Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Ґуґа, Ґоґа і Ґіґо З ЦИКЛУ «Анатоль І ЖІНКИ»

Патетичне
Початок історії: Анатоль сидів на траві. Важливо знати, щ0 протягом усього першого розділу, першого дня історії, він сидів і ні разу не звівся на ноги.
Це не було безпосереднє побережжя, проте можна сказати й побережжя. Анатоль сидів, схрестивши ноги. Він був босий Він був босий і в смугнастій спідній сорочці. Він був босий, у смугнастій спідній сорочці і в коротеньких штанцях. Річка буда хоч не безпосередньо, проте дуже близько. Кругом були лози День перший.
Одяг страшенно сильно робить людину. Одяг Анатоля, сли¬ве відсутність одягу — це робило з нього дервіша. Він і почував у собі дервіша. Вони й почували в ньому дервіша обидві, обидві що лежали на траві оподалік, що лежали на траві не так уже й оподалік, одна зовсім лежала, друга півлежала, обидві жувавши травинки, одна чорнява, друга білява, два дуже добре зроблені Іосподні витвори. Вони лежали, вони жували, вони мовчали і вони обидві на нього дивилися.
Вони дивилися на нього з-під сливе примружених повік. Але він бачив, що вони на нього дивилися. Вони — день перший — не лежали в його бік обличчями, одна дивилася в бік, де мала бути річка, друга, ба, дивилася навіть у небо. Але це завжди ба¬чити, коли жінка дивиться на незнайомого мужчину. Це бачити навіть тоді, коли вона взагалі на нього не дивиться. Поготів, коли дві жінки — день перший — не дивляться на одного не¬знайомого мужчину. Було бо саме так — день перший: дві жінки дивилася на незнайомого мужчину. Одна дивилася, жувавши травинку повільно і інколи думавши про жувану травинку. Друга дивилася, жувавши травинку швидко і зовсім про неї не ду-мавши. Друга була, зрозуміло, білява. Бо чорняві завжди більше зосереджені на деталях. Закони творення і неминучі при тому стружки.
Стружок було повно. Поширюючи коло: вся природа — це одна велика стружка. Вся природа — це одна велика стружка, що раптом відлетіла з рубанка Творця вбік, уся вкрита зародка¬ми маленьких бліх, що їх прийнято називати органічними істо¬тами. Природи було повно. Трава, пісок між травою, лози між піском і травою, отже й явна близькість річки, — все це було природа, и було повно, вона становила ґрунт, базу, основу, тло
260

„ пл..~ й,,т «кпита маленькими істотами, що цього першого дня. Вона була вкри і л , N
їх прийнято називати органічними, істотами видними и не- видними, першою ж мірою трьома досить до ре видними істо¬тами першого дня.
І Анатоль бачив, що обидві, травинки жувавши, дивилися на нього. І він почав негайно діяти. Він почав негайно діяти в цьому напрямі. Він почав негайно діяти в цьому напрямі взаєм- нення, перегукування, притягання до себе уваги. Він почав дія¬ти просто, з місця, безпосередньо.
Він почав діяти примітивно. В ньому вмент усе знову зібра¬лося докупи. Він звів руки догори, як це робить картоновий паяц, коли хоче зужити собі співчуття живих людей. Паяц не знає переходів і не має почуття смаку, не знає і не має з природи. Анатоль наслідував природу паяца. Без переходів звів він руки догори. Не слід же забувати, що безпосередньо перед тим він почував себе дервішем. Не слід забувати, що натоді він уже досяг сороківки.
Анатоль звів руки догори, як це робить картоновий паяц. Але рух цей був без переходу, рух був зовнішнім продовженням попереднього стану, через те він був підкресленою карикатурою на попередній стан дервіша. Сухий стрючок від стебла, в за¬сихання якого раптом встрілює нова повнота.
І Анатоль дивився на тих обидвох, і він не ховав того, що на них дивиться. Вони бачили його, не дивившися. Він дивився на них, не бачивши. Він дивився на них одверто, але, звичайно ж, не бачив їх. На одній був купальник, складений з двох малино¬вих частин, на другій був складений з двох блакитних частин. Він цього, звичайно ж, не бачив. Потім він виправдовував це тим, мовляв, найперше в новій для нього людині вражають його очі. Але й це була неправда.
Самозрозуміло, це білява була вбрана в блакитний купаль¬ник. Чорняві бо більш схильні виділятися з тла. Тому саме чор: нява перша встала. Ліниво, зовсім повільно підвелась вона. В малиновому купальникові пішла вона перейтися неподалець від Анатоля.
Усе своє життя діяв Анатоль за одного разу вхопленим шаблоном. Сорокрічний, він мав лише, скільки вистачало сил і спроможности, триматись інерції. І, звівши руки догори, він говорив на одному тоні:
— Не так і не в тому. Мимо. Ще є в роззявленому. Мамо. А в печах розжевреного. Мемо. Наталіє, колос, катастрофа. Я поза жахом буття. Утю. Утютю.
На одному тоні він говорив ще кілька речень у цьому ж роз-махові змісту. Коли говорив, не дивився навкруг, дививсь лише в так зване небо. Договоривши ж, одверто глянув на чорняву, яка саме в цей мент одверто спинилась. Він глянув на неї од¬верто, і погляд свій він затримав. Вона глянула на нього теж одверто, але погляд свій відразу ж відвела. Точніше: втопила. Точніше: тримала десь над власним носом. Ще точніше: затри¬мала на чомусь, що бриніло між кінчиком носа і — ледь-ледь
261

волохатим — переніссям. Тяжко було б приховати наяпщ’с І явного менту. Ч
Тоді настала павза.
І тут ритм починає повільно відмінюватися. Скінчився •> спів. В усі права вступила взаємодія. На досить великий ВідцГ^ І історія набирає діялогічного характеру. Анатоль сказав — * І Властиво, Анатоль нічого не сказав. Він мав дещо сказатц І Властиво, він мав сказати багато, сказати все своє життя. * І умів де: хотіти, і навіть на декілька секрід уміти сказати в одно*,.! І слові все своє життя. Саме тому історія спинилася, раз народ,/ вшися: всі вміли сказати, і ніхто не сказав. Історія повтору І ється. Історія повторилася.
Анатоль не сказав нічого.
Сказала чорнява. Сказала так:
— Гм. Це, либонь, не тут. Гм.
Перші людські слова, вимовлені з уст чорнявої.
Анатоль їх оцінив. На його екрані притьмом бухнула вся І історія. Історія становлення. Історія коротконосого неандер. : тальця, який став одного разу віденським аристократом. Бо чор. З нява була поза всяким сумнівом не коротконоса. її слова Ана¬толь оцінив безумовно.
— Ні, тут, — сказав Анатоль. Безпосередньо. Сподіваючись І
відгуку.
Уділ аристократів: не реагувати.
Саме тут. Повторивши. З притиском.
Уділ аристократів: відповісти увагою.
Еге ж. Саме тут. Глянувши.
Уділ аристократів: звести брови, але зараз же знов їх ви-правити.
Саме тут. Уперто. Нахабно. Хлоп яцьки.
Уділ аристократів: привести брови в нормальний стан від- разуж. Блискавично обдумати. Громово вирішити. Не порвати необережним рухом зв’язку. Піти назустріч народові. Не втра-тити нагоди задля самого себе. Все було тут. Усе.
Вона й сказала:
1 Ні, не тут.
А тоді, нібито раптом спам’ятавшися:
— Перепрошую.
Тут йому належалось.
І він розсівся.
Він скинув чалму. Він розсівся і глянув, — бо мав час, — глянув на свої щойно перед тим обстрижені нігті пальців ніг. Бо він дійсно перед тим мав чалму. Він глянув на неї. Вона на нього дивилася.
— Перепрошую? Я перепрошую. Чи я вам завадив?
Вона на нього дивилася.
— Ніскільки.
— Справді?
— Жодним робом.
— Ви певні того, що не завадив?
202

