Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

[Відвідини «На горі»]

Тема цього, не зовсім звичайного, інтерв’ю: відчайдушність, відчайдушна працьовитість.
Після п’ятирічної перерви мені довелося минулого літа зно¬ву побувати в Европі. У Німеччині, зокрема, я зустрівся з ста¬рими відчайдушпо-працьовитими друзями, подружжям Ко- стецьких, Ігорем та його дружиною Елізабет Котмаєр. Вони, як відомо, провадять видавництво «На горі», — тихий, упертий труд у маленькому франконському селі, поруч з містечком, що стає славним тільки один тиждень на рік завдяки своїм музичним фестивалям.
Року 1955 з’явилась перша книжка видавництва: вибране з Т. С. Еліота, в перекладах кількох авторів. Дальша продукція йшла удвох напрямах: публікація творів модерних поетів україн¬ської еміграції та випуск у світ перекладів із світової літератури, так новочасної, як і старої. За шість років діяльности видавницт¬ва вийшли збірки Барки («Трояндний роман», перша частина появленої пізніше в Нью-Йорку великої поеми «Океан»; видання «На горі» містило оригінальний текст і паралельний німецький поетичний переклад Елізабет Котмаєр), Зуєвського, Марти Ка- литовської, Лесича та Віри Вовк. На оригінальну прозу видав-ництво зважилося щойно минулого року, випустивши мінія- тюрний роман Віри Вовк «Вітражі». З перекладів, крім Еліота, вийшли до цього часу вибори з Лорки, Езри Паві їда, Клср та Івана Ґоллів, вибір з прози та есеїв Казиміра Едшміда, Вайлдова «Саломея» (наново зредагований переклад Богдана Лепкого), першою ж чергою — Шскспір, автор, особливо люблений «На горі»: пристосований для сцени переклад трагедії «Ромео та Джульетта» і перший повний український переклад сонетів. (На виході вже під теперішню пору — січень 1962 — довгождане ви-дання Осьмаччиних перекладів «Макбета» і «Іенрі IV»). У му-зичній серії випущено перводруком «Missa Qecumenica» Гре- чанінова.
Крім того, видавництво опублікувало три іншомовні книги: вибір з Езри Павпда у перекладі польського поета Єжеґо Немо- йовського, заприязненого з видавництвом, схоластичний трак¬тат цікавого середньовічного письменника Ричарда Сент Вік¬тора «Benjamin Minor» в англійському перекладі іншого поляка, професора Станіслава В. Я нковського, ну й — книгу, що вже стала поняттям в українському й де-не-де в позаукраїнському світі,
«»Бесіда Юрія Соловія з Ігорем Костецьким та його дружиною Елізабет Котмаєр. Репліки учасників розмови позначаються скорочено: І. К. — Ігор Костецький, Е. К. — Елізабет Котмаєр, Ю. С. — Юрій Соловій. Ред.
95

л
«Weinslock der Wiedergeburt», великий вибір з української с часноі поезії у досконалих перекладах Елізабет Котмаер.
це, як то кажуть, мова сухих фактів.
Ми, однак, намагалися витримувати наше інтерв’ю «під rm глядом вічпости», ба — як натякає підзаголовок — в есхатол пчному плані. [Першопублікація розмови мала підзаголовок «Спроба інтерв’ю з додатком практичної есхатології». peQ і Есхатологія означав вивершення поодиноких творінь і творіщ,я в цілому. У християнському вченні це справа так званих «ос¬танніх речей»: воскресіння з мертвих, Страшний Суд і воздання кожному по заслугах. Звичайно, аж так далеко ми не сягали. На¬шим предметом була, як ми назвали це, есхатологія практична мовити б, ужиткова, тобто вивершеїшя речей, що лежить у ме¬жах людських сил. Ідеться про вивершення в атмосфері панів-ного сьогодні загального панічного настрою — з тим, щоб на¬строєві протистати, а, можливо, якоюсь мірою й запобігти ка¬тастрофі, якої всі так наполегливо очікують. […]
Юрій Соловій
Ю. C.: Еміграція, хоч тільки й дрібнесенька часточка українства, все ж має потенційні можливості утворити з себе соціяльно- економічну, політичну й культурну цілість. «На горі», видав¬ництво, яке існує на чужоземному ґрунті, своєю чергою, пов¬нотою незалежне від екзильних угруповань, а тим часом, зда¬ється, також розпоряджає потрібними даними, щоб стати річчю для себе чи річчю в собі, чи як там, — стати, одне слово, отим •сонцем у краплі води». Хотілося б, отже, по-перше, довідатись, як конкретизуються ці дані в матеріяльній базі (бо як же без неї!) і скільки часу взагалі матеріальна база такого нерентабельного підприємства може витримати?
І. K.: Вона може витримати до безконечності. Може ви-тримати з тієї причини, що вона… не існує.
Ю. C.: Не існує? Але ж друкарні платити треба?
І. K.: Звичайно. Друкарня дістає свою плату. Раз у раз із ве¬ликим запізненням, але таки дістає. Можна сказати, що кожне видання «На горі» має власну долю. Доля буває більш або менш сприятлива. Як правило, в останню хвилину з’являється до¬бродій видання. Добродії сповнені супроти нас доброї волі (по- йменно назвемо тільки п. Казіміра Едшміда, видатного пись¬менника, віце-президента ПЕН-центру ФРН, — решта, з скром¬ності, просить їхніх прізвищ не оголошувати), але їхні фінан¬сові спроможності різні, й через те до їхніх вкладів треба що¬разу додавати суми того чи того розміру. Звідки беруться додат¬кові суми, нехай читачі здогадуються, як хто хоче.
Ю. C.: Чи не йдеться в такому разі про щось, що можна б назвати
щоразовим чудом?
/. K.: Може бути. Ми, однак, досить далекі від того, що побу¬тове зветься містикою. Зв’язки між явищами відбуваються не у площині викликання духів, а у певного роду співдії воль. Наука відкриватиме закони співдії дедалі з більшою впевненістю, але вже й сьогодні можна цілком переконано ствердити, що» наприклад, супроти успіху здійснення у залежності прямої про-
96

