Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Мітенвальд

Це було не просто життя, а стиль життя.
Є поняття: людина-стиль. Є особи, зацікавлені тільки в тому враженні, яке вони справляють па оточення, але поза тим не зацікавлені у будь-якому дальшому впливі на оточення. Тим ча¬сом, уже й у цих випадках, усупереч твердженню, мовляв, чистий естетизм явище антигромадське, можна виснувати су¬спільну користь. То що ж казати про ті випадки, коли матеріял організується і оформлюється з свідомою метою впливати на оточення у певному напрямі і коли, ще краще, за таке суспільно активне завдання беруться разом двоє, троє, береться гурт спільників.
Коли Зіновій Бережан переїхав до Мітенвальда, в нас із ним була вже повна свідомість такої спільности. Це сталося року 1949, — за сприянням того ж таки коменданта-мецената Дужо¬го, — причому точний час події визначити неможливо, бо «пе¬реїхав» було так само релятивно, як і в мене: це означало тільки, що від того часу він не був прикутий до Мюнхену, а почав си¬стематично курсувати по лінії Ізару від баварської столиці до Альп і назад. Тим не менш, база для регулярних зустрічей по¬новилась, і хоч правила вона усе за той же вершечок відлюд- никового стовпа, та була таки вже ж якоюсь точкою у часі й просторі.
Спробую пояснити, що я у даному разі називаю спільністю.
Якщо логос можна собі уявити ще якось інакше, ніж гіро- фесорсько-декламативним визначенням, і то так уявити, щоб він був річчю не десь там бринячою, а, навпаки, ось тут, під рукою, сьогодні й завтра необхідною, — так, приміром, як аб¬стракція електричної енергії реалізується у видимій для всіх і корисній у щоденному вжитку електричній лампочці, — то тим можна б унаявн ити літературний варіянт життя. Логос: під цим я розумію не ідею, а самий вислів. Вислів — це (дослівно) вхоплення дійсности словом, роблення речі словозрозумілою.
Він починає існувати тільки з відкритим словом. А відкрите слово це не слово, готове для вислову, а слово, яке цю готовість повинно спершу вибороти. Відкрите слово не переймається з усталеного, воно живе тільки тому, що являє собою постійне становлення. І середовище його становлення це та безодня, де взаємнення людей, а через них і речей, здійснюється ще незліченними дословесними чинниками.
Відкрите слово тим чинніше, чим більше здатне воно висловити з речовини дословесиого. Ми з Бережаном могли
126

„заемитись так безперешкодно тому, що в пас було однакове віДчУгГЯ завДань, йів має вислів у відношенні до дословесного сереД°вища’
Можна про це оповісти ще так. Я навів був перед тим перше речення з його фюріхшульського памфлету. Так от, було нам обом завжди ясно в усіх подібних випадках, що «пики всякі» це не «всякі пики». Ясно без пояснювань, бо ще перед будь-яким обгрунтуванням граматичним, ритмічним, евфонічним (сти¬лістика!) вираз ставав закономірним із своєї дословесної — ну, сКазати б, міміки чи жестики.
Взаємились не слова, а їхні контексти, їхні райдуги. Були запаси в одного з нас, і були запаси у другого — запаси записаних висказів і висказів, далі винаходжуваних, імпровізованих, по¬одинці або разом. У мене (пригадую інший приклад) записалося десь зо сну-як «сюрреалісти», ми, звичайно, надавали великої ваги таким, як то називалось, автоматичним об’явленням! — записалося слово мопдраміпа. Слово без будь-якого навіть натяку на глузд, але Бережан несподівано для мене відкрив у ньому можливість бути омисленим як польське тщсіга mina. Слово діставало додатковий вимір. Одному воно «привиділось», другий його «освоїв», слово ставало спільною власністю.
Спільна власність у літературному житті означає не при¬мусову колективізацію, а, висловлюючись і далі господарчими категоріями, щось наче кооперацію. Записану історію про Меру я тоді не знав, прочитав її щойно тепер. Коли цю досить тра¬диційно збудовану, та, зрештою, чарівну річ я ось розглядаю з погляду спільної власности, то йдеться не про те, що до образу своєї героїні, прототип якої я негайно впізнав, він доєднав дещо з ситуацій однієї з моїх тодішніх героїнь, — що її життьовий про¬образ я теж, звичайно, впізнав, — а про те, якими засобами він оте спільно переживане у строкатому дійсному побуті звів у факт побуту літературного.
