Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Божественна лжа. ПОДІЯ ОДНІЄЇ НОЧІ

І, може, іншого шляху немає Щоб з хаосу душі створити сніт Юрій /Сі,
І
Дон Хосе Наварро прибув на севільську кориду ще зрання Він старався триматись у тшІ7н<ПШрізїТятися з натовпу, а натовп чимраз густішав. Низько спущені криси капелюха мали ховати від усіх задум у жвавих очах баска, кривавий задумГ
Усе ж таки циганки Фрасікіза^-Медс^цес^улізнали. його. Скориставши зі з’юрблення, викликаного маршем цяцькованих бандерильєрос та пікадорів, підбігли вони до Кармен. Умовля¬ли, щоб стереглася.
ЛСармен мружить очі, хитає головою. Це вже вона стоїть віч-на-віч з учорашнім коханцем. Він благає, вона сміється йому в обличчя, він погрожує, вона сміється йому в обличчя, він ви-добуває наваху, вона відповідає безстрашним глузуванням.
На площі перед цирком урвалось життя жінки. Тут, на площі перед червоним цирком, стЗлась велика подія. Сказано бо, дві великі >шті.з житті жінки: хвилина шлюбного ложа, хвилина смерти. Вона впала, велика багряна троянда, зрізана кривим ножем садівника. Хвилина шлюбного ложа, хвилина смерти. Велике, розпечене сі-бемоль пристрасти. Ми здригнулися: смерть подолала дане слово, смерть. Люди з’юрмлюються ди¬витись на смерть. І падає на натовп, на бандерильєрос, на все крилатий мотиль, мальована заслона, бо ж зрештою червоний цирк вигадав маляр, і капельмайстер кладе батуту на пюпітр.
І сі-бемоль летить на нас і розбігається, бо всі моментально підвелися. Ми даруємо собі часинку на спочив, а тим часом крізь п’ятеро вийсть одразу виломлюється розгримована юрба. Да¬нило протестує і хоче назад. Ми беремося за цигарки. Де По¬ліна? Але все-таки це захватно. Старий капельдинер дістає від нас також закуску. Він тре долоні, тягне з-за вішалки щербату склянку, тре долоні. Де Поліна? Боюся, що й я не встояв би. Зараз, каже поважний співак, зачекаєте, і частує Конопацького. Останнім виходить Григор. Ніхто ще нічого не знав. ДеПоліна? Що здорово, не розумію. Григор каже: либонь, гидко. Я бачив уже в Москві, мене особливо зразило. І знизує плечима. Ну, знаєте, якби я мав такий голос. Театр? Ні. Вистава? Ні. Звитяга серця? Так. Григор іде позаду. Ніхто ще нічого не знав. Але що таке звитяга серця. Та ж усі йдуть шляхами серця. Тільки що серця різні суть, і кожне серце своє. Видиво ж серця приходить цієї ночі.

II
Валюшка догнала компанію аж при своїм мешканні. Вона розкішно вискочила з авта. Вона відпустила авто, їй сказано щось ізсередини навздогін. Вона махнула рукою. Підбігла до схо¬дів і владно відчинила гостям двері.
Григор ішов позаду, але у світлиці на нього нагло навалилась увага всіх, бо Валюшка дзвінким голосом ознайомила про свій шлюб із ним. Григор^аплющив очі. На нього першими наско¬чил и Кл авдїя й ПолінаХ.
— Зрадник, зрадник\- Поліна кричала щосили, а Данило видзвонював кришталевими келіпіками.
— Почекайте, — сказав цовддшиіі співак.
— Ого, — вигукнув той інший Григорій, Гриша Наґель, — я сьогодні посковзнувся
— До столу, до столу.
Валюшка вела Григора, вона вхопила його за шию ззаду, це було тяжко при її зрості. Незладнаним хором співано м н о г і ї літа, і поважний співак заводив безумовним ще баритоном. Данило йшов за гофмаршала. Він вдавав напудженого на смерть.
— Я скажу вам, — мовив поважний співак.
Стася звеліла:
— Відсуньте, будь ласка, від мужчин лікер.
— А ви знаєте, як_я. сьогодні посковзнувся, — сказав Гриша Наґель.
«- Товариші, — вереснула Клавдія, — винувата: панове! Па¬нове, чи як там вас (сміється до Поліни), говоріте, прошу вас, по-російському.
-Жімно! — підхопив майор.
— Не жімно, а гірко.
Конопацысий прошепотів Гаєвському у вухо:
— Майор фон Гарцберґер, одинокий арієць на нашому кагалі —
— Ага, — сказав Гаєвський.
— Жімно, — наполягав майор.
— Гірко, гірко, — гукали вже з двох кінців.
Нарешті Валюшка й Григор розцілувались. Григор наче скинув пелену з очей, так провів собі долонею по віях.
— Панове, — почав поважний співак.
— По-російськи, по-російськи —
— Панове, нацпфілософ жениться —
— Інженер-меліоратор, — писнула Поліна.
— наш Григорій Сковорода —
Стася звеліла:
— До порядку.
— Чекайте, хай краще я скажу, — вихопився Конопацький.
Стася звеліла:
— До порядку.
Але Конопацький вже почав:
— Усім відомо, що обов’язком мого життя є творити слова. Я для цього існую. У словотворчості виправдання мого існуван¬ня. Творімо слова, мої друзі.
— Це щось довго, — сказала Поліна.
47