ції перебуває ступінь безкорисности бажання. Провідна за- л|4а горі», на яку від початку стали обидва видавці й якої ** непорушно тримаються: не сподіватись ані копійки при- а^гку з видань. Ґрунт наших видань — диспропорція між «да¬ти» та «брати», абсолютний перекос на користь першого. Де- називає таку поставу ідеалістичною. Оскільки ми, однак, Надаємо, що добре бажання має в собі об’єм та вагу так само, як • хліб або вугілля, то нас варт називати радше матеріялістами. Варт уже хоча б на злість аматорам порожніх термінів.
Так чи так, у тих випадках, коли якась кількість примірників наших видань усе-таки знаходить покупця, ми розглядаємо це як чистий дарунок нам. Ви бачите з того (наше інтерв’ю офіційне, і через те у публікованому вигляді дозвольте вживати чемне звер¬нення, а не те, яке в нас має місце у приватних розмовах), — Ви, отже, бачите з того, що видання «На горі» мають без порівнян¬ня міцнішу реальну підбудову, аніж найбільш просперуючі з наших так званих комерційних видавництв. При всіх своїх шля¬хетних задумах і Вінтоняк, і Денисюк, хочуть вони чи ні, зму¬шені йти на компроміси — на компроміси з читацькою публікою. «На горі» тотально вільне від такого мусу. Ні, наші труднощі в іншому… Але у Вас чергове запитання?
Ю. С.: Так. І тут дозвольте повернути досить круто. Візьмімо загальніше. Чи, публікуючи свої книжки за певним планом і, либонь, також за певними відбігами від плану… чи так?
І. К.: Авжеж.
Ю. С.: Так от, чи, публікуючи книжки, «На горі» виходить ви¬ключно з мистецьких критеріїв, а чи Ваша (погоджуюсь і вжи¬ваю також чемної форми) — а чи Ваша діяльність вкалькульовує і насущні сторони світової ситуації? Наприклад: моменти етич¬но-моральні, світоглядові, політичні?
/. К.: Як би Вам відповісти? І так, і ні. Або краще: і ні, і так. Самим фактом публікації речей чистих, з мистецького погляду незаплямлених, ми переслідуємо мету всім, хто «іміяй очі й уші», подати на розгляд варіянт життя в оточенні безкорисного, безцінного, тобто в оточенні культури. А що вища загальна куль¬тура людини, загальна безкорисна настава її до життя, то шля¬хетніші й її етика, і світогляд, та й політична, зрештою, діяль¬ність, якщо людина такою діяльністю клопочеться.
Ю. С.: Вибачте, Ви сказали: культура — річ безкорисна, безцінна.
Як розуміти таке твердження? Ви маєте, поза сумнівом, духову культуру?
І. К.: Атож, культура, духова культура — безкорисна. Саме в розумінні безцінности. Коштує тільки те, що неуникненне для біологічного існування: їжа, одяг і — на жаль, досить часто — кохання. Тут-бо що дається, те й береться, ні більше і ні менше. У творенні культурних вартостей тільки дається, а не береться нічого. Реймський собор, гізехські піраміди, яванські Будди, Сікстинський плафон, Мона Ліза — не коштують нічого. Вони — безплатне, «безглузде» давання, данина людини на користь
7 — 5.Ю42
97

неосяжного, неуявленного ЦІЛОГО. Корнети ДЛЯ ЩОДЄНИог ВОТІННЯ з того — жодної. ^
Ю. С.: «Неосяжне і неуявленне ціле»! Добре. Але вдаймось л іншої сторони справи. Автор Мони Лізи, людина, здається, без- конкуренційної загальної культури, проектував, тим часом, ма-шини для нечуваного натоді масового нищення людей. Автоп перевиданої Вами «Саломеї», естетична культура якого стала приказковою, тим не менш заявляв, що естетика та мораль не мають між собою нічого спільного, — і заяві був особисто вірний мало не до кінця днів своїх. Чи не має, отже, духова культур;, сама по собі у формуванні людського духу певиих меж? Чи не тому якраз, що ціле нсосяжнсй неуявленне, пайрафінованіший естетизм і слизає раз у раз у найбездонніший аморалізм? І якщо воно так (а воно таки так!), то чи немає тут суперечпости з Ва¬шим твердженням про пряму взаємозалежність культури та гу-манности?
/. К: Є суперечність. Якщо дві сторони душі людської до¬тикаються одна одної тільки механічно, то, звичайно, прямої взаємозалежности не існує. Взаємовплив виникає щойно за умо- ви, коли взаємини кожноразові. Інакшими словами: неосяжне і неуявленне все ж таки можна і осягнути, і уявити, мобілізував¬ши в собі добру волю.
Ю. С: Ага, таки «останні речі»! Дозвольте тоді повернути ще крутіше. Значить — Бог?
І. К:. А чому ж ні! Поготів, що слово «Бог» лише тоді бен¬тежить або й відстрашує «модерну» людину, коли вона вимовляє його чистою автоматикою рідної своєї мови. Але зовсім інакша річ, коли вдумуватись у, мовити б, семантичні ряди, у глуздові, ба й у звукові (Хлєбніков!) асоціяції, що тягнуться від слова і, навпаки, до слова, вдумуватися в етимологію слова у різних си¬стемах мовомислення. Просимо, ось такий ряд: Бог — Бгата (офі¬ційна назва індійської держави: Бгарат!) — бгати — бганка. А бганка ж, в українській мові, це вже спіраль, зворот у четвер¬тий вимір, потенція, ступінь. Мозкова бганка, бганка у свідо¬мості, штовхавши до кінця речі, приводить до початку початків: Бог. Чергування мовомисленних та мовозвучних рядів неспо- відиме. Українське слово «кінець» має тотожний корінь із сло¬вом «споконвіку», логічно взаємовиключні слова мають глуздо- ву ідентичність. Або візьміть гебрейське слово Ягве, його зна¬чення: Я, Єсм, Сий, Сущий, Самосутній, Самодатний, Само- творний… Коли так званий матеріяліст говорить про са- мотворну й водночас невтратну матерію, він думає достотно те саме, що й так званий ідеяліст, тільки що з упертості тримається певної термінології. Ця термінологія розлетиться половою, коли и наука прийме остаточно тезу про часовість простору й просторовість часу. Неіснуюча суперечність між релігією та наукою самовиявиться, а тим і відпаде ґрунт для сперечань. Бо як, справді, можна сперечатися проти сутнього!
Ю. С: Отже, таки не містика, а просто більш або менш точне уявлення про іцаблювання, про «бганки» світового буття. То й з
96

„|0Ї розмови якось так виходить, що хоч круть, а хоч верть, а головна — і єдино справжня — проблема буття людської одиниці полягає в її взаєминах із Богом?
ІК.: Воно неминуче навіть для того, хто у грунті світобудови бачає безглуздя, а поза буттям — абсолютний нуль. Все одно й така людина сподівається на щось. Усе одно й така людина не може вміститися тільки між фізичними актами свого на- оодження й своєї смерти. Вона не може вміститись якраз тому, що обидва ці акти для неї неподоланні, що обидва вони зна¬менують неуникненні грані.
Ю. С.: Детермінізм?
ІК.: Аж ніякою мірою. Границі, рамки, їхня конечність — усе воно править за речі творчого порядку. Саме завдяки їм, рамкам, ми й дістаємо оту безконечну свободу заповнювати відстань між рамками чим завгодно. Богдан Бойчук десь висловився, мовляв, самий факт людського буття вже являє трагедію. Вислів містить і теоретичну, і практичну помилку. Наше буття — конечність, а конечність не може породжувати трагедію. Конечність тягне за собою щонайвище т. зв. «трагічну біду», яка, суттю, ніколи не має в собі природи трагедійного. Щира трагедія витікає з провини. А провина ж народжується у більш або менш свідомій (але конче свідомій) можливості вибрати між чимсь і чимсь. Трагедія постає — або не постає — не з того, що ми народжуємось і вмираємо, а з того, що, народжені та обмежені в часі, ми маємо спромогу жити й діяти у конфлікті. На наш погляд, трагедія людського діяння полягає не в тому, що має на думці Бойчук, а у чомусь дуже перспективному і, якщо завгодно, у чомусь, що розпоряджає необмеженою радістю творчости. Ми з Вами, зрештою, переконалися такої радости на виставі «Смеркання богів».
Ю. СІ: Радість наша була, справді, непідробна. Але… Ви не можете не погодитися, що переважна більшість людей боїться й уникає трагедії. Переважна більшість воліє спокій. Коли вона діє, то намагається не виходити за межі речей самозрозумілих: прохар¬чування себе й родини, ну й якийсь там мінімум розваг, від- нруження, відпочинку. Крім того, і серед людей, які сягають поза круг щоденного, є багато таких, що бридяться встрявати у злобу дня і вбачають глузд свого життя у прямому, не опосередкова¬ному, не переіикодженому турботами за інших стосункові до ото¬го незнано-знаного цілого. При тому я маю на увазі не тільки, мовити б, випадок Гемінгвея, душевні підоснови якого навряд чи надаються до точного визначення, а й таке ясне у своїй суті явище, як тин релігійної людини, яка провадить життя печерни¬ка, одшельника, анахорета і тим шукає виключно власного спа¬сіння. Тут, як бачимо, немає жодної трагедії, а через те, згідно з Вашим поглядом, — наскільки я його зрозумів, — немає й справжньо¬го життя, немає повноцінної співпраці з цілим. Що Ви нате?
І. К.: А от що. При наших спроможностях сприймати, вирішувати й відповідно діяти кожна ідея може мати вартість тільки тоді, коли вона, як ото називається у фізиці, переходить середовищем, переломлюється у середовищі. Культурне виро-
7