Це не значить, що якби я написав цю річ, то написав би її у цьому роді. Те, що було в нас результатом, ніколи не було і, хва¬лити Бога, не могло бути тотожним. Приналежність до одного напряму й стилю, якщо ця приналежність відповідальна, ви¬ключає можливість наслідування. Приналежність відзначається куди перспективнішою можливістю: один одного акцептувати, бути один в одному заангажованим. Воно означає, що кожен ідентифікує щось своє в іншому, але охоче бачить це здійсненим через іншого.
Інша річ, що оточення наше робило зовсім логічно те, що робить усяка нормативно нормальна людина: переплутувало наше літературне існування з тим, що в ньому — у кращому випадку — було тільки котримсь із зовнішніх подразників. І інша річ, що, вирішуючи тим робом проблему наших «муз», україн¬ське таборове суспільство робило й дальший логічний крок: переплутувало ідентичність самих «омузених». І Бережанові, і мені доводилося кілька разів чути від третіх осіб фольклорно препаровані фюріхшульські та мітенвальдські історії, де було
127

все навпаки — де ОДНОМУ приписували те, чого несучою особою був насправді якраз другий. Бережан, зрештою, свідчить це ^ на письмі.
Тим часом, ідеться про одну вельми важливу справу.
Зважуюся твердити, що тоді, у Фюріхшуле зачавшись, у Мітенвальді визрівши, був повнотою готовий вийти на люди новий літературно-мистецький напрям. Беру на себе сміливість якщо можна так висловитися, ретроспективно пророкувати що цей напрям, з його повнотілою субстанцією, цілеспрямова¬ним рухом і хистом відкритого слова, відтиснув би з шляху за¬кордонної української літератури усе, що тоді на ньому з біль¬шим або меншим правом борсалось, і вплинув би на її долю так що. приміром. Нью-Иоркська група мала б зовсім інакшу пе¬редісторію, геть відмінні точки відштовхування.
Тверджу й далі, так само відповідаючи за свої слова: якби на той час задумане й у собі вже здійснене розгорталось і назовні у потрібній контннуації. крок за кроком, рік за роком, озброєне усім арсеналом засобів, що в таких випадках необхідні для про¬сування у дедалі нові простори, — у світовій літературі, уперше за її історії, утворилось би нове поняття: література українська.
«Перед заслоною бога і людей* стосується хронологічно до часу, коли ні про яких Бекетів, Ионесків, Адамових не то що чутки, а й гадки не було. Що з ними та когортами їхніх епігонів і взагалі подібних авторів покривається від 50-х рр. поняття модерної літератури, то це виключно тому, що вони заповнили повоєнну порожнечу, в якій не спромоглося своєчасно посісти позиції оте краще, оте доцільніше, що було б здатне (і таки було здатне!) дати справі інший зворот.
Це тільки вихоплені на ходу, навмання, приклади з того, про що можна писати цілі соціологічні розвідки, ба — на чому б можна заснувати окрему дисципліну під назвою: історія не- проникання української літератури у світову. А три наведені прі¬звища. до речі, можуть най несхибні ше спростувати відоме епо¬хально-ледаче виправдання цієї історії: аргумент «бездержав¬носте». Які, справді, держави репрезентують усі троє названих, — усі троє, мов навмисне, принципові емігранти?
Імператив «насамперед держава» для нас, хвалити Бога, не існував, тут ми чисті. Гроші? О так, нестача їх важила вирішаль¬но. Є бар’єри, що їх просто фізично неможливо подолати без бодай мінімального фінансування. Але, думаю, що й тут не вся причина. Практика видань «На горі» показала, що навіть тоді, коли у першу мить здається, мовляв, матеріяльна база для да¬ного підприємства безнадійна, у другу мить уже починає роз¬виднюватись: база так чи так, а все ж якось вичаровується.
Величезним, по-своєму теж вирішним мінусом нашим було те, що в нас не було когось, хто, рівною мірою ерудитний і ав-торитетний, як і літературно обдарований, виступив би з при-людною концепцією на нашу користь. Ми не мали такого, хто послідовно змагався б зате, аби новий напрям став приступний ширшим колам, хто пропагував би його і вербував для нього

ухильників. — такого, яким був Вільям Моріс для прерафа- п^в а Віктор Шкловський для лефів.
