Донеччино моя! Антологія творів майстрів художнього слова.

Марія Лісовська, Кость Тесленко ОЗИМІ СХОДИ. Оповідання

Баба Мотря гріє на сонці свою старість, дивиться невесело
на запустіле дворище. Колодязна цямрина зовсім погнила,
попсувалася, сад від сушняку прочистити б треба, повітка
перекосилась — того й гляди колись теля привалить.
— Двір без господаря, мов одежина без гудзика, — думає
баба. — Який з мене господар? Як он з того опудала, що на
городі стоїть…
Болить Мотрине серце від нерозважних думок. Село баа
гатіє, нові кам’яні хати під білим шифером ставлять колгосс
пники, а в неї все залишається таким, як за покійного Кирила
було, тільки ще постаріло, до землі нахилилось.
Правда, минулого року колгосп полагодив хату; коли б
набридала, поставили б і новий хлів, та ніяково їй свої турботи
на люди виносити.
— Хай би роботяща була, а то, як клубок моху, прижилась
до колгоспу. Мабуть, правду люди кажуть, що пора вже бабі
на синів хліб…
Коли б же син був при ній, а то змінив із дідаапрадіда
звичний труд на малярські фарби та й носиться по світу: то
з одного кінця землі, то з іншого листи надходять.
Покійний Антонів батько теж любив посидіти з різцем,
слава про його різьбярство по всіх навколишніх селах розхоо
дилась, та до останніх днів своїх не відривав він рук від землі.
Антін додому лише гостем бува завітає, а останнім часом
все умовляє матір спродатись і до нього в місто жити перее
братись. Та хіба ж Мотря зозуля, щоб свого гнізда не мати…
Розкішна липа в цвіту розімліла під сонцем, пахне медом.
Роєм снують над нею бджоли, заклопотані, важкі від перги.
Вони сідають на сухе корито, на колодязний зруб, обліплюють
дерев’яне цебро, що висить на жердці журавля.
Мотря іде до колодязя.
— Зараз напою… Буде вам водиця.
Довго нехотя нахиляється журавель, а ще довше випросс 175
товується. Цебро зачіпається за прогнилий зруб, і тоді голосс
но, весело плескоче в колодязі пролита вода.
Десь на шляху фуркнула машина — за ворітьми залеменн
тували кури. Золотоперий красунььпівень злетів на ворота,
відчайдушно закричав, ніби звав на поміч.
— А, горенько! — забідкалась баба, поспіхом виливаючи
воду в корито. — Знову якийсь душогуб курей давить!
Мало не бігцем кинулась до воріт.
— Зозулясту переїхав, добра б тобі не було… — вдарилась
руками об поли.
Легкова машина зупинилась перед ворітьми, проти сонця
вся блищить, ніби сміється з бабиного горя, а під її колесами
ще б’ється птиця.
Коли ж Мотря вгледіла за рулем жінку в кольорових
окулярах, її гнів потроївся:
— Одягла шори та й світа не бачить?
Задні дверцята відкрились, і з машини вийшов… Антін, а
ззпід блакитного дашка «Волги» визирало лукаво усміхнене
обличчя внука Сергійка.
— Так, мамо, так її, — сміявся Антін, обнімаючи матір. —
Невістку вчити треба, доки за ворітьми стоїть, бо в хаті вже
пізно буде…
Мати розгубилась, забула навіть привітатись з невісткою і
внуком — кинулась відчиняти ворота:
«Добре, що робоча днина, всі в полі, ніхто не бачив, як
дітей стріла».
Машина вкотилась на подвір’я, стала під липою.
— Таки приїхав, — шепоче мати, дивлячись на сина, і
думає: «Бач, як роздобрів, як парубок, тільки й того, що
голова сива. Стріла б десь на вулиці і не пізнала б. От лише
посмішка колишня, якась поохлопчачому винувата».
