Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Повість про останній сірник

яка містить повчальні відомості з техніки прикурювання, а також оповідає про користь мати власну запальничку, про доцільність святкувати свій тридіріть третій день народження та про багато інших цілком поважних речей
і
\Цжефрі Мельшя^ ще зрання втік з дому. Останні двері за- чинено, і він став на пішоходах коло загратованої загорожі, оглядаючись на випадкове таксі. Таксі не було. Він пішов помалу в напрямі на міст.
Аж тепер він закурив.
Власне, в цьому полягала труднощ цілого ранку. Він мав один єдиний сірник, що журно стукотів у жовтому коробку, і коли Джефрі Мельник, рано-вранці стоячи голий у ванні, обмивав себе з голови запахущою мильною піною, йому вже тоді нестерпно хотілося курити. Він мав цю недобру звичку — натщесерце, він знав, що це недобра звичка, і тепер він радів, але радів тією похмурою радістю, яка приходить до людини, коли людина усвідомлює на собі випадок долі, одночасно корисний і неприємний. У кожному разі, те, що він забув учора купити сірників, і те, що він жив цілком відмежовано, отже, не міг ніде дістати вогню вранці, спонукало його дотриматися до цієї хвилини, якої він, по сніданні і вже на вулиці, міг підпалити знизу свою довго м’яту і довго готовану (ще під час снідання) білу середньої товщини цигарету.
Він припалив ідучи. Ще по тому потримав якийсь час горю¬чий сірник і помахав тоді ним у повітрі, аж той загас. Коробок став у руках м’яко порожній, і він кинув його за паркан, у чийсь садок. Він ішов і повільно курив, гостро відчуваючи насолоду курення.
Але коло кіоску, що стояв на четвертому кварталі тихої вулиці, вранішня труднощ дістала несподіваний розвиток: не було сірників.
— Жодного коробка вже другий день, пане, — оголосив продавець, нахиляючися, щоб Джефрі Мельник бачив його обличчя з-за рами віконця. — Сірникарі страйкують.
— Сірникарі, — перепитав Джефрі Мельник.
— Властиво, всі деревороби, весь союз деревообробних робітників.
— Справді.
— Так, пане. Біда.
— А імпортові, — спитав Джефрі Мельник, дихаючи димом, — хіба імпортових сірників —
190

-Де там, пане, — гірко всміхнувся продавець. Жодний коро¬бок імпортових сірників не пройде до нашого міста, коли дс- ревороби проголосили страйк. Ви знаєте, який це могутній союз. Відтоді, як Моитаиа став на його чолі —
— Добре, — сказав Джефрі Мельник і злегка вклонився.
Так, це був останній сірник. І Іадзвичайно виразний епізод. Сьогодні був його день народження. Він, Джефрі Мельник, при¬готувався, щоб відбути його дуже врочисто і, по змозі, в повній самоті. Ще купаючися раним-рано, він думав про жінок і про всякі дрібниці. Але тепер його вразила перша справжня думка.
Думка була надзвичайна. Що, подумав він, іцо якби з цього останнього вранішнього сірника та сталася надвечір велика по¬жежа. Це могло б стати знаменною подією. Як же низько над прірвою всі ми ходимо, і наша призвичаєна до буденного ходу життьових епізодів думка ніколи не погодиться припустити, що кинутий і безумовно згаслий сірник спроможний викликати катастрофу. Ні, це надзвичайно, думав Джефрі Мельник, затя- гуючися цигаретою. От раптом він, здохлий на пішоходах, зді¬ймається, займається, вибухає. Катастрофа, справжня ката¬строфа. Ніхто не сподівався. Ніхто ніколи й не довідався б про дійсну причину. Ах, знаменито. Останній сірник, що йому ніхто не надавав значення —
За два квартали думка втратила вже первісну стрункість, ніби розквітла, пустивши пагони бічних мислів, але все ж присутність її Джефрі Мельник відчував безупинно. Вона лише тьмарилась, або радше: прозорилася — наприклад, коли він зрозумів зненацька, що накинувся на цигарету після вранішнього посту занадто ретельно і, відразу наївшися диму, відчув тепер потребу кинути її наполовині. Він готувався це зробити, беручи цигарету востаннє до рота, — і тоді думка про останній сірник ніби розсунулася, ніби поступилася місцем простим сприйняттям і бажанням, що їх зроджує чистий під небом літній ранок.
Ранок сяяв. В його червонаво-рожевому світлі виразно вирисовувалась постать людини, що вийшла з-за рогу за плечима в Джефрі Мельника і стояла там, у той час як Джефрі Мельник віддалявся від неї. Щоб уникнути погляду цієї людини, Джефрі Мельник нагло звернув у завулок, перейшов у другий, ще в інший, петляючи в лабіринті цієї тихої частини міста, і нарешті спинився перед будинком з жовтуватого каменя, що під цю хвилю сяяв з горішньої своєї половини рожевим сонцем. Джефрі Мельник озирнувся, ставши спиною до великої реклами фірми Тоні Заковпіл, монопольний виріб кокосової оливи, — завулок був пустинний. Реклама тут висіла як свого роду глузування, і Джефрі Мельник спробував нігтем її нижній диктовий край.
Тут він кинув свою цигарету на пішоходи.
Він оглядівся ще раз і пішов далі, намагаючися бічними завулками таки вийти до мосту.
191

%
Діжсіліснщіу оці* л* круглим пхіюм протії вікна. Своїм •ми.^ він ірічш вічне ««гро сторч до папера Він повільно «ммснк
хотів бік вхччттк ціїкпсіпх
Він ганився дчже нгм»в\іеннй а речення, але ік^хаа. в*> хачс в х\\ді вцтв^сн»« втасних дчхток. ПОСТАНОВО виправить і ноч&ток. ‘ПіЧ’ТО він написав далі, в ТОМУ ж СЛМІХМ> абзаці;
— Я не жш лробмт цього. і нішмх не дано зробити це.
Він підвівся а-лд стухі\ і підійшов просто до підвіконня.
ЕІМЮ€ОО вцчшкяе ювтенк ВУЛИЦЯ лежала тиха, і над осе- редмьо*> частиною міста, над шиплячи церков і вежами ура- ловкх бедвель це тяівш підрожевлена мряка. Письменни¬кові дуже хотілося курити. але він не мав ані цигарок, ані тю- тине Вен повернувся до стік Він мав повно думок, але. ВИ¬ННІЇ 11 і п вія раз V раз спинявся, щоб не втратити нитки і не
ЩПЧІ—ГІИ -ЦГГІГ п 11 ГГГТПТНГ’ тттгг
— Я сказав би. вю історія СВІТУ це історія перманентної війни, але щкю4,0РЧХ ЮІ0 * ** обійняв би історію зафіксованих виїї ін ів підмите блискавок між люди. Я визначив би світ як ом* помилок рсс^мх. та тхт я не взяв би до уваги дій людства з погир статевих збочень. Якби я писав синтетичну історію фактів, включмочи історію вовкстей та стихійних бід. історію лкоожерства і історію самогубств, історію газетних пліток, ІВ Иі’ —ІІИТ ВЇШ.СТІВ та розбитих жіночих життів. — я всеодно не відтворив би об’єктивної картини СВІТУ. бо кожного разу, коли меа здавалося б. що я вхопив стть. яка може пояснити всі воша і всі випадки, моє розчароване тисячолітнє серце еввинкао б меяе гальмом семніву
Він сн—в на хвилю перо на крапці, сторч до паперу. Йому ахалося можливим затримати цю мить, зробити її вічною, щось на зразок тога, як вічною в ші дитини є свиняча шкіра, що =%=*-> оббито стіни в тихій казці. Відразу* ж він збагнув, що це їв мій іивіі Бш підніс перо і почав писати далі:
— Тим-то» йолі б я писав ^сталений евгг дитячих уявлень чи світ еоолєишкх » подробиць і маленьких дряпливих мук. або воли б я відтворив картину світу з погляду торгівлі опієм чи з послядг статистики антрсмюсофічнмх сект чи з погляду роз- пквеявя сітей фштслспгшнх товариств. — я ніколи б не міг вшервпя віх всього цього загрози старіння і вмирання і шиодвбнезмг ■ ИІ ІИИ ІВ в цю суму мозків вірг в життя вічне по смерті, ніколи б не міг зарадити біДкЦО проти можтивости лктквеяня лього ^сталеного світу з розжареною кометою, яка загіміптвиииімавперозггороиптіноговаміріяди вогненних крмюя, крапг ь та >скр І я не моску сказати людству щось втішне Ч» ‘п ж вибуваються зідарення планет із кометами,
иростір зе простір, і час не час. і віки не віки, і атом не атом, і Бог зе Бог. а щось таке, що ні мені, ані людству навіть «угшийся ве може. Я безсилий перед цілістю всесвіту. Я

безсилий перед цілістю людського світу. Я безсилий перед цілістю власної душі. Мало того, я не вірю в можливість цілості власної душі, бо мою душу щодня шмагає і шматує і роз ідає моє нсзадоволене почуття справедливости.
Письменник спинився. Йому надзвичайно хотілося курити, але він знав, що цигарок нізвідки дістати. Зробивши над собою зусилля, він написав далі:
— Я хочу написати про це — про те, що я називаю почуттям справедливости. Я хочу написати про це, щоб ні в кого не зали¬шилось сумнівів з приводу того, про що мені йдеться. Я прочитав нещодавно одну статтю, маленьку боязку замітку, яка загубилася в потоці друкованих знаків дня і яка, я певен, не прихилила до себе ані чиєї уваги. Замітка стосувалася до забутої, незнаної світові мови. Йшлося про письменську мову незнаного або дуже мало знаного світові народу, якому протягом кількох сторіч відмовляють у праві творити власну незалежну культуру на грунті цієї окремої мови. Ані одного слова з цієї мови я не знаю, але я прочитав у замітці, що нею вже щезо сто років тому перекладено Біблію і твори Шекспірові, і я не можу повірити, щоб автор замітки, твердивши це, наважився на блеф з метою містифікації чи з якоюсь іншою метою. Либонь, він написав правду, і якщо це так, то мій жах, коли я вдумуюся в цей факт, не має меж. Мене, інтелектуальну людину, що досконало знає три світові мови і кілька другорядних — глибоких, барвистих — людських мов, мене жахає те, що в сьогоднішньому’ світі існує такий порядок речей, коли хтось ізбоку, якийсь інший, могутній і озброєний народ, має можливість брати мову свого слабшого сусіда, доля якого залежна від нього, цього збоку, брати і викривляти її, штучно препарувати, усувати й нищити тих, хто працюють у напрямі її досконалення, усувати й нищити, щоб мова слабшого сусіда стала бідною, блідою, примітивною, щоб утратила цікавість для світу як мова своєрідна, щоб утратила в світі права шляхетно змагатися на полі мов і культур. Мене, який знає, що багатство духу людського прямо пропорційно залежне від кількости у світі зразків варіянтів різних мов, мене жахає і мені ніколи не дасть заспокоїтись існування цього факту тотального нищення чиєїсь мови. Тим більше я не заспокоюся, що, повторюю, з цієї мови я не знаю ані слова.
Знервований до майже крайнього стану, письменник підвівся з-за столу і знов підійшов до вікна. На вулиці, під самим підвіконням, лежав недокурок цигарети. Недокурок був не дуже великий, з ледве почорнілим кінчиком, що тлів і видавав слабку струйку ДИМ}’. Письменник ще встиг побачити того, хто кинув недокурок: пристойно вдягнений молодий чоловік, середній на зріст, ясний піджак, кепі. Він віддалявся. На вулиці не було більш нікого, і письменник дивився згори на недокурок, як він тлів. Високе підвіконня здіймалось над недокурком на чотири або й більше метрів, письменник дивився вділ, зіперши обидва лікті на кам’яну цямрину вікна. Недокурок дотлівав. Чорнота кінчика ставала дедалі довшою, а струйка диму дедалі слабкішою. Незабаром недокурок мав загаснути.
13-5-1042
193

■Р
Письменник ВІДНЯВ ЛІКТІ ВІД ПІДВІКОННЯ, обернувся СІІИІІОК> до міст а. дій шок до столу, сік і написав такс:
— Я щойно дивикся, як під моїм кікном на вулиці дотліває недокурок кинутої кимсь цигарки. Я порівнював це дотлівання з ми гасанням людських життів, людських культур, людських мов. Так, я не можу спекатися цього лиховісного почуття жаху, що огортас мене при вигляді постійної й невідступної загрози вмирання. Якби я мав хоч ниточку шіевнсности, що зусилля, витрачені китайцем на різьблення протягом шістдесятьох років складної системи кованих куль, і зусилля, витрачувані колись мініятюристами на віртуозне розмальовування пергаментів, що ці зусилля снаги, волі і вміння перетривають усі міжпланетні катастрофи і стануть у газовому стані базою для творіння нових, кращих світів, — я міг би тоді зовсім спокійно ставитись до думки про мої особисте поступове вмирання. Але цієї псвиости я не маю ані краплі. Для мого людського розуму світ порожній, байдужий, ніякий, а мої очі, враженнями яких керує цей розум, бачать, що недокурок, кинутий кимсь на пішоходах, дотліває, догасає, димок з нього стає дедалі хоровитіший, тонший, нікчемніший, і ось за мить або за дві він зовсім перестане < иуватж ь абс олютно перестане існувати.
Письменник поставив крапку і поклав перо поруч із папером. Тепер він уже не поспішав, не кернувався, бо йому здавалося, що він висловив свої думки кругло і досить. Він, щоправда, на якусь мить завагався втому, чи гармонізує вихідна думка з прикінцевою, але вагання його тривало недовго, бо він слідом за т им відчув, що неповнота уявлення про світ походить від незнаття про долю отих явищ, званих випадковими, як-от, наприклад, доля незнаної мови. Тим*то він, врешті, почув себе задоволеним, як почувається задоволеним той, хто виконав якусь роботу, бодай найнсприємнішу, але кругло і досить. І тепер він уже не рване я, не хапався, встаючи з-за столу, а звільнив ноги повільно, ІІИТЯГШИ спершу одну« тоді другу, випростався і розмірено підійшов до вікна.
Вій ще вс тиг побачити, як якийсь перехожий, порядно таки обдертий волоцюга, підняв обережно, двома пальцями, недокурка і заходився його розкурювати. Він намагався це робити всіма силами, надував щоки, аж неголена щетина на них їжачилися, цмокав іубами і ввесь час обережно прит римував недокурок двома короткими пальцями. Здавалося, це було безнадійно. В волоцюги з напруження засльозились очі. Він стояв, зігнувшися, забувши про все на світі, і лиш намагався будь що видобути з недокурка дим. Хвилина була рішуча, бо волоцюга, безумовно, не мав сірників, ані крссалки. Інакше б він не витрачав стільки зусиль. Він стояв, зігнувшись, невигідно відставивши ліву руку, а правою притримуючи перед ротом недокурка, з якого силкувався губами витягти жаданий дим.
Минула мить, за нею друга. На почорнілому кінчику недокурка майнуло синеньке пас мечко диму, зовсім тоненька с тьожечка, майнуло і зникло, за ним війпуле друге, третє, тоді
І ЇМ

потічок диму етап суцільним, тоді він зник, тоді вже вибухнув, тоді ще раз зник, а натомість кінчик зайнявся гарячим вогником. Наступної миті вся маса диму перевалилася на другий кінчик, той, що був у роті людини, бо людина потягла дим до себе, набрала його повен рот, повні легені і, неквапно випускаючи, з усе ще розчепіреною лівою рукою, зрушилася з місця і почимчикувала пішоходами здовж будинку. На людині був м’ятий капелюх з рудою стрічкою і камізелька, з якої визирали засукані рукави і висмикнутий низ дуже нечистої сорочки.
з
Естрелья де Варґа мала намір ще зрання втекти з дому, але їй перешкоджено. Перешкодив сон. Вона щойно збиралася зво¬ротними сторонами долонь провести по своїх віях, що ніколи не були підмальовувані, всупереч усім твердженням юрби. Тієї миті їй здалося, що вона запам’ятала щось із самого хвоста свого сну, чиєсь обличчя, дуже смугляве, і рух її рук спинився. Вона звела їх угору, а тоді плавно поклала вздовж тіла, поверх ковдри. Коли вона вже почала знову дрімати, вона почула, як заво¬рушилася в сусідній за червоним килимом кімнаті її сестра Кон; чі га. Вона мусіла сьогодні попередити Кончіту не робити дур- ПЩь, але обличчя зі сну так багато говорило їй, що Естрелья, завагавшися хвилю, віддалася цілковито видиву, полишивши Кончіту, яка справді останнім часом, з огляду на свою поведінку, потребувала нагляду, — напризволяще.
І Іотім вона знов розплющила продовгасті свої очі і дивилась якийсь час у стелю, в білу стелю, де на тинку сирість виїла була вимоїну у формі декоративної квітки, яку вона давно вже лаго¬дилася зарисувати, але раз у раз не робила цього через лінивство. Вона роздивлялась на квітку і думкою надавала їй кольорів. Тоді вона нагло схопилась і скинула з себе ковдру.
Її панчохи, блідо-рожеві, лежали тут же, долі, куди ясніші за колір її ніг. Вони лежали поруч нічних капців, але вона сту¬пила на підлогу босо, а панчохів сьогодні взагалі вирішила не вдягати. На ній була сама з білого мережива сорочка, коли вона поспішними кроками пройшла до ванни. Йдучи до ванни, вона думала про сестру свою Кончіту, але думала місцевою думкою, в душі їй було цілковито порожньо.
Зайшовши до ванни, вона огляділася по світлозеленому ко¬льорі кахоль. Це чудове місце, щоб, перетявши собі жили, роз¬лягтись у теплій воді, подумала вона. У теплій воді, напіненій милом. І аромат мила. І пахощі тіла.
Її тіло було помаранчового кольору, жовтожаре, вона лежала на даху свого будинку годинами, коли Кончіта їй не за¬важала. Вона скидала тоді з себе все, вона стреміла тоді до неба чорнявою квіткою, як мати їх усіх, жовтожара Єва, її народила. Про що вона тоді думала? 11 і про що. Що світ дурний. Що вона гарна. Що світ складається з квадратів, які звуться мужчинами. Що вони всі до одного дурні. Що вона нещасна. А це ж і означає: ні про що подумати.
із
195

