлий пан, я зовсім не на те надіявся. Здається, таки проситиму в вас одного сірника, сказав господар кімнати. Він тримав однією рукою пашпорт і коро¬бочок, а другою стерту червону голову сірника. Ах, прошу дуже, сказав прийшлий пан. Господар кімнати сказав: останній, і той не горить. Прошу вас, сказав прийшлий пан і розгорнув об- газетований пакуночок так, що газета лягла в вигляді прямо¬кутників, і вони, брані кілька разів пальцями, трохи розпа-далися пв краях. Прийшлий пан тримав розгорнений паку¬ночок на колінах, поки господар кімнати брав один із семи сір¬ників, що були там. Крім сірників, були там ще паперові гроші.
Я не знаю, сказав прийшлий пан, я можу вам навіть — може
б ви хотіли той^грошей. За що, сказав господар кімнати, мру¬жачись від диму, з^ прізвище. Прийшлий пан сказав: я не знаю, може ви відчуваєте потребу. Господар кімнати сказав: скільки ж за прізвище грошей, скільки тут. Тут щось зо дві тисячі, сказав прийшлий пан, це всі мої гроші. Ну, ні, сказав господар кімнати, ви хотіли за дві тисячі купити чесне ім’я. Він похитав пашпор¬том на знак незгоди в себе перед носом. Потім випустив дим, знову затягнувся і засміявся. Прийшлий пан сидів на ослоні,
розгорнена на колінах газета, гроші й сірники. Він почав помалу загортати в газету. Він теж був усміхнувся і раптом клюнув носом. Фіялковий картатий візьму, крикнув господар кімнати. Добре, сказали за килимом.
38

Господар кімнати підвівся. Прийшлий пан підвівся. Під- водячися, прийшлий пан ще вволочував у кишеню обгазе^ тований-пакуііочок.
» Одну хвилину, сказала жінка, наздогнавши оберемкуватого пана при третьому будинку. Він спинився й кволо посміхнувся, бо все ще не впхав пакуночка в кишеню. Ви знаєте що, сказала жінка. Я вам мушу сказати: справа від початку була програна.
(Банцюгами дерепчаво по ламітках черегкотіли трамваї.) Він любить мучити людей, ось я вам скажу. Жінка взяла пана за рукав, але він рукою ще запихав пакуночок до кишені, і в розір- випу паперу вистромлювавсь один сірник, два. Бачте, сказала, жінка, він ще позавчора сказав: він таки прийде до мене, це ви ніби. І вчора сказав: він таки прийде до мене. А сьогодні так прямо сказав, сьогодні вранці: сьогодні він вже прийде до мене, і ще раз сказав за годину, як ви прийшли. Он яка він людина.
(Так, джисті тулки по скрупах рисотів па крепсо дерепкаво брямали.) Ні, сказала жінка, йдучи поруч, йому грошей не треба. Ви не ду¬майте, що це він мене підіслав, мені вас дуже шкода. Ух, яка ж він людина. Пан спитав: він хіба вам не подобається. В жінки були синюваті нігтів Ні, сказала жінка, ніяк, він ненавидить старше покоління. Вони розійшлися на мить на віддаль, бо на пішоходах було нечисто. Для чого ж ви вийшли за нього, спитав пан, кволо посміхаючись. (О так, по скудрах аврезііих трамваїдрямами брелково і бопдюрки в ризах.) Бо люблю його, сказала жінка. Ну, до побачення, сказав пан, запхавшиїпакуночок до кишені, жінка спинилась. Йому довелося витягти сірника за голову і другого і сховати в кишеню так. Що за чоловік, думала жінка. Вона пішла помалу назад. (/бразпе памарпеурвіти дурвіти турбіти курбіти по мармуру дражів і джазів і джазів і джазів.) Над самим бруком грався хлопчик. (Минулі епохи розвитку людства й паша доба ще далекі від того щоб—) Жінка подумала про нього, що гарненький. (Зеленіють поля й діброви розцвіли сади подих весни родить життя що було завмерло від —) Вона повернулась і поклала йому на голову долоню. (Але незабаром прийдечасколи потужна — -) Потім вона зникла в дверях будинку. (— химерну силу тодішніх володарів навіть*всемогутню смерть.) Але на сходах, перед тим, як увійти до мешкання, вона спинилась і ще раз подумала: як же роблять такого чоловіка.
