Михайло Яцків – Збірка творів

ПОВОРОТНИЙ АКОРД

Іван Чужий вернув з війська і застав хатину, забиту І дошками, і пустошак, зарослий будяччям. Сила була мо-1 лода, відновив хату, вичистив пустошак, пішов на зиму мо-| лотити до людей, а навесні взявся до батьківщини. Зладиц| візок, сам тягав його, гарував, як чорний віл, аж рани ви-І ступили йому на ребрах. Люди кивали головами й напо-5 минали йому, щоб не сказав колись: «Нивко-нивко, верни! мою силку!» Він занепав, але жито підіймалося, як стіна,Я і жайворонок  радувався над ним.

Довго бідував Іван, потім стало трохи легше, міг жити спокійно. Люди радили йому пристати на грунт та жени-Я тися, але  він мовчав  та думав:  «Маю ходити  та  глядітиі собі талану — він сам  знайде   мене. Тота,  що   я   бажаю, І давно десь  вийшла   за іншого».

У дорозі з війська побачив одну дівчину, і вона при­пала йому до серця. Стояла на воротях смутна, задумана! з темними очима, обоє глянули собі мовчки в душу, Іван похитав головою і пішов у дальшу дорогу.

Так проживав сам, як пустельник, його хатина осто­ронь села, високо на горі, край неї дороги в’ються та й! збігають долом — долинами  в світ, у синю далечінь.

У неділю і в свято сидить Іван у садку над книжкою або думки поганяє. Мудрість не лише в книжках, не один сірий чоловік, навіть неграмотний, коли вміє тверезо гля<1 діти на світ, людей і життя, а нема у нього злоби, фальши* вості, ні пустої гордості, може так само достойно думати, як мудрець і поет.

— Я кличу і кличу, а ви в псалтирі зачиталися! — за»1 лунав дзвінкий веселий  голос.

Іван глянув, на воротях стояла дівчина і взялася за боки.

120

 

«Смійся, сьогодні твій день»,— подумав Іван ї пішов дії дівчини.

Дайте води, бо пити хочу, як гуска! Зачерпнув  дзбанком з криниці і подав дівчині.

Пий здорова,  лиш  стережи  зубки.

Не  вадить, дай боже, і  вам здоров’я.

І Іахилилася, аби не обмочити намиста, і пила поволі, як иі.ііиііна. Він піддержував дзбанок, вона поводила оком на НІ…ІО. Була струнка, гнучка, очі ясно-сині з зеленавим від-шіком, стрілами прошивала його.

«Якась  мана»,— подумав  Іван.

Держала  під пахвою клунок і спитала:

—           Можна спочити у вас трохи? На зорях пустилася
| дорогу і ноги вже нездужають.

Сиділа на призьбі і розглядалася.

—           Мило тут у вас, як ніде. Я вже приходила сюди раз.

І

му рік. Глянула на нього й спитала: — Ви все самі? — Так. Розсміялася голосно. — Гадаєте, може, йти в черці? ~ Ні-Хиталася вперед і прошивала його знов очима, як стрі­ли. — Чому не женитеся?

Не знаю сміху.

Пошукайте жінку, навчить.

Шукає чоловік лише за тим, що загубив або хтось НІ рав.

Хочете, аби сама прийшла?

Річ несуть, вівцю женуть, коня ведуть, а чоловік Дії чоловіка сам приходить.

■— Такий звичай споконвіку, що парубок іде за дів-
II             о.

—              Байдуже мені про звичай.

І Іритисла йому руку  до  свого  коліна і сказала півго-тим, як би вістрям шарпнула по грудях.

—              Веди  мене  в хату, бандуро, я тобі дам раду,  пово-
,….і.\

Станув,  як заголомшений,  вона ймила за шию і пова-НИЛп  на землю, останнє слово, яке  зачув, було:

—           Нині скінчилася моя мандрівка.

Іван Чужий протверезився з обмороки і звикав повоЛ до жінки. Працював ще з більшою охотою, придбав грунт/ І і статку і проживав так якийсь час. Диво стало для нього цілком ясне. При його вдачі не могло скластися інакші»,! він був би ніколи не мав жінки.