Біля машини в нерішучості стояв Сергійко. Років п’ять
тому востаннє він бачив бабу. Тоді був пустотливим, жвавим
хлопчиком, любив лазити по деревах до пташиних гнізд,
кидати у колодязь грудки землі, а потім слухати, як десь там,
внизу, сплескує вода. Баба сварилась на нього, а він тікав на
город, ховався в густому картоплинні і запасався новим грудд
дям.
Це було давно. Тепер Сергій вже вчився у восьмому класі.
Старі відносини з бабусею забулись, і зараз він не знав, як
поводити себе. 176
Мотря сама підійшла до внука, поцілувала в гаряче духмяне
волосся, що, здавалось, пахло луговим прив’яленим на сонці
сіном.
А за ворітьми вже назбирався гурт сільських дітлахів.
Доросліші обережно зазирали через паркан, а малеча безцее
ремонно повилазила на нього — найбільше їхню увагу прии
вертала голуба «Волга».
— Чим же пригощати вас? — бідкалась щаслива мати.
На грядці є невизбирані огірки, цибулі теж доволі, молока
їй щодня завозять з колгоспної ферми, знайдеться і хліб, але
гостей не так стрічати годиться.
— Не турбуйтесь, мамо, — заспокоює свекруху Ганна. —
У нас все є…
І вже Антін з Сергієм стелять під тіністою липою похідний
брезент. Ганна (на ній біла з короткими рукавами кофта і
вузенька клітчаста спідниця) спритно накриває «на стіл».
Сидить Мотря біля дітей своїх, смакує городський хліб,
неслухняними пальцями тримає тонке кружальце ковбаси і
здається їй, що не до неї приїхали, а вона завітала до них в
гості.
Антін сидить під липою, притулившись спиною до широо
кого стовбура, щось уже змальовує до свого альбома.
— Все малюєш, — каже мати і поглядає на похилений
хлівець, на прогнилий колодязний зруб.
Антін відгадує невисловлену матір’ю хазяйську турботу. Він
переглядається з дружиною і загадково усміхається:
— Щось придумаємо, мамо… За цим і приїхав…
Коли по обіді Антін з дружиною зібралися пройтись по
«історичних» місцях дитинства, внука баба не пустила, потай
надіючись на самоті вивідати від нього, що «придумав» батько.
Разом порались по хазяйству. Сергій визбирав на грядці
огірки. Встановивши у садку на цеглинах закопчений казан
з водою, розпалив вогонь, допоміг бабі нажати серпом трави
для теляти, годував його.
«За все він береться, не боїться забруднити руки, не гидує
прибрати гній, дарма що в місті зріс», — думає Мотря, дивв
лячись на внука, що сидить біля вогнища.
З журною любов’ю вона оглядає хату, сад, подвір’я. Тут
жили батьки, її життя пройшло на цім дворі, і хочеться Мотрі,
щоб хтось із своїх, рідних успадкував це все. 177
Шанобливо, як молодому господарю, подає вона Сергієві
кухоль молока і скибку домашнього хліба.
Навколо пахне холодною м’ятою, гвоздиками, медвяне
повітря бринить радістю бджолиної праці, на сухій вершині
груші дятел лунко скоблює крихку кору, а за городом на вербі
зозуля комусь щедро відлічує роки…
Ось так щоранку тепер: прокинеться баба Мотря, відкрии
ває очі, а їй здається, що бачить сон. Казав Антін «щось
придумаєм» — і придумав.
Хату Мотря колгоспові віддала, курей сусідам роздала,
відвела з внуком на колгоспну ферму теличку, а сама — на
синів хліб.
І раніше звав її до себе, спокушав спокоєм, затишком, тим,
що не буде самотньою, але вона навіть на короткий час не
відважувалась залишити село. А тут на тобі, мов обпоїли
дурманом: все кинула, чим жила. Воно ніби так і годиться в
її літах, та чи здужає призвичаїтись до нового, чи вистачить
сили прожити без того, до чого серце приросло.
