Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Історія ченця Гайнріха

Про чепця Гайнріха в офіційній хроніці написано тільки так, як був звичай писати у подібних випадках, саме, мовляв, -нечестиву душу свою віддав дияволові в обмін на примарнілакомства сього світу, коли ж угоді край вийшов, то розлетівся сірим порохом, так що й сліду по чім не лишилось».
Люди йшли вулицею під арку. Це були чотирикутні горо- жани, маленькі брунатні селяни з червоними носами та їхні жінки-веселухи. Вони просувались під важку арку, людям вида¬валась вона нерухомою, хоч насправді вона аж кишіла живими істотами на кшталт мурашниці. За тих полудневих годин мо¬настир на горі височів мовчазно, твердотою мурів одбиваючи збляклі блики сонця.
Раз у раз вдирався у нерівні лави людей наладований візок, тоді господині, чекаючи своїх на обід, обмінювалися через вулицю думками. Вони обговорювали різні можливості того, що везено на візку під грубою повстю. Господині визирали у вузь¬кі вікна. Для перехожих були з них цілі китиці огрядних рож.
Коли чернець Гайнріх походжав у тлумі, він нічим особли¬вим не вирізнявся. Його тут сприймано поміж інших численних чорноризців, як ото сприймають фіранки на вікнах. Він реготав разом з усіма, коли пихатий червоновидий лицар напускав коня на тих, що ловили гав, і коли звинною ходою простував гудець, наспівуючи про загублений ключик від серця, чернець Іайнріх, як і всі, слухав з великою цікавістю. Коли до нього хтось звер¬тався, він висолоплював язика, і це нікого не дивувало. Так ро¬била більшість молодих ченців.
Але чернець Гайнріх являв собою вже дещо, як сидів у своїй келії, перед заходом сонця. Тоді прочани з далеких та близьких місцевостей з пошаною остраху зиркали на маленьке віконечко, крізь яке чернець Гайнріх виставляв напоказ погану свою пику. Він клав лікті на кам’яне підвіконня і намагався не сміятись. Він глядів на храм, що зростав на протилежному горбі, що, зро¬стаючи, плавав у хвилях вечорового сонця.
Це було чудо, повторюване з вечора у вечір. Люди христи- лись на нього і оглядались на ченця. Але коли вони пробували подарувати йому хто яблучко, хто горішків, хто білої палянич¬ки, він не брав. Він залюбки взяв би собі щось із того намиста.

ЩО носили їхні жінки, але жінки ставали осторонь, бо не вміли говорити, а чернець Іайнріх мовчав, бо не вмів висловити свого бажання. Так вони й розлучались. Люди йшли собі далі.
За тих вечорових годин ченця Гайнріха навідував диявол Він приходив, червоний і спокусливий, саме тоді, коли храм на протилежному горбі підносився до найвищого поземого рів- ня — далі вже мало починатися небо.
Спочатку диявол ніяк не міг звикнути ходити до ченця Чернець Іайнріх був зелений і дурний, отож диявол довгий час обмежувався на тому, іцо присідав зовні на підвіконня, сидів і дивився на ченця з півгодини, а тоді знімався й мандрував далі. Бувало, він не приходив три й чотири дні, ба й більше. Тоді чернець Іайнріх розважався тим, що відколупував од підвіконня маленькі шматочки тинку та й жбурляв ними на горобців. Го¬робці не дуже-то полохалися, ченцеві Гайнріхові це було особ¬ливо до вподоби.
На свята геть чисто всі ченці брали участь у виставах. Поряд з іншими чернець Гайнріх зображував непорочну діву в грі, щ0 її була склала побожна і благочесна Гротсуїта, черниця з Ґан- дерсгаймського монастиря. Він настільки захоплювався грою, що підходив надто близько до брата Ульріха, який грав по-ганського можновладця. У розвитку дії поганський можновла¬дець мав ловити замість отих дівиць порожні горщики, а що були вони навмисне густо вимащені сажею, то він і чорнів од голови до ніг, від нього ж і чернець Гайнріх набирав сажі на свій гарно випраний перед тим білий стихар, за що йому потім перепадало від брата Вельфа, молодшого ризничого.
Але щира біда була на хорах, під час відправлення меси. Вирячивши очі, стояла півча півколом. Регент корчився і ви¬тягав паличкою то одного, то другого по голові. Коли вступав орган, думки ченця Гайнріха плили так потужно, що він уже неспроможен був стежити за їхнім напрямком. Тоді брат Берн¬гард, який стояв завжди поруч нього, стиха шепотів:
— Ти не те співаєш, ось поглянь.
Чернець Гайнріх опам’ятовувався лиш на хвилю, ловив покручену струну контрапунктових закарлючок і старався достосувати до їхньої ходи свій козлиний голосовий пристрій. І Наступної хвилини він уже перескакував на три значки вперед, тоді на шістнадцять, тоді брат Бернгард знову тихо шепотів — тоді регент витягав ченця Гайнріха по плескатій голові.
Тоді чернець Гайнріх починав реготатись. Він реготавсь на всі широкі груди, реготавсь безшумно й підступно, очі його гля¬діли пронизливо в червону від люті мармизу регента, в очах не було ані іскри сміху. Реготали груди й усе у грудях. Чернець Гайн¬ріх кривив пику, біг зором по нескінченних нервюрах склепінь правої та лівої нав, стискав руки й дряпав лазурями долоню лівиці, але він не міг утриматись від тієї дикої думки, мовляв, як воно вийшло б, якби він зараз підскоком збіг із хорів, з та¬кими ото вивертами та викрутасами підкотився до олтаря, під ноги єпископові, глянув йому по-собачому в обличчя знизу і

