Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Стефан Ґеорґе. Особистість, доба, спадщина

Ця книга являє собою великий вибір творів Стефана Ґеорґе (1868-1933), найсвоєріднішого і найпослідовнішого виразника німецького поетичного символізму, в перекладах на українську та інші слов’янські мови.
Видання виходить із санкції, під духовим патронатом і при моральній підтримці д-ра Роберта Берінгера, опікуна поетової спадщини. Роберт Берінгер та Ернст Морвіц, інший довгоріч¬ний поплічник і співпрацівник Ґеорґе, відкривають видання вступними словами.
У примітках до поетових творів та в різного роду додатках висвітлено деталі. Тут, у передмові, дано загальний нарис пред¬мета: поетова особистість, стосунок її до свого часу, можливі точки взаємнення інших — у даному разі слов’янських — культур з творчим доробком Ґеорґе (і у цьому зв’язку широкий огляд українських літературних виявів, з акцентом на добі порога двох сторіч), а також відомості про історію та характер цього видання.
Співпраця обох видавців, Олега Зуєвського та Ігоря Косте- цького, охоплювала весь культурно-мистецький комплекс кни¬ги: від самого задуму дати повний збір слов’янських перекладів
з Ґеорґе до координування власної праці над українськими перекладами, добору допоміжних матеріялів, взаємних порад, включно з чисто технічними моментами, тощо. Натомість від-повідальність за поставлені тут проблеми й розвинуті концепції соціологічного та історично-літературного характеру, вислов¬лені погляди на те чи те явище несе одноосібно тільки видавець, чиїм ім’ям підписано цю передмову — з повним застереженням права другого видавця на щоразу власну думку.
За одне з важливих завдань править дати уявлення про справжнього Ґеорґе, очищеного від кривотлумачень з того чи того боку.
Погляд на літературну постать Стефана Ґеорґе довгий час притьмарювався — подекуди притьмарюється ще й досі — двома взаємовиключними екстремами: безкритичне обожнювання і не менш безкритичний критицизм.
Перше з того, саме з себе невинне, використали нацистські ідеологи, аби звести потрібний їм образ, видати Ґеорґе за «свого».
390

систематично випливає з першого. У самозрозумілій
™ „воєнне ліТЄратурне покоління, заперечуючи усе по-
реакції понаЦІонал.Соціялізмом на п’єдестал, заходилось від-
ґгавленеаз0м 3 істотним і те, іцо було підроблено, що у дійсності
кидати р ечуванііМ нічого спільного. Таке робилося з тим
.-/> U<vl’ ^ »
• тою педантичністю, оскільки пропаїандш заходи «тре- ^,Л|го райху» дали були солідні наслідки, і уявлення про «фа- стського поета» Ґеорге встигло в’їстися у свідомість пов¬ідно поза Німеччиною.
Так, зокрема, Олександер Білецький, один з найвизнач* яіших українських літературознавців, здобувся, на жаль, на таке коротке й категоричне речення: «Навіть старі корифеї тягну¬ться “во фронт” перед Гітлером — Стефан Ґеорте, колишній про- водир німецького символізму, набирає все більшої ваги серед фашистської молоді […]»’. Знавець предмета, який, як рідко хто, міг оцінувати значення Ґеорґе (і, безумовно, не тільки знав,
і Так у видаїші: Олександр Білецький. Зібрання праць: У 5 т. — K.: Наукова думка, 1966. — Том 5: Зарубіжні літератури / Упорядкування та примітки Ф. П. Погрсбениика. Редактор тому Д. В. Затонський. — С. 577. У п’яти¬томнику статтю відтворено за перводруком: Проф. О. І. Білецький. Поезія певності перемоги. Творчість Йоганнсса Р. Бехера//За марксо-ленін- ську критику. — 1934. — Ч. 9/10. Речення, обірване в передруку знаком […], масу цій першій публікації (с. 45) таке продовження: «старий Гаупт¬ман на восьмому десятку життя слухняно приймає підозрілі лаври офі¬ційного “глави” фашистської поезії». Мотиви, з яких речешія в пере¬друку статті не доведено до кінця, самі з себе зрозумілі: становище вет¬хого деньми Ґергарта Гауптмана з’ясувалось одразу ж по розпаді націо- ііал-соціялістичної Німеччини, насамперед з його широковідомої осо¬бистої заяви 1945, він, мовляв, віддає себе до розпорядження демократії. ■’ Доводиться, однак, жалувати, що упорядники тому не розглянулись у відомих уже 1966 фактах, а пішли у річищі задавненої саме в українсько¬му літературознавстві тенденції ототожнювати Ґеорге з фашизмом (див. у документації наприкінці нашої книги позицію з УРЕ). Тим часом у літе¬ратурознавстві російському було проведено рішучу корективу, яка реа¬білітувала Георге в цьому розумінні. Так, зокрема, у появленій два роки по тому статті Володимира Адмоні, у виданні: История немецкой лите¬ратуры: В 5 т. — М.: Наука, 1968. — Т. 4:1848-1918. — С. 360-366 (див. так само в документації). [Тут і далі Костецький покликається на матеріяли, включені до видання, в якому було вперше надруковано цю його студію. — Ред.] Але російські дослідники виразно відмежували Ґеорге від фашизму ще раніше: на рік 1964 припадає’відповідна позиція Л. Копелева в «Краткой литературной энциклопедии» (див. документацію). Тож у передруку статті Білецького речення про Ґеорге та Іауптмана слід було, либонь, таки навести повнотою, а у примітках дати пояснення. Завдяки нацистській пропаганді, про яку йдеться тут далі, подібний погляд на Ґеорґе та його круг довго тримався й серед інших слов ямських народів.
У написаному Йосіпом Хорватом 6 грудня 1933 у Загребі й наступного дня опублікованому під ініціялом «h» некролозі автор твердить, мовляв, незважаючи на те, що Ґеорге відхилив посаду в гітлерівській берлінській академії, не можна не добачати «вагу його участи у створенні духового фундаменту Третього Райху» (Jedan P’-o’-ok Tredego Reicba^ Uz ,mn njemaikog pjesnika Stefana Georga //Jutamji Im. — 933. — No. 22. — S. 8).
І ще 1958 про справу було відомо настільки недиферешийовано, що. укладаючи передмову до виданого нею вибору з Рол.ча-Лідера ,
391

а й справді цінував його), прийшов до такого твердження на¬слідком непоінформованости. Точніше сказавши: наслідком по¬інформованосте у панівному натоді погляді.
Важливо, однак, відзначити, що траплялись і винятки. Го¬лоси, які закликали до справедливості супроти Ґеорґе, і то голо¬си з боку німців, залишились на той час, щоправда, непочуті. Поготів ваговитіше їхнє звучання тепер, коли є в наявності стільки фактичних даних на їх потвердження.
Сюди належить думка таких авторитетних антифашистів, як родина Маннів. Клаус, один із синів Томаса Манна, виступив із статтею «Мовчанка Стефана Ґеорґе» ще 1933 (в одному емі-граційному часописі), отже, до речі — рік перед тим, як з’явилася цитована стаття Білецького. Автор багато в чому був відмінних з Ґеорґе поглядів, він розрізняв у його творчості речі, що їх — вирвані з контексту й відповідно підтасовані — демагоги й справді могли взяти на озброєння. І все ж присуд Клауса був недвозначний:
«…Отож, починається залицяння до Ґеорґе… А Ґеорґе мов¬чить. Він мовчав довго, і то з пригноблюючою люттю. Хіба ж не була година гідна того, аби скласти вразливе визнання — якщо б він цю годину вважав саме за гідну? Якщо б він це плем’я, чиє приниження він так густо ганив і так густо оскаржував, — якщо б він нарешті-нарешті побачив його очищеним від ганьби: чи не була б то мить для старого поета, що вже став мітичним, піднести голос, вигукнути своє «так», щоб геть усі почули? — Та він мов¬чить. І воно допускає лиш одне тлумачення, ота тривала й красномовна мовчанка: він НЕ ототожнює себе з цією новою Німеччиною, він не спроможний упізнати в ній свою велику мрію. Його прагнення залишається нездійсненим…
[…] Гітлер — і Стефан Ґеорґе: два світи, які ніколи не змо¬жуть зійтися. Два роди Німеччини.
Ми ніколи не гадали, що цей великий поет вкаже спасенний шлях у майбуття, коли б його зволено й свідомо не-, ба анти¬демократичний етос, прикладальний взагалі тільки у найвищих царинах, застосовувати до проблематики нашого будня. Але
відзначивши спорідненість ідейно-мистецьких уподобань його з упо¬добаннями Ґеорґе, — першого слов’янського поета, який увійшов з ним у творчий контакт, — польська дослідниця Марія Подраза-Квятковська вважала за потрібне застерегтися, мовляв, ідеологія кругу Ґеорґе на той час (кінець XIX — початок XX стор.) була ще далека «від пізніших префашистських тенденцій» (Wadaw Rolicz-Lider. Wybôr poezji / Wyboru dokonaîa, wstçpem, przypisami і bibliografiq opatrzyta Maria Podraza-Kwiat- kowska. — Krakôw: Wydawnictwo Literackie, 1962. — S. 32). (Ходом викладу в нашій вступній статті з’ясується радше супротилежне: «префашистські тенденції», що пізніше розвинулисьу цілу ідеологію, можна спостерігати в деяких учасників кругу Ґеорґе якраз у ранній його стадії, нанр., у Шу¬лера та Кляґеса, тоді як з поетового оточення останнього періоду його життя вийшло багато активних антифашистів.) З позаслов’янських не¬гативних суджень у цьому роді пор. вислів Деметріоса Конетанакіса у монтажі свідчень про Ґеорґе в додатках.
392

шляху, то нині ним блукає Німеччина та її спантеличена ^ЛОДЬ, він таки не вказував ніколи»2.
Мовчанка затягнулась — до самої смерті. Поет не сказав не сказав взагалі ані однісінького слова на користь ново* • режимові. Покинувши батьківщину, він уже більше не по- ернувся до неї, ні живий, ні мертвий.
д Й нові володарі почали потрошку усвідомлювати, що на цьому імені вони таки нічого не здобудуть. В офіційній пресі з’явилися голоси сумніву. Ось, приміром, такий: «Напевно ж, у цьому мистецтві, що його б назвати “загравання з духом”, є хал-турники і є майстри, і зовсім напевно з Стефана Ґеорґе був вели¬кий майстер. Але то велич, яку ми споглядаємо, і майстерність, яку ми подивляємо, однак то не те мистецтво, в яке ми вдивляє¬мось. Ось тут і вирішне»3.
Охолодження до пам’яті покійного наступало повільно, проте невхильно. Годі було насамперед приховати факт, щодо кругу Ґеорґе належали численні особи єврейського походжен¬ня. Пропаганда завдавала собі чимало труду, аби розмежувати Ґеорґе та його круг4.
2 Klaus Marrn. Das Schweigen Stefan Georges //Die Sammlung. -1933. — Jg. 1. —
3 Völkischer Beobachter. — 1935. — 4 Dezember.
4 Природою речі, кампанія відбувалась ііеузгоджсио, сіпаючись між двома крайнощами. З одного боку, доходило до таких диких витівок, як-от прилюдний донос Людвіґа Кляґсса, в минулому спільника й звели чітка Ґеорґе, а потім його маніякального ненависника на ґрунті маніякального антисемітизму. У вступі до виданої спадщини Альфреда Шулера, також колишнього учасника кругу Ґеорґе і також запеклого антисеміта, він докотився аж до такого стилю: « Чи Ґеорґе — чисто арійського походжен¬ня? Кажуть, нібито воно так. Дід його з боку батька був католицького віровизнання, вимандрував з Франції, де сліди губляться. Та якщо ми й припустимо, що на питання можна справді відповісти ствердно, ми все одно стоїмо перед трьома порушеннями правил, які не так-то й легко полагодити. Перше: те, що Ґеорґе досягнув у літературно-політичній ділянці, він досягнув через єврейство. Єврейське видавництво Бонді, де він видавав свої книжки, «Листки» [див. фуеноту 6] і писання. В єврей¬ських руках перебували книгарні й мистецькі крамниці, де «Листки» виставлювано ще за днів їх гаданої ненродажности (у Мюнхені, прим., Яффе та Літтауер). Єврейський рисівник Томас Теодор Гайне виготов- лював шкіци обкладинок для найраніших річників. Єврейські профе¬сори — назву тут хоча б Десуара, Зімеля, Канторовича — були супровід¬никами й настунниками. Євреям та нанівєвреям він давав себе портре¬тувати. Єврейські або нанівєврейські доми служили йому місцями, де він спинявся у великих містах і що їх він відвідував як вербувальник свого віршового мистецства. Євреями були переважно ті, хто з нагоди його 60-річчя співали роздмухану хвалебу в щоденних газетах позанімецьких країн, і ще й сьогодні єврейські інтелектуали поза німецькими кордона¬ми силкуються уберегти листки його слави від занадто ранньої в’яні» (Alfred Schuler. Fragmente und Vorträge aus dem Nachlaß. Mit einer Ein¬führung von Ludwig Klages. — Barth; Leipzig, 1940. Цит. за виданням: Stefan firniw in Selbstzeugnissen und Bilddokumenten / Dargestcllt von Kranz Schönauer. — Rowohlt, Reinbek bei Hamburg, 1960. — S. 88. (Далі як:
Schönauer.)
393

Боротьба фальшивм шсів з ними ж самими побудованим вітряком увінчалась промовистою інструкцією, що її видав урд. довий пресовий відділ спільно з міністерством пропаганди (9 липня 1943) і розповсюдив для відома й виконання друко- ваними органами: розглядати Стефана 1 еорґе «як тільки зу. мовлену своєю добою одиничну особистість», про круг же Його однодумців та прихильників не згадувати й словом.
Коли «тисячолітнє царство» після свого двадцятилітнього тривання розлетілосьуДругій світовій війні на друзки, почали з’являтись одне по одному свідчення правди про поета. Авто¬ри, ті живі учасники кругу Ґеорґе, що стояли до нього найближ¬че, — Ід пар Салін, Роберт Берінгер, Ернст Морвіц, коли йдеться про порядок чергування публікацій, — появили у загальному й у детальному перебіг життя і світ його ідей та образів.
Він справді був одиничною особистістю, але в якому ж інак-шому глузді, ніж воно твердилося ще нещодавно! Крізь стро¬катість доби на порозі двох сторіч, доби, так чи так щедрої на одиничні феномени, крізь усе фантастичне, що про нього уяв¬лялось і до чого й сам він був не від того, аби щось докинути, крізь екстравагантний ритуал мистецького життя, підкреслено відгороджений побут, категоричний жест і категоричне слово, часом чудернацьке, часом для звичного сприймання й страхіт¬ливе, — крізь увесь цей свідомо й одноразово нагромаджений комплекс дається тепер прознати єдину, в засаді своїй цілеспря¬мовану й послідовну рівнодійову.
*
З Ґеорґе був пристрасний заперечник буржуазних форм життя. Він ненавидів гонитву за грошима й розкошами, дешеве думання, плитке почуття, фальшиву мораль. Він ворогував з дер¬жавним та духовим прусацтвом, був переконаним супротив¬ником війни. Поборник братерства всіх людей в ідеальному союзі, притому принциповий семітофіл, речник взаємнення культур, людина, що цікавилась творчим духом Індії та Персії і знайшла контакт до слов’янського світу через особисту дружбу
з польським поетом Вацлавом Ролічем-Лідером, — це та постать, яка вирисовується з сьогоднішнього кута бачення.
У такій перспективі набувають нового значення і непов¬торність особи, і загальні властивості доби, починаючи з пер¬вісного чисто естетичного бунту з усіма його винаходами й чу¬дасіями.
Передчуття грядучої катастрофи, що назнаменовує твор¬чість Ґеорґе в цілому її обсягу й знаходить дедалі невблаган- ніший вираз у провісництві «священної прі» проти «десятка тисяч» партачів життя, воно нині здійснюється, та ще й у неба¬чених вимірах духових, соціяльних та технічних революцій. В обличчі грядучого «Неназванного» буря, мов той тичинин* ський «плуг», мала переорати весь дотеперішній життєвий уклад. А за символом можна прочути й зовсім реальний прооб¬раз нової людини, що повинна вийти переможцем із світових катаклізмі в. Несхитна опора її субстанції об’являється в усій

енні себе як частки космосу і як частки людства. Така лю- Д°Міа відповідальна серед відповідальних, любляча серед роблячих, трудящий серед трудящих мешканець землі, -друг
ПОДІВ»’
Врахування кривизни історичного часу дас спромогу глянути а минуле явища ширше, відкрити в ньому притаманний йому РЛутрішніЙ рух. Тож можна по-інакшому поставитись і до тих дорибутів явища, що їх звикли пов’язувати з певними конкрет¬ними умовами, зокрема-до всіх отих відлякувальних слів «Пан», «Панування і Служба», «Прибічиицтво», «Круг». Ідеться бо ні про що інше, як про виховання передових людських гуртів в обраному напрямі, атака річ і вимагає посвятити себе одній справі й уміти розвинути в собі одні властивості та відкинути чи подолати інші. Якщо концентрована тим робом енергія вживається не на пану¬вання одних суспільних верств над другими й не на підкорення раси расою (а в Ґеорґе ж не було мови ані про те, ані про те!), лише щось, чинне й корисне для всіх, то це все властивості висо- кобажані, а головне — самозрозумілі в кожній організованій групі, що бореться за якусь загальнолюдську ідею.
Саме цей висновуваний з чинності Ґеорґе ідеал, ідеал ари-стократа не «родоводу чи корони», а творчих діл, і життєбудів- ничого не на ґрунті біржі й ринку, а співдії вільних та гідних людських особистостей, робить зрозумілим той інтерес до Ґеорґе, що має місце і в ряді СОЦІАЛІСТИЧНИХ країн.
Як свідчать деякі первопублікації даної книги, ним цікав-ляться визначні поети цих країн. Численні переклади з нього увійшли у нещодавно появлені в Угорщині та Румунії антології німецької поезії. У нових виданнях Роліча-Лідера у Польщі, поетів Мілева та Лілієва в Болгарії передруковуються і їхні пе-реклади з Ґеорґе.
У самому Радянському Союзі помітна останнім часом ви-разна тенденція покінчити з вульгарними оцінками того, що раніше таврувалось нерозбірливим ім’ям «декадентство», а переомислити цю осяжну й плідну мистецьку епоху та її твор-чих виразників за об’єктивними критеріями. Так, у визнанні їхньої активної людяности й мистецької манстерносги вихо¬дять тепер твори Верлена, Вайлда, Верхарна, Якобсена, Сельми Лаґерлеф (зокрема на Україні). А й навіть спадщині Ніцше, ще кілька років тому цілковито неприйнятного, дається історично- всебічна оцінка. У випущеній 1968 у Москві п’ятитомовій історії німецької літератури автор статті про Ніцше, І. Верцман, роз-глядаючи питання стосунку до нього таких сучасних гуманіс¬тів, як Дж. Б. Шоу або Томас Манн, відзначає, що «їх приваблю¬вав гнівно збуджений тон ніцшевських писань, різкість і незрід- ка справедливість суджень про банальність, вульгарність офі¬ційних авторитетів буржуазії та юнкерства, а також факт, що Ніцше майстерно володів словом»-.
5 Видання, бібліографічно оиисане у фусн.1: Т. 4. — Гл. 21. Ницше. (И. Е. Верцман). — С. 353.
ЗУ5

У цій же історії літератури вмщспм „ v.. ~^мтИра Адмоні про Ґеорґе, в якій повнотою знято з поета практиковані обвинувачення у пропаганді війни і причетності до націонал- соціялізму, а, зрештою, визнано й належну вартість за його по* етичною творчістю.
* * *
На черзі окреслити предмет докладніше, вдаючись до окремих його питань.
Історія взаємин поета і його кругу з гітлерівським режимом настільки показова, що її варт переказати бодай за найвизнач-нішими її фактами. Один з тих нацистських авторів, які сил¬кувалися підігнати Ґеорґе до панівної ідеології, звертав, між іншим, увагу на те, мовляв, омріяна його «таємна Німеччина» взяла собі за емблему свастику задовго перед приходом Гітлера до влади. Справді, її від певного часу носили книги видавництва Ґеорґ Бонді, де друкувалися всі публікації кругу Ґеорґе. Коли цей знак почав набирати відомого значення в політичному жит¬ті Німеччини, видавництво оприлюднило в одному з своїх про¬спектів таку заяву:
«Внутрішню частину віньєтки, яка передує тут, раз у раз не-правильно витлумачують як “Hakenkreuz”. Слід супроти того ствердити, що ця внутрішня частина міститься вже з 1910 на публікаціях “Мистецьких листків”0 і що появлена вище віньєтка в теперішній формі друкується з 1916 на наукових творах з кругу “Мистецьких листків”. Коли цей прадавній (індійський) знак названо було у жовтні 1918 “Hakenkreuz”, і він набув свого сьогоднішнього значення, то круг “Мистецьких листків” був не в стані усунути свою, впроваджену багато років тому, познаку.
Хто бодай тільки побіжно знає публіковані під цим знаком книжки, той напевно ж знає і те, що вони з політикою не мають нічого спільного»7.
Нацистська дискредитація цього символу належить до всього об’єму підробок, практикованих «Третім Райхом», від зовнішніх, як*от перебрання римського вітального жесту руки, аж до найглибших, до таких, як зловжиток іменами Вальтера фон дер Фогельвайде і майстра Екегарта, Вагнера й Ніцше.
6 «Blätter für die Kunst» — так звався журнал, присвячений поезії та ви¬танням мистецтва, що довгорічно виходив окремими випусками-зоши- тами альманахового тину за певними чергами, а також видавництво, яке випускало різні публікації з кругу Ґеорґе. Від 1898 видавцем «Мис¬тецьких листків» стає Ґеорґ Бонді, і на той же рік припадає оформлення першої віньєтки видавництва, нашкіцованої Мельхіором Ліхтером. Цей останній був автором і пізніших віньєток, із знаком свастики, про які йдеться у цитованій заяві.
7 Цей, у своїх первісних значеннях ще й досі остаточно не розшифро¬ваний символ відогравав роль у культово-культурній історії народів не тільки Індії, а й численних інпіих. Він посідає важливе місце, зокрема, й в українському народному мистецтві: у вишивках, орнаментації пи* санок тощо.
396

ІЗ згаданих повоєнних публікацій друзів Ґеорґе стала у по- ообицях відома й конкретна історія його «ні» націонал-со-
Жлістському режимові.
Те що Клаус Манн назвав «залицянням до 1 еорґе», знайшло яв у заходах міністра культури Руста, який бажав за всяку ціну здобути поета на котресь офіційне становище у державі. Мова була ні більш ні менш, як про почесне президентство у літера¬турній академії. Берінґер повідомляє про характер і хід пере¬говорів:
«1933 міністр культури звелів довідатися в Ернста Морвіца, чи не можна б знайти якусь форму, яка дала б вислів пов’яза- ности нової Німеччини з Стефаном Ґеорґе. Це було для Ґеор- ґе вперше, що на нього котрийсь уряд звернув увагу. Та він не побажав прийняти ані почесного посту в так званій академії, ані почесної платні. Він дав знати, мовляв, він і без академії протягом півсторіччя керував німецькою поезією та німецьким духом»8.
Поет не хотів листуватись особисто. Нацистський міністр волею-неволею мусив погодитись на посередництво — як на те ще й особи єврейської національности. Сам Морвіц, який на прохання Ґеорґе сформулював його відмову, дав зо свого боку недвозначне свідчення ще під час війни (у листі до Іерберта Штайнера з 10 серпня 1942), мовляв, «Ґеорґе сам ніколи не пи¬сав ні до якого наці-міністра, а всі зроблені йому пропозиції [Angebote] відхилив через одного приятеля. (Факттой […], що один урядовець міністра Руста — не Геббельса — звернувся до мене з пропозиціями [mit den Vorschlägen] і що я, на бажання Ґеорґе, яко його уповноважений, відхилив на письмі ці про-позиції.)»9.
Представники режиму, однак, і далі не вгамовувались. Укла¬дений і пересланий Морвіцом лист переказував ту думку Ґеорґе, що хоч він і не зрікається батьківства в русі за національне ні¬мецьке оновлення, проте закони духового й закони політично¬го являють собою цілком відмінні речі. Коли Ґеорґе помер, мі¬ністр Руст видер декілька слів цього місця з контексту листа і, перекраявши їх по-своєму, процитував у співчутливій телеграмі поетовій сестрі. Телеграму похопилась опублікувати вся німе¬цька преса10. Негайно ж виник намір перевезти тіло поета до Німеччини. Та тому запобігли друзі. Берінґер:
«Намір поховати Стефана Ґеорґе з помпою в одному з ні¬мецьких соборів був перекреслений похороном у Мінузіо.
8 Robert Boehringer. Mein Bild von Stefan George. Zweite ergänzte Auflage. Zum Jubiläumsjahr 1968. Bei Helmut Küpper vormals Georg Bondi.- Düsseldorf und München. — S. 182. (Далі як: Boehringer.)
9 Цит. за каталогом ювілейної виставки в Марбаху: Stefan George 1868- 1968 Der Dichter und sein Kreis. Eine Ausstellung des Deutschen Literatur¬archivs im Schiller-Nationalmuseum Marbach a. N. In Kommission Kosei A. G. München. — S. 333. (Далі як: Katalog.)
10 Там само. Щодо «батьківства» («Ahnherrnschaft») каталог переказу« в.- домість, яка міститься на с. 158 у книзі Ндгара Салша (6.6л. у фусн. 12).

