Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Перед днем грядущим

Він вийшов з дому і обережно ммвяообоюдрері
Н-І аклсгі він випростав плечі і так стояв деяким час обищ. Ваша падай з неба на землю через його ^ вежо. Ііаі він швидко мфпиа
Ошвз тривай проїхав перед носом другого. Він не реагував. Пвиии і ні її пгіптп пттт Випти. Польські вигуки. польську Він т гсвтшряві збіг східцями з бульвару, всього раз вехлкзтвшвск на ающнт: перед церквою, де ще два кроки — і велика вглщя. Трамваї перетинати дорогу. Місяць між гнида, ми титрами Гпт Нілстрч виринали люди, переважно з тгммули але бон й без усмівюк, дуже швидко наближались дообяпчя і знавали, даючи місце далі. Він не піднімав коміра, рпш) в ргкавичщ раз V раз торсався крисн капелюха, де буди іраді. Нілиря виринали люди. Люди і трамваї.
Перегинаючи через калюжі, він обійшов узбіччям пішо- ходів півколо і вийшов до трамвасво? зупинки. Вона чекала на шжо в навомт широкому нанизу плащі і в новому госіровер кому каоедюшгс
— Справа вирішена. — сказав він.
Вовадавилась на нього, не відповідаючи. Він стояв над нею иошлагою тінню. За хвилю вона простягла до нього обидві руки. Якийсь час він тримав їх у своїх, крізь рукавички відчуваючи, до вони луже иацні.
— Гправа вирішена. — сказав він тихо, нахилившись до неї. Вовадостмла очі долу >оан ледь-ледьтремтіли. Потім вона
швш на нього і сказала:
-Воно довготривало.
— №. — сказав він. — яких півгодини.
— Ні. не взагалі а дія мене довго тривало.
-Для тебе.
— Дія мене і взагалі дія —
-Дії —
— Так. дія всіх вас Але то нічого. Думай про себе. Тобі вид* нпне. Я стараюся не думати. Я боюся, що почну думати, а це — Тільки як же —
-Що-
— Ні. нічого. Я думала— Ні, нічого.
62

-Ооооню, промовив він і замислюся. — Скажи, ти трохи упровадиш мене.
-Так.
‘Додмрая.
-Так.
Він ошдівсі. Люди навколо них ршлкя. всідаючи до трдовая>. Було їх на перший погляд безнадійно багато, але все¬редині • трамваї вони обидва пройшли вільно вздовж і навіть сіди кож> вікна, коліньмі до колін. Вона почала була вирівню¬вати поли картатого плаща повільним рухом руки, але не довела до вивершення.
Дуже багато людей, сказала вона, намагаючися роздиви¬тися крізь скло вікна.
— ТЬ так здається. — сказав він. — Цієї пори завжди більший
Р**- „ . ^
Німець через прохід у блискучому кашкеті МОВЧКИ дивився
на неї. Очі його буди цинічні, але губи дитячі.
—Ти помітив, у них такі глупі фізіономії, — сказала вона.
— Тихше. — сказав він. — багато з них розуміють.
— Так. — мовила вона. — В усіх. Майже в усіх. У шпальних теж. хоч я багато їх не бачила.
Трамвай деренчав затишно, ПО-ДОВОЄННОМУ. але в усмішках і гомоні людей була тривога.
Тривога осіннього листя, вперше посиланого снігом. Сніг тут же. Нерозбірливіш. Багато калюж від ніг. Промоклі дошки. Дощечки.
Він випростався.
— Хіба це вже двірець. — спитала вона, напівпідводячнсь. Ні. але він хотів зійти зупинкою раніше. Так краще. Вона
мовчки погодилася. На вулиці, серед людей, взяла його попід рук\; бо було темно. Місяць був між клоччям хмар. Трамваї деренчали. Він спинився.
— Тут, — сказала вона.Так. я хотів би, — сказав він. — Я мав би ще перед тим умовитися. Тут краще. Все одно, дві або три зайві хвилини, це — Краще тут.
— Добре, — сказала вона. — Я пройду з тобою ще два кроки. Ще кілька кроків.
Ідучи поруч, вона тримала руку на його плечі. Спинившись, він відчув, як пальці ного стиснулись.
-Добре, я вже далі не йду.
Вона притулилась до нього. Він. майже не перериваючи, рахував: вісім — вісім — вісімнадцять. Вона промовила:

