Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Примітки

Там, де початок чуда. Старобутні повістки. Одні з ііайраиіших
прозових творів Костсцького. Уперше видано окремою книжкою у табо-
ровому видавництві «Українська трибуна» (Мюнхен, 1948) у супроводі
авторської передмови:
«Ця збірка — перша частина циклу старобутніх повісток про опришка,
що носив темне ім’я і походив із змішаної крові. Над цими повістками
працьовано кілька років, вони мають кілька редакцій. У другій частині,
ще не опрацьованій кінцево, опришок зв’язує свою долю з долею тих,
хто були першими козаками на нашій землі. Час дії — самий початок XVI
сторіччя, доба Прсдслава Лянцкоронського й Остапа Дашковича.
Ритмізовані фрагменти у викладі — цс уривки уявного, неіснуючого
епосу, що асоціятивпо зв’язує дію повісток із подіями й героями в Україні
попереднього, XV сторіччя.
Книжка пропонована вузькому гуртові читачів».
Ціна людської назви. Оповідання написано орієнтовно в 1945 р.
Першодрук: МУР. Збірник І. — Мюнхен; Карлсфсльд, 1946. — С. 104—113.
Божественна лжа. Одне з иайвідоміших оповідань Костсцького, яке
принесло йому славу експсриментатора-аваїігардиста й винахідника «кам-
брбуму». Першодрук: ХОРС. — Регенсбург: Українське слово, 1946. — Ч. 1
(жовт.). — С. 49-68.
Перед днем грядущим. Першодрук: Культурно-мистецький кален-
дар-альманах на 1947 рік. — Регенсбург, 1947. — С. 48-53.
Ми з Недж. В авторизованому машинописі новели, що зберігаегься
в архіві Костецького в Europäisches Übersetzer-Kollegium у Штралені
(Німеччина), позначено місце й дату написання твору: Гамбе, травепь-
червень 1944 р. Друкується з люб’язного дозволу н. Андреаса Якубчіка —
сина і спадкоємця Костецького.
Шість ліхтарів і сьомий місяць. Оповідання вперше надруковано
в німецькому перекладі окремим виданням «Sechs Leuchter und der
Siebente — der Mond» (Регенсбург, 1947). Подається за машинописом з
архіву Костецького.
[Відвідини «На горі»]. Інтерв’ю Юрія Соловія з Ігорем Костецьким
та його дружиною Елізабет Котмаєр, надруковане в журналі «Сучасність»
(1962. — Ч. 11. — С. 77-97; Ч. 12. — С. 30-46). Подаються уривки.
Зіновій Бережан. Есей про літературну творчість поета й ирозаїка,-
апанґардиста Зіновія Бережана (Зіновія Штокалка) вперше надруковано
як післямову до видання зібраних творів письменника (^Зіновій Бережан.
На окраїнах ночі. — Штутгарг, Нью-Йорк: На горі, \9Т7. — С. ПЬ-Ч^У),
яке підготував Костецький.

