Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Дзвінки в порожнє мешкання

1
26 травня 195* рокудодвохповерхового будинку на окраїні пригороду, що виходив боком на луг, підійшла людина в чор¬ному пальті. Людина схилилась над щитком, де один над одним стояли прізвища, і, переконавшись у відповідності електрич¬ного ґудзика, натиснула на нього.
Було чути, як нагорі досить протяжно задзвонило. Чоловік вичекав і натиснув на ґудзик удруге. І тоді, коли вже йому, сливе, стало все зрозуміло, все ж таки, щоб дотриматись якогось не¬писаного порядку (або, може, звички до так званого епічного числа), він подзвонив утретє.
Тоді він, більш не чекаючи, помалу відійшов.
2
Не лЬпо ли ны бяшеть, братіє, почяти старыми словесы —
« Слово о полку Ігореві»
Якби в цій кімнаті, чотирикутній, але з висунутим уперед каміном — що ускладнювало й тим зм’якшувало лінію обводу по стінах, — і вікном, розташованим у невеличкій ніші (поза тим до мешкання належало ще передсіння й убиральня), — якби, отже, в цій кімнаті хтось був, то спершу він сприйняв би звук дзвінка як щось самозрозуміле, потім це його б роздратувало б, і щойно з третім разом він сприйняв би звук як несподіванку. Бо несподіванка приходить завжди як наслідок.
Але, як читач уже безумовно здогадався, в мешканні нікого не було.
Читач здогадався про це тому, що, прочитавши цих кілька уступів, лін переконався, що автор його не обманює, тобто, щ<У автор не намагається підсунути йому замість доброякісного хрому на чоботи пофарбованого під хром картону.
Загримувати картон під хром дуже легко. Колір, форма і навіть помацок були б однакові. Щойно при розрізанні ви¬явилося б, мовити, суперечність єдностей.
Зовнішність має свою автономію. Якщо судити з зовніш¬ності, великий маляр або винахідник може нічим не відріз¬нятися від орача або підмітальника вулиць, і ніяка фізіоно- містика, навіть ніяке вчення про архитипи тут нічого не вдіє.
183

иаМ ПокажУ7ь портрет пересічного селянина, і якщо ви не знаєтеся на історії мистецтв, ви скажете, що так, поза всяким сумнівом, це й є типовий дядько від плуга. Звідки вам, якщо ви не знаєтеся на історії мистецтва, знати, що це якраз є досить відомий портрет Мікеланджело?
На картині Сурбарана «Смерть Боневентури» (Лувр) на задньому плані є обличчя, про яке, якби його сфотографувати окремо і показати криміналістові-психологові або й просто психологові, цей сказав би: «Яскраво виявлений нахил до зло¬чинності». Тим часом це обличчя належить людині, близькій до Бонавентури, отже, людині, якщо не зовсім святій, то при¬наймні близько коло того.
Інколи аскет виглядає як міцний бувалець нічних заведень
з найтаємнішим репертуаром. Інколи лорд вглядає на продавця гребінок. Інколи голова держави має вигляд учителя аритме- тики.
Інколи ви дивитеся, дивитеся на дипломата, дивитеся, як він їсть, як тримає руки при розмові, і думаєте: «Що ж у такому разі називається салоном?» А другого дня довідуєтеся, що цей посол або аташе славиться на ввесь світ своєю світськістю.
Це велика загадка. Мало хто знає — не то що її розгадку, ні, навіть закони її загадування. Серед цих нечисленних був, між іншим, Христос, коли довершував свій чин вочоловічення.
І так само з сюжетом повісти. Мало хто знає, як відрізнити /добру повість від поганої, виходивши з самої лише зав язки. ІПочинатися й розвиватися вони можуть однаковісінько.
Так-от, щоб відразу ж розкрити карти і підтримати читача в його першому враженні, мовляв, наша повість якщо й не зовсім добра, то в усякому разі й не зовсім погана, ми й засте¬регли його прикладами про хром, орачів і криміналістів-пси- хологів.
Наша повість була б справді геть погана, якби мешкання, до якого тричі дзвонила людина в чорному пальті , когось у собі містило. Що це був би за жах, якби там сиділо, скажімо, четверо гангстерів з пістолями, наведеними на кожного, хто хотів би ввійти у двері!
Так, це був би жах. Жах подвійний. Жах для людини в чорному пальті, яка б перелякалася, бо не сподівалася б там застати гангстерів. Жах і для шановного читача, який побачив би, що до числа книг, які заходжуються коло псування його смаку, додалася ще одна.
Ні, в мешканні не було ані живої душі. Мешкання стояло порожнє.
Забігаючи наперед, дозволимо собі тут подати до відома ічитача, що й у наступному ми старатимемося, щоб у всіх си¬туаціях обходилося по змозі без будь-яких фальшивок, що їх уво¬дять у дію інші,, погані автори, користуючися з факту, що схо¬жість — це річ у собі, що сюжет — це автономія і що байдужість цієї автономії до добра і зла дозволяє під виглядом доброго пускатися на погане.
184