Це сказав він.
Вона сказала:
— Ну. Я думаю, що ні. ,
Вона сказала це, підсунувши собі, як чапля, п яту лівої ноги
попід руку і чухаючи її. . —
П’ята була лита. П’ята була вилита до кісточок. Жінка, бе¬зумовна жінка, яка, знавши все, дослівно нічого ще не знала. Анатоль сказав:
— Бачте. Я —
Він подивився на неї. Вона дивилась на нього, не відмо¬вляючись.
Ви задивились на мене, хотів сказати він. Я найнікчемніший слимак вселенної, хотів так само сказати він. Він сказав:
— Бачте — я — Я заглиблений у себе.
— Авжеж, — сказала вона. Це було вже неприховане.
Це вже неприховано подивилась вона на нього на повні бро¬ви. Вона саме в цей мент остаточно спинилася.
Він і перед тим дививсь неприховано. Тепер він дивився на неї, яка дивилась неприховано. Бо аристократи:
Або не дивляться.
Або дивляться.
Вона знала вдивлятися, не дивившись. Пізніше вона зазнала цієї спокуси: дивитися просто. Зазнала саме через нього. Коли думаєш про добре, не знавши, що це добре. І навпаки. І тоді, коли думаєш, що все вже у фіналі — у величезному або дуже не- величезному ящикові, — і тоді, коли саме щось перешкоджає його засунути навіки. Чорнява не могла йому, звісно, пояснити, що це «щось» якраз і є сорок років. Не могла. Бо він дививсь на свої сорок років поважно, з витягнутою наниз губою. Отже: ціл¬ком поважно. Але боги повинні враховувати, що далеко не всі їхні поважні справи дохідні до тоненької плівки розуміння у смертних. Анатоль враховував це повнотою. Тож він мусив ска¬зати популярно:
— Я, знаєте, молився.
— Так, — сказала вона.
— Це не було фальшивим актом з моєї сторони.
-Ні.
— Хоч, знаю, й могло здатися так.
— Ну, ні. Не думаю.
— Ні, вибачте, могло.
Він зітхнув дуже декоративно.
— Монолог. Дозволите?
— Прошу дуже, — сказала вона. Вона перестала чухати п’яту.
— Монолог. Усе сказало б збоку, що я фальшивлю. Усе, що дивилося б тепер на нас, ізбоку, сказало б, що я фальшивлю тут перед вами. Усе, що дивилося б тепер на нас ізбоку, наприклад, читачі, якби про мене написано було новелу, читачі, що знали б мене вже з моєї історії, вони сказали б, що я фальшивлю тут перед вами, з єдиною метою привернути вашу увагу. Але це не так. Це далеко не так. Це рішуче, виразно, категорично не так. Монологові край. Чули ви що-небудь подібне?
263

Вона сказала:
-Ні.
~ Ви смієтесь.
-Ні.
— А чому ви смієтесь?
— Бо ви смієтесь.
— А хіба можна такі речі вимовляти, не сміявшися?
— Не можна.
-Добре.
Він сказав.
— Добре. Чому не можна?
Він сказав тоді раптово повільно:
— Добре. Тепер відмінюємо ритм. Чому про такі речі н можна говорити, не сміявшися?
Вона сказала:
— Бо вони занадто поважні.
Він сказав:
— Я задоволений. Я задоволений з вашої відповіді. Щ0 в тут робите?
Вона відповіла, ледь озирнувшися:
— Я. Ми, моя подруга і я, зробили сьогодні виліт на свіже повітря.
— Так, — сказав він. — Появіть мені вашу подругу.
І він розсівся.
Схиляючи поштиво голову і так давившися сміхом, що це можна було хіба що вгадати, але ніколи помітити, вона сказала:
— У тій хвилині.
І майже торкнулася правою рукою трави.
Чи справді вона довгоноса: так думав він, коли вона відій¬шла до подруги.
Ритм відмінюється дуже рішуче: так звелів він собі тепер уже зовсім безповоротно. Повільні рухи. Недоохопні ситуації. І щабель за щаблем, що несхожі один на один. Чи згодні ви на таке. Чи ви готові.
-У тій хвилині, — сказала чорнява неголосно, обернувшись від подруги.
Вони підійшли повільно, взявшися за руки, наївно пере-бираючи досвідченими ногами.
Нова, білява, сказала:
— Ви підведетеся, коли мене появлятимуть, чи будете си-діти?
Вона дивилась одверто. Вона сміялась одверто.
— Я сидітиму, — сказав Анатоль.
— Добре, — сказала білява, — мене появляють.
-Зводьте запізнатися, — промовила чорнява, вклоняючись.
— Це моя подруга, герцогиня ***. Дуже приємно. До речі, це моя кузина.
— Дуже приємно, — сказав Анатоль.
Він зробив жест.
—Якщо це справді приємно, — сказала чорнява, стримуючи сміх, — то —
264

— То — сказала білява, сміявшись одверто, — дозвольте запізнати. Цс велика герцогиня §**■ Завдяки певного роду політичним комбінаціям вона щодня може стати королевою.
Ми всі готові до цього. До речі, вона також моя кузина.
Чорнява вклонилася.
Вклонилась білява.
Вклонившись, вони чекали.
Анатоль сидів.
Тоді Анатоль зробив жест.
— Устаньте, — сказав він.
Схилені, вони перезирнулись. Вони не лежали. Вони не сиділи. Вони не стояли навколішках. Устаньте? Тоді вони просто випростались.
Вони трималися за руки. Чи це означає встати? Либонь.
— Реверанс, — сказав Анатоль. — Ні, зрештою, непотрібно.
— Ми можемо, — сказали обидві. — Ми готові.
— Ні, непотрібно.
Він звів очі до неба й міркував.
— Так, — сказав він, — дуже приємно. На що ви розраховуєте?
— На ваше протегування, — сказали обидві
Анатоль пожував травинку. Сплюнув. Він мав право.
— В якій царині? — спитав він повільно.
—У царині духовій, звичайно, — сказала білява, переставши
сміятись.
— У царині світоглядовій, — сказала чорнява, раптом усміх¬нувшись.
— У царині артистичній, — сказали тоді обидві. — В царині майстерности життя (білява). В царині техніки життя (чор¬нява).
— А про Бога ви хочете що-небудь чути? — спитавсь Анатоль підозріло.
— З великою охотою, — поспішно відповіли обидві, знов схи¬лившись.
І тоді знову випростались.
Анатоль пожував травинку. Сплюнув. Але тепер він уже не думав про право на це.
— Чи ви будете в усьому коритися?
— Так, — сказали вони.
Він не думав про право. Він думав єдино про свою велич. Він знову думав про неї. Він знову почав собою захоплюватися.
— Ви обдумали добре? — спитався він, дивлячися в бік річки.
— Так, — сказали вони.
— Обдумали й передумали?
-Так.
— Добре. Тоді реверанс. Таки реверанс.
Вони проробили це з несказанним мистецтвом. На талійці в білявої — на блакитній талійці — сидів жучок: червоно-чорне сонечко.
Сльози з’явилися в Анатоля на очах.
265

-Я вірю, — сказав він. — Тепер я вірю, що ви обидві гсрц0, И
“ Ви сумнівалися в цьому? — підкреслено звели брови обц ‘
— Так, — сказав він. — Ні, — сказав він. — Я не сумнівався я сумнівався у вас. Я сумнівався в собі. ? . ’ ***
Вони пустили брови долу й знову СХИЛИЛИСЯ. Вони Три лнся за руки. м’
— Тоді — хрищення, — скричав він. — Хрищення!
Він зітхнув з усього серця.
— Ні, — сказав він. — Спершу я мушу ще й себе появити т і зрештою, ваше невід’ємне право: знати, хто з цієї миті стає ц ’ шим нероздільним володарем.
-Дякую, — сказала білява.
— Дякую, — сказала чорнява.
Вони схилились. Тоді випростались.
— Я баронет Шірабука, — сказав він. — Ви можете простежити ^ особливо, коли я всміхаюся, — ви можете простежити в МОєї^у обличчі комплекс японічности. Щоправда, це омана зору. Таке щось можна побачити лише крізь сльози. Я не японського по- І ходження. Я з європейської сфери. Вклоняюсь. Баронет Шіра. | бука Перший.
Він справді вклонився, сидівши на землі.
— Самозрозуміло, — сказав Анатоль, — я не такого давнього походження. Я значно молодший за вас. Мій рід вписаний у кни- гу недоторканих десь посередині між Ґобсеком та високопова¬жаним паном Базилем Захаровим. Саме тоді, коли вбилося в моду рафінувати сили Другої Імперії. Отже.
Він знову вклонився, сидівши, але тим разом значно швид-ше.
— Я син акули. Я нащадок парвеню. Я походження значно свавільнішого, ніж ваше, благородні дами. Це, звичайно, аж ні¬скільки не заважає мені дорівнювати вам — бодай дорівнювати — у наставленій думок, шляхетності помислу й подібному. Пого¬джуєтеся ви з тим?
— О володарю, — промовили обидві.
— Добре, — сказав він поспішно. — Сідайте тут обидві . Сідайте навколо мене, і говорімо. Діймо. Самозрозуміло, всі троє ми мусимо діяти інкогніто. Саме через висоту наших помислів. Можна вас торкнутися? — спитав він біляву.
— Звичайно, — сказала білява.
Він торкнувсь її. Він торкнувсь її ноги, саме в литці, трохи нижче коліна. Тіло затремтіло.
— Добре, — сказав він. — Дуже добре. Що, на ваш погляд, ми маємо робити?
— Що робити? — спитала білява.
Чорнява не спитала нічого.
Вони обидві замислилися.
Вони дивились у небо й мислили.
Тоді вони переглянулись.
Але знову замислились, глядівши в небо.
— Робити щось для людства, — сказала білява непевно.

