Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Дійство про велику людину. Містерія

ДІЮТЬ:
Максимус
Жінка
Беднарський Б А е х м а н Баран-Сокіл Свиняче Вухо Вавндло Мартин
Л ілі Мімі
Партійний колега довгий
Партійний колега короткий
Голос віри
Голос довір’я
Голос симпатії
Голос критичної оцінки
Голос захоплення
Валентина
Звенибудьло, ґрасіосо
Дік Робертс,капітан
Сід Бербедж,боцман
Собібатько, господар таверни «Під чотирма вітрами»
Мері, його помічниця
Пальтіг Піґ
Тормокро
Репортер
Чоловічий п’ятиголосий хор
Діють в інтермедіях:
Місяць
Дівчина
Суддя
Брехун
Таїса
Мінімум учасників: жінок 5, чоловіків 13

Перша днина: бій за час 1
Б л е х м а н. Хто ви такі?
Свиняче Вухо. Мшлочинці.
Б л е х м а и. Чого ви шукаєте?
Свиняче Вухо. Ми шукаємо правди.
Б л е х м а н. Такчого ж ви швендяєте серед білого дня?
Свиняче Вухо. Чи чув ти, приятелю, переказ про слав¬ного Штица? Бандита? Його впізнавали на вулиці з його ходи.
Б л е х м а н. Не верзи дурниць. Добридень. Хто ви такі?
Баран-Сокіл. Ми злочинці, приятелю. Як ся маєш?
Б л е х м а н. Баране-Соколе, можна тебе вдарити по плечі?
Баран-Сокіл. Можна. По правому.
Б л е х м а н. Ліве не зносить?
Баран-Сокіл. Я взагалі не маю лівого плеча.
Б л е х м а н. А де ти його подів?
Баран-Сокіл. Утратив в акції.
Б л е х м а н. Кепські справи. Де Беднарський?
Баран-Сокіл. Стоїть коло гостроверхого кіоска. Лає владу.
Б л е х м а н. Ти не приєднався? Ти впертий?
Баран-Сокіл. Бо йэаран.
Б л е х м а н. Але рудому Макові ти мало не пробив потилицю.
Баран-Сокіл. Бо я сокіл.
Б л е х м а н. Рудому Макові, вахмістрові сьомої поліційної дільниці.
Баран-Сокіл. Боя сокіл.
Б л е х м а н. Хвалю хоч за те. Можна тебе вдарити по право¬му плечі?
В а в и д л о. Бог вам на щастя! Аравійська пустеля не прагне так сльозинки з безхмарного поруділого неба, як прагну я бачи¬ти, розмовляти, взаємитися з вашими світлостями.
Свиняче Вухо. Здоров, Вавидло, песяча душе. Ґудзику з чужого бурнуса, поете опівнічних котів! Що поробляєш, га¬лушко? Чим дихаєш, заморський принце? Де Беднарський?
Вавидло. Трьома, трьома засобами можна відповісти на твоє високе запитання. Якщо, славний убивце качок і ловче бі¬лизни на горищі, якщо ти маєш таку неміренну тугу за істиною, то знай: бажана тобі цісарська істота, що її у побуті звуть Бед¬нарський —
Б л е х м а н. Хлопче, красномовство під язик. Пиїльо!
323

Беднарський. Ага! Здорові були.
Ус і. Здоров будь, володарю.
Бедна рсь кий. Хто ви такі?
Ус і. Ми злочинці-
Беднарський. Чи всі ви злочинці?
Ус і. Ми всі злочинці. Ми всі до одного ЗЛОЧИНЦІ Беднарський. Чи ви готові довести це ділом?
Ус і. Ми готові довести це ділом узимку і влітку* в напровесні. Ми ГОТОВІ це довести КОЖНОЇ ХВИЛИНИ днлі^і Беднарський. І ви готові мене слухатись? Ноч>. Ус і. Ми готові тебе слухатись.
Б е д н а р с ь к и й. А чому-то так?
Ус і. Бо ми люди старого гарту. Бо ми вояки білого д11я Беднарський. Гаразд, дітки. Так знайте: діла не буце Ус і. 01
Беднарський. Не буде. Розлітайтесь по своїх уск>да»
Ус і. О? Х
Беднарський. Акції не буде. Я затужив.
Музика. Пантоміма. Ус і видобувають з-під плащів маски.
На місці брів маски мають знаки запитання. Лиш один Беднарський без маски. Він рішуче стоїть на своєму Його умовляють. Він рішуче стоїть на своєму
Дітки, ні! Розбігайтесь по своїх усюдах. Я затужив.
Ус і. Беднарський затужив. Батечко затужив.
Вавидло. О ти, з приторком птиці пелікана на січеному з алебастру чолі! Ти, многомисленний і багатодосвідчений! Що править за причину такого твого сакрального рішення? І чому нас, дітей твоїх малоталанних, позбавляєш ти невимовної ра¬дости бачити тебе у проводі нашого ураганно-блискавко- творного діла? О! О!
Ус і. О! О!
Беднарський. Бо все дурне. Ви теж дурні. Один я розумний. Але що з мого розуму, коли всі дурні!
Б а р а н — С о к і л. Чи ти остаточно певен того, князю?
Беднарський. Певен. Я певен того так, як того, що в цьому світі вже нічого не буде. Дітки, світ обкружив повне коло і загнався носом у власну гузницю. Так сказано у пророків. Ніхто більше не відкриє закону тяжіння. Не відкриє, бо на всі випадки вже вигадано теорію відносности. Ніхто не проголосить більше диктатури. Ніхто, бо всі знають: рано або пізно навіть найбільш граціозного диктатора повісять за ноги. Бо немає вже, дітки, великих людей. Немає і не буде. Учора я читав у газеті, що не буде більше ані надлюдей, ані підлюдків. Будуть самі тільки співлюди. Он як.
Свиняче Вухо. Як же ти, владарю, кажеш: немає ве¬ликих людей? Таж є і нині багато королів, полководів, прем’єр» міністрів. Вони керують, плекають задуми, телевізійно промов* ляють і навіть пишуть мемуари. І, щоб далеко не ходити: ти- Хіба ти не велика людина?
Беднарський. Друже мій, Свиняче Вухо! Я завжди знав про твій нахил до підлизайства. Без перерви брехав ти у в*4*’
314

думаючи протилежне. Та тут ти напрочуд маєш слушність. Я велика людина. 1 все-таки враховуйте: я остання велика людина.
Ми з вами, ми, лицарі білого дня, скокарі, домушники і ведме- / жатникн. ми, носії потужної вдачі, гумової витривалости і різь-бленої індивідуальносте, — ми останні великі люди.
Ус і. О Беднарський, о! О Беднарський, о!
В а в и дл о. Ти нас, князю, розворушуєш. Ти силуєш наше поширене до безмежносте серце тремтіти і стрясатися в океані гордопишної самопошани.
Б а р а и — С о к і л. Але якщо ми справді великі люди, ми по¬винні подбати про спадкоємців. Не можна ж так, князю.
Свиняче Вухо. Ми не можемо отак собі плюнути і піти у небуття.
Беднарський. Не можете? Ха! У тебе є годинник, Блех- мане?
Блехман.Я впустив його сьогодні у водогонну руру і вже не витяг.
Беднарський. Шкода. Я його пам’ятаю. Золота корона і кошлаті візерунки.
Свиняче Вухо. Він був трохи старомодний у Блехмана.
Беднарський. І три літери на ньому: М, Д, К. Чи так?
Б л е х м а н. Абсолютно так.
Беднарський. Шкода. Спитай у того старого, котра го-дина.
Б л е х м а н. Чи не будете добрі, пане, сказати мені, котра година?
Максиму с. А — Прошу вас: за три хвилини дванадцята.
Б л е х м а н. Сердечно вдячний вам, пане.
Максиму с. О, прошу дуже, прошу дуже.
Беднарський. Ще три хвилини. Трагедію грають рівно
о дванадцятій. Ха — до біса! Ви бачили цього старого?
Ус і. Атож. Ми бачили його, Беднарський.
Беднарський. Хлоп’ята, спиніть його, спиніть!
Свиняче Вухо.Іей! Пане! Іей!
Беднарський. Ось вам привід. Це втілення кінця світу, цей старий чмур. Напевно — відвічний поштовий урядовець. Або щур з митної управи. Ні, таки поштовик.
Максиму с. Ви кликали мене, мій пане?
Беднарський. Переконайте його, що він велика люди-на. Негайно переконайте.
Свиняче Вухо. Я дуже прошу вас вибачити мені, пане. Але я просив би вас не відмовити дати мені ваш підпис на па-м’ять. Ось тут, у моєму записникові.
Максиму с. Хе, хе, молодий чоловіче. Добре, коли молоді люди жартують.
Беднарський. Негайно переконайте його, що він вели¬ка людина. І коли вам пощастить —
Баран-Сокіл. Ми ніскільки не жартуємо, пане. Ми дуже добре знаємо, хто ви такий, хоча ваша всім відома скромність— Я теж проситиму ваш підпис.
315

М а кс и му с. Іолубе, що значить мій підписі Стара ліо тридцять п’ять років працює з дня на день у поштовій управі’ Беднарський. Чи я не казав! І, напевно, бездітний Баран-Сокіл. Адіточкам як ідеться?
Максимус. Не маю жодних.
Баран-Сокіл. Але ж ви одружені.
Максиму с. Атож, уже тридцять років. Дітей не маю ж0л них, ні.
Свиняче Вухо. Але як воно так, пане, ви такий спра^. ^
ний урядовець, а сьогодні вийшли з місця праці, не дочекав- шися дванадцятої години?
Максимус. А — — Ваша правда, ваша правда. Я спитався дозволу в начальника відділу, як же.
Баран-Сокіл. Ти єхидний, Свиняче Вухо.
Беднарський. Я завжди казав, що за словами він таїть І власну думку.
Максиму с. Я людина дисципліни, молодий чоловіче. За тридцять п’ять років жодної догани. Я людина дисципліни, як же.
Баран-Сокіл.Тим краще, тим краще. Ваша праця непо¬мітна, але та ваша неймовірна енергія, яка — Я проситиму не відмовити мені у підписі. — Та неймовірна енергія, яка світиться ‘ з ваших очей — —
Вавидло. Той палахтливий вогонь повіки незгасенного творчого напруження, який сповнює вашу душу, який дає вам безмір натхнення і звисочує вас понад голови щоденних людей, цей вогонь може походити лише з тих відвічних джерел, де народжуються провидці, відкривачі, оновники людства.
Максиму с. Хе, хе, молоді люди. Добре, коли молоді люди жартують,
Беднарський. Переконуйте, переконуйте! Що? По-щастило?
Баран-Сокіл. Ти був слушний, князю. Він утілює. Беднарський.Уся неміренністьусіх часів та просторів інкарнувалась у цьому людському опудалі. В його просмердже- них на гумовій подушці штанях. В його злинялих нарукавниках.
В його чотирнадцять день тому підстриженій бороді. Жодних ілюзій. Жодної фантазії. Жодних намагань зламати своє життя і почати його наново. Жодної амбіції озватися до людей дзвін-ким голосом. Показати їм казку. Розповісти їм про те, що вони кожен можуть розгрібати на дні змиршавілих душ своїх. Я затужив, дітки.Тужіте разом зо мною. Ділу не бути, дітки. Розбі¬гайтесь по своїх усюдах, ви, останні видатні люди всесвіту! Роз¬бігайтеся, бо великість ваша смішна в оточенні пересічного. Ви придатні бути лише комедіянтами, блазнями на сцені. Будьте ж блазнями! Нам належить лише голосно вмерти. З гомоном. Під жалобне биття склянок. Розбігайтеся, розлітайтеся і гукніте 1 хором, свисніть на всі боки: великих людей нема!
У с і. 1-і-гага! 1-і-гого! В усі кінці! В усі країни! Усім, усім, усім: великих людей нема! Немає великих людей!

Максиму с. Немає великих людей.
Жінка. Наздолужуй хлібом. Не кажучи про те, що хліб сам із себе здорова їжа, він служить пробним каменем. З їв, не запекло — значить, здоровий шлунок. З погляду шлунку, в якому не пекло від звичайного житнього хліба, у моїй родині найкра-ще стояла справа з дядьком, батьковим братом. Навіть ще кра-ще, ніж з братом діда з батькової сторони. А той же був славно-звісний у нашій родині своїм мітичним здоров’ям. Але ти теж сказав був щось?
Максимус. Нічого я не казав. Отак-о собі. Якби ж то великі люди так валялися на кожному кроці на площах, і їхні підписи — хе, хе. Велика людина — це багата людина. Власне авто. Не річними внесками, а відразу куплене авто. Велика лю-дина ходить до кіна і танцювати, он що. Хе, хе. Велика людина не купує картоплю на базарі.
Жінка. Картопля дешевшає. Я тобі скажу радісну новину: сьогодні картопля по двадцять п’ять.
Максиму с. От бач, великі дбають за маленьких. Хто пак у нас тепер міністром? Ага! Справді велика людина. Оту кого б підписа попросити.
Жінка. Обов’язково наздолужуй хлібом. Хліба нам виста-чає.
Максиму с. З хлібом ситніше. Маєш правду.
Ж і н к а. Я завжди маю правду. Тільки ти не завжди визнаєш її.
Свист: -Немае великих людей!»
Ж і н к а. Ти вже йдеш?
Максиму с. Ні- -А котра хіба година?
Жінка. За дев’ять хвилин перша. На мою думку, ти ще маєш час.
Максиму с. Атож. Я маю ще час.
Жінка. Доїж. Чого ти схопився? Не треба схоплюватися, не доївши.
Максиму с. Власне. Що ще є?
Жінка. Ще є друга страва. Чи ти не хочеш другої страви?
Максиму с. їстиму. Давай.
Жінка. Картопля. І тут помідоровий соус. їж. А мені ще треба на городі.
Максиму с. ЯСінко!
Жінка. Тобі ще щось треба?
Максиму с. Ні. Де мій рушник?
Жінка. Нащо тобі рушник? Рушник в умивальні. На дру-гому з шістьох гачків, відразу направо, як зайти. На підлозі про¬лито трохи води, я не встигла витерти. Витру, коли повернуся з городу. Зайшовши до вмивальні, ступай з лівої ноги, щоб була опора у правій. На мокрій підлозі можна посковзнутись і дуже сильно вдаритись.
Максиму с. Чистий рушник? Та я, власне, так.
Жінка. Чистий, чистий. Я завчора якраз перемінила. Ти сьогодні, як звичайно, увечері? Досить дивне запитання про

рушник, мушу виразно відзначити. Виходить, що ти сьогод, дивний. Ти рідко буваєш дивний. Я іду на город.
Максим ус. Я увечері, як звичайно. Чи вона помітщ,а щось? Чи ні? Мабуть, ні. Таки ні. Запитання про рушник воца тільки відзначила, більш нічого. Я жив з нею тридцять рокіп, 3 цією істотою. За дев’ять день буде рівно тридцять років.
Музика.
За морями лежать розлогі материки. Робінзон і П’ятниця.
Музика.
Мені п’ятдесят шість років. За місяць і чотири дні буде рівно п’ятдесят шість років. Друга страва: картопля і — помідоровий соус. Не треба схоплюватися, не доївши. І рушник. Рушник неодмінно.
Музика.
За морями лежать розлогі материки. Острів скарбів. Сяє пісок.
Музика.
Сяє, сяє пісок.
Музика.
Цікаво, коли людина божеволіє, чи вона свідома того? Один лікар мені казав, що ні. Лікар казав, коли людина усвідомлює своє божевілля, то то певна ознака, що людина не божевільна. Хе, хе. Рушник і острів скарбів,. Де він, справді, той рушник? Чи зміщується він у кишені, коли його зібгати? Чистий в уми-вальні, але абсолютно чистий у шафі. Пальто на руку, поперек руки. Якщо людині не п’ятдесят шість років, а, наприклад, тридцять шість, то вона, гадаю, ходить значно швидше. Авжеж, значно швидше і значно жвавіше. І йде вона не перед себе, а ухиляється, обертається, роздивляється на всі боки, кланяється, ось так. Пальто на руці. Ось так. Ага, і дзеркало! Маленьке люстерко, кишенькове, і прилад до гоління. То все зручні речі, зміщуються у боковій кишені. Люстерко. З люстерка щетинить-ся борода. Чотирнадцять день тому підстрижена борода. Як знімають бороду? її зістригають. Потім чисто виголюють. Довга процедура, що потребує теплої води. Але коли людина вхоплена однією неподільною думкою, час для неї біжить непомітно. Тоді час дорівнює нулеві. Бо що таке час, як не певний квадратовий стан людського мозку? У театрі це знають. Тому актор, щоб відбути на очах у глядачів чудесний акт відмолодження, не чекає на виправдання часу. Він просто бере — чирк! — і нема бороди.
Музика.
Тепер я на крок вище. Кілька ще кроків, кілька ступнів- П’ять або шість. Ну ж бо! Прижмуривши очі!
Музика.
Ще крок. Ще один. Ще один.
318

Музика.
Я сам не раз і не два зустрічав людей, що їм ніколи не можна пати їхніх років. Більше. Або менше. І саме тут поле для най- \ глибшої містерії маскування. Трагедія почалась о дванадцятій | годині. Комедія починається о першій. Рівно перша година чо¬тири хвилини. Гал-льо-гопі
Музика.
Дозвольте, пане начальнику, мені відійти на півгодини рані¬ше. Що, прошу? Так, передобідня пошта вся розкладена. Дякую слухняно. І ти, старенька, звикла, сухенька моя, пахнеш комо¬дом і ванілем, картопля по двадцять п’ять! Шкода. Тяжко шкода. ги напевно збожеволієш, бо ти не усвідомиш свого божевілля. Але і я не можу. П’ятдесят шість років буває тільки раз на житті.
Я не винен, що мене створено людиною. Я не винен, що мене створено своєрідною людиною. Я винен тільки у власній неволі. Прощавай же. Переживи, якщо зможеш. Зрештою, в тебе зав¬жди є спромога виправдатися перед людьми. Знай напевно, що божевілля іншого, навіть коли це твій власний чоловік, ти мо¬жеш усвідомити кожної хвилини.
Музика.
З
Мартин. — ти можеш усвідомити кожної хвилини. Зале-жить від тебе. Стінка між людьми тоненька, недійсна. Я хотів би висловити, але не завжди людині дано. Ти не слухаєш мене?
Таї с а. Ні, я слухаю.
Мартин. Дитя моє, мої задуми, мої постійні недійсні задуми! У мене душа займається від жаху, коли я думаю про тебе. Бути зо мною з року в рік. Спостерігати у собі це втікання років. Чого б ти могла досягнути, якби правильно почала у дев’ятнадцять років. Ти плачеш?
Та ї с а. І не думаю.
Мартин. Мене розривають мої задуми. Ти знаєш, яке щасливе було б людство, живши у будованих мною містах. Мене розриває ця думка. Я гадав, тут, на околиці міста, оподалік від кін і трамваїв, нам буде легше. Але купи паперу так само зро¬стають по кутках. І так само ніхто їх, крім мене, не перегортає. Жах, люба, жах! Якби ж то я був сам!
Та і с а. Ти кожної хвилини можеш бути сам.
Мартин. Хочеш мене покинути? Покинь, люба. Без мене буде тобі краще.
Та ї с а. Чи й тобі було б краще?
М а р т и н. Я вже кілька разів уявляв собі себе без тебе. Без¬межна чорнота. Хочеш мене покинути?
Та ї с а. Я тільки так це сказала.
М а рт и н. Але ти мене покинеш. Я знаю. Покинеш, адже так?
Та ї с а. Не знаю. Не думаю.
Мартин. Що?

Ж

0
319

Та Ї с а. Не думаю. Не думаю, щоб я тебе покинула Мартин. Ти ншарікаєш на мене, що я не беру п Та і с а. Яку працю? а,1к’г
Мартин. Яку-небудь працю, що давала б грощі нарікаєш, ні? !* 1
Та Ї с а. Ні.
Мартин. Але чи ти знаєш, чому я того не роблю?
Та ї с а. Не знаю. Мені тебе шкода.
Мартин. Коли тобі мене шкода?
Та ї с а. Не знаю. Коли ти працюєш над своїми проектам Мартин. Ав інший час ні? Ти мене не любиш? Ні? І Та ї с а. Не знаю.
Мартин. Якби ж я знав, що ти мене любиш! Як колись Як у перші роки.
Т а ї с а. І що воно б тобі дало?
М а р т и н. О, що б дало! Ціле життя б дало.
Та ї с а. Не кажи так. Спімо краще.
Мартин. Чому так не казати?
Та ї с а. Бо мені неприємно слухати.
Мартин. Скажи мені, хіба ми не могли б досягнути інакшого стану? Якщо мої проекти не стають дійсністю всіх лю¬дей, то вони принаймні могли б стати нашою дійсністю. Бодай нашою. Мої проекти. Мої мрії. І твої теж. У тебе були розквітлі, ясні марева. Чому ти мені більше про них не оповідаєш? Кожна ] дівчина носить мрію про принца, який прийде по неї. Твій принц, я знаю, був світлоокий і у матроській фуфайці. Де він, гай-гай! Чому я про нього більше не чую?
Та ї с а. Мій принц був дужчий за всіх і кращий за всіх. Він умів змусити повірити в нього такого, яким він себе бачив сам. То нічого, що насправді він був худорукий і, разом з тим, дещо присадкуватий. Мого принца вбили з заздрості і поховали в боч¬ці з оселедцями, яку поставили у знечещеному соборі. Що ще тобі про нього сказати?
Мартин. Так чому ж не кінчаєш? Бо, мовляв, прийде час, і до тебе у вікно — —
Та ї с а. Бо того ніколи не буде. Він ніколи не постукає у вікно.
М а р т и н. А як постукає?
Та ї с а. Він ніколи не постукає у вікно, чуєш!
Мартин. Стривай — Хтось стукає у вікно!
Таї с а. Справді? Ха-ха, він!
М а р т и н. Не смійся. Чекай. Я встану. Хто там? Максиму с. Я.
Мартин. Хвилинку — — Що вам треба?
Максиму с. Ви знаєте мене? Бачили коли-небудь? Мартин. Ні. Думаю, що ні.
Максиму с. Вдивіться якомога точніше. Світло вашої лам-пи падає просто на моє обличчя. Бачили ви мене коли-небудь* Мартин. Ні. Думаю, що ні.
Максиму с. А ваша дружина?
320

