Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Жінки

На появу й зникання у темряві жінки, зрозуміло, мали власний погляд. Вони й спання вдень брали не як реальний факт, а як чаклунський оманний захід істоти, що, знавшися з неприступними розумові силами, може коли й куди хоче не-ждано щезати.
Про жінок тут, нагадую, теж тільки літературно.
Він жив у Мітенвальді не оселено, а в русі. Там, зрештою, й так було все у русі: адміністрація повинна була давати доказ діяльної своєї присутносте, а оскільки по таборах не було чого особливого робити, то керівництво засереджувалося переваж-
135

по на розпорядженнях мінятися помешканнями. Мусив мінятись і Ьережаи.
Кожного разу, покидишпи старе пристановище, аби пере-братись на нове, він покидав там і чиєсь розбите серце. У тому було, може, й справді щось зачароване, бо дівчина ніколи не слідувала за козаком у чужую сторононьку, хоч би іі віддаль до неї була віддаллю від блоку до блоку. Дівчина лишалася тужити. У новій констеляції щоразу виникала інша.
Де було його перше мешкання, я не можу пригадати, але можу з правдоподібністю гадати, що десь між одним горищем та другим горищем. Зате точно знаю, що в першій фазі був коло нього хтось, хто носив йому їсти.
Другий притулок знайшовся у Піонірказернс, до якої треба було йти через ісладку. Там був хтось, хто носив йому їсти.
Третій був знов у Єґерказерне, вже точно на горищі. Там зав’язалися варіяції: одні носили їсти, другі з’являлися з тем- ряви. З того виходило інколи добре, інколи не зовсім добре.
У наступній резиденції иобутувалося знов спокійніше. Вона лежала над тим, що таборовою мовою звалось канти на, — отже, гібрид їдальні та шпика. Унизу гуло, угорі Бережан готував дисертацію. Але носити істи там уже й геть-то не було пробле¬мою: просто по сходах знизу вгору.
Ще наступне, останнє у Мітенвальді, житло містилося у продовгастому фасадному блоці, куди адміністрація (вже не українська) зігнала мешканців на самому’ передодні виселення. Горшце там було просторе, не поділене на житлові дільнички, там можна було танцювати, грати у пінг-понг і навіть, якби в когось виникла охота, у футбол. Одного разу на горищі від¬булось бучне весілля. Бережанові з якихось причин дуже за¬лежало на тому, абн взяти в ньому участь. І він узяв участь у тому весіллі. Це була, здається, фінальна подія епохи.
Поза на такий ріб урегульованим родинним життям мали місце ще, висловлюючись поетично, скокн в гречку. Жили-були дві подруги, обидві з однаковою впертістю в нього закохані. З них не стали годувальниці ані житнім хлібом, ані духовним. Во¬ни розподілили свої ролі інакше: одна грала спокусницю, друга рятівницю. Він не мав нічого проти такої комбінації, однак, якщо мова про остаточний успіх, то його не зазнала ні одна, ні Друга.
З УСЬОГО того строкатого ревю зірок, знаних мені з натури, з фотографій чи з оповідей, усе ж давалося виснувати однород- ну спілість смаку і взагалі наскрізність ідеалу. Ідеал був, поза сумнівом, білявий. Одверто білява бестія його, звичайно, не приваблювала. Смак його, нехай він замолоду і наражувався на небезпеки ніцшеанства у львівсько-польському виданні, будь- що-будь довитримав іспит коли не на крайню вишуканість, то в усякому разі на гідність.
Одного разу Бережан показав мені своє фото з довоєнних років. Він держав, щоправда, в руках бандуру, але ж як держав! іак, наче не знав з якого боку до неї взятись, і взагалі що треба
ІІ

дробити. Щоб зручно исістись, і щоб постать набрала природ- ,іоі ги. * ІДОб обличчя розкулось і бодай ледь усміхнулось. Див- діооь і кажу: без вусів. Але він зрозумів це по-своєму, бо ж не таи, звичайно, що без вусів він для мене не він. Замислено* закохано вдивляючись у свій молодечий портрет, він вимовив з тихим захватом:
— Авжеж, іще без вусів. Не було потреби, бо яка ж потенція тоді була І
Фото стосувалось до часів, коли він вів щоденник і писав вір¬ші, загалом притримуючись правил гімназійного ідеалізму, — тексти, ЩО в них я щойно тепер міг мати вгляд і що цитуються тут далі. Оце ж і треба мати на увазі, коли удаються до культурно- історичного розгляду. Бо навіть коли мають справу з труба¬дурами, які оспівують даму густо-небесними словами, не слід забувати святу істину, висловлену якось, там же у Мітенвальді, однією напрочуд емаисиповапою галицькою пані: «Чей же кожен мужчина знає, як жінка збудована».
Тут не те, що другий бік медалі. Такого поняття літератур¬ний факт не може мати. Що на одному краю Бережанові жіночі постаті заслуговують собі чи не цинічну оцінку, а на другому правлять за об’єкт сливе телячого захоплення, це вже радше єдність суперечностей. Але й цього визнання не досить. Історія культури, прознавши факт, удається, авжеж, до аналізу його різних сторін, але по-справжньому вона має справу тільки з вис¬нуваним. Отже, й тут: з виснуваним образом Бережанової жін¬ки, що її я не пишу з великої літери тільки тому, що, своєю чер¬гою, маю претензію на добрий смак.
У Львові була одна жінка, молода акторка. Вона загинула під час війни за нез’ясованих до кінця, — принаймні, для мене- обставин. Ситуаційно, хоч і ідеалізовано, вона виступає в опо¬відному тексті «Дим» і, якоюсь мірою, в уривку з роману «Дим». Дивним робом, мені трапилось у Н[овому] Ульмі в одного актора театру Блавацького роздобути її фота і репродукції їх переслати Бережанові, але я не пам’ятаю тепер ані її прізвища, ані, що ще дивніш, її обличчя.
У мене є підстави гадати, що тут крізь усі стилізаційні на-шарування несхибно висновується образ, який був Бережанові за найбільше кохання його життя.

Категорія: Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.