— Ні, не довго. Моїм обов’язком є встановляти слоцн кожного року. Лейтмотив року, мовити б так. Домінанта ^ І
Г
весна. Звукове визначення кожної сучасности. І я — с ‘|г>
— Цс довго буде, — спитала Поліна.
Стася звеліла:
— Замовчи.
— я вигадав слово для нині. Я вигадав, як відомо, слов
для вчора. Воно звучало —
— Розняга. рознята!
—»Таїе, мої друзі, це була розняга, роз-ня-ґа. Ви пам’ятав ,
скільки змісту вкладали ви в нього. Це була передвоєнна р0 І
няга, розняга бакалійна, розняга парашутна, розняга розліот І
пана, рознята еротична. У викладі баранознавства це слово
писане з малої літери, але з великою кінцевою. Але у зв’язку
тим, що літера ґ торік ще була на індексі, бо Постишев — 11
— Коротше, — крикнули з правого боку.
— Добре. Отож рознягу записано минулого року через г, і я _
— Жімно! — ревнув нараз маЗюрарїєць, тримаючи обо |
руками склянку.
— ЛркоІ
— Хочеш іще, — спитала Валюшка. Григор усміхнувся, у І
Валюшки ще де-не-де блискучі сліди вазеліну на лицях. Він П І
обтирає хусточкою.
— і словом для цього року, лейтмотивом, домінантою €. І
камбрбум.
—Як, як?
— Камбрбум.
— Каир —
— Камбрбум. Камбр-бум.
— Щось зулуське.
— Гонолулу.
— Гонолулу, хо-хо-хо, — реготав майор, тримаючи обома ру- І
ками склянку.
— Камбрбум, камбрбум. Подумайте, скільки можливостей — — І
— Камбрбум.
— заключено в самій флексії —
— Камбрбум.
— і всі суфікси
— Камбрбум.
— — і префікси — —
— Камбрбум.
— а тепер зважте: камбрбум. Для полегшення французам
можете вимовляти: шамбрбум, точніше: шамбрбюм. Мадмуа-
зель, ет ву франсе? Дозволите шамбрбюм? Або: дозволите з ва-
ми шамбрбюм? Або: перепрошую, що ви думаєте з приводу шам-
брбюм? Або: як ви ставитесь до еманації шамбрбюм на баранячі
слинні залози? Або, фаталістично: що таке в нашім житті шам-
брбюм, мадмуазель? Ніщо.
— Це вже цікавіше, — сказала Поліна.
Стася звеліла:
48

— Замовч.
— А може, це вже щось означає.
— В ірокезів, наприклад.
— Або ж на Гонолулу.
— Гонолулу, хо-хо-хо, — реготав майор, тримаючи обома ру¬ками склянку.
— А як по-англійському, — зацікавився поважний співак.
— О, по-англійському це що іншого. Чембрзбум. Точніше: чемб’збам. А коротке, ударне. Чемб’збам. Повторіть. -т-г
— Чемб’збам. Зі А ■
— Занадто тягнете. Коротко, ударно. Чемб’збам. ^ Q
— Чемб ’ збам.
Чемб’збам. А’ ю єн чемб’збам?? й,*сер, ай ем єн чемб’збам. йФо, сер. ай ем но чемб’збам. Іев ю е біг фет чемб’збам? Єс, сер, >. ай гев е ла’дж чойс ов чемб’збам, е ла’дж чойс, ту тзе бьютіфул ледіз се’віз. Браво. А по-німецьки? По-німецьки нецікаво: кам- бер-бум. Ві гейт’с міт ірен кам-бер-бум? Данке шен, абер майн \ камбер-бум іст ляйдер капут. Абер цум тойфель дойчен, кричить майор-арієць. Він обома руками тримає склянку. До чорта німців. Хлопчику мій, говоріте, будь ласка, по-російському. ТТІпрехен зі русіш, гер майор? Бісхен. Жімно. Шво. Вшистко єдно. Шорт. Б’елій шорт. Ду бльонде тойфель, б’елій шорт. І Бісхен, майн б’елій шорт. Хлопчику мій, по-російському. Ага, у* каже Іаєвський. 1 ■■■*- ■ ^ —■
— — і нерухомапостать генерала. Старезний ветеран. По¬рохня сиплеться. Упертий, упертий. Ага, каже Гаєвський і добуває блок до зарисів. Клавдія всміхається від дверей, обі¬цяючи. Вона огрядна, хоч і не груба. І Гриша Наґель прошепотів Поліні у вухо. Чудесні пахощі її убрання. Упертий, упертий, і ад’ютант Юшко перед ним в’юн-в’юном. Але Клавдія іде через натовп, неначе ота наважена на все месниця, розтинає натовп, заклала руки до кишень жакета, і от обіллє якусь суперницю сірчаним квасом. Габен зі нох айнен камер-бум фюр міх?
— але можна ще таким рядом: камбрбум — камбро — Рауль дю Камбре — омбр — Льомброзо — обри — кобри — кабро — Ебро — цебро — Цебрик — Цебрик-Амнеріс — Амон-Ра — УНРРА — ндра — ндравити — Кіндрат — дратва — далі падає в непристойне. І Данило шпарко вишумлює Штравса. До сусідньої кімнати. Цум тойфель дойчен, кричить майор-арієць зі склянкою. Ви витри¬мали іспит, сказав Конопанький хрипко до Гриші Наґеля. Легке, легке потиснення руки. Кіндрат — дратва — далі падає в не¬пристойне. А кого ви бачили, спитала Поліна. Легке, легке по¬тиснення руки. Але Данило підхопив склянку вчасно. Веген кріх? Найн, веґен гунд. Це можна перекласти так, раптом каже Гаєвський: бо собака. Клавдія коло Гаєвського. Танцювати за¬боронено, бо собака. Клавдія коло Гаєвського, бо собака. Пса викупали в лузі, в тому, що при березі? Ні, у щолоку. По-росій- ськи: щьо-лачь. Шпрехен зі русіш, гер майор? Цум тойфель дой-чен, кричить майор. До чорта німців. Підло зелене вино, це оцет. Ні, це лікер. Стася звеліла: забрати від мужчин лікер.