зробив «гав-гав» або й просто «бе-е-е». Воно було так шалено неможливо і так невтримно спокусливо, він бачив усе до по-дробиць, він відміняв і вдосконалював можливу картину до дріб¬ниць, вона так вабила, вона була така опукла й речовиста, — йому вже привиджувалося, що було б куди ліпше зійти сходами потихеньку, згинці, вийти зовсім із собору, а тоді загорнутись у килим і вкотитись у головне війстя, прокотитись осередньою навою, рохкаючи та хрюкаючи, — і він реготав, реготав безна¬станно, до болю у грудях, реготав дедалі зростаючим реготом. Тоді на той регіт з’являвся диявол, червовий, багряніючий, ве¬личезний, всідав на найвищий хоральний акорд органу, що ставав йому за воздушний престіл, він віяв вогнистим язиком і керував пазуристими руками, керував янгольськими наспівами, керував людьми, керував помислами регента, який лаявся стра¬шними словами.
Нарешті чернець Гайнріх падав долі, вкрай знеможений. Двоє братів виносили його до сусіднього покою і клали на де-рев’яну лаву, а регент бив усіх паличкою по головах і лаявся при тому страшними словами.
Аби бодай якусь рівновагу своїй стрясеній душі віднайти, відвідував чернець Гайнріх у вільний час брата Томаса. Брат То¬мас, супокійний, плохенький ченчик, славився досконалим умінням малювати мініятюри. Він цілими днями просиджував у своїй келії і тонюсінькими пензликами накладав яскраву ци- нобру, синь, ясну зелень, золоту бронзу й розведене оливою срібло на залишені для цього порожні місця у чисто та дбайливо розлінованих олив’яним гострячком рукописах. Переписані кропіткими писарями, вони лежали тут збоку цілими стосами, і брат Томас невтомно додавав до них барвисті заголовні літери, прикрашав візерунками й малесенькими малюночками, таєм¬ницю яких відав він один. Коли то були вірші, він надавав чіткої мальовничости літері, яка починала рядок, бо писарі перепи¬сували все суцільною стрічкою. Оформивши тим робом п’ять- вісім сторінок, брат Томас натрапляв на полишене для нього біле поле в усю сторінку, і тоді він неквапно, з муравлиною до- стеменністю виготовлював більшу ілюстрацію. Редактор ви¬дання робив для нього відповідні примітки, як от: «тут буде зображено продовгастий стіл, як за ним сидять лицарі й бенке¬тують, лиця рум’яні, і червоне вино, і мечі сріблом класти, і шоломи, і заборола на них, і лати, а одіж зелена і синя і червона з візерунками», — але брат Томас, крім того, уважно перечитував потрібні місця у тексті, витрачаючи на саме читання по кілька годин.
Чернець Гайнріх заходив до келії-працівні, ставав за спи-ною брата Томаса і мовчав. Видовище маляра за працею викли¬кало в нього рій жвавих та блудних думок, і вкупі з тим настрій захвату. Він з надзвичайною увагою роздивлявся на тім я скар¬люченої, зморщеної у грибок істоти, йому хотілося постукати по тім’ї або відкрити його як покришку, щоб поглянути ближче на ті сині випари, з яких мала виятрюватися мистецька твор¬чість.
245

Коли брат Томас вивершував профіль — ніс і кругле риб’яче око — чергового лицаря, що крапля у краплю подібний був д0 попереднього, чернець Гайнріх розмикав уста і через корчуваті свої зуби тихо, безшумно реготав. Він поділяв загальне при- клонство перед золотою рукою брата Томаса, але його якось вразила одна річ.
Одного разу він від початку до кінця був присутній при зародженні й народженні діла, що його він блискавично назвав у думці ганебним. Справа у тому, що братові Томасові довелось намалювати зображення Арістотеля у свіжопереписаному ко¬ментованому творі того велемудрого та многодумного автора. Тоді чернець Гайнріх ще не читав писань ані Арістотеля, ані інших авторитетів, отож не міг узяти ні одним словом участи у тих красномовних суперечках, що їх раз у раз влаштовувано, коли до монастиря прибували відомі навчителі та майстри слова божого. Та його юну ненависть вразило тепер те, що брат Томас, такий досвідчений мистець, зображуючи Арістотеля, сливе без змін перемалював його з свого ж таки Авіценни.
Ченця Іайнріха обурило до краю. Він стояв і довго не міг надумати, чого йому бракує. Він ніколи не бував у Греції, нічого про неї не читав, але він бачив живого грека. То була чорно- бруната потвора з страшенно живучими очима, з чіпкими, гнуч¬кими, в’юнкими руками. Грецькі руки й відограли тепер фа¬тальну роль.
Арістотель був грек. Він не міг бути подібний ані до араба, ані до німця — мисль, що заволоділа ченцем Гайнріхом, витис¬нувши всі інші. Коли брата Томаса покликано для чогось до настоятеля, а чернець Гайнріх лишився, він кинувся до столу, двома кострубатими пальцями взяв обережно пензля і за¬ходився на руці Арістотеля, що тримала згорнений сувій і що її маляр, як завжди він те робив, закрив одним рожевим тоном, | вимальовувати сині жилки. Несамохіть він відтінив усю руку, вона стала виразна, опукла, як його власна, вона стала жива, як його власна. Тоді від жахнувся і мазнув по всьому зображенні синьою фарбою.
Коли потім він відбивав двісті п’ятдесят поклонів, призна¬чених йому на покарання, він уперше відчув у собі дозрілу вперту гординю, уперше відчув те, що відтоді пішло мідяною ниткою через його подивугідне життя: непоборну потребу за¬перечувати все, що стояло високо й непорушно, все, що для людей звичних було у цілковитій пошані.
І тоді небо було місцями діткнуте пензлем, і від дотику залишалися жовті хмарини, які стояли довго і не пропадали. Сонце відкотилось від зеніту, плинуло далі. По горбах, що сто-рожами височіли круг монастиря, сиділи вівчарки, по одній на кожнім горбі — під дубом. Чернець Гайнріх обминув усіх їх, а тільки перед своєю вівчаркою всівся на землі. Широковида дів¬ка, вона плела вінок.
Вона плела вінок і наспівувала. Глипнувши на ченчика:
— Чого б я вирячувала баньки, — нехотя кинула.
246