— Відміняти обличчя світу, — сказала чорнява більш певно.
Вони знову переглянулися.
— Духову революцію, — сказали вони тоді обидві враз.
І враз схилилися:
— Можливо (білява): щось для релігії (чорнява): для від-родження теократичного суспільства (обидві): для агітації за монарха й верховного жерця в одній особі? Ні?
— Так, — сказав Анатоль поважно. — Я бачу, ви не маєте оп-рацьованої програми. Гаразд. Визначаю я.
І він знову втопив зір у небо.
— Визначаю я. Монолог. Я маю опрацьовану до деталів про-граму. Але володареві належиться мовчати наперед. Йому дов* ліє вражати несподіванками. Ваш же уділ: бути напоготові. Ваш уділ бути напоготові кожної секунди вашого дня. Ваш уділ бути напоготові, кожної секунди вашого дня в рота вашому волода¬реві дивившися. Монологові край. Чи здібні ви до цього, доні мої?
— Ми здібні, — сказали доні.
Тоді, обдумавши:
— Ми постараємось.
І знов переглянулися.
— Ви можете це робити скільки завгодно, — сказав Анатоль неприємним голосом. — Ви можете це робити без кінця. Я маю на увазі: переглядатися. Я помітив відразу, що ви переглядає¬тесь. Але вважайте: це на мене не діє. Я твердий. І — вважайте — в каранні я теж страшний.
Тоді чорнява, не переглянувшися з білявою, звела на нього несміливо очі.
— Невже, — спитала вона. І склала устонька докупи.
— Що невже, — визвірився він.
— Невже ми так одверто переглядалися?
— Так, — сказав він сухо. — Одверто.
— Ми більш не будемо, — сказала білява.
— Дивіться ж, — сказав він.
Він набрав лютої барви на обличчі.
— Дивіться ж, — сказав він і звів руку догори. — Про релігію так не говорити. Я вам пізніше розповім, і ви тоді зрозумієте, які ви комашки. Тим же часом — сказав я — в усьому мені кори¬тися. В усьому очікувати. Як манни небесної.
Багряніючи на обличчі, сказав він так:
— І щоб я взагалі не чув ні слова.
— Володарю, — сказали вони і вклонилися.
Вони вклонились — і йому стало на мить соромно за них. Але вони відіслонились — і знову стали чарівні.
— Отож, — мовив він, внутрішньо задоиолившись. — Чи мож¬на тебе торкнутися?
— Будь ласка, — відповіла білява.
Він торкнувся. Він цілком поважно взявсь її литки. Трохи нижче коліна він стряс її тіло. Білява зайшлася від заласся. Він це зрозумів і зараз же пустив. Але її тіло затремтіло. Воно
267

Щ перелилось, як переливається на полі пшениці колос воно перелилося незрівнянно коротше. Анатоль спробі’ ^ раз. Ще раз той самий ефект. Й тіло було куте, хоч і нал** ^ білявій жінці. Воно тремтіло одну лиш мить. І АнатоліС>КіІ хався. Щ то
— А я? — зашепотіла поважно чорнява.
— Ви, — сказав Анатоль. — Ви теж, звичайно.
Але раптом він засоромився.
Чорнява була чорнява.
Вона сиділа навпрост нього.
її ноги були, самозрозуміло, підігнуті. Він ще не знав наві чи курили вони обидві. Вони, звичайно ж, курили. Але й0 вони цього не показували. Та й навіщо. Він про це так чи ^ пізніше дізнається. ■.
— Ви курите? — спитав він суворо.
— Боже борони, — пробриніли обидві.
-Я — одну цигарету в день, — сказала по мертвій павзі біляцц
— Це мене не задовольняє, — прогримів Анатоль. — Хто з вас курить більше?
— Я, — промимрила чорнява. З саможертви.
— Я, — пропищала білява. Також із саможертви.
— Ти, — раптом скричав Анатоль. — Ти. Ти. Гаразд, якщо ти то — то, по-перше, дай мені сірника. Добре. Не маєш?
— Маю, — з жахом озвалась білява.
-Де ти його маєш?
— Там. У сухому платті.
— То піди принеси. А ти лишися.
Чорнява лишилася. Білява побігла.
— Ти лишилася, — сказав Анатоль, начеб він крізь пенсне дивився.
— Я лишилася, — сказала чорнява. — Наказ. А, крім того, ви сказали щось про —
— Я сказав, — сказав Анатоль.
Але раптом він засоромився. Чорнява була чорнява.
— Вас — ні, — сказав він тихо.
Він уперше сказав тихо.
Саме тому вона обурилась до краю.
— Чому? — спитала вона тихо.
— Так, — сказав він.
Вона була чорнява.
— Либонь тому, що ви чорнява.
— Пласко, — прошепотіла вона, схопившись.
Вона стала майже в оборонну позицію.
— Я так більше не хочу, — сказала вона.
— Ні, це обурливо, — прошепотіла вона.
Вона глянула на нього, вибухаючи.
— Ні, чому я повинна бути обминена! Тому — що я обдарована долею більш по-дурному? Чи це справді резон?
Так. Анатоль засоромився.
Він звів на неї очі.
268

Він пустив тоді їх додолу.
— Бо ви, — сказав він, — бо ви інша.
— Інша, — розвела вона руками від люті. — Інша. Я інша. Негайно слова назад. Бо інакше ви ображаєте мою сестру.
— Беру назад, — рикнув він, немов раптово вперіщений лев.
— Цілковито.
— Цілковито.
— Тоді негайно мене чіпати за ногу. За литку.
Очі її горіли натхненням. Він проробив це з межевою
нерішучістю.
— Що, — сказала вона зловтішно. — Відчули щось?
— Мушу бути одвертим? — спитав він.
— Ні, не мусите бути одвертим. Лише послідовним.
— Це неможливо, — зітхнув він.
Він зітхнув.
— Це неможливо. Я вже знаю, як вона зветься. Але я не знаю, як зветеся ви.
— Ну, — прошипіла вона. — Як вона зветься?
— Вона зветься — Ґуґа. Але ви зовсім інакше.
— Ти звешся Ґуґа, чула? — сказала з натиском чорнява до бі-лявої, яка поверталася з сірниками.
Сірники вибухнули. Сірники розсипалися блакитнуватим полум’ям у вигляді півкривого віяла. Сірники спалахнули й погасли з пальців блакитної білявої жіночої істоти, погаснувши
ж, вони зайнялися знову, і так до безкінця, аж доки лягли твердо на долоню мужчини, з пальців блакитної білявої жіночої істоти. Вони лягли неспаленими. Анатоль прокинувся.
— Ґуґа, — сказав він, прокинувшись.
— Ґуґа? — перепитала білява.
Але раптом їй сподобалося.
— Ґуґа? — перепитала вона.
— Ґуґа, — сказала чорнява, ясним зором на неї дивившись.
Ґуґа.
З уст до уст.
Так народилася Ґуґа.
— Ну добре. А я? — спитала чорнява.
— Я маю ймення й для вас, — сказав Анатоль.
Тоді вона глянула на нього ще ясніше, ніж дивилася перед тим на Ґуґу.
Найчемнішим тоном вона запитала:
— Смію довідатись?
— Ґоґа, — сказав він, не дивившися на неї.
р Це можна було передбачити^ — сказала вона, враз від-хилившися відосередньо. Вона мало не зробила голосом «хо- хо-хо».
Але засоромлення має також свої підлі сторони. Наприклад: він думав у цю хвилину далі: чи довгоноса вона справді.
Дивившись по боках дуже нерозумним зором, він водночас думав: либонь, вона таки не довгоноса. То лиш здається, думав він. То лиш довгоносий ритм. То лиш довгоносий ритм типу. То
269

г»И Л°*г°восий ритм типу, що так або так належи-r I аитР°*ЮЖ)пі чи там до расології, в кожному разі олв*т * \ *Ж{ііигоаюіірг..Алс»ою.ця-всдовг№оса. ВовадвпГ’ вею бути. Але вона не довгоноса- Ні.
І він соромився далі.
-Гога, — говорила вона, зважаючи.
— Гага, — сказала вона раптом доогть утішено.
-Добре,-сказала вона.-Можна нам перепляттис я? Л
для цього випадку. Як виняток.
Вія подумав.
— Можна, — бур«и*в він.
Тоді вони переілятлися.
— Гога, — дромеротіла чорнява до білявої.
— Гога. — здвигнула плечима білява.
Гога.
Гога: знизали вони тоді плечима обидві.
Так народилася Гога.
Тоді він сказав дерев’яним тоном:
-Литку? Литку. Прошу дуже.
І нн розчепірив пальці, перемагаючи внутрішній острах. Вона підставила литку. З презирством дивилася вона крі,? оіпрямріхені довжелезні ВІЇ, ЯК ВІН це робив. А ВІН робив Це
нездарно. Мов ПО МОВ пшен яке не ПО ПО яке Не
воно — колос—і так далі.
— Що — не тремтить? — сказала вона ясно.
Вона ввесь час дивилась ясно.
— Нг що? — спитала Гога.
Він не знав.
Він не знав, що відповісти.
Вів дослівно не знав, що відповісти.
І він зробив вигляд, що все в порядку.
— Ми — щоб заокруглити цей розділ, — сказав він. — Ми, щоб заокруглити цей розділ наших взаємин.
Він глянув на литку Готи, чорнявої.
І він закохався.
Тоді він остаточно прокинувся.
Прокинувшись, він закохався.
— Гога, — сказав він.
— Гога? — обурено скрикнула Гуга, білява.
— Гоїа, — сказав він ніжно.
— Гога. — пом’якшала білява.
— Ґопа, — сказала співчутливо Гога, чорнява.
— Гога! — скрикнув він раптом тривожно.
— Гога, — сказала чорнява примирливо.
— Гога, — сказала білява, розуміючи.
Вона сказала це. підморгнувши.
Вона бажала добра своїй кузині.
Добра бажала своїй кузині також чорнява.
Вони бахали добра взаємно.
Обом їм бажав добра Анатодь.