ствння «\значае виростання її лтдяности тільки тоді. ка І дана повнотою і зримо гявляс собі, що конкретно ховаєт?’ ^ таким загальником. як «вища мета». Так само Й з похідні того терміном «діяльність на користь цілого». Така діял^^Ч косп«е повинна дістати земне ім’я. Як на мене, то я сказав Ті ■Ю земне Ім’я ДІЯ провідної проблеми ЛЮДСЬКОЇ історії ЗВУчі^Л »боротьба за… ,г>-
АІ С: 3» вастя. чи ие так? Я шю на думці: боротьба за духове цагга, зі ят творчосте?
/. ЛІ- Авжеж. Але навіть д\хове. навіть найособистіше щао. ютрсбну опори та забезпечення.
*4 С: І *о може такс забезпечення дати?
/. А»: Влада. На мою проблему й становить боротьба за владс
Ю. С- Що-о? І Ви тюідпші? Та чн ж ос досить її. влади, вже біло в історії? Чи ж не досить »же того кривавого поту; того крамного не ■шва. що налипло на людській історії тнеячолїт- шкх «-р“”’ Чи не досить уже тих -ибнветв із-за рогу; отруєнь, жзтваиь т застінках, касових нищень, усього того найогид- шшого. що вгайдиик від боротьби за владу ?
І. К: О. так. досить. Такої влади вже більше ніж досить. Я ве про всі дгмаю. Я виходжу от з яких міркувань. Владарі н підвладні так чи так буди й будуть. Питання, отже, не про факт а про його проблемт (я й сказав, до речі: проблема влади, а не заюсть владиПитання стояло, стоїть і вічно стоятиме так хто і яким робо м здійснює владу.
А С-1? Хто. «ям робом мав би П адійснюватм?
/. А1 Той. хто застосування влади узгіднює не з — як Ви ввслов&гася — злобою дня, а з єдиним і відвічним людським тцдшшг давати. Той. хто владує тільки н виключно над до (ірпріципш вмзнавцями його авторитету. Щось, отже, наче ваші колишні кошові в поході.
Ю. С А його ставлення супроти ренті?
І.К.: Лоброзичдивий нейтралітет.
Ю. С Значить влада без примусу А ріб застосування?
/. А’.: Порада. Переконування. Аргумент. А найкраще: вичікування.
Ю. С: І в разі вспослуту?
І. Кі Нічого. Лишити в спокої. Лишити у спокої, не втрача-ючі нади, що вались таки зрозуміє й послухається.
90. С: За говорили про перехід середовищем, тобто про кон-
«реівість. яро хмк ім’я Як ім’я, то й ім’я. Назвіть же їх на
т *- тех- КТО мав б владуй ін над сьогоднішнім світом. Хто «сиг
і &: Ми з Вами, маестро.
100

дХ і’: Ми? Ми- трос тут присутніх? Над усім світом?
/ /С.: Над тією його частиною, меншою чи більшою, яка по- гТЬся владу визнати. І, звичайно, не тільки ми троє, а й ба- інших того самого кшталту.
ді. Сл Кшталту — тобто…
І д*: Кшталт)’, про який уже говорилося: люди, що за го- эоВНе завдання визнають не «брати», а «давати». До речі, така взада вартісна обоюдно, отже, й для самого того, чий авторитет визнають. Поясню на найдрібнішохгч прикладі, з власного до¬свід* Щороку я одержую десятки книжок від авторів на рецен- зік>. Надсилають знайомі й незнайомі, автори, мені цікаві й мені нецікаві, 6а й такі, що певний час тому ставились до мене вороже, мене «не визнавали*. Факт, отже, приємний, по-перше, тому що книжки надходять без спонуки, без будь-яких зусиль, обіцянок чи. не дай Боже, лестощів, залицянь до авторів з мого боку. >се стається само з себе, за законом, якому я з задоволен¬ням корюся. З роками вирівнюються несправедливості, завдані мені тим. що зветься в нас критикою, і взагалі тим, що зветься в нас громадськістю, — але вирівнюється, з другого боку, багато нерівного й у мені самому. Бо не штука любовно описати твір автора, якого любиш заздалегідь. Штука в тому, щоб приси¬лувати себе прочитати когось, хто тобі байдужий, дисциплі¬нованість читання перетворити на зацікавленість читаним, увійти у світ читаного, ну й — де тільки для того є хоч маленька підстава — полюбити його. Але й навпаки (і тут, може, найваж¬чий пункт для того, кого визнають за авторитет); ні в якому разі не дозволити собі полюбити щось тільки тому, що воно тобі з пошаною надіслане. Тобто: спромогтись не спокусити ані ав¬тора, ані самого себе на дисципліну взаємного рукомитгя. Ба¬чите, які чудесні речі! І скажіть тепер, що таке володарювання шкідливе!
Ю. С: А чи було вже щось подібне у всесвітньо-історичному вимірі? Чи робили так ті, хто мали владу не над поодинокою друкарською продукцією, а над життям цілих народів?
І. К.: Дуже мало робили. Ті, хто тримали в руках військо й поліцію, майже ніколи не здогадувались, як саме можна обер¬нути владу собі на щастя. Трошки більше було таких, які вміли бути щасливими, владавши не тілами, а помислами людськими, їх, зрештою, теж негідно мало — негідно з погляду кількості історичних віків, — але, пробі, саме завдяки їм оте накопичення кількости, либонь, і тримається купи. Коли мова про, мовляв Міцкевич у «Пращурах», «гасі сішг», то що ж… Франциск Аси- зький. Сковорода. Лас Касас. Антоній та Теодосій Печорські. Толстой — там, де він, за глузливим висловом Леніна, намагався «заступити попівство за посадою попівством за переконанням». Хто ще? Авжеж, найпершою мірою, річ ясна, Ґанді, найбільша людина від часів Христа. Негусто, негусто. Та, тим не менш, тільки «сим побідити».
101