Чернець Гайнріх промовчав.
Вона сказала:
— Дивись на нього.
Потім знов:
— Чого б ото я вирячувалась.
Тоді нарешті:
— Чуперадло.
Вона сказала:
— Слухай-но, чи правду кажуть, що ченців уночі чортяка хвостом шмагає? А то ще: коли стрінеш ченця, то треба за паска братись або за стьожку, або за кущ бузини, а як нема, то потоп-тати ногою об землю, раз і вдруге, а ще й промовити: берись, берись, беручкий чортяко, та не берись моєї хати, а йди до чен¬ця під четверту греблю. Ну, чуперадло якесь, що? Чого б ото я вирячувалась.
Чернець Гайнріх промовив дерев’яним голосом:
— А я теж умію чаклувати. Сльозину з дерева думкою вмію видобувати.
Він не вмів того, але сказав так, щоб зацікавити її собою.
Вона сказала:
— Ти дивись на нього. Як же то так?
— А так, — сказав він. — Умію.
Він ліг на живіт і, почервонівши аж до сап’янового наси-чення, дивився на її в овечому гною, з репавинами ноги. Вона плела вінок і наспівувала.
Щоб догодити їй, він звівсь від землі, мов цуцик на задні лапки. Вона не звертала уваги, він скривив кілька разів пику неймовірним способом, тоді заходився перекидатись.
Нарешті вона захихотіла. Вона покинула свою роботу, зі¬ниці її засяяли, вона пильно на нього дивилася, щось своє ду¬маючи. Йому це сподобалось. Він почав швидко обертатись на¬вколо себе дзиґою, отаким гаджєлом, вдаючи собаку, що ловить власного хвоста. Він харчав, пирхав і гаркав, надимаючи щоки. Вона вже не сміялася, тільки пильно дивилась.
Він заспокоївся, закрив обличчя руками, визирав із-за чер-воних долонь і знов ховався за них. Тоді забіг за кущ і визирав звідти. Вона хмикнула, тоді знов узялась до вінка. А він схиливсь до землі та й заплакав.
Він ридом ридав, широкі груди здригались, до мокрого об-личчя поприлипали грудочки землі. Він ридав, стрясаючися ті-лом. Він був огидний до краю, але вона сміялась на нього, як на невинне видовище.
Вона гукнула на овечок. Він ще деякий час плакав за кущем. Тоді поволі перестав. Раз у раз іздригаючись, він почав уже ду-мати про щось собі інше, лежав на землі животом і думав. Вир-вав травичку, кошлате зіллячко, перекусив зубами кілька разів, задивився на жучка, ще раз бгикнув і витер сльози.
Вона сказала:
— Ну, і на кого ти схожий?
Він промовчав.
247

Вона сказала;
— / /а чуперадло < гипетське.
Він промовчав.
‘Годі ПІП СПИТАВ її:
— іі нас е наречений?
Вона сказала:
— А тобі що? Ну, є.
— Гарний?
— Оттакий собі.
— А що нін з нами робить?
— Ще чого захтіп! А нащо тобі?
— Так.
— 7а/с тільки знаєш що буває? А хіба що?
— Нічого. Я спитав.
— Ну, нащо тобі?
-Так.
— Так тільки знаєш що буває? Так тільки гуси ґеґають.
Він засміявсь.
-А в тебе є. наречена?
Вій засміявсь.
— Ой, — сказала /юна, — я й забула. Ченці ж — У них же нема -.
— Чого?
— Та вже звісно чого.
-Ні, але чого?
— Та вже знаємо.
— Ні, скажіть: чого?
— Чого, чогоІ Чого ти вчепився, мов реп *нх до — Не скажу.
— Скажіть бо.
— Не скажу. Нащо тобі?
— СКАЖІТЬ, мені луже треба.
-Ти ж сам знаєш.
— Далебі не знаю.
— Знаєш.
— Далебі не знаю.
— Йди під три чорти.
Вона насумрилась і стола від того негарна. Тоді він почав її стиха ненавидіти. ІІочуття приходило з чорноти душевної, при¬ходило п олегом, не кваплячись, але враз зірвалось і вдарило у груди. Він сів.
Він подумай, що міг би ДЛЯ неї все зробити, все, що схоче, поїти для неї овець, усе. Він чув сміх у відповіді, по щире добро- прихили/і в о, він не МІГ ВИСЛОВИТИСЬ, від того він ненавидів її чимдуж. Він уявив собі, якби то горно відшмагати оцю чабанку кропивою по дурних дебелих ногах, а верещала 61А тоді у воду, і щоб лихий сморід у неї :кга пазухи та поплив би водою, си¬нюватим туманом.
Ліпше всього задушили, думай він. Ліпше вс ього задушити. Узяти двома і/укоми попід нижню щелепу.
Нін здригнут ь, на нього зиркала інша вівчарки, чорноока, воно вже гнало овець повз їхній горб. Нігши й дивившись на
Ш

чепця Іайнріха, попа іі(»ч<‘|)Иопіла, Він перекрутивсь на міми й визвірився їй усVIIд. Вона бігла за вівцями, не обертаючись, але вся пашіла, палала, розогнеііа, розбуджена, кільця волосся на шиї, муха горіли, потилиця горіла.
ГЬй, ні 11 тепер обернувся напад. Висолопив язика і знов схо¬вав його. І Іідбіг до дівчини. Вона лежала, синя, а набухлими жилами на лобі, на шиї, на щоках. Вона конала, конали розкла¬дені клітинки мозку, зогнилими синявими крапельками ногу ви¬ходили на шкіру. Чорна нінци підійшла зове ім близько. Це вже вона пильно динилась на ченця Іайнріха. Чернець Гайнріх тримав у руці квітку, роз’ятрений мак швидко в’янув на очу.
Тремтівши найменшими м’язами, увірувавши до кінця й жахнувшис і» до грунту, схиливсь чернець Гайнріх до дівчини і торкнувсь її рукою. Вона лежала й поволі вмирала. З чола, з рук її та нігсочилася рожева кров. Ллє він поклався чолом на її груди. Лежавши так довго, довго, він визволяв її. Він відпускав її, він зрекався влади над нею, і коли вона розплющила очі, коли вона ожила, підвівсь і полишив її напризволяще.
По тому він пішов, пішов звертистими стежками, шляхом, поміж горбів, і він уже був не він, замість ченця Іайнріха то йшов велетень Конак, отой, що служив найманцем у володаря, з яким імператор мав оце нещасливу війну. І його впізнали ка¬ліки війни, кульгаві й з куксами на місці рук, визирали вони че¬рез паркан шпиталю при дорозі, а тоді поприставляли свої ми¬лиці до дерева і довго бігли за ним, бігли з підскоком, стрибали, підстрибували, показували пальцями.
І ‘годі він ішов у полі самотою, сам-один, і на нього давив дух вечірніх трав, розпущеної матіоли, дикого зілля, він ішов, приклавши руки до грудей, у нього дуже боліла права частина лоба, і біль уже переходив ліворуч. Він перетворився тепер у того злодія-конокрада, якого мали повішати надранок на пе¬рехресті стежок. І селяни мовчки дивились на нього, мовчки приймали його, не зачіпали, бо не годиться зачіпати того, кого шибениця помилувала.
Коли запав вечір, він ліг головою на камінь. Він снив під гуркотіння міріядів зір, вони співали над ним гімни. Його вухо не спало, воно не спало, бо добре знало, що неспроможне було б заснути, якби вдарив грім. Але падоколо було тихо, темна ти¬ша, вухо чатувало. І годі він прокинувся, збудився під далекий рев зірок, і він пригадав усе, і він збагнув свою силу до дна. І він тоді поклявсь, головою на камені лежавши.
Він поклявсь не чіпати цього руками. Він поклявсь ніколи, ні при яких потребах не чіпати цього руками. Він поклявсь по¬гасити у собі всяке бажання чіпати це руками. Він поклявся за¬ховати навіки від усіх таємницю, те, що він, у молодечім зух¬вальстві, намірився був чіпати це руками. Він поклявся ніколи не промовляти до людей звучним словом, бо знав, що з нього кепський промовець, нікудишній, казна-що, і, таким чином, кепсько промовляючи, він міг би зрадити себе, і люди мали б нагоду довідатися, що вій одного разу пробував чіпати це
249