— Ну. — сказала чорнява. Ґоґа.-Ну, а як ви називатиметеся-
_ спитала вона з холодною задакавяетстю.
Він сидів. Але зненацька він спаленів.
— Що! — зарикав він.
— ІЦр! — зарикав він. ніби лев. раптово вперицений. але тоді знов відразу прийшлий до норми.
Злякались вони обидві.
— Ні, — спробувала тоді забелькотати білява.
— Нам ідеться про ваше ім’я, володарю. — підтримала Ті в белькотанні чорнява.
Адже всі ми мусимо діяти інкогніто.
Так. Зрозумів з цього Анатоль, що він вк д алеко не втратив владу.
Розуміючи, що він Ті дедалі забирає знову в свої руки, владу, він сказав:
—Тоді звіть мене —
— Ґїго, — сказала чорнява, Ґога. повна остраху.
-Ґіго. чудесно, — скрикнула білява. Ґуга. повна не меншого
остраху.
Ґїґо.
Ґіго: сказали обидві.
Ґіго: сказали обидві схилившись.
— Ґіго, — промовив повільно Анатоль.
Так народивсь і Ґіго.
-Тоді монолог, — заволав він розпачливо. — Монолог!
Я закохався. Я закохався в вас обох. Я закохався в вас обок на старості літ.
Що ж, добре. (Монолог).
Хай так буяє. (Монолог).
Хай так буде. Янголи слабо розрізняють. Янголи слабо роз-різняють між добром та алом. Янголи слабо розрізняють — ле-генда про невдалого янгола це найюдповідніший символ пояс¬нення невдач цього людського світу. Хай так буде. Між добром та злом. Я вас ще навчу. Але хай так буде. Будьте ж моїми обидві.
Він глянув на біляву Він глянув пл чорняву.
Будьте ж моіми обидві Анатоль зітхнув.
Він зітхнув, стававши Ґіго.
Будьте ж обидві моіми.
Переглянулись усі троє.
Круг завершивсь.
Зітхнули гори.
День перший.
Побутове
— поки дозрів до стану паршивця.
— Не говори такого! — скрикнула зненацька Гота.
І вона аж руками сплеснула на те. що так скрикнула. По-стоявши хвилинку, вона повільно почала переходити вулицю.
271

І Ґ?Го’ °ДИН-€ДИНИЙ раз, і сказав Ґіго з другої сторони вулиці. Ґогу не було видно. За мить вона ще раз з’явилась дале* по тому боці, у світлі ліхтаря, у німбі, і тоді щезла остаточі^° Може так бути? ^
Ґога!
Гога, дорога, мила ҐоґаІ
Ґіґо заходився бігти. Він відчував на собі гнузду й навуц, ники, і через те засапувався чимраз. Чи можна наздогнати пр0 стір? Простір — так.
Ґога йшла щільно при стіні будинку. Ґога, дорога, єдина в усьому світі Ґогаі Один-сдиний у всьому світі раз.
— Ти ж володар, — прошепотіла вона, не спиняючися. — Тц ж володар. Наказуй. Усьому світові можу. Тобі — ні.
— Чому ж ти не наказуєш, — прошепотіла вона злісно, це спиняючися.
Усьому світові, Ґоґо. Усьому світові.
— Чому ти не наказуєш? — сказала вона голосно й ніжно, j спинилась.
— Ґоґо! Дозрів до стану паршивця.
— Не говори такого, — прошепотіла Ґога.
Ліричне
— Я знаю, — сказала, сильно заточуючись, Ґуґа. — Про нас напишуть.
Він узяв її попід лікоть, їхні пальці сплелися.
— Що ти знаєш, — прошепотів він їй у вухо.
— Я знаю. Про нас напишуть, — уперто й голосно говорила вона.
— Ти не помиляєшся?
— Ні. Ні. Ні в якому разі.
— Я шепочу тобі у вухо. Ти не вражена?
— Ні. Не вражена.
— У твоє золоте вухо.
-Ні.
Вона зайшлася від насолоди. Вона зайшлася від Насолоди, що їхні пальці сплелися.
— Чи тобі це приємно?
-Так.
— Дуже?
-Дуже.
— Що наші пальці знаються.
-Так.
— Що я тобі шепочу у вухо.
-Так.
— У твоє золоте вухо.
-Так.
Вони спинилися. Вони торкались одне одного.
— Що далі?
-Я не знаю.
— Як дитина, — сказав він.
272

— Я теж, — сказала вона.
Вони повільно рушили. Вони ледве торкались одне одного.
— Ой, — скричала вона раптом. — Але мене мучить, мучить.
— Що, — спитав він дерев’яним голосом.
— Ой. Я не знаю, що. Мене мучить. Про нас напишуть. Вони скажуть: маленький світик. Вони так напишуть. Вони суди¬тимуть нас. А навіщо! Я не хочу вмирати. Я хочу так вічно. Ґіґо, скажи, що я не вмру.
Вона ледве трималася на ногах.
— Не вмреш, — сказав він.
— І що мені ніколи, ніколи, ніколи не буде сорок років.
— Ні, — сказав він гірко.
— Ой, вибач, — скричала вона, спинившись. — Вибач. Я не хотіла тебе образити.
— Ти мене не образила, — сказав він.
— Вибач. Ґіґо, коханий, єдиний, вибач.
— Вибачаю. Таж нема що вибачати.
— Ой, вибач. Я дурна. Я не знаю, що говорю. Вибач, мені кудись треба.
— Так чого ж ти мовчиш.
— Я хочу з гори. Щоб була гора.
— Ґуґо, де ж ми тут візьмемо горуї Ти не смієш стримуватися.
Це шкодить. Тут навколо все, на жаль, рівнина.
— Десь повинно бути звищення.
— Але ж, Ґуґо.
— Не вмовляй. Я тільки з гори. Інакше не хочу.
— Куди ж ми йдемо, Ґуґо?
— На гору. На звищення.
— Нема тут звищення, Ґуґо.
— Є. Повинно бути.
Вона спинилась, і він ліктем відчув, як страшно вона хи-тається.
— Що це шумить?
— Був дощ, Ґуґо. Шумлять потоки.
— Вони шумлять з гори.
— З якої гори?
— Обов’язково з гори. Із звищення.
— Почекай, — зашепотів Ґіґо в темряві. — Ми справді здійма¬ємося.
— Так. Але я не маю часу, — сказала Ґуґа, вириваючи руку з його руки.
— Але ж якесь чортовиння, — прошепотів він.
— Так, — сказала вона, швидко відбігаючи вбік.
— Де тут узялась гора?
— Не знаю.
— Мені вже треба мовчати?
— Можеш говорити, — відповіла вона не зразу.
У довговитій павзі, стоявши між двома деревами (можливо,
там були два канадійські ясени), між деревами, з’явленими на цьому раптовому схилі вселенної, Ґіґо сказав:

-А чому ти так думает?
~ Як? — відгукнулась вона не відразу.
~ Щ° про нас напишуть: маленький світик.
— Я знаю, — сказала Гуга.
По другій павзі. що означала другий ступінь тимчасово затьмарення світової свіломоети. Ґіго сказав: 0
— Тобі нічого це не робить?
— Що, — спитала Гуга.
Потоки лились у долину широкими водами.
-Тине боїшся втратити на жіночності?
— Я? — сказала Гуга.
Вона тихенько засміялася в темряві.
— Ми з тобою такі близькі, Гіго.
Він заггих. Він зажуривсь. Він слухав, як з гір потоки сгілц. вали в долит*. Він не витримав і вхопив її за щоки, саме як воц- вже до нього наближалась.
— Ґуго, — тихо спитав він.
-Що?
— Отже, ти не втеряла на жіночності?
— Ні. Ні в якому разі.
— Чому я тебе так люблю?
— Не знаю. Бо дурний. Бо я дурна.
-І ти-з гори?
— З гори. Тільки з гори.
— Де ж ти взяла гору?
— Не знаю. Тут була.
-1 ти мене любиш?
— Як сказати.
-1 ти. І я. І ми такі дурні. — Особливо ти. Особливо я.
— А хочеш ти мене?
— Авжеж. У цій хвилі.
-Де? Тут?
-Тут. Тут. — Тут сиро, Гуго.
— Висуши.
-Як?
— Як хочеш.
— Будь розумна. Поїдемо додому.
— Буду розумна. Поїдемо додому.
— Але де взяти таксі?
-Ай справді, де взяти таксі?
І ще одна павза. Гуга хиталася.
— А пішки? — спитав він,
— Пішки? — сказала вона. — Чорт з ним. Пішли пішки, їм довелося сходити з гори.
-Де ти взяла гору? — спитав він.
— Не знаю, — сказала вона, ледве пересуваючи ноги й спотикаючись.
274