Тобі належить цілий світ. Першодрук: Київ. — Філадельфія, 1950. — Ч. 1. — С. 19-25. Новелу було відзначено третьою нагородою на конкурсі газети «Час» (Фюрт, Німеччина) в 1946 р. В архіві Костецького зберігся рукопис слова подяки автора з пагоди вручення цієї відзнаки:
«Відзначення від копкурсового жюрі моєї скромної новели особисто мені робить високу честі», а особливо накладає на мене високий обов’язок. Кінцевою мстою всякої творчості! є взаємнення з широкими масами тих, що сприймають, тобто з тим середовищем, з тим народом, з якого вийшов письменник, серед якого він обертається і для якого творить.
Усе ж я не розглядаю цю маленьку врочистість як щось епохальне, не розглядаю як подію надрядну, що підсумувала б якісь надзвичайні досягнення особисто в моїй творчості, ані в житті нашої літератури взагалі. Це був маленький перегляд, буденний рахунок сил иа одному із чергових бівуаків нашого великого духового походу поза межами нашої територіальної батьківщини. Тим-то, свідомий потенційного розмаху тих сил, що закладені на дні творчого духу нашого народу, з одного боку, а, з другого боку, власних скромних сил, я не хотів би цей свій виступ робити «піснею при одержанні ордена», що їх так широко практикують з кожного дрібпичкового приводу в одній відомій країні. Я переконаний, що в нас відносини між письменниками і читачами повинні бути щиріші і безпосередніші, а ставлення читацького загалу до новоявлеиих творів — справедливіше, — а для мене це означає — суворіше й вибагливіше: суворіше до морального змісту письменницької продукції і вибагливіше до її мистецької форми.
Тема цього мого короткого виступу, па перший погляд, нічого спільного не має з нинішнім вечором. Я хочу поділитися деякими спостереженнями з життя, і тільки тоді, коли б ці спостереження ввійшли в ту ультрафіялкову сферу мозкового життя, де відбуваються таємні й незнані зав’язки, звані ужитковою мовою творчістю, щойно тоді ця тема могла б стати гідною для обговорсішя. Я гаряче прагну цього, бо я хотів би звернутись до письмен¬ників, і насамперед до себе самого, з закликом: напишіть літературними творами історію сучасної української молодої людини.
Я поставив би конкретну тему: українська молодь і війна. Тобто: як формували психіку теперішньої української молоді ті умови безперерв¬ного походу, безконечного змагання, умови ствердження себе в нації і в світі в атмосфері тотальної — відкритої і прихованої — боротьби різних сил, ті реально жорстокі умови, що в них народилося, підросло і далі зростає нове українське покоління.
Є нації, цілі брили історії яких лягли під знаком всенанівного духу війни, що просякав кожну мозкову клітину юного покоління від колиски до обов’язкової смерті на полі бою. Обов’язковість такої смерти була чимось самозрозумілим. Покоління випікались в одній великій нечі, як стандартні буханці з фабричною маркою, призначені на стандартне з’їдання зубцями грандіозної сталевої машини, ім’я якій: війна. Молодь виховувано в ідеалі, що на його ієрархічній градації стояв знак рівности між поняттям громадянин з великої літери і — унтер-офіцер. Війна була сліпим законом буття, сліпим і безцільним, бо не можна ж метою вихову поколінь визначати смерть на полі бою в ім’я… абстрактного панування білої бестії, здобуття лебенеравму, апостола чину для чину, отого стандартом робленого багатомільйонового Фріца.
Той, хто спробував би прикласти до української молодої людини типове називне ім’я, наприклад, Іван, той би залишив поза засягом цього імені величезну сферу дії, думання і прагнення, що не надається до вхоилення однією чи двома робочими кличками. Фріц — це точне окреслення кількох поколінь. Іван — це дуже неточна спроба визначити тільки частку молодої нації, дуже, можливо, характеристичну в певних межах часу й простору, але цілковито не вирішну для накреслення
522

генерального руху багатющих і мало ще вивчених духових сил шляхом від твердої колись традиції до сліпучого своїми перспективами май¬бутнього.
Серед нашої молоді ми маємо не тільки Івана, але й Остапа, Андрія,
Бснедя, Марка, Прокопа, Володька, Василя, Галата, Шахая, Степана Радчснка і Петра Ромена. Цс все не тільки типи, але й неповторні ін¬дивідуальності. Не один з них справді поліг на полі бою — на полі бою з прапором в руках, інколи просто затискаючи передсмертним корчем руки волошку з колоском, як в одній новелі Позичанюка, або на полі бою в катівських застінках чи в болотах північних країв. Та кожен з тих молодих людей знав, що в його війні височить перед ним величезна, небувала, свята ціль: знищити війну, знищити її назавжди, викинути її з ужитку суспільств, народів, націй, людства.
Але ми помилимося, коли думатимемо про нашу молодь, що до свого нечуваного пацифізму вона прийшла з дворянської садиби чи з молоком і медом повного хутора. Пацифізм її родився в середовищі кривавої боротьби, в атмосфері жандармських переслідувань, коли вій видав у світ «Книги битія українського народу», в атмосфері енкавсдівського терору, коли він витворив перший союз молоді СУМ, в атмосфері гестапівських репресій, коли він покликав до життя Українську Повстанську Армію, що спромоглася уйняти в чотири слова віковічну, сказати б, місійну віру української нації: «свобода народам, свобода людині».
Ні, наш молодий герой — не пічкур, не доморощений пацифіст, він іде в життя активно, він втручається в дію зла, не вдягаючи білих рукавичок, він заперечує її не тільки словом, але й ділом, — він не спиня¬ється перед насильством, коли треба витримати затяжний бій за зни¬щення всякого насильства на землі.
Війна визначає напрям діяльности нашої молоді. Але вона не визначає змісту її.
Нещодавно в приватній розмові Улас Самчук, творець книг про сучасну українську молодь, висловив думку про синтезу. Мова йшла про оспівування в літературі нашій чеснот вояка, оспівування активного героїзму на полі бою і забуття про роль молоді — творця вічних цінностей, молоді — будівничого землі, будівничого позитивної традиції. Тільки поєднання мужнього духу з працівними руками дає націю, дія якої в людстві не йде намарне.
Так, синтеза. Специфічні умови історичного розвитку справді створили те, що сучасна українська молодь стала спадкоємцем усіх позитивів, творених людством віками. Вона приходить до посідання цих скарбів, озброєна власною віковічною традицією, але й готова кожночасно внести в традицію зміни, конечні для постійного і безконечного дальшого зростання. 1 ще до того, як підійти щільно до скарбів вселюдських культурних надбань, або — радше —водночас із цим, наша молодь повинна відбути процес внутріукраїнської синтези.
Я не бачу нічого лихого в тому, що існують східняки і західники, існують у термінології і в дійсності. Навпаки, я вважаю, що показником гідности є, наприклад, що німецька молодь не може сьогодні похвалитися поділом на східняків і західняків або ще яким іншим поділом ментальности. Це означає попросту, що в нас ширший діапазон. 1\е означає, що ми можемо похвалитись: так, голова нашого молодого тіла торкається далекого краю, краю вечірніх культур з їхнім золотим надбанням, а ноги його, база його покоїться в надрах вічно юної, вічно плідної Азії. Це означає, що наша молодь щаслива: їй бо попереду ще багато вивчати і багато читати: читати в книжках і в очах одне в одного.
Я ніколи не забуду молодого таборового українського поліцая, якого бачив кілька днів тому, коли він під час нічної варти читав роман \L6epca