руками. Він ПОКЛЯВСЯ не ПОЛИШИТИ ПО собі НІЯКИХ СЛІДІВ, НІЯКЦ
навіть десятим ключем замкнених натяків, що дозволили ^ нащадкам, хоч би й у двадцятому коліні, тим, які, поза сумнівом навчаться з темних знаків читати втаємничені в них думки прочитати його пригоду, коли то він, ще не знаючи своєї потуги захватно наваживсь був чіпати це руками. Він поклявся, що під на світ ярим барсом, лютим змієм, руйнуватиме дощенту все що побачить, писатиме несусвітенні, вибухові твори, що труу’ ти муть думки й переконання, ввесь світ земний, — але руй. нуватиме самою чистою думкою, і ніколи, ніколи не чіпатиме цього руками.
І він збагнув, що відкрив потрясаючу річ.
І пізніше, коли настав час, вимовив ректор, отець ректор важучі слова, і ченці, вражені словами, стояли обважнілою ку-пою, ґрос, ватага вагітних овець. Ніби хтось їх приляснув по голених тім’ях, усіх однією долонею. Вони висолопили язики важко дихали.
Підвівся доктор, доктор серафікус. Він зовсім не дививсь на ченця Гайнріха, що стояв притулившись до стіни та заплю-щивши очі. Доктор і не дививсь ні на кого, глядів у далечінь, і очі його були оливом пойняті. ‘
Він заговорив голосом тихим і низьким. Такий голос міг розтягуватись безконечно, рокотати й розростатись, але він говорив тихо й низько, тихо й низько, як тільки міг, намага-ючись надати голосові виразної смиренності. Тож гостряки ок-ремих слів занурювались назад у груди. Він говорив, усі поволі підіймали голови, заіскрювались очі, займались зіниці, і зру- хомілі серця виганяли ченцям багряні повені на лиця.
Чернець Гайнріх чув, що говорено про нього. Він став на іспит, наклавши на плечі тягарну бронь духу, останній іспит свого життя. Він снив, стоячи, глибокі, набряклі змістом слова доктора вкладались тільки у ледве вловні перерви, що їх до-зволяв собі його вщерть насичений, безнастанно працюючий мозок. Доктор говорив про його останню працю, довге, обшите логічними нитками писання, хвалив запитливість його ума та жвавість думки, і чернець Гайнріх, обливаний оливом слова, стояв тяжкий, вирослий, обернений в ідола. Ченці довкола, бакалаври і готові майстри, навчителі та учні янгольських наук роздивлялись на нього як на того, чиєю силою плеч держиться склепіння над ними.
Тоді доктор зробив ваговиту, повну значення павзу і пере-йшов до критичної частини своєї мови. Чернець Гайнріх перед тим здригавсь од шиї до щиколоток, тепер він заспокоївся страшним спокоєм. Тепер і доктор глядів у долівку. Він вкладав у присутніх короткі, не завжди закінчені речення. Доктор об¬думував кожне слово, але важка воля ченця Гайнріха переба- ранчала пливакам його мислі свобідно рухатись, і думки вихо¬дили не до кінця завершеними, виходили уривчастими.
Доктор говорив про дисципліну та сваволю, про дисципліну та сваволю розуму. Говорив про різні форми думання, тут його
250

мова збивалась і видавалася дещо темною. Говорив про чесноти та вади, про нерозумних дів, про пастиря та овець. Іоворив про пастиря доброго, про пастиря духовного, цю тему він розвинув ширше, докладніше, спинився навіть на частках, на дрібницях, ілюстрував думку прикладами з Благовіствування. Іоворив про янголів дійових, а й про янголів занегіалих. Іоворив тверджен¬нями з Суми богослов’я. Іоворив про те, що мудрість то лише служниця богослов’я. Про те, що мудрість, не натхненна словом божим, обертається на свою протилежність. Заперечував дещо з засадничих тверджень доктора Вільгельма. Заперечував — і всі присутні підкивували головами, ловили слину, що готова бу¬ла зірватись їм з одвислих губів, ловили й нашвидку проков¬тували. Доктор говорив, вони ковтали слину і погоджувались.
Чернець Гайнріх стояв нерухомо і не погоджувався. Він з усієї сили притулився потилицею до стіни, потилиця боліла не¬стерпно, він прислухався до болю — і він чув інший, чужерідний біль, що крізь волосся й шкіру вливався у нього з масовитої бездонної речовини, з неї ж бо вимурувано стіну. На хвилину він розплющив очі, лихо і разом боязко глянув довкола, знов заплющив їх і облизав губи червоним язиком. Із промови док¬тора він чув тільки уривки, тільки уривки. Він чув, як гримить і гуркає сповнена болю стіна, він упивався вибухом склепінь, що їх він валив на голови присутніх, на ввесь світ земний, на ввесь світ. Із промови доктора він чув тільки уривки.
Ченці зібралися тісною отарою, справжні великі ґроси. Брат Губерт узяв ченця Гайнріха за рукав коло ліктя і підвів до доктора. Відбувся звичай надання новозатвердженому вченому свідоцтва про те, що він, навчившись у богословській високій школі різних мистецтв, досягу навчанні ступеня майстерности.
Усі, хто діставали свідоцтва, брали їх обережно, прича- щально, вилізали самі з себе, аби без кінця подобатись навчи- телям. Вони відчували те, що відчуває сумирний телепень, якого несподівано штовхнуть у спину з греблі в воду.
Чернець Гайнріх відчував тільки одне: цей доктор — ворог його смертельний. Він відчував, що доктор його ненавидить, як тільки може ненавидіти його душа, каменем оформлена у три — осередню та бічні — нави. Що доктор бажає йому зла від усього свого янгольського серця. Що доктор білою ненавистю ненавидить його праці, його писання, його вигадки, його спосіб вислову, його винаходи, його безконечний труд. Що доктор тільки через те доручає йому свідоцтво, що вже не можна не доручити по дванадцятьох роках безупинного ченцевого Гайн- ріхового навчання. Що доктор його застерігає і що йому треба стерегтися світлого докторового ока, воно бо стежитиме за ним своїм сяйвом через усе його життя.
Чернець Гайнріх узяв свідоцтво і поцілував доктора в руку, так, наче до теплого чобота губи приклав. Потім він вийшов і вступив до своєї келії. Він ніяк не міг розігнути плечей, така мала, така задушна, така тісна була вона тепер для нього.
Тоді чернець Гайнріх знов заплющив очі, приклав свідоцтво своєї досконалости до серця і вийшов у широкий світ.
251

