Донеччино моя! Антологія творів майстрів художнього слова.

Іван Білий КІHЬ У ЯБЛУКАХ

Привiзши з хутора на центральну ферму два бiдони молока,
Тарас розвертав свою бричку на старих злизаних — ззпiд
«Москвича» — колесах i, попустивши вiжки кульгавому Воо
рону, прямував додому снiдати. Гумовi шини м’яко i легко
шарудiли по бакаїстiй, розбитiй транспортом дорозi (тому й
стали вiдмовлятися сiльськi стельмахи вiд кутих залiзом
ободякiв), а Тарас, пiдставивши вiтерцю своє безброве, масс
люкувате обличчя, мугикав пiсеньку, слова якої дещо
переiнакшував на свiй лад:
Ой чий то кiнь стoїть,
Що бiла гривонька?..
Сподобалась менi, сподобалась менi
Тая дiвчинонька…
Пiсля снiданку порався по двору, а кінь спроквола — бо
нiколи не був голодним — i далi жував покладений в дpaбки
оберемок свiжої трави чи ciнa, якщо сезон на зелену масу
кiнчався. Любив Ворон похрумкати й цукровими буряками,
що ними господар запасався на зиму.
Та зараз було лiто, й у вiльний час, здебiльшого пополуднi,
коли упряжжю, якщо треба було вкосити в’язку трави, а коли
верхи рушали з Вороном на пасовисько. Для одного коня пашi
скрiзь вистачало, тому й можна було побачити їx де завгодно
— зразу за левадами край копанок; на дальнiх польових
обнiжках; бiля Аврамової криницi, обступленої з ycix бокiв
колгоспними хлiбами…
Та було в Тараса одне мiсце, яке він залишав на вихiднi
дні. Це Чорнi ярки — по той бiк села, коло лiсу, що зеленiли
буйною отавою аж до самої зими, коли й сніг випаде. Обрав
молочар їх неспроста: шлях до лiсу пролягав через цeнтp села,
де зупинявся рейсовий автобус, що ним навертали з мicтa його
сини чи хтось iз piднi. Отож в один i той — обiднiй — час,
щосуботи, прямував Тарас верхи на село. Перед майданом
злазив з коня i далi вів його за вуздечку, позиркуючи вперед, 310
чи вже не стоїть автобус. Людей тут завжди було повно, тому,
щоб не мозолити комусь очi, лаштувались з Вороном остоо
ронь, пiд тином баби Палажки, і звiдти, немов iз засiдки,
видивлялися на зупинку.
«Щo, Тарасе, кінь пристав?» — хтось та зачiпав його,
знаючи, чого він тут i кого виглядає.
Якщо прибував хтось iз Тарасових гостей, то його плани
круто мiнялися. Чорнi ярки залишалися на потiм, а Ворону
цьогo дня випадало пастися знову бiля копанок, якi було
видно з вікнa господаря.
Спутавши коня, залишав його самого, наказуючи:
«Дивись менi, не забреди у шкоду! А то всиплю батогів!»
— і кивав перед конячою мордою заскорузлим пальцем.
Ворон повертав до нього свою важку голову, нишкнув на
хвилину, нiби роздумуючи, чим це вiн завинив перед госпоо
дарем. Toдi Тарас брав на ноту нижче, не то докоряючи, не
то виправдуючись: «Ну чого ти, чого вилупився? Не бiйся, я
ненадовго, скуби собi травку i мух хвостом обганяй — та й по
всьому. А до мене син приїхав, цiлий мiсяць не бачились.
Треба ж нам поолюдськи погомонiти, чи нi? Все з тобою та
з тобою, наче мeнi й вихiдного нема. Та, виходить, нема:
молока кожного дня вci хочуть. Ось увечерi знову потарабаа
нимось на xутip. Ну нiчого, нiчого, пасись на здоров’я, а я не
забарюся, скоро буду…»
Слова свого oстаннім часом Тарас дотримував, бо хто ж
замiсть нього поїде по молоко, дружина пiсля цiєї зими щось
нездужає, на ноги слабує. Ранiше їй доводилося не раз
пiдмiняти чоловiка, коли той з’являвся додому напiдпитку.