її тіло було помаранчової барви, вона бачила його — у кахлі і у воді, — вона насолоджувалася своїм тілом, але чисто, пла¬тонічно, вона ніколи б не дозволила зробити зі свого тіла яко¬гось практичного вжитку. Ні, вона кохала його, вона плекала його, може, задля себе, може, задля когось іншого.
Естрелья де Варга лежала у ванні. її мучила одна думка. Вона бовтала ногою в наснаженій милом воді, і її мучила одна думка. Щоб не то що думати, але бодай усвідомити цю думку, їй бра¬кувало цигаретн, її улюбленої вранішньої розваги перед снідан¬ням, натщесерце. Але вона вчора забула купити сірників, і ци- гарети сиротами лежали в бічній кишені піжами, що висіла на гвіздочку в спальні. А Кончіта, капосне дівчисько — вона вже десь повіялася. Чи Кончіта могла купити сірників, якби її попросили, сумнівно.
Тоді Естрелья відмовилася від думки. їй личить не думати зовсім або думати ні про що. Так кожному, хто належить масі, юрбі, безликому народові. Вона була с^аветною танцюристкою, але хто насправді здатен був зрозуміти її мистецтво. У суперечці заступників права мистецтва на зрозумілість вона, і саме вона, могла б забрати голос, щоб довести, що Шекспір для мас і Шекспір для себе — це два різні, чужі одне одному явища. Але вона не знала про ці суперечки, із Шекспірових речей читала небагато, на сцені бачила лише одного разу «Бурю», та й то в препоганому виконанні.
їй дуже хотілося покурити. Це блаженство: лежати в ванні, обережно, мокрими пальцями взяти самий кінчик цигарети і вкласти його в рота. І щоб хтось негайно підніс тобі запалений сірник. Мужчина. Якому ввечорі, лежачи на канапі, можна було б покласти голову на пропахлу тютюном камізельку. Справжній, гарний мужчина.
Естрелья лежала і ні про що не думала. Сон свій вона тепер згадувала ледь-ледь. Сон був чудовий, але що з того. Вона не думала ні про що.
Раптом вона сіла в ванні, тоді, рознурюючи замилену воду, підвелась і встала. Якусь хвилю стояла, розглядаючи себе в кахлі, тоді сягнула рукою по губку — рожеву, пружаву, сочисту губку, що лежала на полиці. Вікно ванної було відчинено нав- слжень. Під вікном на пішоходах стояв мужчина і дивився на неї.
— Галльо. Хуаніто,—сказала Естрелья, обертаючись до нього передом.
Мужчина подавав їй знаки. Це був цілком обдертий воло-цюга.
— Що сталося.
— Де Кончіта, Естреліто.
— Скажи своїй Кончіті, — загомоніла гнівно Естрелья, — що я їй намну вуха. Скажи своїй Кончіті, що вона зарано почала стрибати.
— Це в тобі заздрість говорить, Естреліто, — сказав волоцюга, пихкаючи цигаркою, що припікала йому пальці.-Але невиправ- дана, Естреліто, бо ти єдина й найкраща, щастя всіх нас.
196

— Добре, — погрозила йому рукою, що в ній затискала губку, Естрелья. — Ти маєш якісь справи до моєї сестри — які це можуть бути справи. Паскудство, Хуаніто, не більше. Дурна дівка, що ще не може навшпиньки як слід звестися. Чого ти так рано прийшов. Ти щось там куриш?
Вона говорила голосно, і мокрий її живіт тремтів.
— Ти щастя всіх нас, — мовив волоцюга, простягаючи їй крізь вікно свій недокурок, що був уже завбільшки з хруща.
-Добре, — гукнула Естрелья. -Як це може бути: ти приходиш до Кончіти з якимось паскудством, забувши про те, що вона ще не вийшла до кінця з-під моєї опіки. І що вона ще глупе, глупі* сіньке дівчисько, якому в голові самі чоловічі брилі з блакитними стьожками. Що. Неправда? Ти ще дивишся на мене посоловілими від пияцтва очима.
— Ти щастя всіх нас, — сказав волоцюга.
— Це змова, — гнівно хвилювалась Естрелья. — Чому я не знаю. Ви звертаєтесь до Кончіти, вже не вперше — і чому я не знаю. Тобто, не ви, а ваші якісь мацапурні зверхники, і ти лише дрантиве знаряддя в їхніх руках. Хіба ви забули, як я творила вам республіку. Хто ходив до Дієґо Рівареса зі срібним ножем? Його щастя, що він утік через вземлище, і його при виході при¬кінчили його ж прихильники, помилково взявши за першого змовника, що мав бігти за ним. Ні, я старіюсь абощо. Це не йде. Мені ще тільки тридцять років, до біса. Чи я така вже стара, ти, чуперадло.
— Ти щастя всіх нас, — сказав волоцюга, всмоктуючи останній вогонь.
— Ні, так не піде, — мовила Естрелья. — Ти повинен обійти через подвір’я. Ти повинен зайти в мою спальню і витягти з піжами цигарету. З правої кишені, зрозумів. Обітри руки, абощо. З правої кишені, зрозумів. 1 принеси негайно сюди, заки твій бичок згас.
— Так, — сказала Естрелья, коли волоцюга боязко ступнув до ванної, тримаючи розчепіреними пальцями білу, як гусячий пух, цигарету. — Відвернися тепер, паршивцю, бо я гола.
Волоцюга скривив одне око, тоді друге, тоді примружив відразу обидва і різким рухом, чисто тобі рея до щогли, простяг свого хруща. Естрелья приклалась до нього губами.
— У тебе не горить, до біса, — гукнула вона крізь зуби.
— Подмухай, Естреліто, — сказав волоцюга, глянувши у вікно.
— Все буде в порядку.
— Добре, — сказала Естрелья, з трудом розкурюючи свою цигарету. — Будеш принаймні ту сатисфакцію мати, що бачив голою Естрелью де Варга. І то поблизу.
— Я не вперше, Естреліто, — мовив волоцюга, дивлячись у вікно. — Я завжди сюди приходжу, коли ти купаєшся. А ти ж бо купаєшся щорана.
— Так? — сказала Естрелья, глянувши на нього і пускаючи з рота повний клуб диму. — Тепер забирайся до всіх чортів. І спро¬буй мені лишень щось із Кончітою.
— Ні, — сказав волоцюга і вийшов.
197

Естрелья сягнула по рушник, тримаючи цигарету в зубах.
Але на вулиці вже було повно хлопців.
— Естреліто, докурити, — крикнув один з них.
— Докурити, Естреліто, — писнув другий і сховався за спину переднього.
Естрелья обвинула себе рушником. Це був прекрасний волохатий рушник, який закривав її майже до колін.
— Естреліто, докурити, — настирливо гукав передній з юнаків.
Естрелья розтиснула зуби і вже сухою рукою кинула свою цигарету в вікно. Вона належала народові. Але з цією миттю вона ввірвала свій зв’язок з ним.
— Живи, Естреліто, — гукав натовп.
— Ідіть до всіх чортів, — сказала Естрелья, вбираючись у зелені штанці.
Вона перебігла до спальні і там перебралася в чорні штанці: ввечорі вона мала танцювати. На все її тіло лягла дуже довга чорна сукня, з широким розтрубом нанизу. Вона поправляла в себе під пахвами і пришпилювала малинові квіти на грудях: три невеликі штучні квітки.
Раптом її взяла лють. їй до смерті хотілося курити. Вона не належить більше народові. Але ж абсолютно до біса.
— Іей, — гукнула вона у вікно.
— Ну, — озвалися з натовпу.
— Ви ще курите мою цигарету.
— Авжеж.
— Дайте ж мені хоч раз потягти. Я зовсім не накурилася.
— О! — гукнули з натовпу.
Естрелья потягнула раз, удруге, потім вона ще підтягнула талійку, бо ліва бинда була заслаба, затягнулася цигаретою втретє — і серце її знову раптом розм’якло. Вона кинула не- докурену цигарету назад у натовп. Серце її знов належало на-родові.
— Живи, Естреліто! — гукали люди на вулиці.
4
Деревороби страйкують. Жадного опалення, жадних меблів, жадних держалн для прапорів. Жадних сірників, доки не відбудеться повне погодження з —
Монтана перейняв керівництво об’єднаними союзами — сьогодні він головує на сходинах де —
— Добре, — гукнув хлопчак, що розносив вранішній випуск. І заволав:
— Вранішній випуск! Страйк професійних союзів! Най-новіші відомості!
— — Монтана перейняв об’єднане керівництво — —
— людина, з кошлатими бровами, цар і бог деревообробних робітників, повелитель мільйонів. Якби ролю Монтани могли
198

збагнути ті нетямущі керівники профспілок по інших країнах —
Коли я побачив уперше Монтану, сказав світової слави письменник — ніколи Монтана не погодиться з Тоні Заковпілом, як авторитетно вияснив —
Сьогодні страйк. Монтана заявив що —
— Монтана, Монтана, добре ім’я для реклами, — сказав чоло-вік у білому жакеті, спиняючись коло хлопчика.
Монтана заявив що всіх трудящих яких обходить справа усунення експлуатації людини людиною —
— Мій бичок, — гукнув інший хлопчак з газетами, підбігаючи від рогу вулиці.
— Брешеш, це мій, — сказав перший.
— Вважай, — крикнув на нього юнак, що кинув недокурка, — це з уст Естреліти.
— Ні, добре ім’я для альбому, — сказала старша панна, купу-ючи газету. — Для альбому, для настінних написів. Монтана.
— Дякую, пані, — сказав хлопчак і заволав:
Монтана! Вранішній випуск! Монтана перейнявши головування зборами заявив що вже більш не буде існувати такий стан коли —
— Дай сюди, — сказав один з двох, що йшли поруч пішохо-дами.
5
— Конче треба по всіх школах запровадити виклад ідеї світового уряду, — сказав перший. Він був у пенсне.
— Либонь, так, — з ясною усмішкою погодився другий. Він був з борідкою.
— Конче треба, конче треба, — суворо наполягав перший. — Ще на першому ступені, по початкових школах. Діти повинні це з молоком матері мати. Щойно тоді, по виплеканні такого покоління, можна надіятися на перебудову світу за більш-менш ідеальною конструкцією. До речі, бачили нове пальто профе-сора Естебаноса?
— Так, — радісно закивав борідкою другий.
— Прекрасне пальто, — суворо мовив перший. — Прекрасне літнє пальто. Типу плаща. Зовсім легке і, я гадаю, не з місцевого матеріялу.
— Матеріял райський, — захоплено сказав другий.
— Якийсь особливий матеріял, — сказав перший, на хвилю спиняючись. — Він не мнеться. І от такі прекрасні речі діста¬ються таким людям.
— Ні, жінка його не краща, — радісно затряс борідкою другий.
— Маєте слушність, — погодився перший. Він здійняв двома пальцями пенсне і почав протирати його хусткою. Обличчя йо¬го на цей час стало безпомічне. — Маєте слушність. Вони, він і жінка, варті одне одного. Дай сюди, — сказав він до хлопчака з газетами, знов надівши пенсне.
199

— Газету, пане, — сказав хлопчак.
— Так, і газету, — суворо сказав перший з цих перехожих. — Монтана, гм, так. Але дай-но ще мені прикурити.
— Прошу, пане, — мовив хлопчак і підставив свій недокурок, тримаючи його вже на самому кінчику пучки. Другою рукою він притримував паку газет, зовсім уже тоненьку.
6
Я не знаю, чи зрозуміло все те, що я казав.
— Так. Ви дивна людина.
— Ні, не дивна. Це в мене нормальне-людське. Але передо мною два шляхи. Або я потраплю до світової інтелектуальної еліти, і тоді все в порядку. Або ж я, геніяльний невдаха, туди не потраплю і тоді стану перед потребою зігнутися. Та я не зігнуся. Краще висока засніжена гора — і добровільна смерть.
— Тебе тоді не поховають. Церква забороняє самогубство.
— Це нічого. Я сам себе поховаю. Я візьму з собою цілу сулію горілки, щоб не так страшно було приймати отруту. І здеруся на найвищі верхів’я, де перманентний сніг і де мій труп ніхто не зможе шукати.
— Але ж —
— Почекай, ти сказала мені: ви. Чому ти назвала мене на —
ви.
— Я назвала тебе на — ви.
— Ти сказала: ви дивна людина.
— Хіба. Я не пам’ятаю. Значить, так сказалось.
-Дуже симптоматично. Ти розумієш, чому ми розлучаємося.
— Так. Ні. Не дуже. Не зовсім розумію.
— Вибач, я тільки прикурю зараз.
Він устав. Повз паркову лавку, на якій вони сиділи, він і вона, йшло двоє. Один у пенсне, другий з борідкою. Перший тримав у руках запалену цигарету. До нього він підійшов. Той глянув на нього крізь пенсне з виразною раз назавжди визначеною суво¬рістю, але прикурити дав. №лодий чоловік кивнув головою на знак подяки і, обернувшись^Шшов Назаддолавки, де ще чекала на нього дівчину
7
— Галльо, — сказала людина в засмальцьованій синій каца¬вейці.
Молодий чоловік підвівсь.
— Прикурити, — сказала людина в кацавейці.
— Прошу дуже, — мовив молодий чоловік, обернувшись до нього.
Дівчина не дивилась ні на одного з них. Людина в кацавейці кивнула головою. Вона мала посічені пучки пальців, посічені чорними смугами заїдин. Вона глянула на свої пучки і пішла.
Вийшовши з парку, цей чоловік перейшов вулицю і опи¬нився у власному садку. Він пройшов через садок. Садок був роз¬квітчаний. Чоловік насвистував. На городі росла капуста, ріс

мак. Вона ніколи не навчиться, дружина, господарювати. Чому капуста? Якби я хотів насадити тютюну, щоб не сушити з ним собі голови цілий рік, то певно не погодилася б. Ні, їй треба капусти.
Він пройшов доріжкою, пихкаючи з цигарки. Він пихкав не по-молодецьки, як це роблять молоді люди, а спокійно, як це роблять старші люди. Він ішов жовтою стежкою, поміж дво¬ма рядами чорних поділів землі, вквітчаних білим квіттям кар¬топлі. Він дививсь на городи своїх сусідів. Городи для робітників виклопотав Монтана, ще як був на низовій праці, і це стало тра¬дицією. Його город був гарний. Він міг умерти спокійно.
— Подивися, — сказала жінка з порога, — подивись, як бараболя зацвіла.
Він глянув на неї. Вона тримала на руках найменшу дитину, півторарічну. День народження. День народження.
Він сів на канапу. Його мама. Він курив. Його мама колись кожного дня його народження обов’язково щось йому дарувала.
Не він, лише вона пам’ятала кожного року про це. Потім він мулярував, як хлопчисько. Потім бетонував. Потім знов муля- рував, але вже на великому підприємстві. Потім цех, і ось уже двадцять сім років —
День народження. Сорок шість років. Вона не знає навіть. Що вона. Вона не мати. Вона жінка всього лиш. їй зацвіла ба-раболя. Покажи мені сина.
— Де син, — раптом спитав він, сидячи на канапі і затягую- чися цигаркою. Він не скидав із себе синьої кацавейки.
Син саме заходив до хати, заболочений, з розкуйовдженим волоссям, але такий же любий — трирічний.
— Сину, — сказав він і затягся цигаркою.
— Він поганий сьогодні, — сказала жінка, тримаючи дитину на руках. — Він не слухався.
Вона провела вільною рукою по льоновому волоссі сина. Той ухилився. Вона всміхнулася до чоловіка, що сидів на канапі і тримав між двома пальцями запалену цигарку.
Коли за хвилину до хати забіг сусідній хлопчак, шоб забрати з собою малого на вулицю, бо там передбачалася сенсація, жінка з дитиною на руках ридала, ставши навколішки перед канапою. Сусідський хлопчак був потрясений до коріння своїх настов¬бурчених косм, але він не забув усе ж таки непомітно втягти з- поміж двох пальців незагаслу цигарку. Вибігши за двері, він роздмухував її щосили.
8
Молоді люди оточили великий будинок робітничого клубу. Нарешті з’явився той, на кого чекали. Він був чорняіщи^-У бі- лому капелюсі, і його супроводжувала чорНЯВк довгоноса жциаи- Він був у легкому ясносірому одягу і сміявся на всі боки пра¬вілими під вусами зубами, хоч він і не був, і це загально знали, місцевого походження. Його відразу оточили юнаки, переваж¬но дівчата. Йому простягали з усіх боків вічні пера, записники.
201