Відповідальність за те несе автор цих рядків, по тому, як запитана ним сестра передоручила друзям визнач и ги місце
поховання»11.
Даючи загальну оцінку цьому короткому, проте судьбоно-сному розділові життя Ґеорґе і відзначаючи його інтуїтивну прозірливість, Едґар Салін вказує одночасно й на вельми ва-говитий факт. Ідеться проте, що, як-отуданому разі, політикам та ідеологам тим легше спекулювати на котрійсь духовій осо¬бистості у своїх цілях, чим глибше закорінена ця особистість в істоті явищ, зовнішні риси яких, спрепаровані, виносяться на прапор відповідної ідеополітики. І те, що Ґеорґе передбачав надхід лихоліття, і те, що лихоліття присвоїло собі, серед ін¬ших, і його ім’я, — виводилося з одного джерела: з органічної участі його у житті нації і з шукання шляхів до її справжнього відродження. Салін:
«Інакше як було б воно можливо, що багато поезій Ґеорґе, які тоді [за мюнхенських часів на початку сторіччя] постали, читались у тридцятих і сорокових роках як жасючі заголовки над злочинами, споблазнями, брехнями Третього Райху? […] — при¬міром, “Відьомські хороводи” і “Антихрист” та “Спокусник”… (Вірш “Празники” поет ще року 1909 вписав Кардові Воль- фекелеві як присвяту в друге видання “Сьомого кола”!) І як інак¬ше могло б воно статися, що новознайдені тоді знаки й слова — свастика, кровосяйво, спостережник, тисячолітнє царство — по трьох десятиріччях стали й справді абракадаброю спокусників, відьмаків, злочинців? Поети зберігали у своєму особистому ото¬ченні знаки загального перелому і власними засобами, на¬данням форми, спорудили греблю. Та треба вміти бачити й віри¬ти, щоб образ і форма зберегли свою захисно-цілебну силу»12.
Якраз таке вміння бачити й вірити виявив супроти свого ідейного антагоніста Томас Манн. Що супротивне йому в Ґеорґе він не ототожнював з панівним на той час режимом у І Іімеч- чині, стало ясно з листа, написаного в розпалі війни (20 січня
11 Boehringer. “S. 182.
12 Edgar Salin. Um Stefan George. Erinnerung und Zeugnis. Helmut Küpper vormals Georg Bondi. Zweite, neugestaltete und wesentlich erweiterte Auflage 1954. — S. 194 f. (Далі як: Salin.) В одному місці своєї джерельної праці автор викладає, між іншим, погляд Ґеорґе на проблему раси. Оскільки 1 еорґе вважав расову політику за «злоякісне посилення XIX сторіччя», зіставлення його думки з фашистськими теоріями буде особ¬ливо показове: «Нову, добру расу, — провадив він далі, — створить дух, а не розплідник. Треба собі здавати справу, що якийсь народ ніколи більш не посідатиме такої високої нрироджености, як колись атенці. Вже на виході античностн, коли на зміну римлянам прийшли невиснажені гер¬манські племена, нове пробудження духу підготувало щойно по* шлюблення з романцями, а скільки допливів чужої кропи — грецької і норманської, арабської та єврейської — сні вдіяло вирі піним робом у високій культурі італійського Ренесансу й малознаної Іспанії, про те можна лшпе здогадуватись. При сьогоднішній, тисячоліттями витво¬реній расовій мішанині говорити ще про чисті раси — природничо-на¬укове шахрайство» (Salin. -S. 248 f).
398

44) нисьмснником-еміґраіітом до видавця-ем і Гранта Курта фа. Першим ділом цього останнього иа новій землі було ЩШ видання вибору з творів І еорґе — в оригіналі й пара* Д!льному англійському перекладі Ернста Морвіца. «Великою Л поюзвисоченим відтинком німецькости» назвав Гомас Мани поезії Георге, ВІДНОВИВШИ їх, підсилені мовою країни його ви-
гнання, у пам’яті18.
Півтора роки по тому, коли вже світовий катаклізм досяг найвищого пункту, сталась подія, що тільки завдяки випадкові нсзмінила всього ходу історії. 20 липня 1944 відбувся невдалий замах на спричинника війни. Тираноборчу ідею виплекали брати Штауфенберги, виховані па римських чеснотах вихідці з останнього молодого покоління, яке оточувало Ґеорґе, — усі троє при його похороні у Швайцарії тримали почесну варту. І саме у вірші Ґеорґе «Антихрист» вбачав наймолодший з них, Клаус, прочуття й провидження «богемського єфрейтора», Ддольфа Гітлера14.
То все, отже, речі, правда яких легко відновлюється, коли є вже змога оперувати достатньою кількістю фактів.
*
Були, однак, речі складніші. Не всі здали собі справу, як бути поетам різних націй між собою в такій межевій ситуації, яку утворила війна, проваджена урядами нібито в імені цих націй.
Від перших кроків Ґеорґе був своїм культурним наставлениям те, що зветься хоч космополіт, хоч інтернаціоналіст, залежно від щоразового значення, якого надають слову15. Він і сам віршував різними мовами, і притягав у німецьку мову все, що лиш можна, з іншомовних здобутків. Раз у раз він при тому відкривав серед інших народів поетів, там цілковито незнаних, значення яких на їхніх батьківщинах усвідомилося вирішальною мірою тому, що Ґеорґе спрямував на них увагу своїми перекладами.
Так було з голандським поетом Альбертом Фервеєм, який, своєю чергою, навів його на англійця Ернеста Доусона. Так було з Вацлавом Ролічем-Лідером, — і тут його заслуга подвійна: він підміг історії польської літератури включити в себе одне до¬даткове ім’я16, і він пробив наново вилам у мурі традиційної
13 Уривок з цього листа Томаса Манна див. у монтажі свідчень у додатках.
н Boehringer. — S. 183.
15 3 юнацьких листів, що їх Георге писав під час першої своєї закордонної подорожі 1888 -1889, з Лондона та Монтре, до товариша-однорічника Артура Шталя: «Мусиш, до речі, знати, що в Англії я стаю дедалі космо- політичніший..» Або: «Спіткання з іншими народами, іншими зви¬чаями, іншою мудрістю (це коник, на якому я залюбки гарцюю) пра¬вить за найкращий засіб знищити всю закоцюблість, усю заслінленість, усю тупість, усе рабство, коротше кажучи, все погане в долі народів…» (Цит. за: Boehringer. — S. 28, ЗО).
10 Сливе непомічене за життя, бодай посмертно. Чималу роль у привер-ненні уваги ДО Лідера, який помер 1912, на його батьківщині відограв, м. і., виступ Ярослава Івашкевича, надрукований під псевдонімом: Кагітіеп Bazar. Stefan George і Wactaw Rolicz-Lieder // Skamander. — Warszawa, 1935. — Lislopad. — Z. 64.
399

німецької настороженості* супроти слов’янщини, ЧИМ МОХсе бути, хай і умовно, причислений до тих гарних винятків, ряд яких прикравіають імена Іердера та Боденштедта. Лідер же) знов-таки, що був орієнталістом, вивів його за межі європей¬ських мов і наблизив до квітів перської поезії17.
Мов навмисне, саме Фервеєві, довголітньому другові, су¬дилось продемонструвати, мовити б, модельний приклад цр. порозумінь навколо особистості! Георге. Йдеться про Історію їхнього розходження.
Перша хмарка почала набігати на взаємини, коли Ґеорге, після свого так званого максімінівського переживання, відчув себе покликаним до духового вождівства. Своєю поезією він запопався будувати невидиму для непосвячених, але ніби дійс¬нішу за дійсну державу, «таємну Німеччину», а виходивши эта¬кого критерія, удався до актуальних проблем доби, висловлю¬ючи до них власне ставлення, оцінюючи їх і переоцінюючи — чого раніше не робив. Якраз у тому Фсрвей вбачив відхід по¬братима від чисто поетичних завдань.
У «Німеччині існує під теперішню пору стільки й стільки течій життя та духу, — відрі кав Ґеорге на Фервеєві закиди. — Треба їх упорядкувати. Треба вказати шлях, яким вони можуть здійснювати вплив. Але мій шлях — це не той улюблений, мо¬дерний шлях теперішньої цивілізації. Я хочу інакшої, внутріш¬ньої єдности». Фервея такі запевнення, однак, не переконували. Недовіра його дедалі зростала, щодалі він стежив за еволюцією поета в бік національного. Коли під час Першої світової війни
з уст Ґеорге почулися вразливі в цьому розумінні слова, а Фер- вей, навпаки, зайняв різко протинімецьку позицію, то цьому останньому здалося, що його підозра цілком виправдалася. Він відчув себе, отже, повнотою управненим опинитись по той бік барикад супроти колишнього спільника. Уболівання Ґеорґе за духову Німеччину він утотожнив із звичайнісінькою турботою про долю політичної держави. Фервея — та й багатьох інших — зміцнив у такому переконанні й той факт, що декого з найближ¬чого оточення Ґеорґе у першій фазі війни справді пойняв шо-віністичний дурман. Поза увагою лишилося те, що сам Ґеорґе, «поету країні, яка провадила війну, утримував себе і, наскільки він спромагався, своїх друзів од націоналістичного засліплення та зарозумілости [frei von nationalistischen Wahn und Dünkel]» і що «за цих років будівничо-вітчизняне більше, ніж будь-коли, треба було з недвозначною гостротою відмежувати від руйнаць- кого патріотизму всіляких вузьколобих націоналізмів»18.
17 3 намови Лідера Ґеорге заходився був вивчати перську мову, щоб перекладати Омара Хайяма, і тільки зовнішні обставини перешкодили тому.
18 Salin. — S. 213, 143. — Надзвичайно складне нідложжя конфлікту з Фер- веєм автор з’ясовує в іншому місці: «Німецькість І еорґе була і похо¬дженням, і сутністю, і напрямом завжди європейська або навіть-ужи¬ваючи ранішого улюбленого слова в кругу друзів — завжди космічна, — космічна з кожного погляду. Чи Ґеорґе оповідає про своїх батьків, чи закликає у вірші первозданне, чи зображує свої подорожі з півночі на
400

сеть Фервся слід сказати, що у спогадах «Мої взаємини з а*ном Ґеорґе», випущених 1936, три роки після смерти аїгал і один рік до власної, він вклав усю свою добру волю, щоб, ивши суб’єктивну рацію, не затьмарити об’єктивної правди. «оЯВак воно чи так, увесь цей комплекс потребує точного світлеиня. Салін дає щодо того таку вартісну інтерпретацію: «Тут справді можна з’ясувати собі, до чого сходить настав* ленняґеорге, — його пізніше і ззовні, й усередині помилково роз¬цінили як ‘‘національний” скрут, а проте його настава залишається та ж сама, що й перед тим, тільки що з інакшим історичним аспектом: Ґеорґе був і залишився наскрізь пройнятий пе-реконанням, що струхлявілий (буржуазний) світ засуджений на смерть і загибель. Але Перша світова війна призвела до краху тіль¬ки німецьку його форму вияву, — супротивники, рівною мірою хворі, рівною мірою трухляві, рівною мірою на краю занепаду, уроїли собі, мовляв, вони ліпші, тільки тому, що були перемож¬цями. Тож оте, проти чого він раніше боровся як проти “пру- сацтва”, посідає свою світову форму тепер уже не в німцях, а у звитяжних союзниках. У відношенні до своїх німців він може ни¬ні навіть сподіватись: оскільки вільгельмінівський фасад у них завалився скоріше, оскільки з них облетіло вже багато порож¬нього блиску й позліток, вони опинилися супроти західного світу щаблем далі, і тим момент відродження може бути до них більш наближений, ніж до Заходу. “Єдиний провидець, який є сьогодні, — писав Ґундольф уже у вересні 1918, — який свого часу постійно притамовував наш побідний захват, закликає нас тепер тримати голову високо, хоч би й що там настало, — Німеччина бо ще не загинула!”—А коли це таки сталося, Ґеорґе йшов попереду своїх і далі з незламною, із зрослою впевненістю»»19.
південь, із заходу на схід материка, — це постійно природа й дух, крайобраз та історія Еврони, іцо він їх прожив і проміряв і що їхню широту й щедроту він приносить із собою на домашні поля. Либонь, у цьому мрінні далини, в елінській зграбності й у римському лихові, у франкській Грації і в поліській ґрандецці й лежала найглибша причина, чому на майстра та його німецьких друзів ніде інде так по-дурному й нахабно не витріїцували очей і їх не обпльовували, як саме серед німців, — в усякому разі в отій усеосяжності істоти Ґеорґе, що в ній поєднувалися всі течії крови й духу від Єгипту ночерез [сладу й Рим, античне й християнське, аж до германців, ґрунтувалася та самозрозумілість, з якої він уже юнаком засвоїв усі культурні мови й з якою, мужнівши, він прапіув познайо¬митися з живими поетами всіх націй і пов’язати їх одних з одними. А що він — як поміж його друзями й поляк Вацлав Лідер — був уродженим володарем, то чужинці й могли легко ставати жертвою непорозуміння, вбачавши в ньому диктаторську хватку там, де йшлося тільки про при¬родний вислів його самопевної, ніякими нроминально-історичними об¬меженнями не зв ‘язаної натури. А з другого боку, йому самому бракувало будь-якого розуміння факту, що й для людей духового рангу політичні кордони можуть в якомусь розумінні важити як кордони духові й навіть як духове мірило. […] “У найвищих регіонах мистецтва» зникають для нього взагалі протиставлення “Північ і Південь, Італія і Нідерланди». Та чи зникли вони для Фервея?* (&Ая. — & 264 Г.)
19$аНп, — в. 216.
401
26-5-1042

Ключова тут — СЛОВО •Ггуржуіиний*, Ь|Mß/иння lit t >иів Квропи відрізнялось у собі напрямом, ін/іиніду&н^*’**’ рактером. розмахом і нюансами. але майже без винятку ** ^ було спільне одне’ ненависть до буржуазною ладу й поі/од*’ ‘ ч ним иивілізашї. Далеко не всі вони нгляллли* \, чи ^ н ** цікавились — в історично зумовлені, господарчо* і f/уктур^ ** ІДЕОЛОГІЧНІ, ПОЛІТИЧНІ причини ВІДЧуЖЄННЯ ЛЮДИНИ МАГШ ного н мозком та руками. Але всі вони стояли ніч-ня іЛч «
^ — — ‘ 4 ним наслідком’ розладом між оачиїст ю та сутнн т ю фори/** ЗМІСТОМ. *»ИТЄрІ€Ю» та «духом». f псі протестували ПІМ/Щ 4 ВКОДИШИЬО? ДІЙСНОСТИ ТИМ або ТИМ способом, усі були КО/гГ на свій копил бунтарями.
Оскар Вайлд. автор цілою вчинив про ге, ию природ* сліду с мист’тітво, охоче називав себе й СОЦІАЛІСТОМ, ба наїв* спеціяльну розвідку про сподівану ДОЛЮ ЛЮДСЬКОЇ душі 45, ,, шялізм;. Не чужий символістичній поетиці Ріхард Деме л ьсю&. дав вірші з гострими соціальними темами. Сні вецьтрагедії ро* шеплен^Я первісної людської статі Станіслав Пшнбишевсіжнй за/юшдлизо визвав у Імгрліиі польс ьку робітничу газет/. П;л батька символістів Верлеиа виявляються тепер нові дат *г; свідчать, що його в «агмини з Паризькою Комуною були білі« між платонічні.
Усе це назвати тільки модою — рішуче мало. Воно правила за органічну потребу часу, са?.^: загального часу поготів, ідо кож¬ного окремого разу самому ребеліянтові видавалося, мовл« йої V повстання проти світу, нерівно поділеного на без/луї* бахатство й безглузді злидні, — індивідуальне.
Ійди ві дуальною мовою висловлював, о/же. й Ґеоргеспілміе иаставлеиия інтелектуальної молоді, писавши І, 2 та б січну j HVi з Моїйре такою листа до Артура Шталя; «Чи можеш :и собі уявити щось проти річливіше ніж те, що я, Соціаліст, Ко¬мунар, Атеїст, /раю Комедію з одним німецьким Паном Ьа|хг нон, у домі одног о професора богослов’я, оточений пілим ;ші- пулом Ьелико< вітськнхдам іHigblife-dame/i j
Сьогодні можна з певністю ствердити, то зневага до ло точних подій правила тільки за важливий компонент поетового ‘/бразу першої стаді/, коли з нього був просто «поет» і ще не став «пророк»,3 вибухом катастрофи, світової війни, він врази* оточення своєю «не* подіваною близькістю ДО 0ИЛ
;іру я якось не ПОМІТИЛИ, не взяли до 7ями, що вже перший цикл «Сьомого кола» нос ив демонстративну иа^ь; «ПоеЗІ/Д<У/Иа і не тільки цілу низку віршів НОВО* ниого «І ІОВО/О цар<тва» можна без застережень назвати політичною, а#
* ів/зда * оюзу^, nif) з явилась була на самому передодні війни сугіюсво# ю являс політ ичний памфлет. Низання дише« яко*° роду була ця політика
» Шміщя. ~ * *». Мова про у.«* ть в аматор мсій вж гаві, де Г*^г фратіу^/ж,. роль Алмвхта в «Мі іяшроні- Молм р
* Xalm.~%,Ті,
402
Роберт І^еріитер .-«анотував одної о |А^іагий шішГ««е «був би я днадцяти^чиий. мав 20 <КК> солдатів, я (х/^інав исіх володарів СВІТЛІЙ». Г>лова < номииалжьаи’/огхув/ в//ли ын ромддяа» один ікхп ів фоі OIIOJ/Г’АЛ ДГ: І ОЙ мав особлив *'{* СИРНИЙ вигляд. І ще споми#<алсхь, як вій був і»^ ргвгжаііий ков J4I. -у ж:якому іншому сторіччі, ніж дев’ятиа/ідя/е, вій /іоіра-
пив би у в’я.тииіікі’». Імг^лнгер /ідлі : ^Важ*і#: ар^/уумми іі|/и іюгям.н
на цей портрет його твердження про те, /во він цілковито по¬клав спокусу дали <ебе звабити на якийсь діяльний чин- У тому якраз уся справа. У в «а*миііах із злободенний Георге оберігав від будь-як^ло хибною Kfy/KV йо/о несхибний :іОЛІ’ тичиий інстинкт. І еорге не став ані співцем і/і/ марка, ані їла- шаі^ем вільїельмжів/ ьк/л епохи, ані. потім поетичним /део догом соціал-демократ і і « її хиткою у Ваймарській р^/тблно позинісю, не став він, як уже відомо, й по боні націонал-со- цдіиізму. Ані у fiepeiiw.HOMy р/^іумінні, ані у фактичном* • міні¬стром, державним урядовцем чи просто шкільним у чи.» лем не став він нічим, що зобов’язувало б його до вір/^.ті як/ж>- н^хь постолові чи якій»игбудь tvrtiaиг.іш (звжуса -да’и зва¬бити себе на якийсь діяльний чин» навряд чи ки.вада на¬справді, бо він т вер до знав, шо йому не судилось піти слідами д’Анунпіо, свого колишнього — щонайменше — /юежчиогопарі пера, з власної ініціативи на чолі озброєною заіону здобули яке небуд/^ «Фіуме», ПОГ^Л ІВ рекшочи/ши неприязні Дії 1}|ХЛИ «ВСІХ ИОЛОМрІЧ У’Н\ИПІИ».
Він бо твердо знав, шо царина, для яко/ він бу в народжений і яку умів так подивугідно розбудувати, забезпечувала йому. поруч з імпозантною агресивнісі к> у рисах /обличчя набаїато бьіьший успіх у здобуванні і набаїа іотриналіші володіння ніж отой так чи так спірний адріятицький пунктик.
Ге, П[Х> ЩО мовити Я у ‘/ЗвІЗДІ союзу*, було ТІЛЬКИ слове’ НИМ іак{ліьтенням того, що І еорге ясно бачив перед тим: ию w і звязки рвучься, гадані бази й т]/а;шші {юковані на гшибель і що крезь грядучу бурю можна н^/йти неушко/ькено тьіьки з істоіним \ш:пи>м юлови й серця. Він не був підданий ув’язненню не тому, ию тоді було дев’ятнадцяте сторіччя, а тому ию не мав ш/ірсби активізуватися з того кінця, на яю>му ув’язнювали — ще й як! — і в тому сторіччі. Але він не сіьіямив свос царст/ю і ніяким етіолю-ванням, а приберії його на ішх ьд^л ойніше на випр<>бувания и иаступіюму сторіччі, куди, отже, оплачувалось увійти не ‘^бтялй:- мим ніякими матерія^тьними сказами.
І Іередчул я кат аг і рофи стало від певної о ча/ у невід’ємною частюж> бут і я європейських інтелектуалів. Воно подеколи набирало образу всесвіт нього катаклізму — у послів від Жюля Ляф’/рга” до Мьзи Ляскер-Шюлер. Ненависть до буржуазного
» Hoehnnpr. S 152.
в Його по’ ма »Жалібний марш на смерп» ‘V-it.ii- і/ну« • уг.рпкіжому ій |^кладі Драй Хмари, мік-рше опублікованому м журналі -Жття й (J’/25. — Кн.9>, а нонішим часом нгрг.цфияшнм амииині Мия/шмі Дрии Хмара Вибране. (ІІоезіІ та нгрешади). — К F-і.іяік ький иш їли-нии*. I’Jt/J, (Далі як: Драй-Хмара.)

ЄДИНО було ЇМ ЯСНО2-4. Коли ЙШЛОСЬ, однак, про ВИХІД із укладу, то уявлення розтікалися здебільшого по різних Щаб Г° туманности: приречено готуватись до кінця світу, включит^ в якусь соціяльну революцію а чи просто взяти та й ударцт,|С* в розпач. Рідко кому ввижалось більш-менш конкретно, ЩоцГ? б робити людина перед лицем усіх стрясень і перетворень ** Георге був ОДНИМ З ТИХ рідких. Зовсім конкретні Поліпі», • переконання стояли за його теж, на перший погляд, туманний,, І ТІЛЬКИ на перший ПОГЛЯД — поетичними ВІЗІЯМИ. Конкретних,’ було насамперед його ставлення до німецької буржуазно-юнк^ ської держави і до її органічної функції: війни.
* * *
Едґар Салін зберіг на папері щедро й опукло свідчення якраз І із цієї ділянки думок та ідей майстра. Протипруський рефлещ І Ґеорґеживу самій його натурі мешканця райнського-майнсько-1 го краю, де й понині, хай і жартома, заїжджим берлінцям ка-1 жуть: ваші предки, мовляв, пили ще кров з ворожих черепів І коли ми були вже римськими громадянами.
Звичайно природно-відрухове Ґеорґе намагався так читак ідеологізувати. Він почував себе франком, сином німецької І середньої верстви та її найбільш культуротворчого роду, тож, І приміром, чисто зорове, піщаний краєвид Прусії, алегоризува-1 лося раз у раз в його віршах у «пісок» культурної пустелі. Подібно І було з образом звалища червоної крейди, вапна й смоли в одній І його поезії — коли друзі запитали, чи не означає воно червоно-1 біло-чорні кольори бісмаркіянської держави, йому, видно, силь-1 но кортіло відректи ствердно, та він усе ж відповів дисциплі- новано-дишюматично: «Так можна розуміти вірші». Часом, од-1 нак, він не міг утриматись, і тоді ненависть виривалась назверх. І Зустрівшися з Саліном у Гайдельберзі 1920, він заходився роэ-1 питувати його надзвичайно докладно про роботу дипломатич-1 них установ, а довідавшися, що все так само перфектно працює, І як і перед 1918, вибухнув обуренням: «Не казав я вам постійно,!
21 Віктор Іванисенко, автор приміток у наведеному в попередній фусноті І виборі з Драй-Хмари, характеризує поетів минулого сторіччя, що започаткували нову епоху, з погляду згаданої сучасної тенденції об’єк-1 тивно оцінувати їхнє історичне місце. Так, зокрема, у зв’язку з Бодлером І говориться про «МОТИВИ песимізму, породжені зневірою В прогрес бур-1 жуазної цивілізації, ворожій [ворожої!] людській природі» (с. 289). * І про теорію «мистецтва для мистецтва» Теофіля Готьє сказано, моаіяв. вона «з’явилася з протесту проти буржуазної моралі» (с. 290). Наскільки влідніший такого роду літературознавчий підхід для з’ясування складних явищ духового життя, ніж нерозбірливе заперечення усього, що виникло й виникає в буржуазній добі, — промовляє само за себе- Поготів же, що це, страхітливе тільки для догматиків, відношенняД® самодатності мистецького виразу має ще й те, для кожної нормальна людини зрозуміле, пояснення, яке випливає з твору того ж таки 1оГЬ* «Іспанія» (1845), де про гори Сьєри сказано: «Вони не приносять з них ніякої корнети, вони тільки гарні».
404

що пруський асесор — найбезхарактерніша і иайбездушніша порода людей? Ви ж знаєте вашого Платона, то хай вас не дивує, коли той самий гатунок після монархії та демократії ще вшановуватиме найжорстокіших тиранів»“’.
Проти духового прусацтва «Мистецькі листки» виступили ще 1901, отже, на час апогею пруської сили й слави. Тоді, на початку 5-І черги часопису, з’явився текст, так і озаголовлений — «Прусацтво». Там мовилося: «Говоривши про шкідливі впливи прусацтва, ми — як то знає кожен, хто розуміється на справі, — звертаємось не проти осіб ані, поготів, не проти племені, лише проти хоч і вельми чинної, однак усякому мистецтву й культурі ворожої системи». В іншому тексті тієї самої черги, під заго-ловком «Німецький жест», висловлено таке побажання: «Здо-бувся б німець колись нарешті на жест • Німецький жест — таке- бо для нього куди важливіше, аніж десять здобутих провінцій [Dass der Deutsche endlich einmal eine geste • die Deutsche geste bekomme — das ist ihm wichtige ab zehn eroberte Provinzen] ». Там само ж, у зв’язку з концепцією малих держав, визначуваною в напрямі думок Ґете, Якоба Буркгардта й Ніцше, сказано на користь таких держав: «їм буде легше творити духові цінності, ніж великодержавам, які у постійній зовнішній та внутрішній обороні ніколи не мають потрібного для того спокою». Усі три вислови були без будь-яких змін передруковані у першому виборі з «Мистецьких листків», призначеному для ширшої громадськості, і тут ішлося про варте всієї уваги явище: про культуротворчий ідеал «естетського» друкованого органу, де за політичну підкладку правила явна антиімперіялістична про-паганда.
Справді, естетичне спліталось у даному разі з політичним в одне, як і вроджене з світоглядовим у самого Ґеорге. Про те свідчить Салін, викладавши його погляди — натоді, самозро¬зуміло, ще не в республіканських вимірах — на політично-куль¬турний партикуляризм. Цитовані три вискази з «Мистецьких листків» появляють факт, що турбота за стан німецького духу «визначала ТАК і НІ з боку поетів також і в політичних пи¬таннях. І вони освітлюють той суттєвий напрямок, в якому чин¬на була Ґеоргевська вихова перед Першою світовою війною. У самого Ґеорґе до того ж похвала малим державам походила, либонь, навіть не так з ідейних переконань, як із стихійного, земляцько й династично забарвленого почуття. Те саме закорі- нення у вітчизняному грунті, яке спонукало його триматися роз-повсюдженої від Райнпфальцу аж до Наге говірки і супроти нор- дійських блазнів [nordischen Fexen] розмовляти нею з особ¬ливою, розгорненою приємністю, прив’язувало його й до своєї маленької держави Іесен та до свого великого герцога Ернсга Людвіґа. Хоч як часто підкреслював він, мовляв, у жодному з правлячих князів годі вичути істинного володаря, та все ж із задоволенням відзначив, що його великий герцог та вітельсбах- ські принци мали таки “п ризвоїтіший вигляд”, аніж безкуль-
Salin.-S. 257, 32.
405