Бувало вийде за село, наслухається зеленого шуму хлібів,
вигріється під степовим сонцем — і наче аж здоров’я прибуде.
А тепер затишно Мотрі в синовій хаті, м’яко лежати старим
кісткам на пухових перинах, а серцю все чогось мулько.
З сусідньої кімнати обережно відчиняються двері.
— Не спите, мамо? — питає невістка.
Баба поривається встати, та Ганна притримує свекруху за
плече. У неї, як в рідної дитини, напрочуд ласкаві руки.
— Лежіть, лежіть. Мені пора вже на роботу. Встанете —
снідайте і Антона нагодуйте.
— А він вже малює?..
— Так, він у себе.
І знову сама, без турбот і без роботи.
Мотря підвелася на ліжку, дістала одежу зі стільця і довго
одягалася.
— Зледащила я, — вголос промовила сама до себе.
За звичкою ступила босими ногами на підлогу, але згадала,
що невістка подарувала їй м’які капці, взулась.
Підійшла до вікна.
З висоти четвертого поверху їй видно мало не все місто.
Химерним видається воно згори: спадисті дахи, димарі, анн
тени, вікна сусідніх будинків були незвично близько, а внизу,
на вулиці — машини, люди, маленькі, як на малюнку. 178
«Наче жива на небо зібралась», — думає Мотря.
Відтоді, як приїхала у місто, вона майже не сходила вниз
та в цім і потреби не було. Підійде до вікна, задивиться журно
поверх дахів на далеке поле, яке її зве до себе, манить. І
вчувається їй знайомий шум, незабуті запахи.
— Це вже в колгоспі сіно покосили… Хліба достигають, —
шепоче вона.
У вітальні Мотря зупиняється перед великим трюмо. Нікоо
ли вона не бачила себе у весь зріст, а зараз їй здається, що
то не вона, а якась інша стара, зігнута баба, трохи знайома,
прийшла з їхнього села навістити, провідати її.
Аж зраділа.
— Ну, як живеться, Мотре, в сина? — ніби чує вона.
— Як бачиш, живу, — одказує баба. — Колись я двері
завішувала не важким оксамитом, а простим домотканим
рядном, і білизни моєї машина не прала — сама до ставка
ходила, праником вибивала… Діти живуть красиво…
— Мамо, з ким ви там говорите? — гукає син з своєї
кімнатиимайстерні.
Мотрю це не бентежить.
— Сама, Антоша. Ти не смійсь, старій людині є про що
бесідувати з собою, — одказує мати, заходячи до сина. — Я
тобі не заважатиму?
— Ні, ні, мамо, сідайте і говоріть.
Синова кімната завжди викликає в матері зачудування
своїми картинами. Тут і бачена десь в ріднім селі весняна
повінь; і збурене море, яке їй чомусь нагадує степ з достии
гаючими хлібами; і руїни багатоповерхових будинків — свідки
ще не забутої війни; і картина ранкового міста, що ніби зринає
з рожевого туману; і група робітників в заводськім цеху за
незнайомою для Мотрі працею.
Антін стоїть перед незакінченою картиною. На ньому сірий
халат з слідами фарби. Сиве волосся спадає на круте чоло.
Небритий, якийсь схудлий, він нагадує зараз покійного батьь
ка, коли той своїм різьбярством займався. Відійде, пильно
вдивиться в свою роботу, і знову орудує різцями. І про все
тоді забуває. Можна до нього говорити, а він немовби десь
за стіною: нічого не чує й не бачить, окрім шматка дерева,
якому передає свою душу.
І син в нього вдався. Бач, навіть курити забув, цигарка
догоряє між фарб. 179
Мати заходить наперед і дивиться на картину. Здається,
нічого особливого, а серце забилося радістю. Зліва, біля саа
мого краю, декілька старих майже безлистих дерев, за ними
гущина, видно, ліс. Попід лісом польовий шлях. На узліссі
біля шляху група піонерів: одні грають у м’яча, інші збирають
опале листя, двоє клопочуться біля багаття. А за дорогою, до
самого горизонту, озимина, зелена, густа. Справа, вдалині,
якісь будови: чи то завод, чи то електростанція.