Неозорим полем ішов чернець Іайнріх. Обабіч вибит — копитами стежки зростали малинові будяки, чебрець, маки* скла маків, королівства маків, праворуч по горбах гасали чор^ лицарі. Вони наскакували один на одного, незграбні дерев’яні півники, наскакували і роз’їжджалися вусі сторони, щоб зноьх- набратися зухвальства та потуги. Раз у раз із тріском ломилися ратища.
Чорні лицарі піднімали очі до неба, збиралися хмари, чорні лицарі нібито гляділи вбік, насправді ж вони хижо зиркали одиц на одного збоку круглим риб’ячим оком, і раптом вони знов наливалися люттю, хвилювались, ворушились, гарцювали коливалися в кульбаках.
На одну тільки мить вони спинялися, на одну, кожен спи-нявся на одну лише мить, але в той час рухався котрийсь інший Не було миті, щоб котрийсь із них не рухався, їх було не так то вже й багато, але вся околиця аж кишіла ними, бо вони руха¬лись, і коли котрийсь із них спинявся, то в той час рухались інші.
Чернець Іайнріх ішов вибитою копитами стежкою. Йому на груди впала рожева квітка з яблуні, він перелякався і скинув її, мов осу. Він ішов уперед, отож лицарі вже лишились далеко на обрії. Він оглянувся: вони все так же гарцювали, ні на хви¬лину не перестаючи рухатись. Коли спинявся на мить один, то в той час рухався хтось другий, і тим робом рух був безнастан¬ний, і лицарське поле клекотало безнастанно.
Чернець Гайнріх бачив увесь світ, ніби дивився на нього крізь червону шибку в вікні собору. Він завше глядів крізь неї, коли прагнув звидіти вічність. То був розлогий сад. Цвіли дерева з птицями, співанки звучних птахів, вони бо на тисячоліття роззявили дзьоби, намальовані у монастирських книжках. Со¬лодко і тоскно, безмежно солодко і без краю тоскно бачити те страшно знане, чого ніколи не бачив, від видовища чого хо¬четься лягти на витоптану сонцем землю, дослухатися до зро¬стання ненароджених корінців, тихо, поволі вмирати.
По всіх печерах сиділи підсліпуваті одшельники і читали довгі книги, запаливши свічки під сонцем. Безконечно пере-живані роки дитинства приносили видиво кінця світу, запо- відженого ще на світанні, але майстри сиділи глибоко занурені в речі, що від них лишається запах крізь покоління, майстри видовбували слонову кістку, одну рухому кулю у другій, вони спокійно і без жаху відмічали на дверях схід і захід сонця. Пасту¬хи прощалися з дітьми перед тим, як піднятись у гори, щоб ніколи більше не повернутись. Але між зорями, між молоком обертового світла довго ще блукали їхні спутані душі, вдарялися сліпими пичками то в одне замкнене вийстя, то у друге, аж поки остаточно щезали поза межами зоряного знання.
Потім приходили, припливали гори, і між горами озера, і місяці між озерами, між озерами в ущелинах. Маленькі хатки виростали на горбах, з них же найвище випиналася колюча шпичка, дзвіниця. Так тут і так там, безконечно. Щовечора
252

йшов звук дзвонів, люди збиралися з усіх вулиць, поважні, статечні, вицяцькувані, характерні, безконечно повторні. Вони говорили одні й ті самі слова, сьогодні, взавтра, через сто і че¬рез двісті років. На подвір’ях росла та сама пахуча, сильно зелена трава, пахучий волохатий ромен, стокротки. І над усім рожева барвазаходу, колір солодкої туги, знайомих струн, що ніколи не бриніли, але завжди повертатимуться, коли заплю¬щити очі під легким вовняним простирадлом.
Чернець Іайнріх не встигав ковтати, вдихати, мацати. Йому бракувало чутливости, щоб усе сприйняти, воно валилось на нього одне з другим, одне з третім. Так буває тільки перед смертю.
І дзвін уже бив на сполох. І на міста бігли визвірені людці з алебардами, з списами, з палатами. Через мости й гатки бігли вони, через штучні греблі, що мали місто постачати водою. Вони перебрідали річки, високо піднімаючи поли над голими животами. Вже з одного передмістя на друге перелітав черво¬ний півень, а полководи тоді збігали на холми та розгортали полотняні мапи. Кожен дім, рухома фортеця, горів зверху донизу, горів знизу й згори, люди падали з вікон грушками на твердоту землі, на гостряки списів. Люди вили дико, встромля¬ючи одне одному в усі м’які місця гостряки списів. Коло цвин¬таря вусастий вояк старався насадити на себе щось простово¬лосе, щось безугавно репетливе, що сіпалося в усі боки, що не хотіло насаджуватись на вояка, він сопів і лаявся. Тоді приходив другий. Він рубав першому потилицю, алебардою з розмаху, а жінку тяг за собою.
По всіх кінцях світу кипіли казани з єретиками. Довгорукі, розпатлані, вони волали, вони вигорлали з усіх печінок про¬роцтва. Люди бігали довкола й галасували. Ревіли сурмами не¬беса, червоні янголи там літали, і князі землі виїздили з замків зведеними мостами, що падали перед ними, немов покарані ра¬би. А в самім осередку землі сидів імператор, сидів на високім кону, страшний та безвільний, безвільний, бо чужа, не його воля світилася крізь зікри мертвих, невидючих очей його роду. Він сидів угорнутий у багряну мантію, викликаний чужим велінням фантом.
І чернець Гайнріх ішов крізь своє видиво вщерть, притискав до грудей свідоцтво майстерности, йшов, болів, прагнув, видів.
Свідоцтво він порвав лише коло хвіртки цього нового саду. Він схилився чолом до теплого невисокого муру, оповитого плющем, диким виноградом, крученим паничем, схилився, ще раз, востаннє, заплакав дитячими слізьми.
Хто останні були, що він їх бачив у світі зокола, так це люди, що пересувалися шляхом невеличкою валкою. Кожен з них три¬мав по два маленьких мішечки, по одному в кожній руці. Міш¬ки бриніли, гриміли, ревли, рокотали. То було золото. Воно ла¬мало кордони і нащерені лицарські ратища. Воно поглинало мита, характери і забобони. Воно гарчало на церкви і за¬гарбувало книги, а з книгами думки та переконання. Воно з міс-
253