книжки, розкриті натитуловій сторінці, і взагалі якісь папірці Між ним і жінкою, що так само всміхалася в усі сторони, та його автом був океан голів.
— Ваше останнє речення про Монтану, дозвольте.
— Приземлений Іеракл з батьківським серцем.
— Як ви ставитеся до вашої національносте.
— Я емігрант, ви ж знаєте.
-Але як ви ставитеся до вашої націонал ьности, — зашарілася дівчина з олівцем в руках.
— Вона не грає для мене ролі, — вирік він так, як вирікають, знавши, що йде в заголовок або принаймні в підзаголовок ін-терв’ю, і при цьому додається від репортера: його скромність можна порівняти хіба що з — — і т. д. — Я живу для людства і пра-цюю для нього, — говорив він, не зводячи погляду з запитувачки, просто, невимушено, так, ніби й справді за рогом стояв націле-ний кіноапарат.
Чорнява жінка поруч нього всміхалася. Вона була в кар¬татому плащі, і корону її волосся продовжувала на шиї кольо¬риста хустина.
— А щось сердечне, — вигукнули від задніх.
Він метнув туди швидкий погляд очей, що здавалися здаля чорними, хоч насправді були сірі.
— Сердечне. Я люблю людей, от вам і сердечне.
— Ви втратили серце, — гукнули від задніх.
— Ні, ні, Не кажіть так, — обурено загукали від передніх, обер-таючись і махаючи руками.
Він стояв, міцно оточений, і писав своє ім’я на всьому, що йому простягано. Чорнява довгоноса жінка нотувала. Вона сто¬яла за ним, дуже близько від нього, і ніхто не міг би промкнутися між ними, хоч би й хотів це зробити. А бажаючих було досить.
— Моє серце з усіма вами, — сказав він, складаючи нарешті обома руками книжку і віддаючи її власникові: це був розкішно виданий вибір з його новел, на титуловій сторінці якого він тепер власноручно написав своє ім’я.
Вони повільно просувались до авта, сяючи у всі сторони бездоганної білини зубами, він і чорнява жінка. Вона сіла пер¬ша, він, поставивши ногу на підніжок, ще договорював останні речення і відповідав на запити. Раптом він різко обернувся до їжакуватого хлопчака, що протисся на самий перед, і взяв у нього з рук цигарку, що тліла між пальцями. Хлопчак вирячив очі, але письменник тільки прикурив від неї свою, тонку й довгу (це був розкішний демократичний жест) і, всміхаючися широко зубами, віддав недокурок назад. Хлопчак узяв машинально і не зводив з письменника очей.
А цей широко махнув на прощання рукою всім. Авто помалу рушило. Натовп вигукував і теж махав руками.
I
— Ось тут, — сказав письменник і спинив авто.
—Я чекатиму в ресторані за містом, — мовила чорнява жінка, пересідаючи до керівниці.
202

Він кивнув головою і посміхнувся.
Коли авто поїхало, він звернув у бічну вулицю і обійшов один будинок зі сторони саду. Під ґратами він став і якусь ча-синку чекав. Тоді стиха свиснув. За хвилю знов. Він свистав особ-ливим способом і одну й ту саму мелодію: три протяжних звуки і два раптові короткі на закінчення. Так ще й ще. Він витримував приблизно рівні павзи і знов повторював мелодію.
— Не можу, ніяк не можу, — прошепотіла нарешті жінка згори, з балкону, загорненого в густо-червоне листя дикого винограду.
— Чоловік є вдома.
Він тримався обома руками за ґрати і дивився на неї.
— Хочеш, я здеруся туди до тебе, — сказав він.
— Ні, — сказала вона. — Не роби цього.
— Але я можу це зробити. Воно не важко: отак на ґрати, тоді листям просто до тебе.
— Ні, — сказала вона, — не треба цього робити.
Він зривав дрібні червоні квіточки, що росли з цього боку ґратів майже при самій землі, і кидав на неї, проте ані разу не міг влучити.
— Ти кидаєш не краще від мене, — сказала вона.
Вона стояла, трохи розсунувши виноградне листя, визираю¬чи звідти, мов ящірка. Роздивляючись на нього згори, вона всмі-халася, чорноока і звабна. І він теж усміхався, широко, білю- щими зубами.
— Ти, цигане, — сказала вона.
— Я здеруся туди до тебе, — сказав він, випробуючи міцність ґрат.
— Ні, не треба, — сказала вона. — Так краще, щоб нас щось розділяло. Так, власне, цікавіше.
— Ні, — сказав він, — так зовсім нецікаво. Я здеруся зараз до тебе.
— Ні, цигане, — прошепотіла вона, всміхаючись. -1 нащо я тебе зустріла.
— Ти сама винна, — сказав він.
— Ні, це ти винен.
— Ти, а не я, винна.
— Винен ти.
Вони розмовляли тихо, майже пошепки, але чули одне од¬ного дуже добре. На вулиці нікого більш не було, крім них і чо¬ловіка з протилежної сторони, який бавив сина, щось, може, півторарічного. Але цей чоловік не йшов у рахубу: він був ціл-ковито поглинений сином.
— Ти виростеш колись, мій малесенький, — говорив чоловік, — виростеш, станеш великою розумною людиною. Я хотів би, щоб те, що я знаю про світ і людей, ти знав так само, і моїми очима й досвідом оцінював би це. Але так само я хотів би, щоб ти ще довідався багато такого, чого не знаю я.
— Абалялямка, — сказав син.
— Але, мій малесенький, — говорив далі чоловік, — я не хотів би, щоб твоє життя було тільки радісне і щоб твоє дитинство
203

не мало хмар. Я хотів би, щоб ти знав усе і з обличчя, і з ви¬вороту, і щоб у тобі постійно діяло високе відчуття тривоги, високе й гарне почуття незадоволення, яке, на жаль, не роз¬винулося до потрібних розмірів, до належного мірила в мені, твоєму татові. Я не хочу, щоб ти став нерішучою і половин¬частою людиною. Людина, що завжди все додумує до кінця і що діє, не страхаючись вийти з колії, людина, відважна навіть V найбільш безвихідних та безнадійних становищах, людина, вічно незадоволена і вічно дійова в напрямі насичення своєї спраги справедливості!, таким я хотів би тебе бачити, коли ти станеш дорослий.
— Алятусівку, — сказав син.
— Правильно, — говорив його батько, — правильно, мій мале-сенький. От бач. ти вже починаєш говорити. Ти вже вирізняєш виразні поняття, наприклад, таке, як ляпка.
— Ляпка, — сказав син.
— В цьому слові ти зосереджуєш певне коло закономірно зв’язаних між собою речей, адже так?
— Такк, — сказав син.
— І вже ось-ось на язичку твоєму з’явиться слово, яке буде першою ланкою СВІДОМОСТІ! між тобою і мною: ти готовий уже для того, щоб називати мене так, як мене справді звуть: твій тато.
Син вибрав з-між кількох камінчиків, що лежали на землі, два, поклав їх до кишені червоненького свого жакетика і сказав:
— Ату, атату.
-Добре, синочку, добре, мій малесенький. — говорив бать¬ко. — Ату, атату, це вже майже: тато. А ще ж так недавно ти був зовсім крихітний, тебе принесли в кошику до кімнати, де ле¬жала твоя мама, і твій тато вперше тебе побачив, шість годин по тому; як ти народився. Хочеш, я тобі розповім, як це було. Знаєш, що почував тоді твій тато.
— Атату, — сказав син.
— Так, атату. Прокинувшися того дня вранці, твій тато ще нічого не знав. Якісь спогади були в нього, всякі дрібниці, він умивався і снідав, як звичайно. Він лінивий, твій тато, він усе відкладав тоді молитву, спершу на післявмивання, потім на післяснідання, хоч і знав, що не дасть собі вийти з дому, не помо-лившіїся. Нарешті він помолився і пішов до лікарні відвідати твою маму. І от йому назустріч бігла сусідська дівчинка, вона сповістила, що народився ти. Твій тато помчав, як приостро¬жений. Там були ще інші жінки, але він їх майже не бачив. Мама була дуже змучена, але радісна, трошки плакала. Потім принесли тебе. Твій тато стояв над тобою і теж плакав, а ти всміхався, з заплющеними очима, стиснувши кулачки з ма¬ленькими рожевими нігтиками. Мамі хотілося писати листи, багато всяких листів, і тато пішов додому по коверти, папір, олівці. Тут татові стало шкода добрих коверт, він вагався і хотів узяти гірші, але потім йому стало соромно. Бачиш, які по¬дробиці стоять у пам’яті в твого тата.
204

— Та, тата, — сказав син, дивлячись батькові на губи.
— От бач, мій малесенький, — схвильовано говорив батько, — ти вже майже сказав: тато. Ти розумненький. Візьми ось ще цього собі камінчика, він гарний. А тепер дивись сюди: бачиш, там де стояв отой чоловік. Бачиш, там лежить недокурок. Ні, ось дивись, як тато показує. Он там, бачиш. Візьми його, візьми і принеси татові.
— Татт, татту, — сказав син, оглядаючись.
— Так, так, татові. Візьми, принеси. Бачиш, який ти в мене молодець. Ні, ні, до рота не бери. Це вже тато до рота візьме, в тата є цигарничка. Принеси сюди, дай, дай татові.
— Тато, — сказав син.
— Тато, тато. Бач, цілком добре: тато. Дякую, мій мале¬сенький, дякую. А тепер твій тато куритиме. Бо твій тато же¬брак, мій малесенький, він не має грошей, щоб купити собі тютюну. Бідний чоловік твій тато.
— Тато, — сказав син.
— Так, тато. Розумний чоловік і з великими колись претен¬зіями до життя, твій тато. Ти, синочку, ти, мій малесенький, достараєшся того, чого через лінощі і незосередженість не- достарався твій тато.
— Тато, — сказав син.
— Добре, синочку, добре. Ану ще раз: тато.
— Тато, — сказав син.
10
— Дуже прошу вас пробачити мені: чи не міг би я в вас при-курити.
Чоловік, що тримав свого сина в обіймах, а цигарку в зубах, глянув на цього юнака, який підійшов до них тихо й непомітно. Він був у червонгйгбезрукавій куртині поверх сорочки і з неве¬личкою копаницею в руках.
— Я не знаю, чи ще дасться, — сказав чоловік і поставив сина на землю, а сам вийняв з рота цигарничку, з якої ледве вже жеврів вогник.
— Спробую з вашого дозволу, — сказав юнак і приклав свою самокрутку до протягненої йому цигарнички.
Чоловік дивився йому на потилицю, коли той намагався витягти з його цигарнички вогонь.
— Дуже приємно, — сказав він.
— Що саме, пане, — спитав той, випростуючись і кладучи собі на плечі копаницю, а водночас пихкаючи цигаркою.
— Те приємно, що ви проста людина, робітник, а такий чемний.
— Пане, — сказав юнак, блиснувши очима, — робітник це ніяке не приречення. Я пролетар, який не збирається все своє життя залишитись пролетарем. Я вчуся і хочу стати повноцінною людиною. Дуже дякую вам, пане. До побачення.
Він вклонився і пішов, помалу вимахуючи вільною рукою.
205

11
— Я приїхав сюди тому тридцять років і проміняв свою за-океанську національність на цю, нову. Чому б нація не купила мені убрання? Вона не зробила цього протягом тридцяти років. Я багато зусиль поклав, щоб вивчити нову мову і щоб бути ко-рисним нації, яка розмовляє цією мовою. Я пробував допи¬сувати до газет і навіть надіслав колись одній редакції свій ро¬ман. Не винен, що цього не хотіли друкувати. Була вся моя добра воля, і чому б тільки за неї саму нація не купила мені нового капелюха? Я полюбив тут усе: мову, звичаї і людей, мені по¬добається тутешнє підсоння, і тутешнє сонце гріє мені з особ¬ливою ніжністю. Коли тут вибухали революції, я врятував багатьох людей від вірної смерті, зокрема під час повстання проти Дієґо Рівареса. Я ввесь час намагався, щоб усе тут було злагідненеі щасливе. Чому нація не купила мені, ну, хоч би добру краватку. Вогненний темперамент цих людей таїть у собі багато доброго, але так само він являє собою джерело для вибуху зчор¬нілої крові і несподіваних злочинів. Один час я працював у ди¬тячому садочку, і всією силою моєї північної врівноваженої вда¬чі я намагався прищепити дітям засади ласкавости, що мала б стати для них не тільки засобом сприймати початки науки, але так само засобом промовляти одне одному до душі. Чому б, зрештою, нація не купила мені сигару? Звичайну сигару, серед¬нього гатунку, не як заплату, а як доказ ласкавости за мою лас¬кавість.
Я з гіркотою спостерігаю, що наслідки мого безперервного лагідного наставлення лишаються непомітні. Я хотів би тепер, наприклад, прикурити оцю свою цигарку з недоброякісного тю¬тюну, і он назустріч іде молодий робітник з копаницею, і він курить. Але де певність, що він не відповість мені грубо або не ткне мені свою цигарку яким-небуць зневажливим рухом.
А втім, спробую:
— Чи можу я просити в вас вогню.
— Ой, прошу дуже, пане.
— Дякую красно.
і Прошу. Чи не міг би я запропонувати вам свого тютюну: це дуже добрий тютюн, я щойно дістав його з острова.
— Ви дуже люб’язні, пане. Дякую вам красно. Пробачте, ви зворушили мене, і хотів би довідатись про ваше ім’я. Ви місце-вий.
— З діда-прадіда, пане. Мене зовуть Мануель Вільяна.
— Я запишу собі це ім’я. Дякую вам красно. Я давній емігрант і називаюсь Манфред Ґертнер.
12
— Тепер іде далі, — сказав перший з тих двох, що дивилися на вулицю крізь зачинено вікно. — Хуаніто вже на розі.
Неголений волоцюга в сорочці, що висмикувалася з камі- зельки, справді вже стояв на розі.
206

— Якого дідька він бариться.
— Патякає з кимсь, — сказав другий.
— Може, щось важливе.
Вони чекали, видивляючися крізь зачинене вікно.
— Прикурює в нього чи що. Чи просто бере в нього бичка.
— Може, щось важливе.
— Та де там важливе. Просто старий якийсь чмур.
— Старий емігрант, готовий закладатися.
— Щось подібне. От чортяка б ухопив цього Хуаніто.
Вони напружено чекали.
— Іде, нарешті, — сказав перший. — Гелено, готуйсь.
Молода жінка лежала в кутку на канапі, закинувши руки за
голову. Вона не зрушилася з міста.
— Здорові були, — сказав волоцюга з порога.
— Що, — накинулись на нього обидва.
— В порядку. Я вже її знайшов.
— Де вона.
— Пішла за ним назирці. Там, за рогом. Він уже на мості.
— Іелено, чуєш, Гелено, ти мусиш усе одно з нами, на всякий випадок. Чуєш, Іелено.
Молода жінка на канапі мовчки підвелась і сіла.
— Дайте мені вогню, — сказала вона, тримаючи погляд над усіма присутніми в кімнаті.
Волоцюга підійшов до неї. Перший з юнаків послав руку до кишені, теж по цигарку.
— А може цю-о, — сказав другий, показуючи довжелезну, муд- рованого устрою сигару із вправленою всередину соломиною.
— Цю залиш на потім. Не знати, скільки нам доведеться там чекати.
— Ну, добре, — сказав волоцюга. — Так я йду.
— Куди ти тепер.
— Я ще їй маю дати вогню, вона просила.
— То мерщій. Ми зараз же виходимо. Іелено, ти готова.
— Ох, — сказала молода жінка і, не дивлячись ні на кого, захо¬дилася чепурити сукню на собі.
13
— Галльо, панночко, — гукнув Джефрі Мельник, нарешті обертаючись.
Кончіта йшла за ним, усміхаючися з-під лоба.
— Ви, здається мені, щойно прикурили.
Вона мовчки підійшла.
— Ви стояли на тому кінці мосту.
Він роздивлявся на її надзвичайної вроди брови.
— Дозволите.
Він нахилився до її цигарети.
— Ви чужинець.
— Ні. Я тут уже давно. Я громадянин.
— А звідки прибули.
-0.3 усього світу.
207

Він курив і дивився на її брови. Раптом у ньому з небувалою силою прокинулася вранішня думка про останній сірник. Він відрухово вихопив свою цигарету з рота, і це було боляче, бо вона приліпилася до губів, і, виймаючи її, він здер тоненьку плівку шкіри зі слизистої оболонки. Торкнувшись язиком здер¬того місця, він кинув цигарету і наступив на неї.
Тоді й Кончіта кинула свою цигарету.
Вони пішли поруч, у напрямі берега.
14
— Що, вже всі там, — уривчасто спитав префект поліції в юнака, що сидів у передпокої і курив, закинувши ногу за ногу. Той негайно схопився.
— Так, ваша ексцеленціє. Чекають на вас.
— Не ховайте цигарету. Дайте мені прикурити. Ви тут самі?
і Ще є двоє, ексцеленціє: мої співробітники, один чоловік
і одна жінка.
-Так.
Префект пхнув палицею з важучою голівкою маятникові двері і через півтемний коридорчик пройшов просто до світ¬лиці, де зібрані теж відразу підвелися. Префект скинув циліндра і поставив його на столі. В його середину він вкинув білі рука¬вички, вже сідаючи і даючи знак сідати всім присутнім. Обличчя його було обрамлено ясною сивиною, але молоде, привітне, хоч дещо й зневажливе.
Було всіх п’ятеро. Начальник політичного відділу підвівся, щоб реферувати, але префект махнув рукою.
-Я в курсі справ, — сказав він. — Мені йдеться не про фак-тичну сторону, а, мовити б так, про моральну. Зважте, прошу вас, усі можливі наслідки. Усунути людину без суду й слідства в наші часи дедалі важче — а врахуйте ж, що цю людину ні в якому разі не можуть арештувати поліцаї в державній уніформі, бе¬рімо справу просто, мовити б, через цинічні окуляри, ні? Не забудьте, що за квітучим обличчям нашої країни кипить страш¬не незадоволення, і раз у раз у пресі сусідніх держав заявляють про те, що методи диктатора нагадують методи передпопе- реднього диктатора Дієґо Рівареса — —
Префект обвів зором світлицю, немовби хотів переко¬натися, що він перебуває в просторі, якому поставив межі свого часу саме Дієґо Ріварес: будинок був виведений якраз за час його правління, і все в ньому дихало невблаганною конечністю по-нурого.
— і тому я хотів би почути ваші думки з цього приводу. Але попереджаю, я хочу чути думки мудрих людей.
Присутні були особи найдовіреніші. Префект міг говорити так одверто. Підвівсь начальник політичного відділу. Він сказав: І Прошу ексцеленції, особа, про яку говорено, є особистий друг Хосе Отави. Хосе Отава, що втік з в’язниці, перебуває в країні нелегально і існує поза законом. Пункт перший. Особа, про яку говорено, раз у раз містить статті в закордонній пресі і

Ігор Костецький. Кінець 1960-х років. Архів письменника Europäisches Übersetzer-Kollegium у Штралені (Німеччина)
шмшшінт