-Ні.
— Торішнім борщем. Правда, гарно. Торішнім борщем.
— Так, — сказав він і в думці додав: вісім-вісім-вісімнадцять.
— Прощай, — сказала вона.
-До побачення.
Він відірвався від неї і ще раз оглянувся: розширений дзво¬ником плащ, гостроверхий капелюшок.
63

— А знаєш, — сказала вона здаля, — а знаєш, як ми його ця. звемо.
Він спинився.
— Так — — Ольгою. Ольга буде.
— Ні, — сказала вона, — Ярославом.
Він ступнув крок до неї.
— Ні, ні, — сказала вона, — не йди. Це я так. Тобі вже пора. До побачення.
-Так.
Він постояв.
— До побачення.
Він пішов і перед мостом ще раз обернувся: далеко, темно, непорушно, дзвоником плащ, гостроверхий капелюшок.
На мості він тільки на одну мить сп’янів, коли схрестилися промені з фар двох зустрічних авт. Він склав руку в рукавичці дашком над очима і пішов просто, не стиняючись, не хита¬ючись, просто до двірця. Промені з авт падали на його підошви, що раз у раз рівномірно зносилися вперед. Підошви кидали на пацелю вмираючі жмутки відбитого світла. Вісім-вісім-вісім- надцять. Чуєш, сурми грають. Хлопці, хлопці, соколята, вісім- вісім-вісімнадцять. Пас ауф, менш. Два погляди, схрещені фари авт. Хлопці, хлопці, соколята. Німець обтріпує рукав. Треба й собі. Слизько. Хлипко. І тут трохи більше вогнів. Двірець. Хтось його сторожко взяв за рукав.
— Ага. Добрий вечір.
— Я прошу вас мені пробачити, — сказав професор, — але я мушу, я не можу не сказати вам кілька слів, щось дуже, дуже важ¬ливе. хоч воно, може, вас і розгніває.
Він глянув професорові в очі: гостра борідка, капелюх, як Рябкові вуха, худюсінький. Добрий. Чи добрий? Мабуть.
— Чи ви маєте нічну перепустку, пане професоре, — спитав
він.
— Я мешкаю тут зразу, ось тут.
— Початок одинадцятої, вважайте.
Добрий,’ мабуть. Людяний. Дуже людяний. Шкода. Кому кого шкода. Не треба. Оминути б. Ні. Упертий. В людяності впертий. Слухати. Вуха виключити. І слухати.
— ваші блискучі здібності. Я не раз говорив знайомим: чудо природи, чудо Боже. Це про вас я так. Ви поет, Ярославе Володимировичу, — даруйте, що так до вас, у вас не вживають, але в нас прийнято, — ви поет, Ярославе Володимировичу. Ви поет. Ваша справа-образ, великий, вічний, холодний, надхнен- ний. Повірте мені, не існує більшого злочину, як втручати поета в боротьбу ґвельфів і — —
Назвати Ярославом. Ні, Ольгою. Якщо буде хлопчик. Ні Ольгою. Буде дівчинка. Треба. Так щоб зробити. Зрештою, дурниці: як це можна зробити. Дурниці непрощенні.
— Пане професоре, — сказав він і спинився. — Пане профе-соре, мене ж ніхто не втручає.
— Як то ніхто. — Професор звів брови.
— Як то ніхто.
64