е критики у лавах МУРу — їх було кілька, що претендували на _ь провідних, — боролись один проти одного за вплив. Вплив — Значить: подобатись по змозі усім. Матеріали, друковані у збір¬никах МУРу, добирано ще більш-менш за вимогами кваліфікації.
Ід. леле» засада, хай і всупереч суб’єктивній волі критиків, була у потенції вже тут: ота засада всеїдности, за якою відтоді ком¬понуються збірники мурівського типу, де вартісне, якщо воно гам є, топиться у калюжах макулатури. Той, хто у МУРІ споді¬вався бодай на щось для «ХОРСА», не діждав аж нічого, і йому по МУРІ» як і МУРові по ньому, було як з гуски вода.
А й сам «ХОРС», його «дофюріхшульське» перше й останнє число — він теж був значною мірою компромісний. Редагували його, крім мене, ще двоє, кожен на свій ріб видатних людей. Один з них — випадок для себе, що його розглядати тут не місце. Другий, видатний у царині філології, виступав кілька років літе¬ратурним критиком. Як такий, він мав ідеї, і про них тут так само нема приводу говорити. Є привід лише сказати про те, чим закінчилась його хорсівська кар’єра.
Він плюраліст, отже й хорсівець був з нього такий, що він при том)’ не хотів ображати інших. Бережана він не знав, V вся¬кому разі не знав його писань. Мене він знав, отже з «ХОРСА», але не тільки з «ХОРСА». І одного разу він узяв собі за обов’язок мене підсумувати. З певного приводу він сказав (у друку), мов¬ляв, під моїм впливом може постати лише така література, в якій їдять «оселедця з хвоста». Він сказав так, щоб не образити інших.
Наводжу цей приклад просто, щоб показати, яка важка була боротьба за хорсівські кадри. Не так за себе, як за цього критика було тоді гірко: невже то н усе, що в обивательському уявленні залишилось від наших золотих сорокових років?
Умівши вже тоді досконало виробляти усе, що — ЗНОВУ ж значно пізніше — відкрили бітники, Ален Ґінсберґз кумпанією, ми, як і вони після нас, точно знали, що це найпевніший старт для такої справи, як наша. У такого роду побуті, що видається просто чудернацьким, у самій його природі автоматично закла¬дена можливість пробиватися до свідомості оточення так, що рано або пізно, минаючи людей, які «оселедця з хвоста» беруть буквально, утворюється ясність щодо мети й глузду всіх цих вибриків. Це база справи, по-мистецькому створюваний суспіль¬ний її фунт, з якого досягти прикінцевого зрозуміння можна куди пряміше, куди легше, ніж непідготованою, раптовою, мов Пилип з конопель, лобовою проповіддю.
Так от: база й надбудова. Не держави нам бракувало. Не грошей, бо, як сказано, гроші здатні виникати самі з себе. Не конче й голосного теоретика, бо його, зрештою, у гіршому ви¬падку можна було заступити якось і власними силами. Нам — найголовніша причина — до бази бракувало якраз надбудови. Наша надбудова мала серйозні прогалини.
9-5-1042
129

Нас не було тільки двоє. Іншою, несподіваною, але п ємною лінією, з баварського міста Дінкельсбюль, де він горуда ‘ у кругу власної, німецької, богеми, нам об’явився Юрій Соловій Він привів із собою не тільки Елізабет Котмаєр (її достотн • обоє під кінець мітенвальдської епохи гостювали в нас під Кя венделем), а й кількох образотворців, і німецьких, і україв ських. До літератури, отже, долучилось мистецтво, а до обеп- тання у власному колі — вигляд на контакт із так званими чужинцями.
Але це було й усе. Комплект був неповний, бо для певного може, навіть чисто ритмічного, заокруглення бракувало обсади* двох-трьох амплуа, без яких годі було обійтись. Діялектичний закон здійснився у даному разі зворотно: не кількість перейшла у якість, а, навпаки, готова якість спіткнулась на нестачі кіль¬кості.
Ми, щоправда, приглядались, і де людський матеріял ви-давався догідним, пробували вербувати. Але з тих вербованих ніхто не витримав іспиту.