а р т и н. Вона роздягнена. Таїсо, накинь на себе щось і
чаглянь сюди.
Максиму с. Чи бачили ви мене коли-небудь?
Таї с а. Ні. Думаю, що ні.
Максиму с. Хвала Богові. Я вас бачив один раз на житті. Чотири роки тому, на вашому весіллі. Ви жили в іншій частині міста. Я проходив тепер і почув ваші голоси крізь вікно.
Таї с а. Ви мандруєте здаля?
Максиму с. Я йду цілий день. Від першої години дня.
Таї с а. Тепер за три хвилини дванадцята ночі. Ви можете
у нас переночувати.
Максиму с. Не знаю. Мабуть, ні. Я ще не зовсім перевірив свої спроможності. Можливо, що моя присутність приносить нещастя.
Таї с а. Я не боюся. Ми не боїмося. Ми воліємо нещастя.
М а р т и н. Ну, добре.
Таї с а. Що таке?
Мартин. Він ночуватиме у нас. Так краще.
Музика.
Максиму с. Я дозволю собі зайти через вікно.
М а р т и н. Я зараз відчиню вам двері.
Максиму с. Коли ви хочете зробити мені ще одну ласку, то дозвольте проробити цю невеличку вправу. Скок через вікно. Належить також до перевірки спроможностей. Обережно, увага! Тут щось написано крейдою на підвіконні.
Мартин. Це мої записи. Скачіть сміливо.
Максимус. Я не хотів би їх затерти. Я буду обережний. Іоп! От і готово.
і Музика.
Мартин. Так, добре. В нас була ще ковдра.
Та ї с а. Там. У передпокої. У великій скрині.
Музика.
Максимус. Вас зовутьТаїсою?
Та і с а. А вас?
Максимус.Я Максимус.
Та ї с а. Максимус.
Максимус. Я пам’ятаю вас. Я був у відрядженні і зайшов до церкви. Як пав’яча пір’їна, стояли ви. Були ви кучерява і ненаситна.
Та ї с а. Тепер я стара.
Максимус. Я теж. Як океан. Скільки мені, на ваше око, років?
Та ї с а. Я не знаю. Тридцять. Може, тридцять п’ять. Максимус. Таїсо.
Музика.
Мартин. Ковдра. Оберніться до мене. Обернітесь обидва. Ну, добре. Хай буде так.
— 5-1042 321

Чк
Л і л і. Хай буде так. І скільки ти отак-о встигаєш до об’ перерви? ,|;іІ|і*,ї
Мімі. Вісімнадцять.
Л і л і. Ніяк не можу наздогнати. Я — п’ятнадцять п’я цять з половиною. Як у тебе цей палець іде? ,іаА*
Мімі. Отак. З цього сюди.
Л і л і. Отже, оцей рух зв’язаний з оцим?
Мімі. Цей з оцим.
Л і л і. Техніка! Ніяк не можу насобачитись. Я читала друкарка вміє бити всіма двадцятьма пальцями рук і ніг. іГ щось! Знаєш, я закохана в нашого редактора.
Мімі. Так.
Л і л і. Я б так охоче крутонула з ним. Але відьмиця, йог відьмиця, не пускає його з ока ані на мить.
Мімі. Так.
Л і л і. Розумний. Широкоосвічений. Чоловік із чаром. І він з тих, що їм ніколи не можна дати їхніх років. Зберігся здорово Страшенно люблю таких. Його промови проти війни! В усій країні повно прихильників.
Мімі. Так.
Л і л і. А вона його муштрує, а вона його муштрує! Знаєш, у мене враження, вона хоче його нагальванізувати.
Мімі. Тихше.
Максиму с. Я страшенно щасливий. Непоборний досі бас¬тіон з гуком повалився. Мусиш визнати, тут не без моєї заслуги.
Та ї с а. Ти був незрівнянний.
Максимус. Мої партійні колеги будуть задоволені. Ось вони, до речі.
Партійний колега д о в г и й. Товаришу Максимусе, ти незрівнянний!
Партійний колега короткий. Ґратулюю,товари¬шу Максимусе!
Партійний колега довгий. Ми їх тепер припремо до стіни. Зграя привілейованої офіцерні, яка хоче на крові і поті народному — —
Партійний колега к о р о т к и й. І бюрократичний апарат, який зріс на народному горбі — —
Обидва партійні колеги. Але народ, трудящий народ не допустить — —
Максиму с. О, народ! Я промовлю тепер просто до нар о* ду. Народ зібрався нанизу перед приміщенням редакції. Ыть на площу. Слухайте мене.
Обидва партійні колеги. Ми йдемо, товаришу Максимусе. Щасти, товаришу Максимусе. Ти будеш незрівнян¬ний, товаришу Максимусе.
Та їс а. Приготуйся. Підтягни краватку. Хоча ні! Так ліпше- Трохи волосся розкуйовдь. Оцю прядку — її час до часу відкидай з чола. Але безпосередньо. Невимушено. І не дуже часто.
Максиму с. Таїсої У мене стільки сил! Я їм скажу пр°11 скарби, що в кожного з них на дні душі дрімають. Про людські
322

• яість і так далі. Про право народу не слухатися свого уряду і П кдалі. Я розворушу, я розгорну їх. Ти не знаєш, що я можу. За к життя з тобою я опанував те, що опановують десятиріччями. а прочитав «Божественну комедію», «Капітал» і «Занепад За¬ходу*- Я вистудіював світову географію. Я знаю напам’ять жит¬тєпис кожного видатного дипломата сучасности. Я вивчив англійську мову —
Та ї с а. Повтори ще те вчорашнє.
Максимус. Будь-ласка: to get rid of ail the terrible résulte 0f this even which disturbed — —
Ta ïc a. — disturbed — —
Максиму c. —disturbed — —
Taïca. «Ô», «ô»! Не «дістербед», a «дістб’бт». «О», «дістй’бт».
Максиму с.-~ дістб’бт—
Таїса. Добре.
Максиму c. — disturbed the wholc society and called out a great interest of the scientific institutions. You — Таїсо, я хочу жити, чуєш! Таїсо, ввесь світ, усі моря і всі равлики, що в них, усі тигри і всі коти можуть належати нам з тобою ! J—you must first of ail, you must first of ail — Таїсо, я хочу жити!
Ta ï c a. Іди, любий, на тебе чекає народ. Іди. Краватку лиши
так.
Максиму с. Вперед! Ти зараз чудо бачити будеш.
Та їс а. Іди ж. Панночко, редактор Максимус просить вас стати йому за особисту секретарку.
Л і л і. Мене?
Таїса. Ні, вас.
Мімі. Мене?
Таїса. Вас. Він потребує допомоги. Кількість роботи пере- сягає межі його спроможностей.
Мімі. Авжеж, пані. Я розумію, пані.
Та ï с а. Ви згодні, чи не так?
Мімі. Так, пані. Дякую, пані.
Таїса. Відразу після промови приймете справи у мене. Увага!
Музика. Фільм: маска.
Голос (уповільнений). Він звертається до народу. Народ — це я. Я нарізаю карби на станку найбільшої машинобудівельної виробні в країні. Щодня тридцять вісім накарбувань, вісімна¬дцять до обіду, двадцять по обіді. Я батько двох дітей, вісьмох і шістьох років. Якщо воєнна машина, проти якої він закликає боротися, буде пущена в хід, вона може вбити моїх дітей і мене самого. А без моїх накарбувань не зможе рушитись ані одна машина. Я не дозволю цій машині піти в рух. Я боротимуся про¬ти неї всіма моїми силами.
Музика. ФІЛЬМ: інша маска.
Го л о с (уповільнений). Він звертається до народу. Народ — Це я. Я батько дванадцятьох дітей, і в мене самого є батько і брат батька, і всіх їх я мушу утримувати. Він справді говорить
323

проти війни. проти тієї війни. яка останнього разу рот,ч мої і без того неврожайне поле, а тепер хоче зробити Я бачу тенор, що і п місті» попажні люди, які не хотять п- •• »*4 ПОМОК) надією боротимусь Я проти ВІЙНИ. Коли Цей Чоло •І’1 кінчить смок» промову, я крикну йому: слава! «Ц.
M)\wKfi. Фільм: піша маска.
Голос (уповіїьнгний). Нін звертається до народу. ца цо я. Звичайно, що народ це я. Я ні в чому не вишколений^’ маю правильної освіти. Але все, що мені доручають, я пикої *** точно, вчасно і акуратно. Без моєї акуратності! ніяка війна можлива. Якщо я не захочу, ВІЙНИ не буде. А я її не захочу. K(*I<S він закінчить, я беззастережно підтримаю його і гукну floJ’ слава І
Мушка. Фільм: інша маска.
Голос (уповиьнпшй). Він звертається до народу. цЄщ НІЯКОГО сумніву в тому. ЩО народ — це Я. Я НІКОЛИ Ііе СХИЛЬНИЙ піддаватись масовому психозові. Мені начхати на всі класи стани і суспільні забобони. Я можу спокійно чхати на все те, бо я знаю, що нація не може існувати без мого права на найгос* рішу критику ВСЬОГО Існуючого. Без МОГО дозволу ВІЙНИ не буде А я не дам дозволу. Бо мене злість бере, що біля державного керівництва стоїть зграя багатої офіцерні і що їй приступні ті блага, які неприступні мені. Я цілком свідомо підтримаю про¬мову цієї рішучої і зухвалої людини.
Музика. Фільм: інша маска.
Голос (уповільнений). Він говорить до народу. Воно не по винно б мене торкатися. Бо, певна річ. я ніякий не народ. Але мені до того подобається, як він розтуляє рота при звукові «і», що я не можу втриматись від вияву найгарячішого захоплення. З усієї моєї істоти я вигукну йому: слава!
Музика. Фільм: безліч масок.
Го л о с Максимуса. — і тому я закінчую проголо¬шенням цього вашого простого, але такого ж безмежно бага¬того права: права жити! На ваше невід’ємне право змовився гурт тупих і жорстоких людей. Вони хочуть втягнул и вас у по дію, яка знову кинула б вас на край катастрофи. Знову запанував би спін, противний і суперечний з природою людською: стан війни. У вечірньому надзвичайному випуску ви ще раз про¬читаєте ці слова: не віддавайте нікому вашого священного прми жити у мирі! Я кличу вас: вперед! Геть нерозумні і злочинні уряди! Нехай живе мир між народами світу!
Усі голоси.Слава!
Музика. Чоловічий хор на п ятиголосу мелодію Палеспіріни:
« Тата tnrmuit et quievit, dum rrsurgerrt in judicio Deus, allclujo» Музика. Фільм, уповільнені кадри: безліч масок.
Голос Максимуса. — І тому я не хочу тішити ^ ілюзією. Ні, ворог сильний. Ворог могутній. Ворог жорсто
324

, )И„лці подвиги Атіли та Чишіс-хана у своїй сукупності блід- Ігь перед Його кривавими подвигами. Застосовуючи погрози, їіх’хмю та підступ, розділюючи і нацьковуючи, нападаючи без оголошення війни, він проковтнув уже одну по одній малі су¬сідні держави. Тепер його зуби лягли на наші кордони. Ми вже бачили блиск його хижих очей з-під заборола шолома на весін¬ній конференції, де ми намагалися дійти згоди. А тепер нас відчутно огортає крижаний подих його ненаситних уст. Війна буде тяжка. Війна буде нестерпна і для багатьох з нас фатальна.
Я кажу: для багатьох. Я не кажу: для всіх. Нація невмируща. Переворот, який відбувся півроку тому, який покликав до дії НОВИЙ уряд і нові форми жи гтя, який видобув з надр і розгорнув на всю ширінь творчі сили найширших мас народу, — цей пере¬порот поклав початок новій ері у житті нації. Пам’ятаймо, що війна сьогодні — цс священний обов’язок кожного з нас, хто лю¬бить мир і шанує свободу. Пам’ятаймо, що вояк, що офіцер — це еліта народу. Пам’ятаймо, що в цей страшний, у цей Гран¬діозний час —
Музика. Фільм: маска.
Го л о с (уповільнений). Він каже, що офіцер — це еліта народу. Він говорить про мене, бо в останній війні я мав ранг сержанта.
Я вмію метати гранати не сугірше, ніж нарізати карби. Можли¬во, іцо я загину. Можливо, що загинуть і мої діти. Але можливо, що будемо жити і я, і мої діти. І тому я буду воювати. Во я нізащо не хочу панування ворога.
Музика. Фільм: інша маска.
Го л о с (уповільнений). Він каже, що офіцер — це еліта народу. Він говорить про мене і про моїх родичів. У передостанній війні я був сержантом. В останній війні сержантом був мій старший син. Можливо, що в цій війні мого старшого сина вб’ють. Мож¬ливо, що вб’ють і мене самого. Але якщо того не станеться, то ми — мій син на війні, я працею в полі — ми прислужимося до перемоги над ворогом. Панування ворога над моїм, нехай і не¬врожайним, полем я не хочу нізащо.
Музика. Фільм: інша маска.
Го л о с (уповільнений). Він каже, що офіцер — це еліта народу. Ясна річ, він каже про мене. Бо хоч я і ніякий не офіцер, ніколи ним не був і не буду, проте жоден офіцер не обійдеться без моїх послуг під час війни. Тільки завдяки моїй акуратності війна відбудеться доцільно і планомірно. Ну, і жодного сумніву не мо¬же бути в тому, що я патріот, і панування ворога не хочу нізащо.
Музика. Фільм: інша маска.
Го л о с (уповільнений). Він каже, що офіцер — це еліта народу. Мені начхати на всяку еліту, бо єдина еліта — це я. Але якщо я раз у раз незадоволенні^ з порядків, які існують у нашій країні, то це, звичайно, дитячі баночки супроти того, що було б, якби переміг наш великий ворог. О, ні! За його режиму мені велося
325

К &4ВВВГ*ЧВИШ«<* В*» ДїГ •’ ШІ Cfî»;. 5ГІХ Kami
)èi ÿ$» «И «M’.mà — jprM«we HP»I ^-лйжгвї^аив. ^ШЇТЧЦІГ^. m üv.-ui KKwr’iui HMMt *t олллмр*’ Ляг л йм
MBWiMWi«—»* ~BTi№MB
I^Kt jmmi.iMPMn Яі* аяваДИ1 -^ОШКу **JCb&w >|М*«П»ііВВ ІПМІГГТГГТІ»^^—•— *^М»ДД> ^^‘Жгіп^т;, ..KAl»!№viH ВЕЖ -U!’ S ТІІТТ’Р— д- ^ 4
Ніш іпт—>Г: ,l,É»f,M * Л\’0 -зЬлшг.
Я)МЖВ ^Мі’АикММ
х.-£ ^ ^vx-isS’iik Оия*ь-
И*зг*^*-* i t з.га.г’Ті ї**’?’хі.1жтііг Ишгд^
v.;^ ІПЩГіГ — Оцим ч*.’*ЬЖ- lïn-ÛSE TIBÜ JL.3^
«НІММГЯІ^
ІВяжт і’ * і і «.вигег-в Зчг’Т ;ивй *ж-та^
«к «лі ясацшваяїніиіі—>Ш^ІЦ*‘ІШИ№ — ^ и —
Щ«:гт^іЬ?ж* «ЖЖГГВ І^ЇТШЛ- •■ЮПЇПТ
—М* «; «ае*.
ЯМИПВЯ.)ЬіМвЯ ДЯЕ №ЛД1
ГХХГЯ*^** К^ІГГА К#у»ТЕШІ гїилгсшігі жг)Івшіс& зввлвтмвт.
Г ^ -ї.^ї — г — г ? — ■- : : : ‘ х. ^гясжяыьап ^яаь ЯММ№
М~ ж . ЇЖІ що ■!■ звктшпвь.’і жжмиь і вшвжгсь ■вта«в
Имея % »«: Ък. \ал» ^jpwaBBLî^«»« Кгжіїївгівааяічнк JE «•гаг4 сваввяв глитав жсв*
Мвязгж \r*z- Ливте.
Ä t . ГЬяг*«гг: ієн.
Цддт» «t^c ЗЬ. вммв Іівдюв—■ ввг^.Зв ждввг
ТЬж ІІГІШІ ПШ JT » ЩЩ. Ajgj Т ДГ МИ ІТІ ж ЯЖ.^ЯНВГШ »pni . ДИРЛ—омм.
Іигяпс iv^.jKXL JE аю.Ж8—Лли ми їй
Ш« Оали, Зн,«чм1 п. і гтлша и«йюІ.Іливж?.ташлю два.. « ииі їм ? знез* ішт рвя. Хжвв ВИВЧИВ» Т1Т1ТКГ яавввв. ті ш- кгнші иечшгш msn: «аи:~г rm j^natrz?
вввь яв»—Шгн-лгтжкяява—Ііііиімі—иииік:» яв—
Хля. свитам —_Іл®чввв Ä-ІШ.І*. шмЕЗг. îiikfljK Мы.;каг*1 bt«ежлиінгїїiBw ш ли ■всжгввДмес’ Шіж~ Иш. ячявше ивмигл ■ ни і агліиїм впивв і**1
Мни В. Ш **- ЛЯГ Ж. В Г^інягчш»
ItsBre Звяе як жиг лг ввввг «вав дквчеша Ь» *“г- її—й ■ ви ■ ■■■ її. пі і Ш—■Шамшин— акаш. мгаск- ‘
П ДГЛВГТГ ЛМРІМИІЧ ткг.
т
Vl-в«-* *■ ‘ ‘ с Ічняяфашгі^іюпкяянсканіаі
тт*вр№
)l ^ni fl jf ЗЬм аашдж в ічіпигіі ааашш=нш. Сянжф-
!0М^1
^tfv-v jwinr r.-A rrrr ? -пзд і»гх ілг зшк ж та;
. ;r.~ V. «Г і АТіЗГ ІИІІІЮІУМДПГДГОЦШГ
\ІіХГЖ1Ьл -Г- ^ОШІМЖЯКфЯІІЬг
X X V Hr küät-v вв жежт Mîhl X ипав тв aâr ввввв
t j ^мяяи іЬіМяІпг4жі№^ішипіавпк.ік
—^ct «ии«8 і JIIIBI. Ч ВИШ ДК<П1Д1ИК’ДГ.1ИРД».1нгЭ»1
м WC4t ЦЧПЯ ЛГ ВС ЯГ ШВЕ ШГ ТЖ. ЗИШГП її Ш-
?іг йвниввв-жквв дни юваДаадтнг —їж дм.
^^аямае Кнаг схвб. ягшяшнкж. пввьjm
> Jpvar» ка.’тп%г-сіда«г. яшпив; hz-*3~~ ыагкюг-жясж-
.n ил»г>віг,,г «к« ідг IT*;
)|«ксая«с.3лпвшіжші Ж’жішгин ідаяа»
дИИИ^.1і«гЬ>жяияя ш-жйшвшк им і вйГ
ЗІіжі.Д .iriiifBi ям» ветедвнвг. ДТТІЦ* Ж пяинг дж
^Іім—гугіінпиі гяі ~іввтіідіиимі. жааавжяьвнвя
32б№
Мллсшж’гс- Лівіть. І вадг
М: яі Ііп—ггі і #чзр дзл яв—»ігаоеар—а. Сокг&.
^рвко>
Мжксяжх с- ЛеЕтяюь Лдяана. Лзшинц.
МівіЬі Ншсвк; Івісиїса^яяшяшдці
ТИсиШ здишп Р» J№.-4ifc аьязь Sg дв> дим ва
у—у fur x«diî sa* сг~х їсл. зласнп s Нл.г: -акшт. шв хн
.—ж мш ав Тг яям. лиг як %ш тааяя! Нявя як.
м»яв»іе*. *»в-як.*авг тпшгідгавяі. Ми»дивымю»
яьзф»іс^ЙвРваввавижяФ(«ахх;^ііс^с2шяш: янргякзшов
тгашечещ bi—г иид Иі^діявлліііиві ііііигт,, Мвпвг
ïbœxssivûs: Ьеяиивяпвип.ЛагждяЕЯИйвж;ювс-ДЬу»
JkaBKC мк як
У Я^.,|ВНВ^ВВШШЙ!)івяК^АК!ШШС«>ЯК
ЭМПВ. I — IB I KÉJKTStr Г*.3»С1 вижживдшиввяввивии
ідавгуаі шввюі.
Л жг днвйяхв яс«и Шая: тв»вв%*вт*яс яшав.
■и1 жвятіIV Жад. вшшщюшямжтгаш-їявя
‘ттЬитюхг Ът4шжт*ЯЁ1~ Іуямв адив жжмв^ввижвжв шв
явяв _Zjr Ыяг г ?г:шг Tfinifia Тіпвгвт ипівт»
Авп^: ЖИЖ
Іоіь ж?^- аж жтжівждвшж Дав—ивви Ьгдат^ж.^«жия:ті зшсямкаоі внаоя Івжцраіжиі живліГ Г’ЖвиошД T-ijHîïi. О шшяьлхяшшк вмнжь. а. тав ививня. яв юаижязі ВКЯК ЯВЖЕТЯВ-В. \«в &вии.
LSeerr-i

інтермедія з місяцем (у масках)
Д і в ч и н а. Чи здаля, мацдрівче?
М і с я ц ь. О, здаля. Але я посувався швидко.
Дівчина. Так не пий же води. Вода зашкодить. Місяць. Мені ні. Я Місяць.
Дівчина. То пий з переднього відра. Така при* Здоров будь пивши. »<!
Місяць. Чи з заднього не та сама водиця?
Д і в ч и н а. Я не хочу тебе зневажати, Місяцю.
М і с я ц ь. О, байдуже. Місяця не зневажиш. Хіба не б по мені, що здатен я винести зневагу? ‘ ,И|»
Дівчина. Невже й оком не моргнеш?
Місяць. Дівчино, адже я Місяць.
Д і в ч и н а. То розкажи мені казку.
Місяць. Таж, дівчино, я сам казка.
Дівчина. Справді, я такого ще не бачила.
Місяць. Коси довгі, бачиш, і пухнасті.
Дівчина. Вії пухнасті.
Місяць. Іарний?
Дівчина. Та гарний же.
Місяць. Полюби.
Д і в ч и н а. Де вже тії ненавиди, як того кохання! Місяць. Як у вас кохаються, розкажи.
Дівчина. Беруть повну жменю рути та й за пазуху. А то ще й ромену можна.
Місяць. Вірно. Я й не вмів би так.
Дівчина. Але ж і ти ладний.
М і с я ц ь. У вас тут війна була?
Дівчина. Була, ой була!
Місяць. Тато-ненька живі?
Дівчина. Живі, хвалити Бога. А братик —
Місяць. Що братик?
Дівчина. Покалічило. Руку отак гранатою.
Місяць. Отак?
Д і в ч и н а. До оцього місця.
М і с я ц ь.І багато таких?
Дівчина. Ой багато!
Місяць. Дай’НО ще, дівчино, напитись.
Дівчина. Пий з переднього відра. Здоров будь пивши. Місяць. Спасибі тобі, дівчино. А тут уже поросло. Дівчина. Тут, атож. Тут — ще ні.
Місяць. Ще тут чорно, смаленим пахне.
Дівчина. Дичавиною, попелу повно.
Місяць. А земля?
Дівчина. Що земля! Земля нас усіх вигоїть.
Місяць. І не будбільше війни?
Дівчина. Чула я, договорюються, щоб мир усюди-
328

