Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Чого стоїть Бережан яко поет модерний

Перефразовую Куліша: в нього воно зветься «Чого стоїть Шевченко яко поет народний». Для кожної літературної доби так само типово — впорядковувати своїх людей та їхні діла за значенням. Беру підзаголовок як типовий саме в такому ро¬зумінні, не маючи на увазі ніякого порівняння величин, що з погляду літературознавчого так чи так є річ безвиглядна.
Існує спеціяльно для українського випадку таке поняття: письменник, який знає мову. За варіант поняття править: письменник з багатою мовою.
Перший це той, хто кожне будоване ним речення оформ¬лює словами, що їх прийнято вважати за нормативно україн¬ські, без будь-якої домішки слів або словобудов, що їх прийнято сприймати як засмічення. Конкретно під засміченням у нас розуміють запозичення з російської або польської.
Другий це той, хто, крім нормативної чистоти, розпоря¬джається ще й великим запасом мовних одиниць. Це дає йому змогу не тільки щоразу вживати нове слово, наприклад, у разі потреби повтору словопоняття — його синонім, а й змогу вво¬дити далі й далі словесні ряди, дедалі свіжі у ході викладу, так, що їх невтримне кількісне накопичення набирає самодатної естетичної функції.
У тому, що являє собою типове українське літературознав¬ство, письменник з нормативною мовою розцінюється як до¬брий письменик, а письменник із щедрим словником — як над¬звичайно добрий. Притому, як правило, переплутують дві з погляду структурного відмінні речі: на одному рівні розгля¬даються, приміром, здобутки Миколи Лукаша у перекладах «Де¬камерона» чи «Дон Кіхота», де найменша дрібка «багатства», співвідносившися з стилями перекладаних творів, має в собі несучу якість, і першого-ліпшого прозаїка, що завдає собі труду механічно накопичувати слова і що його стиль зводиться кінець кінцем до єдиного — до стилю самохизування.
Якщо таке брати за критерій, то Зіновій Бережан — не український письменник. Його мова, письмова й усна, була «за¬смічена». За часів першої радянської влади уЛьвові він, якоюсь мірою навіть захоплено, набрався російських слів та зворотів. Вони вросли в його мовну свідомість, зрослися в ній з тим, що,
157

!Г—
з причин зрозумілих, було там уже міцно вкорінено: мово- мислення ;іа польськими конструкціями. Таким конгломератом порозумівався він з людьми — іа своїми паперами, — коли йдетм# про поверховий шар, про мову як «інформацію« чи «кому¬нікацію».
Якщо далі прикладати звичний український критерій, з Ьерсжана був інтернаціоналіст. Йому правило аа його типовий випадок тс, що він усім своїм образом заперечував будь-який тин. Він примудрився якось так народитись у Бережанах І ви* рости там, а потім у Львові, /до, розмовлявши польською мо¬вою, — яку він, якщо Йдеться про її умовні одиниці контак¬тування, знав куди краще, ніж українську, — вже чи не з третього речення чув від польського співрозмовника (сам мені оповідав) відоме: «Pan z kre«6w?» Зо свого боку, я знав у Мітенвальді одного пана доктора, який мав на все, що галицьке й львівське, безпо* мильний нюх і який, тим не менш, зовсім серйозно вважав Ьс* режана за «східняка».
А яка нетипова для галичанина (чи й взагалі для україніці) ота його пристрасть до французької мови, замість традиційної німецькоТІ
Звичайно, він аж ніяк не зневажав локально-кулілурного. Навпаки — він зберігав набуті з дитинства зв’язки з ним і шукав дедалі нового доступу до нього. Якщо навіть абстрагуватися від його фахових вправ у ділянці дум, взагалі в царині народного музичного епосу, то й у чисто словесній сфері можна просте¬жувати від початку до кішці підвищену зацікавленість у взаєми¬нах з традиційним, з довгими віками колективно створеним.
Але справжнього значення взаємини з фольклором наби¬рають іцойно з відкриттям того факту, що суть їхня не у наслі¬дуванні предмету, а у створенні дистанції до нього. От про тс й мова. Бо, на щастя, с ще змога бачити літературну річ поза ти* новим українським поглядом — з погляду в нас виняткового, та, беручи загальний масштаб, єдино плодоприносного. Мова бо якраз про літературознавство, яке досліджує не слововжиток, а відношення до слововжитку.
Тим-то мені, наприклад, було дуже легко «редаїувати» мову Ьережанових текстів, що з’являються ось уперше друком. Пра* ця була механічна. Вона стосувалася виключно того «комуні* кативиого» шару, де «карман» зовсім безболісно замінюється на «кишеню», а «розмовляти зі собою» — на «розмовляти одне з одним». Легко було впорядкувати правопис та пунктуацію — регіони, що їх Бережан так ніколи й не опанував: одне й те саме слово у реченнях поруч писав па різні лади, а від ком взагалі відганявся, мов од набридливих комах. У кількох випадках довелося снавільно реконструювати хід викладу — в тих, де в наявності була недороблена чернетка. І ото й усе.
Це бо якраз те, що й сам він мав на увазі, коли просив мене зробити «коректу». Він добре знав, що я ані кінчиком пера не торкнусь того, чого торкнутись було б переступом.
Що Ж ЦС ноно такс? футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, пра- фіміш-мапчний Hip.li, усе прію тоді, у сорокових роках, ни-
158