Правда, кiнчалося це для нього доброю прочуханкою.
«Де це ти, харцизяка, волочився, у якої був шинкарки?!»
— наступала дебела Ганна з пужалком у руках на чоловiка, що
не вдався нi зростом, нi войовничiстю — це, певне, й надавало
жiнцi рiшучостi.
Тарас крiзь заплющенi очi лише посмiхався i махав, як його
кінь, головою, примовляючи: «Партизани не розказують…» —
і падав на тапчан. А назавтра брався за груди, боляче крививв
ся, виправдуючись: «Ти ж знаєш, Iванівнo, чого я випив. Та
через отого самодура, Зарицького! У мене з вiйни осколок в
легенях, кров’ю кашляю, а пенсiї — дулю з маком. Колишш
ньому полiцаю положено, бо то, кажуть, якийсь його родич,
а мeнi, значить, нi. А в мене ж на руках yci документи — i 311
довiдку про поранення зберiг, i те, що був пiсля вiйни
iнвалiдом, засвiдчено, i рентген показує — сидить вiн у мене
в грудях, сидить, а тiльки нiякого толку. Зарицький мов cтінa
на дорозi, не обiйдеш. Чого ти, каже, стiльки pокiв не зверр
тався зi cвoїм осколком, а тепер здумав? Значить, не болить
вiн тобi, салом зарic… Та ж не xотiв я виставлятися зi cвоїм
пораненням, пiсля того як зняли групу! Терпiв, скiльки мiг,
нiякої роботи не цурався, а тепер не можу. Болить… Де ж
справедливiсть?»
«Чого ти все це мeнi десятий раз розказуєш! — гримала
спересердя Ганна. — Ти розкажи там, де треба. Знайшов пупа
землi, Зарицького. Справедливостi вiд нього захотiв… Тобi ж
брат писав, i адресу дав, куди треба звернутися. Так очi залити
знайшов де, а дорогу в Київ не знайдеш! Ну й мордуйся…»
«Ат, нiчого не вийде, поки Зарицький керує собесом, —
опускав Тарас плечi. — Це вiн мeнi мстить за те, що не дав
йому надурняк мiшок зерна для свиней… Кажуть, вiн по вcix
коморах району пасеться…»
«То було дать, праведник знайшовся», — казала Ганна не
те, що думала.
«А я нікому державного не давав! Тому й тримався десять
pокiв, як нi один комiрник, нiяких ревiзiй не боявся, —
пiдводив голову на дружину. — І зараз би ще працював, якби
не ця клята рана».
«Скажи спасибi Роману, що написав у райком партii, то
вже якось доробиш до тієї пенсiї, — не вгавала жiнка. — Яка
вже буде, така й буде. Двiчi на день забрати пiдводою молоко
на xутopi — не мiшки тягати. Але ж у чарку не заглядай, бо
не осколок, а вона тебе доконає. І вiд твоєї обіди нiкому не
буде нi холодно, нi жарко».
Виникали цi дамашнi чвари попервах, pокiв два тому, коли
Тарас передав ключi вiд колгоспних засiкiв новому
комipниковi, а сам узяв у руки вiжки. В той час сiльськi
випивохи гули бiля магазину, що тобi мухи над тарiлкою з
медом. Ото кiлька разiв лихий i путав. Однак Ганнинi разгони
скоро приструнчили чоловiка, а тут на державному piвнi
розвернулася боротьба i проти справжнiх п’яничок, бiля маа
газину їм стало нудно, i не один з них узявся за розум.
Деякий час Тарас возив молоко на розбитiй колгоспнiй
двоколцi старою шкапою, що йому не могла сподобатись.
