Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Тобі належить цілий світ

***

***

***

Ага, Фріце, халепа. Дякую. Алярм. Das versteh* ich. Mouiy іті. Іди, Фрі це, перекажи: сорок гостро. Слава. (‘«»рок гоштро. Сорок гоштро. Слява. Сорок гоштро. Пе- . ребігги шлях упоперек до балки. Хлопчик плаче, па шляху, бі» • лявин. Нема хліба для хлопчика, п кишені самі нитки і сміття. Потім балка. Потім постріли. Потім щось тяжке й незрозуміле. Ich verstehe gar nichts. Перед ротом револьверна цівка, і під’їздять іще машини. Хто такий. Ідіотик говорить: Ich verstehe gar nichts. Bist du Deutscher, Mensch. Дезертир, чує він про себе, це справжній дезертир. Маленький ідіотик говорить по*ні- мецькн, але вій заникується, за-ии-ку-єть-ся. Чи розумієш по-міс- цевому. Ні-не-ро-зу-мі-ю. Брешеш, ти все добре розумієш, ти ні¬мець, ти дезертир. 1 за ним стежить револьвер. І з машин ви¬вантажують людей — полковник Дробот — сотник Корбутяк
— радистка Дуся — радистка Дуся — радистка Дуся — і ма¬ленький ідіотик випадає і мчить за руку, що з автоматною, її вкусити. Над самою головою розривається револьверний по¬стріл. Він падає, але не тратить притомности, все чує, все ба¬чить. Його хапає зелений з двома блискавками на шиї. Він усе чує, все бачить. Усе чує, все бачить. У балці. На місці. Малень¬кий, маленький ідіотик.
Тобі полежить цілий світ, німче, ти ж ганебно зрікся влади. Так легко цього, звичайно, ніхто не Визначав, але виразними й чут¬ними були смугнасті штани і куртка і голова підло обчекрижена, та й вартовий був страшенний причепа, раз у раз давав стусанів, і щоразу: los, і команданттак само: los, і машини, машини з мер¬цями, печі, та хоч у бараці на нарах азербайджанець Мамедзаде, боєць Української Повстанської Армії, сама шкіра з азербай¬джанця, щовечора по-українському навчає: свобода народам, сво¬бода людині, і ще багато іншого в Мамедзаде, щоправда тесляр¬ським олівцем радистки Дусі, бо не любила малих літер, напи¬сано на клаптику це теж: свобода народам, свобода людині, а клап¬тик чудом у просмерджеиих черевиках, бо не вистачило казен¬них черевиків, лишили свої, а разом з тим повітря не перестаю¬чи тремтіло, одного разу навіть зовсім близько від дротів шмат¬ки літуна, і два дні стояв над ними поліцай, до дротів пускали дивитися, щоб знали: заокеанські літуни теж падають, і повітря тремтіло все настирливіше, тоді викликували охочих купувати рік свободи, відкопуючи часові бомби, бомби уповільненої дії, вони могли розірвати городи бауерів і справді розривали, тоді охочих забракло, і вже нагнали кого попало, аж до нестями ле¬жання носом у пагорб, аж до рокоту моторів над самою поти¬лицею, аж до вириву в димі каміння з землі.
Слідом за тим відбувся неймовірно страшний удар по голові.
— — рік — не знаю, рік — це, Боже мій, es istein Jahr, Боже мій, т’адже я один німець, ich bin ein Dentscher. Чоловіче, ти німець, і все це тобі близьке і знане, хоч воно й обернулось на одно- згідне з черева los, а тоді — павза. Вшануємо жертви хвилиною мовчанки, сказав найбільший кат і вбивця. На наших грудях ки- новарні трикутнички, не забувай цього, хлопче. По команданта велика машина з трьома літерами. Командант понурий і без шапки, він, здається, не втікав, а втім, хто його зна. Всі нараз
178

