Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Шість ліхтарів і сьомий місяць

Є. М.
Стець Германович закінчив вищу освіту року 1936. Його батьками були довгорічно прирослі до вартової будки залізнич-ники. Дитиною і підлітком він умів зразково свистати, зберіг цей хист дещо і в тому віці, коли вже вийшов з нього для всіх милий пан редактор. Найбезумовнішим же пашпортом на право обертатися в одному горщику з елітарними літераторами були, мабуть, його накріпко розсаджені по боках обличчя вилиці: в кожному випадку невдалого з чиєїсь сторони дотепу (будь про що) вилиці, ніби у змові з очима, недвозначно розташовувалися для вбивчої смішинки. Але смішинка ніколи не народжувалась. І це всім подобалося.
Тут, щоправда, зібралася не перших ліній братія. Коли він зайшов до харчівні, дещо поквапно, бо спізнювався, і ще на ходу виявляючи бажання поспішного знайомства з карткою страв, майже всі були вже вкупі. І були серед них підупалі, і був один навіть неголений. Жінок сиділо, здається, чотири.
— Можливі, — відповів Стець Германович на запит Завадов- ського про вірші. Це було між іншим. Розмову вів Богдан Оле- сич. Він, самозрозуміло, драконив ліричну розперезаність. Во¬но було б, може, й дотепно, коли б не в сороковий раз. Стець Германович наполегливо доконував ріденький суп.
— Є, є щось у нашій пісенній поезії, є щось питоменне і, так мовити, присуще, — сказав пан Полова, набираючи на виделку теплої моркви.
-Аж ні, — відрік Богдан Олесич і сіпнувся. — Аж ні. Інерція зледащілих літературознавців. Зледащілих або боязливих. Чому, поетом бувши, я мушу конечно ставити перед моїми почуттями фольклорний вигук. Невже органічне в мені тільки фольклорний вигук.
-Дрібні помідори в супі, — розжовуючи юшку, сказав Стець Іерманович.
— Огірочки, — нахилився до нього Дозьо Марцишак.
— Помідори. Зелені. Дрібно січені, — сказав Стець Германо¬вич.
— Ні, — мовив Богдан Олесин, і він ривко струсив попіл цига- рети, причому трапив не до попільниці, а на деревоту столу. — Глупа столітня байка мені не закон. Інакше на якого біса. Ми вже створили європейської мірки власні міста.
75

— Тк сам, либонь, з півдесятка, — сказав Завадовський, вки- даючи йому до рота хлібну крихту.
-1 ні один з нас ще не оспівав місто як треба, — сказав Богдан Олесин.
Він витяг з рота випадком пережовану крихту, подивився на неї і кинув під стіл.
— Трубадуром порода в нас Роман Дробот, — рубнув пан Крук
— Що ото ти їв другою стравою, — спитався Стець Іермано- вичуДозя.
— їж смаженину з галушками, дуже здорово, — сказала через стіл Василинка.
— З кльозами, — сказав Завадовський.
-Я, я,—зітхнув коротенький Федорчук і витяг руки В сторо¬ни. — Був собі німець.
Андрієвський сказав:
— Дозьо ззів вісімнадцять язиків. І задоволений.
— Він не сам їв, — помалу почав Гарнич, — вони їли удвох: він і його рак —
— Ти знаєш, — сказала Василинка до Стеця Іермановича, — сказала тобі щойно ти, і аж злякалась.
Антося всміхнулася. Стець Іерманович глянув на її ліве вухо. -А що з ним, — спитав він, очима шукаючи стравоноски. Богдан Олесич пахнув в його бік димом.
— З ким з ним.
— З Романом Дроботом.
— Дуже бідує, — рубнув пан Крук.
Завадовський сказав:
— У великих нестатках, майже голодує.
— Так, я бачив його тижнів два тому, — підхопив і Дозьо. — Він дуже хотів меду.
— Меду, — сказала Василинка і сьорбнула-з кухля пива.
— Меду, — ствердив Дозьо, — природного меду. Він казав, це його єдиний порятунок, бо недужий.