Ю. С.: Можна одне нескромне запитання? Чи вважають шановні видавці «На горі», що вони таки розпоряджають потенційним правом на суд і ряд бодай у ділянці еміграційно? літератури?
І. Кл Не тільки потенційним, а й «кінетичним», — у тих палках, повторюємо, де ініціятива йде не від нас, а зо сторону Ваше запитання зовсім не нескромне, воно витікає логічно того, що висловив один з нас щойно. Але запитання, атож, таїТь у собі й спокусу гіпокризії для відповідаючих. Відповіді загронсу€ лицемірство двох родів: замаскування надмірного честолюбст¬ва фальшивою смиренністю, а, з другого боку, затушкування вдаваною скромністю дійсних власних сил та спромог. На щастя, ми, — як Ви це, у згоді з фактом, відзначили, — люди старші А вік це не тільки час, а й уміння відповідати на такі запитання без вихилясів. По-перше, отже, хоч як були б ми особисто об¬даровані, ми цінуємо себе не за обдарованістю (бо вона — справа старту, «фори», справа, залежна не від нас самих), а виключно тільки за спромогою її, обдарованість, перетворити у дію. Лю¬дина, якій щастить не тільки самій зробити щось більш або менш досконало, а й збудити в іншій людині потяг до до- сконалення себе, — така людина, нема де гріха діти, пишається з себе. У таких випадках говориться про законне почуття гордощів, і закон ламати ми не збираємось. Але, своєю чергою: тільки ми двоє, тільки видававши книжки, — ми, самозрозуміло, багато не досягнемо. Лише коли нам пощастить намовити по змозі більше талановитих інтелектуалів приготуватися до ролі варягів (тобто так, як про «варягів» говориться в літописі), і коли б у всіх частинах земної кулі постало по змозі більше осередків, з яких «владарі» платили б щедру данину «підвладним» (а не навпаки, як воно звичайно водиться), то тоді, як легко зрозуміти, гор¬дощі наші були б виправдані не тільки суб’єктивно, але й об’єктивно, Платонівська республіка мудреців (про неї мріяв і Пастернак), яка без сліду витиснула б із світового обігу тепе¬рішніх владарів з подвійною мораллю й прикладанням права чобота скрізь, де для того трапляється найменша нагода, — така республіка теоретично повнотою можлива. За неї треба бо-ротися щодня, щохвилини, всіма можливими силами, всією — Вашого терміну вживши — відчайдушною працею.
Ю. С.: Гопорипши про аморальних володарів, Ви маєте на увазі одну котрусь із сторін сучасного політичного поділу на табори, а чи ввесь світ?
/. К.: Увесь світ. Рідко коли народами керувала одночасно аж така, м’яко висловлюючись, колекція виняткових падлюк. Рідко коли було і стільки лжепророків, стільки лжесвятих.
Ю. С.: Але ж є бодай винятки з винятковосте?
/. К.: Є винятки з винятковости. Неймовірно мало. Най-гірше те, що нема діяча з загальнообов’язуючою світовою кон¬цепцією. Є більш-менш добрі люди в політиці, але нема одного колосально доброго.
102

Ю С’- Шхі». А чи можна б довідатися про реальних осіб, які вже сьогодні, мовити б, тяжать до «На горі»?
/ К— Чому ні! У нас немає жодної таємниці, не існує ніякий компльот. Ми ані кого й не вербуємо, і форми наших особистих бо листовних взаємин найрізноманітніші: так звані «зондуючі ЗМОВИ», просто обмін думок, принципові суперечки, спільне опрацювання видавничих планів, домовлювання про пере¬клади чи інші роди співпраці тощо, тощо. Одні — наші цілковиті однодумці, другі — цілковиті опоненти, треті — те, що нази¬вається, «симпатики», четверті — особи з чисто діловою місією, п’яті, нарешті — просто дорогі гості. Коли мова про осіб, то за останній рік ми мали приємність гостити в себе Віру Вовк з Бра¬зилії, Емануїла Райса з Парижа, о. д-ра Ісидора Патрила ЧСВВ* з Риму, Марту Калитовську з Парижа, польських наших друзів Єжеґо Немойовського й дружину з Лондона, чеського пись¬менника Яна Риса й дружину з Відня. У Вашій, маестро, особі маємо все те, що є цікавого в українському Нью-Йорку. Постій¬ними гістьми в нас Михайло Костьович Орест і Вальтер Леон- гард Фішер, математик, сінолог і поет, близький до кіл Езри Павнда. Постійний листовний зв’язок у нас із США (Барка, Лав- ріненко, Лесич, Костюк, Зуєвський, Ізарський, Нью-Йоркська група), Аргентиною (Качуровський), Францією (Інна Рогов- ська), Канадою (Яр Славутич, Ярослав Рудницький), Австра¬лією (Лідія Далека) — і з не меншою кількістю інтелігентних людей інших національностей, також у всіх частинах світу.
Ю. С.: Кореспонденція в такому об’ємі мусить забирати багато часу?
І. К.: Неймовірно. Ось тепер, до минулих Різдвяних Свят виправили ми не більш і не менш як 97 поздоровлень.
Ю. С.: Але це ж чудово! Один з найстаріших учасників акції «Хорса», я впізнаю в тому ніщо інше, як тривання хорсівської ідеї навіть і під той час, поки ми ще не маємо змоги відновити наш журнал, чи не так?
І. К.: Нівроку, так.
Ю. С.: Чудово, справді. Мені вже кортить перейти до головних запитань інтерв’ю: про плани видавничі й не видавничі, оцінки нашої й не нашої сучасної літературної ситуації, Вашу особисту творчість і т. д. Але ще сидить цвяхом одна річ, стосовна до отих «останніх речей», її так чи так треба полагодити. Скажіть, будь ласка, чи не існує, на Вашу думку, серед різних теперішніх можливостей така, що до секретних підойм світової катастрофи прокрадеться кримінальний злочинець? Що він натисне на підойму? І якщо так, то чи не і намарно всі оті зусилля, всі плани
*ЧСВВ — Чин св. Василія Великого (василіяни) — монаший чин, офор-млений згідно з правилами, що їх уклав св. Василій Великий бл. 362 р. В Україні час найактивнішоїдіяльности василіян почався із XVIII ст., коли Замойський синод 1720 р. наказав усім українським католицьким мо¬настирям, що управлялися задавнім східним устроєм, об’єднатися в один Чин св. Василія Великого. (Прим, упор.)
103

