Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Зіновій Бережан

Зіновій Бережан, бувши студентом у Мюнхені, ходив Л чоботях. Це були не черевики, не «мешти», не «ботинки» І точно — чоботи. Чоботи були високі, і Бережан теж був ВИСОКИЙ Він носив плащ. Отже, не пальто, не накидку, а таки плащ І Плащ був брезентовий, але здавався картонним. Колір про-| знавався в переміщенні кута зору. Дивитись так — жовтуватий І дивитись ось так — зеленкуватий, а глянути ще он як, то ставало ясно, що він взагалі вилинялий.
Плащ був твердий. Картоновість його брезенту була не І проста, а опосередкована. Не можна було сказати «картон» без 1 будь-яких пояснень або застережень. Найрадше слід було І думати так: з картону пробували зробити назад папір, якщо й І не остаточно гожий, ладний, наприклад, для малювання, то в І усякому разі годящий для писання, але у підприємстві розчару- І вались десь напівдорозі, покинули речовину у стані, придат- І номудля продукції мішків на цемент — не картон, а й не папір, не м’яке, та, по правді кажучи, й не таке вже тверде, — із того пошили Бережанові плащ. Плащ був, отже, твердий-нетвердий.
З більшою певністю можна сказати ще інакше: плащ був ламкий. Він переламлювався за закономірною взаємодією своїх частин, але завжди навкоси до тих рухів, що їх гадано нормаль¬но мав би робити носій плаща. Носій, потрапивши у плащ, не¬одмінно потрапив би з ним у конфлікт. Він мусив би або що не крок знімати його з себе і кожного разу жмакати по-своєму, аби достосувати його до себе, або, навпаки, сам достосуватись до плаща, припинити опір, піддатись, як піддаються долі. І так і носити його, як носять долю, коли вона виявиться дужчою за тебе: не то що зовсім зігнувшись, та все ж покірно узгіднюючи свої рухи з диктованими нею переломами.
Бережан спромігся на варіянт ношення плаща. Плащ, звичайно, носив його теж, бо не був би він отим описуваним тут плащем, якби, своєю чергою, попустив віжки (чи шори, чи що). Але вони обоє взаємно погодились. Злам, перелом? Одежа утворює на людині кут? Але ж добре, утворюймо кут у співдії. Це був один з рідкісних випадків, коли ідеальну гармонію можна сприймати не в її — практично неіснуючій — абстрактній фор* мулі, атак, як сприймають кульок з фісташками, підсмаженими земляними горішками, що їх зараз почнуть з апетитом |
114

ти. Уся справа в тому, що сам Бережан був високою
виї
БережаИ,в плащ має нс меише підстав на поетичне ви- сеНІіЯ з ряду, ніж оспіваний Іомером щит Ахілеса. Ба, може,
«Іліяді» — як і в іншому подібному випадку, у книзі Іова, денний опис бегемота, — засіб перетворюється на самоціль. Пост, ходом дії, раптом відкриває можливість продемонстру¬вати самого себе, свій хист пластично віддати побачений і ви¬дутий ним предмет. Поет виходить за рами, він геть пускає з ока привід, що первісно поштовхнув його у цьому напрямі: у першому випадкові особа героя, у другому — всемогутність Божа. Композиційно воно може мати єдино те виправдання, що серед нагромадження подій утворюється можливість передишки. Але плащ Зіновія Бережане це не пауза, в якій можна зітхнути й набрати у легені свіжого повітря, а, навпаки, заклик затаїти по¬дих, — принаймні цей плащ так тут задуманий, — перед зірванням старту.
Кутастий плащ на кутастій людині це, самозрозуміло, річ у собі. Вище говорено про плащ як долю. Мати безперервно спра-ву з речами в собі, що можуть людину кожної хвилини при-звести до скандальної ситуації, правило Бережанові за долю. Це дуже гарно пояснено у фрагменті «Загроза». І там же по¬казано, що в таких випадках треба робити. Коли черевик не¬сподівано на вулиці порвався, треба не вдаватись до паліятивів привернення черевикові добропорядного вигляду, а треба його просто скинути й чимчикувати далі прилюдно босоніж.
З усього знов же стає ясно, що й про ламкість плаща не дається сказати отак собі в усій категоричності. Він був ламкий, але він не ламався. Як і той, хто носив його. У них з долею була домовленість про взаємний респект, але й про певні автономні права одного супроти одного. Це відбувалось на якійсь такій щасливій базі, що примусу до неодмінної конфронтації у бо-ротьбі з обставинами фактично не було. Був немалозначний простір для — ну, якщо не прямо гнучкості, то в усякому разі еластичності. А це ж і є такий розподіл сил, за якого людина у проміжках між зламами й кутами має змогу досить упевнено обкреслювати собі поля для діяльності винятком — авжеж, для того, що умовно зветься свободою.
Свобода цього роду, суттю, не повинна б нікого ображати. Що на Бережана ображались, і то густо-рясно, то воно тільки тому, що його тодішнє оточення було українське.
Він був, отже, високий і кутастий. Крім того, він носив під пахвою портфель. Портфель був повний більш, ніж можна, так що до кінця не замикався. Власник його розвивав у студент-ському середовищі невтримну суспільну активність.
Бережан належав до того спеціяльного роду особистостей, щодо яких тим легше було висловити спонтанне судження при першому погляді, чим безпідставніше воно виявлялось при погляді другому. Хіба ж не виникала спокуса — оті чоботи з

