Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Листи

Їх небагато, але вони охоплюють весь часовий простір наших взаємин.
Читач листів буде великою мірою підготований усім, що було тут досі сказано. Є, однак, то там, то там місця, які по¬требують додаткових пояснень. Пояснения подано щоразу пе¬ред цитацією. Листи цитуються, знову ж таки, документально, отже — без будь-яких змін.
Перший лист здвоєний: його писано разом з одним тодіш¬нім приятелем, якого теж звали Зіновій, під час зустрічі ново¬го 1948 року. Картки записано упереміш, тож їх треба розділяти. Другий Зіновій, м. і., повідомляв: Дуже шкодую, що Вас між нами немає, бо на «побоевищі» остпало нас двох: Штокалко і я. А так ~ було б з Вами трьох! Як не бездарно не виглядали б мої «писання», але вони мали місце в стані після того, як усі наші спів-товариші «полягали», а ми оба з Штокалком на полю «бою» «осталися». Фініс! З Новим Роком привітання відЗенка М. і (рукою Бережана) Зенка Ш. Дата на цій картці: 1.1.1948. год. 1.50. Бережан і в текст починається з дати 31.XII. 1947, яку потому перекреслено навхрест і виправ¬лено так: помилка: 1.1.1948! год 2.51. Далі слідує:
Високошановний Пане Редактор!
Зустрічаючи новий Рік, якраз дискутуємо проблему спів¬відношення чемности і ординарности очевидно при добрій чарці та врешті-решт не можемо прийти до якихсь загаль- ноправильних висновків.
146

Але цс так nebenbei.
Хотіп я Вам написати про ось що:
Склалось так, що Ви неждано виїхали і мабуть не захочете показатися у Фюріхшулс не раніше як глибоко після свят і складається так, що стільки разів натякуваїшЙ Ваш Літмистецький вечір відбудеться остаточно, неповторно та неминуче в неділю 11.1.1948. о год 16. Тому пе зважаючи па всю нахабність звязану зі заколочсппям Вашого святочно- відпусткового супокою та саму по собі непристойність цього мойого до Вас звернення все ж таки звертаюсь до Вас з проханням такого змісту:
1. Неодмінно необхідна Ваша участь на цьому вечорі.
2. Було б дуже глупо (просто дсревляно глупо) коли б па цьому вечорі не було Барки (Це бо і є — всім і вся розпроголо- шеие — і становить головний цьвях вечора).
3. Було б у найвищій мірі побажане, щоб у цьому вечорі взяли участь Косач і (очевидно коли можливо) Шерех.
4. Тому, що сказано під 1,2 і 3 є пе до подуманпя без Вашої допомоги тому прошу Вас ужити Ваших у тому напрямі чи пак у тому відношенні відповідних заходів.
Загалом прошу
написати
як
і
що!
Ваш до гробової дошки чого очевидно з Новим Роком Вам не бажаю (дошки)
Зіновій Штокалко
P. S. Між іншими заповідається на вечір неодмінно добряча блажспподзвонна чарка.
Другий лист писано незабаром по тому, на машинці. У не¬зрозумілому мені слові «камена» літеру «к» виправлено з «р» (було «рамена»). Наприкінці — перефразування заголовка роз¬ділу «День коротше з вечора» з мого незакінченого роману «Троє глядять у дзеркало», уривки якого були тоді надруковані в журналі «Арка». Підпис у листі власноручний:
Мюнхен, дня 5.1.1948.
Шановний Пане Редакторе!
Як видно, життя є повне не тільки неповторностей, але у не меншій мірі також нежданостей.
Оттож, ізза непередбачених труднощів приходиться нам відкласти наш «літ.-мистецький вечір» на деякий час (прав¬доподібно на 18 січня, або на 25 січня). Я не є певний, чи Ви розібрались у нашому попередньому «листі», у всякому разі не беріть його на камена стило-критичного аналізу.
Прошу Вас дуже, напишіть, чи Ви отримали цього листа і яке Ваше ставлення до справи запрошення на «Вечір» Барки і Косача, щоб можна було Вас своєчасно повідомити про день, що коротшатиме з Барчиного вечора.
З пошаною та найкращими понадреалістичними святочними побажаннями Зіновій Штокалко.
147