Галина Мазепа. Обкладинка книжки Ігоря Косгецького «Театр перед твоїм порогом» (Мюнхен, 1963)

Ігор Костетький. 1979. Приватна збірка Аядр«« Якубч.ка

SUROWE SONETY
Обкладинка книжки Ігоря Костецького «Бигогое вопсгу* (Лондон, 1976), на якій відтворено гравюру на міді Яна Войнарського

в них піддає критиці найосновніші підвалини релігії, моралі та звичаєвости. На моє безумовне переконання, це ніщо інше, як державна зрада.
І’сів.
— Так, — сказав префект. — Далі.
Підвівсь головний зверхник преси, взагалі кожного надру-кованого слова. Це був чоловік під сімдесятку, з мутними, роз- водненими, невиразними очима. Він сказав, спираючись обома руками на стіл:
— Я прошу нагадати про найновішу статтю особи, про яку говорено, що з’явилася в пресі сусідньої держави тиждень тому.
І, не сідаючи, чекав.
— У ній, — мовив, підвівшись, начальник політичного відді¬лу, -у ній, прошу панів, трактовано питання народження дітей- мішанців, які мали б бути виховувані в свободі від будь-яких авторитетів, крім авторитету людської особистості як такої. Мій секретар теж читав цю статтю.
Мовчазний член зібрання, що сидів на самому краю канапи під вікном, кивнув головою, вийняв з внутрішньої кишені сур¬дута часопис і, підвівшись, розгорнув його і поклав на столі.
— То прошу, — сказав головний зверхник друкованого слова і полапав себе за кишеню.
— Ваша думка, — спитав префект. — Я слухаю вас. Ви шукаєте сірників. Прикуріть від моєї цигарети. Так ваша думка.
Головний зверхник друкованого слова прикурив, уклонив¬ся, але потім тільки руками розвів і глянув на свого заступника, який водночас доводився йому зятем. Той підвівся.
15
— Але сидіть, будь ласка, — досить різко промовив префект. — Для чого ці формальності.
Заступник головного зверхника друкованого слова, який перед тим перебіг очима статтю, кинув газету на стіл. Він усе- таки лишився стояти.
— Як на мене, — вигукнув він тонким голосом, — то цього цілковито вистачає.
Він був дуже худий і з гострим носом.
— Чого вистачає, — перепитав префект, що в цей час узяв газету й собі.
— Вистачає, щоб визнати цю людину за крайньо небезпечну для існування держави. Свобода від авторитетности неминуче тягне за собою свободу від відповідальности.
-Але, — мовив префект і звів на нього очі, — коли я сьогодні випадково розмовляв з одним молодим робітником, і він з обу-ренням говорив про егоїзм підприємців, які торгуються з Мон¬таною про два роки межового віку старих робітників, платити пенсію починаючи з шістдесят чи з шістдесят двох років, то я його обурення вважаю цілком виправданим, а авторитет Тоні Заковпіла: його колег з великої індустрії — не гідним захисту й підтримки.
14 — 5*1042

— Я також, я також, — вигукнув заступник сміливо й жовчн Але на те є засоби. Є шлях реформ, шлях морального ВПЛИВУ » межах непорушення підвалин. Діяльність особи, про яку гов рено, цілком у дусі Хосе Отави, а ваша ексцеленція свого час цілковито визнали можливість смертного вироку для ХосІ Отави.
І він сіпнув себе за краватку при цьому.
Тоді обернувся до свого зверхника, що водночас доводився йому тестем, і попросив у нього прикурити.
16
— Ну, то вважайте, — сказав префект. — Те, що фактично до-ведено на особу, про яку говорено, не робить її в моїх очах вар¬тою знищення. Те, чим наслідки її знищення загрожують дер¬жаві морально, сьогодні, я це тверджу, не можна навіть перед¬бачити. Не забудьте, що сьогодні цілий день поліційні пікети вартують на підступах до міста, бо є відомості, що Хосе Отава вже тут. А чим це загрожує, ви розумієте. Мені довелося сьогодні конфіскувати вранішній випуск, хоч зробив я це дуже неохоче. Але про цю людину, про особу, про яку говорено, я маю окрему думку. Я не бачу вини на цьому чоловікові.
— Я бачу, — скочив з місця заступник головного зверхника друкованого слова. — Я бачу і беру на себе всю відповідальність за його долю.
— Добре, — сказав префект, — а я знімаю з себе всяку відпові¬дальність за його долю.
І він вийняв з циліндра на столі білі рукавички і вдяг їх на свої доволі тонкі пальці.
— Прошу ексцеленції, — вигукнув заступник головного зверх¬ника друкованого слова, — я пропоную дати амнестію Ель Цоро. Цей не такий небезпечний, а його випущення з в’язниці дуже позитивно розрідить і розсмокчете, що ваша ексцеленція нази¬вають страшним незадоволенням.
— Про мене, — сказав префект, — про мене, випустіть Ель Цоро хоч сьогодні. Ель Цоро кримінальний злочинець. Якщо це сприятиме зміцненню моралі. То — Я прошу мене проба-чити: тепер я маю їхати у важливій справі до міської лікарні. З тими людьми в передпокої вам доведеться говорити самим.
Рукою в рукавичці він витяг нову цигарету і, вклавши її в рота, мовчки звернувся до заступника головного зверхника дру¬кованого слова. Той зігнувся шанобливо, але в той же час і незалежно.
Префект пихнув димом і вбрав циліндра. Тримаючи палицю з важкою голівкою перед себе, як списа, він пройшов через пів- темний коридорчик і тоді пхнув нею маятникові двері, вийшов у передпокій, де сиділи вже троє: два юнаки і молода жінка. Вони негайно підвелись, але префект не звернув на них жодної уваги. Він вийшов до свого авта, глядячи поперед себе, в ци¬ліндрі з сивим волоссям, з молодим обличчям, у білих рука¬вичках.
210

Слідом за ним до передпокою вийшов заступник.
— У порядку, — сказав він.
І зразу ж зник назад у півтемному коридорчику.
— Іелено, — сказав перший з двох юнаків, — гайда.
— Стривай, — сказав другий.
— Ага, правильно, — сказав перший. — Тепер давай свою довгасту сиґару. Вона може горіти довго, ввесь день. Давай її сюди, до біса.
І він припалив її від тієї, що вже ось-ось дотлівала між його пальцями. Це було трудно, але все-таки вдалося. Це був півкруг вогника й диму.
17*
Авто з префектом рвонулося на сторону, намагаючися ви¬їхати якомога скоріше з ланцюга будівель і садів, який оточував будинок N і який тепер уже був удосталь освітлений сонцем.
Префект вийшов з авта і побрався широкими сходами, встеленими червоним пухнатим килимом. Але вже на першій площині його зустрів нелюдський крик.
— Що з моєю дитиною, — кричала жінка на першому поверсі. — Негайно скажіть мені, який стан здоров’я в моєї дитини.
На ній був синій прозорий дощовик, хоч стояла сліпучо- сонячна погода, і вона сіпалася до своєї торбинки, щоб втягти звідти цигарету.
— Що сталося, пані, — спитав префект, підійшовши до неї.
Санітари й сестри витяглись на струнко. Але жінка глянула
на префекта ошалілими очима.
— Що з моєю дитиною, — вереснула вона. — Її в мене насильно взяли до лікарні.
— Заспокойтеся, пані, — сказав префект і простяг їй свою цигарету, тримаючи її пальцями в білих рукавичках. — Ми зараз перевіримо за денним звітом.
Дежурний лікар стояв тут же. Жінка втягла в себе два рази дим, але цигарета розпалася в її тремтячих руках. Вона кинула и на підлогу, причому випала й цигарета з префектових рук. На тверді дошки поруч з килимом лягло кілька іскр.
— Ага, — скрикнула жінка, — ви не хочете мені сказати, ви затаюєте від мене. Добре, я піду і приведу сюди самого префекта поліції.
Перше, ніж хтось устиг отямитись, вона збігла вниз схо¬дами — і зникла. Іскри на підлозі гасли одна по одній.
— Перевірте зараз же, — сказав префект до дежурного лікаря.
Той побіг до себе в кабінет. Хвилюючись, він гортав журнал
зі списками й денними записами. Як уважно він не переглядав, дитини з названим жінкою ім ’ям у списку хворих не числилось.
* Сюжетну ідею цього епізоду подала авторові її. Надія Ліщинська. 14* 211

— Мами нема, нема мами, — сказав Джефрі Мельник.
— Ні, нема*-, — сказала Кончіт*. — Лише сестра,
А де тато, Кончіто?
— Немає теж.
Дівчино, кохана.
— ТИ чужинець.
— Ні. ні, Кончіто.
— Ти ДЖНІУН.
— Хибний погляд, Кончіто, Я шукаю нині досконалення. нічого більше.
— Та кажу ж тобі: ти чужинець.
— Ні. ні. Кончіто, я тут уже давно, Я громадянин. Дивися, як гарно ми говоримо гвосю мовою.
— V ЧОМУ МОВИШ, як кіт.
— Я говорю тихо, бо інтимна людина.
— Як та
— І Іросто. Хто з нас не прагнув виговоритися гучно. Але не кожен мас СИЛУ мовити тихо. Треба нам було випробовувати себе,
— Що таке. А хіба ж ми не випробовували.
— Так. Та не всі чисто. Спромоглося небагато. Але Месія ще не явився. Ми живимо в добу предтеч. А \то ж нам, скажи, у вічі зазирне.
— Ти. здасться, дивак.
— Я хочу щоб на диваків казали: це нормальні люди. А так званих нормальних — навпаки: звали виродками. Світ стремить стандартизувати ЛЮДИНУ. Я проти цього. Диваки це незадово- лені люди. Я хочу, щоб оуб світ незадовопеннх людей. Адже з чийогось нездійсненого прагнення виник наш космос, розу¬мієш.
— РОЗУМІЮ. Котра година.
По ЛУЦІ всипано було багато жовтого квітті. По кил і на в траві назустріч їм ішли два уніформованнх поліцаї з рушим* цнми. Вони озиралися на всі боки.
— Добра днина, пане. — сказав один з них.
— Добра днина. — відрік Джефрі Мельник, глянувши на них
ШВИДКО.
— Чи не масте, пане, бува вогню.
-Ні. на жаль.
— Дере пороби страйкують. Нема ніде сірників.
Паїідаї озирнулись.
— Будьте обережні, пане. — сказав знову перший з них. — В околицях може бути нині стрілянина.
— Добре, дяку ю, — сказав Джефрі Мельник і підніс кепі.
— Там ие човен. — сказав поліцай. — Треба попередити.
Вони пішли навперейми лукою, по коліна в траві.
— Як багато жовтого квіття , — сказала Кончіта.
— Жовте колір зради. — мовив Джефрі Мельник.
— Справді. — сказала вона і ГЛЯНУла на нього.
212

Вони саме сходили на пригорок, і тут уже були куші та інші квіти, білі маки, білі й тоикорожеві. Вій подав їй руку.
— Я хотів би, щоб тебе звали: Естрелья. — сказав він ніжмо,
— Мою сестру звуть Естрелья, — сказала вона. — Вона старша віл мене.
-Гак?-сказав він і спинився. -Добре, але я й тебе зватиму: Естрелья. Я ніколи не задовольняюся тим іменням, що жінка носить з хрещення.
Вони сіли в траві під кущами. Він обійняв її, заплющив очі і торкнувся губами її уст: чогось гарячого, вогкого і налах ченого пахощами дитячости. Вона затиснула в долоні мак. але до магг. доплелась і дрібна жовта квітка.
— Кохаєш?
— Кохаю.
— Кохатимеш?
— Кохатиму.
— Навіки?
— Не варто навіки.
-Ні?
-Атож.
— Чому-то?
— Атак.
— А я спробую.
— Намарне.
Він відірвався від неї і всміхнувся. Вона поправила волосся.
— Дивися, як гарно ми говоримо твоею мовою.
— Але ти чужнець.
— Ні. ні. Кончіто. Ні. Естрелья.
— Чужинець. І дивак.
— Я хочу, щоб на диваків казали: це нормальні люди
— Чому то.
— Бо диваки це винятки, а нормальне в людині — виняток. Людство повинно цікавитись не існуванням об’єктивної прав¬ди. а суб’єктивним прагненням її.
—Так.-сказала вона, зметнувши чудесними своїми броваті, але водночас ледь позіхаючи. — Розкажи мені щось про це.
— Добре, але перше ти мутиш затанцювати мені. От»т. між кущами, і зовсім гола.
— Тут? Не хочу*.
— МУСИШ, МУСИШ.
— Ні. перше розкажи щось.
— Перше затанцюй, тоді розкажу
— Ні. перше розкажи, тоді затанцюю Розкажи про себе. Що в тебе за фах.
— Я проповідник. Кончіто.
— Проповідник. А чого ж ти хочеш, щоб я гола танцювала
-Я інакший проповідник. Я не аскет. Почекай, ось я оповім
тобі, які будуть колись люди, хочеш? Буде ШТУЧНИЙ світ, розу* місш. Те. що нам сьогодні здасться прагненням природности в нас всупереч штучності старого світч. насправді с прагненням

мово! штучности. Людину в майбутньому не народжуватимуть, а робитимуть, будуватимуть. За планом. Про одного сучасного маляра кажуть, що він не зображує, а планує обличчя людей. Слушно. Це маляр майбутнього людства. Планування наро¬джень, тонка любов до життя, уникнення воєн, творення син¬тетичних расових типів за різноманітними ідеалами вроди, примат мистецтва в усьому, бачиш, як буде. В людей, звільнених від щоденних забобонних обов’язків, буде більше часу для са-мовдосконалення, для цікавих зустрічей з різного роду людь-ми, для потужної творчости. І парування статей відбувати-меться тільки за нахилом. Бачиш, як буде. А тепер танцюй.
— Ти дивак, — сказала вона. — Звідки ти все це знаєш.
— Знаю. Я все знаю. Танцюй.
— А щоб тебе. Танцювати тобі ще.
— Конче.
-1 конче мушу гола?
— Конче, Кончіто.
— Що танцювати. Я ж тебе замучу.
— Кукарачу. Качучу.
Вона раптом устала і скинула з себе сукню. Але вже на¬ступної миті залінивилась, і дороздягатися побрела помалу між кущі.
— Я звідси танцюватиму, — гукнула вона з-за кущів. Зненацька вона вибігла вже зовсім гола, але побігла спиною
до нього, вниз, збігла по коліна в траві у вибалочок, і далі, знов нагору, де вже росли справжні дерева, там, бігши, на ходу пере-крутилася кілька разів і спинилася здаля, регочучи. Оце й був увесь танок.
— Мало, мало, — гукав Джефрі Мельник, ляскаючи в долоні.
— Що, — кричала вона, приклавши долоню до вуха і регочучи. Він махнув рукою, в якій була біла цигарета.
— Ходи сюди, — гукав він.
-Що.
— Палити. Будемо палити.
— Що. Палити.
— Атож.
— Будеш палити, — спитала вона, підходячи ближче.
— Атож.
— А вогонь маєш?
— Ні. Може ти маєш.
— Я теж не маю.
Вона злізла до нього на пригорок, рачкуючи майже по пояс у траві.
— Не вдягайся. Я не хочу, щоб ти вдягалась.
— А навіщо тобі, щоб я була гола.
-Сонце, Кончіто, сонце. І по-грецькому. Мені хочеться, щоб по-грецькому все це було.
— Як це називається.
— Що називається.
— Ти сказав: по-грецькому.
214

— Я сказав у розумінні світовідчуття. Греки вважали за щастя бачити одне одного голими. І робили різьби з голого тіла. Я нічого брудного від тебе не хочу.
Вона сіла в траву і позіхнула.
— Тобі нудно.
— Ні, чому ж. Оповідай мені що-небудь.
На її тілі іскрилися крапельки поту. Ноги її були ледь-ледь волохаті від золотого пушку.
— Сьогодні мій день народження, розумієш, — сказав він. — Я мужчина, такий, як і всі, але нині мій день народження. Мені рівно тридцять три роки. Тридцять три роки було нашому Спа- сителеві, коли його розіп’яли, і, здається, тридцять три роки було Дантові, коли він почав свій твір. Може, я помиляюсь, але мені здається, що це так. Щось коло того. Мені сьогодні хо¬четься тільки абсолютних переживань. Тобто таких, що їх рідко хто зазнає. Ти зрозуміла мене, Кончіто-Естрельє.
— Зрозуміла, — сказала вона і позіхнула.
-Добре, — сказав він. — Он хтось їде човном і курить. Я бачу дим. Я побіясу до берега і попрошу прикурити.
— Де ти їх бачиш.
— Ієн аж там. А тоді ми підемо до міста.
— Де ти їх бачиш, — спитала вона, витягуючи шию.
Він вказав рукою і пішов був, але повернувся.
— Вже сонце високо, — сказав він. — Поки я ходитиму, ти вдя-гайся.
Він побіг косогором, увесь час пробиваючись крізь густу траву. Потім трохи повільніше він пройшов лукою, обминув ко- телочок з водою, що з нього співала жаба, і став на березі. Вода сягала йому майже під носаки, ледь-ледь вимиваючи їх на смужці піску.
Човен підпливав. Там було троє: двоє юнаків і молода жінка. Жінка лежала на дні, в червоних плавках, того ж кольору ву-зенький талійці і з хусткою на обличчі, тільки руки, в кожній тримаючи по одній білій лілеї, виставали по обидва борти, і довгохвості квіти плили поруч із човном, як вартові підводні судна. Той, що сидів при стерні, курив, випускаючи величезні хмари білого диму.
— Галл ьо, — гукнув Джефрі Мельник.
Юнаки обернулись. Жінка піднесла хустку над обличчям і підвела голову. Той, що курив, пильно глянув на Джефрі Мель-ника.
— Чи ви не були б добрі підплисти на хвилину сюди, — сказав Джефрі Мельник. — Я не маю вогню.
— Ого, — сказала жінка, — вже втратили.
— Страшенно по-дурному, Іелено, — сказав той, що курив, але засміявся.
Він сильно потяг за лівий мотуз стерна.
-Дужедякую вам, — сказав Джефрі Мельник, нахиляючись, але не роблячи більше ані кроку, бо вода була під самими його ногами.
215