Отож іще раз: ми обіцяємо уникати чогось подібного всіма нашими силами.
Але що ж ми запропонуємо читачеві натомість?
Читач, самозрозуміло, давно вже управнений це знати.
З
Почити же ся тьй п’Ьсни по былииамъ ссго времени, а не по замьіиілсиію Бояпю —
« Слово о полку Ігореві»
«— обличчя мов сніг рум’яне мов маків цвіт волосся мов золото очі великі мов чаші жахливо на нього подивитися —
«— поїхали як золотокрилі яструби коні ж під ними ніби летіли
«— вдарився серед них як сильний сокіл і як добрий косар траву поклав —
«— як май місяць над місяцями —
«— виворочення простим язиком
«— во місто лживое діялектики
«— помисла о животі вічні підняти і вмістити не можеть —
«— Анна пита ми я мати панна —
«— женам мечем манеж —
«— Со смъ Богомъ дежл
ноп насъ ст блюсти буде —
«— Дубина, Грабина, Рябина, Вербина, Соснина, Кленина —» Понеділок вівторок середа четвер п‘ятниця субота неділя бо далекая літана вбила пана вкраїтана граєть Грицько на дуді: гугугугуґугугугугу!
4
— по былинам сего времени —
(просимо в читача ще тільки хвилиночку уваги:) мисленная маслина
Ной єсть первим адмиралом і водного пути изъявителемъ
О аптикарю небесний
шпади ірисів
умер щекою в соусе
коні житимуть у тавернах
смерть клала свої яйця в рану
5
І це усе, шановний читачу! Дякуємо за терпець.
Що означає вся ця абракадабра?
Але саме це ми й хочемо тепер пояснити.
Справа в тому, що —
Але перше, ніж пояснити, ми таки мусимо порадитися з читачем. Оскільки ми хочемо послідовно витримати нашу повість у поважному дусі й на пристойному рівні, ми повинні дотримуватися по змозі найточнішого порядку. А порядок би ми порушили, якби пустили в цю хвилину з ока людину в чор-
185

ному пальті, яка. відійшовши від дверного дзвінка, пішла ву¬лицею, пішла спершу повільно, але дедалі більше й більше по¬чала прискорювати ходу.
Людина (ніяка людина) ніколи не прискорює ходу отако собі. Завжди є причина. Причина, безумовно, повинна бути й у даному випадкові. А що людина в чорному пальті як-не-як по¬служила нам для того, щоб увести читача з місця в хід повісти, ми й не повинні тепер раптом стати до неї в байдуже становище.
Ми повинні негайно ж послідувати за нею, послідувати туди, куди вона в цю хвилин)’ поспішає, раз у раз прискорюючи ходу.
Та, з другого боку, ми не забули й того, що ми щойно обіцяли читачеві пояснити набір слів, наведений вище, в підрозділах З і 4.1 щоб не бути словоломниміз, ми таки пояснимо. Пояснимо тією мірою. якокгДОзволяє час і, мовити б, веління хвилини. Бо ми женемося за чоловіком у чорному пальті і, самозрозуміло, дихаємо занадто швидко для того, щоб бути здібними на роз¬мірені й вичерпні речення.
Тому пояснюємо на ходу, пояснюємо найголовніше.
Слова, наведені у вищезгаданих підрозділах, були написані на клаптику паперу, з двох його сторін, на клаптику, який випав з кишені людини у чорному пальті, коли вона відходила від двер¬ного дзвінка й вийняла з кишені пальта хусточку, щоб — Ну, щоб вжити її для того, для чого вживається хустка до носа.
Звичайно, це пояснення лише провізоричне. Але, женучися тепер за людиною в чорному пальті, ми обіцяємо читачеві, що до пояснення ми ще повернемося. І то, можливо, навіть не¬забаром.
Тим же часом — вперед!
Людина справді прискорює ходу. От вона вже майже біжить. Вулиця неширока, передмістя не густе населенням, і тому біг самотньої (або майже самотньої) людини на такому тлі і в цьому пейзажі видається вкрай драматичним.
Біжімо ж за нею.
Людина досягає перехрестя, де навскоси починається парк. Але людині парк не потрібен. їй потрібно щось інше. Вона спиняється й шукає очима, що саме. Так, можемо сказати разом
з нею, ось вона вже бачить, що їй потрібне.
Людина робить крюк і починає переходити вулицю. Вона оглядається. Але авт майже нема. Здаля видно мотоцикл, але часу є досить, щоб досягнути протилежного кінця вулиці.
Далі ще треба пройти квартал або два поперечною вулицею (навіть перейти невеличкий місток), і тоді — Так, це те, що треба людині.
Локаль. Харчівня. Кнайпа. Ресторан. Як хочте назвіть це, ваша справа, важливо лише, щоб ви уявили собі досить затишне місце, де є лавки, щоб на них сидіти, де є столи, щоб на них ставити кухлі, і де є різноманітна рідина, щоб у ці кухлі налива¬ти. Крім того, тут є господиня, щоб за цим дивитися й про це дбати. Завдання господині полягає в тому, щоб жити, по змозі краще, за гроші, здобуті за продавання різноманітної рідини. ^Більшого сюжетного навантаження вона в нашій повісті не має.
186