Між цим та наступним листом великий проміжок, за який стялося багато всього. Лист писано з Мітенвальду до Н [ового] Хзьму. де я працював у газеті. Перша частина його — чиста фан¬тазія, що їй місце, власне, було б серед «майже прози». Друга частина фактична. Фотографічні знятки, про які в листі мова це ті, що в них сказано наприкінці підрозділу «Жінки». Функ — Функказерне, згаданий табір у Мюнхені, де жили переселенці безпосередньо перед виїздом за океан. Описана у листі подія з закваскою та поліцією мала ту причину, що за час моєї відсут¬ності! один знайомий, на прізвище Бойко, нелегально гонив у моїй таборовій кімнаті самогон, а хтось підгледів і доніс владі Єгер — Єгерказерне. Знак запиту в даті листа оригінальний:
?/П.1950.
І — горе!
Можна б усе розглядати крізь дірку дула неповторності.
І це була б конфірмація життя. Але чи це було б абсолютне non plus ultra?..
Цей сам промовець, що свою відому промову почав було від «Високошановний трупе!» — запевняв у дальшому дуже переконливо між іншими — «Т. зв. смерть, це не дезінтеграція, тільки навпаки інтеграція у новій площині, це, мовляв, по¬ворот до нраджерела. При тому все те, що становить людське я позбувається усих границь, що його відділяли від чужого йому простору, що був не-я. Тим самим пропадає все, що пере- шкоджує досягти те, що звуть “щастя”. Безпредметна чужість, яка дзеркалитея з того елементарного відчаю, що в ньому, мов кленовий листочок плаває людське існування. Тепер, коли ця перешкода зникає, відкриваються нові, зовсім нові та бездонні перспективи. Ми повернемо панове (говорив він, виймаючи зі свого портмоне найновішої конструкції елект¬ронну бомбу) — туди, звідкіля ми прийшли, ми повернемо у майбутнє, бо там (панове!) наше джерело. Вістрям, отже, до джерела! [В тому моменті його аеродинамічне, фіолетне об¬личчя було подібно до передньої частини зверхнього, ста¬тевого, жіночого органу, зробленого раптом непрохідним.
Він змінив вираз обличчя на бронзово і педагогічно про-довжував:] — Не минуле ж бо народжує майбутнє, тільки на¬впаки: майбутнє перманентно народжує майбутнє. Сучасне, це тільки сам акт його родіння; напружений живіт, страх, поширена зіниця, піт, плач, зідхнення матірньої пільги і щастя». —
У жвавій дискусії, яка розвинулась опісля, коли заторк- нено етичну і метафізичну сторінки проблеми, (мабуть) професор Державин сказав між іншими:
— «Це, панове, спекулятивний факт протиставити Бога — Чортові. Куди більш імовірно те, що теологи підводять під поняття Бога є ідентичне (імманентно тотожне) з тим, що схоплює поняття Чорта. Все воно тільки у ефекті динамічна диференціяція за принципом амбівалентності. Так отже, панове, Чортобог, або (коли хочете) Богочорт!»
Після цього били браво, але не били (мабуть) доктора Грицая, ані Донцова, який притьма вибіг східцями (підстри-
148