г
t vpiii Іогенцолерни і, зокрема, кайзерівське опудало — -Г( царі в коронах бутафорських»»**.
«Так і Ні з боку поетів також і в політичних питання», ідея запалювала й учасників круту. Особливо молодих, які І(г діляли майстрову мрію про утворення нових досконалії,,^ державних організмів на румовищах ітрусацтва.
Ос ь так мріяли вони, — пише Салін, — про знищення це„. вік ііої пруської імперії і про новий Райнський союз, на чол якого мали стати поети-володарі». У листі до автора з перПіИх же днів війни (Мюнхен. 6 серпня 1914) Реліні рат писав, захЛі1. маючись від захват)’. <Я гіідготовлюк» гельдерлінівську Німец. чііпу в могутньому союзі малих держав середини, я тішуся коро, ліве гном Польща з яким-небудь братом у перших на престолі і мій найновіший винахід — віднова польської Лотарингії (усі три в персональній унії з Гесен-Дармштадтом. моєю старою світо¬вою столицею). З Австрії, якою я мушу таки пожертвувати, я зроблю стільки держав, що в усьому оркестрі Прусія гратиме кінець кінцем на геть скромному інструментику». Навіть Гун- дольфз його затяжним культом героїв, якому неймовірно важко було стати на негативну точку зору Ґеорге супроти Бісмарка, так чи так достосувався до висунутої в тій самій 5-й черзі «Мис¬тецьких листків» тези, мовляв, як перед тим лише в сусідніх країнах, так поступово й у Німеччині має з невеличкого кругу розвинутись «духове й мистецьке суспільство, що відчуває себе пов’язаним цілком певними запереченнями й ствердженнями, особливим життєвим почуттям». І щодо цих Так і Ні поетів-дер- жавників Салін робить уданому випадку від себе примітку: «Згід¬но з висловами тексту, можна, отже, остаточно з’ясувати, цяко¬му духовому розумінні належало прусацтво до “цілком певних заперечень»»*7.
•Ч1 .Whl — S. 2.56, 3(H). Великий герцог — як офіційний титул (Großherzog). Вітельсбахи — династія королівства Баварія, прихильна мистецтвам ii.uir.Lii. а в особі Людпіі’а II (пом. 1866), покровителя Вагнера, — особ¬ливо. -ІЬре-царі в коронах бутафорських [Spoühafte könige mit bühnen- kronen J » — рядок з не перекладеної в нас частини поезії «Війна». — Хоч і як антиподи 1 еорге з Толстим, а таки, видно, в особистостей, навіже них шуканн ям непідробно істотного, остаточні критерії так у позитив¬ном), яків негативному можуть без труду збігатись. У даному разі просто неможливо обійти одне місце у великій статті Толстого «Християнство та патріот изм» (1894), яке за зовньою помпою якраз гогенцолериської влади викриває її фіглярс ьку порожнечу. Оскільки тут не йдеться про спеціальну проблему перекладання текстів Толстого по-українському; наводимо цитату, для повноти уявлення, мовою оригіналу: «Недавно Вильгельм II заказал себе новый трон с какими-то особенными укра¬
шениями и. нарядившись в белый мундир с ла гами, в обтянутые штаны и в каску с птицей и сверх этого надев красную мантию, вышел к своим подданным и сел на этот новый трон с полной уверенностью, что это дело очень нужное и важное, и подданные его не только не нашли и »том ничего смешного, но нашли э го зрелище весьма торжественным- Щит. за вид : Сочинения графа Л. Н. Толстого / Изд. 12-е. — М.: Тшк> лит. Т-ва И. Н. Кушнерев и К°, 1911. — Часть 19: Статьи. — С. 89 сл.). Win. — S. 260,259.349. До речі: ідея керованої інтелектуалами держави, висунута І Ілатоном і відразу ж, уже за його час ів, загально протракто
406

утіленому В Бісмарку феноменові Георге підбив підсу мок в оЛному вірші. його, під первісною назвою «Прусак», поет читав у широкому крузі в Берліні, і вірш нібито мав бути включений шо „поезій доби*, проте за життя не був взагалі опублікований, ідоли навіть. ЩО автор знищив його, аж поки Берінгер не знай- шов серед речей померлого фрагмент, в якому він ідентифіку- пав ней вірш і під титулом «Бісмарк» опублікував у своїй книзі*. Присуд «залізному канцлерові» там нищівний.
І останнє, пише Салін, підсумовуючи поетове ставлення до Бісмарка, а разом з тим і своє власне: «до Біс марка мав Георге це тільки антипатію прусака з примусу, яку я й сам знав з мого родинного міста Франкфурта і в якій я виріс, лише тут його власна діяльна воля обурювалась проти вагітної наслідками не* достатносте, що з-за неї прусько-німецький канцлер пропустив надзвичайну догоду великої години і, замість надати державі нової форми, заходився збивати докупи таку собі романтично- пієтистично-мілітаристичну імперію»”.
Отже — мілітаристичну. Не тільки з переконань моралі і) культури, а Й з чисто вже формальної послідовности заперечу-вати все у Бісмаркові не міг Георге не засуджувати того, що за-лишилось по ньому спадщиною як засіб досягти мети: отой за-сіб «заліза й крові». Звідси принциповий — ясний у відчутті та обгрунтований у переконанні — антимілітаризм Ґеорге.
Це збагнули не відразу навіть найближчі. Настало замішан¬ня. «і почуття, що німецька поразка може поставити під загрозу також і державу майстра, спонукало занадто легко — хай зде-більшого й на короткий час — споювати оборону кайзерівської імперії з куди важчою боротьбою за вищу німецькість. до якої закликав і добирав і провадив Георге. І в загальному збуренні, що першими воєнними тижнями охопило цілий народ, багато хто вже думав: убивання, яке ось почалось, то й є провіщена майстром у “Звізді [союзу]» на далеке майбутнє Священна Пря…». Він не забарився облити їх холодною водою, і він робив це безугавно протягом усіх чотирьох років війни. Коли він за¬питав одного разу молодого друга, які книжки він читає на фронті, і той показав йому власноручно обрізану, щоб могла зміститись у шинельній кишені, «Звізду союзу», Ґеорге заго¬ворив «про важку небезпеку для численних добровольців, які носили з собою цю таїнну книгу з непорозуміння як військову поезію. “Вони ось гадають, що ця різанина править їм за свя-
вана як утопія, насправді не с аж така утопічна. Якщо поминути приклади з давноминулого, коли вона, бодай частково, здійснювала ь У правлінні Марка Аврелія, Константина Багрянородного або Во¬лодимира Мономаха, то саме в нашому сторіччі можна відзначити цілий ряд людей думки й мистецтва, поставлених на чоло державних утво¬рень: філософ Ленін, філософ Масарик, композитор Падеревський. філософ 1 аиді, філософ Радхакрішнан, а найновішим часом — навіть ноет Ссигор, президент Республіки Сенегал. лаііп. — Б. 257; Ноекгіп^п. — Э. 82 Г Докладніше див. ще V прим до поезії «Гробниці у Шиасрі».
Г ЬЖп. — Б. 259.
407

щент иркГ». Вони справді так гадали, зимний душ на перц,и, час МАЛОсприяв внтверезінню. Салін, який сам. бувши молоди^ чоловіком. пережив на собі воєнний чад. свідчить, що ГеорГс С>\ в того гірко свідомий і вважав, отже, за потрібне навіть і пр„. людно, v передмові до пізніших загальноприступних видаНь «Звізди союзу-. виразно застерегтись від кривотлумаченщ «яке кружляло навколо цього твору»*.
Священної прі у творчості Ґеорге дуже багато, від самого початку. Якраз отут, на страшній пробі реальної імперіалістич¬ної війни, і можна спізнати єство усіх бойових кличів його по¬езії. а разом з тим усю потужність його інстинкту — в даному разі можна сказати без перебільшення: етичного інстинкту.
Бо хоч скільки в нього їздців, наїздців, звитяжців, завойов¬ників. героїв, які вбивають драконів (або навпаки, як-оту -Кінці переможця*), це була таки ота «кров -, яка. за Віктором Шкло*. ськлм. у мистецтві не кривава, бо римується з «любов»*. То була інакше кажучи, досконала репродукція досконалого літератур, ного побуту, про який мова буде нижче.
Що воно саме так. можна ще точніше унаочнити, пішовши й за критичною інтерпретацією — такою, звичайно, яка шукає не сенсаційности. а справедливости. Франц Шонауер, якщо не скептичний, то в УСЯКОМУ разі тверезий оцінювач, вельми влуч¬но вловив зв’язок між обставинами та особистими мотивами саме в цей критичний момент переростання «поета» й «про¬рока» У «вождя*. Якісно цей момент виявляється в Ґеорге у пла¬нованій і керованій зміні поколінь навколо себе, дедалі молод¬ших. дедалі менш тільки-поетів. Шонауер зображує процес так
-Георге дуже скоро збагнув, що для гурта поетів у Німеччині можливостей впливу куди менше, ніж у Франції. Інакшими сло¬вами: прн тому невеличкому значенні, що його надає літературі наша громадськість, така наставлена на перетворення й онов¬лення натура, як Георге. повинна притьмом і болюче усві¬домити собі ізольованість свого існування и межі власних спро¬мог. Воля до дії. яка в цього поета править і за волю до влади, а також за потребу неодмінного прибічництва, спонукають його нехай і повільно, проте таки послідовно робити з гурту закло¬потаних поезією літераторів круг натхненних і віруючих учнів»51.
Саме цих останніх поставив їхній провидець і вождь у по- явленій 1917 поезії «Війна» навіч із «безформ’ям цини, бляхи, рурок. штанг» і з -на криваве шмаття розірваним братом», щоб дати заднім числом зрозуміти, що вони мали б насправді ви¬читати з • Звізди союзу». Останній рядок «Війни», -І пан май¬бутнього — хто відмінивсь [Und Herr der Zukunft wer sich wan¬deln kann]*, підсумовує всю науку передвоєнної книги і дає кате¬горичну вказівку на спосіб думання і діяння під час і після ці« чужої війни. «Десяток тисяч», який підлягає нещадному вини*
*’ Sahn. — S 360.28.306.
“ Sdumaun. —S. 88. 79.89.
40В

-шо. н**»‘ С— . ‘ . .
** ва живих людей ані гарматами, аш навіть поетичним ме-
^^ІіеТКЯ про подолання й викоренення десятьох ТИСЯЧ ГІО- «кЛ1: ;Г ірого, струхлявілого світу, і то насамперед у собі самих, ріьИ 4_п. КОУЗІ, з якого б мало потім розпочатись відновлення • ПОДЯССННЯ. Інстинкт провидця діяв безвідмовно, чітко » межа забороняла перехід з ідеально будованого nap-
^M на торжище засліплених та обдурених.
Ll yCB0€Mv крузі він говорив про події, як сказано, з цілкови- Kjg,орієнтованістю у справах дня. Говорив недвозначно. «Було мвЖди моторошно, коли Ґеорге говорив про війну»*, — посвідчує Спін. І далі: «моторошне походило з відчуття, що ці події, які потягом чотирьох довгих років наповнювали наше життя, для шовидця не мали сливе жодної ваги — його турбувало глибше… «0ацо те, що ста вал ос я, взагалі вселяло в нього жах, то тоді бми це хіба що марева далекого, ще й сьогодні далекого май¬бутнього». Спершу його зауваження хоч і торкалися суті, однак 6vїй більш або менш загальні. «Лише від провесни 1916 вказу¬валося раз у раз у різній формі на доконечність незабарного заключення миру. Напочатку, коли учасники війни саме про-буджувалися з мрій про перемогу, мовлялось: “Ніяка перемога не допоможе. Про те, що потрібно німцям, було вже сказано з настанням сторіччя»»*. [Йдеться про цитований вище «німець¬кий жест».] Згодом: «Тільки тому, що всі дали зловити себе на фальшиві обіцянки, мир не буде укладений». І: «Звичайно ж, для слабодухів [Schwächlinge] легше посилати війська на війну, аніж правити народами у мирі». Та як могли в Німеччині впли¬нути отакі напучення й остороги, якщо навіть учні були так за¬сиплені, що, слухавши, не чули їх [verblendet genug waren, sie zu hören ohne nach ihnen zu leben]?» Але перед лицем такої сліпоти він інколи не вагався бути й зовсім конкретним: «Тоді майстер мовив: «Якби Німеччина мала сили зректись Ельзас- Лотарингії, то ще не було б пізно. Був би мир, і Німеччина була б великіша, ніж будь-коли перед тим»». У наймолодшого вирва¬лося здуру: Та це ж не годиться. — Три місяці по тому Ельзас- Лотарингія, війна і мир були втрачені»»43.
п Hinzugefügt sei hier, da es einen wichtigen Wesenszug des Dichters ver¬deutlicht, dass er es nicht nur ablehnte, sondern verargte, wenn man verall¬gemeinernd etwas Negatives von «den» Franzosen oder von «den» Russen ttgte (Sabn. — S. 261).
Sahn. — S. 28.29, SO. Образ можна доповнити витягами з нотаток Ганса Браша. укладених 1935 в Олександрії (нині в посіданні Берінґера). %аш. Друг Ернста Морвіца, оповідає, як він пережив Георге під час і ,исл* війни: «Ані одна фраза патріотичної однобічности не виходила з його рота. Він бажав зберегти свій духовий союз, що в ньому почало Аія всіх нас кристалізуватися щиро німецьке. Але він бачив ясніше, ніж ми, молоді, що воно не було конче тотожне з перемогою німецької зброї-. У зустрічі після закінчення війни: -Вій був близький, людяний і простий, як завжди, але його звисоченість набрала суворости, якої раніше не було. Обличчя ножовтішало, густе волосся стало майже біле. Старцем-судіею видався він мені тепер […]. Поразку він розглядав не
409

— / * * —^НИ¬ЗЬКОГО питання, пропонована прилюдно, потрактована була б
ні більш, ні менш як державна зрада за воєнного часу, то ста* зрозумілою уся серйозність слів Георге в ЛИСТІ до Вольтере* мовляв, проголошувачів такого роду думок чекало б повішення У пору ПОВОЄННОГО розруху ВІН увійшов незаплямлений І з новонародженим гуртом молодших прибічників. Салін: «Світ у цілому не став ані на йоту ліпший, танок круг золотого тельця набирав повсюдно ще шаленішого й безсоромнішого перебігу, і останні рештки шляхетної людяности жорстоко топтано, злс> вживано й спроневірювано. Але в самій Німеччині виникло нове становище. Наслідком розвалу загальна безпорадність була така велика, що часами могла пробиватись деяка надія, мовляв німецький народ тепер, на краю прірви, почує голос свого пое* та і, можливо, віддасть навіть бразди духового правління в руки поетових поплічників — і, отже, було спроможно, було доконеч¬но звернутись вичутним голосом до ширших верств»44.
Питання про те, які були спромоги в Ґеорге вдаватись до широких шарів суспільства за «бентежних часів», за пори рево-люцій і масових рухів, несамохіть поєднується тут із засадничим питанням, як міг взагалі поет цього роду відноситись і ста¬витись до трудящих мас народу. Не вщухають бо й понині го¬лоси, що йдеться усетаки про «аристократизм духу», а воно, мовляв, рівнозначне з «презирством до юрби».
До остаточного з’ясування можна, однак, підійти щойно по розгляді ще декількох істотних моментів поетового станов¬лення та чинности.
*
Античним поетам промовляли боги. Іерманським, німець¬ким -духи. Отже: насамперед світовий дух, а тоді різні помічні сили, генії гір, лісів, потоків, альби, друди. Також домашнього вогнища, побратимства, війни та миру. В чудесному стопі «Таєм¬ної Німеччини» «нового царства» їхні голоси повинні були зли¬тися воєдино, проречені єдиним медіумом, пісні мінезинґерів зазвучати, авжеж, по*піндарівському, а елевсинські містерії по¬ріднитися з ритуалом Грааля, «круглого столу», «прийняття в орден».
Та от цікава річ. Хоч би й як увись чи углиб вабив поета голос таїни, для нього — в ньому самому — існувала на цьому шля¬ху межа, якої він ніколи не переступав. То була либонь сила чисто естетичного, потуга будови й форми, що не давала «роз-
як ганьбу, а як заслужену покуту, що нею й мусила закінчитись порожня метушня другої імперії. Авжеж, з понурою гордістю сприйняв він наше нове принижене становище в Европі, з презирством того, хто знає, Ш° з сьогоднішніх наріїв зростуть у майбуття сини світла, поготів, що ось
бо було втрачено зовній гарячковий блиск. Щойно тепер здавався Йому шлях для нової злиденної і голої німецької людини справді вільним* (Boehnngn. — S. 257 f.) Думки Георге про війну див. іце у посланнях Д° Фрідріха Вольтерса (у виборі з листів).
»Salin.- S. 143.
410

длистись в усім», утримувала від того, щоб читання віршів у вузькому колі перетворювалось на спіритичний сеанс.
Бо небезпека такого існувала — з боку мюнхенських так зва¬них «косміків», гуртка свого роду містичних черевовіщунів, ку¬ди первісно належали різні люди на різних підставах: Кляґес і Щулер з душевного нахилу до тарабарщини, Вольфскель — з над¬міру здоров’я. Отож: одного разу Ґеорґе, живши в один із своїх наїздів до Мюнхена в Вольфскеля, залишив на столі цидулку з такими словами:
Не заступайте жерця факіром первосвященика чаклуном духів привидами33.
Висказ вилився очевидячки з настрою, що опанував Ґеорґе після однієї реальної події. Мова про вечір в Альфреда Шулера 29 квітня 1899, на якому поетові вперше закралася думка, що Йому не по дорозі з цими людьми, і на якому він водночас вельми вичутно збагнув і оту межу власного «космізму». Подію, значно пізніше, вже люто ненавидівши Ґеорґе, описав Клягес. Крім Шулера, його старої матері, Ґеорге й Кляґеса, присутні там були ще Вольфскель з дружиною Ганною. Кімнату було обставлено всіляким можливим реквізитом: свічки, лаври, інша зелень, вінки з квітів навколо тарілок, запах ладану. 1 ось священнодіян- ня Шулера:
«Після трапези розпочинає він читання своїх найсильні- ших фрагментів, потужно вже на вступі й пориваючись дедалі до потужнішого патосу. Утворюється, так хочеться гадати, ма¬гічне поле. Уподібнюючи споріднене, виштовхуючи та виганя¬ючи все чуже. Стара мати поринула в себе. Вольфскель, душевно й духово непіддатний, всисає і асимілює. Його жінка сидить бай-дужна, воно бо для неї “занадто високе”. Ґеорґе впадає у зро¬стаюче, наприкінці вже у ледве опановуване збудження. Він став за своїм стільцем. Блідіший блідого, він, здається, от-от утра¬тить самовладання. Душевно-атмосферичне напруження стає нестерпне. Ніхто вже не сприймає точно, що Шулер прорікає. Проте з лунання його голосу виростає вулкан, вивергаючи роз¬жарену лаву, а з жару лави зводяться багряні образи, приголом¬шливі, захватні. — Коли воно скінчилось, кожен спізнає неспо-дівано з того, що, готовий уже йти, він тримає в руці букет: для кожного клаптик з вінків, роздертих Шулером, аби тим обда¬рувати своїх гостей на прощання. — На нічній вулиці я раптом опиняюсь наодинці з Ґеорге. Я відчуваю, як він мене хапає за рамено: “Та це ж божевілля! Я не переношу такого! Що ви таке
* Salin. -S. 192. Текст в оригіналі:
Setzet nicht fir den priester den faki fi r den votes den magus fir die geister die gespenster.
Висказ послужив ііідложжям для опублікованого в « Мистецьких лист¬ках» (VII. — C. 11) гасла: URGRUNDSCHWÄRMER: setzet nicht fir den Gctt den gltzen / fir den Geist das gespenst / fir den Seher die hexe. /Химерники праоснови: не заступайте Бога божком /Духа привидом / Видця відьмою.]
411

зробили, щоб мене туди замапути! Цебфепіпля! Ведіть мене гец, nt-діть мене дії шинка, де прості горожанине зовсім звичайні лк )Ди курять сигари і п’ють пиво! Я не переношу такого! Іож так j СТаЛОСЬ. В одному зовсім звичайному шпику кожен ПИВ СВОЄ Пц. по, 1 еорге змучений, спантеличений, внутрішньо неспокійний, я ж — замислений, вельми замислений»’40.
Пінна Вольфскель, своєю чергою, підтвердила Салінові, мовляв, «наступного дня І еорге заявив, що забігайлівка з пивом та білими сосисками ліпша, ніж оте божевілля»»7.
Зображуючи ці взаємини, з яких виростала напружена дрд. ма сливе від самого початку, Кдіар Салін з великою проник¬ли ніс гк> вказує на властивості вдачі обох друзів, іцо і притягали їх до «косміків», і разом з тим відштовхували й спонукали кінець кінцем повний розрив: «Вольфскель, сам підвладний хаосові Й образотворець лише у трудній боротьбі з хаосом, посідав первісне прочуття. супроти всяких “потворних недовнтворених сил» [вірш із “Звізди союзу», один з тих, що правлять за обраху¬нок з «косміками»] і пророче нрознання їхнього вагітного ли¬хом значення. Через нього причастився й Ґеорге до цього
*’ Виданим 1940, бібліографічно описане у фуси. 4. Цит. за: Schonaun. — S. 80. (У Шоиауера рік події помилково подано як 1896). Цей влашто¬ваний у помешканні Шулера «римський празпик», у дусі пізньо- античних духових оргій (епоха, ноною іикарнацією якої вважав себе Шулер), мав па мсті відбути «здобувчий напад на душу Ґеоріе». За¬клинання хаосу, який ман би породити нові світи, йшло в «косміків» у парі з тотальним людоиепависиицтвом. У листі до 1 уидольфа з 21 липня 1903 Клмісс твердив, мовляв, треба «інтенсивно» старатися «забути, що люди взагалі існують: ця пліснява земної кори у розкладі». На ілю¬страцію екстатичних фантазій Шулера, передусім їх стилю, може по¬служити такий характеристичний його «фрагмент« (бл. 1896): «Кос¬мічна Сила — суггєве життя праклітини Людини — як ядро в поодинокій істоті, ще не зранене поділом у статі; повнота Природи як Психе-По- лум’я-П’янь/ ще Гіандемос і найрозкішніший життєвий очагяк Іеллада- Рим ири зникаючій Су бстанції поступове зосередження на окремих точках: (ореол Діядохів. Промінний вінок Цезаря) і нарешті відділений від плоті Кастрат і Трансценденція: Ісус консервований Римом-Церк- вою зникає у відношенні до ростучого видалення Часу саме з цього останнього фокусу / аби, як перше вранішнє палання пагонів юного свічу, зарожевіти з найглибшої життєвої криниці нашого Часу; Гете- Ніцше-Діоніс- Надлюдина». (У каліграфічно написаному оригіналі іменники мають нормативно-німецькі великі початкові літери, отже,)’ перекладі великі літери для символів виснувано наймання з духу на¬писаного). Цит. за репродукцією у: Katalog. — S. 167. Пор. також відо¬мості про Шулера в додатках. Доречно тут, м. і., навести слова Клагеса. теж не останньою мірою як зразок стилю, з його книги про Георге (з’я¬вилася у Бонд і, Берлін, листопад 1901, з позначкою 1902). коли він ще числився в апологетах: «Х то наближається до поезії Георге з звичайним духом, той застрягає, змагаючися за повітря, у мовчазній холоднечі пе¬редпокою, зі стін якого загрожують незрушиі знаки. Звиклий слідувати за розіілутуванним мистецьких подій або ж хапатися за напівправдиві ефекти, стоїть він мучущо скутий перед крижаними словосполуками* і т. д. Цит. за: Katalog. -S. 168. Ріб. що ним написано цю КНИГУ, вже тоді вельми з разив, напр.. Іофмансталя. який листувався про те з 1 еор/е ° Sahn. — S. 834.
412

рочуТТЯ та признання — і сирі с, при жлх оезоднях власної душі,
«Je-таки вродженим нахилом та волею людина надто класичної
міри…» .. і
А гатунки «темноти», поетичної стуми Салін характеризує
к> «Стума може бути вельми різного походження й мати вель- ци різне значення. Стума Маларме грунтується в раціональній •олі до чистої поезії, стума Іельдерліна в араціональній, пер¬возданній образовості мітичноїдійсности, стума Ґеорґе-у вну¬трішньому розмаху між твердокарбованим словом та відкритим часові й просторові пророчим почуттям»™.
До накопичення складових частин, кількість яких у певний момент дала змогу якісного переходу «пророчого почуття» у пророчий вислів, належать ще деякі важливі речі.
Насамперед — Ніцше, відношення до Ніцше і засвоєння його V власний образ. І еорґе, який спротивлявся тому, щоб стати «косміком», не став і ніцшеанцем. У критичному пункті станов¬лення оминути Ніцше було так само годі, як на початку віляху оминути Вайлда4н. Однак: «Ніцше не належить у тому розумінні, як Платон, як Данте й Ґете і навіть Шекспір, до духових пра¬щурів Ґеорґе. Мучеництво його правило для Ґеорґе за знак, що якийсь світ ішов до свого кінця, — але божисте відтручення цьо¬го світу не означало для нього канонізацію неканонічного «Предка” [eine Seligsprechung des unseligen “Vorfabr”], який об цей світ розбився»41.
В оцінці конфлікт)’ Ніцше з Ватером, — що його як людину театру Ґеорґе зневажав, — він був таки по стороні другого: «Ваґ- нер, у театрі жахливо забріханий Ватер, у своїй молодості роз¬почав був чесний бій проти XIX сторіччя, Ніцше був лиш його поплічником. І Ватер був Ніцшевим майстром! Ніякого “на¬родження трагедії”, ніякого Ніцше без пробудження Вагнером! Ні, ні — Ніцше зрадив Ватера! Якщо він справді його переріс, то він повинен був мовчки піти від нього. А отже — цей галас, оце гадане викривання! Ніцше сам дуже добре знав, що випадок Ватера — це випадок Ніцше!»12
*Saün.- S. 194.
*Salin.-S. 210.
10 По-новому побачене прогресивне значення Оскара Вайлда для су¬спільного розвитку свого часу випливає, зокрема, з того висновку про його актуальність для наших днів, що його робить Ростислав Доценко у післямові до свого українського перекладу «Доріяна Грея»: «В нашу добу посиленого технічного прогресу в усіх галузях життя незмірно зро¬стає вага мистецтва, відповідальність його за встановлення та підтри¬мання гармонійної рівноваги між двома крилами людського життя — прекрасним і корисним. Тим-то природна річ, що Оскар Вайлд, ревний поборник краси, — значною мірою наш союзник, коли ми виступаємо за цю гармонійну рівновагу’» (Оскар Уайльд. Портрет Доріана Грея / Пе¬реклад та післямова Ростислава Доценка. — K.: Дніпро, 1968. — С. 216. Далі як: Доценко). Про екземплярну роль Вайлда, коли йдеться про справу «літературного побуту», див. фуен. 46.
Sahn. -S. 269. Під «Предком» згадується Ніцше в поемі «Таємна Німеч¬чина* у «Новому царстві».
*SaIt4.-S. 271 f.
413

