Михайло Яцків – Збірка творів

УТЕЧА ЗА КОРДОН

І

 Тіням моїх приятелів

Професор юридичного факультету Арнольд Адлер хо-іи п нервово по кімнаті. То вставав, то сідав і проводив до­лонею по змученому чолу і буйній чорній чуприні. Вряди-ПДИ підіймав погляд на портрети визначних діячів науки і їм фото вірної дружини, яка два місяці тому пропала без-пм ти. Факти з античної, середньовічної і сучасної науки І« мистецтва мішалися в його голові з плачем Єремії, з при­мі >утими уривками молитовника, які він вчив ще в дитячих ■Ках.

Арнольд Адлер здригався, махав руками, наче підстрі-ИИий орел крилами, бо те, що тепер діялося, він і в снах школи не бачив.

Підійшов до столу, відчинив потайну шухляду, витяг­ну н звідти рукопис. Це був коментар до однієї з статей Н. І. Леніна. Над коментарем він почав працювати ще її 1939 році, зразу після встановлення на західноукраїн-і ііких землях Радянської влади. Заховав його в рукав і піхенько вийшов.

Перед брамою зупинився. До кого раніше піти: до дітей чи до свого асистента?

«Піду до дітей,— подумав,— може, їх більше не по­бачу».

На вулиці підійшов до нього чужий хлопчина і передав ііііииску. Там стояло:

«Дорогі Тату і Бабуню! Вибачайте нас. Ми не годні гак довше мучитись. Гестапівці обшукують всі будинки. Ми не хочемо, щоб ворог нашого народу знущався над мами, щоб чума нас задушила живцем. Оповідав нам Леон,

 

135

 

який чудом врятувався від фашистів, як ті пси повісили Щ ноги на балконі цілу родину Майзельсів.

Хай сірчаний вогонь Содоми впаде на лоб Гітлера ті його собачих посіпак!

Прощайте, наші найдорожчі!..

Макс і Льота».

Професор не йшов, а біг. Миттю відпер двері до кім» нати дітей…

його син лежав скулений і виснажений на софі, а донь< ка, двадцятилітня студентка філософії, лежала горілиць ші ліжку, мов зів’яла біла квітка. Уста Льоти були скривлені] фіалкові очі затуманилися і були зведені під наморщені чоло, неначе просили помсти ворогові народів — фашизму,

Ноги професора зів’яли, він совався на колінах, тулщ до себе голови дітей, виливав на них біль своєї душі і шо»1 потів заупокійну молитву. Вірші молитви рвалися, тріскав] ли в кривавому мозку і спалених гарячкою устах, як пер* гамент на  вогні.

Він підійшов до дверей, глянув востаннє на дітей, витер сльози і хутко вийшов.

Асистент-українець привітав професора з великим зди« вуванням. Не міг вимовити слова, тільки дивився на про^ фесора, тримав в обох долонях його руку, сльози наверта« лися йому на очі.

—           Ми ж вчора бачилися!..— сказав він.
Професор передав йому свої праці і сказав:

—           Я переходжу на кілька днів до мого знайомого і лЩ
шаю вам оцей конверт. Якщо б я завтра рано не зайшоі
до вас, то будьте ласкаві відкрити його і виконати все, що
написано в цьому листі.

Професор повернувся додому, глянув у дзеркало і ні впізнав себе. Здивування асистента було виправданим: про| фесор був сивий, як голуб. Він швидко натягнув на голову капелюх, підняв вгору комір і сів у крісло. Почував себе зламаним і безпорадним, як дитина: здоровий, у творчому розквіті, без провини, він був засуджений на смерть. На» віть птахи і звірі не знають такого знущання, яке випало на долю чесних, безвинних людей, які перебували під п’ятою німецько-фашистської окупації.

Професор вибухнув страшним реготом, що нагадувап регіт Мефістофеля. Незабаром отямився і закусив губу,; щоб знову не розреготатися. Затискував між руками ще« лепи і не знав, що йому далі діяти.

 

Пулицею прогуділо вантажне авто і заглушило несамо-•и і пїї регіт, що знову вирвався з його уст.

Гучшв мозок днями й ночами над питанням, як вря-ШМйтися від фашистської чуми. Пригадалися хлоп’ячі не-■сглі літа, смерть батька. І оце настав час, що вільнодум­ному професорові Адлерові молитва стала одинокою роз-Ійдіію. Він розкрив  молитовник і  почав читати…

З сусідньої кімнати увійшла його мати. Готова до по-Дирожі, вона сіла на софу. Була бліда, змучена і журли-Нимп очима дивилась на сина. На бічному фотелі лежав Иииодан, на спинку накинуте пальто.

І Іочувся дзвінок. Професор встав і взяв з столу порт-фрлі). Мати важко зітхнула… Він повернувся до неї:

— Будь  спокійна.   Все ц  порядку, як я тобі й казав. Діїн чекають нас в авто.

Він вийшов і відчинив двері в коридор.

З передпокою донеслись кроки тяжких чобіт і грубий Силос. Мати затремтіла, пальці дрижали коло її уст, вона прислухувалась. Твердий голос поволі м’як. Мати шепо­тіли молитву.

Увійшов професор у супроводі  солдата в формі геста-

ІІІІІІІ Я.

— Оце, мамо,— той пан, який допоможе нам спокійно іі|іпііратися через фронт до червоних. Все так, як я тобі Ціпив: в найкращому порядку.

Професор згорнув пальто, взяв чемодан, подав матері ічм, й обоє попрямували до виходу. Вона поглядом про­ймись з насидженим гніздом. Гестапівець  ішов за  ними.

В передпокої гримнули два постріли. Першою впала ма­мі, а за нею — син…

Асистент даремно очікував професора. Нарешті відкрив
її              крт і знайшов там гроші, ключ і такого листа:

«Дорогий товаришу і приятелю!

Передайте ці гроші і ключ разом з моєю адре­сою до похоронного закладу. Заопікуйтесь моїми пра­цями, як прийде кращий час. А він прийде, бо чумі ніколи не побороти життя!

Вітаю Вас щиросердечно.

Ваш Адлер»..

Категорія: Михайло Яцків – Збірка творів

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.