Але його має хтось інший. Він сидить просто від входу, так що людина в чорному пальті, ввійшовши, відразу його бачить. Він сидить і дивиться на людину, що ввійшла. Він сидить не один. Поруч нього, у профіль, сидить ще хтось. Вони сидять навскоси один до одного, і один з них дивиться на ввійшлого, а другий ні.
Людина підходить до столу, і тоді починається розмова.
Якби хтось був поблизу і знав би при тому російську мову, він зрозумів би, що розмова точиться російською мовою. Але ті нечисленні, що сиділи при тому за різними іншими столами, не орієнтувалися як сліду різниці між російською й сербською, і тому не розуміли майже ні слова.
Ця обставина давала змогу співрозмовцям говорити вголос про речі рішучі, важливі й дискретні. В перекладі розмова мала такий початок:
— Дивись, — сказав той, що сидів обличчям до дверей. — Він ось каже, що нема Бога.
— Справді? — сказала людина в чорному пальті (для скоро¬чення ми відтепер зватимемо її просто «перший*), усміхаючися дружньо і до того ж дещо боязко.
— Ні,-сказавтой, що сидів у профіль. Для зручності ми його називатимемо «третій».
— Не ні, а так, — гаркнув на нього той, кого ми, за методою виключення не можемо називати ніяк інакше, як «другий» (він сидів тепер уже обличчям не до дверей, а так, що воно було обернене одночасно до обох його співрозмовців).
Тут до них підійшла господиня, але, оскільки це самозро¬зуміло у випадку приходу кожного нового відвідувача, то корот¬кий діялог з нею ми просто пропускаємо.
Тим більше, що випадок хотів зробити так, щоб нам відразу ж було полегшено завдання зобразити думки людини, яка ніби¬то заперечувала буття Боже. Викладати чиїсь думки в романі — найтяжче для письменника завдання. Завжди треба шукати не знати яких викрутасів, щоб зробити цей виклад для читача цікавим. Тим більше відповідальне завдання, коли мова про таку немаловажну річ, як існування чи неіснування Бога. Та, кажемо, випадок нам сам стає на допомогу, підказуючи спосіб викладу.
Справа в тому, що третій говорить дуже коротко, сливе од¬носкладово. Суперечність між величчю та її кумедним, чу¬дернацьким опрацюванням сама з себе може зацікавити читача. Азаціканлений у способі завжди легше засвоює зміст.
Звичайно, це також нелегко: передати велике й безмежне в короткому, неначе відрубуваному. Та спробуємо все ж таки.
— Що ні? Ну що ні? — присікувався, водночас нахабно посміхаючися до третього, другий.
— Ні, що не вірю, — відповів той, кліпаючи на нього очима.
— Ти ж сказав сам, що марно жити, безглуздо й умирати, — наполягав другий. — Ну?
— Я такого не сказав, — мовив третій, перестаючи кліпати.
~ А що ж ти казав? — спитав другий і підморгнув першому.
Перший (людина в чорному пальті) був улещений цим під-моргуванням і з готовістю, але так, щоб третій не помітив, усміх¬нувся до другого.
187