Андрієвський сказав:
— Ну, коли б ти був поніс йому меду — —
— Дозьо наодинці з медом — почав помалу Гарнич.
— Яка, все-таки, тяжка буденна доля поета в нашому недосконалому, недобудованому суспільстві, — мовив пан Поло¬ва, мрійно граючи очима і шукаючи в нагрудній кишені зубо¬чистку.
— А талант із перших, — сказав Богдан Олесич.
— Талант могутній, — погодився Завадовський.
— Першокласний талант, — рубнув пан Крук.
Ніяк не йшла стравоноска. Стець Іерманович обернувся до сусідів. РОМАН ДРОБОТ. Звісно, урбанізм тут аж ніяк ні до чого, але поет є поет, і що поет, те справді поет. Він сказав:
— Це правда. Чи він у таборі.
— Ні, він на приватці, — відрік Дозьо, — в Н.
— Справді, — сказав Стець Германович. — Я думав, він тут.
— Ні, він в Н., — сказав Дозьо.
— пилова,
сірника.
^ _ Ні» — сказав Стець Германович і глянув туди, де могла бути
стравоноска
— Високий, — сказав пан Полова, — високий і вузькогрудий.
О вздовж пересічене помітною зморшкою. Я зустрічався з У Празі- Отаке довге підборіддя. н _ Так, — сказав Стець Германович, — я бачив його десь на треті. Підборіддя не здалось мені таким довгим.
_ Довге підборіддя, довге, — мотнув головою пан Полова. — Талановите довге підборіддя.
_ Талант із перших, — сказав Богдан Олесич.
-Талант могутній, — погодився Завадовський.
— Першорядний, — рубнув пан Крук.
— Це правда, — сказав Стець Германович і обернувся, бо нарешті підійшла стравоноска.
— їж смаженину з галушками, кажу тобі, — сказала Василинка через стіл. Вона вже підводилася.
— Може, справді язик узяти, — завагався Стець Германович і
глянув на неї.
Завадовський сказав:
— Цунґе. По-тутешньому: цунг.
— Айнмаль цунг, — мовила стравоноска, витинаючи з хар¬чової картки.
— Я, я, — зітхнув коротенький Федорчук і теж підвівся. — Був собі німець.
— На все добре, — сказав Богдан Олесич, картинно простя¬гаючи руку. Неголений був саме він.
Стець Германович напівпідвівся. Он воно що, подумав раптом він: дівчина поруч Антосі — це Леся, директорова донь¬ка. Цікаво, він раз у раз дивився на неї. Яке миловидне обличчя, подумав він зразу. Яка непрострільна глупота, подумав він за хвилину. Почуття сливе вороже бухнуло в ньому, коли тиснув її руку. Вона зовсім не красна, як казано, він негайно віднайшов хиби: широкі брови, і зуби її кінські. 1 глупота непромокальна: вона сиділа, як скитська Афродіта. Тільки тоді, коли всі ре¬готали, коли вже не можна було не сміятись, вона ледь-ледь по¬казувала зуби, але не душу показувала, а так, як мати вчила, пані директорова. І ні слова ні в що не встромила. І ніби ніщо її не обходило.
У самотині Стець Германович доїв обід. Почуття досади в ньому не минуло, і коли він ішов головною вулицею в напрямі ратуші. Він спинився проти вітрини універсальної крамниці, і він думав, що от вона прощалася з ним, а не здала собі справи, що він це саме він, Стець Германович. Звичайно, його дратувало не тільки це, але це теж дратувало. Її усмішка належить і усім, і нікому. З нею вітається і прощається не особистість, не Стець Германович, а один з восьми або дев’яти, або одинадцяти авто¬матизованих штаноносів, що їх ще зрання планується обдарувати усмішкою. І усмішка ні до чого не забов’язує і нічого
77

иг нислоклюс. Тоскно. Він спробував уявити ЖИТТЄПИС двадцятилітньої істоти, аж до того менту, як виходить во ‘ І заміж. Наприклад, за нього, за Стеця Германовича. |-‘ І
На вітрині стояла картинка, малюнок новочасного т пером аза з тих, що поприходили оце з війни та з полону. (V І Германович трохи стиснув щелепи, роздивляючись на матері’1* І паспарту. Він пригадав, що має в течці великодні листівки Га^ І Мазепи, але витягати їх на вулиці незручно. Одразу ж він згадап І що йому треба лінійки, доброї лінійки з поділами.