йусі «зондуючі розмови», взагалі вся ота наша боротьба за «владу над душами»?
Е. К.: Тут дозвольте мені. Я аж ніяк не переконана, ц, сьогоднішня ситуація таїть у собі більше загрози, ніж будь-Я}_ ситуація в минулому. Назвіть, будь ласка, хоч один день у пам’яті людства, коли б воно перебувало у повній безпеці! Пошесті землетруси, вибухи вулканів, повені, голод, нещасні випадки’ не кажучи вже про згадані Вами безперервні війни…
Ю. С.: Так, але таких засобів масового винищення ще не було, хіба не правда?
Е. К.: У такому скварку історії, який ми знаємо, не було. Але що ми знаємо поза цією тоненькою плівкою дат і подій? І щ0 ми знаємо про ситуацію нашої землі у космосі? Бо якщо вчені запевняють, що після атомової війни навіть у її найлютіших вимірах усе* таки якась частина людства врятувалася б, то що ж залишилося б не тільки від людства, а й від самої планети, якби вона зіткнулася з іншим космічним тілом? Тож хвала і честь людству саме за те, що, живши під постійно навислим мечем ось уже стільки тисячоліть, воно таки будувало своє життя, будує й далі, життя з такими витворами культури, з такими, нехай і негустими, виявами гуманности, з такими повсюдно прекрас¬ними звичаями, укладами народного побуту, піснями, весело¬щами, жартами, нічим не спинюваними виявами гумору… І все те у сталій свідомості, що життя наше не вічне, що воно без перерви загроженеї Отже: у сталій свідомості, що хтось там, у цілому або принаймні на наступному щаблі буття, підхопить не- довершене й довершить його, а, довершивши, пошле далі, на дальший щабель і на ще дальший, і на ще дальший. Думається, що така свідомість тисячекратно дужча за страх перед катаст¬рофою.
Ю. С:. Що ж… Здається, вистачальна, ба — повнотою втішна від-повідь. Так тоді до діла, повертаймось, гой, на землю! Плани?
Ні, спершу одне уточнювальне запитання. У розмові ми дійшли переконання (я, здається, можу зробити такий висновок), що справжня й всебічна культурна творчість в основі своїй ре¬лігійна. Мені висновок приємніший тим більше, що у власній малярській діяльності аз многогрішний переживаю під теперішню нору особливо потужний наплив релігійних тем. Але ж релігія — це конфесія. Чи не перешкоджає — мимоволі — кон- фесійність, приналежність до конфесії отій бажаній і гаряче ре¬комендованій всебічності видань «На горі»? Чи не залишають видавці за собою право на пріоритет творів певного напряму?
/. Кл Конфесійно я католик, і я щиро бажаю, щоб усі хри-стияни об’єднались під канонічним проводом римського перво¬священика. Моя дружина протестантка лютеранського віро¬визнання, але й вона стоїть за єдність християн, тож до като¬лицизму ідіосинкразії не має. Самозрозуміло, що до творів ка¬толицьких авторів я маю окрему симпатію. І все ж… З усього нами досі опублікованого тільки творчість Т. С. Еліота свідомо католицького спрямування. Ну, й ще трактат Ричарда Сент
104
л

коли говорити про іншомовні видання. Здається, тут і ^*КТ° ідь на Ваше запитання. Католицька половина «На горі» я*«®11 еМНістю даватиме місце розумним католицьким авторам $АпейДУрні» і то казково дурні), даватиме в повному погодженні протестантською половиною, — але вона свідомо стримує себе
3ІДР6УДЬ’ЯК°Ї к0НФес^Н01 влізливости.
10. С:. Відповіддю задоволений. Дальші плани?
І К.: Поименно можемо назвати Вам лише ті видання, які під сучасну мить або вже перебувають у друкарні, або ж пов¬нотою готові туди перекочувати. Що ж до дальшого, то від¬значимо радше таке: реальність планів щоразу, справді, моди¬фікує незапланована ініціятива, так з боку самих видавців, як і з боку інших осіб, тим або тим робом зацікавлених у співпраці з «На горі».
Під цей час (січень 1962) відбувається читання останніх ко- рект, перепроваджується ревізія зверстаних сторінок згаданого видання Шекспіра в перекладах Осьмачки. Перші аркуші вже на друкарській машині. Видання — з тих, що ними «На горі» особливо пишається. У найближчих взаєминах з друкарнею і переклад «Антигони» Ануя, що його на наше прохання добро¬якісно виконала Женя Васильківська. Зрештою, Ви, маестро, маєте стосунок до видання як компонувач обкладинки. Одно¬часно закінчується вигладжувальна праця над перекладом «Бла¬говісти Марії» Клоделя (матимемо ще одного католицького автораї). Його ми сподіваємось випустити у світ десь так під липень або серпень. Майже готовий до друку вибір з Новаліса, над яким активно співпрацював о. д-р Богдан Курилас ЧНІ*, — бракує ще остаточного опрацювання однієї із статтей і пе¬рекладу кількох Новалісових славетних фрагментів. Дуже раді були б ми, якби пощастило видати його під кінець року. У бе¬резні почнеться складом також і іншомовне видання: «Бе Мо- гіЬив ВгасЬтапогиш», видатний трактат про зустріч Олек¬сандра Великого з індійською світоглядовістю, в єдиній за¬свідченій автентичній версії Амвросія Мілянського (яка пере¬буває у Вати камській книгозбірні; бо є й інші версії). Книга буде того ж типу, що й видання твору Ричарда Сент Віктора, і анг¬лійський переклад виготував той самий автор. Латинський текст вміститься паралельно. Як і твір Ричарда, «Брагмани» вийдуть у нашому видавництві в перекладі на новочасну євро¬пейську мову вперше. Оце й було б тим часом наше першо¬чергове.
А надалі? Первісно в нас було заплановано 60 назв. Воно мало бути мінімумом того, що, на нашу думку, конче повинно
* ЧНІ — Чин Найсвятішого Ізбавителя (редемптористи) — монаший чин, який заснував 1732 р. Альфонс Лігорій у Неаполі. Українська гілка ре- деміггористів постала заходами митрополита Андрея Шеіггицького, ко* трий 1911 р. поселив редемитористів з Бельгії, які прийняли греко-ка- толицький обряд, в Уневі біля Перемишлян на Львівщині, а згодом у Збоїськах біля Львова. (Прим, упор.)
105