Дидактичне
Повчанім на тиждень між II та 18 вересня, що його виготував і записав Ґіго для Ґуги
Передписую на цей тиждень не вживати алкогольних напоїв, включно з лимоиадою та курячою юшкою.
Крім того, накладаю покуту: щоденно о восьмій годині райку (бо ти повинна прокидатися перед восьмою) жувати одну сирову картоплину. Ковтати ТІ чи випльовувати — на твій влас¬ний розсуд.
Крім того, ще є аберація.
Це була аберація пам’яті, Ґуго, коли ти під час останньої нашої зустрічі (ти, безумовно, цього зовсім або майже не па¬м’ятаєш) клопоталася, мовляв, «про нас напишуть». Того дня турбуватися, Гуґо, не було причин, бо ніхто нас не бачив і не чув, і був дощ, а потім по дощі.
По дощі тобі встрибнула в пам’ять інша подія, з іншого часу й простору, і вона переплелася з подощовою подією, тобто з подією, в якій нічого не відбулося.
Справжня подія мала місце наприкінці липня, коли ми втрьох відбували одну з наших екскурсій над берегом. Ми ле¬жали в літніх одягах, отже, майже без нічого, як і годиться влітку під сонцем, і вузенькою стежкою, що була прошита між травою, до нас наближався репортер з фотоапаратом.
Репортер позіхав. Ти, видно, цього не пригадуєш.
Я, проте, пригадую все гаразд. Ви обидві виявили неспокій і висловили бажання заховати ваші обличчя в сухі плаття, щоб він вас не сфотографував.
Я не запитав вас про причину. Ти знаєш, що я ніколи не запитую. Наприклад, я ніколи не запитую, чому ти або Ґоґа ви¬значаєте на наше побачення такий, а не такий день.
Я володар. Я не запитував. Я просто звелів вам облич не відвертати, не ховати, а, навпаки, дивитися репортерові в очі.
I ви дивились. Навіть я, який усе помічає, не помітив, як ви тремтите. Лежачи на животах, спершися підборіддями на складені докупи руки, дивилися ви цій людині в саме її нутро.
Ви дивились до останньої хвилини. Остання хвилина по¬лягала в тому, що я зглянувся й дозволив вам заховати обличчя в сухі плаття. Ви зробили це, також не здригнувшись.
Був це, зрештою, зайвий крок з нашого боку. Репортер по¬зіхав. Він пройшов повз нас, як свідома своєї сліпоти доля, як заглиблений у себе випадок.
Він пройшов і зник над урвищем буття. Він позіхав.
Ані ти, ані Ґоґа не давали тоді жодних пояснень вашій пове¬дінці. Я, володар, як уже сказано, не запитував.
Щойно ось, під час останнього нашого побачення, ти за- реагувала на подію словами «про нас напишуть». І ще ти сказала: «маленький світик».
Накладаю покуту. Передписую: щодня протягом цього тижня думати п’ятнадцять (ще краще: шістнадцять) хвилин на
275

тему величини світу. Як ТИ могла припустити думку, Що я годився б володарювати в маленькому світі І Це межує з обр^04 величностн, і якби я не любив тебе так, як люблю, я покара^ тебе незрівнянно немилосердніше.
Не смій думати про маленький світ, Ґуґо. Думай тільки п великий. Щоденно, протягом п’ятнадцятьох хвилин.
Прошу думати про великий світ ПО ЗМОЗІ безпосеред. після жування картоплини. 0
(Примітка. Передпис жувати сирову картоплину не має чого спільного з профілактикою супроти евентуального с*^1 буту. Зуби твої — прекрасні. Крім того, тобі ніколи не буде сор^ років). *
А ще до всього — жертва, Ґуґо! Ти занадто мало думаєщ потребу жертви.
Трудно пояснити, для чого потрібна жертва. Навіть я, якц^ усе знає, пояснюючи це, зустрічаюся з бар’єрами.
Жертва потрібна для рівноваги.
Рівновага потрібна для творчости.
Ніхто не знає істоту Творця. Навіть я, який усе знає. Моясна • лише з певних ознак здогадуватися, що Йому потрібен матері^ для врівноваження творчого процесу. Людською мовою можна ‘ б сказати: Йому потрібен матеріял добра.
Людина має всі можливості постачати матеріял. Ніхто ї» І до цього не зобов’язує, і тому буває дуже добре, коли вона сама себе зобов’язує.
Тиранія огидна, Ґуґо. Свобода потрібна людині, як хліб і ’ повітря. Свобода потрібна їй конче, потрібна для того, щоб ) мати змогу самозобов’язуватися.
Тиран і володар — не те саме. Ви обрали мене володарем добровільно. Я вимагаю від вас абсолютної покори виключно І для того, щоб ваші душі були очищені для вільного рішення.
Володар значить: той, хто невхильно нагадує про мож- І ливості вільного рішення.
Уже коли ти очистила для себе помаранчу, вдихаєш пахощі цього найпрекраснішого з плодів земних і готуєшся його по-вільно, з насолодою спожити, а тоді раптом візьмеш та й віддаси перехожій дитині, — це вже буде жертва.
Коли ти навіть тільки, приготувавшися подумати про щось приємне, спинишся в думці, відкладеш її на часинку і звернешся уявою на щось зовсім протилежне, — наприклад, подумаєш про молоду людину, яка страждає на жахливу щохвилинну гикавку, і нема їй жодного медичного порятунку, — це вже буде жертва.
Жертва завжди окуплюється.
Жертва — річ, настільки реальна, що її можна брати в руки, краяти на кусні, ховати за пазуху, нюхати й мити. Вона має об’єм і вагу. її можна продавати, нею можна обмінюватися натураль¬ним способом, обмінюватися на кілограми або метри.
Жертву можна тримати в долоні, дослівно так само, як нез’їдену помаранчу.
Жертва окупиться тобі тим способом, що за якийсь час — час, що також має свою міру й вагу, — ти довідаєшся з газет: один
276

чудернацький винахідник зладив прилад, за допомогою якого молоду людину вилікувано від вічної гикавки. Молода людина стала щаслива. Чи відчуваєш ти, Ґуі’о, як окупилася твоя жертва, і то саме тим, що ти не маєш навіть уявлення, як виглядає людина, і ніколи на твоєму житті її не зустрінеш!
Не з хвастощів кажу тобі, Ґуго (бо володареві не личить хвастатися), лише для твого освідомлення: я не наблизився до тебе всю решту ночі, коли останнього разу ти спала на моїх килимах. Я не зробив це не з комплексу, не з любови до болю. Я ненавиджу біль. І мені дуже хотілося наблизитись до тебе, коли ти спала на моїх килимах.
Я не наблизився тому, що подумав так: можливо, в цю саму хвилину інший мужчина, розлучений із своєю коханою морями або принаймні кварталами, не може до неї наблизитися на* справді. Я вирішив бути колегою йому. Я подолав свою відразу до болю і не наблизився до тебе. Я проспав решту ночі на дру¬гому кінці килимів.
Ти цього, безумовно, не пам’ятаєш, бо ти повнотою спала, розкинувшись на килимах. Тож мусиш моєму запевненню йняти віри. Володар ніколи не бреше, Ґуґо.
Оце й був би об’єм твого наступного тижня. Запам’ятай, поклади свою письмову резолюцію і виконуй.
Резолюція, покладена рукою Ґуґи: «Не пам’ятаю нічого, але все виконаю. Картоплину також. Помаранчу також. Ґуга, яка нале¬жить Ґіґо на всі віки».
Епістолярне
Лист Ґіґо до Ґоґи з 4 грудня, який залишився без відповіді
Квітко життя мого, сонце моєї шкіри!
Ще до нашого знайомства, навесні, я йшов усамітненою стежкою. До мене збоку підійшов цап і, поміркувавши, вдарив мене рогами.
Я вдарив його кийком. Змагання було нерівне. Він зрозумів, що не має до своїх послуг знарядь виробництва, і відійшов. Але я задумався. Я ж коло його кози не впадав!
Цап був криворогий і з бородою, як і належиться. Воно, либонь, належало до діонісійської містерії. Належало як перед¬чуття. Я зустрів тебе.
Квітко мого життя, зірко моїх вій!
У вересні, в книзі розпорядків для Ґуґи я записав, що не-навиджу біль. І я записав, що володар не бреше. Але я люблю тебе, і ти — мій біль. Як розв’язати цю загадку? Головне, як розв’язати загадку з володарем, який у заложеннях справді не бреше?
Віддаю на твій розгляд.
Тоді ж, весною, я був на вулиці. Чи йшов я, чи просто стояв коло великого будинку, де міститься книгозбірня, тепер я вже не пам’ятаю. Між перехожими ходив хлопчик. В руці він мав
277