Перед другим вийстям він затримався. Входячи, щораз І доводилося притримувати глуху запону, але тепер назустріч страшенно помалу вилізав старий з двома ціпками і з жовтим и показниками сліпоти на обох руках. Одразу за Стецем Герма_ новичем стояла тоненька молодичка, але він не міг пустити її вперед, бо за старим виходили, і теж страшенно помалу, аж чо- І тири грубі літні жінки. В ту мить, коли він вишикував обидва величавих своїх плеча по змозі простою лінією, і молодичка чемно всміхнувшися, проходила щільно повз нього, щоб негай- ! но ж застрягнути в новій купі людей, він подумав, що тут люди вміють приховувати запах поту. Його пестливо торкнулась гума її плаща. Він знову пригадав оту Лесю, але накоротко і вже без І злоби. Наступна думка, сливе без павзи, була про редактора Вереса.
Потік людей був густоплинний. Тільки дуже поволі-волі МІГ він переставляти в натовпі то одну свою ногу, то другу. Редак¬тора Вереса він повинен побачити обов’язково сьогодні хоча б уже тому, що взавтра забуде анекдоту, якою має з ним по¬ділитися. Він попросив пробачення в дідка перед собою, що йому мало не на спину наступив, такий він був приземий, але дідок не почув. Щодо анекдоти: її розповів нині вранці земляк, але походить вона, мабуть-таки, ще з тридцятих років. її стиль.
Це такі лінійки. їх безліч, та, здається, всі чисто роззявленої роботи. Він детально уявив собі обличчя чоловіка з зав’язаними очима — в анекдоті. І все ж таки він не всміхнувся. І все ж таки він глянув на продавальницю, бо здалось йому, що він усміх¬нувся, і вона могла бозна-що подумати. Він акуратно брав кожну лінійку в руки і підносив до зморщених брів. Редактора Вереса він повинен бачити обов’язково сьогодні, бо й, крім анекдоти, є важливі справи. А поділи на лінійках карбовано неможливо, просто неможливо. Як погана робота на серійних черевиках.
Він штовхнув чолов’ягу праворуч, що був нижчий від нього на два носи, і зараз же попросив пробачення. Редактора Вереса могло й не бути дома. Чи візьме він лінійку, запитала його про- давальниця. Звичайно, він може бути вдома, а може й не бути. Коли повісив слухавку без відповіді, то можеш трохи зачекати, але можеш і одразу зняти її з вилки, бо ти не знаєш того, що робиться на другому кінці дроту. Так ще Саша Цалкін вчив. Чи візьме він лінійку. Можливо, але тільки з чемности. Дякую. Нема за що. Ні, просто слід змовчати.
78

Стсць Германович виштовхався в потоці людей, наче якась надвишка над вишикуваними. На вулиці нахилився і 1> грі пав собі праву холошу. Лінійка недобре вляглася в течці, ° невдало проковтнутий макарон, він ухопився двома паль- *!К и але тільки за другим разом вловив ту частинку, що посу¬нься і відмикає. Редактор Верес мешкав звідси за квартал.
Він спинився коло вітрини поруч. Тут рекламоване усе стійке та тривале: ліжка, стільці й ослони. Редактор Всрес, ма¬буть таки вдома. Чи купити собі такого вічного ослона. Для цього треба мати один бецугшайн, моментальний, як вода Ге- оаклітова. Кінець кінцем він міг би відкласти сьогоднішню візиту, та дуже вже хочеться поділитись анекдотою. І він аж обернувся і зсунув брови: до того нестерпно вило авто, гвал¬туючи брук пролетної вулиці.