Зразу дражнила Івана веселість жінки.  Вона все смія­лася,   бігала,   дзьобоніла,  як пуста  дитина.   Поволі  стал*П вона думати, і це знов занепокоїло його. Раніше хата бул|| весела, а тепер — як у зробків. У праці і труді не добачаїї цього, але в свобідну хвилину помічав,  що жінка відміни лася   цілком,   якби  в глибині душі плекала  чужу,   далеку! думку.  Раз спитав її, що діється з нею, але вона глянул»: студено в його очі і не виявила нічого. Пробував відгадатИи — Може, тобі банно, що ми досі без шлюбу? Вона розсміялася глумливо і вийшла з хати. Вечором зайшов до них сторонський парубок і просии< ся на нічліг. З розмови вийшло, що був це приймак баг.і того  господаря,  одчайдух  і   шибайголова.,   який  вибрався буцімто на прощу, а йде погуляти і шукати пригоди. Іван побачив, як жінка потупила в парубкові очі, але не надаваИ цьому ваги.

Відступив гостеві своє місце в стодолі, а сам ліг у шоііі і заснув твердим сном.

Рано заглянув в стодолу, парубка вже не було. Пішом в хату по рушник, не застав жінки.

Минув день, другий, третій — не верталась. Втекла з парубком.

Затужив Іван, робота не бралася його, сила покинули, вкінці лишив хату і грунт і пішов у світ.

Ішов днями і тижнями, гроші минулися, залишивої тільки  один гріш, який  придбала  жінка.

Не міняв Іван того гроша, лише найнявся в одного господаря косити.

Встав досвіта, поклепав косу і пішов з господарем у гам Станули з кінця, погострили коси, Іван сказав: «В добриї час!»—і почали косити.

Приглядається господар, як Іван косить, як ручка Д ручкою рівно стелеться, як він вже далеко напереді, т«І що господар не годен дігнати його, й думає собі: «Славний косар. Такого я ще ніколи не бачив, але бо і дивний чоло< вік, нічого не балакає, лиш думає над чимсь».

Став господар приглядатися уважніше і помітив, іД Іван все, як одну ручку косить, то якби сміявся, а що дру|

122

 

І іо якби плакав. Жаль стало господареві бідного чоло-нііі.і.  «От,— думає,— якась пригода трапилась йому».

Був уже полудень, Іван косив за трьох, господар закли-Ь| мого і сказав, що незабаром наднесуть полуденок. По-іі.1.1 мі в холодку під дубом, господар подав Іванові тютюн і іачав розмову про всячину. Спитав, чому він вчора вечо­ром не хотів зайти в хату та повечеряти. Іван відповів, що їм ііув голодний, лише здорожений та й прикро йому захо­пим до людей. Сам має хату, але от тепер випало йому Тик, що лишив її, пішов у світ.

Поволі розбалакався він і оповів своє лихо. Не шукав Жінки, вона сама прийшла до нього, була якийсь час, аж Ндавно зайшов якийсь сторонський парубок, і вона втекла К ним. От так все пересипалося, як у сні або казці, і ско-ииііло весь лад, що коли подумаєш, то сміх і плач зби-|ійс тебе.

Слухав господар уважно Івана та й сказав, що має та­кож клопіт. Оце у нього одна-одинока донька, сватають П спої і сторонські парубки, але вона й глянути не хоче на ■одного. Перед півроком приблукався якийсь парубок на ІОботу, господар прийняв його і гадав, що, може, здасться и.і іятя, але це пустий хлопець та й от вже довгий час, мі, пішов, і слух по нім пропав. Донька змалку була така і’ і ела, даровита, що як прибіжить, то хата гомонить, ма-Аіііі і старий лягає від сміху, а від кількох літ так відміни-і.н :я, що годі пізнати, чи це та сама. Згадувала раз матері Нро якогось чоловіка, що переходив вулицею попри хату, |Л(! більше нічого не можна добути від неї. Така мені вда-і.н я, на ціле село, люди завидують, а усміх з її лиця про-н.ні. як весняний промінь за хмарою, і той її смуток у мо­їй і у мене клонить — але от вона йде з полуденком.

Батькові закрутилася сльоза в оці. Іван підняв голову || глянув перед себе. Дівчина йшла напроти нього. Він зчу-дуиався і встав. Дівчина збентежилася, станула і гляділа м.і і пана. Батько водив очима по обох, вони підійшли мовч­ки, всміхнулися і подали одне одному руки..

Категорія: Михайло Яцків – Збірка творів

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.