баючи) на проповідницю, розклав великий пом ятий конс¬пект і почав розповідати якісь дотепи, при чому сам дуже ку¬медно реготав. Хотілось ііри тому затикати носа, коли він починав голосно реготати. Було у тому його особливому ре¬готі щось, що асоціювало до образу людини, що з трудом ви¬душує зі себе кал…
Пробач мені, що заповнюю ці картки паперу такими ігікудишпицями. Я зворушений. Взагалі. Сиігосонцем, Твоїм листом, знимками… Мабуть таки знимками особливо. —
Дивиич Іде завтра на Функ. Сьогодні розповідав мені про якогось скурвого, лисого сина (дентиста), що не нродіравив йому як личить гангренозного зуба. Хвалив при тому росіян зокрема якогось (мабуть) Фоменка, киянина (дентиста), у якого ніхто не приймається поза чергою. Загалом був у якомусь блакитному настрої. Трішки, як кажуть німці ШррівсЬ.
— В околиці Твоєї кімнати в третьому блоці відбулася позавчора (казали мені) епопея: Поліція, народ. (Чоловіки, жінки, діти, немовлята, собаки, коти, скот тощо). Діжка зі закваскою. Апарати і т. д. Хтось (з народу) крикав безпа¬м’ятно і озвіріло:
— Геть! Викинути геть! Смердить! Неможливо! Взагалі свинство!!
Поліцаї були чомусь дуже обезраднені. Вони прикладали долоні до своїх грудей і мало не плачучи виправдувались:
— Та панове, та ми не сміємо, та ми не можемо, та ми не маємо права, і взагалі ми…
Народ наполягав, насідав, джмелів. Хтось виносив (апарати, закваску тощо). Поліція голосно запевняла всіх, що вона абсолютно ні при чому, тут рішуче безневинна. Закваска хлюпалась на два боки коридору. Кажуть, що при тому вона справді божевільно смерділа (?!) — Бідний Бойко! Невже його малим корова бацнула у те місце звідкіля виростає щастя?
Кошелівець забрав Твої папери під свій протекторат. Взагалі у Єґрі великі трансформації. Напевне Кошелі- вецьТобі все розкаже. Мене теж мабуть випросторнять (аиБгаитеп) з моєї кімнати. Кіно роблять. Кінороблять. Мабуть переїду до Мюнхену. — «Кларнети» будуть десь на другий тиждень. Вишлю поштою.
Відносно 10 НМ. — очевидно! зараз таки поповіддавав. —
Ще раз: просто дякувати за фота, які Ти мені прислав, — це була б вульгаризація моменту. Тож не дякую, але мені дуже вдячно Тобі.
Так, отже, будь, мій друже, будь! Тільки будь по справжньому, не тільки так-будь. Не консуменцією даності, але продукцією можливості.
Твій
а
Вітання від Шершила.
Цитуючи наступний лист, роблю купюри. Роблю це з важ¬ким серцем, бо випущені місця, суттю, невиривні з контекст);
149

а й самі з себе мають велику стилістичну вартість. Але в них леле, йдеться про дуже приватні справи сьогодні ще живих людей, і такі речі, як відомо, публікуються тільки посмертно. Не називаючи особи, наведу лише одне місце, бо за мого життя його не буде більш нагоди навести. Мова про одну, старшу від мене на кілька років, жінку, яка ставилась до мене чудним роб ом: то була прихильна, то, без будь-якого переходу, залопадалась мене ненавидіти. От Бережан повідомляв у цьому листі: збграєтьсяз Тебе зняти шкуру і простелити собі П перед своїм ліжком (садистично, фетишський тип анального комплексу). З літературного боку це місце було мені важливе тому, що з того несамохіть виник разючий сюрреалістичний образ: у Бережана «ж» часто подібне до «з», і я спершу прочитав речення як «простелити собі її перед своїм мізком». Шкода, що не було саме так.
До фактичного. Михась — скульптор Михайло Черешньов- ський. «Новий син» — новонароджена дитина в родині редак¬тора Віктора Царинника, брат тоді ще зовсім маленького Мар¬ка Царинника. У низці репортажів в «Українських вістях» про житгя-буття тодішніх літераторів та мнстців я ввів був поняття «печерник», тож ужив його й у дописі про доріст у літературній родині під заголовком «Ще один печерник».
14.IV. 1950.
І
Ото приїхав з Мюнхену, тому така затримка з відповіддю па Твого листа. Чи отримав Соияшні Кларнети?
Я вже по патології і різними зв’язаними з цим сканда-лами. Спасибі за св’яточні вітання, їх теж передав (як було сказано) Михасеві. Вій обурений за перше квітня. Іоворив непристойності.
Іптеизивиі гратуляції з приводу нового сина. Чому пе-черник, і чому Юрій-Микола?
Пересилаю проект афіша. Концерт взявся зорганізувати Лисяк (УМСА). Хочу зробити концерт якмога найшвидше, найдальше в кінці наступного тижня (около 20.IV), тому дуже Тебе прошу якмога швидше поладнати справу з афі¬шами. Всякі зв’язані з цим кошти [закреслено: пришлю] врівняю негайно по концерті. Дуже буду вдячний. Прошу Те¬бе дуже напиши мені зараз коли я можу розраховувати тут на афіші.
1 ще одно дуже прошу: коли можеш зарезервувати де-кілька рядків у культмистецькій хроніці, на повідомлення (за- повідження) про моє турне. Текст прислав би Тобі Лисяк.
Очевидно редакція афішу (остаточна) а також його лом-ка належить до Твоєї компетенції. Рекомендується чорний шрифт на жовтому папері. На всякий випадок посилаю знимку. Коли б було можна зробити так, що кошти вирівню-ється по концерті і коли б виготовлення кліше не робило за-тримки у часі зроблення афішу, тоді очевидно… Зрештою ро¬би, як знаєш, так щоб у половині наступного тижня тут можна було ліпити афіші.
Посилаю низку «п’єс». Може щось знадобиться. Вираз-ніше писати: це сфера імпосібілія.
Привіт Твій
3.
150