Як роблять такого чоловіка. Дуже простолінійно. Беруть кавалок намоченого пшеничного хліба. Коли намочений хліб вим’яти так, щоб вийшла з нього чотирирога штучка, то бий нею хоч об кам’яну долівку. Та рідко хто здогадується так ви¬м’яти. Може в тому й щаітя, що один вимне та й покине, а тоді другий. А тоді вже вбирають кавалок у піджак і в прасовані шта¬ни, ще й краватку чіпляють, і грубо-грубо з чотирьох вітрів кни¬гами їй мозок натирають. Лежить старосвітська матінка боком на короткій лаві, лежить і крекче зрідка, а тоді вночі та й питається: чи щасливі ж ви, діточки. А син і одвічає:-як же можч^’Г матусю, слоп’инська людина та щасливою бути. Так скаже враз і вдруге. А тоді забуде. Кора на йому засохне та й засохне. По¬ходжає по світлиці павичем, руками спину собі вигладжує,
39

дорогий тютюн курить, а люди на велику його картину р0^ глидлються-роздивллються. І засохне кора на йому засохне, д вже як засохне, звісно: черва в людині розвелася, гробачня. хто не бачить, бо хто ж його променем просвітить. Наш повний, наш шановний. Нема ради. Треба чоловіка розбирати піджак-штапи здоймити, скарпетки скинути, сорочку р0а’ щібнути, до ліжка класти. О Господи, сказав чоловік і пр0. валився в сон.
Павло Палій (Павло Карпига) сказав: коня героєм вони на захід гнали, і заснув. Потім він прокинувся з відчуттям думки що приснилась. Думка була щось така: зрозумійте й простіть речі, простіть найбільше речей, щоб обставини не так гостр0 йшли проти вас. Але мисль уві сні була куди легша, пробудження її виплощило. Він лежав деякий час, тримаючи себе за спітнілі груди, а тоді раптом почав реготати, вибухами. Він вигадав фор¬мулу для одного поета і сміявся з того, про що у формулі йшлося. Він реготав раз у раз, раптовими вибухами. Він реготав уже з г\:иУ того, то лежить оцс-4і-ліжку ТП ресо-че Потім він згадав про якусь сміховину з-перед п’яти років і знов зареготав. Ніяк не міг пригадати, що тоді сталося між газетою і цензурою, але добре пам’ятав, що тоді було страшенно смішно, отож сміявся й тепер. У мене, либонь, гарячка, сказав він і заснув. Йому при¬снилося, що він ніяк не може взяти термометра з сусідньої кім¬нати, де спить Марта, він прокинувся і збагнув, що саме так. Тепер я людина, позбавлена ймення, сказав він шепотом. Він нарешті усвідомив, що само собою щось в його потилиці раз у раз повторює початок вірша або пісні, такий:
Такий наказ: за горло враз до реї почепити.
Не з кожним же дітей христити!
Пірат пірату нерівня:
Той надається лиги, хто пана не міня —
Так, із страшенного пригодницького роману. Боже, він це читав не менш як сорок років тому. І знав, що пам’ятає пісню, воно, либонь, балада, до останнього рядка, але тим часом ніяк не від’їде від початку:
Такий наказ: за горло враз до реї почепити.
Я людина без імені, сказав він і заснув. Потім прокинувся і сказав: владика божества й землі. Потім знов: і дуже лаючися напиши тандинський Гданськ. І знов: менажер-ненажер. При¬міром, таке прізвище: Рауль де Ненажер. Він сказав: людина без імені це коли викинуто на безлюдний острів.
(1 що то вже на щоглу підлетіло і витяглось свавольця довге тіло замісто стягу —)

Цікавий хід, сказав він пошепки. Цікавий хід, як прийшла людина до кориці. Це кора, коли не помиляюся. Просто кора дерева, але смачна вона тільки з солодким. Невже людина перед тим перепробувала з солодким кору кожного дерева, напри¬клад: берези. І, крім того, треба було переплисти океан. Бо в Европі не кориця. Чи знав конкістадор на островах дерево, кору якого їсти б тільки з солодким. А він же ризикував простором, життям тощо. Простором, життям тощо. Він дихав голосно. Щось не в’яжеться.
(— і витяглось свавольця довге тіло замісто стягу.
Короткий стогін-струм в напруженні бакштагу ~С/лу] і все.)
Щось не в’яжеться. Корова вдовольняється кожною луго¬вою травою, і горобець кожним зернятком. Людина ні. Тисячу зернин людина відкинула. Він дихав голосно. Чому людина не могла пекти хліба з горобини. І так само кориця. За хліб точать¬ся війни. Погано, сказав він, погано і дивно.