Василя Барку ми любили понад усяку міру (любимо, хто жи¬вий, і тепер). Трудно було собі уявити для всього хорсівського руху вищу й яскравішу, хай скажемо так, корогву, ніж якраз він. Та от питання: чому про те, що один з найбільших українських поетів нашого часу ходить Сентрал Парком босий, старанно засунувши подерті шкарпетки в кишеню, знають тільки в українських колах? Чому він не подбав про те, щоб з того став літературний факт, який стряс би всю Америку, всю північну й південну, а з тим і цілий світ? Не кажучи про інше: наскільки простіше було б тоді, ніж є тепер, пропагувати у цьому світі й його творчість. А так ось те саме: у порожнечу, яка зяяла і ждала, українець не здогадався встрибнути. Ну, й встрибнув, отже, Ален Ґінсберг.
Цей приклад, хай він тут говорить за тисячі інших. Якщо з нього зрозуміло, про що мова, то більше прикладів непотрібно. Якщо незрозуміло, то кращих засобів пояснити, чому на по-чатку п’ятдесятих років не вибухнув новий час, — нема.
Сількись. Не так сталось, як бажалось, та принаймні хоч тепер засвідчиться очевидцем те, яким був у собі цей час на-передодні свого нездійснення. Якщо я ініціював «ХОРСА» і про- моторував його у першій фазі, то у цій другій — незримій — фазі повним його втіленням був Бережан. А що оповідання моє таки про нього, то й великий відступ потрібен був тільки як перехід до того, про що сповіщатиметься ще далі.
Воно було ніякою мірою не те, що звичайно зветься жити ілюзіями. Не було воно й так званим творенням другої дій- сности. Це був варіянт реальности, наділений усіма рівноправ-ними властивостями поряд з іншими варіянтами.
Дійсність була вигадана, але не більше, ніж вигаданий буває актор, який діє у тому, що, за Станіславським, зветься «пропо¬нованими обставинами». Чи ж актор, який грає, це не реалія? Чи ж коли актор, цей живий доказ дійовости філософії «якби»,
130

чи ж коли він знає наперед, що «якби» він вимовив певну реп¬ліку за таких ось обставин, то на те послідувала б така ось реак¬ція на обличчі партнера, — чи відрізняється він чимось засад- ничо від людини в іншому варіянті реальности, яка, наприклад, теж наперед знає, що «якби» вона наїлась, то була б сита?
Отак достоту було з нашим мітенвальдським «ХОРСОМ».
Ілюзія це щось таке, що коли з нього прокидаються, воно щезає. Друга дійсність це така дійсність, яка по припиненні впливу того, чим її досягають, — наркотиками, медитаціями або чим там ще, — відсувається. Дійсність нашого «ХОРСА» немож¬ливо було скасувати ніяким прокидом і ніяким витверезінням. Вона була кріпка тим, що здійснювалась безперервно, ба — як дійсність для себе вона йшла попереду дійсности для інших. Вона тривала й перетривала багато наступних видимих дій¬сностей, і то не тільки тим, що деякі її здобутки стали потім за різних нагод, фрагментарно, фактами українського літера¬турного життя, бо були досконало готові до друку, а й тим, що вона реально живе, ось у моїй пам’яті, до цього часу.
Оточення, ситуації, люди, усе це, щоправда, не фотогра-фувалось, перебудовувалося засобами словесного фотомонта¬жу. Але, як і в цьому останньому, єство предмета не втрачалось, а тільки матеріялізувалось у вислові.
Фотомонтаж оперує з емпіричними, сенсуалістичними, чи як ще назвати, відбитками з об’єкта. Глузд фотомонтажу в тому, що він ці відбитки зіставляє у комбінаціях, де одне витяте підбудовує друге витяте, і з взаємодії, як здавалось, неможливих для зіставлення відтинків виростає можливість по-новому спізнати якраз сутність об’єкта. Це ще велике питання, що ді¬йовіше для будівництва життя, — а якщо література не має від¬ношення до будівництва життя, то вона не повноцінна літера¬тура, — що дійовіше: натуралістична замальовка поверхні людей а чи оте, що раптово стає «Тетянами», «Еммами», «Мерами», рубенсівськими директорами з ім’ям «Іван Сидорович» та без- ґрунтянськими інтелектуалами з ім’ям «Богожук», оте, що ро¬бить вірогідними потік притомності у «Ноктюрні» і алегорію казки у «Загині Рижого».