М і с я ц ь. У мирі добре, дівчино. Мир, холодний І ЧИСТИЙ, це так добре! Ти не зрозумієш того, дівчино. Мені так гірко на
війну завжди.
Дівчина. Ходім до нас у село.
М і с я ц ь. Не можу я, дівчино.
Дівчина.ТаЙчом?
Місяць. Не можу я, дівчино, з тобою селом іти. Кожен би підходив до нас, щоб торкнутись мого плеча. А я не можу того, бо я Місяць.
Д і в ч и н а. А якби я обійняла тебе?
Місяць. Не обіймеш, дівчино, шкода й зусиль.
Д і в ч и н а. А чого ж як ти говориш, то мені наче води ве¬ликі дзюркочуть, і так гарно на душі? Наче сумно. А то й ні.
М і с я ц ь. То добре, дівчино. То дуже добре.
Д і в ч и н а. І, знаєш, як подумаю отак про тебе, то й уся душа наче одразу в три пісні вдарить. Сумний ти. А ладний, ладний.
М і с я ц ь.Чи чула ти колись розмову про Місяць?
Дівчин а.Чула, атож.
Місяць. Так знай же: на Місяць інколи моляться. Я зовсім не потребую того. На Місяць інколи моляться, вбачають у ньому заступника Сонця. Але Сонце є Сонце. Воно має свої великі стежки. Можна його не любити, бо багато хто у тінь тікає, щоб не засмалитись. Або як має хворе серце, пітніє. Як хто. Сам я люблю Сонце. Дуже люблю. Не тому, що воно світить і гріє, ні. Особливим почуттям люблю я його. Та й ти теж любиш Сонце?
Дівчина. Атож.
Місяць. От бач. А! Підківка мені збилась на чоботі. Шко¬да, я й не бачив. Люби, люби Сонце, дівчино. Може, колись ще й ти доживеш до такого дня, коли воно вийде з-за обрію не як звичайно, а трохи спізнившись. Але яке то буде прекрасне спіз¬нення! Ти-бо й не знаєш, на які несподіванки воно здатне. Зов¬сім, як дружина імператора. Ти ще побачиш. Та й взагалі варто спинитися, пождати. На деякий час, може, годі вже йти вперед.
друга днина: навколо гори 1
Звенибудьло. Годі вже йти вперед. Можу тут навіть сісти. Отак. Як би назвати цю долину? Вона не коса і не кругла. Ще подумаю. їсти я, здається, не маю нічого. Так мені і треба. Бо я не голосував за війну і, очевидячки, тим самим допустився злочину супроти переважної більшости. Під теперішню пору переважна більшість не їсть. А що немає для мене нічого пас¬куднішого, як наподоблюватись переважній більшості, то нехай це наподоблення і буде мені заслуженою карою. Я не певен, щоправда, чи у даному випадку моя логіка не кульгає. Але нехай собі. Друга річ, якої абсолютно не зношу, це людсько балака¬нина. З тієї легко зрозумілої причини, що зношу і, навіть можна сказати, дуже шаную власну балаканину. Якщо хто-небудь би тепер до мене —
329

Валентині. Тн що — з цих околиць?
З в е н н б Vд ь л о. Маєш тобі! Ні, я не з цих окази».
До чорти
Валентина. Аг», до чорта? Зараз ти переконаєшся ^ такому регістрі зо мною більше двох хвилин не роаіюаиггу^ч Хочеш переконатись? ‘ ^
З в е н н б уд ьл о- А вас хюа як ЗВУТЬ?
В а л е н т и н а. Проблема не в тому. Мене зовуть» ВННІГЬ.
Валентина.
Звен ибуд ьло. Я чув таке ім’я, здається, у мину*^! сторіччі.
Валентина. Асам ти в якому сторіччі? Звеннбудьло. Коли ви думаєте, що у теперішньо*? | я берка вам з таким ЯЕЄ успіхом довести, що ми у вастщо* сгорічт.
Валентина. Доводь» Але знай: я була вже в усіх випаду
івюхвіравтах. Це гора.
З в е н ■ б у д ьл о. Ще й крем’яна. І пташки в ній гніадеча ліплять.
Валентина. Цього мені і треба. Що ти тут робив?
З в е н и б у д ь л о. Хотів їсти.
Валентина. Починав щось смажити, чи як?
Звен ибуд ьло. №. Боне мав що.
В а л е 5 т и н а. Добре. В мене у кишені є консерви з рога.
З в е н и буд ь л о. З крабів?
Валентина. З раків, дурню. Ти маєш вогонь?
З вен ибуд ьло. Ні. але маю кресалку Ви хіба курите? Валентина. Цс тебе не торсається. Давай сюди. Ну тж І опя Валентина.
З вен ибуд ьло. У такому разі запитання.
Вал енти на. Ну?
Звен ибуд ьло. Коли ви Валентина, то чому ви така я* І лгта гу
Вал енти на. Супроти довжини твого язика я справді» леяька. Супроти розмірів твого розуму я гігантка. Все? Бо нове-
релжаю: я не ЗНОВУ ч>жої балаканини. Визнаю лише свою.
Звенибудьло. Точнісінько так само і я. Визнаю я* свою. У такому разі вибачте.
Валентина. Вибачаю. За віщо?
Звен ибуд ьл ос Зате, що напочатку я послав вас 6у»ДР чорта. Вас вс можна було посилати до чорта, і я каюсь.
Валентина. Дарую. Дай-но мені вогню. Ти маса ов їжа та-
З в е н и б у д ь л о. Мав. але він зламався. В мене звичка 6«*
вкм відганяти мук.
Валент и на. Якраздлятогоі мені його було треба. В <в із тобою дімгногрантіопиа спорід неність. Але ясарнгн набік. пора.
З в е и ■ б у д ьл о. Ще н крем’яна. І з ластівками.
Вал енти на. Але ця гора не має спини.
330

з в Є н М б V д ь л О. А може, тут якраз спина?
Валентина. Добре, тоді вона не має живота. Ти не 5 обходити? ї1* з в с н м б vд ьл о. Я саме збирався так зробили. Валентина. Чудово. Ти підеш зо мною.
ЗвеннбуД ьл о. Дарма праця.
Валентина. Що, ледащо,ти відмовляєшся?
З в е н и б v д ь л о. З вами я готовий на край світе. Але справа у тому, шо я щодо шєї гори збагнув щось.
Валентина. Що ти збагнув?
З в е н и б у д ь л о. З того боку нема доступу.
Валентина. Он що? Паршиво. Доведеться пускатися в долину.
З в е н и б у д ь л о. Для чого ж у долину?
Валентина. Бо там позбирались оті підсвинки. Бачив, нанизу таверна. Я вхоплю когось із них за каворот. і він поважає нам хід на гору
З в е н и 6 у д ь л о. Вам дуже хочеться туди?
Вал єн ти на. У долину?
Звеннбудьло. Ні, нагору?
Валентина. Чи мені хочеться? Конечно. Безсумнівно. Невідклично. Хоч би ця гора і розсипалася сухою гречаною о- шею. я мушу стати на п вершиш.
Звеннбудьло. Коли вже так категорично, то нічого робити. Власне, з моєї істогшоі огиди до всіх категоричних імпе¬ративів я піду з вами. Бо я сьогодні себе караю. Тільки — Валентина. Що тільки? Ти хочеш їсти? Звеннбудьло-У тому уділ кожного граоосо. Але не це мене спиняє. Я стоїчний іраоосо. Раки з вашої кипені для мене все одно, що гола жінка для святого Атонія: ех я зневажаю. Я хочу тільки переконатися, чи справді треба для того, щоб здер¬тися на гору; спершу* пуститися вдалину
В а л е н т и н а. Треба. Довірся моєму авторитетові. Я бачила вже таку свинську гору в Абісшп. Точнісінько так само: нема язівогта і доступу. І запам’ятай сов назавжди: щоб здертися на гор£ спершу зсуваються у далину:
Звеннбудьло. Я переможений. Іду з вами. Допоможіть мені встати.
Валентина Руку! Як тебе звуть?
З в е н и б у д ь л о. Усього лиш Звензюудьзо Валентина МелодійнешіХвалю. 3*еннбчдь.ю.спуску лозину занадто крутий. Тому мені дождеться остм тобі на шию. У той час, як ти обережно сповзатимеш іимщии СИДЖУ— Звеннбудьло. На мадам-смджу? Себто: на голові? Валентина. На сідалнщі, дурню. Ти, отже.,обережно сповзай на сідалнщі і впирайся при тому ногами В|а можливі точки ооертя.
Зве н ибуд ьл о. Доцільно і дотепно. Прошу сдатм. Вале н ти на. З Богом! ВйооІ Звеннбудьло. Н-гага!
331

2
Ус і. І-і-гага! І-і-гого!
Б л е х м а н. Хто ви такі?
Ус і. Ми злочинці.
Б л е х м а н. Брешете. Ви ніщо. Ділу не бувати. Баран-Сокіл. За спокій душі капітана!
Сід Бербедж. До чорта, за спокій! Капітан живий Мері. Ой, поясніть, на милість Божу, боцманові!
Дік Робертс. То вони не про мене, боцмане. У н свій капітан.
Сід Бербедж. Тоді інша справа, сер.
Ус і. І-і-гага! І-і-гого!
Б л е х м а н. Тихо. Слухайте. Слухайте ви, злочинці у м лому і досконала ніщота у сучасному і майбутньому. Я не п ^ люсь, коли скажу: по смерті нашого капітана і генерала, княз**’ володаря ви мене своїм начальником не визнаєте.
Ус і. Ні! Ні! Не визнаємо!
Б л е х м а н. Ні, не помилюсь. Ви всі чудово знаєте, що 3 Вас я найбільш витривалий, найбільш досвідчений і так далі. Ал обрати мене ватажком не дозволить ваше —
В а в и д л о. Свинське підспідця наших незбагненних душ Б л е х м а н. Отож. З мене поганий промовець, ти підказуй Кажу: не відбудеться тут урочиста передача булави, бо й сама булава взагалі десь пропала —
Баран-Сокіл. Свиняче Вухо вкрав.
Свиняче Вухо. Ні, ні, не я вкрав!
Б л е х м а н. Ти або не ти, в усякому разі не відбудеться жод¬них—
В а в и д л о. Церемоній.
Блехман. Отож. Церемоній. Нехай Вавидло тепер ви-голосить некролог, бо я не вмію.
Вавидло. Магарані! Кшатрії! У цей білий-пребілий день, коли ми прикінцевим нашим зойком душевним споминаємо царя царів, цісаря цісарів, незабутнього, невигладного з пам’яті, невитирального з мозкових бганок —
Сід Бербедж.Вінукрав.
Свиняче Вухо. Що я вкрав?
Сід Бербедж. Коцюбу. Чи оту булаву. Он вона стирчить у нього з-під капцана.
Свиняче Вухо. Ой Іосподи ж мій! Поясніть боцманові! Мері. Поясніть йому, капітане Робертсе.
Дік Робертс. Спокійно, боцмане. То не булава.
Мері. То ополоник, украдений у господаря. Тут взагалі анархія, боцмане, щоб ви знали.
Сід Бербедж. А де господар?
Мері. Він у сусідній кімнаті. Він поринув у нікчемство, боцмане.
Сід Бербедж. Тоді інша справа.
Вавидло. Отже, такого, що не витирається з мозкових бганок. Ви бачили, друзі, я не пив, я майже не брав участи у
332

ваших розмовах. Я сидів осторонь. Величну таємничість, якою світиться ночами Карибське море, міг би я тут поставити порів¬нянням із тим станом високої та яскравої тривоги, що охопила тою і, я певен, також і ваші душі ще тоді, о дванадцятій годині пня, коли всіх нас — —
Свиняче Вухо. І головне те, що коли ми князя споми-наємо, то як же гостро усвідомлюємо ми при тому нашу власну ницість, нашу огидність, нашу мерзотність, нашу собачість, на¬шу котячі сть —
Баран- Сокіл. Слухай, Свиняче Вухо, іди ти до біса! Покійний князь казав про тебе, що ти лицемір. Я погоджувався. Але я ніколи не знав, що ти схильний до гризот сумління.
Б л е х м а н. Котися геть! Некролог промовляє Вавидло.
Вавидло. Атож, промовляю я. Отже, тоді, о вагітній фатальним плодом дванадцятій годині білого дня — —
Мері. Шість!
Ус і. Ну?
Мері. Шоста!
Ус і. Невже?
Мері. Збоку іде щось!
Б л е х м а н. Хтось?
Мері. Щось. Одна велика людина. Або дві маленькі.
Баран-Сокіл. Збоку моря?
М е р і. З боку гори. Зсувається.
Свиняче Вухо. Клич господаря!
Мері. Він не вийде. Шкода й говориш.
Б л е х м а н. Забарикадувати двері!
Мері. Пізно —
Ус і. Пані Валентина! О! О!
Б л е х м а н. Володарко! Верхи?
М е р і. У чоловічому убранні?
Ус і. Нехай живе володарка!
Валентина. Ну, так. Мій коник. Любіть його.
Звенибудьло. І-і-гага!
Усі. І-і-гага! І-і-гого!
Валентина. Хто ви такі? Мовчите, песячі душі, вороняче падло, гієни, слимаки, свистуни?
Свиняче Вухо. Володарко, я казав те саме, тільки не так поетично. Вони не вірили.
Валентина. Ти казав? Ти казав? Ти ще передо мною звіту¬ватимеш за сорок вісім тисяч метрів полотна на прапори під час повоєнної демонстрації. Сядь отам, коло ланцюга, і сиди, поки не покличу. Хто у вас старший?
Б л е х м а н. Нема. Мав би бути я.
Баран-Сокіл. Неправда!
Валентина. Ти теж краще помовчи, знаєш? Де ваш Бед- нарський?
Б л е х м а н. Нема Беднарського.
Валентина. Що — невже дуба дав?
Б л е х м а н. Не то що дуба дав, а так-таки все одно що й дав.

Валентина. Кретине, що за синтакса? Кажи ти, Мері
Мері. Ласкава пані, місяць тому князь Беднарсы<ц* прислав листа Баранові*Соколові —
Б л е х м а н. Мені, а не Баранові-Соколові.
Мері. Отже, прислав листа Блехманові з наказом уважатц Його за мертвого.
Валентина. Кого — Блехмана?
Мері. Ні. Себе самого. Його, князя Беднарського, вважати за мертвого.
Валентина. Ага. Дотепно. Пізнаю князя. Дайте мені вогню которийсь. І ви негайно визнали його за мертвого?
Мері. Ні, ласкава пані. Не негайно. Місяць пішов на те щоб пережити новину і до неї призвичаїтись. Допіру сьогодні зібрались уперше для поминок.
Валентина. Уперше? А скільки разів хочете ви справляти тії поминки?
Мері. Приблизно чотири рази. Але ні в якому разі не більше.
Валентина. Я знала, що ви тут мали злетітися для яко¬гось паскудства. Тільки не могла зрозуміти, чому саме тут?
Мері. Щоб видно було море, ласкава пані. І гори. І щоб були моряки.
Валентина. Де ваші моряки?
Мері. Ось.
Валентина. Появіть мені їх.
Дік Робертс. Робертс, мадам. Капітан Дік Робертс, штурман дальньої плавби. Бербедж, Сідней Джон Бербедж, мій боцман.
Сід Бербедж. Чи смію запитати, як вам ідеться, мадам?
Валентина. Дякую. Дайте мені вогню. Можете бути тим часом вільні. Не виключено, що ви мені ще знадобитесь.
Дік Робертс. До послуг, мадам.
Валентина. Гм. Усе цікаво. Але не так, як я думала. Звенибудьло, що скажеш?
Звенибудьло. Перше правило стоїка: не дивуватись. І помітьте: тут повно їстива, а я й натяком не наводив на тему обіду.
Валентина. Слушно. Ціную. Але ми не їстимемо з цими кабанюрами. Нам подадуть вишукані страви. Де господар?
Мері. Його нема, ласкава пані.
Валентина. Собібатько, господар цієї недобитої до-щами діри? Його нема?
Мері. Тобто він є. Але його все одно що нема. Він поринув в остаточне нікчемство. Ми господарюємо без нього.
Валентина. То влаштуй нам із Звенибудьлом обід. Ти знаєш мій смак. Щоб було пиво і палички з тіста. Але Собібатько потрібен мені ще й для інших речей. Покличте мені його, Блехмане.
Б л е х м а н. Він не прийде, володарко. Була б даремна праця по нього ходити.
334

г
„тина, Як-то не прийде! Навіть коли ви скажете,
Валентин«- г
„ю його кличу я?
К е х м а н. Він утратив рештки розуму, які мав. Поняття
итетности стало для нього порожнім звуком. а0Т В а л е н т и н а. Але мені таке аж ніяк не подобається. Що
йоМУ сталось?
Блехман. Він затужив, володарко. Він не прийде, шкода
^ Ж*е н т и н а. Але мені таке абсолютно не подобається. Шакалячі ваші морди так само личать трагедії, як оцьому боц-манові перука маркізи. Та боцман з капітаном чесні люди, я добре бачу. А вас я виведу на рейд, можете бути певні. Що то за така шумеро-вавилонська формула: є, але все одно що нема? Так довго воно не триватиме. Ви мене трохи знаєте. Хто бачив Собібатька востаннє? Ти, Мері?
Блехман. Володарко, з ним підтримує стосунки винят¬ково один Пальтіґ Піґґ.
Валентина. Хто такий? Що за мара?
Блехман. Пальтіґ Піґґ. Отой блідий юнак, що непорушно сидить біля дверей його кімнати.
Баран-Сокіл. Його ще інакше звуть: Пальтіґ Пер. Валентина. То якраще?
Баран-Сокіл. Пальтіґ Пер.
Мері. Ні, Пальтіґ Піґґ.
Валентина. Е, до біса вас усіх! Іей, ти, тютьо!
Пальтіґ П і ґ ґ. То ви до мене, пані?
Валентина. До вас, до вас, ваша ясносте. Може, будете ласкаві взяти в ручки ослінчик, на якому сидите, принести сюди та й сісти отут поруч зо мною?
Пальтіґ Піґґ. Охоче, пані. Ослінчик потім спорохнявіє. Валентина. Коли потім?
Пальтіґ Піґґ. Не знаю. Потім. Може, за сто років. Коли прийде його час.
Валентина. Ви завжди аксіомами говорите, мій янголе, чи тільки тепер?
Мері. Він страшенний песиміст, ласкава пані. Він бачить усі речі відразу вже на їхньому занепаді.
Валентина. Ага. Дуже важлива властивість. Добре, але поки ви сидите коло мене і поки ослінчик під вами ще не розси¬пався, може, будете люб’язні зважити у вашому прозорому моз¬кові одну річ. Саме: дуже, дуже, дуже треба мені бачити вашого Собібатька. Ви ж знаєте його? Товстопузий. Червононосий. Та¬кий, як усі театральні корчмарі. Ну?
Пальтіґ Піґґ. Розумію, пані. Я піду до нього, пані. Потім вони стопчуться.
Валентина. Хто вони?
Пальтіґ Піґґ. Черевики, якими я ступатиму до тієї кім¬нати. Та я все-таки піду туди.
Валентина. Хвалю ваш героїчний фаталізм. З Богом, гайда! Ослінчик можете лишити тут.
335

Пальті г Пі гг. Добре, пані. Я лишу ослінчик. Його
Все
одно кроки» черва.
Валентина. Геніяльно. Але та ке мені вже подобається
ІкЛда. гайда! Обід! Пиво, палички, спаржа а помаранчами
нирки на меду, пудинг а оцтом. — оцет окремо, — боби, раки —
Ні, раки в мене у кишені. Ось маєш, Звенибудьло. їж. Дістаць
собі кинджала, їх відчинити. Пістоля я маю сама.
Ус і. Володарко! ОІ
Валентина. Нічого. Розганяю мух. Бах? Я тепер вок>ю
мухами тільки стрільним порохом. Твоє здоров’я, Звенибудьлої
Пісню мені!
Баран-Сокія. Лаштуйсь! Пробуй голоси!
Ус і. і-і-гага! 1-і-гого!
Музика. ЗИ видобувають з-під плащів маски. Маски на місці посів мають
револьверові цівки. Урочистий спів па песть Валентини.
Ба ран-Сокіл. Свиняче Вухо. Усі.
Баран-Сокіл. В а в и д л о.
Усі.
Мері (босом). Усі.
Валентина з Білих Скель,
гарцювала на коні
вибриком чвалом вибриком чвалом
вибриком чвалом вибриком чвалом
і ще раз вибриком
хай сюди приходить шейх
хай приходить сам султан
я йому вріжу я йому вріжу
усю його красу
усю його красу
його бороду густу
ти шейху так і знай
ти шейху так і знай
го-ля!
Валентина. Гай-гай! Дуже старовинна пісня. Звенибудь-
ло, ти її слухай. Сто років. Двісті років. Коли з мене було ще
зовсім дівчисько.
так гукнув з балкону шейх
руки короткі руки короткі
руки короткі руки короткі
не вхопиш бороду
я її ростив плекав
цілих років п’ятдесят
бритви не знає ножиць не знає
славетна борода
славетна борода
наче щітка прегуста
тож ліпше не скачи
тож ліпше не скачи
го-ля!
Звенибудьло. Зворушлива пісня. Промкненна пісня. Валентина. їж, Звенибудьло. їж. Під цю пісню добре мріяти. Звичайно, воно все не так було. Але слухай. Ще є третя строфа.
Свиняче Вухо. Усі.
Баран-Сокіл. В а в и д л о.
Усі.
Мері (босом.). Усі.
336

Мері (басам). Усі.