«Яка робота, такий i транспорт, — примружившись, сказав 312
голова колгоспу, коли той висловив своє невдоволення. Могли
б взагалi без цих кiлькох бiдонiв обiйтися, не ганяти ж на них
машину — бензин дорожче вийде, але секретар райкому
попросив знайти для тебе якесь пiдходяще дiло. І чого б це
вiн став пектися, тим бiльше ти безпартiйний?» — змiряв
пiдозрiлим поглядом недавнього комiрника, якого, нiде правв
ди дiти, вci цi роки поважав за хазяйську жилку, за вмiння
тримати колгоспнi комори та склади в такому зразковому
порядку, так, якби це були його власнi. Тому й не хотiв голова
вiдпускати з цiєї пасади цiнного працiвника, хоча й бачив, що
тому справдi не здоровиться.
А як тiльки помiняв Тарас професiю, то й ставлення
кeрiвника до нього дещо змiнилося: одне дiло комiрник, так
би мовити, номенклатура мiсцевого значення, i зовсiм iнше
— їздовий, хутiрський молочар, що мaє справу з пiвтора
десятками безперспективних дворiв, котpi по закупочнiй цiнi
здавали державi рештки домашнiх надоїв.
І тодi Тарас надумав купити собi коня: тут уже нixто на
завадi йому не стане, фронтовикам дозволялося мати в
гоcподарствi тягло, i дехто ще ранiше скористався цим дозз
волом. Коней вiн любив iще змалку, пiдлiтком з батьком
землю ними орав, а пiзнiше, вже на вiйнi, теж давелося не
один piк хвости крутити, поки не закiнчив у Житомирi
бухгалтерськi курси та не став колгоспним рахiвником…
Напитав коня аж за рiкою, в одному бiлоруському paдгоспi.
Заплатив парiвняно недорого — чотириста карбаванцiв, може,
тому, що Ворон накульгував; сказали, що таким i народився.
Сказати, звичайно, всяке можна, але Тарас на конях розумiвся
i взяв до уваги iнше: середнього вiку, нeтельбухатий, зуби
мiцнi. Словом, Ворон пiдiйшов.
Ну а вiз лишився ще вiд покiйного батька — широкий, з
доброго дерева, стояв на отчому дворищi, де лишилася жити
розлучена ще замолоду Тарасова сестра. Закиданий всiляким
мотлохом та бадиллям, був схожий на старий куpiнь, пiд яким
роками кури ховалися i нaвiть яйця несли.
Ось тiльки колеса розсохлися, так вони йому й не знадоо
билися: сини десь дiстали гумовi, ззпiд легковушки. І вийшла
сучасна модифiкацiя старого, як cвiт, воза. Пiдрихтували
драбки, зеленою фарбою викрасили — бричка, та й годi!
Так за власною iнiцiативою Тарас вiдмовився вiд колгоспп
них i коня, i тачки, що було сприйнято деякими сельчанами 313
з подивом i нaвiть кпинами: чого б це своє, кровне, нажите
мозолями, витрачати на колгоспнi потреби?
«Ну й нехай балакають, — посмiхався Тарас, — а кiнь мeнi
й самому треба: сотки зорати, дров привезти, бо якщо на
колгоспному, то вони, тi ж скупердяги, пальцями б тицькаа
ли… А так iще будуть просити, аби комусь допомiг…» І
справдi: й просили, й допомагав, особливо весною, коли
присадибнi дiлянки обробляли — не загониш же на город
трактора з плугами.
Ворону тодi, звiсно, дiставалося, однак Тарас його жалiв,
не давав надриватися, а влiтку, як оце зараз, то й зовсiм кінь
лиснiв шкiрою, нагулював жир на пасовиськах. Ну, може,
якоїсь там суботи чи недiлi на пiвдорозi до Чорних яркiв, де
в буйнотрав’ї можна купатися, вертав його хазяїн назад, — так
i тодi не стояв у дворi голодний, скуб морiжок бiля копанок,
де качки плавали, а ввечерi чекав на нього якийсь iнший
кормовий привiсок. А то, бувало, i вночi виводив Тарас коня
у pоснi трави.
Автобус у село мав бути десь через годину, i Роман Дании
лович, а в рiдних мiсцях просто Роман, не став заглядати в
примiщення автостанцii, вирiшив вийти на дорогу i скорисс
татися якимось попутним транспортом. І тут попереду, край
платформи, запримiтив землякааодносельця, колишнього
шкiльного товариша i сусiда Василя Чирву. Той також поверр
нув голову, зустрiвся з ним поглядом i ступив назустріч.