дирчавку, і він був жартун. Він перестрівав то одного, то Друг0г, перехожого, і тоді приставляв свою іграшку до губів і дир^ 0 Це він так вітався з кожним. Широко усміхнене дирчання „ * «добридень».
Ідо мене підійшла старенька ланка, вбрана в пристоЦ,,и жакет, без капелюха і без торбинки. Вона спитала мене, щ0 4 роблю. Я сказав перше, що спало на думку. Я тут стою. Або я ^ переходжуюсь. Або я тут чекаю на приятеля. Сказав те, що спа^ на думку, бо мені було б трудно сформулювати правду, оскіль^ ніякої правди взагалі не було.
Вона спитала, чи вмію я по- (вона назвала мову). Я сказа» що вмію. Вона запитала, а чи вмію я по- (вона назвала ще ол» ’ І мову). Я сказав, що теж умію. І тоді вона подивилася в Мен глибоко, неймовірно глибоко, так, як тільки старі люди дц І вляться. І сказала:
-А ви ще молодий.
І пішла собі.
Мені було сорок років.
Вона спокійно віддалялась, а мені було сорок років.
Чи кожен, кому минає сорок років, улаштовує такий скан¬дал?
Я розповім тобі новелу.
Одного разу, сильно пополудні, зайшов я до бару.
Бар це таке заведення, де сидять чоловіки й жінки. Інколи і вони танцюють, але переважно тільки сидять. Сидять за окре- і мими столами.
Ті, що сидять на звисоченнях перед самою бар-дамою, ото¬чуючи її, як голки їжака, не йдуть у рахунок. Кажуть, що саме вони визначають істоту бару, але в дійсності вони — така ж сама неймовірна декорація, як неаполітанські вуличні співаки.
Сидять люди в барі так.
Один сидить з овальною головою, другий з трикутною. Як¬що з трикутної голови очі переводити раптово на ту овальну, то вона стає ще більш овальною.
Але що таке людина взагалі?
За одним столом сидять мужчини, і при них три жінки, з видатними задніми частинами, що з них одна груба, решта — помірні. Людина це машина, що виробляє в різних напрямах відпадки. Рідко хто віддає всесвітові готовий продукт. Рідко хто готовий віддавати готове. Я навчав Ґуґу це робити, і вона ввесь час мене слухалась.
Інколи їхні обличчя сміються, щиро (тобто: біологічно), глупо або вимушено, особлива праця нервів. Є чарівні, але це, суттю речі, теж праця нервів.
Людина чарівна. Праця, праця нервів, тільки. Мені казали, що людини взагалі нема, а є гидко-вічна загадка. Більш, мовляв, нічого. Мені казали: жах, людини нема. Є, мовляв, велика, гідна, чарівна жінка, але вона з тілесами й з видатною задньою час-тиною. Є задня частина, і є праця нервів, і є гра світляних хвиль.
Поза тим космос і теорія релятивности. А людини нема.
278

На працю нервів я маю інший погляд, ти знаєш. І на людину теж. Щоб виправдати мій інший погляд, я підійшов до пів- круглого шинквасу і, повнотою усвідомлюючи неймовірність від мене робленого, замовив для бар-дами яєчний лікер. Собі я замовив коньяк.
Після четвертого лікеру для неї вона мене помітила. Вона була гарна, як журнальна обкладинка. При усмішці очі її сяяли не яку всіх, а з більшим знанням фільмової техніки. У перервах між її усмішками до інших і її поважними репліками до гос¬подаря, який стояв тут же і вмів добре по-польському, я розповів їй коротко про Антея (вона сказала: така коротка історія!), роз¬повів, що мені сорок років і що я хочу торкнутись її руки.
Вона сказала:
— Більш нічого?
Я сказав, що ні, більш нічого.
Вона сказала:
— Мушу подумати.
Я вже загубив кількість яєчних лікерів та коньяків, коли вона нарешті прошепотіла до мене:
— Я надумала.
— Що? — спитав я.
— Ви маєте право відпровадити мене сьогодні додому.
Пила вона багато. Я теж.
За півгодини до закриття (вона мусила по тому ще злічити прибутки й звітувати перед господарем) я вийшов на вулицю.
Один знайомий тягнув мене пити далі, в іншому барі, який відчинювано, коли цей зачинювано, але я втік від нього у стару руїну. Він ще кричав за мною в самоті, але я не виходив із-за поламаної стіни, аж доки він не пішов собі.
Потім я вийшов і ходив вулицею взад і вперед. Було щось коло третьої ранку.
А тоді вона вийшла, з подругою, і почалась історія з моїм неприємним янголом, який завжди перебаранчає мені робити те, що мені не написано.
їй було всього вісімнадцять років, її подрузі щось теж близько цього, і за ними через те, поруч, вулицею, повільно посувалися два автомобілі. Авта їхали одне за одним, впритул. У першому сиділи четверо американців. У другому — двоє не¬аполітанців, що з ними перед тим я розмовляв був їхнім дія- лектом.
Авта їхали, приноровлюючи свій рух до наших кроків. Вони їхали по вулиці і по моєму хребтові. Вони не давали мені й слова до неї сказати.
Я знову заховався в руїну, поки вона й її подруга умовляли мешканців авт їхати собі геть. Вона умовляла американців, подруга — неаполітанців. Я стояв у руїні.
Неаполітанці дали себе умовити. Американці — ні. Неапо¬літанці зникли з перехрестя вулиць, від’їхавши від нас під прямим кутом. Американці їхали далі поруч з нами, коли я йшов
з моїми дамами пішоходами.
279

На звороті вулиці, де вже вона мала мешкати, я не витрц^ і дуже хрипло загрозив американцям військовою поліц,, Вони зрозуміли не стільки мою англійську мову, скільки оіо*0’ -військова поліція». Вони від’їхали. ,!г’
На звороті вулиці вона взяла мою руку. Це було нібито т чого я бажав від неї. ‘
Ми пішли руч-о-руч. Подругу вона послала наперед.
За рогом відбулася розмова. Вона була коротка. Вона носИл такий зміст;
Вона. Ти дістав, що хотів.
Я. Так.
Вона. Ти тримав мою руку.
Я. Так.
Вона. Більше ж нічого?
Я. Ні.
Вона. Що я за це матиму?
Я. Весь світ.
Вона. Це забагато. Так багато непотрібно.
Я. Що потрібно?
Вона. Потрібно трошки. Потрібно трошки грошей.
Я. Скільки?
Вона. Небагато. Потрібно сто —
(Вона назвала валютну одиницю).
Я. Всього сто?
Вона. Так, сто. І то негайно, зараз.
(Вона наслідувала владний голос за фільмом, витримуючи всі інтонації ц повзи).
Я. Всього сто?
Вона. Для початку — так. І то негайно.
ТОДІ Я сказав:
— Бачиш, я нічого не маю проти. Але в мене при собі такої суми нема.
Вона, насторожено:
-Нема?
— Ні, — сказав я, — бо ж я не знав, що тебе сьогодні зустріну.
Ти можеш дістати гроші взавтра.
-Узавтра?
— Так.
— О котрій годині?
— Хоча б о восьмій ранку.
-Де ми зустрінемось?
-Де тобі зручніше.
Вона трошки заспокоїлася. Вона сказала:
— О восьмій занадто рано. Я ще не встаю.
Вона подумала.
— О десятій. Або, краще, о пів на одинадцяту.
-Добре. Де?
— Ось тут.
Вона підвела мене кілька кроків наперед. На пішоходи виставала стіна. У стіні було наскрізне кругле вікно. Стіна була сіра, і вже було зовсім видно.
280