Усі.
Вавидло.
Усі.
Баран-Сокіл.
наша пташка з Білих Скель
як не скочить на чепрак
зльоту рукою зльоту рукою
зльоту рукою зльоту рукою
торкнула бороду
та й розкішна ж борода
і пухната і шорстка
різати шкода шейху славетний
помиримось мерщій
помиримось мерщій
на пошану бороди
у гості мене клич
у гості мене клич
го-ля!
Валентина. Браво, дітки! У моїй душі розцвіла шипшина. Либонь, я трошки люблю вас, дітки. Скільки ми з вами прожи-ли! Сто років. Двісті років. Так давно-давно. Ви були колись кращі, дотепніші. Звичайно, все було не так, як співається у пісні. Інші проміжки часу між доторком до бороди та гостю-ванням у шейха. Багато пласкіше. І багато, багато краще. Де ваш Ведмідь? Де Красьбина? Де Бульвик? Де, нарешті, ваш Бед- нарський? Усе-таки був щось! Коли він вас покинув?
Б л е х м а н. Рік тому.
Вави дл о. Два.
Баран-Сокіл. Дурниці! Усього місяць тому.
Мері. Звичайно. Місяць тому був від нього лист.
Валентина. Ой, у тому ж і вся річ! Воно було тільки вчо¬ра, минулої днини. Ви втратили великий, величезний час. Нам кожному від тридцяти до сорок років. Старше сорок нема, а я наймолодша. Або ж — один суцільний підступ над нами! Ми грає¬мо театр. Сьогодні ми лише у другій днині. А скільки за той час відбулося! І то такого, що нас усіх сюди докупи знов звело. Як воно зветься ваша таверна?
Мері. «Під чотирма вітрами».
Сід Бербедж. Краще: «Під трьома чортами».
Мері. Боцмане! Капітане, поясніть боцманові.
Валентина. «Під чотирма вітрами». «Під трьома чор* тами». Як воно все давно було! Кричали браво і співали баладу про моряка імперії. Текст її бозна й коли загублено. Ніхто не
Мері. Ви плачете, ласкава пані?
Ус і. Володарка плаче!
Валентина. Звенибудьло, чи ти хоч наївся? Йдіть ви всі до біса! Котра година? Дайте мені вогню. «Під чотирма вітрами»! Собібатько сидить у кімнаті, «Під чотирма вітрами». Чи той уже прийшов від нього? Дайте розглядітись. Я ще не з усіма вами знайома. Що то за мовчазна дівчина? Вона не п’є і не співає.
Мері. Вона божевільна, ласкава пані. Вона сидить тут днями.
пам’ятає. Боцман ніяк не міг зрозуміти. Йому пояснювали. І взагалі.
22 — 3-1042
337

Валентина. Давно?
Мері. Рік. Два.
В а л е н т и н а. Клич її сюди. Маю непереможний пот божевільних. 14 Ао
Мері. Арівано! Іди сюди, Арівано!
В а л е и т и н а. А ви собі йдіть до лиха. Я розважав, сама. И%
М і м і. Ви кликали мене, пані?
Валентина. Сідай отут, на ослінчик. Він поки щ0 розсиплеться. Чс
М і м і. Я не боюсь, пані.
Валентина. Ми бачилися з тобою коли-небудь?
Мімі. Наскільки пригадую, ні, пані.
Валентина. Ти відповідаєш, як вишколена секретап Я не люблю такого. Але ти і не божевільна. Хто-хто, а я на т речі маю битий нюх. К|
М і м і. Ви маєте слушність в обох випадках. Я не божевілі і я була секретаркою.
Валентина. Ого! Звенибудьло, слухай. Стривай-но -твоє ім’я?
Мімі. Арівана.
Валентина. Арівана — — Арівана — —
М і м і. Я сама дала собі таке ім’я.
Валентина. Усе в порядку. Вже знаю, хто ти. Твоє ім’я стоїть у листі від людини, яку я —
М і м і. Ви знали його?
Валентина. Звенибудьло, пильно стеж за виразом мого обличчя. Коли б він міг привернути увагу господарів, дай мені знак.
Звенибудьло. Вони гуляють у карти.
Валентина. Усе одно стеж. Смійся, щоб здавалося, що ми верземо нісенітниці.
Звенибудьло. Для того не треба сміятися, бо ми це справді робимо. Проте — і-і-гага!
Ус і. І-і-гага! І-і-гого!
Валентина. Добре. Тебе цікавить, чи я його знала. Я бачу, він для тебе — все на світі. Для нього ти тут сидиш. Для нього ти живеш. Я вгадала?
Мімі. Так.
Валентина. Усе в порядку. Він сидить на скелі — у печері абощо?
М і м і. Ви знаєте правду.
Валентина. Звенибудьло, чуєш? Він сидить на скелі, яка не має живота. Ти носиш йому їсти?
Мімі. Ні. Він не бере в мене нічого.
Валентина. Ах, справді. Відлюдників годують пташки небесні. Але ти єдина, з ким він має будь-які взаємини?
Мімі. Так. Це якраз так.
В а л е н т и н а. Ви мусите голосно кричати одне до одного, бо там добре високо?
338

V
мім«- Там висока і чиста луна.
Валентина. Ага. Тоді добре. Отже, доступу туди нема.
залежить тільки під його волі, так? Сам він туди •Щавея — — Добре, це не грає ролі. Але щоб дістатись до нього, високу тичку або драбину, так?
Мімі. Ніяка тичка, ніяка драбина не допоможе. Якщо він
звісить вам мотузяну драбину, що її має — — Н Валентина. Так він має мотузяну драбину?
Мімі. Білу мотузяну драбину з твердими дубовими кілками, щоб на них ставити ноги.
Валентина. Чарівно. Бачу цю драбину пластично. Я вже полюбила цю драбину. Вона пахне кокосом, чи не так? Мене -ивує, що ти так охоче розповідаєш. Ти повинна б робити
таємницю.
Мімі. Нащо? Тут і так усі знають, що він нікому не звісить драбину. А розмовлятиме тільки зо мною.
Валентина. Почекай. Хто то всі, які знають про нього і про тебе?
Мімі. Усі. Собібатько, господар. Мері. Оті панове, які хочуть сьогодні його бачити.
Валентина. Он воно що! Звенибудьло, як зміниться мій вираз обличчя, голосно іржи. Добре. А для якого, з дозволу спитати, розсобачого бісового батька треба отим панам його бачити?
Мімі. Це мені невідомо. Вони кажуть, що мають його спо¬вістити про щось важливе. Щось, від чого залежить його життя.
Валентина. Ой, а це вже мені знов аж ніяк не подоба-ється. Чи в тебе є сірники?
Мімі. Ні, на жаль.
Звенибудьло. Будь ласка, кресалку.
Валентина. Я знала, що тут щось не те. Але вони так май¬стерно замаскувалися, що я і справді повірила в їхнє знікчем- ніння. Стривай. Чого вони мені казали, що ти божевільна?
М і м і. Я не знаю того, пані.
Валентина. І ти не маєш ніякої підозри? Згадай-но, коли вони говорили з тобою, чи не було в їхній мові і рухах чогось, із чого б ти виснувала, мовляв, вони мають тебе за не всі дома? Ти з ким з них розмовляла?
Мімі. Тільки з Мері. Ще трохи з Собібатьком, господарем. Я відразу, коли оселилась тут, їй розповіла усе. Ні, я не помітила.
Валентина. І якраз саме вона сказала мені, що ти не в порядку!
М і м і. Я теж того не розумію, пані.
Валентина. Як вони сюди посходились?
Мімі. Поодинці. Лише ті двоє, моряки, прийшли разом. Он там їхня шхуна.
Валентина. Так. Так. Так. Але коли вони хочуть його ба¬чити, і ти не робиш таємниці, то на якого дідька вони чекають? Чому не йдуть тепер, цієї хвилини?
Мімі. Вони справді чекають на когось. Він був тут уранці і має ще прийти. Тоді підемо усі разом.
22
339

В іі Л г м т и к а. ‘Годі останній гвинтик. Ти не пам’ятаєш .івллн того, що мас прийти? ,||(
Мімі. Вони його називали — — Я пам’ятала. Якось, що було «мокро». Якось так. ,Кі
Валентина. Мокро? Ш. Мокро, кажеш? IV*. Що — _ пеона?
Мімі. ‘Пік, мені здається, кінчається на «мокро».
Валентина. Він куций, гладенький, цей чоловік? їй.
* 1Т«ЦЇ
СПИІІНЧІ ОЧІЩІ і тонес енькі вусикиг
Мімі. Так, Загадом так.
Валентин а. Він зветься — Тормокро?
Мімі. ОсьІ Точнісінько так.
Валентина. Звеиибудьло, що в мене на обличчі?
З не и и б уд ьл о. (‘покій і владичність Атеи и-зв итяжи 11 і
Валентина. Але тоді це з такої опери, що навіть і я не мала підозри. Нсміренний океан ііайфеїюмемалыіішого сукиц. сннства. Іормокро! Т\ір, з яким я зустрічалася всього раз ца житті. Але того цілком досить, щоб не забути про нього всю решту життя. І він має тут з’явитися власного персоною? Ве-ликий Єгово, обертом очі підуть, коли думати про нсзвіданість шляхів твоїх! Чи ти чуєш, Звеиибудьло, фаховий грасіосо? А я фахова змовниця, я так легко піддалась на їхні солоденькі співи! Ще й розрюмсалася! Звеиибудьло, вмить назад усі ласкаві слова на їхню адресу. Паршивці, що їм повідстрілговати ноги, як му¬хам. Ти за фахом повинен бути великим справедливцем. Уяви собі, що я могутня світу сього, а ти мені правду тнеш у вічі. Кажи: можна бажати їм пропаду?
Звенибудьло. Залежно від того, як на таку справу по-дивляться вони самі.
Валентина. Гаразд. Я тебе охоче вислухаю, приятелю, але іншим часом. Ьо в цю врочисту хвилину тільки: град, мор, чума, землетрус, повідь на них і все далі в тому ж дусі. 1 ти, Аріваио, нічого не знаєш?
Мімі. Я, власне, дуже здивована, пані. Коли б ви мені пояснили — —
Валенти на. Я поясню. Я поясню. Вони мовили правду, ідеться про життя. Ідеться про життя великої людини. Вони найманці і слуги иаймерзеннішої змови, яка існувала від створення світу.
Мімі. Вони хочуть його вбити?
Валентина. Глянь мені в очі. Бачиш мене?
Мімі. Так. Бачу.
В а л е и т и н а. Я хочу повернути твого героя людям. От і
все.
Мімі. Людям? Отже, і мені?
Валентина. Ні. Тобі ні. Ми доходимо кульмінації, Арі* ваио. Коли я збуджена, Арівано, я не вмію передавати словами таких тонкощів. Слів у мене тоді менше, ніж нюху тії дотику. Тим-то просто і кажи мені: чи ти спроможна повірити, що я така жінка, якій ти повинна поступитися місцем? Не відразу від*
340

• . й Зваж. Наважся. Чи спроможна ти повірити, що я та П?ПІТ яка мала б сидіти тут замість тебе? Зважуй же. А я курн-ому. Дай мені вогню. Звенибудьло.
ТИ І и е и и б уд ь л о. Будь ласка, кресалку. Прошу пробачення.
• я до глядачів говорю. Поки вона думатиме, я хочу скориста- , з часу для маленького, так би мовити, кредо. Чужа бала- нина, якої я наслухався по грудобрюшну перетинку, вперше на житті принесла мені користь. Я виніс переконання, що всі вони намірені втягнути велику людину в брудну історію. Тим часом до великих людей, які сидять по горах і не втручаються у земні справи, я маю симпатію. Крім того, володарці до послуг я віддався нещиро. Цілковито нещиро. То тепер я йду і виконаю свою місію. Увага. Я непомітно зникаю. Сумління мене за те аж ніяк не мучить.
Валентина. Надумала?
Мімі. Так.
В а л е н т и н а. Ти розумієш, що я його в тебе не для себе відбираю?
Мімі. ТЬк.
Валентин а.Ти розумієш, що я на твоєму місці тут і хви* лини не висиділа б? Маю люту огиду до відлюдництва, стра- стотерпництва і подібних забав. Але і твоя місія — не тут бути. Ти не повинна його любити для себе. Інакше я помилилася в тобі. І тоді йди собі під три чорти. Розумієш?
Мімі. Спершу я того не розуміла. Тепер розумію. Валентина. Арівана — це зміст, розумієш? Не порожній звук, а зміст. Чи хочеш ти почати нове життя? Цілком нове жит¬тя? Чи знаєш ти, що таке жінка з леґенди? Дуже приємна річ бути жінкою з легенди. Воно наче крила тобі дає, серпанок, ти стаєш хмаринкою і все у такому роді. А разом з тим ти плоть, сильно запашна плоть. Розумієш? Одне питання. Воно нескром* не, пробач. Ти скільки разів з ним була?
Мімі. Один тільки раз.
Валентина. Дуже добре. Дуже личить до леґенди. Це тоді, після чого його дружина задушила себе шнурком?
Мімі. Вона не була йому дружиною.
Валентина. Не грає ролі. Важить те, що тут усе для тебе козирі. То як — почнеш усе спочатку?
Мімі. Добре.
Вале н т и н а. Тоді мерщій кажи мені умовний знак. Мімі. Умовний знак?
Вален т и н а. Адже ми обмінюємося вінцями на наших головах.
Мімі. Він відкликається на мій голос: «я тут!» Валентина. Чудово. Поклич мені стиха моряків. Ти по-їдеш з ними.
Мімі. Моряків? Капітан надзвичайно милий. У нього ясні
очі.
Валентина. І Іодобиється він тобі?
М і м і. Я не знаю.
8*1

Валентина. Клич обох сюди. Л все беру в свої руки і І Я вмію ще складніших штук, щоб ти це знала. Коли я почи**1’ І то цілковито не знаю, з якого кінця наступить розв’язка І коли я імпровізуватиму, ні на що не дивуйся. Віриш мені? * І
Мімі. Без сумніву. Без тіні сумніву.
Валентина. Прощавай. І на все життя запам’ят Арівана — не тільки вигадане ім’я. Арівана — це зміст. Катай моряків. Галльо!
М е р і. І ласкава пані?
Валентин а. Де той — — Пальтіґ? Ще не приходив?
Мері. Ні. Він ще у тій кімнаті.
Валентина. Вам цікаво без мене?
Б л е х м а н. Володарко, ми ріжемося в карти.
Валентина. Рідкісний збіг. Мені теж цікаво бе-г Іржіть! Вас
Ус і. 1-і-гага! І-і-гого!
Дік Робертс. Мадам бажали з нами говорити?
Валентина. Атож. Якого роду вантаж, капітане, ви маєте везти?
Дік Робертс. Просту дерев’яну скриньку, мадам. Он вона стоїть у кутку.
Валентина. Утеперішньомустані?
Дік Робертс. Ні, мадам, її мали наповнити.
Валентина. Ідеться, певна річ, про контрабанду?
Дік Робертс. Я сам такої думки. Але контрабанда особ-ливого роду. Бо на віддалі сорок миль звідси ми повинні скинути скриньку в море.
Валентин а.Чудово. В якому напрямі ви маєте їхати?
Дік Робертс.Зюйд-зюйд-вест, мадам.
Валентина. І скільки ви маєте одержати за труд?
Дік Робертс. Двісті п’ятдесят, мадам.
Валентина. Чудово, краще не треба. Ви одержите дві ти-сячі п’ятсот і поїдете у тому самому напрямі. Але без скриньки.
Дік Робертс.Єсть,мадам.
Валентина. Замість скриньки ви повезете живу людину. Дівчину.
Дік Робертс. Єсть, мадам.
Валентина. Дівчину ні в якому разі не треба скидати у море. Навпаки, її треба всіляко берегти. Дівчину слід висадити на суходіл, скоро вона висловить про те бажання. Але не виключено, що вона не висловить такого бажання. І то вже залежить від вас, капітане.
Дік Робертс. Єсть, мадам. Чи будуть ще розпорядження, мадам?
Валентина. Ага! Ви відпливаєте відразу по тому, як ми всі звідси вирушимо. Кожного, хто б з’явився сюди після того, варто в ту саму мить зв’язати. Зате додаткова нагорода: п’ятсот. Разом три тисячі. Досить?
Дік Робертс. Я людина скромна, мадам. Так само скромна людина мій боцман. Додаткової нагороди ми могли б і не брати.
342

Бербедж. Прошу вибачення, сер. Боротьба з тим, ба зв’язати, може бути затяжна і небезпечна для життя. *°Г°]іал енти н а. Авжеж, авжеж, боцмане. Я щиро раджу
,«ти додаткову нагороду.
С і Д Бербедж. Ми і так раді служити вам, мадам. Сильну у маЮ я проти отієї швабри, що сховала коцюбу під свій
н Але боротьба справді може бути затяжна і небезпечна ЇЇГжитгя. Прошу вибачення, сер.
Ус і. Пальтіґ Піїт. Повертається Пальтіґ Піїті
Валентина. Сонечко моїх очей! Моя морквочко і мій іиуркотику! Ви повертаєтесь від вашого і мого господаря. Нам буде дарована ласка узріти його іскристі очі. Або ж нам і далі показуватимуть крізь дошки його звитяжну спину. Го-ля, лист?
Пальтіґ Піґґ. Він передав вам листа, пані.
Валентина. Чи переказував він щось на словах?
Пальтіґ Піґґ. Він казав дуже багато, але ввесь час на одну тему. Він казав, що його особиста смерть не здається вже йому страшною. І він передав ось листа. Потім він пожовкне.
Валентина. Хто — господар?
Пальтіґ П і ґ ґ. Ні, лист. Господар, можливо, зблідне.
Валентина. Повірю у що завгодно, тільки не в те, що Собібатько зблідне колись. Він і до раю піде буряково офарблений. От і в листі він пише, що йому все пахне червоним. Більш нічого не написано.
Пальтіґ Піґґ. Так воно, мабуть, повинно бути.
Валентина. Здається, серед нас тут він єдина порядна людина. Але до біса оцінки. Слухайте, ви, колишні злочинці і нинішні офірні ягнятка! Скидайте ваші свинські маски. Ски¬дайте, бо я вже граю відкрито. Ну? Визвірились на мене? Може, ще раз розповісте, мовляв, діла не буде?
Ус і. Володарко! О!
Валентина. І ви, паршивці, могли собі уявити, що існує на світі діло, в якому берете участь ви, але не беру участи я? Чи, може, скажете мені, мовляв, потребуєте доказів?
Ус і. Володарко! О?
Б л е х м а н. Володарко! О?
Валентина. Сучий сину! На доказ одне тільки слово: Тормокро!
Б л е х м а н. Володарко! Того цілком досить.
Валентина. Що? Не соромно?
Усі. С Поромно! Нам усім соромно!
Валентина. А могла ж я вас іще довше брати на муху. Ви ні на що не придатні. Скринька стоїть у кутку на очу.
Ус і. Володарко! О!
Валентина. Свиняче Вухо не вміє заховати під куртиною ручного скоростріла. Давай його сюди! Не достоїн ти з ним обходитись.
Ус і. О! Володарко!
Валентина. Так слухайте. Тормокро не прийде. Замість Тормокро прийшла я. Командую ділом я.
343

Ус і. Исхай жипс Валентина, наша королева!
В а л с и т и и д. «Не псі дома» дівчина лишається тут п знак. Я здираюсь перша. Мій свист згори означатим драбина до ваших послуг. Тоді не ловіть гав. Звенибудьд0*. ] Звенибуділо? Де І
Мері. Його ніде нема, ласкава пані.
Валентина. Ага, зраднику! Ти втік? До відома п зрадників караю я сама. Що воно означає, спитайтсс Свинячого Вуха. У
Свиняче Вухо. Нехай живе Валентина, наша королей Ус і. Нехай живе Валентина, наша королева! ‘,1*
В а л е н т и н а. Келихи! Пісню менії Б а р а н — С о к і л. Лаштуйсь! Пробуй голосні Ус і. І-і-гага! І-і-гого!
Музика, Пантоміма. Урочистий спів па честь Валентини: слів не чути, юлоси веде сама оркестра. Валентину несуть на руках.
Потім рухи всіх уповільнюються, стають підкислено поважні
Мері. Як? ‘Гїі прийшов?
Тор мокро. Стоп! Що таке? Нічого не розумію. Мері вони сюди вислали Валентину — Ой! Вона йде з ними! Катастрофа! Панночко, ви тут? Ви ще тут? Повна катастрофа!
Сід Бербедж. Чи не здається вам, сер, що ця швабра занадто метушиться?
Дік Робертс. Я знаю тільки одне: він прийшов пізніше. Сід Бербедж. Єсть, сер. Іей,ти!
То р м о к ро. Я?
Сід Бербедж. Ти, ти. Ану йди сюди!
Тормокро. Що ви робите? Ой! Мері, ти повія — Біжи за ними! Скажи, що Валентина — — Ой! Ой-ой!
Дік Робертс. Мері, мені дуже прикро. У моїй інструкції, щоправда, сказано лише про тих, хто прийдуть пізніше. Але я гадаю, що не помилюсь, коли поширю виконання інструкції на тих, хто бігтимуть навздогін.
Мері. Капітане! Безсовісно! Щоб вас — Ой! Ой-ой!
Дік Робертс. Нічого, все в порядку. Я гадаю, боцмане, їм добре буде сидіти поруч. Панночко, якщо я не помиляюсь, ви —
М і м і. У вас дуже мила усмішка, капітане. Чи ви все у житті робите з такою усмішкою?
Дік Робертс. Море і сонце, панночко, море і сонце. Перед нами велика подорож. Боцмане!
Сід Бербедж.Єсть,сер.
П а л ьт і ґ П і г ґ. До побачення. Потім сонце зайде, і море наскрізь пройметься темрявою. Ви вже можете вийти, госпо¬дарю. Правда, гарно тут?
Собібатько. Я завжди казав: Валентина — велика жінка. Дуже, дуже добре буде, коли вона його врятує. Він молиться за народ, а я таки належу до народу. Я — ого-гої Ого-го, яі Питання було, хто краще вдасть нікчемство. Я вдав краще. Ви повірили. А чого, спитати б? А того, що коли ви вдавали, то думали
344

танку: ми нікчемні, ми нікчемні, ми нікчемні. А я — ні. (5сЗПеРсС со£і тим часом думав: я — ого-гої Бо я господар Со*
Я Ра0ї^’ саМ собі батько, щоб ви знали. Від мене, від мене все 0іб»гьк » Иаиово, щоб ви знали. Ну от, а вас, бачте, прив’я- П°ЧИТай що-добре гак? Недобре, кажу я, Собібатько, недобре. |І*І буде далі, га, Мері, дівко непутяща?
Мері* Мамм — — Мамм — —
То р м о к р о. Мумм — — Мумм — —
Собібатько. Отож-бо і є. Я тобі завжди казав. Ну, і що буде далі?
Пал ьтіґ Пі ґґ. Потім він піде димом.
Собібатько. Він?
Пал ьтіг Піґґ. Тютюн.
Собібатько. Що то за тютюн?
П а л ьт і ґ Піґґ. Тютюн. Можливо, оці двоє покохають тут одне одного. Навчені журним досвідом, вони, можливо, від-чують потяг до усамотненого життя на лоні природи. В них мо-жуть бути діти. Усі вони разом розводитимуть на лоні природи тютюн. Тютюн люди куритимуть. Тютюн ітиме димом. Зви¬чайно, тільки в тому випадкові, якщо вони відчують потяг до усамотненого життя на лоні природи.
З
Максиму с. — до усамотненого життя на лоні природи. Але невже Ти думаєш, мовляв, я хочу всіх тут бачити поруч із собою? Ти бачиш мене наскрізь. Я не хочу всіх зробити від-людниками 1 Для того я тут, щоб Ти бачив мене над усіма щоден¬ними ділами.
Музика.
Глибоченний! Бездонний! Я міг би Тебе тільки дотикатись, більш нічого. Але може бути так, що до вінка Твоїх намірів по-трібна моя струнка думка. Тому я плету її струнко. Ти знаєш: крім мене цього ніхто не робить. Або майже ніхто. Послухай мене.
Музика.
Послухай мене. Я поклав на себе неміренну відповідаль¬ність. Я думаю, безперестання думаю про тих, у чиїх руках доля світу. Але що я можу сам? Ти, Ти дай сили моїй думці! Дай їй такої сили, щоб ті, про кого я думаю, раптом відчули, що я про них думаю. Нехай моя думка збудить когось, хто так само, як я, бачить навислу загрозу, але має спромогу її відвернути. Бо якщо того не зробить людина, то ні для чого було творити світ люд¬ський. Тут уже чисто спортивне питання. Було багато жахів, але і світлого скільки ж було! І якщо людям не вистачає оста-точної переконаности, що вони повинні жити, то тоді хоча б із самої амбіції! Хіба не досить амбіції, коли про амбіцію як слід подумати, хіба не досить амбіції можна призбирати, щоб вивер¬шувати цей світ повільно, насолоджуючись повільним темпом високого вивершування? Хіба не досить амбіції, самої амбіції,
345

Щоб не дати всьому урватися раптово, з-за дітвацького вип» сь ПР° Щ° я думаю. Ти бачиш. Послухай мене. ‘
Музика.
Чи я перед Тобою чистий? Я зробив те, чого ніхто або м же ніхто не робить. Ти знаєш. Послухай же мене. Я не бда ^ Тебе про тих, хто чисті невіданням своїм. Ті і так будуть Га,° сенні. Ні, молю Тебе за тих нечисленних, хто так свій гріх з?8 нули, як я. Молю за тих, хто єдино спроможні будувати царс раі4 Твоє на землі. Бо інакше ні для чого було творити світ людський
Музика.
Я вірю в Тебе, величезний. Я вірю, що тільки я маю прав звертатися до Тебе, я і мені подібні. Такі, що не вдаються д0 посередництва ані олтарів, ані дзвонів, ані пахощів. Я і мені подібні. Я вірю в Тебе як у свою особисту відповідальність. Бо як інакше можу вірити я, людина? Скажи. Ти бачиш мене. Звенибудьло. Я теж бачу.
М а к с и м у с. Як же воно тяжко відриватися від думки про Тебе! Хвилина та втрачена для мене, коли моя воля не вплі¬тається у Твою. Чоловіче, хто ти такий і чого тобі треба?
Звенибудьло.Особливого нічого. Я міг би сказати: я прийшов врятувати тебе, велика людино. Ні, не люблю таких фраз. І можеш не звішувати мені своєї мотузяної драбини. Максимус. Ти чув мою молитву?
Звенибудьло.Я чув, як ти промовляв сам перед собою.
М а к с и м у с. Ти не віриш у мою щирість?
Звенибудьло. Чом би й ні! Коли людина милується на красу своїх зубів перед дзеркалом, і їй хочеться, щоб ще рівніші, щоб ще біліші були вони, то вона це робить щиро. Зовсім щиро.
Максимус. Чи не гадаєш ти, що я якраз для тебе тут так довго вишколювався? Мовляв, знав, що ти одного разу прийдеш мене підслухати?
З в е н и б уд ь л о. Ні. Я так не гадаю. Але луна тут справді гучна.
Максимус. Запевняю тебе: луна людної площі, коли про¬мовляють з балкона, стократ гучніша.
Звенибудьло. Бачиш, виголоски роздратування у твоїх словах найкраще свідчать за те, що ти сам у собі неспокійний. Але то ще найліпший вихід із становища. І я зовсім не хочу винуватити тебе у лицемірстві. Чи ти з бородою?
Максимус. Так.
Звенибудьло. От бач. Усе-таки маска.
Максимус. Але я просто не маю чим тут голитись. Звенибудьло. Літак, що скинув тебе туди, міг разом з тобою пустити на парашуті прилад до гоління. Та кажу ж: то ще найліпший вихід із становища.
Максимус. Такти гадаєш — —
Звенибудьло. Звичайно. Найліпше тобі лишитись отам-о на твоїй горі довіку. Я чув, аякже, твої промови з балкона.
346