Щось знайоме, рідне було в цім.
Та найсильніше Мотрю вразили стеблини озимини, на
переднім плані. Вони були такі міцні, такі соковиті, пружні,
що хотілося торкнутися рукою.
Мати перевела погляд на сина. Так би вона, мабуть, дии
вилась на нього і тоді, коли б він не намалював, а справді
виростив ці сходи.
Тепер мати бачила не картину: то розкрите синове серце
було перед нею, і воно билось такою ж любов’ю до землі, як
і її власне.
— Спочив би сину, поїв…
— Ні, мамо, не час…
І вона не наполягає. Сама, бувало, доки не дов’яже покосу
або не дополе рядка, ні за що не сяде спочити. Чи ж їй не
розуміти, що значить робота.
Часом Антін радився з матір’ю, питав, як назвати картину.
Шкодувала, що не може пособити синові, та він питання не
повторював, і мати мовчки слідкувала за його роботою.
Бувало, що Антін переривав роботу, закурював цигарку,
починав розповідати щоонебудь веселе. Мотря поспішала
принести йому сніданок, але коли поверталася з стравою,
Антін вже знову не мав часу.
Зате в обідню пору, коли Ганна поверталась з роботи, а
Сергій з школи, Антін залишав свою майстерню, і всі збираа
лись за столом. За обідом Антін встигав розпитати в дружини
і Сергія про всі їхні справи, новини.
У Мотрі новин не було: ніде вона не бувала, нічого не чула,
не бачила.
Часто Мотря не знала, де себе діти. Її руки наче аж боліли
без роботи, а діла для неї ніякого не було. Тоді вона йшла в
синову майстерню, сідала перед картиною поля, поринала в
спогади. Інколи говорила вголос, інший раз потиху, поо
осінньому плакала, ні на кого, ні на що не жаліючись. 180
Якось Антін застав матір біля картини. Згадалось далеке
дитинство. Кінчилась громадянська війна. В село щодня
повертались солдати з фронтів, а батька все не було. Та
мати не впадала в розпач, надіялась, готувалась зустріти
господаря.
В когось випросила коней, сама засіяла озимий клин.
Відтоді кожний день ходила з сином у поле — чекали сходів,
виглядали батька.
І дочекались: він прийшов. Там на ниві і стріли. Він ішов
навпростець, прямо по зелених сходах. В гостроверхій шапці,
з трофейним ранцем за плечима, а поли його шинелі, мов
крила, маяли на вітрі.
Антін пам’ятає, як мати, тамуючи радість зустрічі, хвалии
лась, що це вже їхнє поле, їхні озимі сходи…
Про що мати зараз думала? Може, теж згадала про давнє,
незабутнє.
А в сусідній кімнаті Сергій грав на піаніно. Бадьорі, якісь
молоді, весняні звуки носились по кімнаті, як ластівки над
полем.
Одного разу, коли Антона і Ганни не було дома, Мотря
видобула з кладової свій домашній сундучок, занесла його на
кухню і прийнялась переглядати скарби, привезені з села.
До всього пильно приглядалась, розкладала, ніби щось
пригадувала, шукала. Здавалось, між бабою і цими речами
точилась щира безслівна бесіда: вони були єдиними свідками
прожитого нею життя.
Дівочі серги, на потрухлій від часу нитці разок намиста,
який мати колись принесла з Києва, декілька дерев’яних
ложок, вишита сорочка, пучок невим’ятих колосків пшениці
торішнього врожаю — все це, мов далекі і близькі мітки на
пройденім шляху, нагадувало прожите.
На самім дні скриньки поруч з кружалом жовтого запашш
ного воску лежав загорнутий у шмат нового полотна ще один
предмет.