знав висловитись по-своєму: «Вольфскель оповідав, я»^*
одного раз*-запитав Ґсорґе, що він повинен казати усяким
лодим людям, коли вони отак собі просто базікають! за Ніц1*0′
кпвіаа *Клг птірп* Гм>П№ НІЛПІК! “КяПЛ#* гігант
мовляв. *Бог помер”. Ґеорґе відрік: “Карде, скажіть їм: вінта є. І якщо вам колись вестиметься геть задрипано [сігескід] це помітять і найневірніші Хоми»»45. 70
Здається, що в сумі сум Ґеорґе бракувало в Ніцше того віщо з часом дедалі виливався, конкретизуючись, його гумані ^ У всякому разі, в одній з «Поезій доби» («Сьоме коло») п свяченій саме Нідше, є такий промовистий заклик:
В круг зімкнутий любов’ю приречись Здається, до речі, що саме цей момент був вирішальний’ католицтві Ґеорґе.
«Новітній спас лиш у новій любові» — сказано в поезії з того ж циклу, в якій мова про папу Лева XIII. У примітці до цієї поезії питання буде розглянуто дещо докладніше, тут же йдеться тіль¬ки про те. щоб указати на ще один немаловажний чиннику запа¬санні поета-прорюка духовим майном.
Католиком Ґеорґе був з колиски, на його родинному вихо¬ванні лежав віддрук отого спеціяльно райнсько-німецького католицизму, де побожності аж ніяк не стоять на заваді душевні веселощі й терпка дотепність. Самовиховання, коло якого він запопався юнаком, дозволило йому сублімувати католицькі переживання в царину чисто естетичного. Такий його вірш «Цвїть білосніжна!» («Книга переказів та переспівів»), де го¬жість витончених ліній домінує над «ідеєю». Та той католицизм про який слід говорити як про відкриття й здобуток самого поета, його власний будівний камінь — він знов-таки вхоплю- ється у прецизному визначенні Едгара Саліна:
«Бо Ґеорґе насправді був рівною мірою і католицьким, і римським, однак перше не за вірою, а друге не за кров’ю, чи принаймні не тільки за нею, лише він був і тим, і тим як зберігач та охоронець двох світових сил, що як римлянство і як като¬лицтво знайшли свої великі історичні форми вияву, і обидві величини — як і рідний край та батьки — були будівельними перв- нями його такого своїстого, німецького єства»44.
*
Що, отже, стартувати в таких речах можна тільки з невелич¬ким гуртом прибічників, що потрібні для того властивості -аб- солютна кругова порука, свідома самовідданість, крицева дис¬ципліна -дійовіші якраз в оберненій пропорції до кількості за- присяжених учасників, то все було самозрозуміле для незака* ламученого інстинкту мистця. Та з тим поєднувалось і чітке ро¬зуміння ще такої речі: воля жити в певних ідеях, якщо вона є і волею виявлятись у цих ідеях, не може здійснюватись без пере¬ходу через середовище. Інакше сказавши: волевияв можливим тільки через форму.
®На1іп.~&. 351.
14 $аШи -8.278.
414

Особливе було у даному випадку те, що й форма життя, потрібна для вияву ідей, мала цю закономірність оберненої пропорції- Пропаганда визначеного способу побутувати у часі Я Просторі, скерована на довкілля, могла мати тим більший «спіх, чим більше підкреслювалося, мовляв, пропаганда має за предмет виключно самих себе, без будь-якої уваги на довкілля, у томуб° й полягала сама сутність цих ідей: подати до загаль¬ного відома, що йдеться тут про осібне, окреме, вибране.
Так, принаймні — на першому, «естетичному* етапі чин¬ности Георге.
Саморозуміння себе як носіїв нового літературного побуту знаходить ясний і міцний вислів от хоч би у короткій декларації, опублікованій десь на виході першого десятиріччя ДІЯЛЬНОСТІ!. «Товариство Мистецьких Листків, — говориться там, — в якому неправильно вбачали якийсь таємний союз, являє собою лише вільний зв’язок мистецьких та естетичних людей. Воно утво¬рилося з прихильників протиставленого натуралізмові, спря¬мованого на глибшу духовість руху, що пов’язується в поезії з іменами Стефана Ґеорґе та Гуґо фон Гофмансталя, що в образо¬творчому мистецтві появлений Людвігом ф. Гофманом, Райн* гольдом Лепсіусом та Мельхіором Лехтером. Побіч видавання з’явлюваних нерегулярно Листків воно випускає художні ви¬дання давніх та нових поетів і промовлянням та виконанням намагається привернути слух до нових ритмічних утворень. З літературщиною воно не має анічогісінько спільного, воно не посідає жодних статутів та законів, і його зростання відбувалось не засобами поширення, а покликанням і природним включен¬ням у протягу років»45.
Тут усе точка в точку збігається з поняттям літературного побуту, як його визначали першовідкривачі й описувачі цього суспільного явища. «Письменник зараз намацує свої фахові можливості, — писав 1929 Боріс Ейхенбаум. — Вони невизначені через те, що сплутано у складний вузол самі функції літератури. Питання стоїть руба: поруч із сутою фаховістю, яка заводить письменника у дрібну пресу й “перекладацтво”, зростає тенден¬ція визволятися від неї розвиванням идругого фаху”, не тільки аби заробляти на хліб, а й щоб почувати себе професійно не-залежним»’”’ .
45 Verzeichnis der Erscheinungen der Blätter für die Kunst mit einer Inhal¬tsangabe sämtlicher Hefte. Berlin, Blätter für die Kunst, fürs jahr 1904. к Борис Эйхенбаум. Литературный быт. Цит. за російським оригіналом у двомовному виданні: Texte der russischen Formalisten. Band I. Texte zur allgemeinen Literaturtheorie und zur Theorie der Prosa / Mit einer Abhandlung herausgegeben von Jurij Striedter, Redaktion und Register Witold Kosny. — München: Wilhelm Fink Verlag, 1969. — S. 480. (Далі як: Russische Formalisten.) Взірець літературного побуту, як його для «естетичної доби» дав Оскар Вайлд з тим, щоб незвичайне життя мистця правило водночас за пропаганду презирства до буржуазних відносин, пластично зображує Р. Доценко: «Закінчивши Мадлен-коледж (1878), він активно заходився “охудожнювати” свою зовнішність. Це було й продовженням університетської ексцентричности, і також
415

Ґеоргезсвоїм кругом. «Літературщина» — це й було «зароблянь на хліб», зведення письменницької діяльности до підпоряд^ ваної функції у суспільстві, де все вимірюється грошима й ycnj. хом. Творчість «Листків», якраз тому, що вона була незалежна від грошей у такому розумінні, і якраз тому, що коштовні вида,,, ня йшли тут не на продаж, а на прикрасу життя, ця гадано анти- суспільна творчість була насправді яскравим суспільним фак. тором.
Те саме й у чисто літературному розумінні. Натуралізм — стиль, — виконавши свої важливі діла, поступово сходив на¬нівець. На той час його вже сильно дискредитували епігони, саме оті, чия перенаселена наявність лише прискорює «зміну головної течії», за словами іншого теоретика, Юрія Тинянова що ще раніше (1924) присвятив розвідку феноменові «літе¬ратурного факту». «І тут, у цій зміні, — ствердив він, — бувають революції різних розмахів, різних глибин. Є революції До. машні, “політичні”, є революції “соціальні”, sui generis. І такі революції звичайно проривають царину власне “літератури», захоплюють царину побуту». Для ще точнішого з’ясування: “Цей різноманітний склад літературного факту повинен бути враховуваний щоразу, коли мова про “літературу”»47.
Тож і було враховано: усе нове, усе «не так, як у людей», починаючи з «нових ритмічних утворень» і кінчаючи писанням
засобом самореклами (“Найбільша праця уяви для мистця — створити перше самого себе, а тоді вже свою публіку», — мовляв Оскар). Оксами¬товий піджак, бриджі, вільна сорочка з відкладним комірцем, незви¬чайної барии краватка, пов’язана бантом, у руках часто лілея, що він розглядає з явним захватом, довге волосся, чисто виголене обличчя — таким бачимо його на портреті. На устах в юнака іронічний усміх -де ж пак, філістери набираються нахабства провадити про речі, на яких анітрохи не розуміються! До того й на зріст Оскар був високий, мав широкі плечі та кремезну статуру — був з вигляду не так естет, як атлет — отже, увагу приверталося (що й слід було довести)» (Доцтко. — С. 219 [і] н[аступна]). Є фото молодих Ґеорґе та Карла Августа Кляйна, номі¬нального видавця «Мистецьких листків», де обоє репрезентують одя¬гом стовідсоткових денді. У такому ж роді зобразив себе 1 еорґе сам, оповідавши Вольфскелеві, як він з Ролічем-Лідером, циліндри на го¬ловах, супроводив підуналого Верлена паризькими вулицями. За пер¬вісне з раз кування на Вайлда може промовляти (наше помічення), що Ґеорґе голився і тим вирізнявся не тільки серед бюргерського оточен¬ня, а й з-поміж решти бородатої європейської богеми кінця сторіччя. Іолилось і все його товарисгво, винятки становили тільки Вольфскель. який носив бороду (але потім і пін зголив її), і Фервей, спершу голевий і лише згодом з невеличкою борідкою. Цікаво притому відзначити самий факт невідпорного впливу вайлдівської моделі, випромінюваного на всю добу, незалежно від особистого взаємненпя тих чи тих мистців з и винахідником. 1 еорге оповідав Морвіцові, що бачив Вайлда один усього раз, і то здаля, коли той їхав у ридвані Ьулоиським лісом (Ernst Mon№ Kommentar zu dein Werk Stefan Georges. 1 leimut Küpper vormals Geo$ Bondi. — München und Düsseldorf, I960. — S. 44. (Далі як: Morwitz /.)
17 Юрий Тынянов. Литературный факт. Цит. за: Russische Formalisten.’
S. 430.
416

німецьких іменників малою літерою (крім імен власних та сло- вознаків символічного забарвлення), включно з небувалою пунктуацією, і далі, «прорив» у побуту найщільнішому значенні слова: спосіб мовлення, інтонація, жест, хода, одяг, домашня обстава, ба, як можна буде переконатись нижче, — рід почерку і навіть ріб заварювати чай.
*
Переконуватись можна з кожним кроком, яке заплановане і як послідовно за планом здійснюване було це життя.
За «естетичного» періоду все робилося точнісінько так, як це зареєстрував один новочасний молодий дослідник, що удався довести, мовляв, літературний побут кругу Ґеорге являв собою рекламу для продажу естетичних товарів на капіталістичному ринку. Усе робилось точнісінько так: вибір паперу для друку і вибір виразу обличчя для фотографування, — робилося з точні¬сінько супротилежною метою, ніж та, що її, хибно силогізуючи, вивів захоплений викривач*8.
w Geri MallenklotL Bilderdienst. Aesiheiische Opposition bei Beardsley und George. — Verlag Rogner und Bernhard. Тут цитується або переказується за ґрунтовною рецензією Шоиауера: Cert Mattenkloti. Bilderdienst. Aesiheiische Opposition bei Beardsley und George. Verlag Rogner und Bernhard/^ St uttgarter Zcilung. — 1971. — 27 Februar. Матснклотставить собі за мсту виявити пряму залежність естетичних фактів кінця сто¬річчя від диктату капіталістичної суспільної структури, прихиляючи, приміром, увагу до такої синхронности: «Хто зіставить дати появи репрезентативних творів fin de siècle з важливими датами політичних подій, буде зражешій [befremdet]. Поява Вайлдового “Доріяпа Грея», Лангбепової книги про Рембрандта й перших “Мистецьких листків» Георге збігається з відставкою Бісмарка та початком усснімсцької, ім- неріялістичної політики, але також із Пертим міжнародним з’їздом на захист робітників, з Ерфуртською програмою. […] Невдовзі перед тим, як Георґе опубліковує “Пісні про сон і смерть», а Шнінлер “Хоро¬вод», у Німеччині налічується 3750-й страйк від 1890 р.». Автор виходить із заложення, мовляв, загальною тенденцією вікторіянських часів та «belle époque» було санкціонувати все чисто, будь-який норок, якщо воно сублімувалося в естетичне і якщо не скидало маску прекрасного. Тим робом економічний тиск перетворював первісних протестантів на продуцентів продажних вартостей, і мистці, які завдячували своє існування капіталістичним виробничим відносинам, неминуче ставали спіпнаразитами. Така конклюзія дає авторові підставу зараховувати сюди рівною мірою і Обрі Ііірдслі, образотворня витончено-еротнчних композицій, і Георґе. Щодо останнього, зокрема, говориться, що культовий характер публікованих його портретів, бувши виявом «буржуазної індивідуальної культури часів високого капіталізму», служив так само ексклюзивною формою ринкового вербування серед певного роду публіки, як і те значення, якого надаваио в його крузі формальним моментам, віньєткам, шрифтові, розрізнянню між при¬ватними друками та загальноприступними виданнями: «порожнеча жестикуляції*» Георге, її «гордий натос безпосередньо пов’язані з при-ватним характером естетичної опозиції». Не кажучи вже про те, що Матснклот у своєму вульгарному соціологізуванні слідує за ходом думок таких апторів, як Адорно, /оркгаїімер, Вальтер Беньямін (який. м. і., виніс у подібному дусі присуд «Сьомому колу» І еорге), йдеться ше й
27 — 5-1042
417

Mem OX ia H.llU ЛІДОМІИІС Ир«ХД\ МЛИ.І її ltp«i*IXia tlnmutTtt -, 4 ; І \ МИ* ТСЦі-КОІЧІ U 111) Ц « ЛМ«’ ЯК p«XClX 1M?U ЬКОІТ) ЖІПТЦ, y^y M.lH \«’l -,U<‘HUlUlM ІірИИЦИИОМ H«ipo*«l|X1 (Sx \b ИК«’М\ рІПІКопІ |]. м« мій іцюдх маннії ftm, я>* « кала ио, tii» if* пояпити імиерапт.,.
no мі. ihmmivihiiih і, найдім nninmo aa сїw<>\t, ЁМКИМИСМ1|Ч>114 ІИ i\ ЙШ|ІКІН ТЛ форУМИі. МіІПІІІІИІ иірініпi>;X<Sv- !. і іакриіпч прннатиич «.iion.iv добмеженою к і ikku іі0 ммр«мім’Иііч < тчлчпе Нидапин ннчодичи нгппіічкнмц ті». р.:л’*,»МИ (ЦНІМпаїИИІ И«’К.1ІИИК *МИСТГЦІ>КИХ ЧІН’ТКІН» ИЛДру. копано н* к«чі> \ оОО примірниках!). Їх р«м«ніа\н дібраним ||с
ЧІ.ЧГИ ЯКМЧ ИАДІМДіЬКИЧ ІіНІЧИИЧ КОМЛІИаЦІЙ ИОТрІбно, іі(\\ц \ Ч!ЧІ І И « <‘0і ЧК ТАМ lit ТОІіар І Л іаКОКІ рок 1.1 M« 1*1 МІГ (НІ Л\ТИ t Цр,у Л їм ЛхрЖХа.ЧІОМХ ріІІІКХ, МИ ЇМ ИД ЧИ Тп
КОГО І Пі МИ *МЯі«НМіМХ“ НІ, ЙИІ1«>СЯ ГаКН Про ДоГ»Ір, і То про KJM« иоч«нін«і м«іпча.иппї добір паймх дрпинч а мхдрич, які не
tl-iMsÜ OW.VIH po.«V МІТп nom MOUN, л Й N Ml 111 6 ПОНІ П.» «If» I, p,u
ічлр» miR’HiWXWnx ДІЯТИ4 V
iipi’ і ниоміїі кіріНУї, ЛIM ЧЧДХ IM який U1 Іч VI* И«’ ЛІ адаїН Пік іч’рд 11«»фо їм МММПдаїП Н<‘ІК’|Н’т’|Чт’ЦіМХІ цфмчі\ 1.1 ФрйМЦУаи, ааМОННяН імп. МЄ ?Ю’Ір*ч»ЙМ1 Ь Ч«Ч1ЧИО|Ч\ UHUINOIV, Окі Ю| ІКЛ НрНГЙМЙІІІМ « аМіЙ iVltlA |ч«м.«и. кмй нрИ|>ОДІ. імч» як німці ibvXiVm і«чм ЦН ІМт’ІІІИїН ТИ,ЛМуШоїІї !..< II II U0« ЮЙЩИМН HH|VMMMH1 иобудопі « II« ІЧ’М Ямцомпыы*
,10 А Ж’.’Р’І, WX ДАМОМХ і*нн.пк\ ПІІІ Тйкм M.« НОр«’КОМ 1HHX і ПО* і(МНІМ таніни« шчмкч 11« .«ОйМніннХ мимоіиі» lUiiiix Кііі«і нкдйііііЯ All rtili’jv« НИХ . і .ИНО М н tu.IN puUt«V 111 МІЖ ІЦ)ЦПЦНН«УЙ<1 IU IMIIIIIHMH «ХТЯМН ‘ KsJiM^lhUIH, ЯКИЙ « HOpHlX Спи НЛЧМІМ ІІ|ШІНМІНММ hVplT,
і К1ЧЙ ЧИ НИННКаЩЛ НИМ ЧЧ’ртй, І ПІІІ 1*11« Ч«Ч*ИІІ«1ДІН4ІЧ1|М.11 IH’UJ(OHil*«’llli«.
м.жікк М*ячі і нори рОдиок* м.ДЛХ »<«тм « не до* и п. imvii« muni, №»мк <{>і к* чі> і і»|нЧ>\»ми (\ чи« ті я Мьміч«’іі.» Лі шиті 1 «|>«члч мит i'(Oiv> і.к.і «іпк.’м їм цей км» н< і«’Н|>лД;І*І!НЙ ЧАр;Ік іч’р і\ш\ пи і.ніь -Нм » им 4M І Ни ,111 Я« ‘IV’ іі(Л :м 1\|Ж«||ШЧ І ЩО ЛА < У‘ТЬ ПІі;МІ:іМ^І«>ТЬ і*іі »**’
і№>!<>» V іпі.кЦ А». ц<\ н< Чіл і«>! НрО їх’, ;1Г>Н l’IWMTOUM’M^
•*.рл:«к* ‘ТИ і.і’.Ч-їіїГі« Л|М «».<>МІ\ І(йПМІ|іГМ\ 1ИООІП нрй« Ilt’IM IIM« ЬМ« ІІ< ЩЯ. ір;і >К«Ч‘і МА’ЬПІМЯ Н<М««>ЧД» НИЧ АП1Х>|>М\. ІІ|«\ Л ц.іиі II.* Ч Н:1М І*.«р11« ІіМЧШ, І }ір\ч.ггм IV . ‘ІИІІИ МА’Г«’МЛ КрМЧМІІ « М|МПЖМІЧ ЙМ.ШЦЩ ми* IV!П’М
і Kpvi ЯК 1МЦ 14 14 ІіИ’ГЛМНЯЧ I U 14 :.ЛМ’, ІЦ«1 «’«’|ЮД ЧМДІ’ІІ Л|>«Н тл« «)рГЛ‘ ПІЧМ«>, МИ 1 і i і;. К. МИ’ IIOllllipN’iMIII« U ПМК ЧЫЧНО П <>« іМ’ІІі 1Ч\М1 Ю м
VtlM ММі ч< )Ч і t..іі 11 t:i. ИМЯ Д11ИІ Д.Х liu мі, I Mil (>\ 111 .МПЖ.1М II« l*HI, ЩО ОД’111
• ГІНОІЧІ МИ -1 КІП TplillllMllM М«ЯХ\\1 (IMІ ЇМ 1МАІІ11І 11 тьмі о«чіГ»чиііим п,|>я \,<К» j І м. НІ Д«>1 T« М< НМ«> hlЧОМ<V ЩО .1M«V»I |>|V.MI<4«« ЬІДЖі IlHlHtpW*» імгьил’і їм* я пр<ті ‘ііян*’ і’ид і .т«чч’ ік>чту що мс шм>н тм, я іі V*
M1V ,:,ІІІЧМ )>*и>*’М <‘МHIM 1И І*« * »1(0 ИМЛМЛМ.Н « МРЯМММІІІІЯ МГЛ«М»«'»)*» і 1M1№MNV (VI>>4MM<)I1> ta к11ІП|І,К|<\ ІЬ>|1МйЧ ПМ І.МММІЦГІ’Я їдким ЧИН’
Про llfiilll КНИЖКИ «Ч|»»Г<1Щ\ ЧЦІІНІ ЛЛЇІЖДМ MKHMIIflN’X VIM’ ДМІІПИЧ Чр,,?» ч. >кимч ткну чинім іпмп ЛОЩ їм їй чм» ч«’ммі, доп« д« м«і Є’* ід<>Г’111 ltj>. 1/мЬііІ » КЛЖІЮМ1 |ІКМП|МА>ИіЖНІІХ Іо ІНКМЧ МИТ «14*чи U.ljM —И*. ІМІ«ІД*>М’К ІІМ« Ш*Ч ||«1|1| ІМ<М| …» Цмі М ЬЙ’ГЛ ‘ьМЧ’М ll|w* »
Ч< Пі іІ 1»Н> річчк — MN* |Мр«1ДЖ< іМіЯ IvImImJh hrnn ИМ« 1ЙПКМ X Дді’МНГІЯ-І K..: I і S{*-i I( ГІч и НІНІ \V« і ІЧ Ml I VlklHIM ИКЧ! I Vll ІН’Ч*1
VIKIU I^U S НИ І\і,«»їж* upiui’HMM« ічм*имл ічии, щліМячччч»
!»|k>fiMMIIM Я|М «WMHUIHHII V.lj ‘..к I .-p < . 1’. iMVNivi .MhV1HI|ll* ІЧ»*» ли і i’mнгігуДриФірипK<>i«nіі мин< i*p П{*w<*> poo« мі*«рч>ік*чп i*.« iн ми« і tMiHH М(І1′<>И<ІЧЛМ|ЦИ клкінуцми мм Мй< ЧИ JX 41, І гой* 4Mt*
. 1. . >. >| м .іК. .< |v {4. ht, ІІІІ « I« Мім ‘1*4 IhtJMl*) 1’ИО ТЯ « 14 Нічім І’И»'» >’
Н.ітпж.іріі’мд можна Гі гкашн, іцо круг 1 сорго анап долу- WITH. Крім ЧК«1і ги іпа« його ііпироміпнні.иіші, що іі кількісний п0р,цок ІМИИІХ реакцій па пиироміпіонаппя. Н.ідаппч.іііно ці- MWVлнкргма, про« гс‘жхна ги аросгаиня частоти піді\кінпасло- „’,цн NKOMVІ на.п аїі на гнропс’йськомх сході. Г\т, як підомобуло 1(>, 1 сорго мам тільки один контакт: таксами іа«>.іь«іпаиого під .чіііч’і’игхрінппи», так само гордого у снопі самоті польського іян г.і 1\хліча .Лідера, Що ї\ було по (іі иано, ноно іі иопипио, •іпСіош*, олначлтп. щ«і 1 оорго по май ясного плану стосонно цих кінаїр, як піп ііого май у напрямі культур германських та ром.ін* ЬКЩг .
І І.іслоп’яш ьких аом піч iciiyiuviu »хжс часописи полнкої міри Й і\с»икоро дихання, нідкри гі нсім модерним ніяниям. Гакнми
А прнмоіпйіНін ПО ПУЛЫ лрного соціолога М.І.ММИ кріг І оорг«’ ■ крі гом m’u«і«яі<‘ріп«, Німі’цьк«’ « доио «Roihimm- м.м поднійио .иі.іч«чиія. і н ці»’мі іін’імжммитч к«мт к« и поті « прмАнялось як «рантьє», отж«* ■ КругНярясипіп, І’аіім .» Дініоіхі мрмноді д.м « ііро< п н.иінч. мке коніфг ПІДИ «|ммимм«’ fu’:l« рІ(Х||ЦЦ111«1 цмч ГД \;ИІМХ ІНЧ ТМІІИ К.ІПІТ.І ІІ.ІМІ ; 1 К’рі’Д ІЬ’рт.лм і піічмюкі iiiitiHihi попік.» чй«ним м«чі«ідм\ ічоїімх г.» мін і цій. .надм*мцт<Чржх.им«>го «м«л, мала ін-інмимні «т.пкн. щоулспіїхишм «Vuni й іп’рпи KJK1KM у МОНМОМ1 «jv.»\\. Коні (їажщоті, іі.ідин.іти ц«’ р.пі- ГІ.І р< IvMlM I« ІІ\ Н;МІМММ |К(Ч1ПМ’І 1\\М«’П/), 1Ч> ТОДІ П’И’ИМП. ІЦЧ отри-
мі«ди n«’H«‘iui І IVnxionІ, десятиріччями ч«>рі наніни. нр<і»,ідиг* тлм* к uv-
МІНІ* К)ДИ ДОНШО Й « мрлпжміх Я1МДНІН .МДІМН КЧДМ МОНІІІС, МІЖ IX ЛАДІІЛ1И
м ««о«ї шчло.достм а(ї«і і « тар«іщах ї <ч«>ргс, В«иіі*фскглк. К А. Кляни, Цмйг«’ тії Ін * (.Vrt/іи, S, .^-11 ). s \«чч. як імм м«чц.и тим» ііайостдишшнм часом «мшнмтм. счр«’бм oi«v fin* 1ЧМЧ1 ».wH MitciiiiN млам місцс й а й«ікх нміімч імхіднноких «’ юп’чи-
І’ЬКЙХ, 1Ч1ЧІНІІІО « КД.МИНІМ чеських ІНТО Ь КПДМИ. І ТО .М Ч.1*’ІН. коли 1 «мрі V що не итратм иди’ Я ДКЧ Д.’ЬдО|Н»М їдкими« ЙОПІ р«1Д\; * 6| НІМІЇ IU>JV> імм». (\\ ці КШМУСЛІ» ЛСІИСГІМД І ЮдІУС Крйбоц, обмДіКІ — «4 «W»1HIH1 ^|>міій ирм«і|уд« мі ііі.іммі.іімінкіі імн-дм 1 «’оріс. (lip«-» НраОц.і дин фу«н N2.) Нйрхійі 1 <N>pirX Ж«чмпіі .іборіга« їм я їй* тЛощограчл (ч*»« ккд ф<і]ім,і імені й мріашмца Ь manuel Sic« hn« ; 1 eSehradu, німецька Ь ma iviu’l Killoi \чін I ricliMti IS7T 15).N.S) ;i І Ірані 2 м’Тіні’ ІїИНч « якомч ми \><№Ічом чя«’ І е*«рте, щ«і нерек чан дещо а Моїм uipmin, і прчтч »«vimiwi HÄ «М ilfVl і KX’IMMH Я 11 H «’Re ЧИКІЙ .1111411« чіп. де MA-ЇМ f» I’M Й«Ч|Ч 1 Ж lieps’S, ПЙДИ •і Ma ідрме, Uej4neua та Л»іДііііа Ям>6«чп. млмхк(\wwwiwнаді* іап її* vu «пі я* іюі ній« їм ні ріп і «Mil »l«’i>«vltx’ii I’tvM егі.шіх’ і* Ь mu лінії шеіио loi?іон Vvino .u s« In« кем ab S<4’l« n \х ічн«’пк.н и ■ |*\\кііоіікян» nï* Згадано ti їм«н *• дещо». « ниц*- Siй* ке гри тчіииі1- — Ьпіи* м ічч киог.і»
14M .і «Огіійій -М мочі4′ (Ьічі’ччікч’іми*’ їх и і дн ній’.і н« • ічімч міі чячі як пчднімп порокіддач: *.1ипі<*н\ іччкіинх* в «хдній .чЛірній .«нтчот ISIt, lh> Ч<1МЧ ІІЄ|>ЄД}111*чіІММО О ДрЧІХЧМЧ НЛрІЯМТІ^ Ч ІНШІЙ МЧ1ЧЧ*«4*>| ІЧЧ;’ до МАЙ МИ це мерінчдрчк ОДМ«ЧМ -1.^111*4 «Л НОЧІ» Лі’М’иЛ M. N,- 0|П<ІІЦК<ЧМИЧ1 ІІіерІІИ’ »• ЛМ1ЧЧЧ«Ч н 1ЧЧ, ,ід І** Ч‘1М*’« ТЯМИ. П(*’ IV •.! hm«n.молкчб’ялніП іи«|і**рмйі|п д jva Я|хчмі|іа,1*>м».»чл. кч’рншика «іте |іяітрнлічіap\ini п ІЦмаї. )JI<4Mf)vijW Лін :іам«>йаятий к*-» і* киьчш л >.* «чі*ч« 11 рн па ті і* я кч>рс«тіом чсмцМ, мр»л. кічіі»«’ •• *яіШ*р*ят«\ .а ирн
(-•.и І ;. па ,и кцкхіах <*ш ді і ч >мл’н«н *** чмч*’.*ний .іоіроч ^і)0(^і і*’к ‘.* .і. .і*
Wf«i Йото що мі « nom жм’П’я п«тч чай Нлци’,*л’ КИ»М’ м’ж>*
НіДНтіяі««^ *1 < іч’Ін й*Ь’НІИ» -‘іГн ріСй« I’m • ‘ ці4«ч< о * М» 4 *4 11 Лімччгряфій « м і , інчиїччпа ІчЯрткй І «’ччрге. ми* ан-і . ■ 1 ,,гі у*** Ч>М4А№ МОПІЧК> )(«) \«V(V|W І <ИІІ*’*» * 1 Ідрнж |й ф*^..*К.>.ПК «wyitlllt
IVигр «»ejjoa їм« ар\іи x ЖемейО
* 419