Максиму с. Вони були огидні, чи не так?
Звенибудьло. Вони не були такі вже огидні. Бувають —
гірші. Проте—
М а к с и м у с. Ти знаєш про мій гріх?
Звенибудьло. Я чув щось таке. Але я не надаю тому зна-чення. Бач, я сам з диваків. Я охоче теж залишився б отак-о си¬діти. Але в мене не буде діла. Для мене камінь — камінь. Ти щасливіший від мене, бо ти бачиш у камені образ.
Максиму с. Ось тобі драбина. Ти мені подобаєшся. Звенибудьло. Я скористуюся з неї лише у крайній потребі. Хоч цілком імовірно, що крайня потреба настане.
Мені, як і тобі, загрожує небезпека.
Максиму с. Небезпека? З тотожного джерела?
Звенибудьло. Атож. З боку маленької двоногої жінки. Максимус. За все моє довжелезне життя ще ні разу не бачив я четвероногої.
Звенибудьло. Я теж. Але ця особливо двонога.
Максиму с. І щевона хоче від мене — — від нас із тобою? Звенибудьло. Скажи мені, що б ти зробив, якби тебе знов захотіли жбурнути у так званий вир життя?
Максиму с. Посміявся б, і тільки.
Звенибудьло. З нею трудно посміятись і тільки. Смерч
і ураган, утілена чума, ще й до того страшенно гарненька на виду. Ні в якому разі не піддавайся. Я пробував опертись. Мені не пощастило. Я врятувався тільки втечею. І то ще не знати, чи врятувався.
Максиму с. Так здирайся сюди до мене. У моєму житті не вистачало одного песиміста.
Звенибудьло. Хто тобі казав, що я песиміст? Нічого схо¬жого. Я бачив сьогодні автентичного песиміста. Я перекона-ний, що зовсім до нього не подібний. Так. Крайня потреба на-ближається. Вона чвалає по горі на повний віддих. Я йду до тебе. Максимус. Тримайся міцніше!
В а л е н т и н а. Я тут!
Максимус. ЦеАрівана.
Звенибудьло. Ні в якому разі не Арівана! Ні в якому разі не звішуй драбину!
Валентина. Твоя гора знизу має замислений вигляд.
Отакі собі клапті хмар, і взагалі.
Максиму с. Якщо ти не Арівана, то я й не подумаю з тобою розмовляти.
Валентина. Даремно. Арівана передала мені прерога¬тиви. Твоїм життям тепер опікуюсь я.
Максиму с. Я нікому не давав уповноважень.
Валентина. Річ ясна, що так ми ні до чого не дого-воримось. Але коли ти думаєш, я буду тут стояти і співати тобі серенаду, то знай: не на таку наскочив! Якби йшлося про твоє життя, сиди собі там, про мене, скільки влізе. Та нехай тобі буде відомо: я Валентина. Я агентка великої змови. Велика змова ухвалилатебе кликати на найвищий пост у суспільстві. Оті все.
347

Підеш чи ні? Мовчиш? Не віриш? Кажи, бо мені вже почин набридати. Мовчиш? Ну, що ж. Мовчати — річ дотепна. А осо& ливо, коли дотепність високо плекають у самоті. Але май увазі: вони всі у дикому захваті від твоїх колишніх промов про«? війни. Не віриш? І захват зростає. З дня на день. Смію тек запевнити: в їхньому колі захват підогріває легендарна відд^* від дійсно сказаного. Я уповноважена тебе про те сповістити
Звенибудьло. Мовчи!
Максиму с. Ні, нехай скажу. Я хочу, щоб панувала загальн справедливість. Це передумова.
Валентина. Ой Боженьку мій, та чи мені не все одної Нехай собі панує. Яке мені до того діло, подумай сам! А втім наскільки я розумію, вони хочуть щось таке встругнути з за¬гальною справедливістю. Вони хочуть її з примітивного стану звести у — — Як то вони кажуть? Звести у стан звисочений, чи щось таке. Я мало розбираюся в таких відносинах, тим і не можу як слід переказати. Але щось у такому дусі. Вони кажуть, ви¬зволена фізична праця — річ самозрозуміла. Але вони ще хочуть щоб визволена фізична праця не поневолювала мозок, чи якось так. Щось у такому дусі. Вони себе так і називають: велика змова інтелектуалів. Вони кажуть, коли кожна людина буде здана сама на себе, тобто свобідна—Розумієш чи ні? Свобідна, зовсім сво* бідна — розумієш? Так от, коли буде свобідна, то хтось усе-таки мовляв, повинен будувати міста, храми, шляхи і греблі.
Максимус. Вони інженери, чи як?
Валентина. Там є усякі між ними. Найголовніше те, що вони хочуть здобути владу над усіма джерелами енергії. Щоб тих джерел не торкнулася чиясь сваволя. Наприклад, моя. От. Щось у такому роді. Підеш?
Звенибудьло. Ні в якому разі!
М а к с и м у с. Ні. Не піду. Я проти державного будівництва.
Валентина. Власне, власне. Вони хочуть замінити собою державу. Ідеться про весь світ, наскільки я розумію. Підеш чи ні?
Максимус. Ні.
Валентина. Ще ні? Доки мені панькатися з тобою! От увірветься терпець, та й кину все к чорту. Але слухай. Може, ти думаєш, вони послали мене спокусити тебе жіночим чаром абощо? Так тоді спробуй. Тільки наперед кажу: я мало жінотна. Я курю, і до того неохайна. Приємности матимеш обмаль.
Максимус. Здається, щиро. Проте, мабуть, таки не піду.
Валентина. Ой, і набрид же ти мені! Просто не уявляєш! Гаразд. Останній засіб, і — або я не я! Так знай же. Поки ти тут сидиш і стовбур світу на плечах тримаєш, твоїм ім’ям діє інший. Підставленець тієї офіцерні, проти якої ти колись боровся. І твої ідеї потворять. Твоїм ім’ям вимахують, мов ганчіркою. Бо тільки дуже мало людей знає, що ти дійсно тут сидиш. Он як.
Максимус. Неправда!
Валентина. Піди, довідайся.
М а к с и м у с. Я іду.
348
нибудьло. Заради всього святого!
3»е ИНа. Та коли вже йдеш, то мерщій. Бо он там ® аЛ0Ою чекають на тебе. Я мушу ще з ними впоратись.
ДОЇІІД ГО»с и м у с. Ніяких більше злочинів моїм ім’ям!
Валентина. тво£М) одчепись! У мене з ними власні
п0рахунк Ми пускаємось. Я тут не сам. Цій людині ти
яеПовинна нічого коїти.
Валентина. Ах, моє щастячко, ти теж там? Звенибудьло. Пані Валентино, але я так само виконував
М1С’валенти на. Сількісь. Коли-небудь порахуємось. Так по-кажися ж. Нічого, підходящий. Але з бородою?
Максимус. Ні, з бородою справа робиться швидко. Бо- пода — театральна. Чирк — і вже нема її. 1 не дивуйся з того. Ти сама надала подіям розгону в часі. Бач, на мені вже і цивілі¬зоване убрання.
Валентина. Знамените. Ще тільки маленька розв’язка. Сховайтесь отам обидва і чекайте. Я йду нагору. Драбина роз- чудесна, я передчувала її заздалегідь. Іо-ля. О! Тут страшенно багато простору. Можна гуляти у футбол. Так ховайтесь. Увага. Свищу.
Б л е х м а н. Володарко, ми тут.
Валентина. Ближче, ближче. Абсолютна тиша. Свиняче Вухо. Нам лізти по драбині?
Валентина. Авжеж, тільки абсолютно тихо. Добре. Один, два — Де Вавидло?
Вавидло. Я тутрол одарко, у власній інкарнації. Валентина. Четверо, гаразд. Ну, паршивці, тепер признавайтесь. Має хто з вас які-небудь передчуття? Подумайте добре. Заглибтесь у свої падлючі душі.
Свиняче Вухо.Здається —
Валентина. Що здається?
Свиняче Вухо. Здається, володарко, я маю передчуття. Валентина. Чудово. Я і сподівалася, що саме ти матимеш передчуття. Це означає, що я мушу спершу злізти вниз. Мені теж не подобається те, що коїться у тому урвищі!
Б л е х м а н. Де, володарко?
Валентина. Знаки такі, що розпізнавати їх знаю тільки я. Ви тут заждіть. Пістоль у мене є.
Баран-Сокіл. А де він?
Валентина. У кишені.
Баран-Сокіл. Ні,я питаю, володарко, про — нього. Валентина. Ах, ти питаєш про нього? Ну, і сукин же ти син! Тебе цікавить, де він?
Баран-Сокіл. Ні, Бога ради! Вже не цікавить. Валентина. Отож-бо. Дивись мені. Сидіти тут на місці, поки не повернусь. Увага. Іо-ля! Так. Я так і знала. За нами стежать. От що: пустіть мені на хвилю драбину.
Б л е х м а н. Як то пустити?
349

Валентина. Пустіть, пустіть, отак зовсім ПуСті> Ручками СЬ’ІМИ відв’яжіть і киньте мені. Ь
і’ в и н в м с Н х \ <>. А як н потім назад.
В а д е н т н н а. Д\рню, з ким маєш справу? Ти ніколи не ^ що море може розділитись надвоє, і вода обох половин • стати дуба? Ти не ЧУВ. іцо пилюка сама скручується у стовп, ^ * мадутиі вгору і з’єднуються а хмарами? 1 ти не уявляєщ Со^? що м’яку драбину можна так само легко поставити сторч *’ ото ставлять перпендикуляр у геометричній фігурі? Ти не ? рию. йю драбина може лежати, лежати, а тоді устати?
Свиняче Вухо. Я—Ми — Га?
Валентина. Що га? Що га? Чого рота роззявив?
Баран-Сокіл. Чого, справді, рота роззявив? Абсолк^ ний ПОСЛУХ володарці, чув?
Валентина, і я так кажу. Сильно сказано. І дуже вчасн сказано. Пізнаю Барана-Сокола. Так відв’яжи драбину і кріпцс у вірі. Сміливіш. РУЦЯМН. руцями! Отак. Молодець. Го-ля» Блискуче. І як ви тепер думаєте?
В а ви дло. Королево, наша віра у тебе подібна до цього кременя, що ось оточує нас з усіх боків.
Валентина. А ваші серця?
В а в и д л о. Вони налиті бажанням спопеліти тобі на честь і славу.
Валентина. Добре. Вавидло. До моїх очей знов набли-жаються сльози. Я вас не зраджу, о ні. Я дам вам чинний засіб здійснити прагнення ваших серць. Я дам вам небувалу нагоду завершити вашу земну путь героїчним економ на мою честь і славу: Вам сподобається, от побачите.
Баран-Сокіл. Володарко, це правда?
В а л е н т и н а. Як те, що мене звуть Валентина.
Свиняче Вухо. Вірна загибель. Тут цілковито нема чого їсти.
Валентина. Власне, власне! Ви переконуєтеся, що я вас не обманюю.
Б л е х м а н. Не знаю, як потім, але поки що героїчний скін не має рожевого обличчя.
Валентина. Більше мужности, Блехмане. Докажіть, що з вами гине велике покоління. З високим духом. З піснею.
Ус і. 1-і — — га — — га —
Баран-Сокіл. Валентина з Білих скель
Свиняче Вухо, гарцювала на коні — — Володарко, а якщо ми виправимось?
Валентина. Тепер не варто. Було думати тоді, коли ще грабували поїзди, а не лізли у високу політику.
Б л е х м а н. Може, ми ще якось виберемося звідси?
Валентина. Нічого немає неможливого. Роздеріте ваші плащі театральних злодіїв. Роздеріте сорочки і штани. Роз¬деріте на знак каяття, а також для того, щоб зв’язати з них дра¬бину. Я не маю, на жаль, часу ані на душпастирство, ані на аль¬піністку. їо-ля!
350

вибриком чвалом вибриком чвалом ь вибриком чвалом вибриком чвалом
і ще раз вибриком ентииа. І наїроіцання: хто ви такі?
ус і. Ми злочинці!
Інтермедія з брехуном (у масках)
Суддя. Ми злочинці. Коли ми не хочемо говорити правду, то ми злочинці. Бо правда, щиро зізнана, може полегшити судові з’ясувати суть справи.
Брехун. Високий суде, ні. Я не злочинець. Я хочу гово¬рити правду. Я готовий розповісти усе, як було. Я при повній пам’яті та свідомості. Я маю цілковите юридичне право свід¬чити про подію. Я готовий присягнути двома пальцями.
Суддя. Побачимо. Крім заяви свідка про його психічну го-товність, про його душевну врівноваженість і самозбагненність, існує ще суб’єктивна самовпевненість судді, що він має справу з порядною людиною. Затямте собі це. На такій засаді ґрунтова¬ний інститут правозаступництва. Ніщо інше, як саме надія на особисту талановитість адвокатів, покликала до життя такий стан, коли на лаві присяжних засідають двадцять бетонованих одиниць, а одна розігріта гонораром голова намагається розм’якшити їх¬ню психіку розкладеним на найдрібніші валютні розрахунки красномовством. Кажіть щось, що знаєте про справу.
Брехун. Милежали на пасовиську.
Суддя. Ви були чабан?
Брехун. Ніколи у світі. Усе моє життя, від дня мого наро-дження починаючи, я належав до урбаністичної культури. Так само мій приятель, про якого йдеться. Ми лежали на пасовиську. Нам захотілося провести наш вільний від праці день так, щоб нам пахло сіном, чебрецем і ще чимсь, чого ми не могли визначити, бо не маємо достатньої кваліфікації у науці запахів. Ми лежали на пасовиську.
Суддя. Так. Я просив би не впливати на суд натяками на особисті смаки та уподобання. Ідеться виключно про конста¬тацію факту. Пасовисько — це обмежена частина грунту з поли¬шеним напризволяще проростанням трав та інших рослин. Вона має певну кількість квадратових метрів. В інших випадках — кілометрів. Кажіть далі.
Брехун. Ми лежали. Мій товариш спостерігав дівчат із села, яке було за горою —
Суддя. Ага. Особи жіночої статі, певного віку і певного біологічного, а також соціяльного стану, що їх ви називаєте до¬сить фривольно дівчатами, особи, що їх, як ви твердите, спо¬стерігав ваш товариш, т отже, ті особи не належали до урба¬ністичної культури?
Брехун. Ні, вони були суто рустикальні.
Суддя. Добре. Це дуже важливо. Далі.
351

Брехун. Мій товаришспостёрнао^^он^^^Щ нлмагяючнся сховатись від тих людей, що раз у раз ПлцаС,‘’
човнами річкою згори.
Суддя. Добре. Факти? Ваш товариш мав про них с„
думку? °к> І
Брехун. Повнотою свою власну думку. Він уважав, щ0 І
ни сокирою роблені. в°-1
Суддя. Прошу дотримуватись юридичної терміц0л
Що значить: сокирою роблені? °г,ї.
Брехун. Сокирою роблені -він мав на увазі той рух І вони поринали у воду при наближенні човна і який рух ЯіС|,М І подобався. *УНе І
Суддя. Не зовсім по суті. Але далі.
Б рехун. Ну, а далі підійшов до нас отой видрубок і в мого товариша по голові. Р^в І
Суддя. Видрубок? Ще раз прошу дотримуватись юпи
ної термінології. Що значить: видрубок? ниді,ч
Брехун. Видрубок значить: чоловік наймогутніщ0ї лекції. °мП* і
Суддя. Так. Але, зрештою, не про те йдеться. Ідетьс ■ важливіше. Чи він ударив вашого товариша по голові пео П^° як ваш товариш ударив його у плече так, що увече знайшли на дуці непритомним? г°
Б рехун. Це було до того.
Суддя. Отже, ваш товариш витримав удар по голові? Брехун. Я не знаю, що ви називаєте: витримав? м І товариш упав так, що я побачив на мить білки його очей Суддя. Ви бачили білки його очей? Якого вони б кольору? 1”‘ УЛи і
Брехун. Думаю, що скоріш усього білі.
Суддя. Прошу точніше.
Брехун. Ну,білі — Білі з синюватими прожилками.
Судд я. Добре. А яка була тоді погода?
Брехун. Погода? Погода була чудесна. Синє з рожевим відтінком небо.
Суддя. Чому з рожевим відтінком?
Брехун. Бо вже був час заходу сонця.
Суддя. Далі. Ви твердите, що особа, яка надійшла, вдарила вашого товариша по голові. Чим вона його вдарила?
Брехун. Залізною палицею. З розмаху.
Судд я. Це була справді залізна палиця?
Брехун. Так. Сталева палиця, що блиснула на сонці, ото-ченому олив ’яною хмарою.
Суддя. Чекайте. Залізна чи сталева?
Брехун. Сталева. Вона була сталева.
Суддя. Чому ви спершу сказали: залізна?
Брехун. Чому я сказав: залізна? Сам не знаю, чому. Мабуть, я говорив про рід, про збірне поняття. Кажуть же, наприклад. захутеузамзо військо. А воно ж, особливо за наших часів, таки переважно сталь, а не залізо. І ще кажуть: залізна дисципліна,
тимчасом як —
352

Суддя. Прошу без філософії. Я доктор юр, а не доктор філ. V нашій справі нема узагальнених понять. Є тільки конкретні »талі* Є тільки факти, відірвані від правила, факти, ізольовані Дідтипу, факти у своїй щоразовій і кожноразовій одноразовості. чоозуміло? І чому ви, описуючи краєвид, спершу ані словом не згадали про олив’яну хмару, яка оточувала сонце?
Брехун. Боже мій, чому я не згадав? Хіба я знаю, чому я не згадав? Деталь з’являється з дією. Деталь народжується у розвитку дії.
Суддя. Ще раз застерігаю вас від філософії. Я доктор юр. Я не доктор філ. Прошу без найменшого натяку на філ. Була хмара чи не була? Залізна палиця чи сталева?
Брехун. Я повинен пригадати. Я хочу передати факт найточніше. Так, це була важка, темна, замашна палиця.
Суддя. Отже, темна. Тобто: не полірована. Так?
Брехун. Думаю, що так. Думаю, що вона не була поліро-вана.
Суддя. Так як же вона в такому разі могла блиснути у промінні сонця?
Брехун. Але ж. Господи святий! У цих випадках адже так говориться. Адже коли ви кажете: він зблід, мов полотно, — то не означає ж воно, що він справді зблід. Пересмикнувся, здригнувся, заметушився, перебігло щось очима — і так далі. Але людина ніколи не блідне так, щоб це можна було помітити. Хто- хто, а ви, психолог, такі речі повинні знати.
Суддя. До порядку! Я здавав свого часу іспити з кри-мінальної психології. І я, до речі, добре засвоїв, як треба по-водитися з тими, хто протягом двох хвилин висловлюють про-тилежні твердження про той самий факт.
Б р е х у н. Я бачу факт перед очима. Я був йому свідком. Я хотів би передати факт у всьому його об’ємі. Та воно, здається, неможливо. Коли я пригадую собі події з точністю до півмі- ліметра, вони розростаються. Блиск був. Я переконаний: блиск був. Якщо не фактичний блиск, то принаймні символічний. І, разом з тим, я добре пам’ятаю: палиця була темна.
Суддя. Дешевою грою у просторіку ви хочете мене спан-теличити. А що ви скажете з приводу місяця слідчої в’язниці?
Брехун. Як? Ви перекваліфіковуєте мене з свідка на злочинця?
Суддя. А ви що думали? Коли ми безпредметним красно-мовством розводнюємо суть справи, тоді ми злочинці.
Третя днина: хто ви такі ?
1
Максиму с. Ми злочинці.
Валентина. Ти хіба не покликанй?
Максимум Кажуть.
Валентина.Ати не кажеш?
Максимус. Казав.
23—$-1042 ^53

М а к с и м’’С- Тепер сумніваюсь.
Валентина Так год. ти чуперадло.
М а к с и м у с. Невже аж чуперадло?
Валентина. Ти покликане чуперадло. Тебе поклик, коли сидів сси на своїй пришелепуватій скелі. Я покликала ш»’ зліз із неї до біса. Зліз чи не зліз?
М а кс и мус. Зліз.
Валентина. Ще що?
М а к с и м ус. Мені страшно.
Валентина. Якого хвостатого дідька?
М а к с и м у с. Не хвостатого. Безхвостого.
Валентина. Пояснюй. Дай мені вогню. Пояснюй.
Максимус. Офіцерня була назверх вийшла після зак’ чення війни. Ми з тобою знов її усунули. Назавжди. І от теп Г страшно.
Валентина. Але якого, якого хвостатого дідька страшно^
Максиму с. Не хвостатого. Кажу: безхвостого. Саме того страшно, що не залишилося хвостів.
Валентина. Кому хвостів? Куди хвостів?
Максимус. Хвостів, щоб їх крутити. Як ото коровам крутять.
Валентина. Я жила з коровницями рік і ще двадцять вісім місяців. Бо люблю молоко. Коровам крутять хвости, щоб не лінувались молоко давати. Великий клопіт денний.
Максимус. Про те і мова моя. Клопоту більше нема. Кло¬піт урвався. Скінчився хвіст-скінчився хребет. Скінчився хре¬бет — скінчилась потреба клопоту. Пояснити?
Валентина. Пояснюй, до лиха! Стрибаю з нетерплячки.
Максимус. Пояснюю. Ми не маємо хвостів у майбутнє. Ми не маємо хвостів у сучасне. У нас тільки минуле. У кого тільки минуле, той не існує.
Валентина. Ми не існуємо? А що ми, з дозволу спитати, робимо?
Максимус. Гнівимо Бога. Гнівимо неіснуванням* Ми злочинці. Хімічний склад злочину: ми утворили в собі і круг себе небуття.
В а л е и т и н а. Ти не тільки чуперадло. Ти ще й Брехун. Це дурноверхе вікно без верху, ця тераса, ця стріха наша підне-бесна — небуття?
Максимус. Так. Бо висить над безрухом.
Валентина. Оті мільйони чудових опецків по ливарнях, робітнича безкласова класа, чи як там її ще звуть, отой гопак над морями металу — безрух?
Максимус. Так. Бо їх звільнено від працівних конфліктів.
Валентин а. А жінки? А дивізії бабів, тумани бабів, що їх ти по якусь біду повипускав з їхніх кухонь, — звільнені вони від конфліктів?
Максимус. Так. Бо вони зрівняні у виборчих правах.
Валентина. Нехай. Шкода, що зрівняні, але нехай. А оті
мастаки? Оті умільці? Оті, що мальовила в муках творчосги