Мотря обережно вийняла його, розгорнула, поставила перед
собою на стілець. Це була майстерно вирізьблена з дерева
фігура сіяча.
Такий витвір могла зробити тільки людина, яка сама відчуу
ла тягар цієї праці і радість від неї.
Випростана постать сіяча зримо передавала зусилля, з яким
він тримав вагу підв’язаної до пояса сійниці з зерном, коротт 181
кий помах правої руки був чітко погоджений з ходою, а лице
— зосереджене, врочисто задумане, якесь натхненне.
О, покійний Антонів батько добре знав смак хліборобсьь
кого поту.
Колись Мотря глузувала з чоловікової пристрасті до різьбярр
ства, казала, що то лиш марнування часу, забава, краще
зробив би щось по господарству, щоб син міг потім згадати,
а повернулось на інше.
Тільки це і залишилось у неї на спогад від чоловіка. Нема
ні його портрета, ні речей ніяких не зберегла, навіть з двору,
на якім життя разом прожили, з’їхала…
Мотря дивиться на фігуру сіяча і виразно бачить чоловікові
руки, великі, потріскані від селянської праці руки, такі важкі
і воднораз ласкаво обережні.
В Антона руки чисті, не натруджені чепігами, не замащені
навічно землею, а від фарб, розлитих ним на полотні, віє
свіжістю справжнього поля, сліди людської праці видні в
усьому.
— Це від нас перейняв він, — думає мати. — Якиййто внук
буде?
Баба йде в кімнату до внука, що готує уроки.
— Ось я тобі подарунок приберегла, — несподівано для
самої себе вирішує вона.
Обережно ставить на стіл свій скарб і дивиться ззпід нее
порушно навислих над очима брів на Сергієві руки, ніби хоче
вгадати, що вони робитимуть в житті.
Сергій був у захваті від майстерно вирізьбленої з дерева
людини, але не відразу зрозумів, чим займається вона.
«Так ось той хлібороб, що без машин, одними руками
обробляв ниви!» — з подивом думав хлопець, слухаючи поо
яснення бабусі.
Мала фігура сіяча враз виросла в його очах у велетня, що
йде по землі, розсіваючи зерно.
— Це від покійного дідуся спадщина тобі, — говорить,
усміхаючись баба. — На спомин…
— Я берегтиму вашу спадщину, — обіцяє Сергій.
Від слів внука вона почуває себе несказанно щасливою. Так
ніби все життя несла щось дорогоцінне, боялась за його
цілість, а тепер ось передала в надійні руки і може бути
спокійною… 182
Це свою любов до праці, свою трудову закоханість в землю
передала вона Сергієві.
Складаючи в кухні свої речі назад до скриньки, вона не
вклала колосків пшениці. Вилущила кілька повних, дорідних
зернин на долоню, задивилась на них.
«Це вже озимину сіють», — згадалось їй.
Глянула на зерна, а вони ніби говорять до неї, ніби проо
сять, щоб їх висіяли в землю.
Того ж вечора баба «священнодійствувала». Перетерла
руками землю, принесену внуком, висіяла в мисці вим’яте з
колосків зерно, пошпувала водою, поставила на підвіконня.
І почала Мотря чекати сходів. Аж повеселіла, ніби справді
засіяла поле.
Щоранку поспішала на кухню, поливала свій засів, прии
дивлялась, чи не пробиваються ключки.
— Нудьгують мати, — з неприхованим болем говорив Антін
дружині.
— Звикне, — одказувала Ганна. — Їй же у нас непогано.
Бабине чекання передалось всім. Шкода було дивитись на
тоскні очі старої, що подовгу затримувались на чорній гірці
землі у мисці.
Та ось одного ранку Сергійко перший зайшов на кухню і
побачив білі, ще не позеленілі, але сильні сходи.
Він здійняв галас на всю квартиру.
— Зійшла! Зійшла, бабусю, пшениця! — гукнув він.