Авта скакали одне за одним, майже слідом, і щочетверте вило диким голосом, але без варіяцій. А вже дослівно з кожного вилітала та сама ритмом і значенням свистова симфонія, ске¬рована до білявих жінок на пішоходах. Біляві жінки посувалися з дитячими возиками і без них, але всі з господарськими тор¬бами. Вони були вбрані в сині, брунатні в горошок, брунатні з іскрою і в ясномалинові сукні. Одному одноногому і одному зов¬сім безногому юнакам дуже струдко переноситися в юрбі бі-лявих жінок. Літні люди, зодягнені за останньою модою дев’я¬ностих років, ведуть дещо окремий таночок здовж байдужих будинків. Вулиця виходила просто до ратуші, і там через міст до соборної площі. Поламані ребра мав собор, і він не мав даху, але ліва його вежа ще по-старому мережила просьбу до неба. І темнішало небо, над усім бо сідало сонце. А за деякий час, як його намальована заміна, виходжав місяць.
Авта скакали одне за одним, посиплювало їх сяйво ліхтарів на дротах. Вони скакали й тарабанили, майже слідом, і на них ніхто не зважав, хіба що на перехрестях. Стець Германович ішов попід будинками, після того, як уже вчетверте не застав редак¬тора Вереса вдома. Він ішов поквапливо, і ввесь час назустріч ішли казкові від ліхтарів біляві жінки. І місяць був у перспективі вулиці за ліхтарями, він світив останнім на краю світу світичем.
Коли Стець Германович не застав редактора Вереса впер¬ше, зовсім тим не перейнявся. Попросив пробачення, зсунув брови і почимчикував до бюра. Він мав кілька рукописів до правлення, ото перших півгодини працював у чарівному на¬строї і не перериваючи. Виокруглювати писання давалося сьо¬годні щасливо. Потім йому спала на думку дивна річ.
Він підвівся з-за столу, дуже поспішно склав папери, готові й неготові разом, і вхопив течку і розгойдав її. При виході він стикнувся с Дозьом, але ніяк не міг з ним затриматися, хоч тому й дуже хотілось попатякати. Подзвонивши вдруге під дверима, Стець Германович один раз глибоко відсапнув.
Коли йому знов сказано, що пана редактора немає, він швидко збіг сходами і попрямував до Завадовського. Тут він перебував рівно сім хвилин, а вийшовши, одразу явився до
79

Васнлинчиного батька, пана Гарути. В родині професора М. ц; був теж рівно сім хвилин, розповів свою анекдоту, але без зка!’ ного морального задоволення, і, не справивши враження, по^ шукати далі.
Він вирішив, що редактор Верес уже тепер може бут, вдома, але може ще й не бути. На всякий випадок він дав соб- простір і вийшов за місто. На віллах якусь часинку стояв перед парканом, що з-за нього пінилася невгамовна квіт-рр^Кп визна черешні. Величезна краса, подумав він, і йому на миті стало приємно, що природа не має в собі ніякої краси, лиш його спрагле ідеалу око її видобуває. Тоді неспокій його почав зр0. стати чимдуж. Він збагнув: кіно, єдине місце, де ще може бути редактор Верес. І тепер він ще раз пішов, ще раз пересвідчився що редактора вдома немає.
Терпляче пересидів він фільм, у двох місцях навіть захо. пився. Але під самий кінець патентованого видовища подумав таке: ніскільки не хвилюється, наприклад, рідна редакторок сестра панна Ганнуся, дівчина з гострими очицями, дівчина з гострим підборіддям. Насилу вирвавшися з кінонатовпу після закінчення сеансу, він став на вулиці осторонь і перечісував зором живе оце стоноге двигло. Потім він побіг знову.
Стець Германович ішов головною вулицею. Квадратовою долонею відбивав він від вуха стрекіт авто. Назустріч, над ку¬пами людей, над вигаданими головами людей височів місяць, місяць уповні. Стець Іерманович простував з течкою в одній руці, а в мозку в нього відбувався вибух, тугий вибух, тугий безлунний вибух.