навчились о ксй. Alles о key, nicht wahr. Страшенно багато сонця і неба, аж страшно. З машини динний вояк показує польській жінці непристойну іграшку, і вона пояснює товаришеві. 1 коли появляється старшина, вони не набирають у рот води, а честь віддають, ніби мух зганяють. Здоров, Фріце, з поворотом, невже не впізнаєш старого Ьекера. Атож, я впізнаю тебе, Бекере. Там на тебе жінка чекає. Правильно, в мене є жінка, її звуть — Я майже все пам’ятаю: і те, і друге. Машини, машини, о ксй. Ти знаєш, у нас тут чужоземці хотіли в молочні без карток, а вона: мій чоловік комуніст, і нічого, лишили. То що ж ви думаєте. Як то що, звичайно, організовуватись, Москва нам допоможе. Ех, хлопці, ви тут нічого не знаєте, ви тут нічогісінько не знаєте. А хто знає, ти. Так, я знаю. Що я знаю. Атож, я все знаю. Звичайно ж, я тебе знаю: ти моя жінка Інгріда. Ах, любий, я на тебе так довго чекала. І наш маленький Вальтер, він виріс, ось побачиш. Так, люба, я теж на тебе довго ждав. Добридень, Фріце, хіба не впізнаєте пані Кеслер. Атож, я впізнаю вас, пані Кеслер. Яке родинне щастя для Ішріди. Так, пані Кеслер, це справжнє для мене родинне щастя. Чом же ти не питаєшся, як матуся. Справді, як матуся. Вона почуває себе добре, вона так довго на тебе чекала. Ми сьогодні довідалися, що випущено всіх з Бухенвальду, ти такий худий, либонь, голодний. Так, Інгрідо, мені трохи хочеться їсти. З поворотом, Фріце, хіба не впізнаєте старого Шмідта. Атож, я впізнаю вас, пане Шмідт. Яке родинне щастя для Інгріди, для матері й малого. Так, пане Шмідт, це справжнє для нас родинне щастя. Вийдемо сюди, Інґрідо. Ти хочеш сюди вийти. Так, я хочу вийти до парку. Добре, вийдемо до парку. Підемо трохи парком. Рот фронт, товаришу. Ех, хлопці, ви тут нічого, нічогісінько не знаєте. Фріце, адже сьогодні дванадцяте квітня.
Сьогодні дванадцяте квітня. Фріце, позавтра твій день народження.
Справді. Скільки це мені.
Тобі вийде тридцять вісім років.
Атож, мені вийде тридцять вісім років.
«На дні всього лежить проста формула. Хто геніяльний ска¬зав так просто. Я певен, імени він не має».
З поворотом, Фріце, хіба не впізнаєш мене, Карла Майєра.
Атож, я впізнаю тебе, Карле Майєре.
Яка я щаслива, що ти повернувся. Мені так трудно самій у крамниці, а матінка з кожним днем старішає.
Так, я дуже щасливий, що повернувся.
«Коли розстрілювали Дусїо, Вона дивилася так ясно і не тремтіла. Вона крикнула: наша правда, можете мене розстрі¬ляти, але наша правда. Крикнула по-німецьки. А полковник Дробот просто рукою махнув».
З поворотом, Фріце, хіба не впізнаєте мене, вдову старого Окса.
Атож, я впізнаю вас, пані Окс.
Я така щаслива, що ти вже з нами, що ми вже вдвох. Ти такий неуважний, ти, либонь, дуже стомлений. Ти не думав, що перебуваєш так близько від мене, від матусі.
12 * 179