■нокають? Спорудники монументів, барельєфів, автори уся- ^г0 абстрактного і неабстрактного? Вони теж зрівняні?
Максимус. Зрівняні. Я ліквідував міністерство пропа¬ганди. > ,
Валентина. Добре. Нехай навіть так. Оті, що літають.
Оті, що за твоєю санкцією з термометрами у задницях шугають У стратосферу. Здаля комашки, зблизу бамбули. їм що — їм так само не треба пропаганди?
Максимус. Не треба. Вони підкорюють природу без антагонізму.
Валентина. Презворушливо. Підкорюють. Ну, а ті, що, навпаки, не літають, а лежать. Он там, на узбережжі. Бамбули здаля, комашки зблизу. Мурашва з гарантованим правом на відпочинок. Коли їх припече там добре на пляжі, — ну, то, може, у них бодай який-небудь антагонізм із природою?
Максиму с. Нема антагонізму навіть у них. Вони теж під¬корюють. Рівномірний розподіл сонячної енергії забезпечений законом.
Валентина. Так що: виходить, твоя держава і справді безконфліктна?
Максиму с. У мене держави нема.
Валентина. А що в тебе є?
Максиму с. У мене є вселюдське суспільство.
Валентина. Ах, пак! Я забула. Молоком, медом, і сонце не заходить!
Максиму с. І не сходить. Не потребує. Нерухомо стоїть у зеніті.
Валентина. І не пече?
Максиму с. Ні. Бо не потребує.
Валентина. Так начувайся! Я, щоправда, не знаю, як у тебе на пляжі. Я давно вже сонцю зад не підставляла. Підставиш, аякже, за твоїми президентськими справами! Та нічого. Як уже і сонце тобі не допікає, то допечу я. Зараз почуєш і відчуєш.
Максиму с. Готуватись?
Валентина. Готуйся. Начувайся. Ті — оті твої марабу на-шорошені, оті конструктори твоїх міст. Вони креслять і думають. То, може, скажеш, і їм не припікає?
М а к с и м у с. їм — — ні.
Валентина. Ага, їм ні! Але комусь таки припікає?
Максиму с. Комусь — — так — —
Валентина. Ага, комусь так? Одному?
Максиму с. Одному — — з двох.
Валентина. Котрому? Тому, що стоїть отут на недосяжній височині та й на свою зупинену гармонію блакитну визвірився?
Максиму с. Ні- -не цьому. Тому, що сидить у недосяжній глибині, ув’язнений у вземлищі, та й на свою несправедливу долю чорну визорився-видивиися.
Валентина. От-от. Глянь, так ми і вийдемо помалу-малу на ясні зорі. Чого він там сидить, у тому вземлищі?
23 *
З55

М а к с и м у с. Активна участь в офіцерській змові — ^ д
проти народ)’ — — Дожиттьове ув’язнення — І
Валентина. Ага. Так у чому долі тая чорная несп
лнвість? Виходить, сталево справедливо сидить? ^^1
Максимус. Не сталево. Кару можна було
зменшити — — Нач»і0І
В а л е н т и н а. А через віщо не зменшено?
Максимус. Через те, що другому була потреб
скористуватися з його генія. ^ ^ ч
Валентина. Тільки з генія?
Максимус. Не тільки з генія. Була потп
скористуватися — — з його пам’яті. » а
Валентина. І як воно було пророблено технічн А—
Максимус. Зліз із скелі, де покутував половину злочйі
Інаце
щоб нанизу довершити ЦІЛИЙ ЗЛОЧИН. А ПОТІМ винестися На !У І
вищу скелю. ‘
Валентина. Котрому ж то була така потреба? TOMV стоїть отут— ‘ ‘
Максимус. — — і визвірився на гармонію.
Валентин а. 1 тепер на недосяжній височині покутує цілий злочин, чи як?
Максимус. Так — — ні — — так —
Валентина. Так? Значить — ага! — значить, таки допекла?
Максимус. Ні- — так — ні —
Валентина. Ні? Не допекла? Ох і не люблю я такого коли хочу допекти, а воно не допікається! Але нічого. Не на таку наскочив. Буде так, як я хочу, а не так, як ти хочеш. Не¬навиджу до печінок такі розмови, та коли вже довів мене, то кажу, тепер начувайся. Бо коли мене роздражнять, — запевняю тебе, земля затрясеться. Стовідсоткова запорука землетрусу.
Максимус. Ти хочеш допитатись?
Валентина. Насамперед запитати. Чи знаєш ти, що між великою людиною та кретином провалля дуже тоненьке?
Максимус. Велика людина, ясно, ти. Кретин — я. Aie провалля?
Валентина. Не між нами провалля? Між нами не про¬валля. Між нами, на жаль, здоровецька тіснота.
Максимус. Твоя поширена сукня?
Валентина Вона не поширена, йолопе! Я просто пояс поширила, — ось, дивись: поширюю, бо нема чим дихати, з то¬бою сперечавшись. І взагалі не сукня, бо сукні тільки баби но¬сять. Не сукня, а стилізоване листя з капусти. Коли ти того не доумлюєш, то що я можу вдіяти? І взагалі нема чого вирячу¬ватись на мою сукню, ані на зачіску, бо я не баба. Я неохайна, і я курю. І дай мені негайно вогню. І зачіска моя завжди сторчма. 1 як підняти кожен листок на тому, що ти здуру звеш сукнею, то під листком завжди щось не так. Завжди приліплюється
шкоринка з яблука, он що.
Максимус. Шкоринка з яблука? Куди вона приліплю¬ється ?
356

Валентина. До тіла, бовдуре, до тіла приліплюється, сказати навіть: прикипає. Зрозумів? До спини прикипає. іГшиї прикипає. До ребер прикипає. Не розумієш? Бо я страх люблю тіло яблуками натирати. І в мене в ліжку завжди повно І взагалі можна сказати навіть, що я сплю на яблуках. І _агаЛі яке тобі діло до моїх жіночих таємниць?
Максиму с. Велика новина для мене. Я справді лише сю мить зрозумів, що ти жінка.
Валентина. Жінка, жінка, не бійся. Тільки не така, як тй звик. Досі навколо тебе літали самі баби. Тепер буде тобі жінка. І що — думаєш, я не бачу, як ти ухиляєшся від теми? Зо мною не вийде. Не ухилишся. Тема: тоненьке провалля. І не між нами з тобою, бо моє капустяне листя не тоненьке. Провалля між твоєю власною величчю і твоїм власним кретинізмом. Зараз довідаєшся. Оповідай про будову міст.
Максиму с. Що тобі оповідати про будову міст?
Валентина. Оповідай, оповідай, великий зодчий. Усе оповідай. Як проектуються. Як здійснюються. Як заселюються.
І взагалі.
Максимус. Нанесено креслярським пером на грубий папір. Легко відтінено сепію. Але сотні, тисячі, мільйони людей ідуть твоїми вулицями. Дуги коминів. Кулі цехів. Уранці вони сунуть до поставлених тобою фабрик. Симфонія коминів та цехів. Ідуть до твоїх кін. Пливуть під деревами, яким ти наказав рости. Крізь ідеял ватманського паперу.
Валентина. Що далі?
Максиму с. Ця твоя кам’яна дійсність — не твоя.
Валентина. А чия?
Максиму с. Тебе, що створив дійсність, в її вземлище вки-нуто. А тобі, що піднісся сси над землею, присвоєно геній твор-ця. Так вимагав, так дозволяв суспільний резон. Твою подругу, що ти її кохав, у тебе віднято, і віднято твою про неї пам’ять. Її віддано тобі, що ти її ніколи майже не кохав і що її майже пустив у непам’ять. Так вимагала, так дозволяла суспільна кар’єра. Лег¬ко було обернути стрибок у вікно на стрибок у редакторське крісло. І легко було обернути випадковий злочин на злочин генеральний, на злочин проти всієї землі. І легко було побігти за дією, яка розпочалась о дванадцятій годині. І тяжко приси¬лувати себе спинитись, коли дія спинилась і стала нерухомим сонцем у зеніті.
Валентина. То що — може, і заридаєш?
Максиму с. Я, Валентино, ніколи не ридаю.
Валентина. А може, кинути все к чортам і признатись?
Максимус. Кому признатись?
Валентина. Усім. Усім розсурмити. Щоб у них знову хвости повиростали? Адже сам кажеш, вони без хвостів?
Максиму с. Страшно.
Валентина. Кого страшно?
357

М а к с и м у С. Хвостатого страшно. Хвостатого теж. Сті.
6>-вае зректися свого. Але зректись несвого, либон^Ч
Ні
^—11
Валентина. Ітому: ми злочинців
Максимус. «Ми» я не про тебе. «Ми» -так кажуть. », ласкії Божої самодержець. Я не про тебе в ту хвилину і
поза всякими такими речами. • Тц
Валентина. Я поза всякими такими? Ого-го! Я д налий експерт отаких речей. Я, наприклад, точно вмію вГ*0, нити злочинця від того, хто тільки вдає 3 себе ЗЛОЧИНЦЯ п* яснити? ‘
Максимус. Поясни.
Валентина. Пояснюю. Провалля нікчемно тонен Одна половина боїться своєї величі. Друга половина бо$№І велич утратити. Який же з тебе злочинець? У нас так^ злочинець називається: сявка. Так, просто: сявка.
Максимус. Сявка. Гарне слово. А що буде далі?
Валентина. Нічого особливого. Ти лишаєшся при владі
Максимус. Але навіть той, хто вдає з себе вовка, не мож панувати над ягнятами! е
Валентина. Може. І нема чого йому вдавати. На твої діл ти пішов не з власної волі. Ти був покликаний. Не забувай, що я відповідаю за твою долю.
Максимус. То тоді ти — злочинниця?
Валентина. Тежні. Бо злочин виконав ти.
Максимус. Ми що — одне одного нейтралізуємо?
Валентина. Приблизно в такому роді.
Максимус. Валентино. Чарівна твоя логіка, але — —
Валентина. Ніяких «але». Усе в порядку. Саме тому чарівна, що я ніколи логіки не навчалась. А щодо твоїх ягнят, то — — По-перше: коли один сидить у вземлищі, а другий, який його туди засадив, кається, то значить — Значить, нічого не стоїть у зеніті, а, навпаки, рухається, устає, лягає спати, харчу¬ється, множиться і відвідує оперу. Або нашу дурну виставу. Особ¬ливо коли ми з тобою вправляємося в логіці.
Максимус. А по-друге?
Валентина. А по-друге те, що серед твоїх ягнят важко знайти хоч одне, яке не було б свинею. І дивись мені, щоб ще сьогодні, коли промовлятимеш під пам’ятником, — дивися, щоб котресь не вчинило на тебе замах.
Максимус. Ти хотіла б того?
Валентина. Ні в якому разі. Але тоді я б мала підставу для особливого випадку логіки: я ганялася б за злочинцем.
Максимус. Кохаєш ти мене хоч трошки?
Валентина. Ні в якому разі. Я закохана в єдине ство¬ріння: у пташку колібрі, що скаче у роззявленій пащеці аліга¬тора. Вона мій одноразовий і повсякчасний ідеал. Але що я вже видерлась твоєю симпатичною драбинкою з міцними кілка¬ми — Ніколи її не забуду, оту драбинку! Отож, коли я видряпалась нею туди і назад, то нема ради: відповідаю за твою
358

кэ Так валяй до твого пам’ятника, до твоїх закоханих у тебе а с і промовляй. Та гляди мені: не про гризоти сумління, а -алізно прореви, мовляв, проекти були твої, і тільки тобі і більш нікому зобов’язані вони тим, що живуть і дихають під сонцем. І не забудь додати про сонце: воно, мовляв, рухається від сходу до заходу І навіть навпаки.
Максимус. Коли і навпаки, то я, нарешті, згоден. І все- таки скажи: для чого я тобі потрібен?
Валентина. Яке тобі діло до моїх жіночих таємниць? Не забувай, що я натираюсь яблуками. Співай мені пісню, як можеш. А не можеш, то ходімо так. Бо мені вже базіканина до печінок. І навіть глибше.
Максиму с. Одну тільки хвилину!
Валентина. Чого ще бракує?
Максиму с. Валентино, хоч краплю від тебе лірики. Валентина. Лірика це що — про себе оповідати? Максиму с. Щось так.
Валентина. І маю лагідно з тобою розмовляти? Максимус. По змозі найлагідніше.
Валентина. Важкувато. Що — може, і з музикою? Максимус. Позмозі з музикою.
Валентина. Чорт з тобою. Давай її сюди, музику.
Музика.
З чого починати?
Максиму с. З чого душа твоя бажає.
Музика.
Валентина. Так би мовити, спогади дитинства? Максимус. Спогади дитинства. Я в унісон згадуватиму своє.
Валентина. То як -дуетом?
Максиму с. Ні,я мовчки. До тебе лише проміжні запити. Валентина. Я дарую на те тільки три хвилини. Котра година? Засікай час.
Максиму с. Дванадцята за три хвилини.
Валентина. З Богом.
Музика.
Що ж. Було воно таким робом. У дитинстві я, звичайно, коверзувала. Ще відзначалась я тим, що в мене був непомірно твердий живіт. Як дошка. Він ніколи не був круглий. Він був такий самий плаский, як і тепер. Тим не менш батько казав на нього: барабан. І лускав мене по ньому.
Музика: два сухі удари.
Іншим дітям дають «грушки» в голову. Роблять це так: беруть трьома пальцями пасмечко на голові, трохи його скручують і водночас тими самими пальцями алегка стукають, лускають. На-зивається: дати «грушку». Ну от, а мені давали «грушки» в мій твердий, як дошка, живіт.
359

Мувшшл: Л*я tyxi удари
Ьітмю ким барабан. Він гадав, що у животі в мене мі<. tutwi осередок моєї впертоети. У животі моему він вбачав жо- tv**. ,9 якого кас зрости дуб моїх майбутніх невдач. Мати прита- ЩвШЛ. Він запевняв мене, мовляв, далеко не всі мої примхи (ляуп. для інших законом. Мати притакувала Через те я р0:і. сікшася а батьками. Навряд чи можна сказати: розсварилася на все життя Я їх час до часу відвідую. Але ніщо не спроможне зламати мою непримиренність супроти них. І так буде довіку Я була справді вперта. Коли батько лускав мене по животі, я пмнгн«’ надималась Тим я робила живіт ще твердішим. Си¬дівши V кріслі, батько тримав у лівій руці запалену сигару, в пау¬зах задумливо затягувався. Правицю він мав вільну, щоб лускати Мене. А я стояла перед ним з моїм підсилено камінним животом розчепіреними ногами захоплюючи максимальну площу опер тя Ніякими, навіть підступними лускарями, навіть раптовими лоскотами не щастило йому мене зігнути. Він випробовував на мені свою гіпотезу впертоети. Я випробовувала саму себе. Ви¬сокою юрою ие подобалась мені гра, але я стояла до кінця. Бать¬ко підводився і, пускаючи замислені кола диму з сигари, ішов на веранд)’. Я лишалася далі, з розчепіреними ногами, перед порожнім кріслом, щоб остаточно переконатися, що батька там уже нема. Я вичікувала, поки зникав останній слід диму по ньому. Отака була моя впертість. Але таємно від усіх я пере¬лякалась, І таємно від усіх я вдалася до заходів, аби будь-що свій живіт зм’якшити. Одного разу мені спало на думку, що досягти того можна, натиравши його розчавленим яблуком, яблучною сировою кашею. Чавилось яблуко на ньому надзвичайно легко. Вій був справді як дошка. Наймогутніше яблуко розлізалось від самого доторку до нього. Що яблуко! На ньому і горіх би роз¬тріскався. Я ніколи не мала болів у животі. Може, вони і були, але відчути їх із-за твердоти було неможливо.
Музика: струнний сплеск.
Згодом я переконалася, що й решта тіла мого недостатньо м’яка: руки, плечі і особливо карк. Я розповсюдила натирання на все тіло. З того часу походить моя запекла любов до яблук. Я сплю з яблуками, сплю на яблуках і яблуками накриваюсь. Коли їх нема, я знаменито страждаю. Найгострішим робом стра- ждала я в тих місцевостях, де вони не ростуть. Таке траплялося часто, бо часто бувала я в місцевостях, де яблука не ростуть. Я робила спроби з фігами та ананасами, натиралась бананами, спала на мандаринках. Спала долічерева, горічерева і на обох боках. Усе не давало і десятої долі яблучного ефекту. Тіло майже не реагу вало. Навіть листя з фіг не несло аніякої корисної служ¬би Що мені з нього? Коли я натираюсь, мене ніхто не бачить. Ніхто. А сама себе я жодним робом не соромлюсь. І яблук своїх теж ні. Хіба можна мати сором перед власною емблемою? Якби я жила за іншої доби, мене прозвали б: королівна яблук. Може, навіть богиня яблук. Майже без сумніву. І на тому історію свого
360

жисюта я вриваю. ЩоЛулояним далі, належить до моїх жіночих
ГЯІМИИІЛ»
Музика: струнний тлтс.
Єдине, що в мене бездоганне: шкіра. Вона теж дубова, теж дублена. Зате нема на ній і не було ніколи висипу, нема гон- дзоляків, нема пухирів, нема вугрів, нема навіть ластовиння.
Не сидить у моїй шкірі жодної нечистоти. Жиру під нею теж иемл. Жир у мене тільки там, де ясиру вже ніяк не ОМИНУТИ. Самий мінімум, неуникненний для життя. Ставлення у мене до шкіри культове. Коли я її мию, я свідома кожної пори. Кожну пору я промиваю з побожною увагою. Я не вживаю ніколи мила.
Я мию шкіру абрадором. Кавалком абрадору, піскувато твердим, з окремо вловними крупицями. Мило було б для моєї шкіри ні¬що. Абрадор -управнений партнер. Вона його витримує гідно, і навіть найніжніші місця, за вухами, під пахвами і взагалі, усе те витримує змагання з абрадором успішно, суверенно. Ніколи роздратування шкіри. Ніколи ніяких подряпин. Ніколи після миття червоних смуг і всього того, що у бабів з’ являється навіть від приторку пензликом. Он яка вона, моя шкіра.
Музика: струнний сплеск.
Тільки шкоринки з яблука залишаються раз у раз на моїй шкірі. Це тому, що я натираюсь не тільки перед миттям, але й після нього.
Максимус. А інші вподобання?
Валентина. Пізнішими роками виробилась у мене звич* ка любити чоботи з острогами. За певних періодів життя я їх носила, і носила досить вправно. Звичайно, шиті вони були на мій розмір. Номер тридцять п’ять. Котом у чоботях я не була.
Я неохайна, але неохайність я вмію інколи довести до такої досконалості, що люди починають сумніватися, чи справді я неохайна. За таких періодів чи у такі хвилини вони схильні ду¬мати, що я елегантна. І так воно є. Ще була у мене колекція ща¬бель. Вона була солідна. Містила вона серед іншого ятагани і варязькі мечі. Був і один спис. Щоправда, він стримів самотньо, не підтримуваний середовищем. Нічого, що личило б йому розміром і вдачею, більш не було. Волохаті килими і патлаті шкіри висіли від нього здаля. І думки мої далеко були від мого списа. Мабуть, саме тоді і зародилась моя ненависть до офіцер¬ського стану, до військової диктатури, до війни. З конкуренції. Я пацифістка з почуття суперництва супроти війни, миро- твориця до кінця днів моїх. За іншої епохи мене назвали б ма¬тір’ю миру. Може, навіть богинею миру. У моїх снах і в моїх денних діях я народжувала мир багато разів, і щоразу була мені з того захлинаюча насолода. Я не знаю, що таке породжувати у муках. Живіт у мене ніколи не болів. Мої пологи миру були кож- норазовим суцільним святом. Ще я люблю котів. Рудих.
Музика: милозвучний струнний сплеск.
Максиму с. А кар’єра?
361

В я л с и т и н а. Воно було иапочатку так моторошно, щ0 ^ можна не реготатися. Налякана батьками, я животіла боязк( на самоті я своїми яблуками. Одного разу, розлютувавшись піддалася спокусі і гукнула на людей. Моє серце стискалося ви похололого страхополоху, коли я нагримала тоді на дЙ0)( поліцаїв. Мить вирішила моє життя, його напрям, його стиль Я пронесла ту мить крізь усі занепади та висходи, щ0 переходила. Ніби цивілізована істота, яка ось перед тобою хвилини підлоти своєї живилася з чужих крихт. А потім, стру. скувши з себе опіку сторонніх, дякувала їм потоками несподі. ваного золота. Щоправда, я походила з неуявленно багатого дому. Але свій початковий капітал, ті гроші та прикраси, щої* я мала від батьків, із першим же моїм виходом у світ я пустила у водосток.
Максиму с. У ринву?
В а л е н т и н а. Не у ринву! У такий водосток, з якого їх уже не можна було назад видобути. У каналізацію. Звідти, вкупі з усім, іцо там було, вони могли поплисти тільки у море. І так було
Музика: милозвучний струнний сплеск.
Тим я насамперед себе облегшила. Облегшившись, я отабо-рилась у задрипаному шал мані, у смердючій таверні. Там зібра¬лося кілька людей, які намагались бути добрими один з одним. Та з кожною наступною подією, що там мала місце, ставало де¬далі гірше і гірше. Наступний крок був неодмінно гірший за по¬передній. От тоді я і накричала на поліцаїв. Я замерзала від жаху, але тон узяла відразу, без підготови, правильний. Тон, яким я розмовляю з князями, магараджами, ну, і от — Нема ради, з президентом теж.
М а к с и м у с. З іншими президентами теж.
Валентина. Не було інших президентів. Президентів я оминала. У мене було своє завдання: зробити власного пре¬зидента. Були у мене всякі. Президентів не було.
Музика: одна нота.
Але ти не бачив тих ганчірок, що вкривали мої плечі. А й скарбів, ти не бачив тих скарбів, що в них бабрались мої руки.
М а к с и м у с. Скільки тобі років, Валентино?
Валентина. О мій президенте — ти думаєш: моє дитяче личко, моя постать підлітка?
Музика: одна тягуча нота, потім легкий струнний сплеск.
Мені можна дати зовсім дурницю. І так буде ще довго, дуже довго. Я можу спокійно чекати, поки мені вже не треба буде боятися приховувати свої шістдесят років. Я маленька, і я чорна жінка. Звичайно, я не чорна, навіть не цілком чорнява. Я покруч брюнетки з шатенкою. В мені елементи шатенки, але в моїй істоті, статі і навіть вистаті є нюанси брюнетки. Чорняве вра¬ження я справляю тому, що швидко рухаюсь. І ще тому, що в мене по-чорнявому розпатлане волосся. І ще тому, що очі в мене вузькі, дещо скісні і швидко вловлюють ситуацію. Бувають і