ця на місце пересувало, переносило міста. Воно наліплюп-^ на себе народи з їхньою вірою та їхньою історією, народі* 0 історії, народи й народці. Воно викохувало почуття помс-г*» Воно віщувало, не знавшись на правилах граматики. Воно 0~- цяло, нахабно міряючи поглядом обрії обіцяного. Воно манил’ і співало. Воно дзвеніло і муркотіло. Воно лащилось і регот лось. То було золото.
І чернець Гайнріх ступив усередину. Серед двору стоял ченці. Настоятель тримав руки на животі. Чернець Гайнр}*1 схилився низько, а вони на знак привітання зайшлися тихц.\ сміхом, що від нього в них коливались м’які черева.
Він СПИНИВСЬ перед НИМИ. Звів догори обидві руки, бо ВОНц були вже вільні. Ченці оточили його, обійшли довкола, р0з глядали його. Від нечутного сміху коливались їхні м’які черева Ледве ноги пересуваючи, підступив чернець Гайнріх до ца’ стоятеля та поцілував його. Той же звів так само догори дві ко¬ротенькі свої ручки і двічі погладив його по голові, не Цере. стаючи безшумно реготатися. Тоді знову склав руки на животі Двоє ченців підійшли ближче. Один тримав продовгастого глека, другий рушника. Чернець Гайнріх з насолодою обтер собі руки, бо були вони геть запорошені та пітні, аж пальці злипа¬лися. Вино вдарило йому в горлянку, тоді в мозок. Тоді йому стало легко й вільготно. Він пішов помалу вперед. Двоє ченців тримали його попід руки, а поруч ступав настоятель. За ними ж крок у крок посувалась уся братія.
Чернець Гайнріх спинився, зітхнув раз і вдруге. Спинились усі. Він звільнив свої руки, випростав їх, витяг, хрупнули кісточ¬ки, простяг до яблуні, геть заквітчаної рожевизною. Усі стояли і дивились перед себе. Тоді він помалу рушив знову. За ним ру¬шили всі інші. Настоятель ішов поруч.
Вони обійшли весь сад, навколо. У повітрі було повно бджіл. Від їхнього гуду ченці раз у раз прикладали до вух долоні та ре-готали один до одного, бо вуха їм боліли. Вони всі знову спи-нилися край саду, де починався цвинтар, нагробки над братією, полеглою у битвах із тим медовим життям. Ченцеві Гайнріхові піднесено глека. Він ковтнув, тоді настоятель, тоді глек пішов по живій братії.
Сад був чудом краси. Вони стояли спиною до нього, але чернець Гайнріх, один тільки обернувшись, бачив їх на тлі напруженої рожевизни квіття, рожевизну їхніх лиць, їхніх голих тім’їв. Вони стиха співали, настоятель співав трохи голосніше. Іолос його вирізнявся незвичайною чистотою та висотою.
Тепер вони ступали, вже пританцьовуючи. Вони перехиля¬лись то на одну ногу, то на другу, а руки тримали долонями на¬перед на рівні вух, як ото роблять юдеї. Вони вміли того доско¬нало, пританцьовували, як один чоловік, чернець Гайнріх на ходу вчився від них їхнього мистецтва.
Нараз він скрикнув широким звуком і присів. Його під-хопили з двох боків. Тяжко приємну те плоту почув він у животі»
254

тепло вина, йому захотілося голосно реготати. Він почав го¬лосно реготати. За ним зареготали всі інші. Вони йшли суціль¬ною лавою та реготали чимдуж, дедалі посилюючи, а чернець Гайнріх повиснув на руках у супровідників і бовтав ногами, немов неслухняна дитина.
Вони сходили по схилу гори, там окремою будівлею стояла трапезна. Ченця Гайнріха вразили надзвичайної довжини лави попід стінами. Столи вже були напоготовлені, але стояло саме вино, самі плоди.
Коло правої коротшої стіни височіло опудало, це була кари-катура, спотворене зображення настоятеля, витвір мисте¬цький, виготуваний з великою любов’ю, з знанням справи. Опу¬дало притулилося до стіни щільно. Коли його роблено, сам на¬стоятель перебрав на себе завдання консультанта. Опудалові кланялися, кланявся й настоятель, підносили до його соло¬м’яних губів кухоль з вином, вино текло по соломі губів і шиї, лиш тоді заходилися розсідатись навколо столу.
Чернець Гайнріх поклонився опудалові. У нього все неначе повзло з рук. Таріль повзла з рук. Він бачив речі прозорими. Він не міг ні на чому сталому спинити зір, усе являлося в русі, у безнастанному становленні. Він дивився на настоятеля, але ба¬чив міцну рідину, розгалужену по кишках рідину, як змішується вона з кров’ю.
І рідина розпливалась, і чернець Гайнріх уже укладав собі тези майбутньої знаменитої праці. Він розвозив пальцем по столі вино. Він сміявся своїм думкам, насуплювався, густо зро¬слими бровами збирав зморшки над передніссям, п’янів та мрі¬яв. Усі довкола віншували його, віншували одне одного. Співано гімн веселих ченців.
Чернець Гайнріх би справді розкошував, коли б то поща¬стило йому усвідомити, в якій дійсності жив він тепер. Але він з копита попливу своїй, єдино чинній для нього смузі. Усе інше було тільки серпанок. Він опав там, де заскакувала його втома: поклавшись головою на ослон або на стіл. Він спав незручно, аби лише виспати з себе відпрацьований попіл перейденого дня і вичистити місце для вогнища дня наступного.
Зготоване для нього князівське ложе кейфувало собі само, без нього, він так і не зазнав його пишної м’якоти. Проживши в монастирі місяці, він ані разу не скинув порепаних чобіт, вони немов приросли до ніг.
Інколи ченці, не витримавши, збирались під вікном, у саду, збляклому та знерухомілому від подиху осени, влаштовували хорові співанки, аби виволікти його з келії, аби він вийшов розважитися з ними. Він сміявся і махав на них рукою. Тоді вони подавали йому в вікно продовгастий глек та з галасом відходили. Вони йшли працювати до ланів та городів, він лишався само¬тою, пив, мріяв, реготав, хмурився, знов реготав.
Настоятель приходив до нього щовечора, а коли відходив уже до сну, з’являвся диявол. Тепер диявол відновив свої від-
255