— Що я сказав? — перепитав третій і знову закліпав.
Він кліпав тим разом недовго. Покліпавши, він раптом по¬хнюпив голову й поклав її на складені на столі перед кухлем руки.
— Ну, от і забув, га? Ти що — спиш? Гей!
— Не сплю, — підвів той некліпаючі, але посоловілі очі.
— А що ж ти робиш?
— Думаю.
— Ага, думаєш? Ну, то добре, думай. Ми тим часом собі тут поговоримо. Маємо час, бо думатимеш до третіх півнів.
— Думаю, — сказав третій і поклав знову голову на складені перед кухлем руки.
Тим самим нам знову щасливим збігом обставин з’являється нагода повернутися до нашого пояснення, про яке ми, боронь боже, ні в якому не забули. Якщо астрономічного часу нам не вистачить, щоб цим разом наше пояснення довести вичерпно до кінця, то в усякому разі — ми певні цього — ми зробимо в ньому значний поступ.
Отже, коротко кажучи, справа про ряди слів, що стоять у певному нібито порядкові, якщо під порядком розуміти байдужі самі собою ряди літер (як ото байдужим є порядок видихів і вдихів, порядок припливу й відпливу, сну й чування, сліз і сміху тощо). В цьому порядкові з погляду того, що зветься нормаль¬ним здоровим глуздом, не тільки нема жадного порядку, але й є великий п роті і порядок. Слова не в’яжуться. Окремі речення, що їх ми в тих підрозділах розділювали звичайними крапками, стоять у різних так званих семантичних рядах, несполучних між собою. Укупі вони зображують щось, як стенограму марення людини без затримних центрів, людини в шизофренічному стані. Це навіть не паранойя, тобто не зосередження на хоч і позарядній, проте таки одній, послідовній по-своєму ідеї. Ні, це саме шизофренія, тобто розірвання свідомости, проривання одного її ряду в другий, рух, де одне починається, але, не завер¬шившись, переходить у друге: думка, рух, слово тощо.
Описувати цей стан можна й далі, але сказаного тут, га¬даємо, досить, щоб вловити суть справи.
Та ще заки перейти до остаточного пояснення, чому люди¬на, яка поза тим не виявляє ознак ненормальности (швидко бігти вулицею може кожна нормальна людина), носила в себе в кишені чорного пальта папірець із таким текстом, ми мусимо конче вставити в нашу мову одне звено, без якого ланцюг аж ніяк не дасться злютувати докупи.
Ми мусимо обов‘язково вглянути у справу ще з такого боку. Читач не забув, що на початку йшлося про поганих авторів поганих книжок, які використовують добрі сюжети.
Необов’язково кримінальний роман це погана література. Більш того: необов’язково й засілі в порожній кімнаті гангстери означають поганий смак автора й читачів. Усе залежить від певН ного принципу, що його автор обрав собі й послідовно дотримуІ ється. З най пласкішої ситуації можна зробити перлину, якщо — —
188

Власне, це «якщо». Коли ми вживаємо слово «якщо» то завжди —
Але тут нас несподівано перебивають:
— Що «якщо»? Що «якщо»? — присікується другий до тре¬тього.
— Що «якщо»? — відповідає той, дивлячись на нього, не моргаючи.
— Нічого «якщо». Я думаю.
-Ах, думаєш! — тягне той. І всміхається. І перший, улещений цією усмішкою, слухає, витягнувши чемно шию, що другий йому говорить.
І тому ми знову маємо час.
Отже: якщо автор (і взагалі кожна людина) знає просту таємницю вписати щось у коло, знає, що таке коло не тільки в його магічній, космічній і так далі суті, але й у його характері технічно-ієрогліфічному (або: стенографічному), то він може г дозволити собі навіть і сполучати речі несполученні. Усе зале- І жить від того, чи органічне його коло, яке він створив для да¬ного випадку.
Так само й для кримінального роману. Нам відома одна пародія на кримінальний роман, де наприкінці виявляється, що слідець — це злочинець, а злочинець — слідець. Вони скидають із себе грими і наставляють один на одного пістолі. Що з цього далі було, невідомо. Відомо лише те, що тут створився абсурд не менший, ніж у випадку з словами, виписаними на тому ци¬тованому папірці. Стався абсурд, бо — Так, бо розірвано було І коло. Коло певної настави або певного, якщо завгодно, сві- V тогляду.
Бо й вишивати низзю, гладдю або хрестиком — це також у кожному випадкові справа окремого світогляду. Низзю можна вишити що хочте, але не дай Боже помішати низь із гладдю. Якщо ви вишили один малюнок, але двома способами, то ма¬люнка нема.
От, по суті, й сенс нашого пояснення. Нам залишилося ще тільки, по-перше, пояснити, що саме означає кожне речення або група слів на записці, а, по-друге, чому ця записка опинилася в кишені чорного пальта.
Та тут читач знову вибачить. Для першого ми мусимо пошукати ще певного матеріялу (філологічного й т. д.), а це нам забере час десь аж до… ну, до якоїсь певної сторінки цієї книжки.
А для другого — Так, для другого ми знову так защільнені в часі, бо нас знову нагло перебивають.
Озброймося ж знову терпцем і обернімося до людей за столом, поки що трьох головних героїв нашого оповідання. Ми мусимо це конче зробити, тому що третій з них уже закінчив думати і готується почати говорити. Слухаємо ж його:
[Бл[изько]1958-1959]

Категорія: Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.