були польські «Zvcie» (за короткого, скандальжрол искучогг> ^ датування Пшибишевського) і «Chimera*, чеські -Modernі |L vue» Арноягга Прохазки і «Lirniir». Весь поріг сторіччя заїхоц. нений V них тим, що було обов’язкове на той час: Бодлер, [u лен, Метерлінк, Гюїсманс. Ніцше. К’єркегор, навіть репродуод; з праць друга Георге, маляра Людвіга фон Іофмана, лиш про самого Георге аж до початку нового віку ані згадки. А й при. ватно, парадоксальна річ — Пшибишевський, який прожив пе¬ред Краковом роки в Берліні у самому осередкові мистецького виру, не міг у листі до Прохазки (6 травня 1896) сказати про Георге нічого точнішого, як плітку з других рук, зарахувавши його до «смішних епігонів Бодлера, передусім Маларме»’1.
Можливо, беручи тільки зовнішні факти, недооцінка схід- ного европейства з боку Георге була його прорахунком у моде¬люванні свого творчого життя. Та, парадоксальна річ з другої сторони, прорахунок вирівнявся дорахунком об’єктивних чин¬ників. Кожна мистецька модель — якщо вона справді велика модель — несе в собі ту властивість, що від самого зачаття вона розпочинає подвійне життя: одна частина підвладна авторові, друга, десь у його підсвідомості, відразу ж готується до того, щоб спромогтись існувати незалежно від нього, у постійному саморозвитку. Це походить від самої діялектики життя, від без¬перервного схрещення ліній і точок, коли наступним свідомос¬тям відкриваються аспекти, автором, як здається, не запрогра¬мовані
Парадоксом тут те, що навіть у найдальших одбігах прикін¬цево виявляється внутрішній, ніким не передбачений зв’язок а вихідним пунктом. Так ніби автор своєю чергою планує по¬двійно-те, обсяг чого він може охопити, і те, що перестає бута його власністю, а набуває дедалі нового глузду в діяльності ін¬ших. Коли взяти до уваги, що йдеться тут про явище, побутово зване вічністю мистецького твору; то тоді кінець кінцем можна погодитись і на дійсність парад оксу: майстер, плануючи модель, планує й усе, що потім народиться у зв’язку з нею. але без Гого прямої участі.
Так було, зокрема, з першими оцінками його творчости. шо тим чи тим робом походили з грунту східноєвропейських куль¬тур. Поспівши не у безпосередніх взаєминах з кругом Георге, отже, гарантовано з власної ініціятиви, три з них принаймні заслуговують на увагу як такі, що здобулись на більшу або меншу об єктивіаалію явища.
Одна з них, опублікована 1907, була, наскільки знати, пер шоюслов’янською розвідкою, присвяченою спеціяльно Ґеорге.
‘ Контекст цього місця ш оригіналі; «Na mity Bég, ktôz jest w Niemczecb рога üiieoaonea, Ryszardem Deh meiern і nieszczçsnym Johannes?1® Schläfer«, kiéry siedzi w domu obti^unych? Byc rnoze jeszcze klown-p0*»1* Раме* ScbeedwL tpigoпои; bmiesznycb epigonöw Baudelaire », P*^ dewszysikim Mai&rmègow rodzaju Stefana George nie moziiado rzçduieg0 tàdft» (Sierditow РпуЬуааикі. Listy / Zébrai, 2усіогумгш, wstçp^’1 przypisamiopatrzyl Dr Stanislaw Helsztynski. — Warszawa. 1937.-T. I:
PoWù. — S lift (Далі sac Pizytrpzemki Listy.)
420

Характер її, щоправда, наскрізь апологетичний, автор иама- причаститися до поетового оточення, проте праця його ^родилася таки з власного задуму, і в ній є цікаві аспекти й оригінальні думки. То був чех Юліус Брабец“
шЫлх Brabec. Stefan George а jeho druzina // Novy iivoL — XJI/8.9. Karel pnsiaJ-Luünov, Novyjicim, Jeden 1907. — У женевському архіві наявні два 5исти Брабца до Ґеорґе: з 12 та 23 квітня 1907. Обидва листи, у першому
з яких автор позначив себе як «письменник та урядовець-, пройнято духом захвату й відданости: «Es kommt ein langjähriger Verehrer Ihrer passen Kunst, der sich vorgenommen, mit Ihrem Meisterwerk, in dem er das geträumte Ideal der Schönheit und der absoluten Poesie fand, auch die Intelligenz seiner Nation zu befreunden». Він називає, щоправда, ряд дрань серед того й авторів з кругу Георге, що їх він простудіював (на-зиває також і чеську розвідку Яна Крейчі про новітню німецьку літе-ратуру. яка з’явилась у Празі 1904 і про яку він тієї думки, «о вона зали-шає бажати кращого), — тим не менш зазначає, мовляв, має власну кон¬цепцію творчости майстра. Лист містить прохання про вказівки й пора¬ди, перерахування вже перекладених автором по-чеському поезій Ґеорґе і пропозицію надіслати йому деякі власні книги: «Er wäre glücklich, wenn ein Meister, wie Sie. auch Interesse finden würde an Dichtun¬gen eines kleinen, bescheidenen Dichters einer kleinen Nation». У листі можна знайти також і зайве підтвердження факту, як важко було роздо¬бути далекі від будь-чого комерційного видання -Мистецькі листки- автор ревно просить адресата: «Er wäre zu grossem Dank verpflichtet, nenn Euer Hochwolgeboren ihm. wenn auch ein einziges Heft, oder Brucb- siücke der ersten Ausgabe der Blätter für die Kunst zukommen lassen könnten, da er dieselben nirgends, nicht einmal zur Ansicht bekommen konnte, und in seiner Studie von diesem Blatte ausgeht». Георге відповів ва цього листа, і у своєму наступному Брабец. подякувавши за відповідь, просить дозволу поставити ім’я Георге як присвяту на новій книжці своїх творів, що мала вийти тієї осени. Тут Брабец повідомляє про те. 40 його стосовна Георге студія посувається вперед, аю він очікує довід¬кового листа від Ґундольфа і що його дуже цікавило б познайомитися э перекладами Ґеорґе з В’єле-Ґріфена і з його статтею про Маларме: «Auch Ihre Studie Ober das Werk des Dichters Stephane Mallarme, wäre mir ein Genuss zu lesen da mich speziell die Werke dieses unglücklichen (?) Dichters sehr interessieren: “sein LApres midi d’un Faune», schätze ich mir als eine der höchsten Schöpfungen der Welt-poesie Oberhaupt». Про öjawnri дальші взаємини чехів з Георге невідомо нічого (навіть не знай¬дено його відповідь Брабцеві). Можна гадати, що Брабец сподівався зацікавити його чеською поезією саме тому , що серед його перекладів сучасних поетів знайшов переклади з польської. В усякому разі, він, відкривши тим робом Лідера, стежив за творчим шляхом польського колеги з підвищеним інтересом. Вказівка нро ньогоуфуеноті Брабцевої СІЗГП В «Novy £ivol» стосується ДО ОДНОГО МІСЦЯ В ОГЛЯДІ Вільге Пі М3 Фельдмана, де йдеться про «Незалежні пісні» Лідера: Wilhelm Feldman. Iiteratura polski r. 1906 / / Slovansky piehled. Sbonuk Mali, dopisin a zpriv tt zivota slovanskeho / Redac tor a vydavatel Adolf Cerny. — Rociük IX. — Nakiadatel F. £imi6ek v Praze, 1907. -S. 343. Усі ні заходи, як сказано, не Лли належних наслідків, і з-поміж слов’янських мов Георге обмежився, самою польською, а до інших, у тому числі н до чеської, на жаль, Не звернувся. Як і Лешеградові. деякі переклади Брабца надруковано
«К’йно згодом, та загалом вони сливе недоступний для розшуків раритет
(лише достоту в останню мить нам з ними став у блискучій пригоді заслужений перекладач Отто Ф. Баблер). В антології ШЗЛешеградїх ^»їдує, однак в його архіві вони відсутні, а листи торкаються геть інших
421

Обидві другі з’явились 1911. Автором однієї був Йоганес ф0 ] Гюнтер, німець родом і мовою творчости, проте душевно пов’* І заний з культурою Росії, зокрема прихильник поетичного а* меїзму га особистий приятель багатьох його носіїв. Розгляд да» вав не тільки уявлення про ввесь натодішній творчий шлях Ґеоп. ге і його в найширшому розумінні літературний побут (хоч і н вживав ще цього терміна), а й формулював ряд своєрідних мис¬тецьких концепцій. Праця побачила світло дня у Петербурзі
Інша публікація того року вийшла, щоправда, в Берліні і написав цей текст літературознавець теж радше німецькоїІ принаймні зовнішньо — культури. Але, як і інші видатні ні- І мецькомовні угорці, Дьйордь Лукач вніс живу свіжість у німе¬цький систематизований лад. Його погляд на Ґеоріе збоку, спо¬собом оцінювати явища, який лежав цілковито поза Ґеоргеан- ською орбітою, був настільки гострий, що діягноз давав і неспо¬дівано влучний прогноз. Є всі підстави спинитись на статті до- і кладніше.
Вона правила за есе у збірці Лукача «Душа та форми» і була присвячена Ґеоріе як представникові «нової самоти та її лі¬рики».
Молодий філософ, уже й на той час відзначений розвине¬ним відчуванням мистецького явища як динамічної єдности суперечностей, вказав на вельми важливі речі. Він указав, по- І перше, на факт: якщо поезії Гайне або Меріке органічно до-повнюються музикою Шуберта, Шумана, Брамса, Гуго Вольфа і тим, мовляв, досягається «метафізична велика спільність пе¬реживання й те, що в ньому типове і виходить поза особистий досвід, то суть модерної поезії в тому, щоб робити цю супровідну музику зайвою, надавати комбінаціям голосівок та шелестівок звуків, з яких до нас линуло б щось, що, либонь, колись пізніше — І або, може, й ніколи не виллється у вираз, який самими словами годі висловити, а можна лише визвуками слів збудити зо сну в душі кожного. Нова лірика робить сама собі власну музику, вона і являє собою воднораз текст і звук, мелодію і супровід, щось за¬вершене, що не потребує більш ніякого доповнення:
Ще пізнього літа збагнеш ти В садках запахущий привіт Як в коси вплітати почнеш ти Плющ і вероніки цвіт.
тем, зокрема окультизму. — До особи Карла Достала, редактора часопису «Novy ïivot», так само на основі даних, повідомлених нам д*ром Я. Лоу- жілом: він народився 22 вересня 1871, номер 29 листопада 1923, був священиком, поетом та запопадливим організатором у дусі чеського «католицького модерну». Свій часопис заснував 1896 і провадив його по рік 1907. Додаткове прізвище «Лутінов» — як поетичне ім’я — вій засвоїв собі за місцем народження свого батька: Лутіи (Lutin). иJohanesvonGuenter. 1) Стефан Георге / Переводе немецкой рукописи К. М. Жихаревой // Аполлон. — СПб., 1911. — № 3; 2) Стефан Георге, его время и его школа / Переводе немецкой рукописи К. М.Жихаревой // Там само. — № 4. — Перекладеними витягами друкується у дол®11®* нашого видання.
422

Мов золото сяють хліба ще Хай менш показні як були А рожі не звабні хіба ще В строях вечірньої мли ?
Забудь що це благо мале нам По клятву дали ми колись Радіти як доля пошле нам В парі ще раз перейтись»’*.
Вказано, отже, на факт самодатности цієї мови, зрозумілої для дули лиш на особливий ріб. Але, по-друге, вказано й на мож¬ливості нового робу комунікації.
Те, що мало б бути зрозуміле тільки для однієї усамотненої душі, виявляється, має здатність промовляти й до іншої душі. Новина полягає в тому, що «ми не надаємо більше вирішного значення голосним трагедіям, почуттям, які, самі в собі незлам¬ні, стоять одне навпроти одного в категоричних контрастах. Так, як більша їх частина була б уже занадто сильнодужа для наших органів сприймання, так були б, либонь, наші почуття занадто нечутні для наших батьків. Наше життя оформилось таким способом, що, приміром, погляди, які ніхто інший не вловлював, слова, які просто падали або, незбагнуті, летіли далі, стали тими формами, якими душі взаємляться одна з одною»55.
А висновок з того наче й нежданий, та суттю зовсім послі¬довний і разом з тим — нехай буде дозволено слово, бо воно тут на місці — революційний. Лукач побудував своє есе так, що висновок стоїть у нього гіпотезою, напочатку. Наведімо його в логічно-оберненому порядку:
«Одного разу, можливо, ми побачимо “Мадам Боварі” в руках дівиць із добрих домів [höheren Töchtern], у можливо не¬далекий час Ібсен витіснить Шіллера з гуртків підвищення само¬освіти [Fortbildungsvereinen] по гімназіях і — хто зна? — може, з віршів Стефана Ґеорґе, ще стануть народні пісні.
Холоднеча Ґеорґе тим самим: неспроможність сьогодніш-нього читача, комбінована з цілою купою — багаторазово — копи- ченої сантиментальної зайвини. Він холодний: бо його трагедії такого роду, що сьогоднішня пересічна людина не відчуває ще їх як трагічні й тому гадає, мовляв, ці поезії виникли тільки задля гарних рим. Холодний: бо висловлювані звичайною ліри¬кою почуття не відограють у його житті більш ніякої ролі.
Та все ж одного разу, можливо, стануть і з цих віршів народні пісні»56.
З огляду ж на той факт, що «мистецтво для мистецтва» — це, мовляв, феномен соціологічний і психологічний, уточнюється й поняття естетичного за переломових часів: «естет — це той,
м $eorgvon Lukäcs. Die Seele und die Formen: Die neue Einsamkeit und ihre Lyrik: Stefan George. — Berlin: Fleischel & Co, 1911. — S. 186 f. (Далі як: Lukäcs.) Есе про Ґеорґе написано раніше (1908). Цитований Лукачем вірш з «Року душ і» тут у перекладі Олега Зуєпського. к Lukäcs. — S. 184.
И Lukäcs. — S. 176.
423

s 111 ИМ роди IV* « *• Л«»0у. КО Jilt рПЦІОНйДЬНе почутг»! <|><}|»М|| ПНМгрю, МИІІ фО|1М\’ МйІОІЇ. ‘Illltl«’ ЙЙ ЩО» l. ІС ГОЦП’ІНО ОДср>|Щ1е V toi іi|tOMV ІІНІ ІІІДІ /І МІМ І1ІМІІМ .1.1 ЩО( І., ЩО. ІШЛГЖІІО Щд
О. .киї» ЦІЮ ІІїИ Грою, МОЖС Оутп іруЧНГ й(Ю І іуді 1C, Ц«’ |()|| ОДИіНч ЧГО МІ’ >МІІ ;і« » ЦІИІП» Д(Н І IM уц.І11 НІ! і ХТОЙІІІ не СХИЛЬНИЙ іііініІМіШі tu .»мінно форми, і 11«« >| X* її і для і» »» і и»:іу чужії* ДУІІіеіІНМЧ • І.НІНІ, .lilt ІН’ О.ІЖй» ПІН ПОШІІОІ’ШТП ( мок почти JIK Г|»\Oy-, H|tOHHII\, ІЦО Д’ІМ Кожної IIC MII« ГРІЦіКОІДОбН І.ІЬ(ЧІ|»Н« М||Г
її « нмн.пичін’. \ » « ». іат< , на« Ічі ІІЬКИ нш >ішп їм IV спроможний
fcoiiv VI» Юс і (ЇМ « «»Лі «і ІН’ЦНфІЧНІ ПИЙНЙЧСНИЯ» І » ВИМОГО reftç « і НОрМг oOl ГЙНННН, ЯКІ ІІНЙНЙЧЙЮГЬ ЙОГО Xlft І » . ( ) Г)І\<‘: •• І соріг |'< II I \ ЦЬОМУ розумінні мої»«, ЯКе’ ДИНС МОЖС ЩОСЬ ПНСЛОПІГТІІ Нін « і it і. і і(• ■ ойіійЧйг , що і і.огодіп аіич го не потребу*’ ПІа’іц,
(;ЮО bp.UIH’« Кй ».»III ЩО ТІЛЬКИ МЙДО М1КІ ПМДСЙ 14 IlOTpHtye, д й ІІОір’0.1 « і ‘I If’Д ЦИЧ ІіеЛЬМН ІН’ІІІ 11.1 І ІН рІІПУЧа), ОТОЖ ПІІІ мусить ИІЙ\оДІІ І II II l’OÔi І rtMOMV III І III« « ІІІІІ МОЖЛИІНИ I I, »IM tUlCIMiCHO 114 III О H,І ЧУЖОГО, ідеального (МОЖЛИПО, ніде IK* iÇHyiOMOhl)
ЧИТЙЧЙ форма поезії нинішнього дни«’'».
І (гм.« ,іиі « пд\ чонц і,, що икалунало 6 на знайом стіш Теорії .1 ЦИМ (ЯК І .1 ІН’Пр(»\р,П.КІІМ І МНГСрОІІІІМ) рОЙГЛЯДОМ Його ІІІО|»ЧО> I II Mill IIO III І ІНШОЇ, .1111 ІіеГЙТІІІНІОЇ реакції. Може Суті), ЩО |\ «Н|>>Ш \І Ції І ГОрОНй ЙОГО ДІЛЙ, fiept пек гину ЯКОЇ lipo.lll.IH In к.іч, не vx підомліопйійі і. годі ще ані його ближчим ото* ченним. .»ні ніічі « ймнм I hm часом же, икраа гого року, коли
ЛукйЧИїНйіи нос еі о, 11)08. ш й гора г\ роанаиц»і бу. іа пройм*
» i pon.ui.1 it \ о\ки.» іьиому ро.і\ мінні: Арнольд Шенберг і Антон фон НоЛорИ, ІІйЮДІ ЩО ГЄЖ ЙОЛСІМ МОЛОДІ пДІІйНйДЦЯТНТО* HOHHMI“. OinfvllKMW III » HOI перші оапучонин НОСЗІЇ Георге!
І le лн.ті. як по» гйнніісм пост і до цього фикг\. Відома лише Йоїчі загальна думка, мотни, «між музикою монн» га і потру- мем гадкною • м\днкок» не ù н\< нрячіот an’маку, бо для цих двох воді и зи\коіін< ‘ ми пні цідкоинго підмінні законн»4*.
Ihm не менш or«’ Луклчсис «nu ні», і осоЛлиио «народні», імрі запам’ятати надалі.

І коли іоке моїм зиорн) і.п ь \ і горон) пародіюй», іч» тим < .імим » понхк.н п.* м il потреб а ч, міаі п. мк обходиш н «є» tvt» і . ( *Оі« рНК’ » ЖИІНІМН ІГОДЬМН. мк кін серед них жни, чкоі буй
НЛ-еи. НИОДіН’.ПІЬ І ІИІІЧОК .1 IIOHO« ИНИХ ll\Ù И каці Й ГИЧ. 414W ТО’
ч їй до ньои* гак Очизико. утноркнггы я широка Й дога ііз»»іиім карний OiOftiw IX44V .1ц«дгннц ції і аг. » го< omiux цієї роками й цс\ ч і нрічччми її» |ч л і нчі неанаїнм \ їм л.и аі\ » ферн інч’іччкчч»
Ж Н ІТч Мй< нриліужніне h ие еен< ЙЦІЙНКМН ппкріптимм, Ä у « i jvoi їй лтд» л irMt’hv » \ перечна « шість і \<V« к гнаного ик м.ие рій і до \ і п.цм’нна KV ни’рноп) «)н’н»»мс’н\
I a . a Me n Ііьомх |HV.V;II 11 чнгйч д«’і»ід\ на і нмгі і.» я нро но но (тане, інколи й іч-1 ь \ні»»>інокне.
Ч 177 л* і s
Ш

доіиоиу с умарну характеристику годиться погтаїніти тут І
^’іірипсій відразі до гуманітарної балаканини пін мав у собі миііну природність, яку відчувало кожне* незі псоване дитя )і(у и одного молодого садівника безперечно виявилося це ,ч0Лп піп, уздрівши І еорГе и парку замкової гори, ви-
1,1 . ■■ у цього очі, мов у козулі” — дружньо-незглибне й I ^н’м-приполс1 його узахват.- ОтапервозданнаІпипапиа.чбула Е*що і» І сорте пов’язувало селянсько-міцне з душевно-ніжним Е і’іі’пін’ііпіму серед німців, частішу серед романців відкриту |,»>МУ с пітоні урбанічиість, ■ його бо «римський дих», що про & ЦІ.ОЇО1»ІИ мовить у вірші [ в одній з “Таблиць» у “Сьомому колі»], 111іП,п|»иипПмпі рівною мірою за духову та тілесну дійсність.
| І.і як же воно виходить, що ця дійсність Ґеорґе так далеко І|іді-іч)Іті» під того обрану, який зробили з нього загально, зо¬крема його власний кру г? І Ірпчпна, безумовно, та сама, яка при¬палили до невпізнаний сливе всіх великих за їхнього власного чйсу: оскільки попи розсаджують старі порядки і і самі встанов- дююіі, нону міру, вони не вкладаються ані в одну з звичних переданих категорій життя й насамперед мислення. Л що їхнє Так і Ні намагаються зрозуміти за допомогою якраз цих кате¬горій. то такс розуміння й веде мимохіть до непорозуміння»м>.
(‘.під, звичайно, сказати, що фунтом непорозуміння — чи іі іиигаті нерозуміння була значною мірок» її поетова початкова непевність власного образу. Точніше сказавши, іїдеться про той перехідний період, у якому новий костюм, костюм ментора та-кож ІІПВШОС готичних речах, був уже приміряний і вивірений \ вужчому крузі, проте не сприяв ще свободі рухів у поширеному просторі Гаке править за нормальну річ навіть і втих, хто вже від старту уявляють собі в основному, що вони робитимуть У житті.
У всякому разі, зворушливий момент конфронтації з жит¬тям під той час, коли залишки езотернзму вагалися поступитись місцем ролі иапчителя й провісника, зафіксовано в оповіданні малярки Шарлотн Венцедь, рукопис якого перебуває в посідан¬ні Робсртл Іісріпісра. Сценою мюнхенський «фашинг», кар- ІШ 1904:
•Дім Вольфскелів! Усе пульсувало! Діти від чотирьох га п’яти років розмовляли тільки віршами. Молодь, яка брала \часть \ маскованому поході Карта Нодьфскеля* була вбрана твгх» карнавального вівторка 1904 V грецькі тати. Усе заструї- лосьна ВУЛИЦЮ, блакитне небо з південним сонцем, блакитно- білі прапори, сп’яніння над усіма людьми, якого вже напевно більш ніколи не було, як гоїч» незабутнього дня. Вечір застав унось круг за довгим с толом \ кафе Л юїтпол ьд. Молоді стікалось ДЄДАІІ більше й більше, вона лежала, сиділа іі стяла, майже архітектонічно набудоВ) ючнсь навколо осередку: (. гефан Іеоргс, який тоїч» разу замішався \ ілчнх. бушуючх мюнхенську
* * X. 24<к
4І5