идш ішрумппіуо уи» «« иич.»ииі иі жя «дпиі_гр^|’
голочки, герой .»Звідки ВІН повернувся? З Білої Руси. А пеь ^ І
що жарко, авжеж, було жаркоГТак. ^ ,1г\
— Так, — сказав Григор, бо йому трохи наморочилося в гоЛ(
— чи нагороджений? Ранений, легко. Гарний? Над^*’
чайно. Клавдія коло Гаєвського. Надзвичайно гарний. Як
брбум/ЯіГсправжній, щирісінького золота шамбрбюм елега
Камбрбум од тої мами. Добре, але де ж це Валюшка? Вона в **’
сідній кімнаті. Танцен ферботен. Танцен ферботен веген гу,^
Панове, де Валюшка? кажу ж вам: у сусідній кімнаті. Там тані
всу-сі-дній-кі-мна-ті, там танці. Там-там, камбрбум, гір танцен іс^
ґештатет. Прошу до танцю.
Григор підвівся. На його плечах лежала ще покинута ]
люшкою прозора хустина —
Дзенькнув келех. Ти весь посуд переб’єш, убоїще. Данил0
вже по-свинськомусп’яний, люди добрі. Ста ся звеліла: Данцца
знищити. Данило мусить зникнути. Данільо мус вег. Равс^кр^. ]
чить майор-арієць, загубивши склянку. Склянку розбив Данило
Данило мусить бути знищений. Данила за ноги. Ви згодні з0 І
мною, що він сволоч? Хто сволоч? — спитав Гаєвський, черкаючи
сірника. Постишев сволоч, твердить Конопацький. У Ко- ;
нопацького лицями вздовж носа звисає піт. Він каже, що Пости-
шев сволоч. Іей, матадоре, в бій виступай. Равс ін ден кампфі
тореро. До чорта німців. У Сашка прекрасні зуби. Поліна *
бачить, що в Сашка прекрасні зуби. Але з Данила сповзають
штани, і висмикується сорочка. Данила за ноги. Данило мусить
бути знищений.
-А ви знаєте про Білу Русь, — спитався в Григора полковник
Дробот, це такий звичайно мовчазний. Григор спинився.
— о, це щось нове —
— по-російськи, по-російськи —
— Ви сказали: самогон?
— Самогон!
— так, це я написав —
— — вони ж мені кажуть: ви такий видатний співак, а мусите
виступати в балагані.
— убоїще, ти убоїще
— Заберіть від мужчин цукерки.
— а кав’яр?
— це ж у газеті об’являли —
— Староста міста? Ні! Він сказав, що —
— Куди він ранений?
-Держаком!
-Так, держаком. І преважченним.
— а вона що?
— Виходить заміж, нічого. Це їй не вадить і не перешкоджає.
Чудові туалети, які, як відомо —
— з моря?
-Ого!
— Ну, я цьому не вірю.

