Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Фюріхшуле

У році 1947 я працював в «Українській трибуні» корек¬тором, переїхавши до Мюнхену з Регенсбуріу, де також був при газеті і де випустив друком календар із значною літературно- мистецькою підбудовою, один із збірників МУРу і єдине число перспективно задуманого альманаху «ХОРС».
118

Мешкав я надвое: крім Мюнхену, ще у таборі для таких осіб, „кими ми тоді всі були, у Мітенвальді, містечку під горою Кар- „ендель, на австрійському кордоні. Мешкати у Мітенвальді, особливо напочатку — це було вельми умовне поняття. Мешкати взагалі за тієї епохи — це було відчувати, мабуть, те, що відчуває сТовпник, стоявши на вершку колони однією ногою на площині, яка дорівнює якраз його ступні, тільки що без головної якості стовпника: віри в майбутнє.
Тим не менш, діяльність на той час була ще вельми жвава. Я без кінця пенделював між Мюнхеном та Мітенвальдом. У Мі¬тенвальді мешкали науковці й письменники, мешкав Осьмачка, мешкав Стефанович, вони час до часу організовувались для ви¬ступів і рефератів. Комендант Михайло Дужий, особа з деякими ознаками легендарности, друг мистців, примудрився роздобути для театру-студії Гірняка та Добровольської дозвіл на переїзд з Австрії. Тоді ж переїхали й оселились у мітенвальдському таборі Єґерказерне (був поруч і другий табір, Піонірказерне) Юрій Лавріненко, який звався тоді Дивничем, і Іван Кошелівець. Жив там і співпрацював з гірняківцями також архітект Євген На¬конечний, який тоді звався Блакитним. Часом гостювали Ми¬хайло Орест і Володимир Державин, тоді ще не розсварені (і Державин ще не розсварений зо мною).
Так тривало, аж поки «Українську трибуну», яка щойно тіль¬ки встигла змінити політичну орієнтацію, пристукнула валютна реформа. Я був деякий час безробітний, живився таборовою пайкою і чекав на щастя-долю.
1950, на початку року, я, на рекомендацію Лавріненка, по¬їхав до Н [ового] Ульма і розпочав там працю при «Українських вістях». Офіційно я мешкав усе ще в Єґерказерне, але буття там дедалі релятивізувалось. Діло йшло до розв’язки, люди, через Функказерне, переходовий табір у Мюнхені, роз’їздилися за океан. Ті, хто лишались, переходили на «німецьку економію». Наприкінці того року обидва мітенвальдські табори остаточно ліквідовано, тобто — рештки залишених переселено під Нюрн¬берг, а приміщення передано новоспеченому німецькому вій¬ськові.
Трохи вище у горах, усе ще в обличчі Карвенделя, була са¬наторій для туберкульозних, Лютензее. Там можна було влашту¬ватися чорноробом. Я нізащо не хотів покидати Мітенвальд — з причин, що, сподіваюся, стануть зрозумілі ходом викладу. З кількох періодів фізичної праці в моєму житті це був тим часом останній.
Аж коли й на Лютензее відбулась якась реформа з елемен¬тами часткової ліквідації, змушений був я покинути назавжди Мітенвальд. Було воно під осінь 1951.
Це точні часові рамки, місце дії і, в загальних рисах, люд¬ське особисте й громадське тло, у відношенні до чого я можу свідчити про Бережана з найближчого близька. І про себе остільки, оскільки саме про Бережана.
119