Не бачилися вони pокiв три i тому привiталися особливо
тепло, нaвiть обнялися.
— Ти звiдки, може, теж з київського? — запитав Раман.
— Hi, гуляв тут, вештався по магазинах: я ж у вiдпустцi.
Ось купив своїм хлопцям дещо з радiодеталей, нехай паяють…
— Ти все там же, на заводi?
— Все там же, — посмiхнувся Чирва, — я однолюб. А ти
як, яким сюди побитом?
— Про це потiм, давай краще глянемо, на чому б під’їxaти,
бо до автобуса ще довго, а з часом у мене не дуже: в понедiлок
треба назад…
— Можна б тaкci, — кивнув Чирва у бiк асфальтованого
«п’ятачка», де тiлькиино провищала гальмами салатного коо
льору «Волга». — Але, мeнi здається, у них маршрут по місту,
в село водiй не погодиться. 314
— Ну це ми з’ясуємо. Почекай, я зараз, або давай за мною,
— пiдхопив Роман валiзу.
Справдi, тaкci обслужувало тiльки по мicту, але ж i до села
не сто верст, а якихось ciм, не бiльше, i водiй не став
упиратися. Едина його умова — плата в обидва кiнцi, бо
чистогалiвськi дiди та бабусi на тaкci не їздять, — була прийй
нята без зайвих слiв, нaвiть з радiстю: неписанi закони
такcocepвicy скрiзь однаковi…
Добре накатаний, мiсцями щебенистий путiвець промелькк
нув, як оком змигнути. А ще через якicь лiченi хвилини сидiв
Роман зi cвоїм товаришем пiд старою яблунею, тiєю самою,
що тридцять pокiв тому не хто iнший, як вiн, восьмикласник,
посадив дичкою, а згодом прищепив.
Сестра якраз була дома i дуже зрадiла дорогому гocтeвi. Та
й Василя поважала, що оце зараз вiдпочивав iз сiм’єю в мaтepi,
i якого вона лише мигцем бачила, хоч i сусiди — днями ж на
роботi, це вже сьогоднi вдома, зiбралась було до сина йти,
котрий жив окремо, на «вулицi молодожонiв» — так прозвали
схiдну околицю села, де будувалися молодята.
— Посивiв уже й ти, братко, через оту свою науку, а який
колись був чуб, — в глибинi очей розчуленої Тетяни зблиснула
сльоза. Вона на мить одвернулася, пригасила свою жiночу
слабкiсть, вiдтак, наче й не було нiчого, заспiшила дзвiнким
голосом:
— Коли б iще якась хвилина, то не застав би мене: зiбралася
йти до Володi, у нього картопля геть·чисто заросла берiзкою,
то хотiла трохи позривати, бо Надя з малими крутиться як
бiлка в колесi. Але ж ти не забув, де ключ, — отам у закутку,
на вшулi, де завжди ховали. А Тарас з конем, либонь, десь у
полi… До мене частенько заходить, бува, що й з хлопцями
своїми заглядає, коли приїздять на вихiднi. Спасибi, не забуу
вають дiдової хати…
Сестра навиносила тарiлок iз наїдками, а Роман дістав з
валiзи кiлька пляшок пива (про всяк випадок учора купив у
київському гacтpoнoмi), розмiстилися в городi пiд яблунею.
— Ну ви тут пригощайтеся, вiдпочивайте, а я таки пройй
дуся до сина, гляну, як там вони, — вирiшила Тетяна. —
Скажу, що дядько приїхав, а то ж ти, кажеш, усього на два
днi. Отак завжди, наскоком… — уже дорiкнула.
— Йди, звичайно, — пiдвiвся зi стiльця Роман i ступив до
валiзи, що залишив пiд кущем смородини. — На ось малим 315
шоколадки, бо якогось iншоro гостинця не встиг купити: я i
справдi наскоком, колись, може, виберусь надовше…
— Ой, нiчого не треба, у нас сьогоднi всього вистачає, було
б здоров’я та лихо обходило.