~ На, передай, — сказав юнак до того, що сидів попереду.
Цей узяв у нього з рук сигару і протяг Джефрі Мельникові мудровану сигару, що її можна курити цілий день, із соломиною, вправленою всередині.
— Ха, ха, — сказала жінка, — я знайшла в себе в торбі цілий коробок сірників.
— Ні, — вигукнули всі троє чоловіків.
— Ось маєш, — сказала жінка і покалатала коробком.
Сірники були добротні, грубі, як дрова.
— Дякую, — сказав Джефрі Мельник, вжовуючи дим. — Я вже прикурив.
Але жінка розмахнулась, по-жіночому, згори, ще й лівою рукою, і жбурнула в переднього, який тримав сигару перед Джефрі Мельниковою цигаретою. Коробок злетів дугою і грузь¬ко шубовснув у воду.
-Ех, — гукнули всі троє чоловіків.
— Може, ще можна їх врятувати, — сердито сказав передній юнак, порпаючись веслом у воді і взявши сиґару в зуби.
— Однак розмокли, — сказав другий, хапаючи сірники в воді рукою.
Жінка реготала, не зводячи очей з Джефрі Мельника.
— Дякую дуже, — сказав Джефрі Мельник. — Прикро, що так сталося. Це через мене. Буде ще щось із них?
Юнак при стерні безнадійно махнув рукою.
Повертаючися, Джефрі Мельник трохи послизнувся на ко-согорі, тоді вище, вдруге, але обидва рази втримався на ногах. Кончіта сиділа вдягнена і зачісувалася, тримаючи в одній руці кругле люстерко.
— Справа в тому. — сказав він, — що я хотів сьогодні як¬найменше курити, поготів, що, виходячи з дому, мав одного- єдиного сірника. Але тепер бачу, що доведеться покурити, бо маю багато думок. Ходімо.
— Так, — сказала вона, визґрабнюючи вільною рукою на чолі і на скронях пасмечка. — Чи з берега видно було мене.
— Не пам’ятаю, — відповів він. — Я якось не звернув уваги.
Вона раптом обійняла його і водночас поглянула в бік річки.
Човен ще стояв при березі, і люди з нього дивилися сюди, на них.
Джефрі Мельник притискав дівчину до себе. Він нічого не бачив. Він не бачив, що люди з човна помалу вийшли. Не бачив і не чув, як, майже вщерть до них, у траву, круто звернувши з дороги, в’їхало авто — з нього вискочила жінка в довгій чорній сукні. Жінка була чорнява і смуглява, як помаранча. На грудях вона мала три малинові штучні квітки. Очі її були продовгасті, і рухи дуже поспішні.
— Естрелья, — скрикнула Кончіта, відриваючись від Джефрі Мельника.
— Естрелья, — сказав Джефрі Мельник, випускаючи дівчину з рук.
— Негайно, — сказала Естрелья, — негайно до авта.
216

Слідом за Естрельєю з авта висів літній чоловік з монумен-тальними плечима. Праву руку він тримав у кишені.
19
— Він це чи не він, до чорта, — сказав перший юнак, помалу йдучи в сторону пригорка.
— Вона мала його обійняти для доказу, — сказав другий.
— Але їх там дві з ним, — скрикнула молода жінка в червоних плавках і талійці.
— Де, Іелено!
— Он там, дві. Не бачиш.
— Атож, дві.
— Але й чоловіків теж двоє.
-1 ніхто нікого не обіймає.
— Що за чортовиння!
— А, до біса, — раптом скрикнув перший, — вони сідають до авта. Всі сідають.
На ходу він видобув пістоля.
— Найдурніше, що тільки можеш зробити, — сказала молода жінка.
— Маєш слушність, — сказав той і пустив руку з пістолем до-долу.
— Ні чорта вже не вийде.
— Певно, що ні чорта.
— Дурне дівчисько, — скрипнув зубами і блиснув очима той, з пістолем з загаслою наполовині муарованою сигарою. — Це воно щось там напсувало.
— Дурне дівчисько, — говорила з гнівом Естрелья, перекри-куючи шум авта, що саме виїздило на дорогу. — Чи ти тямиш, в яку паскудну історію ти встряла!
— Я не знала, — б ги кала Кончіта, скривившись.
— Ти не знала, ти не знала. Чи можна ж починати щось, не мавши певности, що власна голова здатна варити як слід. Ще добре, що так сталося. Будьте ласкаві, — гукнула Естрелья до Джефрі Мельника, що сидів попереду, поряд із монументальним мужчиною, який керував, — будьте ласкаві мені на хвилю вашу цигарету. Ми з вами ще незнайомі: я Естрелья де Варґа, сестра оцієї пришелепуватої.
-Дуже приємно, — сказав Джефрі Мельник, обертаючись і простягаючи їй цигарету. — Мене звуть Джефрі Мельник.
— Я знаю, — сказала Естрелья.
Він відчув дужий дотик її руки, коли вона прикурювала. До-тик і потиск. Але в нього ніби впорснуто знеболюючий застрик, і почуття поверталися до нього повільно, поготів притамовані неймовірною гонитвою авта.
20
— Я не можу зрозуміти, що сталося, — сказав Джефрі Мельник, коли вони зайшли бічним ходом до приміщення окраїнного кінотеатру і опинилися майже в цілковитій темряві залі. — Може, я повинен був чогось зректися.
217

— Іди негайно додому, — владно звернулась Естрелья до сест¬ри. — Сиди там і нікуди не виходь, аж до вечора. О десятій будь на даху готелю «Новий Світ». Знаєш, де це.
— Знаю, — скривившися, бгикала Кончіта. — Я не винна ні в чому. Я думала, що це якийсь жарт.
— Ми ще поговоримо. О, ми ще поговоримо. Гайда. Але познайомтеся ж, нарешті: це власник цього фільмового підприємства.
Монументальний мужчина клацнув ліхтариком, скерувавши світло його собі в обличчя. Джефрі Мельник потис йому руку.
— Я теж людина не на місці, як і ви, — рекомендувався він густим басом. — Я мав би стояти на чолі кіновиробництва дер¬жави. Але я свободолюбних переконань, а в цього нас не терплять.
— Нічого, скоро терпітимуть, — сказала Естрелья. І проше¬потіла Джефрі Мельникові в саме вухо: — Сьогодні вночі ваша доля знесеться найвище. — А тоді знов заговорила голосно, бурно й наполегливо: Ви щось сказали про зречення. О, ні. Дія¬ти і домагатись, домагатись і діяти.
— Зрекатися ні в якому разі, — сказав монументальний муж¬чина. — Але чекайте, я завезу Кончіту додому моїм автом.
— Це чудесний чолов’яга, — сказала про нього Естрелья, коли вони лишилися вдвох. -1 вірний. І водночас запопадливий: він завжди примудряється діставати фільм з першоекранних театрів, так що вони тут ідуть безпосередньо другою чергою.
Джефрі Мельник провів собі рукою по чолі. Вони стояли одне проти одного в півтемряві, що в ній очі вже почали роз¬пізнавати поодинокі предмети, передусім довгий шерег лавок.
— Що ви таке сказали, — спитав він.
— Що він дістає фільми з першоекранних театрів.
— Ні, про мою долю —
— Таж Хосе Отава вже в місті. Сьогодні ввечорі, з пожежею будинку N настає нова ера. Хіба Хосе Отава нічого не говорив з вами попередньо? Сюди зараз має прибути до вас на важливу розмову Венсесляо Бортник. Це він усе викрив із замахом на вас.
— Я не бачився с Хосе Отава вже понад рік, — повільно сказав Джефрі Мельник. — А з Венсесляо Бортником я теж дуже добре знайомий.
1 Чудово, — сказала Естрелья, — він зараз прибуде. Ми мо¬жемо собі поки що сісти.
— Мені доведеться просити в вас вогню назад, — сказав він.
Вона розкурила свою цигарету і простягла йому, але він не
зразу міг втрапити в огонь, і навіть два рази ткнув цигаретою, щоправда, ще незапаленою, їй в руку.
Він сидів у крайньому ряді, на крайньому кріслі, вона в на¬ступному. Спалахував то її, то його вогник, поперемінно*, з рів¬ними проміжками, але врозтіч.
— Хіба ви б не хотіли бути президентом, — спитала вона.
Джефрі Мельник нічого не сказав і мовчав у темряві.
218

— Володіти, — сказала Естрелья, — володіти, щоб вести до спільного знаменника. Володіти, щоб змусити людей бути гуманними, чуйними, азаємочутливими. Хіба не щастя, не рідке щастя, яке випадає небагатьом достойним і раз у раз багатьом недостойним.
— Ні, — сказав він, — зо мною щось сьогодні сталось. Я тільки ще несвідомий того, що саме.
Раптом він відчув її руку на своєму біцепсі.
— Ти будеш президентом, — прошепотіла Естрелья в темряві.
— Ти будеш великим.
Її цигарета впала, і вогник темнішав на підлозі, поруч з її черевичком. Свою Джефрі Мельник ще тримав у лівій руці.
— Любий, сильний, великий, — шепотіла Естрелья.
— Слухай, — сказав він, відхиливши свою голову назад, але тримаючи руку під її потилицею, між запашним волоссям. — Хо¬чеш, я розповім тобі про нього.
— Про кого, — спитала вона, притискаючись до нього об¬личчям.
— Про нього, про Назарея.
— Так, розповідай. Я хочу тебе слухати.
— Власне, це ніяка не оповідь, бо його історію ти знаєш, як знає її кожен християнин. Це був би фільм, великий фільм про його земний шлях, якби я був кінорежисер. Я почав би з його приходу до дрібного міста в Юдеї, з боку пустелі, і перша зустріч його була б з жінками, із звичайними жінками, що стоять і си¬дять коло муру і бавлять дітей. Він ішов, трохи зігнувшися, з плащем через плече, притримуючи його однією рукою, а віль¬ною вимахуючи, випнувши губи наперед, губи ентузіяста чи фанатика, з зором, що спрямований перед себе або бігає по сторонах, але ні на кому і ні на чому речовистому не спиняється. Це з’являється потім, коли він раптом буде дивитися конкрет¬ним людям у вічі і кликати з їхньої душі чудо. Взагалі, це був би фільм, побудований на грі одного актора, грі протяжній, грі всіма планами, а не такий механічно змонтований з розмовних шматочків фільм, як ото роблять сотнями сьогодні. І зовнішній образ актора, його вид з худими вилицями, що вистають над щоками, випнутими губами, гарячковим поглядом, негарний, темношкірий, не мав би нічого спільного з каноном. Він при¬ходить, іде кривими вуличками, за ним ідуть погляди, чимраз їх більше, і над озером за містом він знаходить своїх перших учнів. Або нагорна проповідь: скільки чисто мистецьких мож-ливостей таїть у собі її інтерпретація. Я не дав би тут вимови¬тись ані одному слову, бо це явило б ще зайвий приклад тієї жахливої літературщини, що нею пройнятий сучасний фільм. Ні, він стоїть на пагорбі і дивиться в одну точку, і перед ним, трохи нижче, людські голови та обличчя, перетяті кінокадром майже по самій шиї. Тільки очі його, гра м’язів на обличчі та ще рухи рук віддають кожну його думку, коли він має на увазі блаженство вбогих духом, блаженство чистих серцем або блаженство гнаних і іслеветаних ради нього, коли думає він про
219

СІЛЬ землі і про світло світу. Жодної опери, жоодних декорацій при вступі до Єрусалиму: лише галузка в руці та його самотня постать на схудлому віслюкові, і тло — шум і музика, але напру-жена, всі громи всесвіту і все сяйво раю в тій музиці. Лицеміри, фарисеї, книжники, геть усі чисто трактовані драматично, різкі рухи, мізансцени ввесь час діягональні, кутами, перебігами, чіпкі рухи і повні зеленої ненависти очі. Різні люди, різні обличчя, але по всіх обличчях тінь його, тінь, трактована про¬менем. (Джефрі Мельник нахилився і припалив нову цигарету від своєї ж власної. На мить обриси обличчя його виплили з темряви.) Тоді Анна, Каяфа, цей останній пристрасний і га¬рячковий, як його відтворено в образі архиєрея, не названого на ймення в Марка. Пілат, це втомлений гедоніст, із бурною молодістю в минулому, він лисий, радше поголений по лисіючій голові, і гуманний, гуманний від утоми. Багрець заходу на ньому. Йому осоружний цей галас свідків, що його так виразно віддає музично тло, і Пілатова тема звучить окремо, в іншій тональ¬ності. Він сприймає все це як естет, якого змушують втрутитися в царину етики. І знову страшна симфонія галасу, і з льоху, з глибокого вземлища виходить чорний, оброслий мохом і вкритий слизотою, і щуриться на світло денне Варава. І страш¬на ніч, і завіса сама роздирається у храмі. А тоді фінал, найваж¬ливіше, розумієш: видзвін дзьонів на готичній катедралі, знову музика. На горі сидять юні люди, це студенти, їх багато, вони такі різноманітні, і білий обійняв за плече негра. Коли на- вчитель закінчує навчання денне, вони всі встають і обличчям до екрану, до глядача, йдуть униз. Тоді їх показано на дорозі, у профіль, апарат рухається за ними. Потім апарат спиняється і стоїть нерухомо. І тоді в його поле зору входить він, хто йшов на віддалі, але невідступно, за всіма. Він спиняється і дивиться їм услід. То радість, то тривога на його обличчі, і легкі хмарки сумніву — за них, за тих багатьох. Його рука на грудях притримує плащ, перекинутий через плече, друга висить здовж тіла, як у того, хто виконав денну працю. Вилиці його вистають над ху¬дими щоками, і губи його випнуті наперед. І в очах — увесь світ, і це світ величенної, неміренної, незнищенної любові. Ти слу¬хаєш мене?
— Як розкішно, — прошепотіла Естрелья, не віднімаючи свого обличчя від його.
-А знаєш, — сказав страшенно збуджений Джефрі Мельник, — знаєш, звідки ця любов.
— Так, — сказала вона, — з перемоги над собою.
— Так, — сказав він, — зі зречення. Бо кульмінаційна сцена в цій драмі це сцена в саду вночі. Він не тільки молиться за себе, але він ще й чуває за них, за найближчих своїх, які засинають за кілька кроків від нього в кущах.
— Розумію, — сказала вона по павзі.
— Розумієш.
— Розумію. Тепер розумію.
-1 це всім нам веління: in imitatione Christi. Vita in imitando Christum.
220

— Так. Розумію.
— Ти про щось думаєш.
— Ні. Мені просто спало на думку: а що таке втрата особис- тости.
— Так, — сказав він, — цс можлива річ. Може, навіть це потрібна річ. Але втратити особистість, щоб прийняти в себе ввесь світ, на це спроможне тільки величезне Я. Ось слухай, невеличка поезія:
каже ангел дитині (в раннім успіху обрій): будь свята, якщо хочеш І всміхнулася: добре
і сказав Бог до людства (учини волю отчу): будь святе як дитя це а людина: не хочу
і сказав Він до Сина (знайте створені, хто ви): йди, хреста за них двигни а Христос: Я готовий*
— Так, — сказала Естрелья і встала, бо до залі заходили. — Ро-зумію. Величезне Я. Тепер я все вже розумію.
— Дорогий друже, — рвучким рухом підбіг до Джефрі Мель-ника Венсесляо Бортник.
— Я дуже радий тебе бачити, — сердечно промовив Джефрі Мельник.
— Властиво, ти мене не бачиш, як і я тебе. Стривай, ти куриш.
Венсесляо Бортник прикурив, не випускаючи його руки зі своєї.
— Ну. Кажи. Ти вже в курсі справ.
— Ти приходиш, як спокусник, — засміявся Джефрі Мельник.
— Друже, таж це вирішена річ.
— Так, вирішена: в протилежний бік.
— Тобто.
— Президентом буде Хосе Отава.
— Це ти так вирішив.
— Ти знаєш, я не бачився з ним особисто понад рік. Ми лише листувались. Але я переконався.
— В чому ти переконався.
— Друже, мій фах: стояти осторонь.
-1 критикувати нас, коли ми заходимося, закасавши руками, будувати нове царство.
— А чому би й ні.
— Але ж, друже, це зрада революції.
— Навпаки: жертва на її вівтар.
* Поезія належить чеському поетові Антонінові Сові і цитується тут у перекладі О. Стефановича.
221