Ми ЗІЙШЛИСЯ ДОСИТЬ ШВИДКО Й одразу ДОСИТЬ кріпко. Якб МИ зустрілися десять років перед ТИМ, ВІДНОСИНИ не ЗМОГЛИ б стабілізуватись на рівноправних началах. Сім років відстані р0 били б нас приналсжними до різних поколінь. У кращому ви. падку могли б виникнути взаємини старшого брата з молодщц^ якщо й не батька з сином. Але люди, на відміну задніх коліс у возі супроти передніх, мають можливість одні одних наздо-ганяти. — і що, приміром, за різниця між тим, кому 90 років, та тим, кому 83 роки? Так довго ми, щоправда, не дожили, та тим не менш 1947, а особливо трьох наступних років констеляція наша була майже що вирівняна. Одне те, що й у нього була це не зовсім перша молодість, а друге, головне — що й у нього цей як воно зветься, критичний вік був не сумирний, а гомінливий. Ось таке й споріднювало найміцніше.
Базою зустрічей, взагалі спільної діяльности служила ве¬лика будівля школи у мюнхенському районі Рамерсдорф, що її баварський уряд відступив був тоді українцям для їхнього життя- буггя. Ось оця кількаповерхова, лунка, наповнена ідеями, при-страстями й темпераментами будова і була Фюріхшуле.
В одній з її просторих світлиць ночували численні особи редакторського типу. Найславетнішим мешканцем серед них був Богдан Нижанківський, по-львівському «Дуфта», трагічний поет (Здави і роздуши, нехай між пальці бризне…), колючий сатирик і побутовий жартун в одній особі. Для теми він важливий тому, що був одним із хрищених батьків при церемонії переймену-вання Зіновія Штокалка на Зіновія Бережана.
Бережан жив не у Фюріхшуле, а у приватному помешканні, водного німця, що, не у стані вимовити його прізвище, називав його «герр Шкоталько». Але це було два кроки звідти, так що Бережан учащав до редакторського гуртожитку щовечора. А що там через коридор жив хтось, хто готував для нього спеціяльну вечерю, то він і приймав цю вечерю милостивим жестом, ніс її до довгастого осереднього столу і зосереджено їв. Тарілка була завжди наповнена чимсь високою мірою смаковитим. Ми, зви-чайно, не показували, що в нас тече слина, — ми ковтали її, — але було таки заздрісно. Було заздрісно і з огляду на власну са-мотність, — тобто що в нас, решти, не було нікого через ко¬ридор, хто давав би нам увечорі попоїсти, — і з огляду на загальну (скажімо м’яко: недоїдальну) ситуацію.
Час був такий, що, наприклад, великої ваги набирало, коли Нижанківський раптом прорікав, тоном благовісти й гали¬цьким діялектом:
— Котлет. Ось такий. (Показує розмір.) Прожарений, та не пережарений. Сочистий. Политий розтопленим товщем. До того смажена бараболя і гарнір. І всього п’ятдесят пфенігів.
Решта {не показуючи, як тече слина, ковтаючи її). Де?
Нижанківський. Еге, де! Ніде. Але добре було б.
Тож єдиний, кого цей шибеничний гумор не зачіпав, був Бережан. Він так уважно споживав своє яство, що в нього навіть не рухалися вуха. Якщо погляд притому був демонічний, то вже ж із зовсім інакших причин.
120

В Його особі трапилась мені уперше й востаннє на житті _иНа, яка була б такою мірою позбавлена будь-якого осо¬бистого честолюбства.
Енергія його за тих фюріхшульських часів достотно не зна- ні дна, ні покришки. Він був промотором численних зустрі- ей і незліченних диспутів. Улюблена його дитина, згуртована з кількома однодумцями Група суспільного гуманізму, розвивала діяльність упевнено, талановито, з фантазією.
його ексцентричну появу брали, як уже говорено, за такий вияв агресивности, який вимагає негайної рішучої протидії. А він же хотів тільки єдиного: щоб люди навчилися по- справжньому думати, і щоб вони були бодай трошки добріші одне до одного. В нього не було й тіні бажання бути хоч якось виділеним з гурта. І реклама була йому потрібна для справи, а не для своєї особи.
А з літературною особистістю було й геть-то небувало. Коли виявилося, що він до всього ще поет, шукач і знахідник преці¬кавих словоречей, то деякі професійні колеги заворушились. Виявилась одразу ж і зворотна сторона явища: він аніколи й аніяк не пробував щось підприйняти для свого добра як літе¬ратора, не пробував ані вступити до МУРу, ані доступитись до Його — тоді ще досить численних — видань. Він мав справу з пись¬менниками, запрошував їх на студентські сходини з читанням та обговоренням, однак тільки як організатор інших, абсо¬лютно не заздрий на їхню славу й не ображений їхнім хистом.
Отож, такій непрощенній скромності личило покласти край. Заговорили у приватному гурті про всі підстави для де¬бюту, заходились умовляти його не маніжитись, почали роз-мірковувати, що й як найперше надрукувати. У мене зберігся машинопис «Ноктюрна» з власноручною вказівкою Нижанків- ського для складача, олівцем: ширина 1 шпальти петит, — сьо¬годні вже не знаю, куди воно проектувалось, можливо, для «Ар¬ки», можливо, для якого-небудь спеціяльного видання. Річ тоді не надруковано, але автора принаймні змусили виступити з нею на прилюдному читанні, з чого вона стала бодай так відомішою поза обмеженим гуртом.
З свого боку, я, що сам за тих років, можна сказати, осата¬ніло друкувався де тільки можна і навіть де не можна, вважав його цю літературну неприлюдність просто за злочинну. А, крім того, мене захопила неждано об’явлена перспектива здобути для «ХОРСА» свого власного сюрреаліста. Валютна реформа, яка перекреслила шляхи і «ХОРСОВІ», і взагалі усім задуманим тоді літературним публікаціям, була на той час во язиціх ще тільки як чутка невиразного кольору.
В усякому разі, друге число «ХОРСА» планувалося цілком серйозно. І для нього я зробив невеличкий, але чесний вибір. Сенсаційним перводруком мали там з’явитися «Жнива», «Павук», «Докір» і «Похід незнайомки», оте вже у вужчому колі знане і ще й багато років потому при кожній згадці авторового ймення неодмінно цитоване, по-своєму грандіозне: Вона йшла