Тетяна зникла, прошелестiвши у витких заростях квасолi
та соняшнику, а гocтi зосталися в саду, — нарештi можна було
вiдверто поговорити, розпитати один одного про життяябуття,
бо зустрiчаються вони нечасто, а точнiше, випадково, як оце
тепер.
Василь працював, як i ранiше, в конструкторському бюро
на «Арсеналi», колись у нього, мрiйника, було немало всiляких
творчих замислiв, смiливих iдей, проте з роками все це кудись
подiлося, i дещо розповнiлий «король фiзики», як його назии
вали у школi, вдовольнився тим, що мав благoполучну сiм’ю,
жив у столицi на Русанiвськiй набережнiй i все своє дозвiлля
вiддавав риболовлi. Можливо, уже його сини винайдуть вiчний
двигун…
— А ти не думаєш повернутися в рiднi мiсця? Селище
статус мicтa одержало, тaкci роз’їжджають, а робота на атомнiй
тобi знайдеться, — поцiкавився Роман. — Це мeнi, гуманiтарiю,
тут нiчого робити…
— Hi, у мене щодо цього свої мiркування, — повертiв
лобатою, з косинцями залисин головою товариш. — Та й не
мiй це, знаєш, профiль. А спецiалiстiв тут повно, кого тiльки
не понаїхало! Добре це чи погано, не знаю. З одного боку нiби
дiдiвську глухомань обжили, роботи людям вистачає, а з
iншого — в чомусь природу обiкрали, пройшлися по нiй,
буцiм табун слонiв… Однак, як то кажуть, piку життя не
повернеш назад. Ну а як на твоєму iсторичному фронтi,
докторську закiнчив?
— Оце ж через неї й опинився у столицi. Все уже було
готово до захисту, а тут — на тобi — новi змiни в суспiльноо
полiтичному життi, пленум недавнiй, отож i мeнi треба дещо
мiняти, як у нас кажуть, змiщати акценти. А це не так просто,
стiльки матерiалу перелопачено. — У голосi Романа Данилоо
вича прозвучали нотки розгубленостi чи то жалю.
— Ми те й робимо, що б’ємо на чужих головах горiхи та
змiщуємо всiлякi акценти… І як досi тiльки заїками не стали!
— Чирва якось спересердя рвонув ще зеленкувате яблуко з
навислої гiлки, з хрускотом загнав у нього свої мiцнi зуби. 316
Xpумкіт яблука заповнив паузу, що раптом виникла мiж
ними, нiби яма на дорозi, котру нiяк обiйти, а можна лише
перестрибнути. Та ось Василь пошпурив недогризок, він
шльопнувся десь там на грядцi бурякiв, а натомість почувся
густий шелест, немов хтось горнув перед собою шумливу
хвилю. Обернулися на той шелест — аж то якийсь чоловiк
пробирається крiзь буйнi заростi городини, сама лише голова
видна, прикрита свiтлим картузиком.
— Та це ж Тарас! — упiзнав Роман старшого брата, що
навзгинцi сунув до них пiд яблуню. Його засмагле, маслюкуу
вате обличчя розпливлося в широкiй посмiшцi.
— А я зустрiв Тетяну на селi, вона й сказала, що ви у садку,
— обiйняв спершу Романа, а затим i його товариша. Biн
скинув свiй полотняний кашкетик — зблизька не такий уже
й бiлий, — опустився поряд на пiдстилку. Ковзнув поглядом
по розставлених стравах, вiдтак помiтив у тpaвi пiд стовбуром
пляшки, облизав губи.
Роман зразу зважив на цей його рефлекс, узяв пляшку. —
Meнi пива… — попередив Тарас. — Жарко…
— А в нас бiльш нiчого й нeмaє. Та й сам кажеш — жарко.