з’явитись українською мовою. (Щоправда, деякі назви, х0( І відсотково й незначно, стосуються українських, а не перекла J них авторів.) З появою «Аятігонн» початковий план був би в* I конаний рівно на одну третину. Але у ході часу кількість заду*,,* І збільшилась. Бойчук запропонував свій великий вибір j3 І Камінгса, і тим ровом план загальної антологі ї модерної поезії І де Камінґс був би появлений лише кількома віршами поруч ‘ І іншими поетами, — так би мовити, розмножився поділом. Зовсім І недавнім часом «На горі» дістало несподівану спонуку від зе І нона Тарнавського, старого журналістичного колеги Косте- І цького ще з мюнхенських часів. Тарнавський клопочеться бла- І гословенною річчю: українським театром. Він заснував його у І Дітройті…* Як, до речі, ви, американці, вимовляєте: Дітройт І чи Детройт?
Ю. 61: Усяково.
/. К: Нехай буде Дітройт. Так от, Зенон Тарнавський, теат-рал з Божої ласки, готує для своєї сцени ряд перекладів. Вони йтимуть як вистави, а потім (або й одночасно), за нашою з ним домовою, з’являтимуться «На горі», в серії «Світовий театр».
Він переклав уже такі розкішні речі, як «Дійство про Людину»
(не Іофмансталеву модернізацію, а таки первісне англійське пізньосередньовічне мораліте «Everyman») і «Вбивство у со¬борі» Т. С. Еліста. Якщо пощастить із фінансами, то перше вий¬де друком ще поточного року, отже, «позапланово». Друге ж ми хочемо принагодити до 75-річчя з дня народження автора, яке матиме місце року наступного, 1963. У дальшому плані Тар-навського «Діялоги кармеліток» Бернаноса, — отож був би нам ще один католицький автор.
З ініціативи самих видавців вирішено сильно поширити «Світоглядову серію». У ній досі вийшов тільки твір Ричарда. Тепер задумано випустити низку речей, що, поруч з неотоміс- том Марітеном, утворювали б цілий спектр кутів зору, поглядів на основні питання людської мислі. Сюди ввійшли б Ібн-Сіна (т. зв. Авіценна), Мойсей Маймонід, Ніцше, Бергсон з його «Вступом до метафізики», надзвичайно оригінальна праця Та¬деуша Зелінського про взаємини раннього християнства з геленістичним релігійно-культурним життям (і, оскільки тут ідеться про малознані аспекти Нового Завіту, додатком був би вміщений український переклад Іларіонового «Слова о законі і благодаті», в якому, як відомо, міститься чинна у своїй революційності й посьогодні концепція християнства), трактат Романо Ґвардіні про дух літургії (також з додатком — відпо¬відного розгляду, що належить нашому Гоголеві). Спеціяльних серій з історіософічних і соціальних питань «На горі» відкри¬вати не має наміру, та, тим не менш, цим питанням ми хочемо
Дальшу діяльність Зенона Тарнавського перекреслила його рантова смерть. Оригінальний літератор і органічна людини театру, він номер
8 серпня 1962 у Дітройті від удару серця.
106

святити літературні монтажі про Олександра й Цезаря, а ПР ж можливо, про державу Каролінгів та Отонів і Гогенштав- ^ їв монтажі з творів Августина, Томаса Мора та Кампанелли Фе; ідеальну Божу й людську державну спільноту.
11 На щастя, ми маємо на еміграції і арабістів, і гебраїстів, і, самозрозуміло, латиністів, не кажучи про знавців новоєвро¬пейських мов (бо ж, ясна річ, усе мало б бути перекладене з оригіналів). З можливими перекладачами вже провадяться пе¬реговори.
Ю. С.: Високий відсоток перекладіюї літератури зумовлюється, видно, не прииагідністю, тобто не випадковою кількістю наявного у Вашому портфелі, а певним принципом. Чи можна довідатися точніше про принцип?
/. К.\ Свого часу київська «Літературна газета» назвала видавництво «Нагорі» націоналістичним. Назва тим смішніша, що прикладено її до нас у зв’язку з виданням… вибраного Еліота. Ми чули вже густо про український «буржуазний націоналізм» просто, чули навіть про націоналізм «українсько-німецький». Можливість націоналізму українсько-англійського — абсолютне новаторство. Та, пробі, — залишавшися й у межах радянської термінології, можна б вибрати для «На горі» влучніше визна¬чення, саме: видавництво «безрідно-космополітичне». Бо для обох нас нема нічого огиднішого, ніж національний нарцисизм. У тому числі — тенденція подавати все, що є найкращого у світі, як витвори чистого, без домішок, національно-російського комплексу. Ми якраз переконані до найглибшого, що багатство української культури прямо пропорційне до участі в її творенні різних інших. Те, що в ній справді багате, багате саме тому, що вона спромагалася сприймати чужинецьку спадщину. А й міц¬ність і тривання її в майбутньому тією ж мірою залежатиме від контактів з многотою позаукраїнського.
Нашою історично-культурною бідою (хоч я думаю, що не меншою мірою тут слід говорити й про вину!) була стрибкова істота контактів, особливо у XIX сторіччі. Наслідком того ми втратили почуття масштабів, відзвичаїлися шанувати дистан¬цію. Панас Мирний, Франко, Леся Українка — видатні письмен¬ники. Роль їхня у становленні української культури незапереч¬на, ба почесна. Але коли їх без жодних вагань ставлять в одну лаву з Данте й Шекспіром, то… то воно просто свідчить, що ми не зовсім точно уявляємо собі, що таке світова література. Тут не тільки просвітянська тупість. Тут і гірше: вивершений («ес¬хатологічний»!) комплекс неповноцінности, який — логічно — намагається компенсувати себе у мегаломанії. Тим часом, факт, що ми не маємо прозаїка, рівного Достоєвському, для нас такий самий не ганебний, як і факт, що на російській території XII сторіччя не виник твір, рівний нашому «Слову о полку». Коли чогось немає, то його треба не вдавати, а дійсно досягти. А досягти можна тільки тоді, коли амбітник (крім, самозрозуміло,
107

хисту) мас абсолютно рснліліс уявлення про виміри того, чог він 6ажа< дін ніти. От якраз щоб яопомогги таким можливим амбітникам, «На горі» й ставить собі за завдання вирівняти досьогочасиу стрибковість, пояиити я українс ьких негрекла/іах «на горі» світової літератури — від «Іліяди* до Пастернака. [,і
К) (І: Тож Гарянд. Ви плануете й ии/іш тс чужі шори, фінансуєте (ябоспонукя* тс ІІІІІІИХ фіііяіісуімти), читаете KOJH-KTy, CKf IWJtyvri’ й ялиіиістругтс. Але самі, самі — чи МИНУТЬ самі киданій власні пюрчі плани як літератори? Чи можна б і про цс почути?
/6: Особистий мій письменницький план КІЛЬКІСТЮ нал и невеликий. Крім основного твору життя, прозової тетра- ло/ії, я маю у прог рамі близько 10 театральних п’єс і кілька но¬вел до вивершення вже розпочатих циклів. Над тетралогією я працюю з перервами приблизно від і 950 або і 931. З неї «Лк>- дина Ги-:» чару» мала б с тати чимсь наче книгою книг сторіччя. У всякому разі, я пишу книгу, мовити б, у Нобелівському роді, тобто як роман, за який не присудит и Нобелівську премію Не було б ніяких підстав. (Прошу нескромність не брати мені за зле. ідея присудження нагороди Нобеля українс ькому екзиліг йому письменникові належить не мені. Різниця лише в тому, що за мною не стоїть ані політична партія, ані достатнє коло прихильників, яке висунуло б мою кандидатуру. Кустаp-і поход, хоч не хоч, примушений промовляти за себе сам.) Із п’єс три готові вже давно, і я їх постараюся видати незабаром. Я повинен їх, однак, перед тим переробити, особливо ту з них, яка дістала свого часу схвалення в рецензіях: «Близнята ще зустрінуться», Я перероблю її саме з-за факту одностайного схвалення, який завжди мусить в автора викликати підозру, а ще тому, що я її був написав точно за три ночі, тим часом вже з роками до швидкої праці я почав теж ставитися з підозрою, і підозра дедалі зростав.
Складніша моя справа тому, ЩО все це триває страшенно довго. Працю над творами без кінця перериває то тс, то се. Ну,
і… І, крім того, я з кожним новим роком далі втрачаю смак до вигаданої літератури. Мене все дуже тягне до репортажу, до «літератури факту», до впорядкування моїх «Книги подорожей»
І «Книги взагмнеиь», до омріяного роману-біографії Мелетія Смотрицького, Д також — до перекладів: до Шскспіра, до (h ep- на, до Дайте («Життя повіти*’»), до Кляйста («Принц Іом* бурський» та інше),,, І Іереклад-бо — також література факту. 11 ра¬товавши над чужим т вором, ти вигадуєш не його, а лише спосіб Йою виявиити, подати його як гарно змайстровану іншою рукою річ. Тим-то виконуватиму оту первісну застарілу програ¬му «и прежпій», мовляв Куліш, а не я теперішній, виконуватиму П 3 обов’язку, а не з нахилу,
Що Щв? БеЛШШІО події то мого життя було те, що 00. маси- /мини доручили мені літературну редакцію перекладу Біблії, повнотою наново українізованого Строго й І іового Завіту. Я дапшнетіїїьвиїїисоііу нагоду иривдіштися ДО тих нечисленних
ІОН