— Мене ніхто не втручає. Я сам. Мене ніхто не підбиває на небезпеки. Я сам. Мене ніхто не посилає на смерть. Я сам.
_ Ах, Ярославе Володимировичу, — сказав професор, ніби ковтнув чогось гіркого. Пожував губами. Поворушив лев’ ячими вусами. Пожував. Скривився. — Вибачте мені сердечно, але так виречені речення я не момсу інакше класифікувати, як звичайну,
І то негідну вас, деклямацію.
— Так, — сказав професор. — деклямацію. — Але ж я поет, ви самі сказали. (Він невпевнено всміхнувся.)
— Ну, то що з того.
— Кому ж декламувати, як не поетові. Декламую собі потроху.
Він озирнувся. Але це все були звичайні заклопотані вермах- тівці.
— Пане професоре, — мовив він тихо й повільно, — пане про¬фесоре, знаєте що. Мені трудно про ці речі говорити, але ж ви людина розумна. Ми з вами у двох сферах мовити б. Я ніколи не збагну вашої психіки, а ви —
— Неправда, Ярославе Володимировичу, — так само тихо про¬мовив професор. — Ви людина теж розумна, якщо вже нам на компліменти, ви добре розумна людина, щоб збагнути, що те, що ви якась диявольська гординя, якийсь мазохізм ризику, бо —
Бо не кажете, для підлітків молодшого віку. Тут не те. Тут, мож¬ливо, можна ж жити сьогодні, нюхати цей місяць отам і не вто¬ропати. що вони ж кожен спротив — Сили, сили збережіть, Ярославе Володимировичу. Ваші сили потрібні всім, потрібні нації, коли хочете. Невжеж ви не розумієте, що вони кожен спротив у зародку здушать, і за одного розстрілюють тисячами.
Я розумію: інсургенти, де Валера і так далі — але ж там зовсім, зовсім інше. Зовсім, зовсім інше. Отямтесь, Ярославе Володи¬мировичу. Це не супротивник, це просто масовий винищувач.
Професор дивився просто йому в очі.
— Я не тхір Ярославе Володимировичу, — сказав професор, — не бійтесь, я не тхір. Я теж свого часу ризикував життям, і був на дуже далекому засланні. В тисяча дев’ятсот шістнадцятому році. Нічого. Не в тому річ. Треба вміти доцільно важити жит¬тям. Бо коли злетить ваша золота голова, повірте мені, півень навіть не кукурікне. Бо не та доба, інша доба, Ярославе Володи¬мировичу. Отямтесь, Ярославе Володимировичу. Залишіться, не йдіть.
— Ні. (Він задумливо похитав головою).
-Залишіться.
-Ні.
“Залишіться, кажу вам.
-Ні.
-Спиніться, не йдіть.
-Ні.
— Отямтеся, поки не пізно.
— Нема з чого отямлюватись, пане професоре.
Знов професор пожував губами. Знову лев’ячими вусами. Криси капелюха нависали на обидва вуха, а він мовчав і дивився в очі.
5—5-1042
65

-1 все таки це інша — це інша сфера, пане професоре
ТІЛЬКИ—ВИ кермуєтеся ТІЛЬКИ ДОЦІЛЬНІСТЮ. Ми ЧИМСЬ І
Доцільність — так. визнаю її. € ще щось, проте, над доцільні^ 4 І Віра. Кров. Пн. Жага. Непоборна туга. Не знаю. Не моясу * І значити. Щось, що велить над усі накази людські. Над уС} І борони. Дужче за смерть. Нехай же нас розсудить з вами істор^ І пане професоре.
І знову зморщилось обличчя професорове, і вуса під, слнся.
— Декламація. Ярославе Володимировичу. Фраза і деі^ мація. Невже вам не соромно, вам, людині з таким поетичні/ І смаком.
— Так. маєте слушність, пане професоре. Мені не слід буЛг І висловлюватись так пласко. Я просто не мав часу зосередитись щоб оригінальним образом визначити те, про що в лоб і 0 ’ І верто говорить утерта фраза. І все ж таки, вдумайтеся: нас р^ судить ніщо інше, тільки історія. Погодьтеся, пане професор,. І
Він усміхнувся, приязно і трохи сумно. Взяв професора ^ І руку.
— Погодьтеся, пане професоре, погодьтеся і до побачення Професор не простягав руки. Він сам потис йому руку і ступиь крок до бічного ВІЙСТя. Постояв хвилину І ТОДІ ЗНОВ обернувся І до професора, що стояв непорушне при стіні.
— Я маю тут, пане професоре, — сказав він, порпаючися ру. І кою у внутрішній кишені плаща, — я маю тут дещо, може візьмете І і принагідно передасте.
— Кому, — спитав професор.
— Кому-небудь. Байдуже кому. Нікому спеціяльно. Це отако собі. Може, в себе збережете. Може, віддасте комусь.
Він простягнув складений учетверо папірець, аркуш паперу. І При цьому він ще раз легесенько стиснув професорові руку.
-Добре,-сказав професор. — Гадаю, ви бодай тут, у цій смузі, І не ризикуєте.
— Ні, я тут абсолютно не ризикую. Тут я барон фон Штайн- І гайль, російський барон німецького походження.
Професор стояв і дивився на бічне вийстя, що було немов самотня пащека малого, впертого, ненажерливого звіряти. Іля- І нувши на годинник (за чверть одинадцята), професор підійшов І до входу, щоб було світліше. Папір був новий, його зігнуто від- 11 разу по написанні і більш його ніхто ще не розгортав. Професор | перший.
«Ви прагнули свободи для всіх, — прочитав професор, — і ви стали рабами вашого прагнення. Про Вас потім скажуть, що І ви хопгіли зробити рабами інших, а самі були свободні».
«Ви добровільно втратили Ваше ім’я, — прочитав профе¬сор,-щоб безіменно загинути, виконавши під дитячими псевдо- І ні мами свій обов’язок. Про Вас потім скажуть, що ви не заслу- І гукали на довір’я, немає бо довір’я до безіменних».
«Ви втратили ім’я, — читав далі професор, — щоб довести всьому світові велич спільного всім вам імени, щоб довести сьо-
66