Чому ж не думав, Ішрідо. Звичайно, я думав. Сьогодні я подумав про цс.
-Там у них г такий звичай: коли хтось повертається а по¬лону, його кличуть До кожної хати. Вони кажуть: ми його наго- дуємо, а Ьог пагодуг наших дітей на чужині».
Чом же ти не питаєшся, чи цілий наш будинок.
Справді, Ішрідо, чи цілий наш будинок.
Ми дуже потерпіли, Фрі це. В нас шибки геть висаджено, і ввесь час бракувало струму й газу. А всередині міста будинки зовсім знищено, ти не впізнаєш.
З поворотом, Фрі цс, хіба не впізнаєте Антона ІІІварца.
Атож, я впізнаю вас, пане Шварц.
Ви з Ііухенвальду, чи не був з вами випадком мій Юстус.
I Іі, пане НІварц, я його не бачив.
Дякую, до побачення, Фріце.
До побачення, пане НІварц.
II ом же ти не питаєшся, як тут у нас пройшла війна.
Справді, Ішрідо, як туту вас пройшла війна?
Ми багато пережили. Всю ніч отам у печері сиділи дезер¬тири. Отам під гіркою. Покидали, кажуть, рушниці просто на долівку, зовсім молоді хлопці. І всю ніч слухали чуже радіо. А сьогодні в місті повно чужоземців. Грабують склепи і винні льохи. Л як полізе німець по вино, то б’ють по обличчі. Кричать: немец шіско забралі, немец пошлі па уліцу. Жахливо все це.
Так, жахливо все це, Ішрідо.
ІДуе5І колись про німецьких жінок сказала: вони доморобні. Сама вона вивчила стенографію, абетку Морзе, вміла писати на машинці, вміла їздити велосипедом, мотоциклом і автом, знала німецьку* білоруську, польську, чеську, французьку й ес- пансысу мови, в первописі читала Гете і Сервантеса, була па¬рашутисткою і рекордсменкою метання диску і грала на само¬діяльній сцені. І Іодії а Китаї хвилювали їїтак, ніби відбувались вони в рідному містечку».
Жахливо все це. Щойно вступили американці, на огорожі проти пам’ятника [ордерові з’явилися написи червоною фар¬бою: геть кривавий нацизм. І Іе інакше, як чужоземці написали, чи правда.
Мабуть, Ішрідо, мабуть.
«Слід було написати: обніміте, брати мої. Цього не напи¬сали».
Д американці не забороняють. Курять, кажуть: О кей, і кидають шоколяду жінкам з малими дітьми. А мені не кинули, бо Вальтер уже більший.
Справді, Ішрідо. Цсдімочок Гете, Ішрідо.
Гак, дімочок І ете. І, кажуть, ус іх партійців усунуть і навіть арештують.
Можливо, Ішрідо, можливо.
«Він написав про мить, що її треба вловити, щоб ото спи¬нилась. Л на цьому дімочку треба тепер виписати слова ве¬ликого українського поета Шевченка, я їх знаю: обніміте, брати
1Н0

мої, найменшого брата. Нехай мене спитають, продиктую в ні¬мецькому перекладі».
Ах, Фріце, на містку стільки чужоземців. Може б ми якось обійшли.
Не бійся, Інгрідо, нас не зачеплять.
Правда, Фріце, адже ти з Бухенвальду.
Атож, Інгрідо, я з Бухенвальду.
«На дні всього лежить проста формула: відмовся від себе, і все дістанеш. Ні, не так. Відмовся не від себе, а від того, чого найбільше хоче твій живіт. Тоді все буде твоїм: трава, повітря і людська щирість».
От тут, Фріце, якраз у цій печері ховались минулої ночі дезертири.
Так, тут, справді, зручно ховатись.
Ми можемо піти східцями вгору.
Так, можемо піти східцями. Я тільки трохи води нап’юся з того джерельця.
Рот фронт, товаришу.
Анічогісінько ви тут, хлопці, не знаєте.
«Взагалі кажучи, твій закон, друже: буди людей своїми ти¬хими очима. Позаду тебе чорна завіса. Що попереду. Труд бу- дження. Ти не знаєш, чи справді був ідіотиком, чи з тебе смі¬ялися люди. І коли саме: перед завісою або за нею. Ти маленька людина. В собі несеш маленьке зернятко. Дай прорости, не пе¬реч. Ти не скажеш: я такий, як учора. Ти не скажеш: я такий у тридцять вісім літ. Як у тридцять чотири. Ти маленька людина, ледве від землі видко. Ходи і не переймайся тим. Ти інший, як учора. На один міліметр інший, і слава за те тобі, і ковтни її, славу, і промовч, і йди. Буде світ на один міліметр інших людей. Чи зрозумів. Зрозумів».
Ти так зле виглядаєш, Фріце, ти, мабуть, дуже голодний.
Так, Інґрідо, мені трохи хочеться їсти.
Я така щаслива, що ти повернувся до нас. Я зварю тобі галушок, улюблену твою страву. І в мене є трохи вина.
Дякую, Інгрідо, я охоче з’їм і вип’ю.
Ти такий неуважний, ти, либонь, дуже, дуже зморений.
З поворотом, Фріце, хіба, не впізнаєш стару Ваґнерку.
Атож, я впізнаю вас, пані Ваґнер.
Щасти Боже, Фріце, там на тебе матінка чекає.
Дякую, пані Вагнер.
Ти дуже, дуже стомлений, Фріце. Ти якийсь дивний, не впізнаєш людей, що тобі.
Чому ж, Інгрідо, я впізнаю всіх, я все пам’ятаю, чому ж ні.
«Що тобі, німче. Хіба не впізнав свого родинного вогнища. Хіба щось сталося аж таке надрядне, що тобі вже перехотілося простягти ввечорі жінці ноги, цілий день перед крамничкою набігавшись. Чи важать щось два удари по голові — здається, їх було тільки два, — коли протягом шести років бито інших не раз і не два, а кинувшись гратів, погнали чимдуж домів, і от уже з-за шинквасу визвірилися на ближніх. Що тобі, німче. Хіба від¬мінилося щось під час руху стрілки від четвертої години ранку
181