іК)ДСЙ, які слово у СЛОВО читали найбільшу книгу людства, від Постання (так, мабуть, найкраще передасться по-нашому грецьке «Ґенесіс» і слов’янське «Витіє») аж до Об’явлення, до длокаліпси, а й високу естетичну приємність мати справу з щедрим, пластичним перекладом о. Івана Хоменка. Праця моя, що, отже, зводилася переважно до речей чисто технічних, уже на викінченні.
[Це моя справа складніша тим, що ті, хто читають мої твори, це є читачами. Вони або нечисленні мої друзі, самі літератори* професіонали, або ж люди з спеціяльним фахом, який полягає втому, щоб вишукувати в моїх писаннях те, чого там нема.
К). Ви маєте па увазі наших критиків!»
/. К.: «Критики* — це Ви висловлюєтеся занадто сильно. Критиків у нас нема, в тільки люди «бігцем у книжечках». Вони читають книгу спершу дослівно, потім, для більшої певности, догори ногами, але ніколи — так, як книгу написано в дійсності.
Ю. С/. А в чому полягало б завдання літературної критики?
/. /С: У рекламі. Завдання може мати тільки два напрями, але обидва вони невід’ємні він акції рекламування. Якщо критик вважає книгу за явище позитивне, він повинен, самозрозуміло, зробити їй фахову рекламу. Якщо він її розглядає як факт від’єм¬ний, він зобов’язаний зробити фахову рекламу самому собі: нищивши кишу, він мав би зарекомендувати себе в очах читача як кваліфікований борець за правду. Третього шляху нема. А наші ті, хто ходять у критиках, якраз тільки й роблять, що грю¬кають лобом об неіснуюче третє.
10. С.: Чи вони ж дійсно не здатні на перше й на друге?
І. К.\ Ні, бо справжню літературу вони органічно не спроможні вважати за позитивне явище. Але вони неспроможні й самих себе підстругати до вистаті правдомовців так, щоб воно більш-менш держалось купи.
К). С.: Як технічно відбувається акція суироти Вас?
/. /С: Відбувається так. Відбувається взаємне невтралі- зуваиня обох можливих ліній, бо лінії перехрещуються на ну¬льовій точці. Вразливі епітети на мою адресу ніби й могли б прислужитися до знищення. Але вони не прислужуються. Вони влучають, кажу, в те, чого нема. Нищення нефахове, тим і не¬чинне. Базарна термінологія, до якої охоче вдаються й особи з професорським званням, коли йдеться про мій, скажімо так, літературний феномен, така термінологія мимоволі підтинає поли самої докторської тоїи. З другого ж боку, вона править ніби Й за рекламу мені, чого панове, ясна річ, також ніяк не бажають. Судіть самі: як гам не є, а не зникає з сторінок преси, а гіевною мірою і з язика иечитаючих читачів, ім’я людини, до якої протягом понад п’ятнадцять років примайстровують такі назви: «розкладам моралі», «руйнач веждухопости», «камбрбум- щик», «матеріялістичиий вітаїст», «ненормальна людина»,
100

«їдець оселедця з хвоста», «невитанцюваний письменн «літературний дегенерат», «шашель», «нахаба», «циган» **
Ю. С.: Навіть «циган»?
/. К.: Аякже. Усе наведене — автентичне. Про «цигана» д горську дисертацію написав Чапленко у «Наших днях»… ,с’
Ю. С.: «Нових днях»?
І. К.: Слушно, «Нових днях». Він там написав, що я спеои був, — якщо не помиляюсь, — Перерепенком, а потім надягну» фрак і для кар’єри «використав одну німецьку перекладачку (дослівно).
Е. К: О Боже! Невже так і написав? І чоловік нічого мені не сказав.
І. К.: Не сказав. Із-за боягузтва. Викриття зруйнувало б і ту видимість родинного щастя, яка існує бодай про око людське Що тоді було б з кар’єрою, з фраком?
Е. К.: Сількісь. Прощаю в ім’я кар’єри та фраку.
/. К.: Справді, жахлива річ. Ну, так от. Ніби й реклама. Але літературна реклама — річ дисциплінована, річ свідомого наміру. А тут виходить казна-що, казна-що для самого, як сказано, «кри¬тика». Проти волі він виявляє власний прихований комплекс, щось наче ексгібіціонізується. Є, наприклад, один такий у тих самих «Нових днях», називається Сварог. З ним у мене була коротка історія. В одній статті він написав, щоправда, мовляв, у мене своєрідний «мовостиль». Але написав, видно, не поду¬мавши, бо потому, як я його три або чотири рази лупанув за пакосні писання проти модернізму, він схаменувся й написав, що, навпаки, з мене не витанцювався ніякий письменник (йому якраз належить формула). То спитати б: хто — може, я винен, що він так безжалісно маніфестує свою літературознавчу (про моральну не кажу) чесність?
До речі, «циган» у них теж несправжній. Він з малоро¬сійського вертепу, населеного отими допотопними ляльками: «мужик», «лях», «жид». Колись було з того велике й плідне дій¬ство. Потім воно звиродніло так само, як звиродніли традиції Садовського у виставах українських драмгуртків в Австралії… ■
Ю. С.і […] Я маю ще принаймні дві більш-менш новажні справи.
З них одну хочу поставити конче, ризикуючи й тим, що дехто запитання моє все одно вважатиме за неповажне. Скажіть мені, отже, як самі Ви розцінюєте свою творчість? І то не так з погляду отого словесного експериментування, яке так чи так може комусь подобатись, а комусь ні (смак — не річ присилування), лише з погляду самої настав и її, мети, глузду існування. Як є насправді з «розкладанням» і «аморалізмом»?
/. К.: Запитання Ваше вважатимуть неповажним хіба ось чому. Справа в тому, що хоч скільки мені його вже ставили, я сам ніколи не давав на нього поважної відповіді. Не давав свідомо. Безглуздо, зізнаюсь, але я таки сподівався, що хтось нарешті здогадається власним розумом, збагне, для чого я пишу,
ПО