P. S. Михась уже не гнівається. Казав вітати. Він недавно оженився. […]
З тих п’єс, що їх Тобі посилаю прошу Тебе не загубити, бо деякі з них тільки в цьому одному екземплярі. Ото найшов копію «Ноктюрнів» і прошу Тебе за вільним часом зробити коректу і послати мені назад. Потрібно. «Шорт стори»: «Емма» очевидно нічого спільного ані натякового до Емми це має. […]
Cito, citissimo — афіш!І!!
Я сьогодні абсолютно вже не знаю, що за труднощі були з друкуванням отих афіш до його концертів, але, видно, вони були серйозні, бо наступний — короткий, знов до Н [ового] Уль¬му — лист повен з того приводу тривоги:
7.V.1950.
І!
Ну? — Дві заіювіджені п’ятниці минули і…
Прошу Тебе дуже нагально і настирливо зараз, негайно папиши мені
?що з афішами?
Я уже втретє змушений відкладати концерт. У цьому тижні я мушу остаточно тут зробити концерт. Чи з друком плакатів реальна річ загалом і чи можу я їх тут мати до четверга
11. V. 50. тут у Міттенвальді зокрема.
Коли ні, тоді напиши і треба буде обходитись мальованими афішами.
Наприкінці тижня мабуть їду в Мюнхен.
Будь
3.
P. S. «Вісті» одержую. З деяким опізненням. Дякую і (коли можливо) висилай, будь ласка дальше.
Останній лист — поштова листівка, вислана з Мюнхену до Лютензее. Вона не датована, і дату годі відчитати й з штемпеля, бо він цілковито стерся, однак час написання можна встано¬вити більш-менш точно. Я щойно повернувся тоді з Риму, де був прийнятий папою (Пієм XII) на приватній аудієнції. Це мало місце 11 березня 1951 (хронікальна замітка про аудієнцію міститься в «L’Osservatore Romano» з 12—13 березня), і якраз про те мова на початку листівки, що, тим самим, мусила бути написана у другій половині місяця. В якому зв’язку згадано далі Бойка і яку «бабу» треба було «підчинити» — відновити у пам’яті не можу. Листівка без підпису, зате з такою адресою.
Monsignore Eaoyui Kostezky Miltenwald Lutensee DP-Саш p.
і я коже смиренно поклони чухраша і текущу благодать воспринята, папськеє підніжжа лобезаєвший благославен єси, преподобний між блаженнішими!!
Ніяк неможливо зараз їхати туди, бо саме акма оргазму су клініки внутрішніх хворіб. Мабуть через тиждень [у тексті з
151