_ Мушу я покласти гроші в це вікно?
— Ні, ми тільки тут зустрінемось о пів на одинадцяту.
— Добре, — сказав я. — Поцілунок?
_ Прошу, — відповіла вона і підставила напарфумовану щоку.
Я сказав, що не хочу цілувати в щоку. Вона сказала, що інак- те не може, бо все вже видно, і нас побачать. Вирішили від-класти поцілунок на завтра. Я пішов.
Тепер щодо кінцівки новели. Можливо, що вона приходила до круглого вікна ще кілька разів, передполуднями, о пів на одинадцяту. Але така кінцівка не може бути.
Кінцівка в новелі не може витікати з логіки фабули. Те, що я не прийшов, було логічно. По-справжньому новела може за-кінчитися тільки несподіваним сюжетним — не фабульним — зворотом.
І тому кінцівка могла б бути така.
Вона приходить до круглого вікна о пів на одинадцяту, при-ходить раз і вдруге. І кожного разу, не побачивши мене, зітхає:
— Ну й мужчини повелися сьогодні!
У цьому випадкові в її словах тріюмфувала б вища спра-ведливість.
Бо я вже знаю, що зустріч з нею була передчуттям.
І зустріч із старою жінкою на весняній вулиці теж була передчуттям.
Це було передчуття зустрічі з тобою.
І скажи мені тепер, короно моєї душі, чи можна присвя-чувати чужі вірші?
Бо власних, про мого неприємного янгола, я ще не маю. Я розповів тобі про нього лише в прозі, як він надіслав мені людей, які їхали автом по моєму хребтові. Він, який не дав мені тебе зрадити з дівчиною, що жадала від мене трошки грошей!
У 1933 році маляр Г. Б. повернувся з островів. Він привіз із собою цикл віршів, що їх він сам називав «Сировими сонетами». Серед них було три, під загальним заголовком «Абу Са’тара аль- Баул ані».
Вірші надруковано щойно по закінченні війни. Щодо цих трьох сказано у примітці: вони не являють собою переклади з поета, іменем якого їх названо. Маляр, віршувавши, вибрав перше-ліпше ім’я з антології арабської поезії, щоб виправдати факт, що в цих трьох сонетах нема іменників. Араби не любили називати предмети фронтально і натякали на них лише описом. Це загальновідомо. І три чужих вірші я хочу присвятити тобі:
І
1. синьоґронною безгранною за потужною чотиривісного мою прозору пройняло
2. прозоро сухою
як голубе від сипучого чітко далекою тремтливо і журливою мою рожевозору пройняло
281

/
Я. силыю дрижачими
мою сузірио суэору пройняло 4. исв ’ємно солодкими невловно пахучими мою неозору пройняло
II
1. надзвичайна!
2. торкнута свіжо висушеними що линуть від розжареного
і здіймають збезумілу збезумілу нівжовтимн ніиблідими мов яре розжевреного
3. надзвичайна!
4. я моїм нризвоїтим тримаючи тремтячі при віщому слухаючи на найвище настроєними схиляючи хрусткі побожно
як навчали в иаймудрішій як підказували в найстаршій теплим збезумілу збезумілу: надзвичайна!
III
1. як сказати що над росяним рожеве мов хвилясті пайтихішого твою діямантовим свічену в ледь-ледь рожеве відтінює й прозорить одночасно 2. як сказати
що ти непромкненна
з твоїм приступним
і з твоєю дитинною розквітлою
між перламутровими
крізь прозоре в ледь-ледь перетятому
3. як сказати що ти це я
і повірити в неможливе
4. і не скам’яніти мов та в’юнка що її вдарено в піднесену раптово в найстрімкішому
Квітко!
Що таке жінка?
Ось її опис.
Овали вилиць, овали брів. Модно-короткий ніс. Ласкаві щілини очей. На вушку лілея.
Володарка роду людського. Наказодавиця землі. Пані всього, на веління якої можна спалити себе одним-єдиним сірником.
Вона відхиляє трояндову гірлянду, щоб її було видно, і на ній лише два прозорі покривала: через груди і через чересла.
282

Але підійдіть і відхиліть. Вона глянс на вас. Щілини чару. Але відхиліть. Зірвіть першу пелюстку, ще прозору, ще дур¬неньку.
І тоді вас вразить, як не невинно. Настовбурчений горбок, їжак перед наступом. Зірвіть же серпанок, наважтеся. Тс, що штовхає діяти, само воно ніжне й непочате. Те, що дає життя, само воно сором’язливе і непристосованс до життя.
Квітко!
Що таке жінка?
Колись ми танцювали з тобою, в самотньому заїзді, далеко за містом, де нас ніхто не знав і де ми справді могли бути інкогніто.
Ти танцюєш, як королева. Ти не маєш цього короткого носа і цих щілинок-очей. Ти понад модою, тому що ти відвічна.
О, чому неможливо було залишитися в цьому танці до ос-танніх днів! Це доторк і це — безмежна даль. Коли життя роз-тягається в безмежну даль, воно стає самозрозумілою смертю, і це те найпрекрасніше, чим може нас обдарувати наш непри-ємний янгол, який сухо й твердо дає зрозуміти, що сорок років це не порахунок з життям, а, навпаки, підрахунок на майбутнє.
О, чому це неможливо! Вічно далекий доторк, в якому не-можливо переступити межі.
Хтось із нас винен: ти або я. З чийого наказу я торкнувся тебе? Хтось із нас утратив владу: ти або я.
Але я хочу твоєї влади.
Адже можна бажати мармурову статую, і водночас не бажа¬ти її ані засмажити, ані поставити у вазон, там, де квіти.
Квітко!
Срібна рибо на золотому дні!
Самотня березо в темному борі конечности!
Невже ми не можемо порвати цих пут? Невже не можемо зректись одне одного, щоб вічно одне одному належати?
Неприємний янгол дозволив нам спізнати одне одного. Але цілком можливо, що він помилився, що він заґавився. Я хочу тебе за серпанком. Я не хочу знати, яка ти сором’язлива й без¬помічна, я хочу тебе владною і на віддалі.
Я хочу стояти при підніжжі неприступної гори.
Я хочу, щоб ти росла над кручею.
Я хочу, щоб вічне повітря куйовдило твою чуприну, я хочу, щоб ти кивала мені люб’язно над бескеттям і вказувала мені стежки. Але щоб ніяка стежка не привела до тебе безпосе- редньо.
Чорнява! Велика! Могутня! Бог сотворив нас одне для од¬ного, але ми повинні зрозуміти, як саме ми є одне для одного. Без зрозуміння ми витягнемо цеглинку з світобудови, нічим не мавши змоги її замістити, і неприємний янгол, який проґавив, буде засоромлений украй.
Кохана моя, рятуймо неприємного янгола з неприємної си-туації! Виручаймо його з скрутного становища! Адже він, суттю, добрий і бажає нам добра. Він вірний слуга Божий, і якщо він
283

на МИТЬ попустив СВОЇ ВІЖКИ, МИ ПОВИННІ зрозуміти ЦЮ Йогу. янгольську слабкість І, СВОЄЮ чергою, прийти Йому З Вірц0^
допомогою.
Боже мій, я люблю тебе. Розв ‘яжи цю загадку.
Коли ми танцювали, музика була тиха й пливка, і наш іці^ ний доторк не був фізичним доторком. Я хочу так вічно.
Розв ‘яжи цю загадку.
Я не знаю природу неприємного янгола. Я, який усе зцає Можливо, він відкритий кожному, і кожен мав доступ до бровільного підданства в нього. Можливо, що він призначений тільки для вибраних, для тих, що й раді б визволитися від йог велінь, а не можуть.
Факт є, проте, що він існує для мене. Як було б прекрасно щоб його владу визнала й ти. Стань королевою. Зрости на троц*’ і нехай неприємний янгол не дасть тобі спокою в ті хвилини коли ти думатимеш про себе саму, а не про під даних.
Стань королевою. Реставруй свою владу. Ліквідуй здобутки революції. Я твій вірнопідданий.
Квітко, сонце, короно І Я твій вірнопідданий.
Стань предметом моїх хвальних од.
Стань моїм узаконеним болем.
Розв’яжи цю загадку для
тобі навіки відданого
Ґіго
Фінальне Велика новелістична ситуація
Це був суттю дуже добрий хлопець, але настільки напханий культурою, що більш як півгодини слухати його було не¬можливо.
Проте Анатоль був зобов’язаний. Він не бачив його два ро-ки. До того ж він сказав це так зворушливо, так гарно дивив-шись у вічі:
— Анатолю, і, крім того, я просто мушу тобі про все це — що ВІДМОВИТИ було дослівно неможливо.
Анатоль ЛИШИВСЯ.
ТОЙ говорив уже на спокійній скалі. Гострі речі були позаду. Лишалися м’які кути, які завжди потребують заокруглення, коли розмовляють двоє мужчин.
Він говорив, зрештою, про цілком цікаві речі, і Анатоль слухав би його залюбки, якби не свердлувала його думка про них, що чекають під падучим снігом.
Щоправда, вони були не на повітрі, а сиділи в автомобілі. Варт усе-таки лишитись.
Анатоль лишився.
Коли співрозмовник саме розвинув тему співжиття со- ціялізму з монархією, знадвору зайшла Ґуґа. На ній була рожева розмальована маска, але Анатоль упізнав її з ходи.
284