фашингову веремію, — тобто ВІН СИДІВ, ТИХО ТІШИВШИСЬ, і п важно головував, та проте таки насолоджувався тим, як оця дісна п’янь охопила всіх. Побіч нього Генрі ф. Гайзелер, зод^ нений, як предки часів Шіллера — незабутня картина. Аж раг, том з метушні танцюючих вирвалась молода дівчина, вогнен- но-руда й вистроєна, як наші бабусі, спідниця на спідниці — grande dame. Вона не знає, що то за люди, може, вона шукає за цим столом котрусь свою подругу. Та ось вона підходить до Сте¬фана Ґеорґе й каже: “Слухай, та й чого ж це ти такий поважний та тихий, коли он усі регочуться й веселяться?” І кладе йому руки на шию і всідається йому на коліна. Весь статечний, весь самозаглиблений, він дає цьому статись, обличчям миготить усмішка, незабутня для того, хто її тоді бачив. І люди навколо нього скачуть і щасно бушують, особливо Карл Вольфскель охоплений отим священним сп’янінням, що тільки він умів його так цілковито відчувати й ним насолоджуватись. А руде дівча довго сиділо на колінах у Стефана Ґеорґе і не мало уявлення хто то був, — і вельми спокійно зносив він це — то був Мюнхен за фашингу 1904. Додому йти отими вулицями, сповненими шу¬му тих, що бажали насолодитись до кінця, було для молоді, скуп-ченої вколо Ґеорґе, священним святом, вони промовляли вірші Ґеорґе, Іельдерліна, вони промовляли вірші, які виголошували були перед тим для Вольфскеля»60.
У першу мить може здатися, що душевна боротьба тут відбувалася так: поет, причетний до оливного гаю або принайм-ні до салону; де розмовляють побожно й тільки пошепки, по- долує збентеження від раптово вибухлого людського галасу. Якоюсь мірою, як сказано, так воно й було, бо були ще хитання у переміні лаштунків. Та після того, що стало відомо тепер про нього, можна зважитись на визначення душевного стану з про-тилежного кінця. Отже — що він тяжко стримувавсь, аби не роз-реготатись і не впасти у загальний захват непогамовних мюн-хенських вечорниць.
Бо свідки в один голос стверджують, мовляв, натура це була хоч суперечлива, хоч і назнаменована всіма екстремами того, що зветься духовістю, та, однак, в основі своїй кріпка, життє-любна, земна, — ба земельна, селянська. Такий він був і ззовні, для тих, хто мали змогу бачити його довше, ніж одну мить. ФріД’ ріх Вольтере: «Дивне враження справляє несподіване інак- шення вигляду голови Ґеорґе збоку й спереду: при всій терп-кості, суворості й розмахові ліній та площин у бічному стано-вищі вона видається вузькою, видовженою і по-урбаністинному дражливою, тоді як з лицевої сторони, хоч і жваво рухлива та багатоманітна у тінях і світлах, вона широка, вперто підпорна й сливе приземої витривалості1.
Герберт Штайнер: «Яке перемінне було його обличчя! Я бачив його ніжним і ту рботним, замкнутим, непроглядним, геть
Rothnngn. — S. 118. и Bœhringer. — S. 133.
426

ЧУЖИМ і-як жодне інше — відміненим, опанованим спалахнутою пристрастю. […] Ґеорґе почав рано старітись. Уже на той час буїїие волосся було перемежане сивими пасмами. Колір облич- -яб^в блідавий. Надбрівні дуги й щоки в иста вал и костисто, рот
різко обрисованим підборіддям мав напрочуд тонкі губи. Пізніше він був з вигляду, либонь, мов старий селянин, тоді ж у ньому було багато від священика»62.
Ганс Браш у нотатках, які зберігаються в Берінгера, за¬значає, що Ґеорґе нагадував йому «радше всього такого собі пишного, а проте наскрізь формованого землероба з широкими плечима й потужними грудьми, над якими сиділа велика, довгим сивим і прямим волоссям ще дужче побільшена голова»’’5.
Сам Берінґер: «Те, що вилиці виставали, було спричинене худорлявістю обличчя. […] Його рот був широкий, губний ви- пін довгий, як у Бодлера. Це робило його воднораз велемовним і витонченим. Якщо в куточку рота грала усмішка, то вона міс¬тила в собі знаття, люб’язність, скромність, турботливість і поблажливість. Та з того ж самого рота, який винайшов най- ніжніші пісні, могла линути й лайка на всі заставки, мов з рота геєнського сільського дядька»04.
Таке одноразове поєднання рис, що визначають загально¬прийняте уявлення про генія, з властивостями міцно врослої у грунт, по-земному цілеспрямованої вольової істоти вражало й людей, які навіть і не знали гаразд, що він за один. Свідчення в цьому дусі опублікував денеякий Фріц Краус, що одного разу на початку 20-х рр. спіткав Ґеорґе на поштамті у Марбурзі:
«Вгорнутий у темний оксамитний одяг, з дбайливо пов’я¬заною вколо шиї широкою світлою биндою, увійшов середній на зріст, кремезно збудований, проте худорлявий чоловік, чия ледь зігнута вистать, чия статечна і, однак, наполеглива хода [гаип^геіГепсІег] могли б дати підставу вгадувати в ньому старого селянина, якби таке враження не заперечували тонкі, одуховлені руки. Що в ньому насамперед пантеличило й ди¬вувало, сливе лякало спостерігача, була цілком незвичайна бу¬дова легко закинутої назад голови. Над блідим обличчям пану¬вало широке, сильними поперечними зморшками пооране чо¬ло, що опукло виставало над бровами й переходило кантами у скроні. Між ними та дужо позначеними вилицями зорили з гли¬боких, темно обтінених ямок гострі очі. Худі, обабіч кріпкого носа карбовані щоки облямовували прямий, міцно стулений рот і закінчувалися в енергійно вистаючому підборідді. Обличчя, сповнене рішучости й твердої волі, а, проте, разом з тим і ви¬сокої духовости. Ця остання проступала ще яскравіше у про¬філь, який супроти передньої сторони обличчя здавався неспо¬дівано тонким і нагадував типом відоме ренесансове погруддя Данте — тільки що вух не закривали навушники шапки, а,
&хкгіп%гг. — Б. 153.
* ВосИппдп. — Б. 141.
&*Ьгіп£Єг. — Б. 9.
427

па ішаки, гарно модельоване вухо проділювало потік майже ^ лого, покритого великим беретом волосся»01*.
Цей Ґеорге, який за рідких своїх прилюдних ПОЯВ ВИДаП;і|$ ся, висловлюючись лінгвістично, величиною з інакшого семан. тичиого ряду, а по-обивательському — істотою з іншого світу він, що часами й для найближчих друзів був таємничий, ці] розгаданий, з «безоднями в душі», ба моторошно-демонічний
він, отже, ставив їх перед ще більшою загадкою поготів іцоразу’ коли вони спостерігали, як він з найдужчого душевного стр* сення швидко й легко повертався до нормального свого стану- врівноваженої нескаламучености.
Іельмут Кюппер, спадкоємець Ґеорґа Бонді у видаванні творів Ґеорге, з дива не міг вийти, переживши одного разу очевисто такий майже блискавичний перехід. У переданому Берінгерові записі він зобразив, як Ґеорге сприймав звістку про самогубство одного молодого приятеля. Душевна буря такого виміру, що поет був мов хтось, «хто вже не заключений у пев¬ному просторі, а перебуває зовні, і навколо нього прадавній краєвид». Отож: «Враження було таке могутнє, що мені заці¬пило. Щойно коли майстер опустився на лавку, все відмінилося. Звідки я набрався сил і тямки щось сказати, не знаю, проте я знайшов таки слова, які він побажав вислухати. Коли він мене далеко згодом відпустив, як звичайно, я був певен, що він при¬боркав у собі цю бурю. Повернувсь отой спокій, ба невтратна безхмарність серця, яку в Гомера названо знаменом богів і яку я мало що не з переляком відзначив у ньому, коли він зустрів мене, вітаючись, уперше після смерти Вольтера»66.
І він мав гумор — авжеж, таке саме незахмарене й непідробне почуття гумору. Цю людську властивість він у поезії старанно оминав, щонайбільше — вельми зрідка — опосередковував його чи модулював у сатиру й гротеск. Поготів з обґрунтованішим правом робив він ужиток з гумору при кожній життьовій нагоді.
З численних переданих анекдотів кілька прикладів, повчальних для докомплектування поетового людського образу.
Виявляється, що все, навіть те, що для недосвідченого ока має обриси однопланово-звисоченого, тільки поетичного, тіль¬ки естетизованого, — що все воно може мати несподівано жар¬тівливу підкладку. За перших своїх берлінських років поет уклав цілий ряд віршів ним самим винайденою мовою, «своєю схо¬жою на еспанську “lingua romana”, зразки якої опубліковано у додатках до “Граматки» й до “Заключного тому». У вступній замітці до додатку “Граматки” поет підкреслює, мовляв, оця “lin-gua romana” не перебуває ані в якому зв’язку з двома мовами, що їх поет також вигадав у дитячому й хлоп’ячому віці. Фор¬мування “lingua romana” видалось поетові важливим тому, шо він бажав “Рисунки на сірому” й легенду “Спізнання” подати у
65 Frili Kraus. Vom Genius gezeichnet Ц Badische Zeitung. — 1952. — 24 April* Цит. за: Salin. — S. 305.
M Boehringer. — S. 297.
428

Д030ИКЛ1Й для того часу площині оачення та вислову»’17.1 (>т 3 го самого періоду, з Берліна, 2 січня 1890, таке в листі до вже згллУ,иШОГО Артура Шталя, що був йому другом юности:
3 «Amico de тео согі
El tono elegico con que parlas en tua letra de nostra co- jçspondencia longamente interrompida me ha magio commovivo ue cl vituperio fortisimo. f Пробі [um gottes willen], вигукнеш ти, якою ж бо то мовою пише тут чоловічина, головна річ однак що Ти її розумієш —
про інше потім.
Г Приводу до веселощів у його крузі, справді, не треба було шукати, він щоразу просився сам. Приводом міг бути, на¬приклад, кострубатий, «буквалістський», як тепер кажуть, пе¬реклад. Так, Ґеорґе запропонував одного разу людям розгадати, якому Його віршеві відповідає такий французький рядок: «Elle fai.s la cuisine, boulangeait et tirait les cartes», тобто «вона поряд¬кувала кухнею, пекарювала і витягала карти». Виявилося, що це один перекладач так офранцузив рядок з «Чужинки» («Ки¬лим життя»): «Sie sott und buk und sagte wabr…»69 ‘ Але у веселі хвилини потішалися й з власних оригіналів, і то з найсерйозніших. У вірші «Як тільки видко стане відси сонця» («Альґабал») при описі цісаревих шат є такий рядок: «Лиш рук не прикрашають бранзолети [Dochan den armen hat er keine geschmeide]», — і Морвіц повідомляє про приватний виворіт цієї поезії з вельми драматичним сюжетом: «Стефан Ґеорґе оповідав, сміючися, що Карл Вольфскель сказав одного разу, мовляв, пізнішими часами вчителі, можливо, запитува¬тимуть своїх учнів: “На чому Альґабал не носив ніяких при¬крас?”»70
Звичаєм було кепкувати з тих, кого дуже люблено, не мен¬ше, ніж з тих, кого не дуже люблено. Занотоване Шарлотою Салін від Ганни Вольфскель свідоцтво щодо Шулера з часів, коли його у мюнхенському крузі вже почали не дуже любити: «Пані Ганна розповіла про одну фашинґову вечірку, в якій усі були костюмовані, тільки Ґеорґе ні. Шулер лежав в антич¬ному строї на канапі, Ганна сиділа біля нього, раптом не витри¬мала й пішла до Ґеорґе: “Стефане, йдіть-но туди до Шулера, він пахне дамою”. Ґеорґе прихопив понюшку табаки, тоді повер¬нувся й уже не міг на ногах вистояти від реготу»71.
Напад реготу, однак, документально увічнено й у відношен¬ні до Фрідріха Ґундольфа, того з кругу, що один час стояв най-ближче до Ґеорґе, його першого у повному, тобто майже у біб-
Ernsl Morwitz. Kommentar zu den Proza- Drama- und Jugend-Dichtungen Stefan Georges / Helmut Küpper vormals Georg Bondi. — München und Düsseldorf, 1962. — S. 95. (Далі як: Morwitz II.) lothringer. -S. 37.
Sohn. -S. 315. У перекладі О. Зуєвського розкладено на два рядки: «Вари¬ла зілля там вона/1 чаклувала навісна».
7 Morwitz t.- S.48.
192.
429

powMimri ™.л Йол., який звався початково Фр.« Гун- w,!HK;n а Ґтмпяьфпт en» називатись кілька тижнів після Гн-W™ • Г^ргг нл пряме веління останнього, появи. *»й, ПК,в, у Мюнхен, напровесні 1899 Вольфсксль. * Георге
ш-ргм йопиігти- -Сідайте-“. К>нак на тс: ‘ Якщо дозволите» д j’ctjnjr: Якщо ви гамі собі дозволите*-. {.~J За словами Ганни »».«гьфсггл. Ьидоіьф ти при тій першій зустрічі такий бояз¬кий , бгжюрадиий. ЩО Георге за якусь хвилю мусив вийти до спідньої кімнати. Випадком зайшла й вона туди, тож Георге присилував И лишитись: ‘Ой. побудьте-но, посміймося п’ять ханти ралом!» Вона додала: «Огефан умів реготатися з усього ггрця Влалигі, він був такий природний, такий безпосередній (•pnntaft), подеколи мало не індіянин’»7*.
Так «я якраз того він і навчав своїх присиих у дусі: бути при-родними А безпосередніми. бути справді такими «індіянами», перинними иеаі псованими натурами, як отой «іурон» у відо¬мому оповіданні Вольтера. ДУХ, ідеалізм, звисочене, дібране й виоране, осяяне, освятне. усе це у прикладанні до Ґеорге тільки грімкі слова, якщо не мати перед очима конкретної наявности того як воно здійснювало*ь і як у тому жилось. Терміни стануть іролумілі. коли їх перекласти на реальну мову його будня. Його ж бо заповітним бажанням і було, аби будень людини перетво¬рився на суцільне свято: свято труду й радощів після труду.
Він закликав людей оточувати себе книгами, любити книги, дихати ними, писати й перекладати, уперше й наново, греків. Дайте, Шекспіра, сучасних «франків», свіжо відкривати вели¬ких німців, достотно «і чужому научатись, і свого не цуратись».
Не киигоїдство то Гдло. Книги — це культура, а культура — це вміння жити: доцільно й красно жити у згоді з самим собою і з іншими, любити кожну з любов’ю в минулому зроблену річ і продукувати такі речі в сучасному.
1а такими заповідями він жив сам і спонукав, ба силував жити інших. Так тло вже задовго перед тим, як він випустив свою книгу декларативних віршів про спосіб жити, тим-то й чигання -Звізди союзу» особливо плідне тоді, якщо рівнобіжно іиля.ш неї. у те. що оповідають самовидці його життя. Те, що у книзі »Находить виираидаиня в астральних сферах, у дійсності стверджується найдрібнішими деталями солідно майстро¬ваного побуту.
Справді, повчально й корисно, сприйнявши вказівку про відповідальність перед всесвітом («перед сяйвом зір незруш- них- і і вдумавшись у пересторогу перед ялоиою аскезою (так
» — S ti4. SIS. У jKi.jMoui Георге з Ґундольфом гра слів побудована на пил ш<> вогт учудненням иикрииас шаблонну формулу: *lch bin sc» frei ‘
Sie мшіао unfrei« У зависі Шарлоти Сталін Георге звертаетм: я до Ганни Во;і Цк к. ij. своїм рейнським діалектом: «Ach bleibe 5іе nur. da könne It,4 f gnd «mal fünf Minuten zusanmu- lac he’.» — Як доповнення ЯР *****
C40J;ih<>>: гуыиуч • i p. il 1 cOple ДИВ- ІЦС V ВІДОМОСТЯХ lipo ВоЛЬфСКе.’іЯ • » жартіплииоіо івернеини друзів, укладений, иравдои^ s6no, самим Георге.

. — „звізди союзу», що починається з рядка «Як спіткає с:,М°тіпііьник’-)- ‘■війти тоді просто у цей празииковиЙ будень. faCOt*KPOKOM спостерігати, як він. тримаючи палицю в пра- кРоК дівою спирається на плече молодшого друга, «звичка, що 0ИЦпічається в людей півдня», як разу раз спиняється, щобска- 5’ти щось важуче у жвавій розмові з співбесідником, як щиро /лрюеться, що великий романіст Карл Фослер «назвав“Життя -овітиє» піжонським [geckenhaft ]», — обурюється цей Георге. який стільки спільного має з Дайте «і в етичному, й у фізично- -iV> і як він опікується І ундольфовим перекладанням Шекспі* р3 і коли той побудовує в «Коріолані» «als sein Mündelalter / Sich so vermännlicht, wuchs er dann seegleich», то він заперечує, мовляв, воно геть непоетично, вимагає, щоб було «wuchs er wie die See». І як він навчає того ж Ґундольфа пити. ні. поволі-волі смакувати вино, а Ганну Вольфскель (тримаючи за вухо, sic!) заварювати чай, питає, чи не забула вона «нагріти й самий чай¬ник*. І як він картає Ґелінграта (теж тримаючи за вухо), що той, ■барокове чуперадло [ein barocker Kauz]», переписує новознай* дені Іельдерлінові тексти з непотрібними закарлючками. І як він, лежавши 1918 у берлінській клініці, куди йому друзі пере-силали за тих скрутних часів провіянт, знав не тільки дякувати за вміст, а й, згідно слів Ґундольфа, «подивляти впакування», в якому він фахово оцінював «навряд чи чоловічі пальці» (паку^ вала, справді, Ґундольфова сестра)73.
Так буде, мабуть, і правильно дати бодай час тинну відповідь на питання, чого він хотів од життя й од людей.
Ф
Справа, отже, з тим, як він ставився до «юрби», до широких нас, це питання аж ніяк не тільки суб’єктивного наставлений, а питання взаємочинности, питання взагалі ролі культуротвор- чих одиниць такого типу за часів масових «рушень і того, що з зрушень слідує — участь усіх шарів суспільства в будуванні життя на нових засадах.
До «маси» Георге ставився справді з принциповим пре-зирством. Га, як і все в ньому, потребує й цей факт цілес прямо- ваного розгляду в живому контекс і і.
Як сказано, І еорге ані разу не взяв безпосередньої учас ти в політичному житті. Коли діячі Баварської Радянської респуб¬ліки 1919 уживали його «Врочистий в’їзд» із «Сьомого кола» як свою маршову пісню, то причина лежала, либонь, у самій закладеній гам революційній вибухівці, — бо це с галос ь. як він казан Морвіцоьі, без його волі та відома71.
Але його становище ні за, ні проти, коли йдеться про ма< о- вий рух, з’ясовується з того, що його погляд ПОНСЯКЧЛІ був івгр-
7′ fioehringer. — S. 12, 124; Win — S. 3Н, I9S, 20, М).
71 Мотііг /. — S. 250. Тут і иагадуггм я те. що Лукач пророкував віршам «самотнього» Георге, моаляв. « них можуть иіе колись пати народні Лісні. До речі, » украй» ькому перекладі ш*ї ш*лі. зробленому Юрим
Кленом, ііеликаспорідненісгьагм.кфс-рийдеяііанаїигьснли-снагии.ь
кість із Тичииииим «fUyr«*M»

нений не ев повергаю. а на істслве. Так і у відношенні до люде# як суми, до людської кількості!.
З цього погляд* варт спинитись. наприклад, на його рсобц^.
■ост з Максом Вебером. Соціолог, діяльний у Гайдельбер* саме па час наїздів Георге туди. закидав йою «нехтування **. сами» Показово у цьомт зв’язку характеризує вченого Салін.
-Як напад на свою найвластивішу ділянку сприймав Вебер, коли хтось брав піл стмнів чинність мас. Упрост відкилаючи Цш Маркса й марксизм. — ані велич цієї людини, ані значенні цього р%х> ткали не доходили до нього як слід, — Вебер Оуъ усе* таки настільки дитинок» свого матеріялістичного часу, щГі господарчі й суспільні відносини видавались йому такою иц. волютою потугою, па. вюправда, підлягас змінам, проте не мо> же бути заперечена, не може бути повалена. Були б загроае&иі підложжя його віри, якби йому довелося за своєї доби визнати владу великої одиниііі — такси бо не повинно було більш бути — і то іоймеяве в образі пророка. Бо Вебер був «науково» переко наний. мовив, дар і сила пророцтва могли мати місце тільки аа зовсім особливих гмов. два з половиною тисячоліття тому*75.
Тим часом Георге й не думав відбивати Максові Веберові хліб у концепції ролі мас. Конкуренції з науковцем не могто бгти как хоча б тому, цо поет підходив до життя не з систематизм ваною теорією, а по змозі у найбезпосередні шому взаємненні Про таке у стосунку до поезії Салін:
-Сам Георге інколи сміявся, інколи сердився, коли йогоста яили у зв’язок з якимось *ізмом~,-ідеалізм, матеріялізм, націо валам, патріотизм, навіть символізм — усі ці слова й поняття ідаваїигь йому жалюгідним непотребом, винаходжуваним на те. аби відсторонювати власні думки, придушувати щирі по¬чуті й у всякому разі затуляти відкритий погляд на поезію та шлях до поета*4.
КОЛИ мова вже про вульгарний соціологізм, то ось, навпаки, слова Кларн Цепгін, яка була не менш очитана в політ еконо-мічних творах, та, однак, уміла з прочитаного робити творчі висновки. Слова містяться в Ті некролозі Ібсенові:
«Ібсенівський віляхетиий герой, осягнувши в мучущій бо- ротьбі моральну чистоту й виховавши сам себе, залишається з людьми, щоб виховувати іх. Він хоче бути вільним не в ім’я пану¬вання… Він почуває себе пов’язаним з життям та боротьбою мас і у своєму розвитку, і у своїй діяльності. Право на вільне самоствердження в лоті, що його поет вимагає для особисто’ сгі. — початок почуття відповідальности людини перед суспіль¬ством*77.
1091
гІЛі-&й5.
”С1гкЫмя (жшочий тижневик німецьких соціїл-дсшжрбггі»). -1906-~ Ко. II Цгг. та російським нерсшдом у киданні: Клара Цеткин ояпт рвпурс и искусстве. — М.. 1958. — С. 48. -До речі, молодий І еорґе зазкг влюаяася Ібсеиом і переклав навіть уривочки з його драм «Бранд», тиша > та «Войоамики у Іельґоланлі*.

Тс. про шо тут говориться, з усім правом можна ігідщ ,, Сеоргс. якщо його роль і значення брати у всій омості. Ц с той кут зору, з якого слід брати проблему: маса, ttapoj -, ^іоїр правила Георге не за виснувану над робочим столищ ^тегорію. а за живий збір людських одиниць із аюразовою трС6ою зростання й самовдосконалення. Кожен бо, а я тому 40CJÔ й поет, мас вагу лише у виконанні, мовляв Сковорода, сродного дЬжа».
Як було вже мовлено в інакшому зв’язку, в добу масових зрмиень Георге увійшов немаетннм, не посідавши нічого, крім doro мистецтва й книжок. Можна б сказати, шо з нього був-? дайпрямішому глузді слова — декласований. Якого бо, справді щлясу міг він бути представником і речником? Прикрашати сво* ял поезіями і своїми думками побут буржуазії — про такс, як було гзке вище видно, не могло бути й мови. Він подивляв працю землеробів і почував себе з ними душевно близько (про це. у зв’язку й з його творчістю, мовитиметься ще далі), — однак не був же він і ід еологом селянства як суспільної верстви. Тож. при* йнявши факт, мовляв, Георге став понад класами, слід при тому мати на увазі не славнозвісну антигромадську фразу, a TV, відому н в інших випадках, річ, що людина просто переросла свідо¬мість класу; з якого вийшла.
Задовольняючись посіданням власного земного капища яке розмірами «довжину руки не перевищить*, задовольняю чнсь простором не більшим за «п’ядьземлі твердої*, де він може стояти, з такого старту він готовий був — за будь-якого стану суспільства, спокійного чи збуреного — звертатися до ішоих та-ких самих без «родоводу чи корони», до «безрідної мішанини *. яка єдина спроможна породжувати «брості самодатні*. Якщо суть спроможності в тому, аби. любовно приймавши створене поколіннями, збагачувати його для поколінь майбуття, япцо в тому взагалі мета роду людського спередвіку, то — авжгж. вій був абсолютно пов’язаний «з життям та боротьбою мас«.
Ішлося проте, щоб людина ні за яких умов, ані тоді, коли її присипляє добробут, ані тоді, коли її зірвано з кореня, не втра¬чала субстанції. У тому й головна проблема масової революції: з історичного досвіду знати, що по тому, як революцію відбуто й приступлено до мирного будівництва, напруга цих питань не вщухає. Вони виринають наново на кожному повороті буду¬вання, Зовсім найновішим часом вони наче несподівано озвобо- ленились у романі українського автора Олеся Іоичара «Собор«, цьому розгорненому памфлеті проти «браконьєрів» культури й природи, цій розгорненій апології «обжитоети планети* \
* Думки щодо художньої вартого* іаогоііорура»дапсі.Сщізм» чити. однак, що в романі с будь-яю-будь місця ау^иншожстешигп звучания, і те ствердила, до речі, й значна частина німецької критики, коли він 1970 вийшов у перекладі Елізабет Котмаер п Ігоря Косте- шжого (Hamburg «Hoffmann undCampe Veriag»).- !енера.іьн> настав; Георге та його кругу до безрозсудного, егоїстичного, хижацького втручання техніки у природ ний краевид ілюструє така сцена а описі
433