~ Але ж слухай, слухай бо. Твої ідеї лягли в основу нашої Діяльности. Твої проповіді, усні й написані, це ж те, за що тепер бореться Хосе Отава. Вимріяне тобою стане цієї ночі дійсністю. І саме в цю ніч ти зречешся. Бо сонце вже пішло на обрій, і ніч близька.
Венсесляо Бортник замовк. Вони стояли один проти од¬ного, не бачачи гаразд один одного. Естрелья стояла трохи далі. Власник залі стояв ще далі, але його важуча присутність від¬чувалася на всьому просторі півтемряви.
Тоді Естрелья помалу підійшла до Венсесляо Бортника і взя¬ла його за плече:
— Друже, -.сказала вона тихо. — Зрозумій його. Я його вже зрозуміла. Немає нічого величнішого, ніж коли творець відхо¬дить від свого твору і стає в нього збоку.
Венсесляо Бортник похнюпився.
-Добре. Нехай вирішує Хосе Отава.
Тоді підніс голову і стиснув Джефрі Мельникові руку.
-Але мусимо вже йти, — мовив він. — Господар відвезе вас по дорозі до Естрельї. А я їду далі.
Вони вийшли через той же бічний хід.
У западному сонці Венсесляо Бортник блищав, як архангел, багряний і з живими, напоєними й натоптаними сяйвом очима. В руці він тримав цигарету. Авто вже стояло напоготові.
— Пробачте, пане, — несміливо обізвавсь до нього перехо¬жий хлопець.
Венсесляо Бортник обернувся до нього всім тулубом. Хло¬пець тримав у руках тоненьку цигаретку.
— Ага, — сказав він і, простягнувши цигарку, гукнув: — Я сідаю попереду.
Мотор застрекотав. Всідаючи, Венсесляо Бортник ще раз обернувся до хлопця, що надимав щоки, розкурюючи свою цигаретку:
— Якщо ви йдете за міст, — гукнув він, — то стережіться: там уже всюди поліційні чати, нікого не пропускають.
І затріснув дверцята.
21
— Нема чого далі йти, бо на березі праворуч стоїть сторожа, — сказав хлопець. Він спинився на самому початку мосту.
Повний своїх думок, він сказав уголос, не думавши, що його хтось чує. Але дівчина, що йшла перед ним, теж спинилась. Не обертаючись, вона сказала теж уголос:
— Коли там стоїть сторожа, то чого ж я піду. Я, либонь, не піду.
Хлопець, який уже був обернувся, щоб іти назад, і зробив два кроки, спинився і, глядячи перед себе, сказав уже навмисно вголос:
-Звичайно, в околицях неспокійно, можуть арештувати ні за цапову душу.
— Я й не піду, — сказала дівчина, стоячи до нього спиною.
222

-1 не варто йти, — сказав хлопець, так само стоячи спиною.
— Добре, я не піду, але це нікого не обходить.
— Певно, іцо нікого не обходить.
— Тим-то я й не хотіла б нікого слухати.
— Я й не кажу нічого.
— От і добре.
— Я ж нічого й не кажу.
-1 дуже добре.
— Нема чого ображатись.
— Але нема чого й патякати.
— Я ж Нічого лихого не сказав, я з вами навіть незнайомий, — мовив хлопець, ледь обертаючись.
— Саме тому, що ми незнайомі, нема про що говорити, — сказала дівчина, теж ледве обертаючись.
— Я собі й піду, — сказав хлопець і ступнув вперед.
-1 чудесно, — сказала дівчина, лишаючись потилицею.
— Я й іду, — сказав хлопець, ідучи берегом праворуч, над робітниками, що працювали при самій воді.
-1 добре, — сказала дівчина зі свого місця на мості.
— Дуже добре, — сказав хлопець.
— Чудесно.
— Знаменито.
— Маестро, перестаньте, — гукнула дівчина, зовсім обернув¬шись, але зостаючись на місці.
— Я ж вам нічого лихого не сказав, — мовив хлопець і спи¬нився.
— От і замовкніть.
— Ваша честь розгнівані.
— Бо ваше дрантя втручається.
І Дозвольте прикурити, паничу, — зубами сказав літній робітник. — Досить буде, паничу, коли одружитесь.
— Я навіть не знайомий з нею, — сказав хлопець, колупаючи носаком побережну жорству.
22
— Дядьку, залиште разочок потягти, — тоненько попросив дев’ятилітній Москіто.
— Тобі ще потягти, — роззявленим ротом сказав літній ро¬бітник.
— Нічого, Альваре, — озвавсь молодший, брунатний, — дай йому, нехай привчається. Я ось маю ще для нас трохи тютюну в кишені.
— Маєш, — сказав літній скрізь зуби, востаннє затягуючись.
-Дядьку, дядьку, — сказав хлопчик Москіто.
23
— Уся справа в тому, — гукнув Тоні Заковпіл, ас кокосової оли¬ви, — уся справа в тому, чи погодиться Монтана на двісті тисяч.
— Так, — мовив інспектор Каринський і кивнув головою. — Вся справа в тому, чи надрукують матеріял ще сьогодні в ве¬чірньому випуску.
223

Тоні Заковпіл витяг з кишені камізельки сигару, але сильно підстрибнув. і вона мало не випала йому з лапчастих пальців.
— У вас с сірники. — гукнув він.
інспектор Наринський хитнув галовою і пальцем зняв по¬рошинку з довгої вії.
— Ми тоді врятовані. — гукнув Тоні Заковпіл.
— Так, тоді ми врятовані. — сказав інспектор Наринський.
— Галльо. — гукнув Тоні Заковпіл до шофера. — може, ти маєщ вогонь.
Шофер, не відриваючи погляд)’ від скла, похитав головою.
— Досі жодних звісток, — гукнув підстрибуючи Тоні Заковпіл. — Я телефонував сьогодні тричі.
Інспектор Наринський глянув на себе в дзеркало, що висіло над шофером.
-До лисого дідька, — гукнув Іоні Заковпіл, — де його дістати вогню. Стоп, — загорлав він, перемагаючи шум авта. — Стоп, стоп, там якийсь малий курить.
Шофер уривчасто сіпнув.
— Ходи, сюди, малий, скоро, — гукнув Іоні Заковпіл, висову- ючися з дверцят назад, до малого хлопчика, що вони його обі¬гнали.
Хлопчик спинився, а тоді підбіг до них.
— Ти куряв, здається.
— Я вже кинув, пане.
— Як то кинув. Де кинув.
— Отам на шляху. Оно вона лежить.
— Мерщій принеси сюди.
— Вона ще не згасла, — крикнув хлопчик, знов підбігаючи до авта.
— Молодець, — сказав Іоні Заковпіл, прикладаючи свою грубезну сигару до ледве тліючого і ледве помітного недокурка, що припікав хлопчикові пучку вказівного пальця. — Евріка. — сказав Тоні Заковпіл, намагаючися видобути дим обома щоками так, що вони западали всередину мало не до половини і знову видувались назовні, як два міхи. — Тримай міцніше, хлопче, як тебе звуть. Евріка, — сказав він до інспектора Наринського, — я дам Монтані триста тисяч і припиню процес проти однієї з його газет за кордоном.
— Москіто, пане, — сказав хлопчик, скривившись і скидаючи з пальця сплещеного недокурка.
— Що Москіто.
—Я називаюсь Москіто.
— Молодець, ось маєш. Це аж п’ять монет, гляди не загуби.
— НІ, пане, дякую, пане.
— Так, — сказав Тоні Заковпіл і пристукнув дверцята. — Це добра думка: я додаю ще сто тисяч і припиняю процес. Це мусить його злагодити.
— Це справді добра думка, — сказав інспектор Наринський. Іоні Заковпіл дмухнув щосили димом. Авто помчало, як по
цвяхах.

— Негайно ще раз зателефоную, — підскакуючи гукнув Тот
Заковігіл.
24
Наше місто, веселий килим, ткана ряднина. Набрякле зеленню, кошик із силою листя, коли дивитися з гори, що нею з’їздить додолу автомашина. Отак гори, і отак місто в долині, але і в ній великі пагорби з гребнями будівель, і ріка тне навпіл кривою білою биндою: червленого каменя мости, один ши¬рокий, через нього стрілою автострада, що біжить з однієї гори і виносить на другу. Багато білого і червленого і голубого каменя в будовах, пам’ятники, сади-сади і на круглих стовпах вишивки афіш. У західній частині палаци й готелі, відразу за їхніми спи¬нами зелені гори з каштанами, а тоді знов палаци й зелені провалля.
Місто в долині і на горбах. Коли сідає сонце, то погляньте: багрощами наливаються білі й блакитні будівлі, а червлені го¬рять несамовито. Несамовито горять вікна у великих па мацу» по горах і у величному будинкові N. і можна подумати, що там уже спалахнула пожежа.
А разом із сонцем швидко сідає сутінок. Уже год і розпізнати обличчя сидщв по актах, що без перерви влітають з гори до міста зі східної сторони. Все ж треба пильнувати уважно, бо вогник із цигарки, яка падає з авта, орієнтує в синьому сумерку. Падає цигарка. Падає друга. Падає грубий кусень сигари.
— Мій, — кричить худни підліток, — третій мій.
— Це був третій, — штовхаючи ся з товаришем на автострад и гукає менший але міцніший боєць.
Сутичка. Суперечка. Іде ще авто, але з нього нічого не падає.
— Пабло, — просить маленький, зовсім маленький. — дай-ио вогню.
Худий уже був наслинив пальця, щоб пригасити вогонь на грубезній обжованій півсигарі. Він обертається до найменшого, за яким стоїть ціла орда ровесників.
— Та й нащо тобі вогню.
— Ми он гармату маємо, — каже найменший.
-Де.
— Он там у дворі.
-Ану.
Орда біжить у двір. Худий тримає в жмені грубезного жова¬ного недокурка, який ще й не думає гаснути.
-Де гармата.
— Осью.
— Що там усередині.
— Порох, справжній стрільний порох.
-А як припалити.
— Ми ось гнота маємо.
Та він, либонь, не займеться.
— Займеться, ми його бензином наситили.
— А де взяли бензину.
15 —5-ІМ2
225

— Отут у бочці.
~ Давай сюди гнота.
— Горить.
— Горить.
— Куди ціляємо.
— В паркан.
— О дотуліться. Раз, два — —
Вогник спалахує на ґноті. Вогник перебігає на порох. Вог¬ник розсаджує порох. Вогник стає вогнем, що збурює бочку Бочка вибухає Й викидає водограй полум’я. Полум’я обіймає де! рев’яну буду у дворі.
25
На юрбу виє сирена швидкої допомоги.
— Ой Боже ж мій Боже, кричить жінка, — ой Боже ж мій Боже, в нього усе обличчя — —
Санітар вискакує з машини. Ійсичі розганяють натовп. Д0 санітара підбігає новинар.
— Поважно, — питає він.
-Двом обпечено обличчя, одному плече, інші в порядку.
— В порядку, — каже новинар.
Полум’яна тріска падає йому до ніг. Він нагинається і при-курює. Тоді сідає в своє авто. На вулиці вже скрізь електричні світла.
26
— Так що ж нам робити, — сказав Джон Е. Морріс, головний редактор вечірнього випуску, і поклав собі за вухо червоного олівця.
— Я не наполягаю на матеріялі, — сказав новинар, — він порожненький і може йти взавтра.
Редактор сказав:
— Випуск затримується вже — вже на дві години одинадцять хвилин. Нечуваний випадок у моїй практиці, і я вперше на житті перед такими труднощами.
— Перепрошую, — сказав новинар, — а хіба що з Монтаною.
Редактор сказав:
— Просто не знаю, що діяти. Що з Монтаною — Монтана на робітничих сходинах, і його ніяк звідти видобути до теле¬фону. А Заковпіл пропонує величезну суму, от у чому річ. Не в тому річ, що ваш матеріял порожненький. З нього (редактор побіжно переглянув рядки машинопису), з нього можна зро¬бити маленьку громадську сенсацію, давши шапку, догляд стар¬ших за дітьми, виховне покоління і так далі, вся річ у дзвінкій шапці. Якби не ця штука з Заковпілом, то заверстали б зараз ваш матеріял і діло з кінцем.
Новинар спитав:
— А що за матеріял у Заковпіла.
— Матеріял, — сказав редактор, — матеріял, що страшенно дискредитує Хосе Отаву.
226

— Он воно що, — сказав новииар.
— Якби цей матеріял прибув до мене вчора, — сказав ре¬дактор, дивлячись на нього, — то я не вагався б ані хвилини. Але сьогодні, ви розумієте.
— Ну певно, — сказав новинар.
Редактор підвівся.
— З’єднайте мене, будь ласка, з готелем «Новий Світ». Я по-бачуся сам з Заковпілом, і ми звідти разом ще раз спробуємо викликати Монтану.
— Прошу до телефону, — сказав новинар.
Редактор підійшов до слухавки.
— У вас, здається, горить, дайте мені прикурити, бо моя кре- салка десь там.
Він пахнув димом і взяв у нього з рук слухавку.
— Тут Джон Е. Морріс, — сказав він, — редактор вечірнього випуску.
27
— Прошу, пане редакторе, — сказав портьє, відчиняючи двер¬цята авта.
Редактор Морріс випхався з м’якого сидіння і кинув на брук недокурка.
— Ще немає Заковпіла, — спитав він.
— Ні, пане редакторе, але на нього чекають щохвилини.
Редактор пройшов до роздягальні, на ходу скидаючи білого
плаща. Його лисина й м’ясисті щоки вилискували потом. Пор¬тьє прийняв від нього плащ і капелюх обома руками, тримаючи, проте, мізинцем і сусіднім з ним пальцем лівої руки недокурок, що його він непомітно підняв з бруку. Редактор вийняв хусточку, не звертаючи ні на що уваги.
— Проіпу нагору, — сказав портьє.
Потгм він узяв схованого між пальців недокурка зручніше і прикурив від нього свою сигару.
28
— Авто Заковпіла, — крикнув готельний хлопчик від війстя.
Портьє похапцем заклав почату сигару за виступ стіни і, роз-віюючи правою рукою дим, побіг. Тоні Заковпіл уже висідав з машини. Сказавши шоферові кілька слів, він сам зачинив двер¬цята.
— Прошу вас, пане Заковпіл, — мовив портьє, злегка вкло-няючись.
Тоні Заковпіл узяв його за лікоть, пустив і пройшов до роз-дягальні.
Скинувши капелюха і плаща, Тоні Заковпіл вийняв гребінця і витяг до дзеркала квадратове обличчя з рубаним підборіддям. Портьє бачив ззаду його вуха з білим пухом. Старанно начісую¬чи ріденьке з малою сивиною пасмо, Тоні Заковпіл промовив:
— Чи є щось із редакції.
15» 227

— Редактор Моріс чекає нагорі, пане Заковпіл, — сказав портьє.
~ Ага, — сказав Тоні Заковпіл і обернувся до нього зачісаний. Він витяг з кишені камізельки сигару.
— Я не маю, на жаль, сірників, пане Заковпіл, — сказав пор¬тьє, — але—-
Він тримав руку за виступом стіни.
— Що там маєш, — сказав Тоні Заковпіл.
Портьє сказав:
— Тут, пане Заковпіл, є чиясь тліюча сигара.
— А, то байдуже, — сказав Тоні Заковпіл. — Давай її сюди.
Портьє сказав:
— Прошу не гніватися, сірникарі страйкують.
— Нічого, — сказав Тоні Заковпіл.
29
— Як ся маєте, пане Заковпіл, — підвівсь йому назустріч ре-дактор Моріс.
— Я оце думав вам уп’яте дзвонити, — сказав Тоні Заковпіл, подаючи руку. — Тепер, щойно до вас дзвонив Наринський, він зараз має сюди прибути.
— Я вже в курсі справ повністю, — сказав редактор.
Вони сіли по обох боках столика.
— Справа настільки вибитна, — промовив редактор, — що я на власну відповідальність затримав вечірній випуск на дві май¬же з половиною години. На жаль, це для мене межевий термін, і я з’явився особисто, щоб вас попередити про це.
-Добре, дякую, — сказав Тоні Заковпіл. — Невже з Монтаною ніяк не можна пов’язатися цілий день.
-Ні, — сказав редактор, — він на робітничих сходинах. Він головує й не може покинути ні на хвилину.
— Мій матеріал у ваших руках, — спитав Тоні Заковпіл , вийма-ючи сиґару з рота і мало не давлячися димом.
— Так, — сказав редактор, — мені ще вдень особисто передав інспектор Каринський.
— Як вам подобається, — спитав Тоні Заковпіл і знов потяг із сигари.
— Що ж, — сказав редактор.
Він видобув цигарету, щоб і собі закурити.
— Добре, — сказав Тоні Заковпіл і збив перший білого попелу шар нігтем у попільницю* — Ми з вами умовимося, що я чекатиму тут на вечірній випуск. Якщо ви не можете більше його затри-мувати, то пускайте так, але прошу вас, приїхавши, ще раз Спро-бувати пов’язатися з Монтаною.
— Своєю чергою, — сказав редактор, підвівшись і витираючи хусткою майже лису голову, — своєю чергою я вам негайно зате-лефоную, якби від Монтани була якась відповідь. Поза тим звіт про сходини йде так, як є. Рештки вранішнього випуску були конфісковані, але це до мене не стосується: я відповідаю тільки за вечірній. І мій звіт більш-менш невтральний.
228

— Вам, здається, треба вогню, — сказав Тоні Заковпіл.
Він узяв свою сигару з вушка попільниці.
— Дякую, — сказав редактор Моріс, — я маю кресалку.
Він сильно крутнув великим пальцем зубчасте коліщатко, тоді вдруге, за третім разом запалив.
— Старомодна, — кивнув на кресалку Тоні Заковпіл.
— Так, — відповів редактор Моріс. — До побачення, пане За-ковпіл, — сказав він і простяг руку, але ще перед тим уклонився.
Тоні Заковпіл потяг із сигари і поклав її назад на вушко по¬пільниці. Попільниця зображувала в порцеляні китайський човен з усім причандаллям, і вушко було стерном.
— Що п’ємо, пане Заковпіл, — спитався кельнер, тихо з’я-вившись у дверях.
Це був дуже гарний стрункий чех.
— Заберіть це, — сказав Тоні Заковпіл по-чеськи, вказуючи лапчастим пальцем на недопиту з редактором пляшку, — заберіть і принесіть мені паленого цукру.
— Як звичайно, — сказав кельнер і зник із пляшкою.
Тоні Заковпіл сидів, зіпершись карком об високе бильце крісла. Обидві його руки лежалі на білій, як опірення лебедя, скатертині. Він дивився то в один куток кабіни, то в другий, і погляд не висловлював ані одної думки, був водянкуватий і без¬глуздий. Димок від сигари звивавсь у спокійні, майже білі кі¬лечка, і Тоні Заковпіл деякий час стежив за ним очима.
Раптом він заснув. Крізь сон він думав. Коли йому треба було обдумати щось важливе, він мусив накоротко заснути, бо тільки безвладдя сонних марень могло по-справжньому витінити чи¬стоту дійової думки, яка не переставала працювати в його мозку ні вдень, ані вночі. Я називаюсь Москіто, думав він. Ось маєш аж п’ять монет. По-дурному казати: аж. Отаке: аж, думав він, повинно щезнути з його мови з людьми, він кілька вже разів обіцяв собі, тільки що досі ніяк не зосередився. Не виключено, що той матеріял — суцільні дурниці. Авжеж, коли йдеться про грубі мільйони, про господарську рівновагу, то усунення не¬безпечної особи може відбутись і за допомогою очевидного на¬клепу. Ніхто не в силі протистояти потузі золотого впливу, при¬наймні це дуже тяжко: протистати. Потребує величезної солі- дарности опозиційних кіл, якої нема. Принаймні: ще нема. Але не в тому справа. А я називаюсь Москіто, прошепотів він сами¬ми губами і, на мить прокинувшися, вчасно вловив кавалочок слини, що готувався випасти з кутка рота. Маєш аж п’ять монет. Ні, не аж. Просто: п’ять монет. Так і треба завжди казати: маєш п’ять монет. Або: маєш п’ять мільйонів монет. Або: маєш п’ять мільярдів монет. Тільки так. І ніяк інакше. На Хосе Отаву можна скласти вдесятеро більше матеріялів, можна бомбардувати його день-у-день, як не з цієї газети, то з іншої, з закордонних газет, коли б справді щось сталося і він би посів авторитетне ста¬новище. Я називаюсь Москіто, пане, і не в цьому справа. Зовсім не в цьому справа, а в тому, що Хосе Отава може бути справді чесна людина. Хоч би навіть матеріял на нього не був вигаданий
229