115

довгими халявами, які й своєю чергою спонуталіпіоиу^ нарешті й отой портфель, з якого сольно й хором волали пап«

вигляді всього цього не виникала иесамохітЬіслокусагтадсТс^ за ги: ось, мабуть, і є Дон Кіхот?
Та от і з гумором. Був у нього (інколи!) такий вираз, коли якось так в очах склиться чи сяє, що у певної категорії присутніх при цьому виникає спокуса сказати, ба прошепотіти: який де- монічний цей погляд/ Якщо поминути факт, що фізіономічний вияв людини раз у раз означає не те, що про нього думають, — І скільки, зрештою, геніїв людства, якщо не знати, що вони генії людства, справляють з вигляду враження йолопів і кретинів, — то уданому разі можна припустити, що Бережан, будь що будь обізнаний з анатомією, досконало знав, які навколоочні й на- вколоносові м’язи треба привести в рух, аби зробити такі очі. Тож і використовував це знання для якихось поточних завдань. Ясно з самої речі, що завдання тут могли входити у гру найпер¬шою (коли взагалі не виключною) мірою у стосунку до жінок. Жінок у його житті так чи так було багато. От і виходила догідна комбінація. Жінки з властивою їм жіночістю захоплено підозрі¬вали його у таємних пороках, у влаштуванні оргій, здається, навіть у сатанізмі. Догідно було, з одного боку, те, що воно йому явно подобалось — мати в жінок таку репутацію. З другого боку, утворювався майже безперебійний привід сміятись. Він і сміявся з того, вельми сердечно. Кінчиком носа у вуса.
Чому, властиво, жінки, чому якраз вони такі важливі в цьому контексті? Кожен, хто береться до якихось діл, і береться не платонічно, а так, щоб з діл таки вийшло діло, хоче того чи не хоче, мусить удаватись до реклами. Без реклами найочевидніші речі не доходять до свідомості, такий закон масового впливу. І жіноцтво це та могутня сила, яка, коли вона кимсь клопочеться, забезпечує йому, як ніяка інша сила у світі, прилюдну увагу, сенсацію, ефект. А що найголовніше: розбіжність думок, мож¬ливість бачити об’єкт з різних боків, сперечатися про нього і прознавати його через суперечності.
Одні шепотілись, він, мовляв, такий, що тільки оком кине, а жінка вже й в’яне: не має сил опертись. Інші, з виглядом справжніх знавців справи, конфіденційно переказували, що ні, то в нього лише така зовнішність, а у дійсній своїй істоті він
роздвоєний, роздираний протиріччями, багато страждає, а отже, Дрглибно нещасний.

116

ня, де, щоправда, таємничими ритуалами і взагалі всім, що,
^ явп ховається від денного світла, цікавляться досить під-
аоВЛию» .. . . «
-«\ено, але, суттю, таки з позиції «і хочеться, і колеться». З •йми було складніше. Сюди належали молоді фахові като* цчки войовничого трибу, які зважувалися «прати противу рож- їхні душевні сили були так загартовані щоденною кон-
ПерПЙ — то були цокотухи того особистого й соціяльного