бовтаючи довжелезними… (Понад два роки після того, к Елізабет Котмаєр узялась перекладати новітніх укра?нСь.Лі1 поетів і коли, проти всякої логіки, усе ще не хотілося думат що «ХОРС 2» не вийде, до вибору було долучено паралель^’ обидва її переклади, «Жнив» та «Павука». Вступ до вибору я його був уклав, цитується далі.)
Та ось у розпалі підготови раптом схаменулись. Твори ца явні, автор збудований — пробі, а як же він зветься? «Штокалко» за загальним погодженням, включно з самим автором, був можливий для сюрреаліста. Сюрреалізм асоціювався з «Апо- лінер», «Дарах«, «Бретон«, «Арагон». Звичайно, чисто закор¬донне брати не хотілося, бо ж як не як національна особливість і т.д. Час псевдонімів на зразок «Квітневий» або «Журливий» щоправда, пройшов, ці назвиська були вже відтиснуті на пери¬ферію літературного життя. Та все ж, десь у зумовленій ще «кін- цем сторіччя» підсвідомості, бриніло тяжіння до чогось такого «красивішого». Було все ще зрозуміло, чому Федюшка не хотів називатися так, а хотів називатись «Євшан». Хтось напав на дум¬ку, мовляв, може слід спробувати з назвами місцевости. Адже є «Джек Лондон» і є «Леонид Полтава». Може, взяти назву місця народження? Стали питати, де він народився. Каже: у Бережа¬нах. Ну, то ось же воно! Залишалася ще тільки похідна з того форма. Я запропонував: «Бережанин» — за аналогією до «По¬долянин». Нижанківський запропонував: «Бережан» — анало¬гічно до «Подолян». Пройшла і закріпилася пропозиція Ни- жанківського.
Дату цієї події можна намацати тільки приблизно. Факт, що два листи Бережана до мене, обидва з перших днів 1948, носять підпис ще Зіновій Штокалко, сам із себе нічого не говорить, бо приватно він міг себе величати так і після літературної купелі. Та на всі випадки ця остання не могла мати місце, починаючи з половини березня. Посередині березня того року ідилія Фю- ріхшуле несподівано зазнала драматичного удару, після чого зустрічі там стали неможливі.
Тут уводиться перший документ. Він змальовує зовнішній перебіг того, що сталось. Це лист управи оселі Фюріхшуле до мене, але листи аналогічного змісту одержали ще три особи, так що папір можна розглядати як щось, що має суспільно- історичне значення.
Лист, писаний на машинці з латинським шрифтом, я транс-крибую кирилицею, однак залишаю притому неторкнутими його правописні та всі інші особливості:
Управа Оселі УПВ і УС
Мюнхен Мюнхен, дня 16/Ш. 1948
Ч. 12/48.
До
Вп. Ігора Костецького
Повідомляється Вас, що рішенням Управи Оселі з дня 15/III. 1948 Ви є усунені з Оселі УПВ і УС за те, що в дні зі 6-го на 7/III. 1948 (в ночі) без дозволу Управи Оселі заняли читальню Оселі на приватні
122