ніколи нічого з вашого діла не буде, запевняю вас.
Можете собі на носі зарубати: цього ніколи не буде. Ніхто не схоче, щоб Україна —
— А чому ви про це питаєте, — сказав Григор.
Полковник Дробот уважно й прихильно дивиться на нього.
Він не підводиться з місця, але пропонує склянку. Григор вагається.
Полковник: — Ви вперше одружуєтесь? — Ну, так, — по-сміхається Григор. — А чому ви про це спитали? Так, я знаю про це, я стежу за подіями. Хіба я справляю враження людини, що не стежить за подіями? Пробачте, я трохи сп’ янів. Він, Григор, і мав би, нехай його вірно зрозуміють. Вони можуть тепер отак тепло, по-товариському випити. Це могло б започаткувати. ІДо бо він хотів мовити? Ну, так, це могло б започаткувати —
— Любий мій, любий мій.
Блискавка, струм щастя, дзвінкий голос Валюшки. Вона вже тут, поруч. Вона відкидає чуб з його спітнілого лоба. Вона обвиває його обличчя хустиною. Тонкою, як кокон гусені. Вона майже цілує його тут. На очах полковника й усіх, усіх. Акт гро¬мадської відваги, бо це зовсім не те, що на г і р к о .
— Так ідіть же до танцю, — велить полковник.
— Можна, — питає Валюшка.
— Пробачте, — говорить Григор.
Шум, шум, камбрбум. Камбрбум довліє і тремтить на кож¬нім. Мелодія з платівки. В сусідній кімнаті танцюють. Шум, шум, камбрбум. Платівка крутиться в сусідній кімнаті, бо Данило п’яний. Він лежить зв’язаний на кухні, його нудить і він кри¬чить: камбрбум. Танго камбрбум. Танго: під палючим сонцем Камбрбум. Камбрбум відтоді великою літерою. Танго, майор шукає склянку, танго.
— і двері до сусідньої кімнати навстіжень. Туди пнуться, бо там Валюшка. їх ґее дурх веґен Валюшка. Ґіб мір Валюшка,
кричить майор-арієць, шукаючи склянку. Стася звеліла: знищити дойче швайн. Але всі пнуться в сусідню кімнату, бо там Валюшка. їх штребе ді Валюшка цу шауен. Все, крім неї, це радіуси до неї. Все інше, що не є Валюшка, тяжить до Валюшки. Характери, барви строїв, усе тяжить. Повислі краплини п’янкої рідини, зеленої рідини і сяйво скла, все тяжить, усе тільки ра¬діуси. Все тяжить, безконечні галузки від одного пульсу. Він б’ється, нагріваючи в собі зародки всього того несамостійно існуючого багатства.
— і він, Григор, не є тут сам по собі. Він — при щй-гВін лялька, маріонетка. Маріонетку рухають ниточки, прикріплені /^нШШШГтіучок м’якеньких пальців. Камбрбум, Камбрбум. До ніжних пучок м’якеньких пальців. Камбрбум, Камбрбум. До ніжних пучок м’якеньких пальців. Танго: чародайною лагуною Камбробумі, чародайною лагуною Камбробамі.

III
Балюшка танцювала, як майстер. Усі ми, остовпіли, скуп-чувались навкоЛО. Досить дурнуваті були в нас обличчя, МЦ сприймали від неї струм насолоди найчистішого ритму. Рух я* первооснова всякого дихання. Валюшка рухалась, як таємний електрон. Кожного, котрий ішов з нею в парі, як жриця, по-свячувала в дію божеського вогню. Кожний мимохіть ставав пір’їною тоді, коли вона легкою всевладністю тіла примушувала до чарівно-нелогічного випаду. Дурнуваті барани, круглі очі вирячивши, стояли ми тоді над самою розгадкою таємниці буття. Що є мистецтво, спитають нас. Несхибно відречемо; танечниця Валюшка.
IV
Першим підійшов прощатись Конопацький. Він був мо¬крий, як хлющ. Очі його зшаленіли до краю, але тримався чемно й повітав молодих коротко. Не спромагався на натяки, що їх більше або менше дозволяли собі інші.
Щоправда, на Валюшку це не впливало. Вона стояла на дверях передпокою, вона була пурпурна й розпахощена, вона була перед повним, як брунька у березні, розквітом. На все відповідала усміхом щирої, де-не-де лиш, може, підлакованої душевної ясноти. Сашка ж, який варнякав щось про право першої ночі, просто почастувала потиличником.
Генерал розпрощався галантно. Його подарунок був най- скромніший, найсимпатичніший: лейпціґське видання «Коб¬заря». А зовсім таки куртуазно пристукнув підбором об підбор ад’ютант Юшко, такий от собі мушкетер. Рух мушкетера окре¬слився чітко й красно, чітко й красно на контрастовому тлі: як¬раз відбувалася сцена виволочення знищеного Данила. І майор вивалився слідом, бо ще не заспокоївся, шукаючи споріднену душу, такий сентиментальний.
^Нолша була в дим и ну п’яна. Вона не дивилася в очі Гри- горові, але безперестанку шепотіла у вухо Стасі несусвітну ги¬доту. Гриша Нагель мав її вести додому. Він обернувся до мо¬лодих із порогу. В міру тактовний, у міру безсоромний, Гриша Нагель не порушив стилю. Григорові потис руку цілком щиро.
Стася дещо затримала господарів коло порогу. Шкода їй було виходити з ролі церемоніймайстерки. Вона ще стояла на площині парадних сходів, розмовляючи з Валюшкою й Гри- гором, і тому до передпокою й навіть до вітальні через відкриті двері набігло трохи холоду.
Клавдія відходила вкупі з Гаєвським. На щастя, Гаєвський не похмурнів до кінця, бо пощастило двічі або тричі здорово зарисувати. На мить Григор віднісся від своїх дум, стояв і ди¬вився на приятеля. Гидка вдача Гаєвського виявлялась і тепер, у погляді, роздратовано-глузливім. Це вже такий постійний ви¬раз нутра. Григор дивився й думав. Але особливо нестерпні в нього брови, уперті, набряклі, і вся біда в тому, що Гаєвський
52