До вечора вся поверхня землі густо ощетинилась стрільчаа
стими побігами, а другого дня це вже був зелений оксамитоо
вий килимок. Кухня сповнилась ледве відчутного хвилюючого
запаху поля.
Мотря схилилась над пшеницею, вдихнула той незабутній,
рідний для неї подих нив і наче сп’яніла. Закрила очі — вона
в степу, навколо пшениці, пшениці, над нею в блакиті неба
жайворонки, а вона іде шляхом, молода, повна сили…
Після тривалих холодних дощів знову стало на погоді. Це
були останні теплі дні, остання усмішка літа.
Антін любив цю пору року. Любив сам надвечір’ям ходити
по вулицях міста, заходити в парк, тихий, безлюдний, якийсь
замріяно сумовитий, придивлятись до багатства осінньої па䵸
літри, слухати шемрання опалого листя.
Закриті на прогоничі вікна кіосків, лавочки в алеях, рясно
притрушені золотом осені, покинуті гнізда птахів, що тут і там 183
чорніють клубками поміж оголених віт, — все це навівало
ліричний смуток, якусь солодку журбу, глибокі роздуми.
В час таких прогулянок в уяві художника чомусь народжуу
вались зовсім не осінні картини. Хотілось силою мистецтва
вернути вмираючій природі весняну красу, сповнити опусс
тілий парк радісною дітворою, сонячним сяйвом.
Сьогодні Антін пішов на прогулянку не сам. Не вистачало
сили залишити матір, що останніми днями наче занедужала.
Вона ні на що не жалілась, але її сумний погляд, глибока
задума, що часом скидалась на сон з відкритими очима, не
могли не бентежити сина.
На всі лади пробували розважити Мотрю — даремно. На
коротку мить в її очах спалахне вимушений, кволий, якийсь
осінній промінь і знову згасне.
Одягаючи нещодавно куплене їй пальто, Мотря навіть не
глянула на одежину, тільки погладила рукою ніжне хутро на
комірі, сказала:
— Хороше. Мабуть, дороге…
Вулиця зустріла бабу вітровим шумом машин, міцним, як
духмяні коноплі, запахом бензину, безкінечним потоком
людей, музикою репродукторів, строкатими вітринами крамм
ниць — усім багатством трудового багатоголосся і різнобарр
вності.
Антін з любов’ю розповідав матері про місто, в якому
прожив більшу частину свого життя. Мотря слухала, розуміла
синову любов, а в серці несла свою, чисту, як відстояна вода
степового озера, тиху, як колгоспні поля в надвечір’я.
Раніше син докоряв себе, що давно не забрав матір з села.
Гадав: їй потрібний лише спокій, родинне тепло. Тепер він
розумів, що їй цього замало.
Коли Антін сказав: «Мамо, чи не проїхатись нам завтра
додому?» — Мотря схаменулась. Її не здивувало, що син
сказав «додому», але саме це слово найбільше запам’яталось.
Так, не в гості, не на прогулянку — додому!
Цієї ночі Мотря майже не спала.
Ще в місті не гасили нічних вогнів, а вона вже й зібралась.
Тихо зайшла в спальню до сина. Обережно, щоб не розбудити
Ганну, торкнулась Антонового плеча.
— Не передумав? — спитала пошепки, вдивляючись в
ранкових сутінках в синове обличчя. — Ні?! Ну, то полеж…
Я почекаю… 184
Після сніданку, коли Антін пішов у гараж готувати в дорогу
машину, Мотря заспішила прощатись, дякувати за хліббсіль.
— Ви ж, мамо, завтра повернетесь, — зворушена свекруу
шиним хвилюванням, казала Ганна, — а прощаєтесь, як
назавжди…
— Ой, дочко, стара вже я… А з старою людиною не
вгадаєш, коли на час, а коли назавжди прощаєшся…
Коли опускались ліфтом, Мотря зажмурила очі, затамувала
подих, наче з далекого неба знову верталась на землю, за якою
так знудьгувалась.