М.„ми зрозуміти мотиви революціонерів, ноли, у розпалі Ги іроті/МІ, нони полемізують ІІрО’І’И толстонського «пеироти- менстм». Ііі коли іс торичний час авокруглюггься, то посту. ііоно і ЬІІ ж но, що не* чіемротішіеж тво»» головне? в ІЬлстого, ,і ІІОІІ) постійний і наполегливий .ч»іклмк «усвідомлювати ЯСНО ГЛУ-ІД Тії НрННЫЧеПНЯ ( ІІОІЧ> ЖІГІТЯ і ясно розуміти, ЩО II нашому ЖИМ і у.’іП>Д)М’( І Ы Я .1 ІірИЗШіЧеНИЯМ нашого ЖИТТЯ І ЩО суперс. чин. йому»5”. і коли ІІ>ІЧ<» Маркс, то нехай на підтвердження ціс’/ генеральної нас тинини послужить цитата :і молодечого твору того, хі о ста и потому радикальним критиком політичної еко-номії і поставив питання про самі причини відчуження людини: -.Чи умони ж, коли людина розглядається як людина, а її ІШіМИІІИ і:і СВІТОМ як ЛЮДЯНІ, ти можеш міняти любов тільки на любов, ДОВІр’и ТІЛЬКИ ІІЯ довір’я тощо… Кожен твій стосунок до людини й до природи — повинен бути певно визначеним
ІІІДІІОІІІДІІИМ ДО Предмету ТІІОСЇ ВОЛІ виявом ТВОГО справді ІНДИ¬ВІДУАЛЬНОГО ЖИТТЯ… •»*»
Не толстонець і не марксист Ґеорґе міг би підписатись під кожним словом з обох цитит. Проблема «пророка»» для нього Й не стояла інакше, як бути кимсь, хто, втілювавши в собі далеко¬сяжний колективний досвід людства, виявляє своє «справді індивідуальне життя** проясненням того, що «узгоджується з призначенням нашого життя», і того, як усі люди можуть «мі¬няти любов тільки на любом».
Щойно п такому взаємозв’язку можна правил мю оцінувати псе иіоразоас, що в Його житті й творчості стосувалось до Його людського оточення.
Сьогодні ми вже зовсім добре знаємо, що означало слово «чернь*» поетичною мовою доби Пушкіна й Лермонтова. На¬вряд чи спаде комусь на думку в віршованому зачині «Поэт, не дорожи любоаию народной» стверджувати антинародну тенденцію.
Так само про зневагу не до народу, а до «черні» з точною соціальною адресою ідеться й у Теоріє. Сюди належав галас бур-жуазного парламентаризму, спрямований на здобування сим¬патії в масах бучними фразами. Сюди належала університетська наука, дедалі сплощувана, дедалі поляризована на професор ське прекраснодушні я. з одного боку, та на схоластичне соціо-
Сіиііни, коли пін одного разу а Гундольфом, Вольтере ом та Юліюгом Ландманом іі|ми)одиіі осінній вечір на горі понад річкою: «Легенька печірня мряка вставала а І Іекару й заглоїпопала попі ііромислоиі спо¬руди а їхніми огидними димарями, що розповсюджувалися інша по течії під старого ІЬйдельбсрга. Годі думки помандрували назад у красніше минуле, і Вольтере заговорив про І< мі вдерлі па й проказав перші та за* ключні рядки гімну до постів» (ІЇпІїїи — N. 135).
74Лев Чшпшії. О существующем строе. ІНШІ. Цит. за виданням, бібліо¬графію якого подано у фуен. 20. •• (і. 107.
*3 текстів, поспілих на початку 1844 і виданих аж 19Я2 під нагальним титулом «№ііоішШкопоініс». 1 Гідісресления Маркса. Український нер‘ юідлаитуггмя аа журналом «Україна і Світ» (Пишовер, 1970. — Заїв. ^
С. 15).
434

дгізуп»|,,ія 3 П0СТУТІ0,,0К) »трато») відчуття центру, з другого. гіоДИ належала й поезія, що прискореним темпом епігоні- л^ап», губила масштаб і майстерність, чим і набирала гадано Сократичного, споглядно загальноприступного звучання. У цясовлемні такого роду Георге в усій слушності гірозпаїїня ^.ціап дальший щабель відчуження людини від створеної нею
культури-
Реальною була для нього загроза того, що гпд опікою охо* ООІІЦІП цього робу «згине все ущент» гірше, ніж од пожеж та землетрусів. ІІрозорливо попереджав пін про біг колеса за інер¬цією у прірву» що його «ніхто за спицю вже не спинить».
Усім єством він заперечував оцю, як сказали б сьогодні, mass- culture, різко відділяв себе від неї, не бажав мати нічого спіль¬ного з її літературними речниками і забороняв передрукову¬вати спої пірші у загальних антологіях81. Зацікавлений тим, щоб Дого ідеї падали у сприйнятливі й нсзіпсовані душі, цінувавши думку справжніх знавців про його твори, він любов’ю читаць¬ких мас із приглушеним партачами смаком, авжеж, аніякою мірою не «дорожив».
Поняття маси не збігалось у нього з поняттям народу. До трудящого народу Георге ставився з найглибшою поиіаною.
Мовчіте про народ: з вас жодні зпа Щось про зв ’язок між борозною й током?», —
моїйш пін у вічі своїм учням у першій книзі «Звізди союзу». Уважний читач, однак, помітить, що тема народу, тема проду-центів життєвих умов береться в нього з усім серйозом уже геть рано — вже в «Альґабалі» (ось хоч би вірш «Так мовив лиш най* важчими я днями»), всупереч дешево-салонній настанові ви* лучати з поезії усе, що пахне борозною, током і потом.
Людина у праці («Друг полів») і у радощах спільного свята («Улюбленці народу»), у важкій боротьбі за право жити й гос-подарювати на землі, у зіткненні з силами природи й косміч¬ними законами, людина шукач глузду буття у співпраці й спів¬творчості з собі подібними, людина у змаганні за духове й фі¬зичне самовдосконалення, людина з її дружбою та любов’ю, сна¬ми й фантазіями (ворожки, потопельниці, нещасливі принци!), людина з її закоханістю в лінії та барви і, передусім, з її піс- нямим — у тому ж, кінець кінцем, зміст і форма усієї творчости Гсорґе.
» ‘Гак, ііаир., на ст. V в абетковому показнику авторів п антології: Deutsche Lyrik seit Liliencron. ІI erausgegeben von Hans Bcthgc. Hesse & Becker Verlag, Leipzig O.J. (Vorwort V. 1 lerausgeber: Frühling 1905, durchgesehen im Frühling 1910) — назначено: «Ґеорге Стефаи, не дозволив передруку¬вати вибору з своїх поезій».
Переклад 1. Костецького. и’ Аби ще раз прихилити увагу до теми « народі t он ісеш юсти » : винуїценнМ 191Ю бібліографічний показник Гсорі’а 1 Іетера Лаидмана нараховував вельми солідну кількість покладених на музику текстів І copie, lia всупереч своему обережному оцінуваніно можливостей дли поезії взас- митися з музикою сам иост в окремих випадках, видно, не мав нічого
М 435

я
Hf слід перео чувати Й самого матер.ялу. з якого робилиД
вірші Георге. Свої мстафорні пружини, зокрема, в,н раз у рЛ
fiepe , безпосередньої фізики труду: «стук сокири-, -об пус
солому ціп- тощо. А й загальна тенденція розвитку його фор*,’
він гордував загальноприступністю, але він самонавчився го*с
відрізняти загальноприступність од загальнозрозумілосте і 0а
до цієї останньої, попри всю складність думки й почуття, це.
вхильно еволюціонував його початковий герметизм.
Природною і, очевидячки, не надто важкою працею було
для нього, зрештою, й те, як він робив і свою зовнішність за.
гал ьнозрозумілою для рідного йому грунтом і душею оточення
Йому було воно його гарним «толстовством » t і тим знов навер-
тається лейтмотив селянськости Стефана Ґеорґе. «Неділі п
моїм краю» повідають, як він бачив своїх бінґенців. А ось свід-
чення Морвіца про тс, як біженцем бачився сам поет.
«Бернгард Укскуль зобразив у поезії в одинадцятій і дца.
надцятій чергах “Листків” Стефана Ґеорґе воднораз як сіль-
ського господаря Й вихователя. Зовня схожість поетова з селя-
нами, що з ними він любив невимушено розмовляти на їхній
ріб, як-то я частенько міг ствердити у Бінгені, особливо впадала
в око за його старих літ. Сільського господаря він носив не тіль-
ки зовньо у своєму прізвищі, а й внутрішньо у своїй крові та
вдачі»*4.
Хто так розумів народ і хто так у ньому й з ним жив, мав усі
підстави до того суворого висновку, що встановлення справед.
ливої суспільної моделі — встановлення, байдуже, хоч рево-
люцією, хоч поступово, — саме з себе нічого б ще не означало
якби її, модель, не сповнювали живим змістом гідні й покликані
до того одиниці. Про цю справу він говорив зовсім прямо: «Кож-
на державна форма […] вартісна так багато або так мало, як ті
люди, що несуть її». І зовсім послідовно додавав до того: «Про
мене, будь демократія в кожній царині, лише в царині духовій
їй нема чого робити»**5.
Що під тим розумілося — з’ясовується з усього наведеного в
цьому розділі. Його волі жити красним і корисним для інших,
але якраз тому й індивідуальним життям не могло зломити ніщо.
1 не менш наполеглива була його воля впоювати в інших це ба-
жання бути собою і нести особисту відповідальність, не звалю-
ючи її на колектив.
*
Образ поета Стефана Ґеорґе, що про нього була увесь час
мова, може видатись ідеальним, ба ідеалізованим. Тим часом
він ані те, ані те. Образ тут — виснуваний. Воно означає насам*
нроти, коли його вірші озвучувано. Салін оповідає про один з таких
випадків: про численні композиції на його слова занриязненого з ним
і з Мельхіором Лсхтсром берлінського музики Конрада Анзорге (18Ь-
1930). Satin. — S. 306 і. Відомо також, що й Сіріл Мейр Скотт, не тільки
ноет, а й композитор, під час свого перебування замолоду в Німеччин
омричував у безпосередньому взаемненні з поетом його вірші.
м Marwitz /. — S. 178 f.
•SaJM.~S.32.
436

ред тс, що означають геометричні фігури на картинах ку¬бістів, виснувані з кожноразових пропорцій людського тіла. Але нС тільки це. Виснуваність спізнається також через ту згадану властивість духових предметів на особливий ріб взаємитися з «асом, змінюватись, та разом з тим і виростати. Тоді й відбува¬вся таке усвідомлювання предмета, яке дозволяє бачити його сталішим за його дочасну рухливість, рівнішим за його умовно реальні хитання, передусім же — більшим за суму його складових частин.
Бо коли вдатись до читання поезій і прози Ґеорґе звичай* ним шляхом, непідготовано, то мало не відразу ж кинеться в око щось, що не тільки видасться суперечним у собі, а й запереч¬ним щодо зібраних і поданих вище фактів.
Читач спіткається Й з тим, що популярно зветься ніцшеанст-вом, наштовхнеться й на всі велеможливі несамовитості інди-відуалізму. Багато що звучатиме таки «аристократично» чи «елі-тарно» («знання для всіх однаке є обман»!), дещо й геть-то об- скурно — вивищення чоловіка над жінкою, наприклад8*’. А коли читач від невблаганного веління «чтіть жон у речовині» по¬вернеться знов до прослави всежінки у народно-католицькому вірші «Цвіть білосніжна!», то йому нічого не лишиться, як тіль¬ки вразитися такою контрадикцією.
Вразять і інші протиріччя. Аскетизм, зречення, «чування за інших» — а чи, навпаки, духова й усяка інша оргія, п’янь, ек¬стаз? Або ще: земне, земельне, міцне життєбудівництво — а чи, навпаки, розпад зв’язків, розтворення, гін до смерті? Різні тексти в різних місцях, але часто-густо й у тому самому циклі даватимуть відмінні вказівки, і лише зрідка натрапляється більш-менш задовільна послідовність (приміром, вірш «Як люба воля й любий мир настануть» у «Звізді союзу»).
Вразить суперечність у повчаннях, і в їхньому змісті, і в са-мому їхньому тоні: від солідної мудрости чи не конфуціянського штибу до наївного, по-безґрунтянському вифантазуваного, наче недійсного, несправжнього. Нерівність вдачі ліричного героя: від володарної неперечности, визивного суду над усім і всіма до перечуленої, просто-таки неймовірної ніжности. Кріпко зби¬ті, на сталевих підставах судження про поезію та мистецтво — і сама творчість, проблематична не тільки тим, що приваблений незрівнянною лірикою перших трьох циклів «Року душі» та ще кількох «пісень» нелегко знайде можливість переходу до всього іншого, а ще й тим проблематична, що навіть для досвідчених у поезії може то там, то там виникати спокуса піддатись на те-перішню тенденцію, якраз серед німців, яка вбачає в цих віршах позу, манірність, невиправдану вишуканість, умисну штучність.
Нарешті, як примирити твердження, мовляв, за цим усім криється простота і ясність, із тим фактом, що мало не кожен вірш треба розшифровувати, починаючи хоча б з його небувалої пунктуації?
** йому теж, до речі, закидав Макс Вебер (Salin. — S. 109).
437

Усе це, в усій свідомості й саме так треба сказати, бо прд1бц<7 подеколи-разюче подібне, виникатиме перед очима, якщо уда. тись до деталів у розгляді того культурного явищ а, яке тут порівняння можна (і слід) притягти з України. Цьому явищу ,• багато ще чому, загрожує перетворення на іконописний образ. Щоб і його виснувати у щиру його, істотну величину, потрібно перейти крізь усе громаддя його діл і думок. Та якраз тому, щ0 ВОНО громаддя, тобто ЩО ВОНО теж ЯВЛЯЄ собою неозоре Море суперечностей великої душі, при вгляді у нього зустріне читача те саме, сливе пункт за пунктом: і калькульований план по- мистецькому зробленого ясиття, і відбіги від плану порядком нежданих імпровізацій, і поза, і щирість, і протиріччя, і по¬слідовності, і все воно так само, перед тим як прояснитись, буде пантеличити й іритувати.
Мова про того, кого вже згадано у попередньому розділі цитатою однієї з його найголовніших формул: Григорія Ско-вороду.
* # *
Справді, коли шукати на Україні особистість, роллю своєю таку ж інтегральну, як особистість Стефана Ґеорґе в Німеччині, то це не буде аніхто з сучасних йому модерністичних поетів, не буде навіть і Шевченко, а буде саме Сковорода, перший і єди¬ний досі істинний «Praeceptor Ucrainae»87.
87 «Praeccptor Germaniac» («Навчитель Германії») — так назвав Ґсоргс в одному вірші, написаному в серпні 1942 у концентраційному таборі Стрінггаун, Оклагома, інтернований там під час війни як німець ко-лишній короткочасний співпрацівник «Мистецьких листків» Карл Ґустав Фольмелср. У листі до ІЬрберта Штайнера півтора роки перед тим (з Голівуду, 28 лютого 1941) Фольмелср, м. і., так говорив про Ґеорґе: «небуржуазно-бунтівниче, непролетарсько-революційне, тверде про- знання зумовленого часом поруч із позачасовим, безконечно малого поруч з безконечно великим, — невблаганний політичний реалізм, при¬кладений до духового… “святою тверезістю селянського провидця” на¬звав я це, як гадаю, в тодішніх моїх шкіцах» (Boehringer. — S. 90 f., 243). Епітет «навчителя Германії» надавано визначним на духовому нолі нім¬цям уже за раннього середньовіччя, напр., його дістав Грабан Мавр (Hrabanus Maurus, бл. 776-856), керівник монастирської школи у Фуль- ді, потім архієпископ майнцький і верховний єпископ усіх німецьких земель, сподвижник Карла Великого в культурних змаганнях. Найвідо- міший «навчитель Германії» — реформатор Філін Меланхтон, який провів зразкову університетську реформу у Вітенберзі. Сковорода, як духовий родоначальник модерної України, виступає в цьому новому сві¬тлі у свідомості саме сучасного покоління. Як «перший розум наш» фі* гурує він у відомій статті Івана Дзюби в «Літературній Україні» (бібл. у фусн.128) і у вірші Миколи Вінграновського «Індустріяльний сонет». Валерій Шевчук перекладає його вірші й прозу сучасною українською мовою. У «На позвах із сучасністю», вступній статті до вибору його тво¬рів, Василь Яременко підсумовує його значення так: «Не зв’язана зофі* ційною ідеологією і водночас поєднана з поступом свого часу, з найне- редовішою думкою світу, — філософія Сковороди як селянського де- мократа-просвітителя сприяла формуванню української нації з безликої і задавленої селянської маси» (Григорій Сковорода. Сад пісень: Вибрані твори. — K.: Веселка, 1968. — С. 22 и. (Далі як: Сад пісень.) Подібно Й
438

у иях було багато просто-таки спорідненого і у способі жит- тадіяльности, і в особистій вдачі. Втілювач етичного ідеалу аїни, нетерпимий до моральної зіпсованости в людях і су- ^ьстві, Сковорода виступав із своєю проповіддю тим самим обом, що й Георге, бувши весь час по дорозі, мандруючи від одного вузького гуртка прихильників до другого. Релігійність сковородинської проповіді була тією мірою своєрідна, що її, суттю, надзвичайно світла містика88 поєднувалася з закликом до земного життєбудівництва. Так само вирішну роль в його житті відогравала пайдея, виховання молоді, наставления її на правильну путь. І так само, кінець кінцем, був з нього великий турботник за збереження людського ґрунту, душевної цілости — на зворотній стороні сучасних йому великих соціяльних потря- сень, на Україні, в усій Росії, на Заході.
Насамперед, отже — у зіставленні з предметом цієї книги — монтаж сковородинської суми.
Загальне світоглядове: «Во великом и малом мырЪ вещест¬венный вид дает знать о утаённых под ним формах, или в’Ъчных образах. Такожде и в симболичном, или біблічном, мыр’Ь, со- браніе тварей составляет матерію. Но божіе естество, куда зна- меніем своим ведет тварь, есть форма. Убо и в сем мырЪ есть матерія и форма, сиречь плоть и дух, стЪнь и истина, смерть и жизнь. НапримЪр, солнечная фігура есть матеріа, или сгВнь. Но понеже она значит положившаго в сонцЪ селеніе свое, того ради вторая мысль есть форма и дух, будьто второе в сонцЪ сонце»89.
Естетична концепція виводиться з космічного творення: «Сіе-то есть прямое сотвореніе сильного! — дЬлать из ничего чудо, из сЪни — точность, дать грязи ипостась, а подлой тл’Вни
Анастас і я Ніженець, авторка солідного дослідження про предмет. «Ско¬ворода у громадсько-філософській думці України, у житті українського народу був першим всеосяжним розумом […]» (А. Ніженець. На зламі двох світів: Розвідка про Г. С. Сковороду і Харківський колегіум. — Хар¬ків: Прапор, 1970. — С. 24 н.). (Далі як: Ніженець).
“ У Сковороди, до речі, можна знайти і мотиви «сьомого кола», «звізди союзу» та «нового царства», ба — у близькому до нього середовищі навіть рівнобіг до «максімінівського переживання». Крім викладу в цих роз-ділах передмови, див. ще у примітках до збірок Георге з відповідними назвами і до циклу «Максімін» у «Сьомому колі».
» Діалог. Имя ему—Потоп зміин. БесґВдуют Душа и Нетленный Дух. 1791 года, авг. 16. Цит. за: Григорій Сковорода. Твори: В 2 т. — К.: Видавництво АН Української PCP, 1961. — Т. 1. — С. 539. (Далі перший том, упорядко¬ваний 1. А. Табачниковим, як: Сковорода /, другий, упорядкований
І. А. Табачниковим та І. В. Іваньом, як: Сковорода її). — Транскрипцію текстів Сковороди, писаних його оригінальною давньоукраїнською мо¬вою, віддано тут точно за іцоразовим принципом, прийнятим видан¬нями, включно з уживанням або невживанням «ъ». Новоукраїнський переклад латинських (з грецькими елементами) листів Сковороди, зроблений Петром Пелехом, при цитуванні піддано в нас подекуди сти¬лістичній редакції.
439

кличіе» — і до того додасться примітка: «Quid с% terhna poetic«? Far crt сх malo Ьолиш. (…)»
Але кожне перство|>енни мас ;кі передумову спорідненість із матеріялом: «А ф а н а с і й: Но что значит то, что говорят cry. ленты: Аг% perficii nalurani? I р и г о р і й: Правда, что наука при-водит в совершенство сродно* ть. Но если не* дана сродиость, тогда наука что может совершить? Наука есть практика и при* вычка и есть дочь натуры. Птица может научиться лИтать — не челнах;»». Утрата сиоріднеиости я природою .тагрожу? втратою субстанції: «Куда мы хитры находить вылазку, где не надобно! Удивительно, что всякая тварь последует создателеву предво¬дит ельству. Один чрез непослушаніс человек глупомудрою делается мартышкою, засмотріїася на слЪпую мод у, не на мановеніе прозорливыя природы«»1,
І неспорідненість призводить до катастрофи тотального відчуження: «Кто безбразит и растлевает всякую должность? — Несродность. Кто умерщвляет науки и художества? — Не¬стройность. Кто обесчестил чин свящснничій и монаїнескій?
I !ег родногть. Она каждому звані ю внугренн’Ьйпнй яд и убШца»’^.
‘Гут філософські підстави усієї «Звізди союзу», від «нам знаний світообіг зладив дух» — до «снагою вміння змінюєте ви притьмом в отруйний мак небесну манну», Тут же і той самий корінь суперечности: як бо створено світ — чи все у ньому, що має призначення, призначено тільки на добро? І якщо так, то хто ж тоді створив зло? І як боротись проти зла, то чи не означає це боротися проти природи іншої сиоріднеиости? І чи призна¬чення справді роковане, чи справді черепаха не може навчи¬тись літати?
Порівнюючи обидві особистості у схожих моментах їхньо¬го світопогляду, нахилів, звичок, рис вдачі, можна наочно сте¬жити це людське диво: як наростання суперечностей, не зні¬маючи їх, утворює нову якість — власне, отой виснуваний образ.
Схоже їхнє відчуття космополітичного та національного. У Сковороди це останнє виступає як завершена форма чогось спорідненого: «Чи ти рус?.. Будь ним. Чи ти лях? Лях будь. Чи ти німець? Німечествуй. Француз? Французюй. Татарин? Та- тарст вуй. Все добре на своєму місці і в своєму лиці, і все красно, що чисто, природно, що не є підробкою, не перемішано з чужим по роду»**.
» Книжечка называемая Silenu* Ліс іЬіасіі», сирЪчь Икона Алкініаде кая ІИзраилс кій імій). Написана 1770 года, марта 2Н-го (Скотфода I. — С. JW>). Латинський текст; «Що таке вміння поетичне? Робити з по¬ганого добре».
Разговор, называемый Алфавит, или Ьукварі. мира ((жоаорода /. — С. 5ГЛ). /І.о речі, f аме І <кСн: оне ‘МИ( г»’іітт» вдосконалю* природу* ва- ‘іе другий кінець формули с ь кара Р/айлда «природа наслідує мис¬тецтво». w (ммтрнда /. — G. Sf/8.
” / Іовоукраїнський переклад у ни’юваній шгунній етапі К. Я|К’М(*іш(^
Пі/ліі Су,
ш

р0рІЯНЯТИ тут слід .1 наведеними (у фуси. 15) ВИСЛОНами . , і по космополітизм та «інші пароли, інші звичаї, іншу
І feopf* ‘
_ т , / L
І #крял сугака абсолютна толерантність і означає, що Сково* знав зовсім точно, якого пін роду, Перший його біограф
І U ,.,йпо Ковалі не/»кий да« тому свідоцтво: «Он обыкновенно F >Ли#»и . …. ‘
*ззмвал Малоросс!» матерью, потому что родился там, а Ук-
ЯНУ теткою 1,0 житвльствУ сго в оной и по любви к ней*44.
! ‘ ддя Георге у вельми схожому розумінні «матір’ю* була його : рзйнська земля, а решта Німеччини -улюбленою тіткою».
! Точне знання свого роду було для Сковороди тільки при-водом стверджувати те, що для всіх людей становить спільний І ідеал, У «силі» його байки говориться про єдність ідеалу у про- І щетавленні до речей, яким у ході історії надано штучної важ- ! дивости: «И фамиліа, и богатство, и чин, и родство, и ТЬлесиии дарованія, и науки — не сильны утвердить дружбу. Но сердце, в щ,гелях согласное, и одинакая честность человЪколюбнмя ду¬ши, в двоих или троих тйлах живущая, сія есть истинная любов и единство, о косм взглянь 4 гл., стих 32 в «ДЬяніях”, и о коем Павел: “И’Ьсть іудей, ни еллин.,.» “Вс и бо вы едино есте о ХристЬ ІисусИ» (К галат., 3)»’jr\
Тим-то він ані не хвилювався й не забирав голосу, ось, приміром, так, як Ломоносов, з того приводу, що у тодішньому світі не надавали значення російській кулі/гурі. Не тільки тому, що це був би голос «людини з України, з безправної на той час провінції, звідки неймовірно було почути передову філософ¬ську думку»*’, а ще й тому, що якраз на істотному представникові й речникові нації, як ні на кому, стверджується афоризм Во¬лодимира Державина, мовляв, так, як здорову людину не турбус її серце, здорову народність не турбус її національність97.
Доказів подібного щодо Ґеорґе вище було наведено більш ніж достатньо.
Подібне у питанні про «чернь». Катерина II, звертаючись до одного вельможі, вживала термін у прийнятому значенні: •Черни не должно давать образования, поколику будет знать столько же, сколько вы да я, то не станет повиноваться нам в такой мере, в какой повинуется теперь»’*. Латинського сино¬німу до «чернь» уживає й Сковорода для негативного означення
* М. И. /(онал’Ьпскш. Жизнь Григорія Сковороды. Писала 1794 год» н древ-нем вкугЬ ( (kanofmûa //. — С. 511 ). Під «Українок»» тут розуміється Сло-бідська Україна, Слобожанщина, тоді як з «Малоросією» утотожнюсться більш-менш решта українських земель, що входили на той час у склад Російської імперії (в усякому разі, не тільки Правобережна Україна, бо Сковорода народився на Лубенщииі). л Ьасии харьковскія. Ьасня 23. Собака и Волк ((’ховорода II. — (,. 1S2). Ніжпііць. — С. 21.
^ Достотний текст афоризму такий: «Здорова людина не думає про своє серце, а здоровий чоловік — про свою потенцію; ‘гак і здоровий нарід * Про свою національність». Цит. за автографом в архіві 1, Костецького. ІІит, за; Сад пішіь. — С. 26.
441