цс сам прекрасно розуміє. Григор стояв і всміхався. Зрештою, я к®0 ® Іжевського щось буде з Клавдією, то почалося воно не раніш6* безперечно, як цієї ночі, отож Григор з Валюшкою ма¬ють право дивитися на цю пару дещо по-батьківському. І це вже по другій годині, початок третьої, Валюшка договорювала останні ввічливості, бо це вже останні були з гостей. Григор стояв, спершись на одвірок, він повністю перебував під владою почуття, про яке годі виразно скласти суд: збудження чи втома.
Він упіймав себе на тім, що не може відірвати погляду від яскра¬вої ніжноти н шкіри, отам, у завітному місці між кучерями та вушком. Одним словом: камбрбум, малою літерою.
— Камбрбум, — сказала Клавдія.
— Камбрбум, — сказав Гаєвський.
— Камбрбум, камераті, — піднісши руки, пошанувала їх Ва-люшка.
Григор мовчки вклонивсія. Вони лишилися вдвох.
/ХЛр*» І \Д/ у\ Фл
І . І V
Вони лишилися вдвох.
Він зіперся на двері. Вона перейшла повільним кроком че-рез вітальню, поправила килим, підняла серветку, струснула, поклала на край столу.
Він здригнувся.
— Тобі холодно?
Вона підійшла до нього, поклала була йому руки на шию, але потім зняла. Він глянув їй в очі, побачив її вії: вона дивилася вділ.
Він обхопив її стан, і вони пішли, розмірено ступаючи по килиму. Визволившись вона від нього, підійшла до столика з квітами, відсунула трохи вазу від краю. — Гарні? -1 глянула на нього нарешті.
-Що?
-Що?
— Ні, я питаю: що?
-Ти?
— Що в мене в очах?
І Бісики.
— Фу, ти недобрий.
— Янголятка.
— Камбрбум?
— Камбрбум.
-Любиш?
-Так.
— Правда?
-Так.
— Милий мій, справді любиш?
Вона засміялась і сховала обличчя в нього на грудях. Він поцілував її кучері в тому місці, де вони ховали маківку голови.
Він упіймав отой куточок рота й поцілував його. Вона ска-зала:
53

“Ще.
Він цілував її, не відриваючись. Виборсавшись скрикнула: *
~ Ти сопеш і не даєш мені дихати.
Він відійшов до каміна.’
— Ти образився?
-Ні.
— Не кури, нехай тут посвіжішає повітря. Тобі не холоді,(
— Нь » *’
— Ти не образився, що я сказала: не кури?
-Ні, не образився.
Вона подумала.
— Ні, ти чимсь, незадоволений. Може ти сердишся, що я ц роблю стриб-стриб? Але я так утомилася. Взавтра я зроблю стриб-стриб для тебе, довгий, дві хвилини. Просторовий стриб. стриб, добре?
— Люба моя, — сказав він.
Вона знов підійшла до нього.
— Цьом!
Він поцілував її.
— Кямбрбум?
— Камбрбум.
-Любиш?
— Так.
— Не любиш?
— Чому?
— Не знаю чому. Не до вподоби тобі.
-До вподоби, люба, ну, чуєш.
— Цілком?
— Цілком. Вона подумала.
— Я знаю, що ти гадаєш собі про мене. Але я не така, як усі вони. Хочеш, я доведу тобі. Ось!
Вона показала йому Кобзаря, що тримала за спиною.
-ЛюБатГгмояглЮба, — сказаввінзворушений.
-Любиш?
-Так.
— На, почитай мені щось ізвідси. Мені подобається, коли ти читаєш.
Він глянув на розгорнену сторінку, побігло сітчаткою очей: думать, сіять, не ждать— він завагався. — Нехай краще взавтра, — сказав він. — Як хочеш. Ні, краще сьогодні, — сказала вона.
Він сказав:
— Краще взавтра.
— Як хочеш.
— Не будемо зачиняти вікна до ранку, — сказала вона звучно, — І
нехай віє до спальні холодюка, на наше ліжко, як на тих поляр- і
ників, що зогрівають один одного тілами своїми.
Опам ятавшись, вона знов швидко сховала обличчя в нього на грудях.
” Ну? (не підводячи голови).
54