промінювало привабу вже самим звучанням цих слів. Було в тому прагнення наздолужити перерване на початку років три¬дцятих — — сказати далі за Ссменка з його «деструкційними» по¬братимами. Сьогодні воно потребує переосмислення і, заднім числом, нового обґрунтування.
Вирвати предмета його звичного ряду Й поставити в інакші зв’язки: так формулюється но-модерному засіб усякої мисте¬цької дії. Так виправдовується, зокрема, факт велосипедного колеса, видобутого з смітника і виставленого на полі дадаїстич- ної виставки. ‘Гак пояснюються й операції з деформуванням слова. Для чого? Щоб привернути увагу до слова, до його вну¬трішнього складу, до зібраних у ньому дійових елементів, до їх¬ньої прихованої здатності об’явлюватись у нових зв’язках зву¬кового та глуздового. А для чого це? Для того, щоб подолати автоматичність мовлення. Для того, и*об відродити мові її роль живого чинника у взаемиенні. Для того, щоб мовою касувати відчуження між людиною та річчю, а тим самим між людиною та людиною.
Раз у раз чуйнішими до підповерхневого у мові бувають чужинці у ній. Загальновідомо: Джозеф Конрад для англомов¬них, Анрі Труайя, Леопольд Седар Сенґор чи той же Адамов для франкомовних зробили те, що спонукали їх відкрити в їхніх мовах такі несподіванки, яких вони ані-ні не могли там спо¬діватись. «Чужинець» Бережан міг виконувати подібне завдання в українській мові тому, що він мав так само безпосередніший доступ до її гіідспідного, того, що я тут увесь час називаю «до- словесним».
Щось у цьому випадку «корегувати» я міг хіба що так: коли вій для мене переписав текст «Очі», то у коштовному слові «лілеїруккурмилолон» пропустив одне «к», от я — в його присутності — цей недогляд і виправив.
Але й усюди в «не поезії», там, де слово вжито не в омов- леній механіці «кармана», а де воно вичуте й прочуте, де воно перебудоване з аналогічною метою, що й у «не прозі», я залишав його нсушкодженим. Так в його «барокових» рядах з усіма цими «комедіовишне», «хрещатобурунькова», «предоречно», «на- порешті», «милодугасто» тощо, тощо, як і в розсипаних то там, то там «хлєбніковських» сполуках на зразок «кругозонт» або в таких нечуваних словах, що не знати, чи він їх вигадав а чи під¬слухав у якихось діялектах.
Не слід, однак, — саме тепер, переосмислюючи, — пускати з овиду ще одну ваговиту властивість, коли говориться, зокрема, про сюрреалізм. Це гротескова оптика й учуднена пластика.
Враження «сну», «марення», «кошмару» в поєднанні непоєд- нанного можна досягати відповідним «кошмаром» самих слів та словосполук. Можна й інакше. Найнейтральнішими словами — отже: мовою як тільки технічним фактором — віддається не менш разючий образ небувалого й несусвітенного. Усе залежить від того, в якій тональності береться автор до справи.
150

Та хоч так, хоч так — те, що вражає й ошоломлює навіть украй несподіваним робом, завжди зберігає в собі більший або менший резерв, з якого походить можливість упізнавання. Часто-густо ми або не помічаємо «сюрреалістичного» в буден¬ному житті або ж, якщо помічаємо, то не клопочемося про його природу. Мистецтво допомагає нам і тут: якраз тим, що дає нам щось упізнавати, виходивши від противного.
І, зрештою, поклавши руку на серце: чи не буває нам особ¬ливо радісно, коли крізь усі мандри «другою дійсністю» ми рап¬том відчуваємо, що це таки ми самі, ось тут на землі, і що ця наполеглива дивовижа спонукає нас ще й ще раз відчути й побачити, які в нас цікаві носи й вуха, рухи й звички, думки й бажання!
Якби у сорокових роках з нами хтось почав розмову про реалізм, ми ревнули б з люті. Реалізм був синонімом Чапленка, а таке для нас виключалося заздалегідь.
Сьогодні мені ця синонімічність видається позбавленою всякої підстави.
Ось тут би й прикінцевий критерій, яким ще варт випро¬бувати тексти Бережана. Думається, що саме сьогодні воно мо¬же принести осяжний плід.
Цілковито ясно, в усякому разі, що історія української мо¬дерної літератури без розділу «Зіновій Бережан» обійтися не зможе.

Категорія: Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.