з початку до кінця, а мав би щось від правди, він однак може бути чесна людина. Іосподи, хто з нас не має темного минулого.
І чого це ми раптом почали гратися в мормонів. Людина йде завжди тільки чесним шляхом, і вона зовсім не винна того, що інша людина старається зробити їй шлях нечесним, бо чесний шлях другої не збігається з тим першим. Я називаюсь Москіто, пане, і важу два крила, два прозорих крилечка. І чому, справді, не припустити думки, що Хосе Отава цілком порядна, цілком хороша, цілком ідеалістична людина. Це тільки стара зацо- фаність європейських станів не дозволяла, боронь Боже, про- знати в протилежному таборі хорошу людину. Тоні Заковпіл не має в собі такої зацофаности, бо в минулому він шмаровоз. Ні¬скільки не виключено, що він погнав свою таратайку саме тоді, коли Хосе Отава відвідував університет. А університетська освіта це щось. Ні, фактично того не може бути, бо Хосе Отава куди молодший. Але він уже міг відвідувати університет тоді, коли Тоні Заковпіл ще тільки спекулював на перетопленні дешевого цинку. Міг, поза всяким сумнівом. Цілком припускаю. Недурно ж я називаюсь Москіто, прошепотів він самими гу¬бами. Але не в тому справа, коли Хосе Отава відвідував універ¬ситет. Важливо те, що він його відвідував і, закінчивши, може мати непогані думки. Абсолютно ймовірно, що він хороша, цілком хороша людина. Не будь я Москіто, коли це неймовірно.
І, крім того, Тоні Заковпіл має перспективніший погляд, аніж старі європейські індустріяльні стани. Він бачить безпомильно, що у виході перманентної боротьби промисловців і робітників зяє діра. Діра означає безпомильну перемогу робітників. А Тоні Заковпіл зовсім не хоче належати до стану, він так само хоче працювати, як і всі інші люди, бо його Бог позначив невигой¬ною пропасницею дії. Як ви сказали. Так, моє авто має два кри-ла, два прозорих крилечка. Не будь я Москіто. І ніякої, абсо-лютно ніякісінької ролі не грає те, якби сьогодні Хосе Отава був навіть сорок разів переможений. Узавтра він переможе сто сорок разів, бо саме так, а не йнакше обернувся світ. І з цим треба рахуватись. І це треба відчути, щоб не завалитися в діру. Я називаюсь Москіто, мої шановні друзі. Москіто, і ніяк інакше. Тим-то треба відбути крутий зворот. Щоправда, на дні душі завжди лежить білий пісочок щирости, і він має свої потреби. Але ж хіба воно не так: спершу більшість, переважна більшість людей діє гуманно тіл ьки з самої боязні показатись негуманною перед ближніми, які вже умовилися на гуманність. І щойно потім гуманність стає звичкою. Ще велике питання, який щабель розвитку гуманного почуття плідніший і яскравіший: коли люди вже звикли бути добрими чи коли тільки ще звикають. А щодо особистости, то питання про те, чи хороша людина сам Тоні Заковпіл, ще стоятиме на порядку денному. Нині не час. Нині багато нагальних справ. Дуже багато нагаль¬них справ, прошепотів він самими губами.
Напівзагасла сигара лежала на вушку попільниці, що в усіх деталях відтворювало в порцеляні стерно китайського човна.
230

Димок, майже білий, заплітався смугами і кілечками і довгими пасмами, ніби смерчі або дерева з кронами, але дедалі слабкіше Й слабкіше. Кельнер, гарний стрункий чех, ще зайшов до ка¬біни, доставив замовлене на стіл. Потім він, трохи постоявши, взяв двома тонкими пальцям сигару з попільниці і, тихо дмух¬нувши кілька разів, витяг з неї дим. Поклав назад, тоді знову взяв, ще раз затягнувся, знов поклав і безшумно вийшов, роз¬ганяючи рукою дим перед ротом.
ЗО
Монтаиа виявив повну готовність до співпраці очолюваного ним союзу дереворобів з іншими робітничими організаціями та про-фесійними —
Бурні сходини де виявилося багато суперечностей
Довір’я до Монтани. Монтаиа головував на об’єднаних зборах професійного союзу дереворобів і —
012 год. 15хв. у великій залі на вулиці Нації розпочалися об’єднані збори професійного союзу дереворобів і —
— Може, вже будуть сірники, — сказав воротар Цибуля.
— святочно прибрано прапорами багатьох цехів. Оркестра самодіяльних гуртків виконує Марш Праці. Коли за столом президії з’являється Монтана, вся зала вітає свого голову гучними оплесками. Антоніо Монтаиа, людина з обличчям лева і з авторитетом імпера-тора, підходить до свого —
— Будуть, будуть сірники, — сказав воротар Цибуля.
Догляд старших за дітьми — це проблема покоління
— Схвалюю, — сказав воротар Цибуля.
— — від чого вибухнула бочка з бензином і зайнялась дерев *яиа будова у дворі. Машина швидкої допомоги, що прибула на місце катастрофи —
— Ай, ай, ай, — сказав воротар Цибуля.
— скажемо: так, дітей відвезено до лікарні і пожежу ліквідовано, але чи це розв’язує питання? Невже ті батьки, які пускають своїх дітей напризволяще, думають, що —
— Схвалюю, — сказав воротар Цибуля.
— Галльо, чоловіче, що то ти там маєш, — запитав кельнер, збігаючи згори.
— Свіжий вечірній випуск, Петре, — сказав воротар Цибуля і згорнув газету.
— Давно він прибув.
— Щойно. Єдиний примірник для пана Ентоні Заковпіла.
— То чом ж ти не несеш нагору, таж він чекає. Давай сюди.
— Петре, — сказав воротар Цибуля, сяючи позументами лів¬реї.
— Що таке, — обернувся до нього кельнер на сходах.
— Не забудь бичка, Петре.
— Сьогодні дуже трудно, Цибуле, вона лежить коло нього на попільниці, і він, мабуть, ще куритиме.
231

Потре, — засяяв ще більше позументами норотар Цибуля.
— Що таке.
І и ж знаєш, як я люблю його сигари. Я ж тільки й жду на той мент, коли він приїздить.
— Розумію, Цибуле, я сам їх дуже люблю. Але що я можу, коли він сидить у кріслі, і сигара проти нього.
— Що він робить.
— Він, здається, задрімав.
— От що, Петре, — сказав воротар Цибуля і оглянувся. — Я швидко піду з тобою, і ти мені винесеш разочок потягти.
— Неможливо, Цибуле.
— Чому неможливо. Я миттю назад.
— Ану ж він прокинеться.
— Ми тихесенько, Петре.
— річ у тому, — сказав воротар Цибуля, коли вони бралися сходами, — річ утому, що ніхто не знає їхнього секрету. Це «Схід¬ні». безперечно що «Східні», але він додає щось до них або в щось вмочає. Аромат божественний.
— Будь тихо, Цибуле, — сказав кельнер.
Вони зайшли безшумно.
— Чудово, — ледве чутно прошепотів воротар Цибуля.
Його позументи на мить примеркли, але тоді знов розпла-сталися, засяяли. Вони сяяли врочистим сяйвом, коли воротар тріюмфально сходив сходами наділ.
— Ага, — сказав Тоні Заковпіл, так, ніби він усе бачив, — ага, газета.
Його сигара пускала сильний дим з попільниці. Він ухопив її однією рукою, а другою газет)’. Хвилину він перебігав її зором.
— У найліпшому порядку, — сказав він, — нічого зайвого, все відповідає правді. Де інспектор Каринський, Петре.
— Він на даху, пане Заковпіл, — сказав цей гарний чех, граючи очима, — чекає на вас.
— Покличте мені його негайно, ми їдемо. Або ні. Я сам їду. Мій плащ, скажіть, щоб принесли до авта. За три хвилини ми нанизу.
31
На даху готелю «Новий Світ» було людно й вогняно. Свіже вечірнє повітря панувало над випарами алкоголю й тютюновим димом, що розлітався на всі боки, роздираючись над містом. Стояв досить сильний шум, колиДжефрі Мельник з Естрельєю піднеслися ліфтом нагору і відразу вгледіли Кончіту, що сиділа в кутку і всміхалася до них.
Вони спрямувалися до неї, але в цю мить їм переходив до-рог)’ важучий чоловік, що рухався з невідповідною до його постаті рвучкістю.
— Пробачте, — раптом сказав Джефрі Мельник і пустив руку Естрельї.
Важкий чоловік півспинився і півобернувся. Він глянув по-біжно на Естрелью і вклонився їй, але в очах його було що зав-
232

годно, тільки не увага до цієї жінки. Джефрі Мельник витяг цигарету.
— Ага, — сказав чоловік і простяг йому грубезну свою сигару, тримаючи її в лапчастих пальцях, а сам оглядаючись на задні столи, з-за одного з яких йому назустріч уже підводився інший чоловік, з вусиками й довгими віями. Увага всіх була на цих двох, коли вони поруч пройшли між столиками і зникли в створі ліфту.
— Ти знаєш, хто це, — спитала Естрелья.
-Ні.
— Це ж сам Тоні Заковпіл.
-Ні!
Джефрі Мельник обернувся, але тих обох уже не було.
— Це зустріч, — сказав він і замислено затягся цигаретою.
Кончіта вже сміялася. Вона сиділа за столиком сама, але
велика доза и уваги, це було примітно, належала сусідньому сто¬ликові. Звідти глянули пильно, коли Естрелья і Джефрі Мель¬ник сіли до неї.
— І ти, дурненька дівко, — сказала Естрелья, бо й вона вже сміялася, — ти не вміла гола затанцювати.
— Ха, ха, — сказала Кончіта.
— Якщо ти не боїшся голих жінок, — палко промовила Ес¬трелья до Джефрі Мельника, — то я тобі покажу танок.
Він глянув їй в очі.
— Там, — показала вона рукою наділ, — там над схилами ростуть каштани, ще і нікого нема. Але ти бачитимеш, бо туди падають світла.
Він поклав їй на руку свою.
— Добре, — сказав він. — Так це був Тоні Заковпіл.
Наливши пива, він протягнув пляшкою назад по берегу
склянки, так що стався звук повноти.
— Прошу вас, пане, — сказав у нього над вухом старий з наби¬тою, але незапаленою люлькою.
Він був, либонь, глухий, бо говорив дуже голосно. Джефрі Мельник поставив свого недокурка сторч, просто в середину люльки. Старий напихкав і поклонивсь.
1 Дякую, пане, — сказав він голосно і сів за свій стіл.
— Ти підеш, — спитала Естрелья Кончіту.
— Я ще тут лишуся, — сказала та і глянула на сусідній стіл.
— Ходім, — мовила Естрелья до Джефрі Мельника і взяла йо¬го попід руку. — Тільки не встрявай мені більше ні в які дурні історії, чуєш.
Кончіта замотала головою, знов поглянувши з-під чудових своїх брів на сусідній стіл.
На площині Естрелья сказала:
— Кончіта ще зовсім дурненька, танцює в поганому ще тоні, але вона багато обіцяє. І знавці кажуть, що за кілька років вона мене дожене.
— Бо ви подібні, — сказав Джефрі Мельник. — Обличчями. Я навіть називав її Естрельєю, хотів принаймні, хоч і помилково.
233

Вона ще пуп’янок, у неї тільки брови до решти оформлені. А в тебе всі риси вже набули досконалости. Обличчя по-иіляхет- ному видовжене, видовженіше, ніж у неї. Почекай-но, я не маю чого курити.
— Я зажду на тебе тут, — мовила Естрелья і обернулася до балюстради, махаючи на себе віялом.
Джефрі Мельник повернувся на дах.
— Чи ви маєте цигарети «Щастя», — перепинив він дорогу кельнерові.
— Тільки сигари, пане.
— Сірників ні.
— На жаль, — сказав кельнер, усміхаючись чемно. Він теж був чех.
Добре, — сказав Джефрі Мельник, — прошу мені десяток сигар.
Нахилившися ззаду до старого з люлькою, він сказав:
— Тепер я до вас звертаюся.
Старий не чув. Джефрі Мельник зайшов йому в обличчя.
— А, прошу вас, пане, прошу вас, — схопився той і запихкав.
Після кількох прицмоків з’явився насилу синій димок.
— Прошу, тут сірники, пане, — сказали від сусіднього з Кон- чітиним столу і потрясли коробком, водночас зиркаючи на Кон- чіту.
— Дякую, вже, — сказав Джефрі Мельник, усміхнувшись і востаннє глянувши на Кончіту.
32
— Ти не боїшся автентичної голої жінки, — спитала Естрелья, вступаючи до ліфту. — Чи тільки мрієш про неї.
Він не відповів, лиш поклав їй руку на стан.
їх стрімко понесло наниз.
— Де ти маєш свою флейту.
щЦ
Він видобув з внутрішньої кишені тонку, опоясану різьбою дудочку.
— Чудесна, — сказала Естрелья, розглядаючи.
— Чи ти щаслива, — спитав він.
Вони вийшли з готелю. Вечір був увесь іще насичений па¬хощами і теплом дня. Місто сяяло вогнями з усіх боків, але на цьому пригорку було порожньо, і каштани були рамцями, во¬лохатими в капітелях колонами для всіх вогнів.
Естрелья спинилася. Вона випустила руку свого супутника і якусь часинку стояла сама. Потім підійшла до нього і дала йому своє віяло в руки.
— Удень на цих каштанах мурашви аж страшно, — сказала вона. — Стовбури знизу догори брунатно всіяні ним. Що танцю¬вати? Я ж тебе замучу.
— Качучу, — сказав Джефрі Мельник. Він пригадав і всміх¬нувся. — Качучу.

— Кучапочу, хотів ти сказати. Ні, я тоді подам танок мого власного виробу. Нічого майже спільного з традицією. Тільки деякими асоціяціями.
Він спробував свою флейту. Звук був чистий і ніжний.
— А що грати, — спитав він.
— Що хочеш. Це не грає ролі. В мене зроблені всі основні фігури, композицію я можу імпровізувати під будь-яку мелодію і ритм.
Він сів під каштаном і поклав її віяло собі на коліна. Вона іце вагалася з хвилину. Тоді раптом скинула з себе сукню і швид¬ко заходилася розбиратись далі. Нарешті вона лишилася в са¬мих лише черевичках. Вона була бронзовою півосвітленою сильветою з закиненими за голову руками.
Джефрі Мельник заграв. Тоді раптом спинився.
— Я раз у раз перериватиму, — сказав він. — Інакше сигара загасне.
— Про мене, — сказала вона, — я танцюватиме без перерви.
Пихнувши димом кілька разів, він поклав сигару поруч із
собою на камінь і знову приклав флейту до уст.
Естрелья пішла в танець.
Деякий час вона танцювала мовчки. Але коли він відклав флейту, щоб потягти з сигари наступну порцію диму, вона за¬говорила:
— Дивися, — сказала вона, не перестаючи перебирати но¬гами, — оцей рух руки ліктем до грудей з поступовим викиданням долоні, начебто квітка на очах розквітає, цілковито вигаданий мною. Традиційний тут тільки початок руху, бо виходить з на¬родного танку, але потім, уже починаючи з цього от, бач, мо¬менту, повна особиста фантазія. Розумієш, мій танок увесь асоціятивний.
— А ноги, — спитав він.
— А ноги це тільки канва. Зоровий акомпанемент. Вони майже ввесь час в одній своїй тональності, і тільки рідко вхо- плюються для самостійного випаду. В той час як руки, груди й голова раз у раз, модулюючи, дисонують з ногами. Ось дивися, цей, наприклад, рух і оцей зворот. Бачиш. Ось цей зворот.
Він заграв знов, і вона ще якийсь час танцювала під його флейту. Потім він ще раз поклав флейту і, взявши сигару, за¬мислено вимовив:
— Отава.
— Що таке, — спитала вона.
— Я кажу: Отава.
— Хосе Отава. Він сидів, бідний, три роки у в’язниці. Також і за Дієґо Рівареса.
— А є й слово, Естрелья. Знаєш, є слово: отава.
— Що воно означає, — спитала Естрелья, не перестаючи ви¬робляти рукою.
— Воно означає: нова трава, що виросла на луці з-посеред корінців уже викошеної. Це отава.
— Якою мовою, — спитала Естрелья.
235