-Що?
— Що далі?
__ Ти зморена?
-Так.
— Може б, лагодитися вже до сну — —
Вона подивилась йому в очі й засміялася промкненно.
— Ти вже хочеш спати?
— А ти? Ні, я хочу ще трохи зачекати —
_ Зачекати — чого?
— Зачекати, аж ти захочеш спати. Побути тут із тобою, по¬гомоніти.
— Ну, то погомонімо.
— Погомонімо.
— А як я захочу спати?
— То підеш до спальні.
-А ти?
-Як хочеш.
— Ти лишишся тут. Спатимеш на канапі. Добре?
— Добре.
— Ну, то сідай. Погомонімо. Я можу ще хвилин десять.
— Погомонімо, люба.
Вона вимкнула світло, звинула чорну запону на вікні.
— Про що ж ми говоритимемо?
— Про що хочеш, люба.
— Яка чудова ніч, мій пане.
-Так.
— Чи відчуваєте.ви красу української ночі, мій пане?
— О, так, панянко.
— Цієї чудової лютневої ночі, що?
— Так, так, панянко моя.
Раптом звелась вона на рівні ноги.
— Ні, ходімо зараз. Ходімо вже. Ходімо вдвох.
— Чи хочеш спати?
— Так, я хочу вже спати.
На порозі спальні вони затримались, і він знову поцілував її. Вона відкинула важку пухнату ковдру на ліжку.
— Бачиш, — сказала вона, — це наше ложе. Подобається?
Він сказав:
— Завелике. Занадто м’яке. Занадто багате.
Він сказав:
— Я ніколи не спав на такому ложі.
— Але подобається?
-Так.
— Знаєш що, — сказала вона, — а тепер мені захотілося курити. Він мовив:
— Це сьогодні, а в майбутньому не слід.
— Таж тютюн впливає на голос, — сказала вона, — а що мені голос, коли Я танечниіід-
-■ Проте, — сказала вона, — я й сьогодні не куритиму.
— Але чому! Сьогодні можна, ось маєш запашну цигарету.
55

— Мадярську?
— Мадярську? Ні, це румунська.
— Жовта?
— Жовта.
— Руда, я б сказала.
-Р)Да.
— Камбрбумувата. Закамбрбумиста. Типове камбрбумізув ня, або як там ще. Ні, не стану курити, мені перехотілося. М покамбрбумилося. що хочу, але вже розкамбрбумилось. Сі,‘
— Розкамбрбумилось.
Він сховав коробочку до кишені.
ВІН глянув на СВОЮ ВІДНИНІШНЮ дружину, глянув І зад и ви Не }1 Як лебідь, стояла вона у світлиці, випростана, біла, велична, маленький китайський божок.
— Ти китаєчка, — сказав він.
еспанка.
Йому захотілося вклонитись ЇЙ НИЗЬКО, НИЗЬКО. Він ПІ. дійшов до неї.
— Ти китаєчка. — сказав він.
— Так, — промовила вона, — тепер ти можеш уважати —
Але він тільки нахилився до краю її сукні, взяв його мі*
пальців, поцілував, як мантію королеви.
Вона глянула на нього згори.
— Ти будеш дивитись на мене, як я роздягатимуся, — спитала вона просто.
Він підвівся.
— Як хочеш.
— Добре, дякую тобі. Ти хороший, я так і думала. Піди ж до вітальні та принеси вина у двох келехах. Тільки приходь не ра-ніше й не пізніше, ніж тобі б хотілося прийти.
Він уклонився й вийшов.
У вітальні було поночі. Він мацав напружено рукою, шукаючи посуд, і від цих рухів ніби легше ставало в його душі, як наллятій плинним золотом урочистого співу. Він надумав був викурити тут цигарету, але відкинув це бажання й знов поклав коробку до кишені. Лише надпив кілька краплин вина зі склянки.
Тримаючи в кожній руці по келехові, ступив до спальні. Вона лежала в ліжку й дивилась на нього. Кучері розсипались по подушці, він бачив її шию та самі верхівки плечей. Вона ле-жала спокійна, врочиста, дона чекала.
Він схилився коліньми на килимок при ліжку з келехами в обох руках. Вона не витягала руки з-під ковдри.
Він спитав:
— Ти лягла, не розібравшись?
~ Ні, — відповіла вона, — я роздяглася зовсім.
Він приставив келеха до її уст. Вона підвела шию й витягла губами кілька крапель. Вони пили по черзі з одного келеха, другий він поставив долі коло ліжка.
— Я роздяадася.зовсім, — сказала вона, поклавшися знову головою на подушку.
56

— А чи будеш ти дивитись на мене, як розбиратимуся, — за- ано спитав він.
— Ти можеш погасити світло, — сказала вона. — Отам коло рей. Ні, за портьєрою.
Він знайшов вимикач. Стало темно.
— Де ти? — спитала вона.
-Я тут.
— Чом ти не йдеш до мене?
— Я йду вже.
Він погладив її кучері.
— Ти притиснув мені волосся, боляче, — сказала вона.
Він відняв руку.
— Сідай тут, — сказала вона. — Отут ближче, я посунусь.
Вона стиснула його руку й притягла до себе.
— Лягай же, — прошепотіла вона. її уста були гарячі й сухі.
— Я заплющила очі, — сказала вона.
-Чому?
— Бо вино мене розморило.
— Ти хочеш спати?
__ Так. Трошки.
— То засни, люба, к Добре.
По павзі вона озвалась:
_ Маленький мій.
— Що, люба?
— Я засну трохи, добре?
— Добре, люба.
— Ти не сердишся?
— А ні ж бо.
— Я трошечки-трошечки, і Добре.
— Ти теж лягай.
— Добре, я ляжу.
— Тільки не засинай.
-Ні, ні.
— Хоча хвилин з десять теж можеш подрімати.
— Гаразд.
— Але не більше.
-Ні, ні.
— Ну, то я — спатоньки.
— Засни, люба.
— Камбрбум, мій коханий.
— Камбрбум, дорога моя.
Тоді вона притягла його голову до себе і прошепотіла йому у вухо своє найтаємніше, найсвятіше слово, яке навіть у темряві не наважувалась вимовити вголос. Він відповів їй теж шепотом. Вона сказала йому ще щось, і він відрік так само ледве чутно.
Так вони, ніби перснями, обмінялись таємницями та сти снули одне одному руки.
По тому вони заснули.