пояснить іншим, бодай трошечки иросвітить нашу принципово антилітературиу громадськість. Але справа безнадійна. Тож будь таКі нехай один відповім серйозно. З тим, однак, щоб уже за цим разом назавжди відчепитися від тієї громадськості, цур їй.
Так от: я вважаю свою творчість за моральну, дидактичну, засадниче релігійну. Релігійність її засвідчується не тільки та¬ким зовнішньо декларативним моментом, як-от ситуація моєї мініятюрної новели «Бог та мудреці». Вона засвідчується також
і постійною внутрішньою ситуацією всіх моїх героїв: наставою зрікатись, по змозі найбільше давати, по змозі нічого не брати. У моїх новелах ніколи, ні одного разу не відбувається нічого, що могло б вразити інтимні почуття людини, наприклад, ніколи не зображуються взаємини між статями в їхньому крайньому вияві. Найменше — якраз у «Божественній лжі», де «критики» особливо наполегливо, і то всі в один гуж, вишукують мало не відповідників до любовних ночей Месаліни. Саме ота «Боже¬ственна лжа», саме отой прокричаний на всіх перехрестях «кам- брбум» (я уклав цілий монтаж з автентичних висловлювань про нього) править ні за що інше, як за модифікацію епізоду з життя Сковороди. Ідеться про відомий факт, як-то він шлюбної ночі полишив свою молоду неторкнутою і подався у світи. Адресу фабули підкреслено і епіграфом з Юрія Клена (з його сонета «Сковорода»), і навіть таким, суттю, примітивним засобом, як ототожнення імені мого героя — Григор. Ви знаєте, просто важ¬ко повірити, щоб люди були тупі супроти аж такою мірою пере¬жованого й кладеного в рота. Тупі вони є, авжеж, але справа не тільки в тому. Тут ще або спеціяльного ґатунку зла воля, або ж — власна тяжка навіженість сексуальними комплексами. Вона в них, видно, владно вимагає вияву, бере за привід кожну, навіть уроєну (уроєну — особливо!) нагоду до того. Либонь, і те, і те разом, у неповторно-емігрантському поєднанні, отож, якщо завгодно, маємо явище навіть соціяльного порядку.
Я думаю, що й уся їхня підсилена увага до модернізму взагалі, до модернізму як нібито негативного явища, має грун¬том саме отой статевий невроз. Плутаючи, як-то в них звичайно водиться, символ з дослівністю, вони прирівнюють Джойса до «бітників» і, споглядно громивши непристойності, насправді заклопотані єдиним: вишукуванням і там і там такого, що могло б приголубити їхні сласні інстинкти. А яка ерудиція при тому! Такого другого відмінника у справах порнографічної літе¬ратури, як отой вищепом’янутий Сварог, годі й знайти. Він колекціонує її дбайливо, наполегливо, він у курсі її найновіших досягнень. Докладно і з смаком цитує він її при кожній зустрічі з модерністичним твором, переважно для того, щоб привер-нути до неї увагу молоді, яка, читавши Джойса, не знає Джой- сових дійсних підоснов, а ось так — знатиме. Тим же робом і зо мною, аж до сучасної сучасності. Власне, в «Сучасності» не¬щодавно з’явилась моя чергова новела з циклу «Анатоль та жінки». Новела має багато слів, багато сторінок, тож, здається, важко переочити провідний мотив її та цілого циклу, мотив
111

Зречення. Але Ж мі/ З )’СІЄ і тієї КІЛЬКОСТІ Тії »КОСТІ ЛІД ОМИЙ II Гуморист, лроїхявшнея мимоходом по зпукояій оболонці Ймем** героїн піл, іог.і, гіґо (мовляв, на піду*: «ІЬга-Магога»), пилі.ц І зосередився н.і тому, що наперед постановив знайти у іі<>ц0л- І тільки прочитавши над нею прізвище «Костецький»; на жіііочій І литці, якії здригнеться…
/0, (7.: Ілра.іл. нехай нспрозч. Але чіі н иста чн^тут самого Фройда?
Чи не ІІХОДНТІ» у гру якнй-пебуді, комплекс і тікшого порядку,
( КІІЖІМО, «національного» у такому ж розумінні, як і отой «фізіономічний» гумор?
/. /(*.: Може буїи. Може бути ще ось іцо. Те, що називається ідеєю, я ніколи не висловлюю фронтально. Я лише утворюю певне середовище, в якому ідея має матеріалізуватися, мас стати н достотному значенні матеріялом для зображення. При тому зображення (головна для мене під час писання справа) цікавить мене завжди тільки як кут зору, як підтекст, або ж, коли йдеться про саме слово, то тоді слово як самодатиість, слово як — ну, скажімо, як саморухома ракета. Інакше кажучи: все, що за¬вгодно, Тільки не дослівність. А у нас вимагають саме досліи* пости. Давня звичка до дослівності знечулила читацькі нерви. Перші стали невразливі на будь-що інакше поза дослівністю.
Ю. Сі Чи можна хоч один приклад?
/. А*.: Авжеж, будь ласка. І Іа початку кожного літературного явища, звичайно ж, стоїть дослівність: на самому початку й було взагалі Слово, але й на кожному старті, зокрема, — ось такі знаки оклику, як «учітеся, брати мої», «кожен думай, що на тобі» і т. д., і т. д. Але саме лише початкову силу має воно. Щоб тривати, воно потребує підсилення, потребує щоразового переживання.
А підсилення, переживання досягається не повтором, а тільки ступенуваиням, модуляцією, тим, що я називаю пародією. Па¬родія — достотно з грецької «спів долари» — у тому розумінні, як написано «Дон Кіхота», як написано «Веніяміна Іретього» Менделе Мойхер Сфоріма, як написано «Ідіота», як написано нашого «Народного Малахія». Написано «Дон Кіхота» не на глум лицарським романам, як то звичайно твердять, а, навпаки, на потужний захист їх.
Щоб наново прихилити увагу до потреби «вчитись, думати, читати» або до відповідальності за «мільйонів стан», я повинен різко знизити семантичний ряд. Я зобов’язаний ускладнити його додатковою фактурою, яка дала б відчути річ (тобто думку) з новою силою сприйняття. Щоб повернути в літературу Дон Кіхота й князя Мишкіна (у тому, до речі, цілева настанова моєї «Людини без чару«*), іцоб зробити їх поновно чинними, я мушу також знизити образ. Я мушу помножити Дон Кіхота на Чарлі Чапліна, поставити його в ситуації Остапа Бендера, Гната Кіндратовича. Щойно тоді його любов до людства, чистота його помислів стане явною не декларативно, не за язиковою
112

ю. а об’ємно, літературно-предметно. Не штука ізо-
і,,сР иСЬ| піддатись благочссним роздумам, милуватися з свого Містичного світогляду. Куди важче впірнути в середовище, тися туди, де кипить у ключ, де білим розпіком жадоба, злочин, слажда, де панує «краса диявола», — здається, так на* нався один фільм Репс Клера? — і ось там здобути перемогу.
таки здобути, а не, заразившися слаждою, плекати її для роїх нічних мрій, удень же вдавати свягеника, заступника за м0раль молоді. Тут, либонь, і конфлікт з громадськістю. Гро¬мадськість не виносить пародійної, посиленої мистецької фор¬ми. фомадськість потребує завчених аксіом, що давно вже втра¬тили чинний глузд, потребує «невгнутого героя», «стрункоїто¬полі», потребує колискової. Громадськість хоче спати. […]

Категорія: Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.