ку світові, на що здатний великий поневолений нарід, який потоваришував з усіма, собі подібними. Про Вас потім скажуть, що Ви продалися ворогові, щоб за його допомогою стати вож¬дями».
«Тож ідіть, — прочитав професор по хвилі, — ступайте вперед, ні на хвилину не забуваючи, що Вас не чекає жодна подяка. Мало того, — читав професор далі, — ще бо настане час, коли не буде такого наклепу, якого не стали б чіпляти до пам’яті по Вас. Це станеться тоді, коли гризтимуться за Вашу спадщину. Тоді кожен буде зацікавлений докричати свою участь у вашому ділі, а вашу участь будь-що знецінити. Це станеться вже по Вашій смерті. І то¬му ступайте вперед, і навіть тієї миті, коли вмиратимете, пам’ятайте: ніхто не подякує і ніхто не згадає добрим словом».
Професор підняв вуса вгору. Повз нього проходили пере-обтяжені похідним вагарем — спітнілі й наївні — вермахтівці. Вони йшли до вийстя.
«І тому, — прочитав професор далі, — ступайте вперед тільки ті, хто не має нікого, від кого б хотілося сподіватись на добре посмертне слово. Ступайте вперед тільки ті, хто ясно здає собі справу про пам’ять по собі неголосну і про славу свою неви¬мовну. Ступайте вперед тільки ті, хто не боїться бути знищеним рукою ворога і хто не боїться бути оббріханим язиком друга. Ступайте вперед тільки ті, що усвідомили марність свого чину в очах загалу. Ступайте вперед тільки Ви, що не надієтеся по¬бачити вивершеним ані одне з діл своїх».
Професор дочитав і опустив разом з рукою, не складаючи, папір. Потім склав. Потім глянув на годинник. Потім тихенько пішов.
Спинившись на березі пішоходів, він розірвав складений папір. Тоді ще раз упоперек. Він знав, що кидати таку річ небез¬печно, тим то зіжмакав папір і запхав до кишені, щоб при нагоді викинути. Перебігаючи ще раз думкою прочитане, професор мав би розгніватись, але він не дозволив собі цього, бо був стоїк. У рівному настрої перетнув він вулицю, ступаючи лискучим ас¬фальтом. Перед ним і відразу за ним пробігли, наздоганяючи одне одне, двоє авт.
Досягши протилежних пішоходів, де вже була брама його мешкання, професор ще раз передумав прочитане, не все, лиш клапті, окремі речення, суть окремих речень. Тут він міг би пу¬стити сльозу, бодай одну сльозину, але не зробив цього, бо був раціоналіст.
Професор встромив ключа. Ключ не обертався. Ключа тре¬ба б віднести взавтра до слюсаря, нехай подивиться. Професор зробив ще кілька зусиль, аж двері, нарешті, відчинилися.
Професор обернувся ще раз до двірця. Двірець при йшовся йому з лівого плеча. Професор міг би стати так, щоб двірець вийшов йому на праве плече, як місяць, але віч, професор, не зробив так, бо ж не був, зрештою, містиком. Натомість він був абсолютно пунктуальна людина: било одинадцяту, коли про¬фесор замикав за собою двері на вулицю.

Категорія: Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.