Вище я згадував, що ми не наслідували один одного. Можна б визначити так: ми не наслідували один одного з взаємопо- шани. Це була цікава взаємопошана. Вона могла існувати тільки завдяки тому, що в нас був усталений — іронічний — погляд один на одного. Іронія належала до того роду, як ото дуже добрі друзі оповідають один про одного комічні, ба ризиковані історії. По¬за очі це робиться з тим більшим правом, що не оповідається нічого, чого б не можна було сказати в очі.
Така випробувана на всю міцність іронія усправедливлю- вала нам те, що ми мали змогу, не моргнувши оком, видавати один одному атестати геніяльности. А як же інакше воно могло бути! Як стиль, то вже стиль.
Я маю оце тільки тут уперше нагоду розгорнути портрет Бережана в усій можливій округлості. З того, за що я брався за
9
131

різних чаї іи, ще за Пого життя, іцг й у мітеї і палійських ча
виходили самі або часткоііі аспекти, або редукоиані загал ки»
*^Ки
і им не мгши парто тут проснмоцитупатись, •
И «Українській трибуні» з 24 кмітим 1949 з’япилась була м нгпгличка стаття про нього. З неї кілька урипкіп (уніфікую ц 11 полис і випрямиш друкарські помилки): л’
Студент медицини. Молода людина а пусами. Знаний серед студентства «акти и irr», знаний ініціатор сходин і дис¬кусій. Він виголошує доповіді і стягав на себе громи непо¬годжень, заперечень, словесних нанадіп. Відомий тільки у вузькому колі поасліст, піп збурив одного разу на студент¬ському літературному вечорі настрій ногідності, прочитавши гаій «Ноктюрн», новелетку, що відтворювала внутрішнє людини -в’язня. Всі дивувалися й чудувалися, казали: щось несамовите.
Ця молоди людина, Зіновій Штокалко, мив ще один Бо* жиЙ дар. Вона здатна зачарувати аудиторію, що рантом не* реиоситься з нашої пливкої сучасності! у вже затвердлу в пер¬гаменті листів і козацьких літописів еноху. Людина*бан* дурист. Це значить: вона володів унікальним музичним ін¬струментом, звук якого впливи*’ і і.і душу, як впливали надушу того легендарного полоненого хлопця пахощі терикона* хучого полину, степового євшан-зілля. Ми дуже багато і дуже розумно говоримо й пишемо про націю, націоналізм, ви¬значаємо межі національного Й вселюдського, — що, мовляв, на що виливає і іцо ;і чим взаємиться, — але вистачить тільки одного удару десятьох перстів по віщих струпах збереженого нам традицією інструменту, щоб усі ми, понад нашими віру* ваіінамн і партійними переконаннями, відчули себе україн¬цями: відчули себе кимсь, хто у віках витворив шляхетну душу, иілахетиу пісню, що втілює в собі найкращі прагнення люд¬ської душі. (…)
Наша млинка і непевна сучасність саме тим прекрасна, що вона вбирає а себе, як губка, минуле з усіма його рухами, течіями, варіянтами, відтінками. Нашим інтелектом ми контролюємо із скрупульозною точністю псе те, що тисне на нас з усіх боків, з усіх епох, рас, ментальностей. (…)
Якщо нас сьогодні вражає надзвичайна образність поетичного світовідчування старовинних українських дум і якщо наймодерпіші музичні шукиння звертаються до тієї тональності, яка була в основі української музичної творчості XVI та XVII століть, то, либонь, трудно переоцінити зна¬чення цієї творчости для спраглого нового стилю сторіччя.
І так само — трудно переоцінити роль тих, хто плекають мистецтво і роблять його живим для сучасності.
Заголовок був: «Молодий бандурист». Не виключено, що він належна не мені, а редакторові — Микола І^іобенко любив заголовки ясні й зрозумілі. А от за авторський стиль хоч і прошу вибачення, та нема ради. Ми справді так тоді писали, і що написано, а поготів надруковано, те, як то кажуть, не вирубаєш.