до першої опівночі або щось коло того. Не може бути. Якось, либонь, ти жартуєш. Хочеш занудити свою дружину, дітись, он яка вона, очі милі й телячі. Щось ти замудрував. Щось попере¬кидав. Перестань. Отямся. Ось до тебе говорять».
З поворотом, Фріце. Хіба не впізнав стару свою матусю.
Добридень, мамо. Я впізнав тебе, чом би не впізнати.
А в нас таке нещастя, всі шибки геть чисто повилітали. Ось твій синок Вальтер, чи впізнав.
Ходи до мене, малий, як тебе звуть?
Вальтер, татку.
Вальтер, добре. Ні, матусю, чому ж, я дуже щасливий, що повернувся до вас.
Ти якийсь дивний, Фріце, ти, либонь, дуже, дуже зморений і голодний.
Так, матусю, мені трохи хочеться їсти.
Отже, Інгріда зараз нагодує тебе улюбленою твоєю стравою: галушками.
Дякую, матусю, я хотів би трохи вмитися.
Так, маєш правду, Фріце, ходи сюди. Хіба ти забув, де в нас ванна.
«Ні, матусю, я не забув, де в нас ванна, бо я все пам’ятаю, все достеменно. Від першого дня і до передостаннього. Бо мене, матусю, двічі вдарено по голові. Раз направо і раз наліво. І тому я все згадав. Усе, від першого дня і до передостаннього. Тепер я німець і не-німець. Саме тепер тому я німець, що не-німець. О, така річ називається мило. Вона пахне. Повністю здаю справу з усього, що в цей мент. Те, що роблю, називається: скидати куртку. А це називається: тихо вийти. Ця річ називається: шматок хліба, а ця річ: торба. А це: нечутно вийти на вулицю. Все розумію. Це вулиця, а це люди. Це площа, це замок, це місток. Це — вгору. Це — передмістя. Це — сільська дорога. Це — простір».
Коли його перший супутник спитав: звідки, він відповів: з Кельну. Звичайно, подумав він, Кельн над Райном, а там уже океан, і може десь братимуть робітників у порт, матросів. І найменшим братам на атолах — атож, на атолах — я розповім, що єсть на світі велика скарбниця справедливости. Розповім по атолах і в Андах і на Вогненній Землі: скарбницю закопано в лісі. Ключик у мене. Обніміте, брати мої. Ключ у мене. Від¬микає білі, чорні, жовті, червоні серця. Всюди знайду доступ. Тільки скажу: обніміте, брати мої. І всі зрозуміють мене, що я сказав. Кожна тюрма завалиться, аби я сказа’н. Люди перестануть воюватись, аби я сказав. Вони воюються, бо далеко не всі знають це: обніміте, брати мої. Той, хто сказав ці слова, воював з усім світом, щоб мати право обійняти його. Я теж воюватиму з усім світом, поки він не дозволить мені обійняти його. Чи розумієш, німче, що тобі. Чи зрозумів, що тобі на¬лежить? — Чи розумієш те, що ти дістав у посідання велику, вели¬чезну державу, щоб розголосити по ній слово, яке почув там, між сухими багнетами, у видряпинах попід лісами.

Категорія: Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.