А нанизу вібрує ель у рурах чаш: нехай живе наказодавець наш!
І в мить останню на спардек ступа сам твердовусий Френсіс Дрек.
Повинно б, властиво, Дрейк. Так, балада. Балада, що її на¬звати б: Прапор на щоглі, бо фінал так прямо про це й говорить, хоч уже іншим розміром:
Лев кораблі побудував, добрячі кораблі.
Лев пересвідчитись бажав, чи кругло на землі.
Прудкий біжить у жилах ель, а прапор тільки гойда-гойда!
Це йде зубатий корабель, на всі моря зубатий пройда.
На всі моря зубатий пройда, сказав він. От я людина без імені, сказав він. Це означає: мене викинуто на острів, де ні хлі¬ба, ні кориці. Він дихав голосно. Висновок: я мушу видихнути повітря і вмерти. Це щоб догодитйтим, хто має хліб, має й ко- рицю, а не хоче зо мною поділитись. Він замотав головою. Ти-сячу й тисячу зернин відкинула людина, аж знайшла хлібну. І за хліб точаться війни. Він замотав головою. З усією моєю закон¬сервованою логічністю я знаю одну казку. З незапам’ятних да¬вен море викидало на берег безліч первісної слизоти. (Ялюдина без імені.) Безліч слизоти гинуло на березі об колючі камінчики. (Чи ви збагнули, Марто, я людина без імені.) Одне ядерце не за-гинуло об колючі камінчики (потіму салоні відсахнулись і кашля¬нули людина без імені), а обжилося між камінчиків і стало люди¬ною. (Як же ж ви пробували вигадувати це без усвідомлення людина без імені.) Я знаю, воно ядерце в слизоті думало перед мільйоном

жити без панцера, без імені. В ньому, в ядерці, зібгавсь тоді Гі() логовий корч вселенної, сказав він і від напруги думки засцуи
Я люблю мій маленький дімок, сказав він, прокинувши^ Нещодавно звернули увагу на тему: людина проходить крі3 ’ війну і бомби з мішком картоплі. (Ялюблю мій маленький дімок І Вона тягне його на плечах будь-що, бо знає: в фіналі війни голод куди б фінал її людину не привів. (Ялюблю мій маленький дімоц)
І вона хитрує, ділить картоплю по маленьких клуночках, бо це всюди з великим пускають. (Я люблю мій маленький дімок.) А то ще є он які люди. Він дихав голосно: я люблю мій маленький дімок. Така бабуся дивиться, що за біленьких дровцят німеш нарубав та рівненько поскладав, думає-думає та й каже: такими дровцями паски пекти.
(— а прапор тільки гойда-гойда!
Це йде зубатий корабель —)
Він сильно засміявся. Людина без імені це людина, що їсти траву. Виживе чи не’виживе. Він сильно засміявся і по¬гладив собі груди. Може бути в одному народі гостре бажання боротися проти другого. Ненависть могла бути прогресивним чинником, але до певної дати. Він погладив собі груди. Після певної дати виплід ненависти неспівмірний із самою силою не¬нависти: багато дужчий. Він сильно засміявся і погладив собі груди. Одного разу і вдруге поети покликали до помсти, «за око вороже око», і ці вірші були окрасою хрестоматій. Сьогодні це смішно й жалюгідно. Сьогодні не можна: сила помсти знищить самих месників, і тоді що. Треба, щоб усі визволили всіх. Він розплющив очі. Це означає: кожний Я прийде до круглого столу з потугою свого генія. Ти з мішком картоплі і я з картиною, тільки не з цією, з іншою. Кожний від себе нехай мне, щоб була доба. Де мої пензлі, Марто. Я хотів трохи переробити. Ти з міш¬ком картоплі і я з картиною, а обидва ми без імені. Він погладив собі груди. Отже, трудний і лячний тільки перший крок: утра¬тити ім’я. Виживе чи не виживе. Він сильно засміявся і погладив собі груди. А там далі вже якось. Запріг воли, і від Полтави до Кельну і до Буенос-Айресу, і баба позаду на возі. Хто такий. Чо¬лов’яга без імені. Що везеш. Шматок дотепу і нелюдську свою винахідливість і ще нелюдську свою людяність.
(— па всі моря зубатий пройда.)
І ще нелюдську свою людяність. Він поступово, роз’ятрений думкою, заснув, йому прозоро приснилося, що геній людини в її снах, бо однаково снить і сталевар і поет, лиш те, як вони потому сни свої різьблять на дійсність, лиш ступінь уміння виснити дійсність-лиш ступінь вміння виснити дійсність-роз¬поділяє по гуртах, по класах, по фахах — Він був прозаїчна лю¬дина, він відчував це добре тепер уві сні, він ніколи не надавав уваги снам, цс він теж усвідомлював уві сні.