Адріян і АІІТІНОЙ». Трудно уявити собі щось подібне про молодого земляка Еберського, який нині служить у поліції.
Нехай у нас будуть східняки й західники, нехай вони не приходять один до одного з метою механічного зчеплення. Нехай більше буде в нас локальности й регіоиальности, нехай буде в пас якомога більше познак індивідуальности, в цьому бо запорука нашої сили, бідність нації в спільній меті, а не в співі в унісон. І тому нехай західна молодь причастить східну до свого впорядкованого католицького відчуття всесвіту, нехай навчить її краси догм, а східна наша молодь нехай покаже західній силу свого потужного допитливого розуму, працю свого мозку в напрямі свобідиого індивідуального шукання правди і справедливости і розмах своїх планів і задумів переустрою світу. Нехай одні навчать других вихованої в стількох поколіннях лицарськости, а ті нехай навчать своїх братів незнищенного віталістичного прагнення і надлюдської своєї витривалости в умінні дресирувати життя. Цих речей можна навчити. Цих речей можна навчити навіть тоді, коли в певних випадках здається, що немає ніякої підстави для порозуміння між двома відламами одного великого народу. Нехай ствердять цс ті з нас, які добре знають ціну законові про перехід кількости в якість.
Нема на світі безвихідного становища, нема на світі перешкоди, якої не можна було б подолати, не існує кризи, що її не можна було б пе¬ребороти, не існує мсти, якої не можна було б здобути — це все істини, в яких не сумніваються ані наші східняки, ані наші західняки. Це істини, з молоком матері всмоктані українською молоддю з усіх кінців світу, де тільки ступає нога українця.
Звідси оцей гін до знання. Звідси оце непереборне прагнення в усе ввійти, все духово опанувати, в усьому сказати своє слово і витиснути слід своїх пальців.
І тому кризи, що їх переходить українська молодь — раніше і тепер — не мають багато спільного з кризами молоді інших націй. Величезне мо¬ральне здоров’я, невичерпна життєва снага, ці речі, що ними обдаровано нашу націю з природи, з нашої землі і з нашого сонця, ці речі, що ними обійдено багатьох і багатьох, змушених або змушуваних плекати свою молодість на боці ерзаців, ці речі в нас є запорукою довготривалого життя. І якщо досі ми поводилися дещо марнотратно зі скарбами, дарованими нам Творцем, то тепер надходить час юної стиглости.
Покоління війни, покоління нечуваних ще доти на земній планеті стрясень і катаклізмі в, це покоління складає іспит зрілости. Український юнак, сповнений соняшної снаги, спраглий знань, непохитний у пря¬муванні до великої мети, толеран тний до вияву кожної творчої думки, шляхетний у прагненні правди і справедливости, готовий кожної хви¬лини прийти на допомогу слабшому, юнак, найглибші духові кризи якого завжди мають вигляд на найкращий вихід і на синтезу найкращих почуттів, юнак, покликаний у війну, щоб знищити її навіки — таким я бачу українського юнака в дійсності і таким би хотів його відтворити, як героя своїх творів. Відтворити історію української молодої людини в сучасній війні — це була б справді честь для письменника».
Дзвінки в порожнє мешкання. Етюд написано у 1958-1959 рр- Друкується вперше за текстом машинопису з архіву Костецького з лю¬б’язного дозволу її. Андреаса Якубчіка.
Повість про останній сірник. У машинописі повісти, збереженому в архіві Костецького, не позначено місця й дати її написання. Однак ґатунок паперу свідчить, що машинопис виготовлено, ймовірно, на початку 1940-х років. Друкується з люб’язного дозволу н. Андреаса Якубчіка.
524