цю розкіш: увіходити — думкою — в усі подробиці того, як саме збуваються оті жахи, і говорити про це, правда, не дуже го¬лосно, але тим не менш одверто. У них бо було заздалегідь не¬похитне виправдання: що глибше у підземну печеру грішника, то більше виглядів на те, аби його збагнути та й, авжеж, поря¬тувати. Я знав представниць обох напрямів.
Веселий Бережан знав їх, звичайно, багато більше й багато краще. Отож і сміявся, як сказано, вельми сердечно, кінчиком носа у вуса.
Так, з дозволу, й спитати: який же це Дон Кіхот, що сміється з усього на світі? І який же це, до біса, Дон Жуан, що, коли він і заходжувався грішити, то напевне ж робив це не так, як уявляла собі розфарбована фантазія галицької панночки з її на сім замків замкненими комплексами?
Було, справді, весело. І було, справді, для реклами догідно.
Ще про жінок буде згодом.
Як легко було визначити Бережана на око, одночасно притому ще легше схибивши, свідчить оцінка його «демонізму», яку в геть інакшому плані зробив був Микола Ілобенко, тим часом теж уже покійний, а за періоду описуваних тут подій го¬ловний редактор «Української трибуни» у Мюнхені. Бережан зайшов якось до редакції газети на Дахауерштрассе, — це було, до речі, уперше, що я його побачив, — зайшов з апломбом, з позою, демонструючи свої чоботи, плащ і течку, а заразом і себе самого, але таки нікого не ображаючи, лише шукаючи товари¬ського розуміння для проектів, мовляв Народний Малахій, ре¬форми людини. Він говорив багато й переконливо, говорив з усіма. До мене він сказав:
— Від вас ми теж чогось хочемо.
Заручившись обіцянками й підтримками, пішов. І Глобенко сказав мені стиха (бо був вельми дисциплінований):
— Ну, що ви скажете про цього волосного писаря? Я не можу вже сьогодні гарантувати, не виключено, що він сказав не «волосного», а «полкового писаря». Та воно не міняє діла, бо напрям характеристики був саме такий. У чому ж річ? Можливо, що Бережан зробив під час візиту на мить засклені очі, бо у кімнаті була друкарка (приблизно молода), здається — навіть дві друкарки. Але сам із себе такий еківок не подвигнув би Миколу Миколовича на імпровізацію, якби він не був поєднаний з ще однією, для нього — знавця старого, нового й натоді найнові¬шого побуту — вразливішою обставиною. Справа у тому, що до чобіт, плаща й портфеля Бережан носив ще густі бачки по обох
117

скронях і — вуса. І вуса не звисали, не стирчали, а, леле г гарненько підкручені вгору. —
Тож прихований, ніби ненароком, постріл очей, бачк минулого сторіччя, вуса, ЩО КОЛИ Й не підкручуються у Цей Мец 3 то готові бути підкрученими у момент наступний, і от вам умщ ня: провінційний франт, повітовий джигун.
Я, який волосних і полкових писарів бачив тільки на сце„- міг визнати (але вже не пригадую, чи визнав) йому раці*/ ототожнивши цю появу з відомим мені бодай таким робом а* торським амплуа.
Усе ж і Микола Миколович Ілобенко помилявся. Березу мав ще менше, ніж я, зорових асоціяцій з історичним персон», жем цієї галерії, отож не мав тут на що взоруватись. Вуса й бачки він вигадав собі сам, з того побуду, який у 60-х роках дістав ца. решті точну назву: протест. А раз у раз буває ще й так, що хтось собі щось уроїть і сам на собі здійснить, а там глянь, мине час рух моди оббіжить певне коло, і раптом усі починають підстрц1 гатись, підголюватись і чепуритись на такий копил. У 60-х же роках, з переходом у наші теперішні сімдесяті, настала масова борода, а водночас і цей рафінованіший варіянт: голене під. борідця, неповні бакенбарди, вуса й позаду грива. (Бережан теж мав гривку, я забув про це написати.)
Далеко не завжди ті, хто впроваджують якусь новину приватним порядком, спроможні передбачити, що винахід ста¬не колись предметом загального вжитку. Якщо комусь щастить дожити до такого часу, той має рідкісну нагоду пишатись. Бе-режан, щоправда, дожив до початку панування чоловічої моди «волосного писаря», але, може бути, він не звернув на те уваги, бо сам він задовго перед тим вуса зголив. Та поготів править нам за обов’язок засвідчити його таким, яким він був у році 1947.
Я кажу на нього Бережан, хоч на тоді він ще по всій лінії звався Зіновій Штокалко. Бережан, також і анахроністично, тому, що мова тут і далі не про голий фактаж, а про монтажний добір, і не про копію особистості, а про її побудову.
Моїм бажанням (і проханням) є, щоб усе тут, включно з цитуванням документів, сприймалося за правильною адресою: побут не взагалі, а організований, тобто літературний побут, і вся композиція — як літературний портрет.
Вступна частина могла б одержати підзаголовок за провід¬ною своєю темою: «Плащ Бережана». Але якраз із компо¬зиційних міркувань я її не озаголовлюю.
Підзаголовки йдуть далі.

Категорія: Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.