Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Начерки передмови до нездійсненого видання зібраних творів

— І я став таким, якому говорять: «Ти все знаєш. Скажи мені, в якому році — » і т. д. Я говорив. Я носив у кутках свого мозку мішки з датами й іменнями.
Але я нічого не знав. Я читав «Видиво Тнугдаля-, але й до цього дня не читав «Анни Кареніно?», лише бачив на сцені (в дуже поганій виставі МХАТ) і у фільмі. Я міг дати найдетальнішу довідку щодо Жофре Рюделя. стилю провансальських альо і серен, про «Адвоката Патлена» й «Мула без гнуздечки-, таку точну й вичерпну, як на це не спромігся б жоден галицький маті стер з тих, що твердили (і твердять), мовляв, «наскільки відомо, Костецький не є науковцем жодного степеня». Але я не читав «Виховання почуттів» Флобера, «Вільгельма Майстера» Ґете, Шілерового «Вал енштайна», більшости творів Зо ля й Драйзера, не читав «Сімейної хроніки» Аксакова і «Кручі» Гон¬чарова, ніколи не читав до кінця «Тома Джонса- Філдінгового й «Воскресіння» Толстого.
Річ тут полягає в тому, що я вірю в особисту долю, але не в розумінні призначення. Саме вірю, а не знаю. Я й справді нічого не знаю. Ще кілька років тому я викарбував для себе гаку фор¬мулу: «Я не вірю в Бога, бо я знаю, що він існує-. Віра бо — це бракупевнености, мовляв В. Державин. Це одне-єдине знання, точне знання дозволяв я собі. Тепер і я відмовився й від цієї формули. Для мене остаточною вірою під цю пору є абсолютне сподівання, що моя доля не є щось заздалегідь написане, лише біла пляма, на яку я можу нанести той або той рисунок у залеж- | ності від того або того степеня, того або того характеру моєї ВЛ слухняности супроти Бога.
Я не можу тепер з усією докладністю сказати: я знаю, що є ‘ добре, а що зле. Я відчуваю, що можу все. Можу стати зло¬чинцем, і можу стати праведником. Для мене, для людини це ніколи не запізно. Я бачу більше і відчуваю точніше, ніж біль¬шість людей. Це мій дар від Бога в мить мого фізичного наро¬дження від моєї матері. Цей дар ніколи не надається поодинці, йому придається ще й прірва свободи. Отже, людині залиша¬ється єдине: встановити щоглу сенсу.
Самозрозуміло, що цей є найнеможлишше. Я є дуже міцної духової породи, але й я відмінював свою мету принаймні чотири рази на моєму житті. Що вже говорити про інших, про так зва-
517