У схожому словоплетиві, хоч і конденсовані пі, витримано мій, згаданий перед тим, вступ до вибору з Бережана для

ійсиеного «XOPGA-2», Папір, на якому він дожив до цієї настільки розлізся, що мені не залишається нічого іншого, ** п’ерсписавши тскст Д7151 історичного свідчення, оригінал до- ерти Й пустити в інший світ. Отже:
Ск>РРсїиІІСТИ ХОРСА ЗІНОВІЙ БЕРЕЖАН
» псевдонім талановитого, добре знаного па Західній Україні та еміграції бандуриста, виконавця старовинних дум та пісень, і нікому не знаного композитора, автора атональних творів. Основним фахом — доктор медицини. Цілком побічна деяльиість — сюрреалістична поезія й проза, що в ній дичавину сну й мрії доведено до майже вловного па зуб математично-пластичного раціоналізму. Зіповій Бережан причислясться до найґруптовпіших сил ХОРСА.
Щоб продемонструвати спорідненість світогляду й стилю, наводжу відразу ж те, що, своєю чергою, Бережан писав про мене. В одній розмові він висловився про «Там, де початок чу¬да», мою збірку «старобутніх повісток», що вийшла у видав¬ництві «Української трибуни» 1948. Я попросив його, щоб він виклав вислови на папері, і він зробив це. Цитую з автографа, зберігаючи правопис:
Перманентний гул підземельних ритмів. —
Віддавана зі запопадливою впертістю містерним ор-наментом різьблену вазу конвенціонального «реального» роз¬битої — 3 тріщин невпинною струєю ллється животворяще — мітичпс. —
Все насторожене. Напружене. Передгроззя. Рокотання зловісних позаобрійпих громів — і раптом блискавка, — що иа уламок секунди сліпучою яскравістю розсвітлює всю глибінь нерозгаданого, весь міракль існування.
Щось абсолютно нове. Видиво, що обплотнюється у випарах зі зламів підсвідомого. Особливе мистецтво. Мис-тецтво екстази.
Мистецтво déjà vu. Мистецтво міту. Мистецтво май-бутнього.
Ясна річ, це не був весь світогляд і весь стиль. Інакше досить було б поставити крапку, яка б означала знак на шухляді з каталогізованими там творами авторів, приналежних до — зімпровізуймо назву — течії патетизму.
Те, що стає тепер відоме з написаного ним (і, смію сподіватися, те, що відоме з опублікованого мною), показує, скільки було у ключах вислову всякого інакшого. Я хочу ще раз прихилити увагу до факту, про який говорено вже з різних приводів: він працював не «періодами», а одночасністю. Зрештою, загальний підсумок буде зроблено ще наприкінці.
Крім *14)їх), великорізне було й те, що готовано для «ХОРСА» з інших авторів, українських і неукраїнських. Про Барку я вже говорив. Заплановано було відродження Тичини — Бережан
133

докладав зусиль, аби роздобути для передруку «Сонячні кларнети». Ми запрягли до роботи цілу бригаду, що робила -уперц, українською мовою — вибір з Джойса, працювали людц ^ розмашному прогоні, починаючи від Володимира Держави^ (атож!) і кінчаючи випадковими зустрічними на життьовій дорозі, які поготів сумлінно ставилися до своїх несподівану обов’язків. Готувався увійти у наше життя й ще один новий автор, Т.С.Еліот: він, що став по-справжньому відомий і дд інших саме тоді, бо якраз одержав Нобелівську премію, дав нам (атож!) особистий дозвіл на українську публікацію.
Дещо з того не з’явилось і досі. Але з того, що з’явилось V всякому разі вибір з Еліота став першим виданням «На горі» (1955), а Барчин «Трояндний роман», з рівнобіжним перекла¬дом Елізабет Котмаєр, — другим (1956).
Що ж до патетизму, який становив у нашому доробку стільки й стільки відсотків, слід ще сказати, що цей спосіб виразу пра¬вить для поголовної більшості земляків за єдино можливий до¬каз існування української літератури. Він домінує незалежно від того, чи хтось, хто у ньому певний час працював, його потім зречеться. Як от ми, що теж були віддали йому данину, — що, до речі, й треба було задокументувати. Бо історія є історія.
Я хочу тут поставити крапку в інакшому розумінні. За¬гальний погляд на Мітенвальд закінчується. Але є ще низка де- талів, без уведення у композицію яких картина була б надто абстрактна.
Впроваджу їх щось наче технікою моментальних знятків, одначе таких, щоб об’єктив ухоплював по змозі більше пере-хрещень.

Категорія: Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.