відини вже як старий, трохи набридлий приятель. Він пр, Див приблизно в один час, чемно стукав у двері, мовчки заход сідав у крісло. Вони розмовляли мовою, що не скидалась ац* одну з людських мов. Її вигадав чернець, і диявол охоче сгір^!? НЯВ, ВИЯВИВШИ при тому навіть певні здібності у творенні Ноц слів. Та загалом він був малообдарований, вони незрідка прос^ собі мовчали, допиваючи рештки вина з продовгастого глек ^
Щоправда, мирним тоном точилася між ними подеко вперта суперечка. Диявол намовляв ченця застосувати фізичн * сили, щоб покінчити з усім одним ударом. Чернець же ні за ц 1 на те не погоджувався. Він доводив дияволові, що для люднц з смаком таке було б надто грубе, надто брутальне. Спалити сві може кожен дурень, лиш дати йому до рук зброю ВІДПОВІдц Таємниця ключа до серця атомів не така вже й складна, варт^ лиш добре захотіти. Це зроблять без нього, казав чернець, зро. блять не тепер, то в четвер. Почнуть усе валити, не розбираю чи, що до чого, валитимуть усе те, що так довго і так дбайливо будували та зводили. Усе валитимуть, не розбираючи. Ни¬щитимуть одні одних не то що тисячами — мільйонами. Але ріх, у тому, щоб довести світові його безглуздя самою чистою дум. кою, не чіпаючи руками. Ченця вабив процес, а не наслідок Він відчував насолоду, розкладаючи елементи людського все¬світу, сортуючи їх по полицях, по скалях безнадійної глупоти Він радів, як дитя, коли поступово розкривав марноту загальних зусиль, скерованих до великого самооновлення через виро- щування золотих міст над річками. Він тішився від самого ходу праці своєї думки, коли крок за кроком висвітлював тупий кут величезної складної будови, де кожен залежить від іншого, а всі вкупі схиляються перед незримим мертвотним авторитетом. Чистою думкою, казав чернець, чистою думкою хочу породити силу, що напругою розуму розсадить світ вірности, розсадить до останку, а сама запанує на руїнах, чиста, безгрішна, вільна, свободотворча. Ось, казав чернець, ось як, друже.
І дияволові не щастило переконати ченця. Диявол неза- доволено бгикав, хитав головою, допивав вино окремими ковт-ками, робивши довгі перерви. Пазурі й крила, зняті на той час, складені лежали коло грубки.
Темою, що її для своєї феноменальної праці обрав чернець Гайнріх, було: «Чому людина ходить не догори ногами».
Тут було вжито надзвичайної майстерности вислову, особ¬ливо блискуча була та частина, де автор обговорював різні мож¬ливості ходити для людини. Щоправда, оздоба словесна аж ніяк не вплинула на першого з двох майстрів, що їм надіслано твір на рецензію. Це був майстер Прусіюс, скромний чолов’яга, він не хапав птахів у жменю, його ніякий підступ не в силі був зірвати з його вузесенького підложжя. Тут він справді стояв твердо, і то так стояв, нерухомо, понурившись, такий собі пі¬вень перед битвою. Він просто перекреслив рукопис олив’яним писальцем через усю титулову сторінку. Таке означало, що він його раз і безповоротно засудив.
256

Та інакше було з другим рецензентом. Майстер Швабіюс, істота гарячої фантазії, полум’яної вдачі, захопився небувалою формою писання, що про нього мав скласти суд.
Він смакував кожен рядок. По черговім прочитанім уздовж і впоперек абзаці він підводився з крісла і розпочинав диспут із неприсутнім автором. Він читав писання поспіль двадцять і сім день, не розчишів вікна, ані дверей, читав і промовляв, відмі¬нюючи ймення ченця Гайнріха на всі можливі тони й лади. Він зовсім не чув довгим своїм носом смороду, що поступово ви¬повнив хату від напруженої праці її мешканця. Праця була ра¬дісна й творча. Майстер Швабіюс перебував у дев’ятій сфері. Давно вже нічого подібного йому не траплялось.
Він розкладав кожне речення. Він упивався чарівною методологією опонента. До різних доказів у частках він додавав багаті примітки. У силогічній фігурі на тему, чи може божество, будучи божеством, водночас бути гарбузом, він упорядкував ми-мохідь шістнадцять точок, в яких виводив можливості спорід¬нень субстанції елементів гарбуза з відповідними спіритуаль- ними властивостями божеської істоти. У постулаті про вагу мозку в голові, коли вона перебуває вгорі, а не внизу, де ноги, він накидав побіжно цілу теорію думання ногами.
На двадцять восьмий день майстер Швабіюс приступив нарешті до підсумовування. На всю ширінь постала перед ним картина власної духової розгонистости, з усіма вишуканими розгалуженнями думки.
Та дня двадцять дев’ятого з жартами довелося кінчати, бо до нього застукано у двері. Майстер Швабіюс і не гадав, що справа може набрати такого тяжкого звучання. Він затремтів, чисто тобі стебельце на вітру, коли його виведено на околицю і там накладено на очі опаску.
Він чув, як його везли з горба на горб, по тому ведено його вниз, він усвідомив сирість льоху, коли ж було дозволено зняти опаску, він став ніс до носа з майстром Пругіюсом перед об¬личчям людей без облич.
їх сиділо троє в чорних машкарах, говорив тільки один, той, що сидів посередині. Під низько схиленим склепінням майстер Швабіюс утратив красномовство. Його мисль миттю затупіла, отож коли майстер Прусіюс безстрашно та катего¬рично кинув твердження, мовляв, чернець Гайнріх писав од лукавого, майстрові Швабіюсові почало здаватися, що так, це було, мовляв, не виключене.
Верховний суддя поставив питання руба. Майстер Швабіюс забелькотав був щось про методологію. Майстер Прусіюс із презирством кинув репліку: писання, мовляв, скеровано проти авторитетів. Майстер Швабіюс сказав, що чи так. Суддя пере¬питав. Майстер Швабіюс сказав, мовляв, він тільки мав на увазі переконатися, що чи так. Майстер Прусіюс сказав далі, що під пером ченця Гайнріха ввесь світ купи не держиться, а без¬конечно повзе, розлазиться, зникає у пекельній пащі. Майстер Швабіюс сказав, що ну так. Суддя поставив питання руба: чи писання ченця Гайнріха бісовське. Майстер Прусіюс сказав, що
17-5-1042
257