Людина виходить вранці з дому, думав Стець Германович. Неймовірна в плескатій своїй підлоті річ, думав він. Що важать наші розмови про соціальність людини, коли людина, виходячи вранці з дому, криво провалюється в океан. О, поруч борсаються тисячі й мільйони істот. Кожна живе похапливим життям, але які ж усі вони біло байдужі до людини, що вийшла вранці з дому. А тим часом, за коротку мить між початком діяльного дня і ви¬ходом місяця після кіносеансу, людина, що вийшла з дому, рівно сто разів може підбити й підкинути тілом своїм авто. І рівно сто разів їй на голову впасти може лункий шматок даху. І рівно сто разів у харчівні вона може не розжувати скла в куснику ков¬баси. І рівно сто разів її можуть у груди вразити обертові двері від сліпого поштовху стрічного. 1 рівно сто разів може вона послизнутися на пішоходах об скоринку з огірка. І рівно сто разів може вона замордувати собі зорові нерви, глянувши бли¬зько на працю електрозварника. І ще рівно сто разів вона може потрапити на зуби урядовцеві, урядовцеві однаково, чи людина повітового мірила, ачи світового.
Стрйшанебезпека чигає на людину цивілізованого міста. Та людина міста не втікає. Вона не втікає від тих ста разів по сто на одну днину, так думав Стець Германович. Не втікає і не хоче втікати, думав він. Людина тільки має право, одне право, одне незаперечне боже і людське право, право на те, щоб коли
80

оі!а, вийшовши вранці з дому, не повернеться в нормальний час, то щоб хтось другий в океані, всією істотою, всім помислом, безумовно, безпощадно полишив свої справи в стані безруху, а виправився на розшуки, на допомогу. Бо різьбяр Бог вирубав перву людину і одразу другу. І друга була друг. І сам Бог вкорінив для перволюди ни древо дружби. І саме цього божого І ЛЮД¬СЬКОГО права людині відмовляють. Вбачають усю провину в людині, що вийшла вранці з дому, ба не сказала, куди йде. Вва¬жають, що для розшуків існує поліція, що цього досить у копиці взаємозобов’язань. Я заперечую такий стан речей, сказав Стець Германович. І я заперечую, хоч би тут що, сказав він, і від сьо¬годні перечитиму з послідовністю. І я заспокоюсь, поки не зна¬тиму, що скоїлося з людиною, яка вийшла з дому і не прийшла, і я не маю права наказувати рідній сестрі людини і найближчим знайомим, але я маю право наказати собі не заспокоїтись, аж ніяк не заспокоїтись, ніколи більш не заспокоїтись долею лю¬дини, що вийшла з дому і не повернулась, хоч вона, людина, мені ніякий не родич і ніякий недруг, просто знайомий, просто людина, з нею приємно інколи помінятися дотепом, простолю¬дина, ніяка не близька людина, просто людина.
Він спинився на хвилю. Його наливав круглий відчай. Він спинився на хвилю і застукав кулаком у каменицю, просто в тупий матеріял стіни. Прекрасним міг би бути світ людський, сказав він. Ми самі держимо його непорушно гидким, сказав він. Гумове, гордовите, що пройшло повз нього, тільки огля¬нулось. Але вже наступний пішоходець притишив ходу. В чому річ. Або: що вам. Він виразно вичув позад себе жіночий голос і слово: нерви, нерви. Слово нерви було глузливе. Він навіть не озирнувся. Один узяв його за плече. Саме бажання констатації: звідки ви походите. Поличкування почуттів, сказав він по-сво- сму. Бітте? Рознесення зойків по параграфах, кажу я. Він ви¬простав плече і посунув капелюх ближче до лоба. За ним якийсь час ішли ще два хлопчаки. Він спинився і дав їм дрібних гро-шенят. І пішов далі. І ноги, печені й томлені дниною, прилипали тепер до скарпеток, хоч перед відходом він вимив їх у содовому розчині. І авта налітали одне на одне, але без катастроф, тільки тріскотіли, і вулиці лягали у вулиці, але як припасовані одна в одній китайські кульки. І Стець Германович ступав по тортурах своїх нечуваних, і він вирвався з головної вулиці і завернув у бічну, і побіг за ним тільки місяць, і місяць ходив за ним і ви¬ходжав у перспективі кожної рівнобіжної вулиці, а тоді і застиг у нього над правим плечем, сокіл мисливця.