— Що цс — карпатці? — урвав себе співрозмовник.
— Ні, — сказав Анатоль повільно, — час карнавалу ще не наступив.
Співрозмовник ще тільки хвилю стежив за Ґуґою, а тоді знову перейшов на тему.
На кожній волосинці її хутра сиділа кругла сніжинка. Отже, вони таки не були в авті, а стояли біля. Якби притулити обличчя ДО цієї шуби, було б сильно лоскотно від сніжинок.
Анатоль пригадав цієї миті, що коли він танцював з Ґоґою в самотньому заїзді, вона мала на собі відкриту пухнасту вовняну кофточку.
А Ґуґа мала тепер на голові хутряну шапочку, і шапочка теж іскрилася.
Ґуґа неквапливо пройшла до вбиральні. Кельнерці, що перестріла її між двома столами і півздивовано, півгнівно звела на неї брови, Ґуґа тільки вклонилася. В підкресленому поклоні було блискавичне презирство. І кельнерка, збагнувши, що адже не існує заборона носити маску в позакарнавальниЙ час, відступила.
Лише на порозі туалету Ґуґа обернулась і глипнула на Ана- толя крізь очні отвори маски.
Анатоль звів плечима. Це означало: ще мінімум півгодини.
А цей говорив:
— Багато клаптів. Справді, Анатолю, дуже багато клаптів. Якби ж то трошки звузити. Як гадаєш? Ну, а, крім того, навіть ці ворожі супроти нас голоси. Я не надаю, звичайно, значення. Нам треба, Анатолю, виробити сталий погляд на —
Анатоль кивав головою. Він умів робити живі очі там, де справу вважав за вимовленно мертву. І співрозмовник мав доброго слухача. І тому говорив.
Не зважаючи на цікавість теми, Анатоль умирав від тоск- ноти.
Ґуґа вийшла з туалету. Вона ще тримала кишенькове дзер-кальце в руці- Вона зачісувалася, намагаючися не знімати ша-почку і безумовно не знімаючи маску.
Анатоль розвів руками.
— і ти дивись, Анатолю, як пласко вони розв’язують це питання. Як на мене, дилетантизм завжди був носієм прогресу.
Тоді Ґуґа стала за сусіднім високим столиком і замовила собі ґроґ. Щоб мати можливість його споживати, вона попросила соломинку. Кельнерка, що стала довірливіша, принесла також і соломинку. Ґуґа вставила п в ротовий отвір маски і вп’ялась у гарячу темну склянку.
— хіба не чарівна, Анатолю, тема — проблема епігонади. Коли жінці виповнюється повних сорок п’ять років —
— Мені ніколи не буде сорок п’ять років, — булькнула Ґуґа крізь соломинку.
Співрозмовник озирнувся на неї, але йому не було занадто важко усвідомити, що слова несподіваної сусідки йому просто причулися. Він вів далі, відбиваючи такт своїм словам склянкою об поверхню столу.
285

***

***

***

Оскільки часу лишалося мало, сііінро.тмоіпіик гоїіорил . особливим натхненням. Нін гонори»:
Як цс не* t міишо, Алатолю, але ми повинні брати приклад зарік тократії.’Ги тільки подинись, як нона очистилась, як ноц-, нідокремилась, нк нона приготувалася під понити єною сііо. КОНИІЧІїу МІСІЮ. Де ДІЛОСЯ ( ЬОГОДНІ OTC розбещене ІІ(*ЛИКопі;іjj. хете тно, яке шукало с пльнпх вражень і, перебране, інкогніто брало участь у <умпіиних пригодах! Такого скандального ц(*. ликошляхетства нема» нині, Анатолю, нема й сліду. Замкне* НІСТЬ, гунорігть звичаю, чистота моралі.
Аинтоль кинаи голоною.
Ось, тихо, але м притиском сказав співбесідник, — ось прошу тебе: нслика герцогиня ИиВ’1’
Як? ■- спитаи Аиатоль і паніть ус:міхнунся.
Велика герцоги і ні ***.
І що а нею сталося?
Як то що! І Існжс ги не чуй? Нона ааручилася а королем ***, нона (ГІН королевою, Нона дасть паніндикому народ о ні снідомість прана, даси, культуру. І цс й < тс, що н май на увазі, коли говорив про монархію нк про — —
Нін сіпнув себе аа одну кишеню, тоді аа другу, і иитяг а неї часопис. Розгорнутий його, ній знову зібгай Його акуратно по краєчках, так, що для поля мору залишалася лише нслика світ-лина на першій сторінці і підпис під нею.
Аиатоль узяв укладену ‘гаким робом газету до рук.
Світлина зображувала врочисте товариство. Щільно одне
коло одного СТОЯЛИ ЧОЛОВІКИ, нГірані н чорно тіле, і ЖІНКИ, «брані тільки н біле. І Іайбіліша жінка стояла посередині.
1 (є була Ґога.
І |,е була чужа ГоГа. І Ісдосконалість кліше не давала збагнути ані чорноту її волосся, апі форму носа, ані рисунок брів. Брови були гладенькі й ретушовані.
ш

***

***

***
ІІриноруч під Ґоги їм іняткоиі стоя» високий, моя спис,
ч олові к. Кліше те* ж пери дало колір Його волоки, і до того ж ГИрНДЯЛО ЙОІ О ПІК. 11ЛЯМИ обличчя МОГЛИ НЯЛСЖа’І и володареві,
.і/»«• могли належати /і <ажотітоні. Ьо сажотруси після праці
МИІО’ГМ я І оі облимою аННОПИДЛИВІС ІІО,
І Іо прану руку І оґи, тобто на яня’і к у пліва, і тоила і уга.
І уга була теж чужа, І І,<*була гааетім Гуга, розповсюджуванії и і н і її я ч тж яч примірників, вирівнювана па стереотипі, роа піиіуиина на дрої и пах кіос кін, І уга, читана я поїздах і аа кавою,
І уга, якою можна зручно відганяти мук і я яку можна ощадно аагоргати бутерброди.
( )блпччя її мало чим иідріаняло< я яід м.к ки, яка < тояла тут щойно поруч аа столиком,
1 біла, абсолютно біла сукня.
Люди на світлині стоили настільки п<* и рабно, наскільки цс може вигадати фоторепортер. Можна було не сумніватися, що я хиилину фотографування вони стояли зовсім інакше.
І [а світлині І ога дивилася про* то себе-і нікуди. Можливо, що вона всміхалась, але недосконалість кліше не давала цього відчути.
— Розкішне створіння, говорим < нівроамовник, аагл я да¬ючи Апатолеві з-за плеча. — Нона відома а своїх ліберіїлміих поглядів. І я, як соціяліст
1 (е ( правді велика герцогиня ***? — спитав тихо Анатоль. ()ця? І Іу так, це вона,
— Ось ця?
— Ос і. ця о, Тут же підпис,
Виходить сказав Анатоль, усміхаючись дуже криво, ІЦ<> виходить?
що людям варт більше Йняти віри на перше слово,
О, я в цьому не сумніваюся, — заговорив швиденько спів-бесідник. — 1 Ірипаймпі вданому випадкові. З інтерв’ю, яке вона дала кілька днів тому, ниплииас а недвозначною яснії тю, що — — Анатоль глянув на годинник.
Дослухавши речення до кінця, він сказав м’яко:
І (е все справді дуже цікаво, і Іа жаль, мій час виходить. Шкода, Анатолю, — жваво озвався співрозмовник. — Я, власне, хотів тобі розвинути ще этакого аспекту — — Ми зустрі¬немося тут наступної середи?
-Добре, — сказав Анатоль. Ти ще лишаєшся?
Мені, власне, треба ще собі занотувати, — сказав співроз-мовник. Ти йди, коли тобі ніколи.
Анатоль убрався в пальто, взяв капелюха в руки і спокійно відчинив скляні двері. Так само спокійно він зачинив їх за собою.
Сніг падав та к густо, що не було ніякої можливости навіть сліди від автових коліс розшукати.
287

Шг Значить, людям треба більше йняти віри на перц^Тгг—
Сніг падав густо на голову Анатоля, пробиваючися 0|Ч>. до коріння волосся. Чи не вперше на житті Аиатоль віді^° у
його волосся має коріння. <
Сніг падав у капелюх, що його Аиатоль тримав от»
уверх, як старець. Сніг падав у капелюх щедрою милости °^°Ч Надягти капелюха вже не було жодної змоги. Д„ •о, висипав з нього сніг і обернув отвором наниз. Так він Йо^Ч тримав, притуливши до боку, зовнішньою стороною назо Г° *ч Стоявши там, де часинку тому могло стояти авто, Ана пригадував, як виглядала вовняна кофточка під час тан самотньому заїзді. Кофточку, зрештою, теж можна сфото і фувати, і з фотографії зробити цинкове кліше. гРз-
Квітко життя мого. І ти, друга.
А потім покласти кліше у шухляду, в ящик. І ящик, без решкод, сильним рухом засунути навіки в шафу.
Це буває дуже страшно зробити. Страшніше, ні» стрілити собі у скроню. І саме тому, що воно страшніше вл І стається незрівнянно, незрівнянно частіше. ‘ 1,01
Так в останній день, які в день перший.
1952-1959.

Категорія: Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.