— Мовою, — сказав Джефрі Мельник, кладучи флейту собі на коліна, поруч з віялом, — мовою, що тепер стала на свій гре¬бінь, за яким смерть або величезне буття. Одна незнана або дуже знана в світі мова.
— Отава, отава, отава, — промовила тричі Естрелья, підій-маючись навшпиньки. — Отава може бути знамено. Я особливо відтепер любитиму слово — отава. Це навіть може бути знамено. Нехай живе Хосе Отава.
— Нехай живе Хосе Отава, — повторив Джефрі Мельник. — Але ти вже втомилася. Ходи тепер до мене.
Вона повільно підійшла, спинилась проти нього і присіла навпочіпки. Він поклав їй обидві руки на голі плечі.
-Але запам’ятай, — сказав він ніжно, — і я вже висловлював сьогодні цю думку: Месія ще не явився, ми живемо в добу пред¬течі.
— Так, — сказала вона. — Що можу просити за танок.
Він мовчав.
— Чи можу просити всі скарби світу? А твою голову можу просити?
— Можеш, — сказав він і похилився перед нею, тримаючи віяло і флейту на коліні. Дивлячися в землю, він спитав: — А хіба що.
— Нічого, — сказала вона. — Хіба ти не предтеча.
— Ні, — відповів він, -я просто сучасник.
Вона взяла гіллячку з землі, що на неї була наступила, при¬сідаючи, протягла нею йому по потилиці, туди й назад, ніби пи- лувала.
— Приємно?
— Не дуже.
— От бач. Я певна, що ти предтеча.
— Ні, Естрелья, я просто сучасник.
— Ну, то вставай.
Вона взяла його легко за вуха, і він підвівся. Обійнявши його однією рукою за стан, вона другою показала на вогні міста. По¬тім сама підійшла до сусіднього каштана, під яким лежав її одяг.
— Це Естрелья, — сказав збоку голос. На схилах стояли дві постаті. Естрелья приклала свій одяг до грудей. Джефрі Мель-ник ступнув наперед.
— Не бійся, Естрелья, — сказав голос. — Ми тут ніде не можемо дістати вогню. А нам треба. Вже пора, ти знаєш.
— Ми не хочемо йти до готелю, — сказав другий голос.
— Ми попросимо в твого пана припалити, от і все, — заклю-чив перший голос.
Джефрі Мельник глянув на Естрелью. Вона кивнула го-ловою. Він розкурив добре свою сигару і подав тим, хто просили про це.
Постаті безшумно зникли вниз косогором. Вогник блимнув У иих кілька раз. уже здаля, коли вони, мабуть, вдиралися про-тилежним боком: вони дуже старанно ховали його в темряві.
236

На протилежному пагорбі стояв будинок з вежею. На весь бу¬динок світилося тільки одне вікно, у вежі.
— Хіба ти не знаєш, що це за будова, — сказала Естрелья до Джефрі Мельника, який дивився туди. Вона помалу вдягалася. — Цс ж будинок поліції. Славнозвісний так званий будинок N.
— Надзвичайний, — сказав Джефрі Мельник.
— Так, — мовила Естрелья і, розправляючи на грудях штучні квітки, підійшла і стала поруч з ним. — Скоро він засяє всіма огнями. Його пожежа знаменує початок революції.
33
— Полум я, — сказав літній чоловік біля вікна, з рушницею в руках.
Хосе Отава сказав:
— Справді.
— Справді, — сказав, підступивши до вінка, Венсесляо Борт¬ник.
— Галльо, — промовив священик, що сидів у кутку за кавою.
Хосе Отава сказав:
— У чому річ.
І звів брови.
Священик підвівся, він був зовсім молодим, щойно з богословських пелюсток.
Він сказав:
— Ще зо мною ви не розрахувалися.
Його оточили з усіх сторін. Хосе Отава заклав руки в ки¬шені.
— Подумайте, що чините, — сказав священик, — адже з усього того користь матиме тільки чужа одна держава.
Венсесляо Бортник мовив:
— Скажи йому, Хосе.
— Скажи йому, Хосе, — загукали з усіх боків.
— Отче, — сказав Хосе Отава, — ми не чинимо з помови однієї чужої держави, а з помови усіх справедливих людей світу.
Священик сказав:
-Де гарантія. Чи хочете ви повалити релігію.
— Ні в якому разі, — сказав Хосе Отава. — Ми хочемо тільки, щоб ти, отче, не стояв посередником між нами й Тоні Заковпі- лом, а щоб вірив з такою ж силою безпосередньо в Творця все¬світу, як ми.
— Мене вчили вірі, — сказав священик, — і коли ви її хочете повалити, то прокляття над вами — —
— Ні, — сказав Хосе Отава, — ми не хочемо валити віру, і церкви стоятимуть там, де й стояли. Ми хочемо, щоб ти і ми всі були рівні перед Богом, щоб кожний сповняв свій обов’язок з власної відповідальности, а не з чийогось примусу. Ми хочемо свободи, — сказав Хосе Отава, витираючи піт із чола, — ми хо¬чемо повної свободи особистости, свободи людського духу. Ми не належимо ні до якої партії, а об’єдналися тут тільки на те, щоб примусити можновладних зняти з порядку денного визиск
237

Дух> духом, тіла тілом, мови мовою. Ми хочемо творчости кож¬ного і свобідної відповідальності-! кожного перед Творцем.
Він говорив, знов заклавши руки в кишені.
“ ~ сказав священик, — отже, ви не руйнуватимете церков.
Хосе Отава сказав:
— Ні в якому разі. Ще й нові будуватимемо. От і поблаго¬слови нас, отче.
— Тоді нехай благословення Всевишнього пробуде над вами, — сказав священик.
Піт горохом стікав з нього. Але так само спітніло чоло і в Хосе Отави.
— Рушили, хлопці, — сказав він.
Усі розсілись по автах. Задні визирали з дверцят, тримаючи рушниці на колінах.
У Західному Парку затріскотіла стрілянина, але люди вже вибігали з кожного будинка. З гармат на площі вистрілила тіль¬ки одна, це був раптовий вирив з загалом рівного ритму пов¬стання, і відбувся він, коли натовп уже набігав на сходи палацу диктатора, який, що потім виявилося, саме в цей час у супроводі префекта поліції виїздив з міста через західну заставу. І тоді на фасадну балюстраду над війстям до палацу вийшов перший мі- ністер, що сполучав обов’язки військового міністра.
Він стояв, оточений чотирма колонами з білого каменю, поклавши обидві руки на біле поруччя. Він був червонявий, огрядний, з накрученими вусами і в повному однострої. Ордени сяяли в численно скерованих на нього світлометах.
— Іеть диктатуру, — вигукнув до нього натовп.
-Добре, — сказав він, — але я не маю повноважень.
— Ми маємо повноваження, — вигукнув натовп.
Поруч міністра став Хосе Отава, і натовп загукав щосили. На обох, що стояли на балюстраді між колонами, били світломети з усіх сусідніх будинків. Міністер дивився якийсь час на натовп унизу, а тоді обернувся до Хосе Отави і потис йому руку. Біля них з’явився Венсесляо Бортник, наближені кіно¬оператори. Міністр щось сказав до Хосе Отави, вони знову по¬тиснули один одному руки і обидва обернулись обличчям до натовпу. Натовп коливався і вимахував широкими капелюхами.
Перед палацом почали з’їздитись авта. Вони під’їздили щільно до самих сходів, і натовпові доводилося дедалі частіше розступатися. Машина Тоні Заковпіла розтяла натовп на кипучі береги, що клекотіли з обох боків, поки вона широким річищем підпливала до палацового фасаду. З машини вийшов інспектор Наринський, весь у чорному, і, допущений озброєною вартою на саме його обличчя, що служило йому перепусткою, відразу побіг угору сходами.
— Слава революції, — сказав він, увійшовши до кабінету, де його прийняв Венсесляо Бортник. — Я уповноважений від пана Ентоні Заковпіла для переговорів.
— Прошу сідати, — сказав Венсесляо Бортник.
238

Інспектор Наринський оглянувся і сів. Пустивши долу довгі чорні вії, він промовив:
— Ентоні Заковпіл вітає революцію і висловлює наполегливе бажання поєднати в новому режимі інтереси праці й капіталу в одне.
— Ми кожної хвилини готові до переговорів, — сказав Вен- сесляо Бортник. — Зараз прибуде Монтана з представниками робітничих організацій.
— Уже йдуть, — сказав вартовий з рушницею при дверях, що були ввесь цей час піввідчинені.
Інспектор Наринський підвівся. У величезній перспективі палацевого коридору, яка розкрилась, коли вартовий широко розчинив двері, в світі десятків ламп, що їх тримали в руках статуї лицарів і двірських пань, ступаючи по довгому килимі, швидко наближався гурт людей у сірих і брунатних убраннях. Попереду йшов сам Антоніо Монтана, і інспектор Наринський уже розрізняв його косматі брови, лев’ячу окрасу на обличчі фавна, посаджену над широким і дуже присадкуватим тілом. Ідучи, вони всі вимахували руками перед собою, як це буває при поспішній заклопотаній ході.
Люди йшли й їхали всіма вулицями. Щопівгодини з дру- карні вибігав темношкірий юнак у мокрій сорочці і викидав га¬зета рям нові партії летючок. Промені світлометів бігали по небу і по вулицях, схоплюючи величезну кількість людей і авто¬машин. По всіх площах, осяяні безліччю вогнів, утворювались танцювальні гурти, в підкреслено святкових строях. А в західній частині будинок N валився вже повним полум’ям, хоч його й гасили з усіх кінців.
— Естрельє, — гукнув юнак у сірому одягу і спинив машину. — Естрельє, я тебе шукаю по всьому місту. Негайно сідай сюди.
— Я не сама, ти бачиш, — сказала Естрелья.
— Естрелья, — закричав юнак, — ти мусиш, це наказ усіх. Ти мусиш танцювати для революції.
Естрелья вдарила його віялом і, всміхнувшись довгими очима, сказала:
— Невже перше слово революції саме: мусиш.
— Ну добре, — вигукнув обурений юнак, — в такому разі на-кажи сама собі..
— Підемо, ні, — спитала Естрелья, обертаючись до супутника.
Джефрі Мельник усміхнувся до неї. Він тремтів від незна¬ного збудження.
— Твій пан тобі дозволить, — крикнув юнак у сірому, — бо він сам революціонер.
— Ходи, Естрельє, ходи, — загомоніли навкруги.
— Підемо? — спитала Естрелья.
— Я хотів би подивитись на пожежу, — стиха мовив Джефрі Мельник.
— Ми потім підемо, — так само стиха сказала вона, — ще го-рітиме кілька годин.
— Ходи, Естрельє, ходи, — говорили вже всі кругом, що зібрались навколо них тісно.
239

~ на Площі Квіток, два кроки звідси, — гукнув юнак у
— Ти танцюватимеш для тисяч, — сказав Джефрі Мельник.
~ Але ти знаєш, яка частка для тебе, — сказала Естрелья.
Юнак у сірому гукнув:
— Це всього два кроки звідси.
Естрелью винесли на поміст, як двірським кулінаром при¬браний торт. Але помпа стосувалась тільки до оточення, бо коли хлопці порозбігалися в усі боки, Естрелья лишилася проста приступна, в самій — щоправда, довжезній — чорній сукні, під’ чепуреній трьома малиновими квітами. Вона була просто¬волоса. Оркестра, складена з самих народних інструментів, за¬німіла, чекаючи на знак зведених угору її оголених рук, а тоді враз ударила, втрапивши в особливий лад таночниці точка в точку, і вже відтоді співграла із нею до кінця видовища. Та справ¬жнім акомпанементом було виття юрби.
Забігши на хвилю до кімнати в будинку на площі, щоб проглянути перший фільм, фоторепортер сказав:
— Чудесний звучний заголовок — Естрелья де Варга тан-цювала для революції.
Потім він знову вибіг на площу.
Те, що здавалося в руках Естрельї невимушеним і, так вва¬жало тисячі співглядачів, найпростішим в можливих розв язан- нях кілець мудруватого мережива рухів, було наслідком тяжко складної праці. Блискуча усмішка на обличчі, яке було, зда¬валося, з чистого металу, без м’язів, накривала муку народження і плекання перед люстром рухового оповідання про душу мист- ця. В кожному куті помосту Естрелья ніби імпровізувала варіянт, насправді давно вже перед тим готовий і оббитий гвіздочками конечного кріплення. Музики сяяли зубами з-під крислатих капелюхів, і самі вони були учасниками тайни, самі вони хитро моргали на Естрелью, коли кожний неповторний вихід із будь- якого закрутькуватого становища неминуче кликав у просвіт¬лене нічне повітря ревіння та овації.
Джефрі Мельник стояв коло самого помосту і, взявшися двома руками за білу нефарбовану дошку, стежив, як вгинається підлога під золотими носачками й підборами. Він дививсь, як чорна примара обпливає повільно сукні навколо розбронзо- ваних світлометами колін і литок, у той час як ноги вже пере¬тинали рух у протилежну сторону. Джефрі Мельник був одним з тих, хто, стоявши зовсім близько, могли чути крізь виття ор¬кестри цокіт маленьких кастаньєті в на пальцях танцюристки.
Нарешті, вона вже спинилась і приклала обидві руки до грудей. Юрба заревіла, як з ланцюга. На поміст повискакували юнаки і умовляли Естрелью ще танцювати. Музики кричали, вимахуючи інструментами.
~ Ну вже досить, уже досить, — сказала Естрелья до юнаків.
Груди її швидко здіймались і знов падали.
“ Естрелья втомилась, — гукнув один з юнаків до натовпу.
— Кукарачча, кукарачча, — ревіла юрба.
240

-Дай свого носовичка, швиденько, — сказала Естрелья, під¬бігши до того краю помосту, де стояв Джефрі Мельник, і нахи-
ЛЯЮЧИСЯ. _
Він побачив, як крізь чорну сукню тяжко б ється II серце. Вийнявши хусточку, він сам обітер їй обличчя.
— Дякую, — сказала вона і випросталась.
Юнаки порозбігались вусі боки. Естрелья почала кукараччу.
Джефрі Мельник глянув у небо. Західна його частина взя¬лася широкою загравою. Юрба заціпеніла нашорошена: це був вінечний виступ Естрельї де Варґа. Джефрі Мельник дививсь, як протинають світломети багрови ну пожежі і як бігають вони неспокійно й рвучко над цілим містом. У морі нічного сяйва танцювала Естрелья, і він знову стежив за її ногами, безконечно напружений і здиблений. Ніби хмарка перебігала по площині нашвидко обструганих дошок, коли золоті черевички з гостри¬ми пружними підборами виводили чергове кільце мережива. Він помітив тепер, що на лівому коліні Естрелья має шрам, загоєну виразку, можливо навіть від рушничного пострілу. Коли це могло статися. Але на русі воно не відбивається, принаймні глядачі не помічають. Вона вся, як очеретина, подумав він. Сві- жа, соковита очеретина, з рурами всередині, з мітличкою на вінці. її малювати тільки бронзовою фарбою, наснаженим чер-воним злотом.
— Уже більше не можу, — сказала Естрелья і відбігла до краю помосту.
За нею винеслись на звищення десятки людей, потягли назад за руки, струнко піднесли вгору. Це повторювалось. Юрба ніяк не бажала перестати ревіти.
— Таксі, таксі, — задихано крикнула вона, підбігаючи до Джефрі Мельника. Він подав їй мантилью. їй цілували руки і тягли назад. Джефрі Мельник навіть по потилиці комусь дав, хто зопалу налетів йому на ногу. Той тільки вирячився і ошалі¬лими очима знову звернувся на Естрелью.
— Взавтра, взавтра, взавтра, взавтра, — гукнула вона, хо- ваючися за свого супутника в дверцятах авта.
— Чимдуж, у Східне Передмістя, — сказав Джефрі Мельник до шофера і стукнув пальцями по бильці його сидіння.
— Якби ти знав, яка я зморена, — сказала вона, нахилившись йому на груди. — І все ж таки, величезне щастя, ні, належати народові. Ні?
— Я знаю, Естрелья, — сказав він, — я нічого проти того не маю. От що, — сказав він по хвилі, — мені хотілось би глянути на пожежу.
— Я згодна, — сказала вона стомлено.
— Галльо, — сказав Джефрі Мельник, — зверніть у західну частину, до будинку N.
Посуватись було струдко. Натовп стояв щільно коло самих калюж, творених шлангами, і вогненні птахи летіли й палали майже перед ногами тих, хто стояли попереду. Джефрі Мельник витяг сигару і відчинив дверцята.
16-5-1042
241

— Що ти хочеш, — спитала Естрелья.
— Я зараз, — сказав він.
— Обережно, — озвавсь до нього гасич із шлангом в руках.
Джефрі Мельник мовчки нахилився і підняв гарячу голо,
вешку. Прикуривши, він ступнув назад, витяг носовичка, що ца ньому були сліди карміну, і обтер собі пальці. Раптом Естрельч засміялась:
— Я не розумію тільки одного, — сказала вона, — для чого вони підпалювали цей будинок, якщо так ретельно тепер гасять його.
— Е. дитино, — сказав Джефрі Мельник, у цьому ввесь глузд революції. І це цілком поважно, я ніскільки не жартую. Але цікаво інше, — мовив він, задивившись на вогонь, — цікаво, якби здійснилося моє вранішнє бажання.
Він щойно знову пригадав його.
— Що за бажання, — спитала Естрелья. — Я теж уранці мала бажання.
— Ні, — сказав він, — усе ж таки від одного сірника такого не станеться, хоч би він і передав вогонь десятьом і двадцятьом цигаркам. Занадто тендітні наші особисті бажання, здійснення їх нівечить. Адже світ виник тільки з чиєїсь незаспокоєної спраги.
І він закрив дверцята зі спокійним сумлінням і поклав шо-ферові на плече руку. Тепер уже до Східнього Передмістя. На нього знов похилилась Естрелья, великий його взавтрішній друг. Сигара, забута в кутку рота, готувалася загаснути. А позаду догорав і, догораючи, тріскотів і завалювався минулий день.

Категорія: Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.