VI
Тс, що вчені називають гальмуванням центральної нервов • системи, є сон. Природа цього явища далеко ще не Вивчен ‘ Відомо, що в різних особистостей викликають сон різні гальмц’ зовнішні або внутрішні. Одні можуть заснути тільки в цілко витій тиші та тьмі, інші, як от один перський шах, — в яскраву му освітленні й пекельному шумі.
Багато людей страждають на безсон. Багато на надмір^ сонливість. Є сни маріння, сни мрій, сни бажань. Є ще й жах¬ливе явище: сонна хвороба, щеплювана мухою це-це. Гіпнотич¬ний сон так само спричинюється різним людям різними засо¬бами: тих присипляють, гладячи по голові, цих — гладять по спи¬ні, ІНШИМ лоскочуть п’яти, ще ІНШИМ повторюють без кінця Те саме слово, речення
Але на якийсь один відтинок двадцятьчотиригодинної доби припадає гальмування свідомої праці тисяч і мільйонів мозків. Тоді їх скуто в однім великім колесі. Тоді частина людства ба¬чить споріднений сон. Неначе струмки з різних джерел у море, пливуть численні приспані нерви Й нервовості В отверту прірву загальної нірвани.
Наступає друге буття. Владне й незриме вільно йде бездон-ними рурами мозків, зліплених докупи солодким молоком ча-рівника. Вільно йде, ніби струм дротами, протинає густоту вод, суцільність суходолів, твердь державних кордонів. Несе волю одних до вух других. Сповіщає про боління атомів з одного краю ген на другий.
І хто зна — якби настала така мить, що сон людства однієї пів-кулі дотривав би, аж поринуло б у сон людство другої півкулі, — хто знає, на що спромігся би вселюдський геній, прокинувшись від того всеземного сну.
А тим часом, поки спить одна половина людства і бачить уві сні злото, кров і зраду, чує райські співи й несамовиті вигуки, друга половина тверезо трактує те, що присвоїлось їй напе-редодні, надаючи цьому раціональної форми вчень, ідей, теорій та догматів.
І тому хтось із сонної половини мусить бути насторожі. Хтось жертовний, вибране між багатьма офірне ягнятко. Хтось, чий сон був сьогодні разючий та простий, як пророцтво. Хтось, на кому, поминувши тисячі й тисячі інших душ, надихаючі паль¬ні заграли, ніби на струнах полишеної у степу кобзи. Хтось, кого ангел з міртовою гілкою благовіщення застукав затиснутим у кварталі великого зруйнованого міста, закинутим у цяцьковану зірками казочку, зануреним у струмінь пахучих любощів. Хтось, кого досі називано Марією, Жанною, Григором, хтось, хто, будь стане Богоматір’ю, будь дівою-звитяжицею, будь лісовим щез-ником з обсмаленим вовчим ім’ям Гриця Печеного, — повстане від сну і полишить отця й матір свою і піде вперед, не маючи сили противитися голосові, що в ночі прозріння простромив його, як трихвостий з вогню меч.

VII
Григор підвів голову, сів на ліжку й прислухався до Валюш»
„иного дихання. Треба було робити все так, щоб Валюшка не пробудилась, отож — цілковита безшумність.
Якусь хвилину він ще вагався, але повільним, невблаганним пухом закрив ковдрою той отвір, з якого дихало на нього ніжне тепло її тіла. Босими, худими ногами став на паркетну реаль¬ність простору й часу.
Було дуже трудно знайти в темряві свої речі, скинені в різ¬ний час та різним настроєм. Черевики ось тут, але скарпетки намацано тільки після п’яти-шестихвилинних зусиль. Не мож¬на, ніяк не можна, щоб вона пробудилась, отож — цілковита
безшумність.
Зодягтись, але ще без черевиків, він випростався. Потім нахйлився й, упіймавши їх за шнурівки, виніс перед собою крізь двері до вітальні. Зачинив двері за собою до того стану, в якому вони не пропустили б світла, але ще не встигнули клацнути зам¬ком, -1 тепер він мав змогу ввімкнути електрику.
Швидко затемнив вікно.
Поклав на столик із квітами чистий листок паперу й почав випростувати на ньому бганки, бо опанувала його думка, спри-чинивши небажану внутрішню зупинку. Думка була зовсім не-сподівана, він уявив собі обличчя Валюшки. М’якенький носик, постать у рівній мірі мініятюрна й повноформна- і заборонити собі думати про це було б боягузливою втечею, а роз’ятрювати видиво — хоробливим самокопирсанням. Що ж робити з собою?
Він заходився розв’язувати питання швидко, рішучими засобами, по-військовому, підганяючи себе, але все ж таки це відібрало ще добрих десять хвилин. Зрештою, він так і не при-йшов до сталого висновку. Він тільки дав собі слово, що ду-матиме над цим усе життя, а тим часом заходився швидко пи-сати/ш$ііівидко, ніби викладав на папір готові, складені й тиж-нями завчені речення. Інколи дія є справді краща за знатТят- —Та~разом із тим було це нове. Ніби чийсь гук чужий намаг- нетив його руку. Він швидко дописав, ні на хвилю не переста-ючи дивуватися сам собі.
Тепер було вже все готове. Він сів на стілець і взувся. Пальто й капелюх у передпокої. Що ще? Цигарки в кишені. Так. Він крутнувся на одній нозі й спинився обличчям до спальні. Чи перехристити її перед відходом? Він не здавав собі добре спра¬ви з того, що означає цей символ і як він сам до нього ставиться, проте вирішив, що — так, краще перехристити.
Трьома пальцями правиці він накреслив у повітрі знак і водночас, без боязні впасти в гістерію, дозволив собі ще раз уявити її обличчя.
Потім він ступив до передпокою, вбрався у верхній одяг. Вийшовши на площину, притис пальцем скільки можна язичок американського замка,Д тоді безшумно зачинив зовнішні двері.
Останній міст позаду попеліє. Він збіг сходами вділ і швидко пішов засніженою вулицею.
59