біляві скісні та швидко вловні. Але в них воно цілковито інакше. Біляві що! Вони ніщо! Вони незабаром розпливаються і ба- бік>ть. Чисте тобі тісто. Нізащо у світі не доторкнулася б до біля¬вої- Тільки до чорнявої. Щоправда, не до такої, що в ній я від¬чувала б сильнішу за себе. Зрештою, таких і нема. І це свята правда. Тим-то до якої б жінки я не торкалась, я незмінно пере¬живаю напад презирства. У кращому випадкові почутгя зверх- ности. Мій президенте, я з таких, що консервуються у вигляді п’ятнадцятирічного дівчиська. Тим часом я стара, як світ: під теперішню пору мені двадцять вісім років. Кілька тижнів тому, непомітно для всіх, я відсвяткувала день народження. Зо мною був лише мій рудий кіт і пляшка рому. Видудлила всю, до денця.
Не личить? Але ти ще не чув, як я вмію по-справжньому лаятись.
Максиму с. То було ще несправжнє?
Валентина. Тільки три восьмих. Навіть дві з половиною восьмих.
Максиму с. Валентино, а кохання?
Музика: одна тягуча нота.
Валентина. Першого я не зрозуміла. Він сидів навпроти мене, добре здаля, хоч і прийшли ми разом сховатися в кущах. Він сидів мовчки, тільки часом кліпав очима так сильно, неначе збирався заплакати. Я старалась його наслідувати, як могла. Але мені було тоді ще дуже небагато років. Так ми просиділи годину одне від одного на віддалі. Ішли додому ми все-таки разом.
Музика: непевний струнний сплеск.
Другого я просто не помітила. Зрештою, воно і тривало, здається, півсекунди.
Музика: одна надзвичайно тягуча нота.
Третє я надзвичайно затягнула. Воно зависло у повітрі. Принаймні до сієї пори.
Музика: одна фальшива нота.
Четверте. Він пробував мене роздягнути.
Максиму с. Він був твій наречений?
Валентина. Ні, не він був мій наречений. Він був чужої жони чоловік. Вона зауважила наслідки. Стався скандал.
Максиму с. Він усе ж роздягнув тебе?
Валентина. Ні.Я не з таких. Крім того, намагання його було глупе саме з себе, тому що роздягнута я достеменно нічим не цікава. Але скандал стався. А потім ми помирились.
Максимус. З ним?
Валентина. Ні, з нею.
Музика: одна надзвичайно тягуча нота.
Ну, а п’яте — А п’яте мені взагалі набридло. Ото й уся моя амурна історія.
Музика: струнний сплеск.
363

Ma к с и м у с. Валентино. Ти справді не кохаєш Lu ^ л е н т и н а. Ні в якому разі. Навіщо? Того, щ0 «
етачає, щоб підтримати твою велич. А мені? А меі потрібний ніяк інакше, як тільки президентом. 111 Ти н*
Максимус. Але чому, Валентино? Чому тільки дентом? пР*аИ‘
Валентина. Максимусе! Лише частину таємниці мо якщо хочеш, знати. Скажу. Ти, Максимусе, найбільша мрія життя. Я вигадала собі, що зроблю одного президента. д°г° думала, що вилуплю такого президента, якого ще не бувад1іа* чим я винна, що мені судилося доживати до здійснення MV бажань! Чим винна я, що мені завжди щастило побачити бе»*5!
Максиму с. Берег. Будь так. Але тоді ще таке: чи піц^і ти зо мною до берега смерти?
Валентина. Чому ні! Тільки смерть не спіткала б нас якби ми по неї пішли. Вийшло б усе одно по-моєму. Найбільше’ що може бути: невдалий замах. Винятково це одне: атентат який би не повівся. А й злочинця я при тому так чи так упіймала б. Виречено.
Максиму с. Таж дожити до здійснення бажань і означає щастя! І, отже, сонце таки спиняється в зеніті?
Валентина. Щастя? Io-ля! Хто сказав тобі, що я щаслива?
Я самостійна. Я самосійна. Я самодостатня. Я, нарешті, само¬закохана. Маю все, що хочу. Матиму все, що захочу. Усе, чого по¬бажаю, здійсниться. Але щаслива? Звідки ти взяв, що я щаслива?
Максиму с. Так нещаслива? Валентино, що таке щастя?
В а л е н т и н а. Гм. Тут би треба почати все спочатку. Та ми вже з’ясували. І тобі пора промовляти під пам’ятником.
Максиму с. Боженьку! Так страшенно запізнились?
Валентина. Куди страшенно запізнились?
Максимус. До пам’ятника страшенно запізнились!
Валентина. До пам’ятника ніколи не пізно. Затям собі, мій президенте: до пам’ятника ніколи не пізно. Ми не спізнились. Поглянь на годинник.
Максиму с. Що таке? Усього три хвилини? За три хвили¬ни ти мені усе життя? Може таке бути?
Валентина. Може. Вибиває дванадцята. Точних двана¬дцять ударів. Президенте, вперед! Атентатника жде біда. Не хочеш мені пісню співати? Добре, президенте. Без пісні. Я, твоя вірна, за тобою крок у крок.
Музика. Чоловічий хор на п ’ятпиголосу мелодію Палестпріни:
«Ascendil Deus inJubilatione: et Dominus in voce tubae. Alleluja».
Музика. Фільм, рухомі кадри: місто, пам ятник, безліч масок.
Го л о с (уповільнений). За тобою крок у крок, велика людино. Колись ти кликав мене на війну. Я лишився живий, і так само моя родина. Коли війна за справедливе діло була виграна, ти пішов молитися за дальшу нашу долю. Повернувшися, ти збудував мені будинок, десять разів більший і досконаліший, ніж я мав перед війною. І коли ти закінчиш свою врочисту промову! я на ввесь мій голос гукну тобі: слава!
364

Музика. Фільм, рухомі кадри: місто, пам ‘ятник, безліч масок.
Голос (уповільнений). За тобою крок у крок, велика людино.
ще ні разу не обманув мене. Ти сказав, що мого старшого вб’ють на війні, і так сталося. Але ти ще сказав, що збере- сИ мене землю, і так теж сталося. А з твоїх нових великих іст ідуть тепер машини, машини, машини на наші колись не- ожайні поля. Невидані врожаї збираємо ми з нашої землі. Підростає мій наступний син. Я прийшов тобі сказати, що я щасливий. Я прийшов гукнути тобі слава!
Музика. Фільм, рухомі кадри: місто, пам’ятник, безліч масок.
Го л о с (уповільнений). За тобою крок у крок, певна річ. Па-м’ятник величний. Він зображує вершників і всяке таке інше. А до того ж ніхто так добре, як я, не знає, де виливано його і хто при тому акуратно доглядав за чистотою деталів у майстер¬ні. Тож пам’ятник цей якоюсь мірою і мені. Звичайно, твоя ве¬лика тут доля, визнаю. Взагалі я тобі завжди симпатизував. О, я таки крикну тобі: слава!
Музика. Фільм, рухомі кадри: місто, пам’ятник, безліч масок.
Го л о с (уповільнений). За тобою кроку крок, немає ради. Не можу сказати, щоб я став щасливіший після того, як відбулися всі відомі події. Але людина з правом на критику ні за якого режиму не може бути щаслива. А ти лишився тим же самим ігрецем на дешевих почуттях і примітивних бажаннях. Проте не можу відмовити тобі у сприті: з редактора через святого і архітекта до президента! Таке не щодня трапляється. Мушу по¬свідчити: усе воно, при всій своїй багатоманітності, збудовано за єдиним принципом, усьому тут надано твого подиху. А це дуже приємно для моєї здібності естетичного сприйняття. Що ж, я не від того, щоб на середньому регістрі сказати тобі: слава!
Музика. Фільм, рухомі кадри: місто, пам ’ятник, безліч масок.
Голос Максимуса (уповільнений). Пауза. Секунда паузи. Я мушу зрозуміти про небезпеку. Оті люди — ні. Вони щасливі. У цього іронічні очі, але і він не насмілиться. Ні. Ні.
Музика. Фільм, рухомі кадри: місто, пам ’ятник, безліч масок.
Го л о с (уповільнений). За тобою крок у крок, о, так! Ти мало відмінився за цей час. Лиш відтінок гіркоти ліг навколо уст. Та воно ще більше надає тобі чару, і ти так само чудово вимовляєш звук «і». О, ні, ти незрівнянний! Я вигукну, я вигукнутобі: слава!
Музика. Фільм, рухомі кадри: місто, пам ’ятник, безліч масок.
Голос Максимуса (уповільнений). Пауза, пауза. Остання пауза. В отому кутку, під колонами. І тут, під самим балконом. Вони гукатимуть щосили. Так звідки ж загроза? Звідти? Чи звід¬ти? Остання пауза. Останнє речення.
Голос Беднарського (уповільнений). І я за тобою крок у крок. Будь спокійний, великий чоловіче: я не пускаю тебе з ока. Тут ніхто навіть у тіні думки про твоє життя не стане. А
365

мені- — про мое- існування ти не знаєш. Ті. хто про мене знали п мене забули. Бо могутня твоя «їладущіеть над ними. Я можу г\т стояти і точно розглядати твоє підборіддя знизу. Ось воно місце. У ньому вистачить зробити тільки маленький отвір’ Малесенький отвір у нижній щелепі. Розміром з муху.
Ус і г ол о с и. Слава! Слава! Слава! Слава! Слава!
Л/\-.ї.-.\,: Фмкм. рухам» кадри: безліч пам’ятників. / місто злітає вгору і повиьно ропииваеться. Порожньо. Велика чорна крапка.
В а л е н т н н а. Не вставай, президенте, не вставай, дурню полотий.
М а к с и м у с. Бловою — — Я хочу зіпертись головою —
В а л е н т и н а. Тобі опаска не заважає говорити?
М а к с її м ус. Ні — Добре —
Валентина. Куля тільки зачепила. Ясна річ, він був збуджений.
М а к с н м у с. Де він?
Валентина. Він у мене, не бійся. Якщо схочеш його бачити —
М а к с и м у с. Зараз — — Негайно — — В а л е н т н н а. Витримаєш? Гляди.
М а к с и м ус. Цілковито. Зараз — Негайно — Хто він такий?
Валентина. Власне, поставиш йому таке запитання.
М а к с и м V с. Ти його знаєш?
В а л е н т и н а. Спитаєш його, чи він мене знає.
М а к с и м у с. Валентино, ти задоволена — — Я радий за тебе — Валентина. Веду, веду, веду його тобі.
М а к с и м у с. А ти, я бачу; незадоволений?
З в е н и б у д ь л о. Аж ніяк ні. Бач, і догрався.
Максим у с. Чекай, ми зараз із ним ще поговоримо. Звенибудьло. Абсолютно нецікаво. Звичайно, я тут лишусь. Але ду матиму про своє.
Максим у с. Маєш мені щось казати?
З в е н и б у д ь л о. Незнаю. Побачу ще.
М а к с и м у с. Добре. Вони йдуть.
Валентин а. Найрудіший борсук, який усе життя ховався за мантією вельможі, — прошу. Запрошую любити і шанувати: яничар з-під греблі, недосмалена свинота, блудна зірка нічного свисту, метеор у скриньці на сміття.
Максим у с. Валентино!
Беднарськи й. Ні, я знаю. Повна рація.
Максиму с. Хіба ви не вірите у слушність вашого вчинку?
Б е д н а р с ь к и н. Я навіть не вартий таких епітетів. Воло¬дарка надарма витрачає красномовство. Я просто ніщо.
М а к с и м у с. Ви знаєте Валентину?
Б е д н а р с ь к и й. О, ми знайомі давно.
Валентина. Бачиш? Я не від того навіть, щоб скориста¬тися з протекції цього префекта преторіянців.
Максиму с. І мене ви знали давніше?
366

Бсднарський.Я бачив вас кілька разів на площі. Більше ні.
Маке и м у с. У чому ж причина вашого — Як ви сказали?
Беднарський. Ніщоти. Бо я втратив почуття гумору.
М а к с и м у с. Коли саме?
Беднарський. Уту мить, коли натискав на курок. Хви-лину перед тим, розглядаючи ваше підборіддя, я мав ще перед собою шлях до величі.
Максиму с. Добре. Які ж причини?
Беднарський. Не знаю. Мені не подобається стиль ва-ших будинків. Занадто багато порядку.
М а к с и м у с. Ви проти порядку?
Б с д и а р с ь к и й. Самозрозуміла річ. Я не заперечую сві- жости і своєрідности ваших вулиць і площ. Але занадто багато порядку.
Валентина. Глибоченна обізнаність у проблемах модер-ної архітектури. І що далі?
Беднарський. А далі — Що ж. Я вже сказав.
Валентина. Ну?
Беднарський. Передо мною лежав шлях до величі. Я вибрав протилежний.
Максимус. А може, якраз тут ви могли знайти свою велич? Подумайте.
Беднарський. Я так думав, коли стріляв. Виявилося — ні. Катастрофальна втрата почуття гумору. Найповніший доказ-те, що я не влучив.
М а к с и м у с. Ви влучили. Ось він, ваш пістоль.
Беднарський. У нас це не називається влучити. Спитайтеся володарку.
М а к с и м у с. Ви говорите про почуття гумору. Як ви могли б його зберегти в такому випадкові?
Беднарський. Дуже просто. Так, як робив у подібних випадках досі: послати замість себе іншого. Утрата почуття гу-мору страшніша за фізичну смерть.
М а к с и м у с. Що ви думаєте далі робити?
Беднарський. Поринати у дальше нікчемство. Мене, сподіваюся, повісять?
Максиму с. Смертна кара не існує. Хіба ви не знаєте?
Валентина. На жаль, не існує!
Беднарський.Я не знав. Хіба не існує? Я дуже відстав.
М а к с и м у с. Ви можете іти, якщо хочете. Можете, якщо хочете, ще залишитись і розповісти про причини, які збудили вашу ненависть до мене.
Беднарський. Не думаю, щоб я вас ненавидів. Можливо, я тільки заздрив вам. З певного часу мені захотілося стати за¬гальновідомою людиною. Так би мовити, із слідом по собі. А найповніше — я просто вам хотів додати слави. Бо я людина, зрештою, шляхетна. Принаймні був такою. Мені приємно, коли з’являються люди, що про них багато говорять. От і все. Я справді можу йти?
Максиму с. Поза всяким сумнівом.
367

Валентина. Чекай, князю, чекай! Бо іде мене страшен*, цікавить одна річ. Ти дійсно сам ніколи нічого не виконув^0
Беднарський. Володарко, чи зраджує вас пам’яті* Князь є князь.
Валентина. Ні, блощице, не зраджує мене пам’ять ь останньому’ ділі «Під чотирма вітрами» твого лисячого личі^ справді ніхто не бачив. Але ти видатна людина, не сумнівайся Ти просто не хотів, щоб твоє чесне ім’я занадто тісно зв’язувгщи із змовою офіцерів. Що, не так?
Беднарський. Володарко, вашу здатність читати в наших серцях я знаю так само не перший день. Зробіть же мені ласку: повірте. І ви теж, пане президенте. Сьогоднішній замах насправжки нічого спільного не має із змовою офіцерів. Ані* чогісінько спільного. Причини я намагався з’ясувати, як тільки міг. Я вперше на житті хотів зробити щось сам.
В а л е н т и н а. Та ні, дотепу тобі не бракувало. Зовсім абищ0 з тебе не було. Як ти думаєш?
Беднарський. А певно, що не було. Нема ради, воло¬дарко. Людині мало того, що вона має. А я ще, пам’ятаю, і щЄд. рий бував. Ніколи я не скнарив у своїй видатності. Ба ладен був навіть наділяти нею першого зустрічного. Пригадую, якось мені захотілось показати моїм хлопцям наочно мізерію сучасного світу. Ну, от, і вмовив я був в одного старого — Здається, він
був поштовий урядовець — — Я вмовив у нього, що він А втім
і тут я не сам робив, а послав хлопців —
Максимус. Як!
Беднарський. Кажу: я звелів своїм хлопцям вмовити одному старому урядовцеві, що він геній.
Максиму с. Коли це було?
Беднарський. Коли це було? Давненько. В усякому разі, перед війною.
Максимус. А він? Той урядовець? Той поштовий урядовець?
Беднарський. Ну, пане президенте! З нього був нуль. Абсолютний нуль. Навіть і тепер я маю право таке твердити. Що він! Боязко собі посміявся та й пішов.
Максиму с. Це було на вулиці?
Беднарський. Так. На розі площі.
Максиму с. Ви пам’ятаєте його обличчя?
Беднарський. Тепер уже не дуже. Спершу пам’ятав.
Максиму с. Він був дуже старий?
Беднарський. Як луб’я.
М а к с и м у с. Як я, наприклад?
Беднарський. Господь з вами, пане президенте! То був цілковито стоптаний черевик.
Максимус.Стоптаний черевик —
Валентина. Занадто хвилюєшся, президенте. Ти хочеш устати?
Максиму с. Так. Стривай. Стривайте всі!
Музика.
368

Ви кликали мене, мій пане?
Музика.
Іолубе, що значить мій підпис! Я спитався дозволу в началь¬ника відділу, як же.
Музика.
Немає великих людей. Хто пак у нас тепер міністром?
Музика.
За морями лежать розлогі материки. Сяє пісок. Цікаво, коли людина божеволіє, чи вона свідома того? Але коли людина вхоплена однією неподільною думкою, час для неї біжить непомітно. Ще крок.
Музика.
Ще один.
Музика.
Бачили ви мене коли-небудь? Я йду цілий день. Від першої години дня. Я дозволю собі зайти через вікно. Тут щось напи¬сано крейдою на підвіконні. Як пав’яча пір’їна, стояли ви. Були ви кучерява і ненаситна, Таїсо.
Музика.
Таїсо, ввесь світ, усі моря і всі равлики, що в них, усі тигри і всі коти можуть належати нам з тобою! Таїсо, я хочу жити!
Музика.
— і тому я закінчую проголошенням цього вашого просто¬го та такого ж безмежно багатого права: права жити!
Музика.
Але ж я одружений. Кожен фаховий убивця цілковито спо-кійний у гріху. Арівана. Арівана. Арівана.
Музика.
Глибоченний! Бездонний! Я міг би Тебе тільки дотикатись, більш нічого. Послухай мене. Бо якщо того не зробить людина, то ні для чого було творити світ людський. Я вірю в Тебе, ве¬личезний.
Музика.
Ми злочинці.
Музика.
І от моє життя.
Валентина. Президенте, занадто хвилюєшся. Він давно вже перестав бути цікавий. Я його в гузницю зараз витурю. Ти ляж. Я дам інтерв’ю для преси. Вони вже там галасують.
Беднарський. Прощайте, пане президенте.
Максимус. Я бажаю вам щастя.
24 —3>І042 369

Ьеднарський. Його ніколи не буде, пане президент ми вакс ніколи не побачимось. *
Валентина. Валяй, валяйі Я зараз повернуся. Тільки ме . не подобається, що тут ще це опудало з тобою. Нічого, я митт»*
Максиму с. Ти зрозумів що-небудь? 10
Звснибудьло. Аякже! Ти забрів не на ту вулицю.
М а к с и м у с. То що — далі чужою вулицею? Чи — зреченню
Звенибудьло. Про мене. Я, приміром, завжди відчув’ у собі щось від блаженного Авґустина. Тільки я не мав твоєї муж ности. А головне, твого блискучого вміння перекваліфіКо вуватись у фахах.
Максиму с. Я хотів вирватися з обов’язку бігати конем V манежі.
Звенибудьло. Старший од мене, а не збагне ніяк простої речі. Таж велика людина велика навіть верхи на стільці!
Максиму с. Справжній мій фах наймізерніший. Що може вчинити повітовий урядовець!
Звенибудьло. Еони величі таїть у собі фах поштового урядовця. Збирати марки країн, що починаються з літери М Ходити на платинових закаблуках. Вітатися рукою з-за спини отак. У кожному слові, де є звук «р», вимовляти його подвійно’ Навчати свою жінку декламації. Муштрувати галок із сусідніх дерев, поки не призвичаяться говорити: «здоров, дурню!» Еони великих речей. А головне — бути вільним, вільним, мов той оболок!
Максиму с. Припустімо. Воно навіть привабливо. І можна пошукати ще більше варіянтів. Але —
Валентина. Ага, таки змовляєтесь! Викладай, паршив-цю, в чому річ. Скоро, бо в мене ще одне інтерв’ю.
Звенибудьло. Ми переважно про щастя, володарко. Про велич теж, самозрозуміло.
Валентина. Велич мене не цікавить. Величі досягнуто. Он вона лежить на канапі та й крекче.
Звенибудьло. Але щастя, володарко, щастя!
Валентина. Щастя? Йолопи! Чи ви і справді гадаєте, що я нічого не знаю про щастя? Так довідайтеся: знаю. Я знаю найточніше, що воно повинно бути. Справа вся лише у тому, що я сама на нього невразлива. Я не маю органу для щастя. Саме тому ніяк не можу зрозуміти, по якого хріна щастя здалося вам. От вам одна з моїх жіночих таємниць. Розкриваю: я не маю щасливого нерва. Задоволені? Що далі? Викладай швидше, бо в мене ще одне інтерв’ю.
Звенибудьло. Щодалі — Ау дальшому в усьому я вам корюся, володарко.
Валентина. Щиро?
Звенибудьло. Нещиро.
Валентина. А чого ж коришся?
Звенибудьло. Бо вас боюся неміренно.
Валентина. Ага. О, о, о! Як же воно до чортиків набрид* ло без кінця чути звідусіль: боюся вас, боюся вас! Коли-то,
370

решті, знайдеться такий, що вхопить мене поперек, зігне у
тіні. покладе на лопатки, придавить до землі моїм сухим, як Тріска. задом і кулаком отак під ніс: лежи, мовляв, не рипайсь!
Та нічого, знайдеться. Усе мені бажане здійснюється. Буде так, як Я хочу, а не так, як ви хочете. Слухай сюди. Перша прикмета володарки — шляхетність. Даю тобі право голосу. Інтерв’ю собі зажде. Бо мені просто цікаво. Викладай.
Звенибудьло.Я?
Валентина. Ти, ти. Твоя красномовна милість.
Звенибудьло. Моя Я, бачте, нині не надто
красномовний. Я наслухався багато чужої балаканини.
Вал енти на. І?
Звенибудьло. Ну, то і караю себе знов. Така, бачте, справа.
Валентина. Отож, на покарання і будеш сперечатися зо мною.
Звенибудьло. Я? З вами? А то ніби про що?
Валентина. Не про що, а за що. За душу.
З в е н и б у д ь л о. А то за чию?
Валентина. Нашого президента.
Звенибудьло. Зайогодушу?
Валентина. Атож, паршивцю. За його душу. Питання стоїть так: бути йому президентом чи не бути.
Звенибудьло. А може б, варто спершу його самого спи-татися? Може ж, не хоче він, щоб за душу його воювали?
Валентина. Його ніхто не буде питатися. Ще відпові-дальність на мені. Заходь з того боку канапи. Ставай там. Там, там. Стій. Розігни спину. Старайся набрати стрункої імпозант- ности. Ще. Ще. Та не так, а отак, дурню! Добре. Стій же, стій на місці. А я з цього боку. Точнісінько, як чорт і янгол за душу праведника.
Звенибудьло. Я—я—
Валентина. Не полохайся. Даю тобі охоронну грамоту. Надаю тобі свободу сумління, промовляння, преси та зборищ.
Звенибудьло. Але — Але янголом, володарко, прошу бути вас.
Валентина. Що? Надану тобі свободу використовуєш насамперед для підлабузництва? О люди, люди! Чорт з тобою. Тобто: будь чортом, про мене. Берімо чорта і янгола як умовні знаки. Починай. Ви тут патякали про щастя. Аргументуй.
Звенибудьло. Я казав — Я казав, мовляв, кожен окремий — Ну, так, усяк собі може бути великий, коли схоче. Марки збирати. Вимовляти «рр». І подібне.
Валентина. Аргументуй про «рр».
Звенибудьло. А то про слова, де є звук «р». Так от, щоб його у вимові подвоювати.
Валентина. Теж мені аргументи! Мій протиаргумент. Повинен бути хтось, хто контролює, чи не лінується окрема людина бути окремою людиною. Хто без президента це ро¬битиме?
24*
371

Звенибудьло. Моя скромна думка та, що людина ніколи не стане окремою людиною, поки сама не захоче.
Валентина. Ну? І коли не захоче?
З в е н и б уд ь л о. То нема ради. Значить, світ паскудний а
дна.
Валентина. Що світ паскудний з дна, це я знаю краще за тебе. Але президент інакшої думки. Він гадає, що світові можна заборонити бути паскудним. Що ти на те?
Звенибудьло. Я б сказав так. Подолувати паскудство варт, починавши з власного прикладу. Наприклад: мавши владу, зректись її. Такого ж іще ніде не чувано. Отож, щоб показати приклад.
Валентина. Іти певен, що приклад вплине?
Звенибудьло. А певно, що певен. Подумайте самі, володарко. Коли кожен окремий так скаже собі, то й не буде більш нікого, хто спокушатиметься порядкувати життям інших.
Валентина. Сількісь. Твоя програма для зреченого президента?
З в е н и б уд ь л о. О, неосяжна! Передусім: дати людям спокій. Набудувавши для них усього, проковтнути подяку і дати їм абсолютний спокій. Звертатися до них тільки тоді, коли треба прикурити або позичити газету. Але то лише у загальних рисах, так би мовити. Є сила-силенна деталі в.
Валентина. Мій протиаргумент. Посідавши жалюгідне місце у суспільстві, на третій греблі життя своє побудуєш, а не на винятку. Що ти на те?
Звенибудьло. Таж я не посідаю в суспільстві взагалі ніякого місця, хіба не так? А от же винятком прийшов сюди, до канапи великої людини. Та ще й наданою свободою присилу¬ваний грати над нею роль чорта. Та ще й сам тремтівши зо страху.
Валентина. Нетремти. Тримай струнку імпозантність. Подавай додатковий аргумент.
Звенибудьло. Додатковий? Гм. Хіба що такий: узяти та й написати книгу про велич. Написати книгу про велич окремої людини. Підручник такий написати: як стати окремою люди¬ною. А інші нехай читають.
Валентина. Президентові що — справді хочеться додому?
З в е н и бу д ь л о. Дуже.
Валентина. Звідки ти знаєш?
Звенибудьло. З інтуїції.
Валентина. Маєш таку багату?
Звенибудьло. Ґрасіосо мусить мати.
Валентина. Гм. І то все, що він би робив удома?
Звенибудьло. Ну — Ну, ще, скажімо, виховував би внука.
Валентина. Має?
Зве н ибуд ьл о. Він ні. Але його жінка має звідну сестру. Так от у тієї сестри є двоюрідна сестра, що має побічну небогу, яка заходжується коло виховання свого незаконновродженого сина. Отож і допомагав би.