недогляду: тиждегтъ/Spiel wird aus. Постриг нігті та нікчемнію оа и дур и им імиотентством. Хай Бойко снсршу робить- (м а ж е!) як договорено, а тоді буде видно. Бабу мабуть треба ПІДЧИІ1ИТИ тоже.
-Les yeux sont faits — Les yeux sont faits — Les yeux sont faits»
Сартрівський фільм який обов’язково мусиш побачити у Мюнхені.
Є також «Le belle et la bete»
Мене знову плутають з Тобою у зв’язку з якимось дека- меронським скандалом, якого героєм мабуть цим разом Ти…
З Америки я від нього листів не одержував. Лише час до часу передавали ми один одному привіти через спільних знайомих, і теж вряди-годи я чув про нього звідти анекдоти. Вони були тільки віддалено схожі на мюнхенсько- мітенвальдські.
Те, що він розпочав, перебравшись у так званий новий світ, і те, що розпочав я, залишившися на так званому старому континенті, було настільки дивергенційне, настільки розбіжне, що роблення листовної міни, мовляв, нічого не змінилося, було б, видно, для обох нас негідне нашої дружби лицемірство.
На американських фото він в окулярах — і без вусів.
Але чи не зрозуміло тепер, чому мені так тяжко не хотілося покидати Мітенвальд навіть тоді, коли там уже нікого не ли¬шалося!
Юнак
Як уже відомо, я бачив фото з 30-х років. Тепер стає відомо, що коїлося за цією типовою маскою юнака, який рвучко й не¬зграбно вхопився за гриф бандури і так застиг перед об’єкти¬вом апарата.
Коїлося, зрештою, теж — на перший, принаймні, погляд — типове. Роблю відповідний вибір з його тодішніх писань (знов нічого не змінюючи):
… — О рудоволосий що граєшся темнозеленими вітками смерек, що співаєш соло серед вінка танцюючих хмар!..
Цей запис зроблено у щоденнику 28 березня 1937. Безпосередньо над ним угорі стоїть:
Від 17. III в мене сильна депресія; оправдання її це прав-доподібно надто вибуяла автокритика.
Запис 5 квітня того самого року:
— Чому ж я проваджу зі собою борбу? — До чого ж це до-провадить, коли всі мої сили і ціла увага буде марнуватися на автокритику? Чи зазнаю коли-небудь хвилину щастя, само- вдовілля, почую що це таке «я»? — Коли ж знов не можу давати волі своїм банальним, диким, наївним поняттям, що так гостро наступають на мою свідомість. Чую в собі якусь таємну силу, яка хоче, — мусить боротися з цими проявами затухлих глибин душі. Це щось більше чим Сократова совість, бо це має за собою логіку, це випливає з тієї невисловної туги,
152

гоном за незнаним чи недосяжним, це сама свідомість, як маю вражінпя, цс я сам. — Коли б я лиш міг визволитися з тих пут матерії, чи життя — свідомістю інших істот, первнів, які складаються на мій мозок, а радше оііаиувати це все, нро- иикнути у всі закутипи мойого тілесного будинку і триснути пазверх рясною фонтанною мого власного, цього прав¬дивого індивідуалізму, цього «я». -1 тому ця боротьба… — Не можу зіпхнути автокритики до ряду об’єктів без значіння, бо тоді знайду внравді у хвилинах перемоги тамтого хвилинку самозадоволенпя-щастя, але не надовго, бо «я» це иевиміииі частини всякого рода комплексів. Однак боротьба ця мусить бути на життя і смерть, проте щоб при тому не ранити самого себе. Вістря мойого меча ніколи не повинно звертатися про¬ти мене, як автора деяких (написано з недогляду: деякий) дур¬ниць, тільки проти самих об’єктів та повинно відтинати цс галуззя буденщини, банальности при самому пні, без ран для головного пня. Часом відчуваю брак якоїсь істоти, що зуміла б ввійти в мою душу, не для того, щоб її може відчути, а просто тому, щоб я почув (з недогляду: почав) її тепло, щоб я не чув цієї понурої, дзвінкої пустки довкола себе, в темряві якої мов титани бореться з однієї сторони «я», а там «Ми»: ціла банда малих, злосливих, буденних -я-.
Запис 9 квітня:
Бувають в мене хвилі, коли ціла моя істота дріжить мов струна, мов шмат площини, мов брила, що дріжить і налиться в мені, грає аж до болю. Щось исвисказаного криється в цім болі, що витискає сльози, витягає благально, то знова гнівно мої пальці кудись — куди пе знаю. — Це хвилі, коли я найближчий смерти. —
З запису 11 квітня:
— Вчера вечером відчув я в собі депресію. Це не та, що повстає наслідком самокритики, самовбивчої борби, але це психоза що сягає своїми коріннями глибоко в мою фізіогно- мію; це найнижчі точки моєї психофізіологічної (в рукописі слово з недогляду спотворено) лініі характеристики. — Я відчув, що моя воля не може пробити ціпеніючої скорупи апатич¬ного, пасивного безділля, поза якою криється — діло. — Я роз¬добув цигара і попав у наркозу. — Чув, що виплиііаю з глубокої темряви, густої мряки на поверхню. Проходить фаза нірван- ни; нічого немає докруги мене, хоч стараются викликати об¬рази ексотного пейзажу та її. — Ніщо; чорно-сіра площина, жодних звуків, тільки я і пянка теч, що розливається по тілі.
— Ликаю, похолонюю в себе клуби ароматного диму. Плину … плину мов човен, лише не по плесі, а в просторі — ціла душа коливається. — Кличу знова її… Зявляється, слухняна, тільки без своєї постаті, без обличча, без пянких уст, та проте я беру її долоні — опісля палкий ошоломливий поцілунок — …Вказую кольорові ворота раю де скрилося щастя. Проваджу її там, широким жестом вказую екзотні каскади барв, горячі слова стрибають мов метелики у сошішнім променю… (…)
153