одйііи (получеиі з ніятикою) і за тс, що в часі тої «забави» усунено Забрано з читальні образ Матері Божої, перемінено хрест, збито 1 0,|ок і співами заколочувано спокій в Оселі.
Усуненням образу ображено христіяпські ночування всіх
мешканців Оселі.
Від цього рішення прислуговує Вам право відклику на письмі до ради Оселі в речииці трьох днів від дати доручення.
За Управу Оселі УПВ і УС:
Орест Городиський (печатка) В. Мартипець
Староста. Адм.-госн. рсф.
Перших двох учасників «приватних сходин» я не називаю, бо не знаю, як вони сьогодні ставляться до свого минулого. Ска¬жу лише, що один належав до «двійкарів», а другий був без¬партійний. Третій же був Бережан, і четвертий, отже, я.
З того правом відклику скористувався тільки один, і його помилували. Я перебрався жити деінде. (Зрештою, двоє по¬зосталих і не мешкали у Фюріхшуле.) Бережан, одержавши від¬повідного листа, одразу ж захопився ідеєю дати роз’яснення події з погляду її учасників. Він опрацював роз’яснення, ви¬пустив його навіть циклостилем, і воно ходило по руках. Але я його не маю, ба й не знаю, чи є воно нині ще в когось. А що правда колись повинна вийти на світ Божий, навіть коли б це було і майже тридцять років згодом, то я й пробую відбути тут реконструкцію, наскільки дозволяє пам’ять.
Пиятика? Ну, Боже, звичайно ж там було що випити. Співи? А покажіть-но такого українця, який, особливо за чаркою, не співає. Розбитий вазончик? Та вже ж, і таке трапляється. Усе це, як говориться типом відомих газетних спростовань, «прав¬дою є». Та, вживаючи далі формулу, «натомість неправдою є», що воно відбулося в тій інтенції, про яку мова в листі.
Збори були приємні. Усі були в гарному настрої — атож, з причин переживання котроїсь там молодости. З тих же причин говорено не однією, а кількома мовами, і не чотирма, а (кожен по три) дванадцятьма голосами. Пригадую, інсценувався візит адмірала на борту військового корабля, і адміралом був по черзі англієць, француз, поляк і росіянин. Відповідно й звітували йому. По вазончику бив ложечкою якраз той, кого потім простили і дозволили жити в оселі: йому конче хотілося, щоб флотський парад супроводжувався джазовою музикою. (До речі, різномовність і різноголосся спричинились головним чином до паніки в оселі. Як Бережан потім від когось довідався, у коридорі до дверей раз у раз підходили, наслухали, сахались і бігли передавати естафетою, мовляв, у читальні відбувається інтернаціональна змова, інспірована, за всіма даними, Комін- формом.)
На стінах висіло багато картин, тобто — різних репродукцій. Посередині була репродукція картини Едварда Козака, сла¬ветного ЕКО. На ній була, дійсно, намальована Богородиця, а до того ще запорожці, гармати, порохівниці, вишивані сороч-
123

кн. краєвиди, здається, mon і з горщиками — уся Україна. Не tç нажило, що там було намальовано, а тс. як. Цс був справу, нк інький. чжтої »оди •’Кім». Я знаю і шаную маестро Козака. 3 vri\ відомих мені його творів тільки цей єдиний б\т» поганий — та зате вже який поганий! З рстроспективи років я думаю, що віц б\-в гірший навіть ніж те. що під теперішню nopv в Америці як «неовізантинізм* п|юдукте і иропапт Святослав Іординськнй.
Від певної миті на цю картину частіше й частіше кидац0 погляди. Дедалі наполегливіше вихваляли vei маестро пензля. Чи знають присутні його «Січ», запітвав один і кидав погляд на картину на стіні. Авжеж, казав другий, знаменита річ, а от чи відомі товариству його ілюстрації до пісень. — і теж зиркав на СТІНУ. А карикатури, вигукував третій, уже не спускаючи ока з стіни, карикатури у «Комарі», але й пізніші, повоєнні! Блн- скучий майстер, були УСІ однозгідні. усім майстрам майстер.
З таким не осоромишся, мовив один, ставлявши повільно на стіл ослона. Тож не осоромимося, була загальна думка усіх. Не осоромимося, ні. — сказав наступний та й ступив ногою на ослін.
А вже як він чи хтось ще інший картину смикнув, і вона лег¬ко відділилась од стіни, і замаяла в руці — усім стало до кінця ясно, що кожен мав на увазі, вихвалявши майстра. Похвали були абсолютно щирі. Картина зо стіни, зрештою — шматок глян¬сованого паперу. — полетіла у вікно і, легко розвіваючись (усі стежили з вікна), почала помаленьку осідати на землю. Було воно на котромусь поверсі.
Щоправда, за хвилин)’ вирішили, що все ж таки, може, варт картину знайти і принести назад. Один збіг наниз, походив по¬під муром і, о щастя, знайшов. Тоді ввійшло у дію вже чисто слортове: майстра реабілітували від нього самого тим, що за¬ходилися змагатись, хто краще кине і хто краще знайде — тобто, хто найдосконаліше релятивізує те, що обтяжувало його славу. Так і робили. Кидали поодинці або удвох картину в вікно з найможлнвішими винаходами поштовхнути її до лету, а хтось один щоразу збігав наниз, шукав і. о диво, знаходив. Тільки той, хто ПУСТИВСЯ наниз наприкінці, і то не побіг, а пішов, бо вже трошки потомились, то той уже не знайшов.
Знайшов її хтось зовсім інший, на другий ранок. Мешканці оселі розгладили картину і примочували на її старе місце на стіні. Аж тоді щойно, проспавшись і протерши очі, учасники нічної зустрічі збагнули, що насправді скоїлось. Каятися, звісна річ, було пізно. Але бодай тепер — слово честі, і то найсвятіше: ми могли припустити все, чисто все, тільки не те, що картина Козака висить у читальні не просто, а як ікона. Бо ж були б при* пустили… Ні, було всякого, і багато хто вчиняв те й се, але щоб хто-небудь навіть і за тих буйних часів свідомо удався до іко¬ноборства, то це, либонь, таки виключено. І якщо притому хрест «перемінено», ну то вже ж, перемінено, але не знечещено
ж, не осквернено!