(— па всі мо)ш зубатий пройда.)
42

Він так глибоко зацікавився своїм сном, що покинув думати про сон, став глядачем. Він бачив, як біжить рейками і бал5інсує руками худий молодик. Він відчутно уявляв собі, біжить мо¬лодик із старого російського роду, син білоемігрантів. Прізви¬ще: Імператузов, з доброї родини, і он навколо багато пе¬ревесників, молодики, більше дівчат, сплескують долонями, кричать: Вову Імператузова б’ють — і, справді, в цей момент хтось дає молодикові під ніжку — Він добре усвідомлював свій сон, коли прокинувся і почав думати, як убивають людей.
І він думав про те, як убивають людей. Приміром, вкидають до кави два зернятка, але тоді треба мати доступ до кави отруюваного, і для цього слід увійти в таємний зв’язок з його жінкою, що в неї синюваті нігті, намолодити собі щоки абощо. Ах, «за око враже око», сьогодні смішно й жалюгідно. Він роз¬дивлявся на сірий ранковий куток кімнати. Просто в кутку, на один крок від ліжка, високий годинник. Дуже гарно вирисувані цифри. Показує, кажуть, уже другий рік двадцять по четвертій. Не знати, коли запала фатальна хвилина: вранці чи опівдні. Не описове заокруглення часу, ні, рівно двадцять по четвертій. І далі шафа з трьома поздовжними відділами і п’ятьма поперек, верхня частина зі склом, з дереворізьбами. На шафі, на по¬перечному зовнішньому виступі чіткі кольорові репродукції з голляндців: один інтер’єр і одна марина, і ще фотографічний портрет Олени Теліги. За годинниковою стрілкою далі знов куток і двері. Порожня стіна і піч при ній і кріселко і столик, усе смаковито брунатне. Двері, внутрішні двері до Марти, і знов куток, заставлений згорненими в стовпи полотнами, слава, звинена в сувої. І знов стіна, і двері на веранду, і дві картини на цій стіні, але випадкові, одна з прикрою жовтизною в лівому куті, і два кріселка під зігнутою, як верба, лампою з крислатим Гофрованим шапчуком, і стіл на килимі серед кімнат, і на всьому сірий ранок, але килим не свій, чужий, і все тут чуже, крім слави в сувоях. Ба ні, слава так само чужа, слава така само чужа, слава не свого, не власного імені, імені, що не належить. І йому захотілось переконатися, чи справді це крайнє ліворуч полотно згорнено олією назверх, він висунув ноги з ковдри. Він оминув стіл у напрямі до сувоїв, і тіло його обвисало добрим м’ясом під довгою сорочкою, і він ступав босими носками, не на всю ступню, щоб не застудитись, але внутрішні двері розсунуто, на порозі своєї кімнати стала Марта, супутниця двадцяти його років, твереза істота за сорок, у пенсне, в халаті, і він тріску- чими ногами в підштанцях побіг назад до ліжка.
Каву в ліжку, професоре, сказала Марта, проходячи скісно кімнату до вікна. Він хотів сказати: я не знав, але не вимовив через хрипоту. Прокашлявшися, він сказав: я не знав, як збудити вас уночі. Вона сказала: зараз буде кава — щось було важливе. Так, сказав він, мені треба було термометра. Вона відслонила завісу, стіл і стіни стали виразні. Мені два рази вночі здалося, сказала вона, що ви не спите. Він сховав руки під ковдрою.
43

Запалені очі, маєте гарячку, професоре. Він провів рукою ІІ0 чолі. Як же вам учора повелося, сказала вона, я зараз. Воц^ вийшла, тримаючи на животі халат жужмом. Він подивився ц сліди поту на долоні. Тоді сів на ліжку і глянув у вікно. Рудц^ пісочком доріжки в парку. Ялини, паркан. І каштан з біли^^ вистрілами. Каву, сказала Марта, входячи з тацею. Він сказав- не хочеться мені сьогодні кави. Обов’язково вранці рідину, ска-зала вона. Він зігнув коліна під ковдрою. Як же вам повелос* вчора, сказала вона, я не дочекалася, заснула. Вона поставила тацю йому на коліна. Не розілляйте, сказала вона. Так, як питає мати про іспиту школі, вона спитала: так як же повелося вчора Він хотів відповісти, але вже жував, тому тільки мотнув голо- вою. Маєте гарячку, професоре, сказала вона. Вийнявши ху-сточку, вона обітерла йому чоло. Я не професор, сказав він. Во-на приклала долоню йому до чола, він у цей час жував. Я по-чинаю все спочатку, вижував він нарешті.