так. Майстер Швабіюс сказав, що ну так. Потім обидва май майже водночас, промовили: так, бісовське. Бісовське, так^и сказали й два інші судді, які до цього й після цього мовчал ^ Тоді верховний суддя сказав, що справа ясна. 11 •
Прокинувшися чернець Гайнріх того ранку, просто й сказав: Г,,Ч
— Ранок моєї смерти.
Він деякий час лежав у себе на підлозі, ясною головою клавшись на чоботи. Минулого вечора він їх наважився наре ^ скинути, а що вони ніяк не злізали з геть розпухлих ніг, то велося їх розтяти по всій довжині халяв, тонким ножем. ^ Тепер ноги скоцюбли. Чоботи конче треба було, Пр0т взяти, бо мандрувати босому снігом не випадало. Він дістав за припічка шворку та обв’язав халяви кругом по ногах.
Тоді він оглянувся по кімнаті. Враз йому стало тут уСе Зіі. йоме, наче жив у цій світлиці все життя. Багато подробиць, якц^ ніколи до того не зауважував, тепер гляділи на нього усміхо^ любої, звичної давнизни. Він провів пальцем по тонюсінько^ павутинні, в кутку, тоді цілою долонею, зверху. Павука не буд0 він ще восени злякався й утік. Чернець Гайнріх відчинив Шафу На ложі спав його улюбленець, у той час, як сам чернец^ Гайнріх вмощувався на підлозі. То була лялька, іграшка, химеру пичка на паличці, з ковпачком, гачконоса, серпоборода, ряддя ярмаркового лицедія. Коли чернець Іайнріх виходив з келії, йому здалося, що лялька, лежачи на ложі, плаче. Він ви¬ступив з порогу і пішов коритарем. Потім повернувся й узЯв ляльку двома пальцями. Подивився на н зморщений носик -} поцілував.
Потім він поклав її на ложе, але знов узяв. Присів на ослоні й роздивлявся навкруги по келії. Йому хотілося сміятись і пла¬кати воднораз.
Раптом він підвівсь, швидко засунув ляльку за вірвечку, щ0 правила йому за пасок. Бистро востаннє глянув на своє житло і вибіг. Двері лишилися прочинені.
У коритарі його перестрів настоятель.
Чернець Гайнріх радісно кивнув головою, колИ отець на-стоятель переказав навину. То цікаво, що приходив посланець, але настоятель страшенно чомусь турбувався. Ченця кличуть до імперського міста, настоятель прочував лихе цілим своїм без¬межно добрим черевом.
Настоятель вивів ченця Гайнріхау двір. Він прилюдно обій¬няв його. Усі вже були у зборі. Великим гуртом вийшли ченці проводжати гостя на великий шлях.
Сніг боляче бив по обличчях дрібнюсінькими відбитками сонця. Ченці по одному прощались і відходили назад. Лялька сумно всміхалася з-за пояса. Чернець Гайнріх тепер ішов сам- один, останнім розпрощався з ним настоятель. Він ще стояв і дивився йому вслід, але чернець Гайнріх більш не обернувсь. Він тепер ішов сам-один серед сиченого снігом поля.
Уже в очу міста наздогнав його диявол. Він спізнився, заспав чи що, отож біг чимдуж. Відсапуючи та намагаючись по¬трапляти у крок із ченцем, він, з несподіваним піднесенням,
258

короткою мовою нагадав, що ще нічого не втрачено, що варто лиш захотіти, і це можна було б повалити вже тепер, не чекаючи на традиційні терміни, бо терміни, зрештою, не відограють такої вже вирішної ролі. При тому диявол криво всміхався, похапцем, видно було, що він незвичайно хвилювався.
І чернець сказав рініуче: ні.
Чернець Гайнріх сказав, протягом багаторічної напруженої праці він переконався того, що цей людський світ цілковито безглуздий. Кожний гвинтик у ньому так влаштовано, що ціла машина працює на самознищення. І хоча терміни й справді не відограють жодної ролі, чернець усе-таки не хоче чіпати того руками. Чернець бо створив чисту думку, яка єдино спроможна все перетривати.
Але диявол спробував ще зайти з іншого боку. Обережно підшукуючи вирази, він подав до уваги, що воно ж смішно й недотепно отак по-дурному підставляти лоба рубайголовам, які нудяться без роботи. Звичайнісінький чобіт розтопче чисту думку, сказав диявол, і тоді вся праця піде намарно. А лишок життя ж можна б таки використати на щось доцільніше, на щось влучніше.
На те всміхнувся чернець Гайнріх і відрік, мовляв, ди¬яволові бракує засад логіки; таж чиста думка, мовляв, чиста так само й у тому, що вона не боїться жодного чобота. Що ж до того, яка доля спіткає його тіло, то для людини, по тому, як вона пе¬реконалася безглуздя сього світу, така річ цілковито байдужа, їй досить того, що вона усвідомила своє безсмертя.
—Але ж ти сила із знаком мінус! — вигукнув диявол у розпачі, хапаючися за останнє сподівання.
— Мій друже, — мовив чернець Гайнріх і всміхнувся м’яко, а водночас із легкою хмаринкою презирства, — мій друже, адже кожному школяреві знано, що мінус на мінус дає плюс.
— То й що?
— Нічого. Я не хочу, щоб де-небудь постав плюс. Зрозуміло?
Тоді диявол похнюпився, вельми засмучений, і відійшов.
Писання ченця Гайнріха спершу хотіли були спалити купно з його розшматованим тілом. Потім, на таємній нараді, вирішено зробити це таки окремо, бо одночасно до купки попелу запро¬сити постановили гурт учених експертів, а також усіх охочих, які один по одному мали ствердити, що прах виник не з собаки, не з дикої кози, не з суслика, лише з людини, і то такої, яка небезпечно гралася з пекельним вогнем. А у цій бо врочистій та зворушливій церемонії часточки перґаментового попелу могли відограти не зовсім зручну роль. Подібне встановлено й щодо дерев’яного матеріялу ляльки, тим-то і її спалено окремо.
По тому дано відповідні секретні вказівки хронікарям до висвітлення події. Ухвалено не розписуватись особливо, а обмежитись на короткій замітці. Хтось подав пропозицію написати ймення Гайнріх навіть з малої літери, та потім, однак, по зрілому роздумі, додумалися, що воно все-таки незручно, бо ж як не як ім’я належить святому.

Категорія: Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.