Роз’яснення, над яким трудився Бережан, виросло у цілий , імфлет. Провідна думка була саме ця: що більше ображає хри- -тііянські почуття — звільнити, хай і несамохіть, віруючого від обов’язку молитись на комічно виконаний образ а чи, навпаки, силувати його до цього обов’язку? Памфлет одержав і підхо¬дящий заголовок: «Про образи і гарбузи».
Але то було, мовити б, раціональне зерно цього писаного твору. Процес писання захопив автора й тим, що відкривалися неозорі можливості випробувати у різноманітних ключах самі словоситуації і розвинути накопичене фрагментами у широке полотно. Я пам’ятаю звідти, на жаль, одне-сдине речення, по¬чаткове. пам’ятаю тому, що воно належало мені. Ми вже тоді часто читали один одному з наших «сенітниць і нісенітниць» і щедро обмінювалися здобутками. В мене виникло було з якогось приводу і записалось таке: Приемио йти зігнувшись у темряві і корчити пики всякі Йому сподобалося, що тут не «всякі пики», а якраз «пики всякі». Він і перебрав це на початок свого памф¬лету, де воно опинилось у позиції радше епіграфа. Самий твір будувався за засадами варіяцій на тему. Усе в цілому було епа¬туванням, так своїми сентенціями, як і зумисним мовним шту¬карством. Але річ, суттю, була великодобродушна, і намір її кінець кінцем просвітницький: навернути людей хоч якось до розуму.
Бережан ні перед тим, ні після того, як уже відомо, не дбав про публікацію своїх текстів. А ось тут йому чомусь закортіло видати твір на світ за всяку ціну. Він запопався до справи з не- чуваною навіть для нього енергією і довів її до завершення — дійсно, за всяку ціну, не шкодуючи витрат.
Строго кажучи, йому й не було чого шкодувати, бо витрати узяв на себе хтось інший. Але Бережан у ту мить не усвідомлював цього, пустив з ока, що він же, власне, бідний, мов церковна миша. Він був переконаний, що це його власне підприємство, а коли виникала реальна потреба вплатити за те або за те, він був переконаний, що того, хто це реально робив, він рано чи пізно повнотою компенсує.
Як на лихо, видавець Бережанового циклостильного епосу служив при Фюріхшуле. Він був там щось наче придверний. Його столик стояв при самому вході, і протягом усього літа, яке настало незабаром після «усунення з Оселі», вхідні двері були відчинені навстіжень. Протягом усього літа Бережан мусів проходити повз школу, бо саме так стелилася стежка від трам¬вайної зупинки до будиночка, де він мешкав. При зустрічах він мені показував — кутами рук і ніг, — як він, Бережан, намагався проминути небезпечне місце по змозі найширшими кроками, як видавець, якщо його помічав, вибігав йому вслід і робив жестами, мовляв: вернись, вернись, — і як він, Бережан, обер¬таючись на ходу, робив жестами, мовляв: віддам, віддам.
Видання — досить грубенький зошит, випущений у скіль- кохсь там примірниках, — мусіло, звичайно, влетіти придвер¬ному в копієчку. Але це був куркуляка, один із тих приеміґра-
125

цінних жмикрутів, що наживалися безперервно і до, і після валютної реформи. І не соромився ж він правити з бідного студента гроші за щось, за що у нормальних обставинах повинен би був йому тільки дякувати? Ні, нам не було його шкода.
Сам же памфлет, якби він знайшовся — і якби вийшло колись друге видання Бережана, — збагатив би цілість новою відміною у жанровому поділі: жанром фантастичної публіцистики.

Категорія: Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.