Зовнішні двері вже замкнено. Доводилося когось триво¬жити стороннього, Стець Германович не знав достеменно, де дзвінок до редактора Вереса. Він натиснув там, де могло бути, приблизно правильно, рахуючи кількість поверхів. Хвиля по¬рожнечі. Дві. Три. Чотири хвилі порожнечі. П’ять хвиль — Десь клацають двері, хтось — Редактор Верес мешкає так, що коли відчинять двері, буде видко війстя до мешкання. Ключ уві¬ходить до шпари. Ключ пробуджує шпару. Ключ гомонить із
6 — 5-1042 81

“парою. Шпара бурчить. Ключ наполягає. Шпара опиоа Ключ перемагає. Шпара спорюється. Двері відчинено €ТЬс51 На дверях стояв редактор Верес.
Редактор Верес стояв у нічних капцях. Його сестра п Ганнуся, виглядала з горішніх дверей, дівчина з госто***1* очицями, дівчина з гострим підборіддям. Редактор Верес шматочок булочки, і навіть сяйво місяця не могло приду* здоровецької квіт-рожевизни його круглощокої ПИЧКИ. Т»
— Властиво кажучи, нічого, — сказав Стець Іерманович Маю до вас тут дещо, але, мабуть, уже на завтра. Ви коли вдом »
-До першої пополудні, — сказав редактор Верес і почухав собі лікоть.
— Вже я вп’яте до вас нині, — мовив Стець Іерманович, гой- даючи течкою.
— Так, так, я казала братові, — промовила згори панна Ганнуся. — Я ж казала тобі, правда, що приходили пан редактор
-Де це ви були, — спитав Стець Германович, розглядаючи його.
— Еге, де був, — мовив редактор Верес і засміявся таємничо.
— Відгадайте.
— Взавтра, взавтра, — сказала панна Ганнуся.
— Нехай вже взавтра, — погодився Стець Германович і махнув течкою.
Редактор Верес замкнув двері. Вулиця знов стала вулицею. Вулиця була маленькою бічною вулицею з разочком ліхтарів на дротах посередині. І так само разочок ліхтарів висів над пе- ретичною вулицею, що була маленька і бічна, але з місяцем у перспективі. І на цій вулиці, що на її ріг вийшов Стець Герма¬нович, як і на попередній, ляскоту й вискоту авт зовсім не було чути, а перехожих траплялося дуже мало. Йшла одна дівчина. Йшла з важкою, мабуть, торбою. Стець Іерманович сливе про¬йшов мимо і — враз спинився. Спинилась дівчина.
— Так пізно, — сказав Стець Іерманович, гойдаючи течкою, зсунув брови і знов розсунув.
І дівчина теж його впізнала, хоч познайомили їх щойно сьогодні.
— Що там маєте в торбі, — спитав Стець Іерманович.
— То, власне—то так, — сказала Леся, директорова донька.
— Щось добре.
— Так. Ні, то так. Я шукала за тим ціліський день, аж мусіла-м їхати до £.
— Були в Е?
— Оце щойно з поїзду. Тут ніде не могла дістати, мусіла-м їхати аж до Е.
— Ловка прогуляночка. Що ж воно таке.
— Та то, власне —
— Щось добре. Щось солодке.
— То, власне, мід.
Авто вичвалало з-за рогу, свиснуло на них, помчало вниз попід ліхтарями, де не взялося на забутій вулиці. І Стець Гер¬манович ковтнув повітря. Невже ж він — — Що перевірити

— Відчайдушні, — сказав він на авто.
— Власне, — сказала Леся, безтемпераментна дівчина.
_ ви так любите мед, що за ним на край світу.
_ д. ні ж. Я, власне — то, власне, не для мене мід.
Уже не треба було перевіряти. Стець Германович уже й не в значити ніяких точок, сказав навмання ніби протибічне, а яйшл° таК’ ц^° т’льки сокирним способом вичервонив справу:
_ Та воно не так то й далеко, — сказав він з метою злагоди. — Ми трохи тут розледачіли, — сказав він далі, наплітаючи думку. — Ми відзвичаїлися від наших верстов. Тут усі кінці вимірюють пиНами в межах десятка, чи так. Пересічно ж година божа «зди от до якого-неоудь Н., приміром.