Братовi Роман, звичайно, був радий, особливо тут, на
батьківськім дворищi, однак вiн думав зустрiнутись з ним
пiзнiше, ввечерi чи завтра, а зараз xотів посидiти наодинцi з
Василем, згадати спiльних друзiв, обмiнятися думками —
стiльки ж не бачились. Та, знаючи братову натуру, його
вiдкриту душу, зрозумiв, що на цьому їхнiй з Василем розмовi
й край, принаймнi сьогоднi: брат нiзащо його не залишить,
оце почне до себе кликати, хiба, може, кудись поспiшає. Про
всяк випадок спитав:
— Ти чого це у таку гарячу пору розгулюєш? Чи, може, вже
на пенсiї, так нiби ж писав, ще пiвроку залишилося.
— Мою роботу нiколи ніxто за мене не робив, а зараз тим
бiльше: Ворон мiй як солдат, тiльки дай команду — завжди
готовий, — глянув Тарас крiзь гiлля яблунi на дорогу.
Роман i собi подивився туди. Зразу нiчого не розгледiв, бо
понад дорогою, вздовж огорожi, вишикувались розлапистi
соняхи. Та ось мiж двома жовтооквiтучими кружками ворухх
нулась якась темна грудомаха. Ледве дiйшло, що то кінь
поклав свою важку голову на воринистий тинок i не то нюхав
соняхи, не то пiдглядав за господарем — з ким то вiн розсiвся
пiд яблунею. 317
Роман осмiхнувся, кивнув Чирвi:
— Чом не iдилiя, га?
Василь, що також звернув увагу на принишклого бiля
соняхiв коня, додав:
— А що, прекрасний кадр у стилi ретро. Жаль, що я не
кiнорежисер. Чомусь ранiше цих патрiархальних прикмет не
помiчали, вci були зайнятi суцiльним науковоотехнiчним
прогресом, а тепер, бач, i кiнь навдивовижу…
— Е, нi, ви усе помiчали, не кажiть, — обiзвався Тарас на
їхню не зовсiм зрозумiлу, мудрувату перемовку. — Глянув то
на одного, то на другого. — Ви завжди були в селi на во! —
показав сторчака великий палець. — Таких хлопцiв треба
пошукати.
— Ти краще, нiж нам пiдлещувати, скажи, чого не захотів
з’їздити в Київ, я ж тобi у листi розтлумачив, куди треба було
звернутися? Та й з райкому партiї мeнi вiдповiли, що розбее
руться, нехай iще раз подасть на комiсiю…
— Не поїхав, братуха, тому, що не поїхав: Зарицький знову
послав би мене в мiжрайонну ЛТЕК, туди, де сидять його
дружки, i знову б я залишився з носом.
— Так ти усе знаєш, заздалегiдь? — поморщився Poман. —
Не можна вcix мiряти по якомусь одному бюрократу.
— Один не один, а в нього власть i зуб на мене. Але мeнi
тепер байдуже, не став перед ним шапку ламати i не стану.
А за те, що написав у райком, спасибi. Тепер нам море по
колiна, можемо i п’ять pоків молоко возити, правда, Вороне?
— кинув через плече, наче кінь мiг його почути. — А ти чого
тiльки на два днi? — до брата. — Он, бач, Василь Степанович
iз ciм’єю приїхав, гостює у мaтepi…
— Я також не одну вiдпустку тут провiв, як були живi нашi
батько з матiр’ю, а тепер не те… Та й нiколи мeнi зараз,
екзамени у студентiв, сесiя, так що не до вiдпочинку.
— Чого там не те, — вчепився Тарас за слово, — сестра тут,
двiр батькiвський, та i я — твiй брат, ти ж оно за мене
вболiваєш.
— Все правильно, але, як то кажуть, брат мiй, а хлiб їж свiй.
І таке буває…
— Ну ти це кинь, ми завжди тобi радi, а зараз давайте до
мене, — сказав Тарас i вилив у склянку пиво, спорожняючи
ще одну пляшку.
— Hi, спасибi, ви уже тут caмi, а мeнi пора до своїх, —
пiдвiвся Василь. — Ще побачимось, — потиснув братам руку. 318
Провiвши сусiда до хвiртки, Роман торкнув Тараса за
плече:
— Мабуть, я зараз сходжу на могилки батька й мaтepi, бо
завтра, боюсь, не випаде.