певної категорії людей: .Бувай здоров, мій найдорожчий, і, На. скільки можеш, старайся віддалятись від прерозбещено? черні!»99
Іншого разу уточнюється, по-перше, що воно аж ніяк не оз¬начає втікати від людей: -Ти уникаєш юрби? Додержуй міри і „ цьому. Хіба не дурень той, хто уникає людей так, що зовсім ні з І КИМ НІКОЛИ не говорить? Божевільний, не боговгодний, ХТО Та- І кеє чинить»І0°. Але ще іншого разу (ба — багатьох інших разів) з’ясовується, що катерининське й сковородинське поняття •черні» не тотожні. Філософія (класової) державности і філо- софія (безкласового) народного життя перебувають на супро¬тилежних бігунах: «Иноіда-де во убогом домикЪ, исполненном страха божія, друг роду человеческому благо родится человек не всегда же и в царских чертогах»101.
Тут знов-таки наче вся програма вірша «Не ведіть нове шля-хетство з родоводу чи корони» у «Звізді союзу».
Сливе тотожно стоїть в обох і проблема «кругу». А. Нілсе- нець: «Лише коло друзів Сковороди, колишні учні по колегіуму знали про його твори, зберігали їх, переписували, жадібно лов¬лячи кожне слово мислителя». Авторка пояснює цей правильно поданий факт тим, що, мовляв Сковорода обмежував коло своєї авдиторії, силуваний до того «нестерпними умовами духовного життя»,и. Воно, однак, суперечить усій оповіді в її книзі, з якої бачити, що вона припускає можливість зустрічі Сковороди на¬віть із самою царицею, а ця ж ані й не гадала переслідувати його за, отже, відомі їй його ідеї.
Уся справа, либонь, і простіша, і складніша. Сковорода, як і Ґеорґе, поєднував у своїй вдачі ті самі екстреми: безкомпро¬місну твердоту владолюбства і аж до неймовірного розм’якшену сентиментальність. З такого матеріялу обидва самі майстрували своє життя, в обох воно правило за результат свідомого вольо¬вого акту. Притому обидва вони в усій тверезості розуму збаг¬нули, на що вони здатні і на що ні. Але з такого збагнення вони зробили висновок не тільки для самих себе, а й знали надати своєму життю значення зразка для інших. їхній, як сьогодні
* Лист до М. Ковалінського ( Сковорода II. — С. 371). Закінчення цито¬ваного речення в оригіналі Сковороди: ас le quantum potes ahducere cura a corruptisnmo vulgo!
‘ Лист до Ковалінського (Сковорода IL — C. 240). Через божевільний, не боговгоднийу нас відтворено відсутню в перекладі П. Пелеха оригінальну гру слів: Insanus tali* est, non sanctus (Там само. — C. 238). — Ігор слів подібного роду досить рясно в рідномовних текстах Сковороди, напр.. мечутся и мучатся ( • Наркісс. Разгяагол о том: узнай себе»), се моя дЬяй инадЬжа («Брань Архистратига Михаила со Сатаною о сем: легко быть благим»), не поучающая, но поучающая («Пря Б’Ьсу со Варсавою*). зниження образу колесница огненная через околесная ( « Кольцо. Дружесюи разговор о душевном мирЪ») тощо. Пор. у Ґеорґе у вірші -Тодішні помічнії Йде судний день» («Звізда союзу»): macht himmeh-manna ihr ж giftigem mokne. m Благодарный Еро дій ( Сковорода I. — C. 493). m Ніженеє-C. 22.
442

говориться, міт, включений в оточення, набував тим самим ха- пактеру соціяльного феномену.
Про цю річ Сковорода мав найясніше уявлення: «Щаслив, кто сопряг сродную себе частную должность с общею. Сія есть истинная жизнь»103. Цікаво, що Сковорода, свідомий, як і Геор¬ге, показового, виставкового, «рекламного» значення обраної ролі прилюдного самотника, був послідовніший і у прилюдному визнанні цього факту. Якби хтось із друзів Ґеорґе звернув йому увагу на позу, на театральне в його поетичній та громадській поведінці, він напевне спершу б розсердився від несподіванки, а потім, усвідомивши всю глибину порушеного питання — і вкрай розгнівався б. Сковорода ж такого не страхався, навпаки, сам провокував питання, і то якраз підходящими сюди технічними термінами. Коли харківський губернатор Щербинин запитав Його якось, чому він не візьме «изв’Встнаго состоянія », не обере собі в житті котрогось усталеного фаху, то, за переказом Ко ва¬ліне ького:
«- Милостивый государь! — ответствовал Сковорода. — СвгЬт подобен театру: чтоб представить на театре игру с успехом и похвалою, то берут роли по способностям. Действующее лицо на театрЄ не по знатности роли, но за удачность игры вообще похваляется. Я долго разеуждал о сем и по многом испьітаніи себя увидел, что не могу представить на театре света никакого лица удачно, кроме низкаго, простато, безпечнаго, уединен- наго: я сію роль выбрал, взял и доволен»104.
Так чи так, сама ідея «кругу» була проста: поєднавши «срод¬ную себе частную должность с общею», точно визначити межі допущенного «общего». Складне полягало у що разових спосо¬бах такого розмежування і, послідовно з тим, відмежування. З упевненістю самовидця оповідає про комплекс відмежування Ковалінський:
«Сковорода, держась приличія такого лица, которое избрал он представлять на театре жизни, всегда удалялся знатных особ, великих обществ и чиновных знакомств: любил быть в малом круге непринужденнаго обращенія с людьми откровен¬ными; предпочитал чистосердечное обхожденіе паче всяких ласкательных пріемов, в собраніях занимал всегда последнее мЬсто, ниже всех и неохотно входил в беседу с незнакомыми, кроме простолюдинов»106.
Глузд «кругу» конкретизувався, по-перше, в тому, що «чернь» відмежувалась від «люду», а оскільки уділом останнього була бідність, то її і прийнято за імперативний стиль усього життя. На догоду тому приноситься у жертву навіть точність перекладання улюбленого «римскаго пророка Горатія», якщо якась думка його була Сковороді суперечна. У метафразі оди «Оииш сііуоз горл іп раіепсі…» сказано, мовляв, ліричний ге¬рой хоч і маломаєтний, та тим не менш вдячний паркам, що
** Басни харьковскія. Кукушка и Косик ((мворода //. — С 128). т СковородаII-О 54. т Сковорода II. — С. 512.
443

обдарували його .до злосливої черні зневагою», і черню тут фігурує таки простолюддя. У Сковороди воно ничтоже сум-
няшеся звучить так:
Вас Бог одарил грунтами, по вдруг может то пропасть,
А мой жребій с голяками, но Бог мудрости дал часть
Становище «голоти» декларативно опоетизовується:
О блаженна й свята — уділ мій, бідносте.
Справжня мати серцям, рідна і лагідна!
Всім, хто в морі зазнав горя і пагуби,
Супокійная гаване!107
У згоді з тим бідність і практикується. Ковалінський про спосіб жити в гостях під час мандрів: «Впрочем, во вс’Ьх містах гд1> жил он, избирал всегда уединенный угол, жил просто, один без услуги »,08.
Майже дослівно те саме в Салі на, який описує перебування Георге в Гайдельберзі, коли той, з яких-небудь причин, спи¬нявся не в Гундольфа, а в пансіоні, в якому мешкав автор і який через те звався в поета «БаИпіапиш»: «Тут виявлялося ще ясні¬ше, ніж у Гундольфових покоях, що та кімната мала відзна¬чатися крайньою простотою, в якій він почував себе найдогід- ніше. Зайві стінні “прикраси”, що служили побутові інших меш¬канців, прибирано зі стін. Письмовий стіл був завжди порож¬ній. “Працювати треба», казав він, “але для себе. Споготовлення їжі та її рештки гостям чейже не показують»»|,,у.
По-друге, «круг» ще чіткіше обрисувався тим, що поняття «чернь» поширювалося з пихатого багатства взагалі на все пи¬хате, на всяку зовню бундючність, нетактовність, галас. Про реакцію на галасливого втрученця оповідає запис Ізмаїла Срез- невського. Сковорода гостював у заприязненої родини, тихо й
106 Иіжеиець. — С. 185; Сковорода II. — С. 43. Переклад править за пісню 24 «Сада божественных пЪсней». Цю Горацісву оду Сковорода пере- віршував іншого разу, в одному листі до М. Ковалі не ького, санфічною римованою строфою, але у відповідному місці й цієї версії немає мови про «чернь»:
Волов изрядных у тебя заводы И чужестранных лошадей природы,
А на одежду тебЪ для прибора Сукна з-за моря.
А мнЪ судбина дала грунт убогой И от муз чистых греческих немного Духа напитись и пренебрегати Мір сей проклятій.
(Сковорода II. — С. 348).
,в7 Похвала бідності. Переклад Миколи Зерова з латинського оригіналу. Цит. за: Микола Зеров. Вибране / Редакція і вступна стаття Максима Рильського [на час виходу книги вже покійного]; Упорядкування С. Ф. Зерової; Примітки Г. П. Кочура і В(іктора) II. Петрова. — К.: Дніпро, 1966.-С. 379. (Далі як: Пероя.) Переклад уперше надруковано в журналі «Червоний шлях» (1924. — Ч. 3).
*** Сковорода II. — С. 520,
ІМДОя.-&31Г.
444

спокійно викладав свої думки, аж зненацька в кімнату вдерся ленеякий «молодий Х-в, франт, що повернувся нещодавно із столиці»:
«“Отже, — вигукує Х-в, — я нарешті досяг того щастя, якого так довго й безрезультатно жадав. Я бачу, нарешті, великого спів¬вітчизника мого, Григорія Савича Сковороду, Дозвольте.,.” — підходить до Сковороди. Старчик схоплюється, самі собою складаються навхрест на грудях його кістляві руки; гіркою по¬смішкою кривиться худе обличчя його, запалі чорні очі хова¬ються під сивими навислими бровами, сам він мимоволі згина¬ється, ніби маючи намір вклонитись, і раптом різко повернувся і тремтячим голосом: “Дозвольте! Теж дозвольте!” — і зник із кімнати»110.
Утворенню дистанції навколо «кругу» сприяла, звичайно, і сама природа обох: Сковорода і Ґеорґе належали до людей так званої важкої вдачі. Точніше сказавши, важкість вдачі мі* тологізувалась ними поряд з іншими її компонентами. Воно да¬вало той ефект, що люди хоч і обурювалися з їхньої — нема де правди діти: часом таки геть прикрої — поведінки, та все ж, кі¬нець кінцем, визнавали їм слушність і виносили її собі на ко¬ристь.
Так було з одним добродієм, якому Сковорода завдав прямої словесної образи і який, знайшовши в собі силу об’єктивізувати сподіяне, по смерті слововержця відвідав у пошані його могилу. Йдеться про харківського літератора Івана Вернета, родом швейцарця, що, серед іншого, містив у журналі «Украинский вестник» зумовлені впливом Стерна подорожні нариси й ви¬кладав французьку мову в нововідкритому харківському універ¬ситеті. Його оповідь:
«Він був мужем ученим і розумним. Але норовистість і зайве самолюбство, що не терпить жодних заперечень, сліпа покора, якої він вимагав від співрозмовників, затемнювали блиск його обдарування і зменшували користь, яку суспільство могло чекати від його здібностей. Йому слід би було за порадою Пла¬тона, який спрямовував свої слова до Ксенократа, частіше при¬носити жертву граціям. Істина вустах його, не бувши прикрита приємною завісою скромности і ласкавости, ображала того, кому мала стати в пригоді. […] Попри все те, я почуваю в собі схильність наслідувати його де в чому. І замість сильно обра¬зитись тим, що він мене назвав мужчиною з баб’ячим умом і дамським секретарем, я був ще й вдячний йому за ці ж слова»111.
Подібно щодо Георге було з Максом Комерелем, спершу адептом, потім відступником, хоч і дорогою навпаки — він оці¬нував майстра вже з відстані відступства таким підсумком:
ио И. Срезневский. Отрывки из записок о старце Григорис Сковороде // Утренняя звезда. — Харьков. 1833 [або 1834?]. — Кн. І. Український переклад у: Мженецъ. — С. 178. На цій сторінці у примітці цитоване видання позначено роком 1834. нас. 202. тежу примітці — роком 1833. «і Украинский вестник. — Харьков. 1817. — Кн. 1. Український переклад
(у нас дещо зредагований) у: Ніженець — С. 176 н.
445

.Нічого нсб)Яст»к, як він хотів. Нічого, що в ньому було Істоту
не, для нас не втратиться»
Наскільки, однак, можна твердити, спиравшись на факти, обидва були нестримні у висловах не тільки супроти чужих, а й супроти своїх — взагалі супроти всіх, «кромЪ простолюдинов», з якими вони справді обходилися з принцип)’ ввічливо.
Відомо, що Сковорода був домашнім учителем в українсько- го шляхтича Стефана Томари (або: Тамари), який мав російське дворянство. На 12-річчя опікуваного ним господаревого сина Василя він уклав латинським елегійним дистихом поздоровного вірша «In natalem Basilii Tomarae, pueri 12 annorum». Вірш міс¬тив такі похвальні рядки:
Радо вітаю тебе, що стільки добра тобі дано:
Досить па частку твою Бог милосердний поклавт.
Але також відомо, що виховавча діяльність у родині Томари мала неприємну перерву. Ковалінський: «В одно время, раз- говаривал он с воспитанником своим и видя любовь к себЪ а посему и обращаясь с ним откровенно и просто, спросил его как он мыслит о том, что говорили. Воспитанник на тот случай отвЪчал неприлично. Сковорода возразил ему, что он не мыслит о сем, как свиная голова. Служители тотчас донесли госпожЬ, что учитель называет шляхетского сына свиною го-ловою*»4.
Такі стрибки від звеличування до «свинячої голови» і на-впаки правили й для Ґеорге за нормальну річ. У «Новому цар-стві», серед «Висказівдо мертвих», є двострофний восьмивірш, озаголовлений «Норберт». У ньому героїзується особа «радше чернечого трибу, схилена над своєю книгою», а тоді вирвана війною з власної стихії і полегла в чужих стихіях, «розщеплена у вогонь, землю й повітря». Це ніхто інший, як той самий Hop берт фон Гелінграт, юний дослідник Гельдерліна, що його Ґеорге, навчаючи краснопису, взивав «бароковим чуперад¬лом»»5.
Ковалінський, який описав життя Сковороди майже в дусі житія, знався досконало на вмінні включати вади чи недоліки в опис так, що вони працювали в сумі на ту саму прикінцеву мету: збудувати виснуваний образ. Так, приміром: «И добрая и
112Мах КоттлгИ Essays. Notizen. Poetische Fragmente / Aus dem Nachlaß herausgegeben von Inge Jens. — Olten und Freiburg: Wal ter-Verlag, 1969. Тут цитовано за рецензією: Literatur um Stefan George / Von Michael Landman //Neue Züricher Zeitung. — 1971. — 14 November.
«‘Переклад Миколи Зерова (3еров. — C. 382).
ш Сковорода //. — C. 491 н. «Неприлично» означає тут «непритаманно», -не згідно з річчю», «недоречно». Навчителя звільнили, і конфлікт по-лагоджено аж згодом, так що Сковорода усе-таки залишився другом родини й свого нитомця на все життя.
1,5 Проблему мітологізованої «свинячої голови» йор. ще у примітках до циклу «Максімін» («Сьоме коло»): зіставлення лицевої сторони готвореного юнака Максіміана і того, що про випадки їхніх взаем* свідчить сам Макс Кронбергер.
446

•пая слана распространилась о нем по всей УкраинЪ, Мало* ксіи и далізе. Многіе хулили его, некоторые хвалили, всЬ чоГЬли вид’Ьть его. может быть, за одну странность и необык¬новенный образ жизни его, немнопе же знали его таковым, каков он в самой точности был внутренно»1“*.
До таких небагатьох автор, слушно, зарахував себе. Учень, який бачив свого навчителя в бурях душевних, очевисто пе-режив багато вибухів його неврівноваженої вдачі, був спромож-ний прочути й прознати крізь усе, що виходило на поверхню, його внутрішню істоту: з бою здобуту мудрість і в сумнівах ви* борену незахмареність. Про результат він і писав:
«Дух его отдалял его от всяких привязанностей и, дЬлая его пришельцом, пресельником, странником, выдЪлывал в нем сердце гражданина вссміриаго, который, не имЪя родства, стяжаній, угла, гдЪ главу приклонити, сторицею больше вну¬шает удовольствій природы, удовольствій простых, невинных, беззаботных, истинных, почерпаемых умом чистым и духом не-смущенным в сокровищах вЪчнаго. […] Брачное состояніе, сколько ни одобрительно природою, но не приятствовало без-печному его нраву»117.
Справді, стан старого парубка не перешкоджав Сковороді бачити у шлюбі схвалену природою річ, ба й брати участь у ро-динній ідилії інших. Ковалінський, уже в літах, у громадських гідностях, голова сім’ї, кликав ного в одному листі до себе в гості такими словами:
«Подумай, друг мой, что, принявши труд увидЪть меня здЪсь, ты увидишь сына моего, который уже любит Вас и кото- раго ты полюбишь вЪрно. Жена моя, как Ревекка, разделит все мое удовольствіе собЪседованш с тобою. Дом мой обраду¬ется зрЪшем того человЪка, о котором часто слышали. Воспо* минаніе любезное я, конечно, обращаю — в Украины, и хочу там скончати живот свой. Сын мои учится по-гречески и по- французски »,18.
Зрештою, сам Сковорода дав зразок вияву любові водному трактаті якраз на прикладі зворушливих родинних взаємин: «Что пріусладит? Тое, что дЪлает пріятньїм отцу младолЪтнаго сыночка непраішльное болтаніе в р’Ьчи или худое играніе на арфЪ. РазвЪты позабыл, что искусство во вс’Ъх священных ин-струментов тайнах не стоит полушки без любви?»1,9
Георге залишився усе життя безженним приблизно 3 тих самих причин, бо й він аж ніяк не засуджував шлюбного стану як такого. Тим-то факт, що він порвав з І ундольфом саме з-за того, що той оженився120, слід розглядати, либонь, не у світлі
ш Сковорода II. — С. 519.
117 Сковорода II. — С. 492.
,,й Сковорода II. — С. 540.
1,9 Наркісс. Разглагол о том: узнай себе {Сковорода І. — С. 73).
’* ВоеИтіпрг. — Б. 126 Г. Уся проблема Георге — 1 ундольф — жінки: ,ЧаІіп. — Б. 49 Г, 78, 89. Крім того, відраджувальний лист самого 1 еорге до 1 ун- дольфа з Дармштадта. 10 травня 1917: Каиіо*. -& 216.
447

чудернацької жіночої теорії Георге. а таки у контексті мотивів і і. інших частих розривах, як-от з Іофмансталем тощо. Ст». валось воно просто тому, що ці інші не могли або не хотіли ви- трнмуватпсь у паріяиті «безнечнаго его нрава». Поза тим, по- дружне’ життя найближчих людей анітрохи не стояло йому по- перек дороги, і Берінгер пише з цього приводу: «Старші друзі; Вальфпияь, Вольтере, Валентін, Лапдмап були одружені (додати іце можна Лепсіуса], і Георге бував у них раз у раз. Притому він був цілком спін [natürlich] у родині й домі»1″1.
У мюнхенському домі Вольфскелів НІН включився був у сі-мейну ідилію настільки, що прийняв у своє серце обох їхніх ма-леньких дочок. Ренату (звану «Nat/.el») і Юдіт («Ditzel»), чиє «неправильное болтаніе в рЪчи» справляло йому щиру радість.
Салі и оповідає, як спільно тішився він там з усіма, коли той самий І ундольф, — що при всій своїй професорській солідності вмів і безжурно жартувати. — уклав і розмалював для донечок віршовану історію світу. Особливою улюбленицею Георге була «Діцель», її він узивав «любою золотою душенькою», В її ДИТЯ¬ЧОМУ назовннцтві з нього був «дядько майстер», і вона мала до нього кожночасно доступ. «Коли Ганна одного разу спитала дванадцятирічну Юді г, чи вона здає собі справу, скільки людей заздрило б їй за це її право входу, і одержала у відповідь: “Я сама собі заздрю», а цю відповідь переказано Ґеорге, то “дядько май¬стер” вирік: “Is doch ne orischinelle Person” [“ну и оригінальна ж особа*, у райнській вимові] і почав кликати її до себе ще ча¬стіше». Ніхто інший, як саме І еорґе, «тепло схвалив» її заміж¬жя, коли родина безпосередньо перед Першою світовою війною переселилась до Кіхлінґсбергена, і Юдіт «знайшла там чудового чоловіка з давнього селянського роду»
Також у Салі на є згадка про те, як Георге на порозі сторіч бував у берлінському помешканні композитора Анзорге і як при тому розкішне, ілюстроване Лехтером перше видання «Килима життя» правило маленькому синові музики Арнульфові за привабливу цяцьку’24.
Без таких душевних порухів, без оцього тепла, випроміню-ваного встріч людям з їхніми радощами, з їх «згодою в сімей¬стві», були б немисл єни і вони обидва якнавчителі й напутники юнацтва. Не було б саме цієї пристрасної пайдеї, виховання підлітків та молодиків, турботі за духовне зростання яких вони віддавали найкращі частки душі. Ба, беручи до уваги нрпродні схильності обох, якими Сковорода й Георге були в цій ви- ховавчій діяльності особливо споріднені, можна твердити, що без такого вчування в істоту домашнього вогнища не було б
121 Boehringer. -S. 127.
ІЯ Salin. — S. 69, 313, 204, 215. — Пані Юдіт Кельгофер-Вольфскелі», у якої добре ще на нам’яті звучання голосу Георге, уточнила нам у приватній розповіді, нонравляючи Салінову транскрипцію, як «дядько майстер» вимовив був отой стосовний до її дитячої особи прикметник: не «оріїпінелле», а «оріхінелле». m Salin. — S. 306.
448

*ла и двом екстремам їхньої педагогічної пасії: гнівові та
Днюванню.
Сковорода, звичайно, сам знав якнайкраще, яким він «в 0Йточности был внутренно». Знав, отже, достоту й оцюдра-
• ивістьу собі, здатність у будь-яку хвилину розлютуватись. А аНі на мить не пускавши з ока себе як місійну істоту, |ц0 -огізував у собі кожен рух, то робив це у відношенні й до цаД*в ічіву. «Пробач мені, коли чимсь скривдив тебе, пере- лупаючи серед вас, — писав він до приятеля Якова Правицького, вяіценика в селі Бабаях, 3 жовтня ст. ст. 1785. — Ти знаєш, що я гнівливий, але ти знаєш також, що від природи я схильний до людяності! і незлобивости, які стверджують людину’ […]. Бо як ліки не завжди приємні, так і істина часто буває сувора. 1 нема таких, які б завжди корисне поєднували з приємним»1-1. Ще виразніше управнив він цю річ перед тим, сорокрічний, супроти молодого Ковалі не ького, в одному з найперших листів до нього: «Можливо, й з тобою, найдорожчий, ці кілька днів я був грубий і обтяжливий; тоді я і сам із себе був незадоволенні’!. […] Іноді може здатися, що я гніваюсь на найдорожчих мені людей: ой, це не гнів, а надмірна моя гарячковість, викликана любов’ю, і прозорливість, тому що я краще від вас бачу, чого треба уникати і до чого прагнути»125.
Ця пуанта — чисто І еорґеанська.
Та 1 еорґеанська й друга крайнощ. Ось навмання невелич¬кий вибір самих тільки листовних звертань до Ковалінського: «здоров, найдорожча нам істото, наймнліший Михаиле; адоров, мін бажаний, турбото і втіхо душі моєї, найдорогоцінніший Михайле; здоров, улюблена моя цикадо і найдорожча мурашко, Михаиле, любителю муз», і навіть таке: «здоров, скарбе со¬фістичних перлин, наприкінці: бувай здоров, альфо софістів, і підпис: осел серед софістів Григор [sophistarum asiiiusGregor]».
Якщо й узяти до уваги барокові закони красномовства і якщо узгляднити — також барокове своїм робом — утворення гу¬мористичної дистанції (в останньому прикладі), то все одно за всім тим прознається щось більше, ніж риторична конвенція. Бо ось довший уривок з одного із цих листів: «Постійно пере¬буваєш ти перед очима душі моєї, і хоч про що б хороше я думав, і хоч що б я робив, мені здається, тебе я бачу лицем у лице. Ти мені з’являєшся, коли я лишаюсь на самоті, ти мій супутник і товариш, коли я на людях. Коли я скорблю, ти відразу ж береш на себе частину скорботи; якщо я чомусь радію, ти також стаєш учасником радости, так що я не можу вмерти без того, щоб об¬раз твоєї душі я не взяв із собою, як тінь забирає тінь, якщо
121 Сковорода //. — С. 395.
Сковорода II. — С. 217, 219. Місце з вирішальною вагою в заключному
реченні звучить так в оригіналі: «sed heu, quam ist a ira non est ira. мчі
nimius ferfor et perspicientia mea, quod plus video quam vos, quid plus
video quem vos, quid vitanduni, quid sit expetendum» (Там само. — C. 217).
,aß Сковорода //. — C. 254 н.
29-5-1042
449

тільки цей розподіл може заподіяти смерть, яка руйнує тіло,
душу ж робить вільнішою*»
Тут без особливого Труду впізнається те всепочуття, Що приймає цикл «Максімін», ті, сливе дослівно збіжні, вирази, на яких побудовано вірші типу «Ти мов вогонь стрункий і чистий» у «Новому’ царстві».
Або тон. стиль і внутрішнє значення цієї присвяти у зовсім уже пізньому листі: «Из Ольшанскія Ивановки 1790 года, септемвр 26-го. Возлюбленный паче всЪх человЪк, Михаиле! МиртебЪ, муже божественных желаній! Мати моя, Малороссія, и тетка моя, Украина, посылают теб’Ъ в дар малорослую мою дщерь Авигею “Икону Алківіадскую». Прійми ее и, яко Давид наслаждайся ею. Она не лицем, но сердцем красавица, и вся слава ея внутрь ея. С нею бесЪдуя, бес’Вдуеш со мною. Сердце мое в ней, а ея во мн*Ь. Она породит теб’Ъ единаго точію сына, иже есть истое начало […]. Аз же тя, прежде юношу, нын’Ъ же обрЪтох тя мужа по сердцу моему. Вся моя дума твоя есть и твоя моя. Вот единость! Любовь! Дружба!..»127
Крім зовнішньої, просто разючої схожости з робом, яким Георге присвячував друзям свої збірки, крізь ці рядки можна прочути щось вельми близьке до максімінівського «сина влас¬ного вже твір я».
Одне з одвічних питань людського буття — оте, що нині зве-ться проблемою ідентифікації, у Сковороди, як і взагалі все, вхоплюється у щільній конкретності, з жартом, з грою слів «Ма-лоросія — малорослая». Чи у глибинах свого біосу почуття це гомоеротичне, чи ще бозна-яке, дослідження того варт пере- доставити психоаналітикам, взагалі людям, що їм понад усе ці-кава етимологія, а про результат байдуже. Як явище культури воно, тим часом, цікаве виключно дією сублімування, тобто фак-том, як природний матеріял упорядковується більш або менш свідомою волею.
Як явище культури воно важливе подвійно. По-перше — тема повторности, власне збіг ідентичного в різних культурних цик-лах та історично-соціяльних структурах. По-друге — літературна техніка.
На тому варт спинитись окремо.

Категорія: Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.