Вона встала й пішла кімнатою високо, як спис. Невже з ним ніяк не можна було погодитися, сказала вона. Виходячи зі своєї кімнати з червоним кожушком, що в ньому термометр, вона сказала: невже з ним ніяк неможна було погодитись. Ніяк, ска¬зав він, я пропонував йому грошіТаЛєТїе в цьому річ. Він відкусив від хліба з ковбасою. Жуючи, він сказав: я переконався, що це непотрібно. Я не розумію, сказала вона, що саме ви починаєте спочатку. Він проковтнув і сказав: усе спочатку, я не професор. Павло Карпига, он хто я, той, що в дужках. І ви не гнівайтеся, Марто, сказав він, тут справді не в тому річ. Павло Палій не має в моїх очах ніякої ціни. Бог мені послав Павла Палія. Але ж сором, сором який, сказала вона. Ви нікуди не втечете, ви Павло Палій. І буде величезна ганьба, сказала вона, кладучи термо¬метра в кожушку на стіл. Не буде ганьби, сказав він. Буде вели¬чезна ганьба, сказала вона і вийшла.
Не буде ганьби, сказав він. Він вкусив ще хліба з ковбасою. Тоді, крехтнувши, виставив тацю на стіл і сказав: не буде ганьби, йдіть сюди, Марто. Я ще маю багато чого зробити, сказав він.
Ви маєте повну сивизни голову, сказала вона із своєї кімнати. Він знову взяв з таці чашечку і сказав: я зовсім не потребую ймення. Вона гукнула: без імені людина кроку не зробить, кроку в наш час не зробить, професоре. Ні, я не професор, сказав він, я Павло Карпига. Ви Павло Палій, сказала вона із своєї кімнати. Він поставив чашечку на тацю і сказав: не в імені річ, ідіть сюди, Марто. Ми почнемо все спочатку, не тут, Марто, на нових землях, де нас ніхто—Йдіть сюди, кажу вам, я маю листа з Канади. І він потяг носом так, що на мить обидва носові крила впали в ніс і так були. З кімнати Марти ледь пахло кремом до взуття.
Де той лист, сказала вона, ставши на порозі. Вона доза- , вибувала сукню на спині і була без пенсне. Коли ви його дістали. Він сказав: позавчора, і взяв чашечку з таці. Справді, сказала вона, чому ви нічого не казали. Я зовсім був забув, сказав він і ковтнув із чашечки. Не все так неможливо, як здається, Марто,
44

сказав він. Аджеж лист адресований таки справді мені Павлові Карпизі. Вона глянула на нього, визі’рабнюючи на собі сукню. Потім вона спитала: а вистане ж вас, професоре. Ой вистане, Марто, сказав він і заплющив очі. Я не професор, я Павло Кар- пига з Лубень, звикніть. Вона спитала: а вистане вас, про- фгсирс, іДОЬ не бути професором, щоб стати професором. Ой вистане, Марто, сказав він. Я сьогодні великим дивом дивуюся, чом я не думав над тим, що не личить Павлові Карпизі в дужках стояти. Де добрий лубенський рід. МарТо, дуже старий, від чумгШІв і ще далі. Вона сказала: щось мені це зовсім не подо¬бається, ну аж ні настільки не подобається мені ваша ідея. Хоро¬ша ідея, сказав він. І потім, сказав він, не думайте нічого такого про себе, я знаю, ви собі думаєте там, буцімто ви там негарна чи що. Дурниці, Марто, сказав він, у темнобрунатній сукні ви зовсім не те, щоб можна було на вас сказати негарна, а скажу вам щиро, можна сказати з певністю, що таки гарна, ну зовсім таки цілком гарна, і я ще.намалютоз вас.портр_етїон що. Ну добре, сказала вона, Іїййте вашу каву і не базікайте.
І вона почервоніла, може вперше, може востаннє, може й зовсім не почервоніла, а то тільки такий вигляд мало, коли вона ніби всміхнулася, глянувши на те, як допиває вранішню каву Ті розбалаканий, її білий, неначе бавовна, з очима трохи се¬лянськими, що інколи нагадували очі її покійного батька, друг, мудрований їмшхованець, її оберемкуватий пан.

Категорія: Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.