— Чого там не випаде, я запряжу Ворона i возом пiдкотимо.
— Таке скажеш, возом… — заперечив брат. — Може, заради
них я i викроїв оцей день, бо хтозна, коли знову вдасться
побувати… Hi, ти давай управляйся, он кiнь тебе чекає, а я
сходжу. Сходимо з Тетяною, вона скоро буде.
— Ну тодi я подався, гляну, як там пiсля дощiв трава у
Чорних ярках, а завтра вже до мене. — Насунувши кашкет на
лоба, нiби зiбрався в дальню дорогу, Тарас пiшов до коня.
Pомановi здалося, що брат трохи образився; може, через те,
що без нього пiдуть на кладовище? Але нi, ось вiн уже на конi
— сплигнув як молодий, хоча, мабуть, далося це йому непроо
сто, а слiдом за ним пiсенька поснувалася — легка, скрадлива,
схожа на вiтерець, що ледь прошелестiв у листатих соняшнии
ках:
Ой чий то кінь стоїть,
Що бiла гривонька…
Того дня, повертаючись з унiверситету, Роман Данилович
купив у кioску декiлька листiвок, аби привiтати з Травневими
святами близьких та знайомих, а брата Тараса заразом i з Днем
Перемоги. Ввечерi пiсля телевiзора, поклав собi, сяде й
пiдпише. Але якраз телевiзор i не дав йому цього зробити.
Звiстка про те, що на Чорноярськiй атомнiй електростанцii
сталася аварiя, сповнила його душу сум’яттям i тривогою.
Нiчого конкретного диктор не сказав, проте було ясно, що
трапилося щось серйозне, коли створено урядову комiсiю.
Десь там пiд Чорноярськом, у мальовничiй долинi,
обступленiй з одного боку лiсом, а з iншого польовими
горбами, лежить рiдне село Романа Даниловича, живуть у
ньому його брат i сестра з синами та внуками, близькi люди,
численнi земляки. Та й взагалi, увесь той полiський край йому
не байдужий, бо то ж його батькiвщина. Й ось тепер її чисте
небо заступила чорна хмара, яку видно за тисячi верст, до якої
зверненi серця i погляди мiльйонiв людей.
У першi днi чутки про аварiю розповзлися одна темнiша
за iншу, не вciм їм хотiлося вiрити — злий язик iнколи
страшнiший вiд меча, — але це був не той випадок, щоб 319
затуляти вуха на почуте, та й офiцiйнi повiдомлення засобiв
масової iнформацii, на жаль, звучали на суворооскорботнiй
нотi…
Зв’язатися по телефону з Чорноярськом, де жив один iз
Тарасових синiв, через технiчнi несправностi на лiнiї не вдаа
лося, а коли зв’язок вiдновиться, хтозна. Залишалося чекати,
може, хтось iз рiднi обiзветься — листом або якоюсь iншою
вiсточкою, — доповнить чи спростує деякi факти, хоча тiшити
себе надiями на можливi перебiльшення щодо наслiдкiв трагедiї
марне: вже об’явлено про тимчасове виселення багатьох чорр
ноярських сiл iз радiацiйної зони в iншi райони областi…
у тривогах минули Тpaвнeвi свята; а рання весна набирала
свoєї буйноомолодої снаги; вiдцвiтали вишнi i яблунi; їжачии
лись зеленими стрiлами сходів лани та садиби, обiцяючи
вiддячити хлiборобу сторицею за його вiчнi клопоти.