Запис 14 квітня:
Я почув що цс значить моя сила, що стоїть за мною, мов гранітна стіна, мов гігантні незламні крила. Я почув силу, що могла б подолати цілу товт; цс сила панування над нею.
Запис 20 травня:
Вгорі місяць поклав своє срібне волосся на збурений зимний нух хмар. — Небо просякле розмахом. — Наліво, там вдалі темна руцера з темнішою плямою вікна посередині.
— Там снить тепер сон. Костисте безділля у дурному оп’я¬нінні. заголомшенпі, одуренні. Моя дорога згинається мов виснена галузка до руд ери, — та надходить хвилина коли вхо-питься вона з цієї долопі що її натискає вділ та вирвавшись понесеться там серед срібні тіні висот. —
Запис 21 травім:
Важко було б мені скла сиф і кувати своє політичне наклонения тому, що політика для мене щось зимне і чуже. Не хоч)’ належиш до людей, яких погляди виростають з догм, або які ведуть завзяті бої довкруги якоїсь іглиткої, зате ефективної максими, не хоч}- бути одним з цих, що мов спу¬тані барани ідуть за сугестивним кличем, що повстав з якоїсь не дуже то глибокої теорії, а її иронагатори часто лише її сугерують. щоб розношуватися владою та приказом. — Виходжу з цієї точки, що стоїть на шпилі аналізи людства; та людським іісіхе. — Звідтіль вийшли всі релігії та всі соціяльпі теорії. Цією брамою була віковічна правда: homo est animal…, пеиоправний егоїст, який часами лише вбирає тоненьку аяьтруїстнчіїу оболочку, окружену пишними Гестами. Люд¬ське індивідуум все стреміло до самовдовілля, щастя, а схо¬дами тут були поодипокі життьові нобіди (закреслено взяте в дужки:комміізм!?) та досягнення короткодиштансової мети. Ідеальним зовнішним світом для такого індівідуа (так!) булл
б СУСПІЛЬНІСТЬ не скута жодним спеціяльним устроєм пере- сяклим яким-небудь тоталізмом. —
Уривок з -майже прози• (чи «майже поезії»?), занесений у щоденник наприкінці грудня того самого року:
Прижмурені повіки …
Широка привітливо-призирлива усмішка…
— Неділя пополудні — жарке сонце.
Темрява, нетерплячка вижидування…
Кілька накраплюваних площин перебірає волосся темряви (словоз медогляду спотворене). Мов витрісачі при молотілці… Ритмічний згук…
Це він з білими спряжкам и при колінах, він у елегантних ритмічних рухах — ритмічно видзвонює кроки.
Жах-біль. — Довкруги мене он там зникає в темряві. Прижмурені очі…
Перспектива пільної доріжки з дротяним плотом. Колющі дроти.
Підошви босих хлоп’ячих ніг.
Веселий батіжок, безжурна пісонька…
Грім… (покотивсь) відгомін-регіт. —