— Бабуню, — наказував Сергій, допомагаючи старій сісти
в машину, — навістіть теличку, котру ми з вами на ферму
відвели…
Машина рушила. Не поспішаючи, вибралась провулками
на центральну вулицю, стримуючи швидкість, виїхала за місто
— і помчала.
Навесні, коли син віз матір з села, її лякала така прудка
їзда. Тоді вона все прохала не гнати так машину. Тепер це
Мотрю, здавалось, не бентежило.
Мимо проносились села, поля, розбігались, мов кинуті
сувої полотна, дороги, з шумом прошмигували стрічні машии
ни.
Вона не встигала затримати на чомусь одному свій зір, а
вже з’являлись нові і нові картини.
Мати не могла збагнути, як можна на такій швидкості
знати, куди ти їдеш, де твоя дорога.
— Ми не заблудились? — питала.
— Ні, — сміявся син.
Колись Антін, тримаючись за рясну материну спідницю,
ходив з нею до близького містечка на базар і теж допитувався,
чи не заблудяться вони. І мати втішала хлопця, казала, що
добре знає дорогу, вчила і його запам’ятовувати прикмети, які
допоможуть не збитись з шляху. То були старі козачі могили
в степу, силуети хрестів над сільськими церквами, панські
хороми на горах…
У сина тепер нові ознаки… А внук матиме ще інші, незнані
нині…
Очі старої світяться мудрим спокоєм.
Мотря не відхиляється від вікна.
— З хлібами всюди вже впорались, — радіє її серце. —
Соняшник місцями стоїть, кукурудза невиламана, ще гляди
й під сніг так піде, — клопочеться поохазяйському. 185
А машина мчить. Вже й сонце до горизонту хилиться,
заглядає в переднє скло, а дорога стелиться під колеса, не
видно їй кінця.
Несподівано машина зупинилась. Мотря зляканими очима
видивилась на сина.
— Не зіпсувалась часом?
Антін прикурює цигарку, чомусь лукаво дивиться на матір.
— Чи хоч доїдемо завидна? — питає Мотря, виходячи з
машини, і дивиться вздовж шляху.
— Та повинні б, — Антін не втримується від сміху.
— Дома!? — виривається в матері, і вона аж подається
наперед. — Дома! Мов на руках доніс…
Перед нею в долині лежало її рідне село.
Мотря побрела озиминою, де й втома поділась. Зелене,
шовковисте, духмяне море стелиться від її ніг до самого
горизонту.
Антін ледве встигав за матір’ю.
Нарешті дійшла, куди хотіла, опустилась на землю, але не
від втоми.
— Це, Антоне, землі нашого колгоспу… Пам’ятаєш, тут
десь була наша нива, перша нива, яку наділила революція.
Неширока вона була тоді. А тепер глянь — розступилась,
розбіглась. Тут колись ми твого батька стрічали… Не забув?..
Антін замріяно дививсь на колгоспне безмежжя.
«Мабуть, забув», — з болем подумала мати, підводячись з
землі.
Перед нею — зелене море озимих сходів, зліва — ліс,
роздягнений осінню, а он і дітлахи з’юрмились біля машини,
видно, в лісі збирали гриби.
Над степом пливуть розкошлані осінні хмари.
Мотря знає: скоро підуть холодні дощі, випаде сніг, вдаа
рять морози, але ці зелені пшениці не загинуть, вистоять,
дадуть наступного літа щедрий врожай, бо, дивись, які міцні
стебла, глибоко в грунт пішов їхній корінь.
І оті діти, які бавляться біля машини, чимось схожі на ці
озимі сходи: буде і на їхнім віку і дощів, і морозів, та ніщо
не зломить їх — все переборють вони…
Мати згадує, що все це вона вже раз пережила, передумала,
дивлячись на синову картину.
— Не забув Антін, нічого не забув! — радіє Мотря.

Категорія: Донеччино моя! Антологія творів майстрів художнього слова.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.