Трохи зашарілася дівчина під ліхтарем. Це було гаслом. Тоді Стець Германович промовив одним видихом:
— Маю до вас сердечну просьбу.
— Прошу пана редактора, — сказала дівчина і глянула йому на краватку.
__ Ні, — сказав Стець Германович, — я не пан редактор. Я був ним удень і буду взавтра вдень. Тепер я просто один смішака, то має сердечну на вулиці просьбу до дівчини.
— Прошу дуже.
Знов трошки зашарілася дівчина. ї Стець Германович теж дещо зашарівся, промовляючи:
_ Прошу дуже першій знайомій людині, що стрінете взавт¬ра, сказати не добридень, а кобри день.
— Кобридень. Що то є кобридень.
_ Нічого не є. Просто один раз сказати замість добридень кобридень. Чи обіцяєте.
-Я, власне —
— Обіцяєте.
— Обіцяю.
— В порядку. Ще. Найближчої неділі запевняти, що це субота. Чи обіцяєте.
— Власне, я —
— Обіцяєте.
-Ато, власне, для чого.
-Як вам пояснити. Воно не так легко. Щоб згадати, як нині ми з вами трошки погарячились. Г — щоб не так уже аж надто , соромитись, коли часом хочеться побути трішечки людиною І навпаки. Чи обіцяєте. Я теж скажу комусь кобридень і теж на неділю субота скажу. Чи обіцяєте.
— Обіцяю.
-Знаменито. А тепер прошу перерахувати ліхтарі до кінця вулиці.
Вона, нарешті, не витримала. Глянула на нього — і засміялась. Але було це (гіп, гіп, ура) зовсім не те, що вранці. Сміх був тепер цілком випадковий, сміх йому. Щоправда, за особистий сміх довелося заплатити.
І в ЦЮ мить його міцно розсаджені вилиці збіглись і в змові 3 очима вистрілили смішинку, маленьку, тоненьку і тепленьку
ц
83

смішинку; вперше на житті. Вона не знала. Вона не знала свідчила факт з людиною. Вона не знала, бо думала про інщ0 ^1
І вона не знала, що Стець Германович помітив, як вона Нес° I мохіть поглянула на його коротке, майже бульдожаче підк^’ І ріддя. °-
— Отже, — промовив він.
Вона знов засміялася, стаючи на місцевому інтересі.
— їх небагато, — сказав він.
— То мусіла бим іти кавалок убік, — сказала вона.
— Прошу мені дати ваш мед.
Він узяв торбу вільною рукою, а тоді переклав її в ту, Яіс^ 1 тримала течку, щоб було разом. Вони помалу пішли поруч. І
-До самого кінця вулиці?
— Так, тільки доти.
— За переїздом вже не рахувати?
— Ні, за переїздом не треба.
Вона спинилась.
— Я вже виджу, що їх є шість.
— Прошу переконатися.
— Вже виджу, що їх є шість: один, два, три, ото — чотири, І там п’ять, шість —
Вона замовкла, глянувши на місяць.
-Дякую, — сказав він.
— Прошу дуже, — сказала вона.
Він відділив торбу від течки, зважив у кулаці й передав їй. І
— Добраніч, пане редакторе, — мовила вона. — Дуже мене І було приємно запізнатися.
— Мені рівно ж, — сказав він і торкнувся її руки.
Якусь хвилину вона думала. Потім глянула на нього ще раз І
— Кобраніч, пане редакторе, — сказала вона.
-Кобраніч, це підходить, — відповів він і підніс над головою
капелюха.
Він пішов поквапно вниз до переїзду. Переступаючи першу лінію, він уже не стримувався: висвистав мелодію, що так любив від дитинства.
Вже по той бік переїзду спав йому на думку рядок з Романа Дробота:
Зогрій ятання, вчоловіч, але ввінчай — самоборінпя.
— Гарно, — сказав Стець Іерманович. — Там далі ще є щось подібне, і римується гарно: неждано й зі смаком. Гарно. Гарно, що в нас є такі поети. Гарно, що в нас є такі поети, про яких хочеться думати.

Категорія: Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.