Танок иасікомих хмар. — Кружала, колеса, вінок… Блакитно-олов’яні, рожево фіолепн- Терисві колючки… — Геть!
Прижмурені повіки… (…)
Інший уривок подібного жанру (запис 29 грудня):
(…) Старий мотив …
Тупі колючки рвуть, підкидають брилу у грудях.
Викривлспі уста…
Довкруги побоєвище… сіра мла… пошматовані, розмазані контури мерців-трунів, мрячна іронія… мряка…
Дзвінка пустка.
Немічні (закреслено;Тремтячі) пальці, вогнистий, наглий норив (закреслено: витягнені долоні).
Моря! Простору! (закреслено: Меча! Сходів!) Сонця!
Різкий дісонапс…
Старий мотив…
У сірій кімнатці тихий туберкульозний кашель (тут крутий зворот варіяпту: три останні слова замість закресленого попереднього тихе темпе ридання).
Уривок «не прози-, там само, під назвою -Піяцьке ітртотріи-
— Спокуслива хвиля…
Чого ж я від тебе у мент цей бажав?
Чи скарбів, жемчугів, брилянтів?..
Ні! Дух мій безсмертний сильний В ніч темпу кінджал запускає,
І хоче від тебе, кохана моя,
Кохання, що вічно тріває!
Щез ранньої «не прози-, поза щоденником. -Буколіка- (1938):
Ліс шумить, потік хлюпоче,
А ти поклався горілиць І розплітаєш небелиць Стебло гризеш та жмуриш очі.
Сюрчить десь сверщик-гультіпака Збитошно скрившись під листком.
По стебелинці пнеться десь комаха То щурить уси, то бзикає крилом.
І тобі здається, що усе це казка.
Що у гаю тому фавном ти гуляєш, Бережеш потоку’, а коли русалка Із води загляне, в сопілку заграєш.
А коли Марина, пестлива пастушка Підбіжить до тебе, прилягши до скроні. Розчешеш їй коси гребенем кохання 1 скажеш: Марино ти моя русалка.

(1919):
Ніч снить…
Імли виде на білий цвіт…
Бсзнсрсч, мрячно Бульвар шумить…
Із бульїінрн
Очі зморені поперта«- уіч>ру Сірий чоловік,
Щоб там, де з вежі дзпонпть дзвін Годинника старого,
І Іослать проклін.
«Гужлимі rtiifKiub.fi» (1940):
Пролітають безшелесно Дні юрбою,
Як же тужно невимовно За тобою,
І радіє гай діброва Із весною,
Мені ж сумно, мені тоскно За тобою
Гей, розцвіла калинонька Під горою,
Як же тужно невимовно За тобою.
Цей монтажний вріз, показуючи, як то робиться у фільмі, «що було раніше», показує »одночас, що і як «буде потім».
Образи чергуються нібито аж до того пункту, від якого по-чинається властиве, сучасне. Справді, Марина наївно-безпорад¬ної «Буколіки», де нема ще нічого, крім самого бажання щось висловити. — бо нема ані рим, ані метру, які б тут, за задумом, мали бути: нема перетвореного матеріялу, — ця Марина щойно згодом знайде свою переконливу розв’язку, при новому поба¬ченні, «коли у клуні пахне сіно», так, що колишнє змагання за традиційну форму відбувається саме себе: стає непотрібним.
Але й те, що потім стане потрібним, уже є тут — не тільки у зародку, а й V численних рішеннях. І це другий бік становлення. Або, щоб знову не виникла асоціяція з двома боками медалі: це друга якість становлення.
Дві якості має кожне становлення. Тим кожне становлення, як то й кажуть, типове. Молода людина стикалася з довколиш¬ньою дійсністю, вона вхоплювала дійсність, і дійсність ухо- плювала її. У взаємненні з життям молодик переживав то «де¬пресію», то, навпаки, такий стан свідомості!, коли власне все- моїуггя видається безмежним. Свої усвідомлення він викладав на папір. Усе це типове, бо повторюється з року в рік, з віку в вік, і свідомість молодика регулюється виробленими даним суспільством словесними моделями, теж соціяльно зумовлено, теж типово.
156

Ця вічність явища, однак, не така собі просто вічність. Вона не могла б бути, якби не підтримувалася щоразу чимсь підсилювальним. За таке підсилювальне править те, що зветься випадком. Випадком, який, зокрема, підтримує тривання — тобто нестаріння — можливости літературного виразу, є те, що зветься проривом свідомості. Сума проривів індивідуальної свідомости це історія літератури. Кожен такий прорив розкри¬ває у типовому щось на новий ріб і актуалізує його поза часові межі. Бути до цього здатним означає бути модерним.
І тоді ще тільки підсумок.

Категорія: Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.