VIII
‘Полковник Дробот саме нахилився до грубки, щоб піп нуги до Неї, коли в шибку щось іззовні злегенька вдарило підвівся й підійшов до вікна. Відсунув трохи чорну папер0 запону: до скла з того боку прилипла невеличка снігова куль ^
Полковник вдивився у вікно, але зі світла нікого не ^ побачити у вуличній темряві. Тоді він вимкнув електрику.
Тепер він розрізнив навудиці людську постать. Полковий мешкав на поверсі, йому довелося спуститися сходами й р0.| чинити парадні двері, замкнені для нічної години. Перед стояв Григор.
— Чому ж саме до мене, — спитав полковник, як вони в* розсілися по фотелях.
Григор глянув на коротко підстрижені під самим носом пу. сики. З очей полковникових зяяла на нього заспокоєна, доціЛь на мудрість стількох виправ та кампаній, і Григор рішуче знав, що відповісти. В замішанні він навіть підвівся, щоб іти.
— Добре, — спинив його полковник рухом руки, — я інакше поставлю запитання: чи думаєте ви, що я людина, до якої можнц звернутися по розв’язання.
Григор потер собі чоло. Його неначе осінило.
— Ну так, пане полковнику, — майже вигукнув він, — я думаю це. Тобто, я вважаю вас за таку людину.
Полковник замислився. Трохи нахиливши голову, взяв він зі столика люльку й набив її.
— Ви курите?
І, незважаючи на те, що тут же поруч на столику лежали сірники, він розчинив дверцята грубки та набрав повну лопатку жару, розкішної смаги, що з неї віночками виходили вогники.
— Треба папірця, — сказав полковник. Так, папірця. Григор втягнув запашний дим, раз і вдруге, і тоді вже від його цигарки розпалив люльку полковник. По тому полковник висипав жар назад до грубки. Полковник сказав:
— Але чи ви приготовані? Чи можете, не вагаючись, пере¬мінити життя, що обіцяє стільки втіх, на життя, що не обіцяє нічого, крім виразної перспективи скуштувати кулі?
Григор усміхнувся.
— Мене хвилює—Так, пане полковнику, я готовий до цього. Мене хвилює одне: чи вірите ви, що людинаможе-на-щесь на-важитись підо впливом побаченого сну?
— Ну, — сказав полковник, і навіть рукою махнув. — Життя є сон, і сон є життя, одне без одного неможливе, і одне з одним так переплуталося, що часом годі відрізнити. Але ж — це не Україна пісень. Це Україна найбруднішої чорної роботи. Вва¬жайте.
— Гаразд,—сказав полковник.—Узавтра подумаємо, що з вами робити. Тепер мусите спочити. Йдіть до тієї кімнати та виспіть¬ся гам добре на канапі. Я там не палив сьогодні, але, може, це для вас і краще.
60

ІЬигор підвівся.
— Ще одне, — сказав полковник. — Чи маєте ви чуття гумору?
— Гумору?
— Так, гумору. Гумору, що стоїть понад добром і злом, понад ов’ю й залізом, понад правдою і брехнею.
цілком щиро дивлячись полковникові в очі, відріж Григор:
-Так, маю.
Полковник знову замислився. Тоді всміхнувся.
_ Це добре, — сказав він, — це саме головне. До речі, що ви написали в листі.до-вашої дружини?
—іьигор звів брови.
— Ну, так, чим ви пояснили причину несподіваної розлуки?
-А, це!
Григор відсунув запону і побачив, що вже займається на світання. Він згадав, як-то писав того листа, але тепер на нього давило щось ніби кам’яне.
— Що ж. я зйрехав їй, Я аатаїв-істиину причину.
І відчуваючи, що чинить зараз щось неймовірно жорстоке, щось таке, що безнадійно перекидає всі його дотеперішні уя¬влення про життя, про людські вчинки, він, ставши вже на по¬розі сумежної кімнати та скидаючи на ходу піджака, присилував себе все-таки до спокійної усмішки і сказав:
— Я збрехав їй, — сказав він, — я написав там, що маю невигойну хворобу.

Категорія: Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.