чих шукачів. Я не і- шукач. Дли мопс найважливішим було не лиайтн себе, але підкріп и. Відкривши ж — я переконався, що я <‘ Ц»чкоинта порожнеча, порожнеча під початку до кінця днів моїх. Те, що наливається сьогодні і наливатиметься взавтра «Костецький», воно ІЄНУ» лише як сприйняття, сприйняття ін¬ших, але насамперед моє власне сприйняття. Я вільний дати рух феноменові Костсцького або призвести його до безруху. Якби я колись зважився відібрати собі те, що має назву життя, лишилася б ця сама біла пляма, чиста свідомість бел жодного локального відтінку. Така пляма, тобто абсолютна душа -лиша¬ється по кожному людському метеорові, навіть по такому до¬машньому метеоритові, яким був доктор Остап Грицай. Для мене повно глибокого змісту, що І Іапа молився ла душу Сталіна, коли вражена паралічем протоплазма останнього вже залягла на смертному ложі. Папа молився ла те, щоб за цією часткою світової свідомості! не потяглося у белвість її випадкове тіло.
Відчуті, що твоє тіло випадкове, що воно може кожної хви-лини застопорити іі відмовитися далі йти й відчувати — це, либонь, найжахливіше, найбелдоиніше з усього, іцо зазнає свідо¬мість окремої людини. А разом з тим відчуття прірви, з якої нема виходу, має в собі найгострішу привабу, що з нею не зрів¬няється приваба слави, приваба багатства, приваба статі. Точно відчувши, що навіть за допомогою самогубства я не зможу ви¬рватися л кругобігу Бога, я дістаю тим підставу для діяння. Ді¬яння навіть тоді, коли я не бачу в тому жодного видимого сенсу. Я. отже, вірю тоді, що моє діяння потрібне.
Сенсі і й змісти дані від початку, їх заключено в заверше-ності (не в безконечності, бо такої немає!) всесвіту. Я можу чини¬ти лише в кільці своєї білої плями. В ній я можу формувати.
Я можу формувати те або те. Добро або зло. Я знаю, що таке добро, лише в самих загальниках. Знаю також, що інші люди чинять зло і ніколи не бувають карані за життя. Це їхня осо-биста доля. З Богом вони мають свої окремі домовлення або діють за Його попустом, як Його кара, шляхи якої для нас ні-коли до кінця не вияснюються. Це їхня справа. Але я за кон-кретно вчинене мною зло буваю негайно караний. Я не маю права на дуже багато чого, що у вчинках іншої людини має ви-гляд лише невинного прегрішенни. За щось таке, що іншому Дуже легко сходить з рук, я дістаю кару негайно, в лоб, майже примітивно. І в цьому моє відчуття Бога.
Я мушу, отже, формувати лише те, чого від мене хоче Бог. Свого почуття страху Божого я не можу окреслити реченням, правдоподібно, що в ньому є й перині первісного тваринного жаху. Але зате я знаю й те, що таке благодать. Смак жертви, солодкий оцет зречення — понад це почуття я не знаю почуття радости. І що тоді може замінити людині цю присутність із лю-диною Бога, коли людина цілковито сама на світі.
Я не люблю свого обличчя у профіль, але дуже люблю його у фронт. Але лише за тих умов я відчуваю підставу його любити, його голити, його доглядати, підставу добре вбиратися й мати
518
щоденні великі радощі плоті, брати насолоду з відвідин мисте¬цької виставки або театральної вистави, роздивляння на па¬літурку книги або поверхню речі, що відповідає моєму смаку, — коли я спокійний щодо того, що мої шляхи йдуть у межах Божих велінь. Тоді моя плоть дістає сенс. Тоді я управнений не тільки діяти, але й мати нагороду за дії, чути слова хвали, пишатися, величатися, навіть хвастатися. Тоді я управнений до земного життя.
А робити я можу дуже багато. Я можу стати всім, бо мене наділено здібностями. Це солодке почуття порожнечі — адже саме з нього я можу довести наочно, що з нічого таки буває щось. Я спроможний вигадати для себе ім’я, його особливу транскрипцію, розписати наперед свій життєпис і вдоско¬налити його в минулому на власний смак і вподобу. З абсо¬лютного ніщо постає величина, особисгість, окреслена крінким контуром. З прибраним ім’ям і біографією я стаю самотворною індивідуальністю, точнісінько за тим самим законом, за яким невиразна, збита в отару купа людей, прибравши ім’я і зробив¬ши собі історію, стає нацією.
З українською нацією я зв’язав себе зовсім не дурно. ЬІаші долі мають дуже багато спільного — її і моя. І вона, і я, ми могли стати чим завгодно, не десь у стихійній шумеро-вавилонській мряковині, атаки на очах у сучасного людства. Щодо мене осо¬бисто, то я міг з успіхом стати росіянином і поляком, навіть жидом. Для кожної з цих сфер у мене були елементарні духові дані. Я став українцем.
Я став українцем не тому, що люблю українців. Радше я їх не люблю. Я знак» дуже мало людей української національности, в розмові з якими я відчував би ту гостру інтелектуальну насо¬лоду, що струмує у взаем неп ні з інтелігентним росіянином або поляком. Якщо між українцями й трапляються подеколи такі, то вони переважно є виходнями з чужої духовости.
Найприкріша риса українців — це разюча відсутність чуття гумору. Українцеві, щоб дістати бодай приблизно оконтурену здатність відрізняти смішне від несмішного, треба принаймні з десяток років усією душею покрутитися в середовищі чужої богеми. Я дякую Богові, що таку можливість мав.
Та від того не менш я став таки українцем. Народити Украї¬ну як реальне земне тіло, створити ваговиту планету української духової та політичної державности — це значить довести мо¬жливість неможливого. Єдина приваба, яка в земному існуванні людини може мати вище виправдання. Інші можливості не при¬ваблюють мене. Зіпертись на цей жалюгідний гурт людей, який сам не знає, чого він хоче, вростнся в його най таємніше, атод\ вийти з нього, щоб продемонструвати, як навіть з найнетала- новитішого матеріялу може постати за всіма законами мисте¬цької прецизности зроблений геній, — що може бути СУ\льи\ захватним.
Чому саме українці. Тому, що їх нема. Десятки си\>а\\ж\\\ч мудреців старалися для них про їхню мову. Bouu we бажають нею розмовляти. Так от, довести цю мову до меж \ поза меж\,
5\9

одним зосередженим ударом поставити її в рівень французької мови Маларме і англійської Джойса, викарбувати цією мовою новелу й есей, дати нею театр, засвоїти нею добір з європейської поезії та прози, закласти нею, нарешті, монумент роману, — ну, а тоді нехай судять. Тоді вже мене не буде. Тоді вже я не їм від¬повідатиму. На могилі ж моїй нехай влаштовують який хочуть танець. Це мій заповіт любезним землякам.
Та до діла, далі. Отже, я нічого не знаю, і я можу все. Я можу, в тому, також справити враження знаючої людини. Справити враження — значить нею справді стати. Це підстава моєї віри. Якщо мені пощастить вивершити план моїх найближчих років дещо раніше терміну, я постараюся потішити панів магістрів і таки швиденько зробити докторат десь на європейському університеті. Щоб бодай заощадити собі потребу виправду¬ватися в тому, чому я знаю, хто такий Бертран де Борн або Чіно да Пістойя. Мені це зробити легше легкого, бо я актор. Не тіль¬ки з природи, але й вишколений.
Це не буде позбавлено цікавости, якщо я тут розповім зараз щось із мого акторського дитинства. Благословення, що я мав це у крові. Театральна стихія — управнення людини існувати. «Щоб не бути самим собою», — відповів Вернер Кравс, коли його спитали, чому він став актором. «Це ж так чудово — діяти в “якби”», — сказав він іншим разом. А не бути собою — це значить перестати бути тим круглим кавалочком м’яса, яким тебе проти своєї волі породила твоя мати. Стати іншим собою — значить стати тим, чим твоя мати воліла тебе.

Категорія: Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.