Валентина. Звідки знаєш?
Звенибудьло.з.нтущп.
ентина. Сількісь. Але скажи мені ще таке. Президент
вдається, що в його суспільстві усе від добробуту спи- 0Й ось Нема, мовляв, мети. Сонце у зеніті. Не сходить і не захо- нйЛ Так по яку ж собачу мету виховувати тоді внука? Мовчиш? *3 венибудьло. Моя мовчанка красномовна.
Валентина. Що? Що у президента обмотана вивіска? Хочеш сказати: і за добробуту люди бажають і страждають від нездійснених бажань? Так що ж тоді, до лихої матері, що тоді справді щастя? Можливість здійснювати чи тільки можливість бажати?
Звенибудьло. От того я і не знаю.
Валентина. Бач, і я того не знаю.
Звенибудьло. Гм.
Валентина. Гм.
Звенибудьло. Може —
Валентина. Що може?
Звенибудьло. Може, таки оте, нездійснене?
Валентина. Виходить наче дуже правдоподібно. Але в такому разі ти мене подолав?
Звенибудьло. А то як?
Валентина. Дуже просто. Ти мене переконав, що наш президент не президент, а вихователь онука. Виходить, я не зробила ніякого президента. Виходить, одне з моїх бажань не здійснилось. Виходить, я уперше на житті щаслива.
Звенибудьло. Та щось ніби так і виходить —
Валентина. Ого! Але зате здійснилось друге моє ба¬жання. Тільки хвилину тому я бажала для себе переможця, — і от, прошу, ось він у наявності! Видно, моя справа не зовсім без¬надійна. Та, світку милий, яке ж воно казна-що, мій переможець! Чи не їздила я тобі на шиї, ти, розкаряко? А тепер що — кинутись тобі на шию? А ти мені хребет ламатимеш? А ти яблучний сік з мене чавитимеш?
Звенибудьло. На світі, володарко, і не таке буває.
Валентина. Але коли послідовно, то послідовно. Гоп до мене через канапу! Наставляй кулак. Звели, щоб лежала і не рипалася. З усієї твоєї страшної свободи вели мені, велителю мій, велетню мій! Ну?
Звенибудьло. Володарко, я — — Лежж — —
Валентина. Ну?Ну?
Звенибудьло. — і не рип — —
Валентина. Стривай! А чого це ти під канапу лізеш?
З в е н и б у д ь л о. Бо звідси мені зручніше.
Валентина. Що тобі звідти зручніше?
Звенибудьло. Яблучний сік з вас чавити. А крім того, я маю ще один варіянт.
Валентина. Варіянт — чого?
Звенибудьло. Не варіянт. Пропозицію варіянту. Пропо¬зицію варіянту відповіді на запитання, що таке щастя.
373

Валентина. Ну?
Звенибудьло. Бо ж може ще так бути, що щастя, — то — „
Валентина. Ну?Ну?
Звенибудьло. — що щастя — то всього тільки чисте сумління?
Максиму с. Нарешті. Лиш на те і чекав. Бо тепер озветься сам той, за чию душу ведено суперечки. Ще не зреченою владою президента наказую неухильно виконати мою волю. Виконує особиста секретарка і дорадниця президента. Прошу.
Валентина. Нема ради. Я так чи так подолана. Галльо! Начальник в’язниці? Пане начальнику, за одну хвилину— Що? Ах, так, звичайно, добридень! День, до речі, предобрий. Так от, рівно за одну хвилину в особистому апартаменті президента на даху палацу має з’явитись ув’язнений архітект Мартин. Що? Так, ви правильно зрозуміли. Ув’язнений архітект Мартин. Ваш найтяжчий в’язень. Атож, таким, як є. Дякую. На все добре.
Музика: акорд, що наростає.
М ар ти н. Я.
Валентина. Архітекте Мартине, тут троє щасливих людей, які не знають, що таке щастя. З усієї повноти свого незнаного щастя вони вас милують.
Мартин. Такі речі збагнути —
Валентина. Нема нічого незбагненного. Ви помилуваний. Це означає, що вам уже не треба назад у вземлище. Навпаки, треба повернутись до архітектурних проектів. Сталося прикре порушення суспільної законности, якого винен — Гм.
Максиму с. Да не здригнеться секретарки голос у проре¬чен ні правди.
Валентина. Уперше на житті не знала, як висловитись. Та що там! Сьогодні в мене взагалі все уперше. Ви чули, отже, архітекте Мартине, про порушення законности? Так знайте, що в порушенні винен президент Максимус, який тепер, своєю чергою, просить вас про помилування. Так я сказала?
Максимус. Секретарка президента висловилась пра* вильно.
Валентина. Ви згодні, архітекте Мартине, помилувати президента Максимуса? Оголошення справжнього авторства проектів, звичайно, за передумову не править. Воно самозро¬зуміле. Тож слово за вами, архітекте Мартине.
Музика: одна нота.
Мартин. Стінка між людьми тоненька, недійсна. Я хотів би висловити, але не завжди людині дано. Ти не слухаєш мене?
Музика: одна нота.
Хочеш мене покинути? Покинь, люба. Без мене буде тобі краще.
Музика: одна нота.

Безмежна чорнота. Хочеш мене покинути?
Музика: одна нота.
Він ночуватиме у нас. Так краще.
Музика: одна нота.
Оберніться до мене. Оберніться обидва. Ну, добре. Хай буде
так.
Музика: одна фальшива нота, яка так чи так уривається.
Я не можу помилувати вас, пане президенте.
Максимус. Ні?
Мартин. Ні. Бо я не гідний.
Максимус. Але ж і я не гідний.
Мартин. Тим сквитаємось.
Максимус. У чому ваша провина?
М а р т и н. Я пристав був до змови.
М а к с и м у с. За те ви кару відбули.
М а р т и н. Є ще інша провина.
Максимус. Повідайте про неї.
М а р т и н. Я гадав, що пристав до змови щиро.
Максимус. А як було насправді?
М а р т и н. Я пристав з мотивів помсти.
Максимус. Таїса?
Мартин. Таїса.
Музика: акорд, який триває надзвичайно довго.
Максимус. Бачите, як ми трагедію один з другим граємо. В одного обв язана щелепа, і хвостики від опаски над головою стирчать. А другий ще не скинув тюремного вбрання.
Валентина. Слушно. Вигляд в архітекта геть-то середньо-вічний. Дозвольте, отже, встрянути секретарці президента. Во¬на у логіці вправлятись не любить. Це доведено. Що ж, може, і не логіка. Судіть самі. Насамперед: навіть подолана секретарка залишається жінкою. На правах жінки, яка відповідає за че¬пурність чоловіків, велю президентові лишитись, як є: з пере- в язаною щелепою. Такі його трагедійні шати, таким він і до¬дому піде. Та водночас президент поділиться з архітектом своїм багатющим досвідом у трансформації. Ви не знаєте, архітекте, як розлучаються з бородою? Я покажу вам, як це робить прези¬дент. Ось так. Чирк — і нема. Лахи теж геть. З’явіться нам у при¬стойному модерному одягові. Молодцем. Тепер ви ніби з яєчка і готові до всіх прес-конференцій, які вам густо передстоять. Але ще залишилася сама річ. Прошу слухати. Віддає кривдник покривдженому все назад чи ні? Пограбовані задуми, украдене ім’я і так далі? Віддає. Це така сама свята правда, як і те, що секретарку президента звуть Валентина. Отож, діставши ві¬дібране майно назад, висхідна зоря починає все спочатку. Вмить минуле стає сучасним, але також і навпаки: сучасне минулим. Усе відібране дістає? Усе, до ниточки. Ну, так і Таїсу, матері вашій накупу ковінька, Таїсу тежі
Музика: безпомильно ствердний акорд.
375

А взагалі кажучи — — Іей ви, трагедійні актори а лісними мім «сами! Ану ж, уявіть, нам із-за браку персоналу доведет»,гя наступити когось. То що — мас Таїса вішатись.» Нехай тільки спробує! Треба буде, то йу масову сцену піде. Воля режисера, { ніяких розмов. Нам ішлося про очищення пристрастей за ю> помогаю страху та спочуття, а не про те, щоб душити живих виконавців. Добре кажу?
Музика: безпомильно ствердіти акорд.
Максим ус. На думку президента, секретарка висловилась правильно. Якщо партнер не заперечує — —
Мартин. Іосподи! Адже я такий виконавець, як і ви, Максимус. Та тоді ще таке. Якщо трагедія без смертей можлива, то я хотів би довідатись про долю моєї першої жінки.
Звенибудьло. А тут уже я скажу. Ти так певен, що вона померла? Ти читав десь оголошення про тс, що вона померла?
М а кс и мус. Ні, але за той час усього стільки відбулося —
Звен ибудьл о. Ніколи не треба судити про події з влас¬ного закапелка. Для неї, запевняю тебе, не відбулось аж нічого. Вона чекає на тебе вдома їсти картоплю з соусом.
Музика. Фільм, рухомі кадри: місто, міста> моря, небо, безліч масок по близьких планах, безліч цяточок пересувається по всьому неозорі.
Валентина. Нотатник?
Репортер. До послуг, пані.
Валентина. Усе, що занотовано досі, обвести червоним олівцем. Піде окремо. Слідує сенсаційний текст — ось він вам. Заголовок: «Зречення президента». Іотово?
Репортер. Мій олівець тремтить, пані.
Валентина. Мужности, мужности, юначе. Наступний заголовок: «Шляхетний вчинок колишнього президента». Тут текст. Його було дуже трудно сформулювати. Тим-то не змі¬нюйте нічого. Покладаюсь на ваше вміння. Зверніть увагу редак¬торові.
Репортер. Будьте спокійні, пані.
Валентина. Ідеться про архітекта Мартина, який у змові офіцерів діяв під ім’ям Максимуса. У дійсності було навпаки. Максимусом звуть тільки Максимуса і більш нікого. Натомість архітект Мартин — автор усіх проектів генерального будів¬ництва. Зрештою, ось архітект у власній особі. Візьмете в нього інтерв’ю.
Репортер. Дякую, пані. Я хотів би насамперед розпитати пана архітекта про його досьогочасну кар’єру. Чи були на ва¬шому, пане архітекте, шляху перешкоди: нерозуміння, невиз¬нання тощо?
Мартин. Я не мав жодних перешкод. Я впевнено пройшов підготову, і перший же мій виступ був успішний. Якби не хиткий крок, якого я допустився, встрянувши у політику
Валентина. Тож і з Таїсою, як бачимо, все в порядку. Вона, либонь, взагалі не існувала. Ви собі потім про все любень¬ко погомоните. У мене часу зовсім обмаль. Додаток у хроніці
376

Текст: колишня секретарка президента Максимуса Валентина готується відлетіти до Осередньої Африки з метою ближче оз-найомитися з побутом одного племені. Соціологи твердять — А втім, колишня секретарка так чи так уклала з віломою газетою угоду Про науковий опис подорожі. Що?
Репортер. 0,пані!
Валентина. Усе. Дайте мені вогню. Ага, чи маєте ви кин¬джала?
Репортер. Кинджала, пані?
Валентина. Я звикла відганяти кинджалом мух. Але кинджал мій загубився у Бабельмандебській протоці. А стріляти на мух із пістоля, мабуть-таки, занадто нелюдяно.
Репортер. Я не маю, на жаль, кинджала. Можу служити тільки отаким цизориком.
Валентина. Коли хочете, подаруйте мені його на про¬щання. Дякую. Все. Коли хочете, можу вас поцілувати.
Репортер. О,пані!
Валентина. Ех, шкода, на мені вже дорожнє вбрання. А то б ви почули, як моє капустяне листя пропахнуло яблуками.
Репортер. Яблуками, пані? Дуже схильний до яблук. Моя відмітна, з дозволу пані, пасія: паперовий ранет.
Валентина. Ми дещо споріднені душами, проте все-таки досить віддалено. Я божеволію за антонівським сортом. Та не грає ролі. Цілую. Приємно було?
Репортер. Надзвичайно, пані. Я понесу поцілунок у даль¬шу мою путь.
Валентина. Архітекте! Ви стежили за виразом мого об¬личчя, коли я його цілувала? Бо, кажуть, я сьогодні дуже гарна.

2
Жінка. Кажуть, я сьогодні дуже гарна.
Максимус. Ми теж.
Жінка. Бачу. Дуже міцно обв’язане обличчя. Якщо ти вда-рився, — а ти це міг зробити, наскочивши на одвірок, бо у нас у коридорі темно, і скільки я вже разів керівникові будинку го¬ворила, — то перед тим, як перев’язувати, треба було обмити чистою губкою, вмоченою у—
Звенибудьл о. Якраз обмивав я.
Жінка. Дуже вам вдячна. Це, власне, дуже добре, що ви прийшли, бо картопля в мене саме висмажилась, і до неї є помі-доровий соус. Крім того, я дуже люблю гостей і раз у раз кажу про те чоловікові. Тепер друга справа: я ніяк не можу дорахуватись одного рушника у шуфляді шафи. Коли взяти до уваги, що ти сьогодні питав мене про зовсім чистий, а не про той майже чис¬тий рушник, що висить у вмивальні, — там, до речі, вже витерто, — і коли ще взяти до уваги, що ти сьогодні дивний, то—
Максимус. Жінко, фатальний збіг обох справ в одній. Рушником обв’язане моє обличчя. І я не можу в цю хвилину його скинути, бо маю справді сильну дряпавину на щелепі. Звени¬будьл о, — так звуть цього пана, — мені свідок.
377

Жінка. Добре, але як у такому разі з твоею бородою? Мені
було б її дуже шкода.
Максиму с. Борода у порядкові, жінко. Хіба не бачиш, як визирає на всі боки з-під рушника? Прилад до гоління і люстерко я мав отут у кишені. Але вони не знадобились.
Жінка. Так поклади на отой стіл. І скиньте, будь ласка, ваші пальта.
Звенибудьло.Яне маю ніякого пальта. Я стоїк, шановна
пані Максимус.
Максимус. Його звуть Звенибудьло. Годуй його, жінко. Він повсякчас голодний. І люби його. Можливо, він буде в нас жити.
З в е н и буд ьл о. Ні, я не буду в вас жити. Я не можу того собі дозволити, бо я повинен себе покарати.
Максимус. Але він буде гостювати в нас. Він надихнув мене писати книгу. Велику, може, на чотириста сторінок, книгу.
І він каже, щоб я вчив тебе декламації.
Жінка. Так. Добре. Бачиш, коли ти так говориш зо мною, я починаю страшенно хвилюватись. Декламувати. Я знаю таке слово. Як це було давно! Чому ти тільки сьогодні сказав мені про декламацію? Брат мого діда з батькової сторони, який сла¬вився у нашій родині казковим здоров’ям, був також чудовий читець. Він навчив мене «Садка вишневого», і я проказувала його з великим почуттям і виразом. Бачиш, як ти схвилював мене. Коли ти пішов удень по обіді, мені люди сказали, що я дуже гарна. Але ви обидва побачите, яка я гарна, коли декламую. Ви зрозумієте тоді, що таке краса старої людини. їжте, будь ласка, їжте обидва картоплю. Ти будеш писати книгу! А я ж так хотіла, щоб ти написав велику книгу. Я не знала, як тобі це ска¬зати, бо ти подумав би, що я дивна жінка. Добре, що пан Звени¬будьло наштовхнув тебе на думку написати книгу. Я зовсім не хочу, щоб він ходив голодний. А якщо він має звичку тримати виделку в правій руці, то я можу на це сказати тільки те, що я дуже шаную оригінальність. До того ж так дуже зручно під¬ливати собі лівою рукою помідоровий соус. Робіть так, пане Зве¬нибудьло. Ти писатимеш книгу. Ми разом декламуватимемо. Такі, може, дещо дивні, думки з’являються мені. Але ти був при¬чиною, бо заговорив про декламацію. І треба взяти до уваги, що ти теж сьогодні дивний. Взагалі можливо, що після цього ти більше уваги звертатимеш і на наші родинні зв’язки, з яких ти так завжди кепкуєш, особливо коли ми з’їздимося раз на рік на наше сімейне зібрання. Запевняю тебе, кожна особа нашої численної родини живе своїм багатим і змістовним життям, яке ховається за тим, що ти несправедливо називаєш зайвою витратою часу. Ось, наприклад, онук —
Звенибудьло. Онук, пані Максимус? А чи я не казав?
Жінка. Так ви вже знаєте? Так, це той надзвичайно обда-рований хлопчик, син бідної покритки, побічної небоги двою¬рідної сестри моєї звідної сестри. Його життьова мрія — стати поштовим урядовцем. Він склав на відмінно всі іспити, особли-

і ЗІіаЧившись у географії, але з-за сердечної чсрствоти В°ступника голови приймальної комісії, який, незважаючи
Н Максиму с. Що таке? Отже — конфлікт?
Ж і н к а. Я не знаю такого слова. Я його не розумію, і, ма¬буть, мені й не варт його запам’ятовувати, бо інакше не виклю¬чено, що я його почну інколи механічно повторювати, а це мені заважатиме при виконанні моїх домашніх обов’язків. Але хлоп¬чикові доконечно треба допомоги, і я переконана, що ти не відмовиш йому в дозволі відвідувати нас і допомагатимеш йому своїм досвідом. Бо ж поштовий урядовець — якраз твій фах. Максимус. О, авжеж.
Ж і н к а. А ще я хотіла тобі сказати, що мені не дуже було б до вподоби переселюватися в один з тих нових домів, що їх навкруг так багато тепер набудовано. Вони гарні, але хіба нам тут недобре? За дев’ять день ми відсвяткуємо тут тридцяту річ-ницю нашого шлюбу, і нашим гостем буде пан Звенибудьло. По-гляньте, який гарний наш садочок. І картопля так привабливо дешевшає: сьогодні по двадцять п’ять. Гарно! їжте, будь ласка. Такий лагідний вечір. Усього шоста, затри хвилини. Ти раніше сьогодні прийшов?
Максиму с. Я відпросився у начальника відділу. Здається, у тому приємність: я виконав сьогодні дочасно свою працю. Звенибудьло принаймні твердить, що кожен фах можна пере-творити на парад.
Вигук: «Останні новини! Зречення президента!»
Ж і н к а. Ти ще кудись ідеш?
Максиму с. Ні — Я хотів ще —
Звенибудьло. Нічого не хотів. У нього просто ще біс у ребрі, пані Максимус.
Жінка. Доїж. Чого ти схопився? Не треба схоплюватись, не доївши.
Максимус. Я просто хотів купити газету. Ти не читаєш газет?
Ж і н к а. Я дуже охоче читаю газету. Сьогодні якраз я читала про чотирьох відлюдників, що їх відкрила експедиція на скелі. Бджоли носили їм дикий мед. Вони категорично відмовилися повертатись на землю. Дуже повчально. Мабуть, люди високої моральної вартости.
Максимус. Але вони можуть почати все спочатку! І вза-галі можна все ще почати спочатку!
Звенибудьло. Авжеж. Можна. Без кінця можна по¬чинати все спочатку. Але для чого? Хіба не найкраще спинити час і тим жити, що дійсне справді і що ніколи не може відмі¬нитися: жити спогадом? Твій спогад завжди з тобою, куди б ти не йшов. А ось тепер ще і конфлікт з онуком на старість літ маєш. Чим не щасливий! Я ввесь час тобі заздрив, заздрю і тепер. Бо я таки шукаю конфлікту, лиш не знаю, якого мені треба. Власне, за оту заздрість я і мушу себе покарати. Я хотів
379

був прожити своє життя у цілковитій тиші. Але тепер я на¬вмисне піду туди, де найбільше галасу. Крім того ж—прошу мені вибачити. Я отут сів і сиджу, а тим часом адже мені випало про- мовляти епілог. О, ні, він не буде довгий. Він взагалі не буде ніякий. Ідеться тільки про речення, що було на початку нашої вистави. Ми умовились починати на тому, на чому закінчилось, і тим закінчити, чим почалося. Тут ось нагадали про відлюдни>| ків на скелі. Я думаю про них. Я розумію їх, як нікого іншого. І Вони для мене ідеал недосяжний: вони мають повну можливість не чути чужої балаканини, лише свою власну, відбиту чистою, майстерною луною. А ми — що ми? Ви от дивитесь на мене. А я, І хоч як воно мені прикро, повинен вам нагадати найперше наше речення. Воно звучало: хто ви такі?
Музика. Пантоміма. Поцілований Репортер у врочистій масці, де па місці чала газетний заголовок. Він проходить швидко, але спиняється.
З презирством відвертається від нього Звснибудьло. Люб’язно махає рукою Жінка: я вже, мовляв, читала. І, завагавшіїся хвильку, махає рукою теж і Максимус. Музика: акорд.

Категорія: Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.