Історія ченця Гайиріха. Оповідання було задумано як частина циклу Історій шістьох різних Гайнріхів. Одна з перших версій оповідання входила до роману «Троє глядять у дзеркало». Публікована версія подається за виданням: Ігор Костецький. Збірник до 50-річчя. — Мюнхен: На горі, 1963/1964. — С. 9-26. її було супроводжено вступним словом автора:
«Історія ченця Іайнріха — частина твору, що має містити історії загалом шістьох Гайнріхів. В одній з них ідеться про абсолютне добро.
Історія чепця Гайнріха задумана як історія абсолютного зла. Зло розвивається, мовляв, у ніщо, у досконалий пуль. При остаточному його вивершенні роль диявола стає вже непотрібна.
Автор цієї сумної історії, однак, не певен, чи пощастило йому зробити її справді сумною. Можливо, що читач не буде надто далекий від правди, коли ствердить, як мало автор віритьу свою історію, незважаючи на посилену працю над нею.
Задум виник дуже давно. Приводом було враження від обличчя актора Павля Вегенера. Протягом багатьох років автор спостерігав цс надзвичайне обличчя, аж поки 1938 у нього визріла думка, мовляв, з таким обличчям можна зробити ще щось, чого доти у жодному фільмі ВсГснсра не було. (З Веґенера у житті була рідкісно добра людина. Це між іншим.) Тоді й написано першу версію. Підсамкінець 1940 зроблено інший її ва- ріяпт: три головні фрагменти виготувано в дещо інакшому ключі.
Обидві попередні версії авторові під теперішню пору неприступні. Публікована тут — третя. Вона частково відновлена з пам’яті, а частково знов-таки написана вперше. Тим разом писалась вона невідривно від згаданого більшого твору, де вона являє собою лише одну вставну цеглину. Даний текст опрацьовувано 1944-1946, а 1947 його перероблювано у деталях. Потім текст ще раз перероблювано для перекладу німецькою мовою.
Німецьких версій було дві. Одна загубилась. Другу надруковано у ПЕН-клубівському журналі «Арена» (Лондон, 1961). З української ж версії побачили досі світ тільки два уривки: у циклостилевому альманаху «Світання», за редакцією Василя Барки (Аві’сбург, 1946), і у журналі «Обрії», за редакцією Юрія Косача (Нью-Йорк, 1951).
Авторова мрія створити фільм за «Історією ченця Гайнріха» з Павлсм Вегенером у заголовній ролі — не здійснилась. Великий актор номер ІЗ вересня 1948.
У травні 1963».
Ґуґа, Ґоґа і Ґіґо. З циклу «Анатоль та жінки». Першодрук: Сучасність. — 1961. — Ч. 10. — С. 4-34.
Дійство про велику людину. Третя із циклу ранніх п’єс Костецького (що включає також «Спокуси несвятого Антона» та «Близнята ще зустрінуться»). Драма-містерія, написана в Міттенвальді в лиині-сернні 1948 року, вперше надрукована у виданні: Ігор Костецький. Театр перед твоїм порогом. — Мюнхен: На горі, 1963. — С. 167-254.
Тло поетичної місії Езри Павнда. Вступна стаття до видання віршів Павнда в перекладі Костецького: Езра Павнд. Вибране. — Мюнхен: Нагорі, 1960. — С. 5-15. Беручи літературну діяльність Езри Павнда як вихідну точку викладу, автор викладає у статті основні принципи власної мис-тецької візії.
Стефан Ґеорґе. Особистість, доба, спадщина. Есей, надрукований як передмова до двотомового видання: Вибраний Стефан Георге. — Штутгарт: На горі, 1968-1971. -Т. 1. — С. 29-206. Не подається в нашому виданні заключна частина есею, яка містить відомості з історії підго¬тування збірника «Вибраний Стефан Георґе».
525

Начерки передмови до нездійсненого видання зібраних творів.І Начерки передмови до 20-томиого видання зібраних творів, план якого Костецький обдумував наприкінці 1970-х років, зберігаються в його! архіві. За машинописом з люб’язного дозволу п. Аидреаса Якубчіка подаються ті фрагменти, що з огляду на їхній більш-менш викінчений І характер надаються для публікації. Інші частини тексту — цс І фрагментарний конспект, опрацювання якого Костецький мав намір продовжити. Деякі матеріяли з подрукованої частини начерків використано в есеї упорядника «Ім’я».

Категорія: Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.