Все це було тут, у Донбасi, а там? Там теж врунилась,
спливала цвiтом весна, але весна безрадicна, бо вci її кольори
й пахощi затьмарило небачене з повоєнних часiв лихо. Там
зараз точилася смертельна боротьба зi страшним
мiльйонноголовим змiєм, що якимось неймовiрним чином, —
певне, приспавши cвoїx нехлюїввгосподарiв, — вистрибнув з
атомного черева i тепер чорним, спопеляючим вогнем дихав
на все живе довкола. Вечорами по телевiзору можна було
побачити, як нашi, дoci незнайомi люди приймали в cвoї
родини квартирантiв з Чорноярська, дiлилися з ними вciм
необхiдним, чим тiльки можна подiлитися зi cвoїм близьким
у хвилини небезпеки чи нагальної бiди, — i тодi до горла
Романа Даниловича пiдступали гарячi клубки, а голубий екк
ран на якусь мить волого розповзався — так розповзається
крiзь сиву туманну далечiнь вiкно батькiвської хати…
А якось стало відомо, що багатьом його землякам вже не
повернутися в piднi мiсця — до Чорних яркiв i Aвpaмoвoї
криницi, до соснових, пропахлих грибами борiв i висрiблених
ранковою росою левад з лелечим гнiздом на старому осокоpi,
— до всього того, чим переповненi ще з дитинства твоя
пам’ять i серце. Для тих, хто постраждав унаслiдок aвapiї,
зводилися новi села, зводилися для постiйного мiсця прожии
вання. «Виходить, тopiк я востаннє побував у своїй
Чистогалiвцi, востаннє ходив на могилки батькiв… Важко у це
повiрити, а ще важче змиритися з жорстокою реальнiстю. А
може… Може, все ще якось минеться, повернеться на круги 320
своя? Людина тим i сильна, що в найскрутнiшу хвилину
лишає для себе можливiсть сподiватися на краще. Промiнь
нaдiї не раз виводив нас iз густого мороку…» Строгий аналiтик
iстopii, дослiдник її минулого i теперiшнього, котрий понад
усе шанував факти, Роман Данилович цього разу забув про
своє професiйне кредо, хапався за той промiнь, як потопаюю
чий за соломинку.
Нарештi отримав листа від сестри, — незвично вразила
нова адреса; десь там у незнайомому селi Загальцях, по чужих
кутках, туляться зараз його земляки. Лист був довгий, з
багатьма подробицями їхнього пiсляаварiйного життя, крiзь
рядки проступали розпач i розгубленiсть: що ж воно буде далi?
«Нам, братко, будують нове село десь аж бiля станцiї Берее
зань, але там, кажуть, однi лише поля, нідe нi деревця, нi
кущика. А нашi ж люди звикли, щоб рядом i ягода була, i гриб,
i щоб качки в озерi плавали. А головне, за дрова на зиму
голови не болiли.
Гримнуло воно вночi, — поверталася Тетяна назад, до того,
що сталося. — Якраз у нас померла Параска Йосипова, то ми
з молодицями сидiли бiля неї, а дiд Савка псалми читав. Коли
надворi бахнуло, нiчого такого не подумали, може, щось так
coбi… А наступнi днi теж усе було тихо, люди на городах та
в полi поралися, картоплю садили. Тарас конем i мeнi зорав,
правда, вже на самий напослiдок, коли вciм поорав. Посадии
ли, а от хто її, нашу картопельку, копати буде, xiбa, може,
свинi дикi: кажуть, що їм радiацiя байдуже.
А вивезли нас iз села на шостий день, сказали, ненадовго,
щоб, мовляв, не було серед людей нiякої панiки. А нiякої
панiки й не було, хоч ми вже тодi й знали, що гримнуло на
атомнiй. Правда, нiби втік голова сiльради, Гусак. Кинув село
i на своїй машинi кудись з’їхав. Й оце вже недавно пiшла
чутка, що його з партiї виключили. Злякався, видно, але хай
би хтось iнший, а то голова сiльради, йому ж би про людей
подумати. А так усе пройшло органiзовано, було повно
автобусiв i машин. Але Тарас наш посадив Ганну на воза i
своїм ходом рушив. Їхав навпростець через поля, старими
дорогами, а за ним iще кiлька сiмей на пiдводах. Бiженцi, та
й годi. Але ж ти знаєш Тараса, довго журитися він не звик.
Каже, вiйну пережив, а тут, на виду у всього cвiту, не проо
падем. Авжеж, якось воно та буде, це ж не тiльки наша бiда.
А Тарас зараз якраз пенсiю оформляє, таки доробив до останн 321
нього. Не запрошую тебе, братко, в гocті, бо нiкуди. На осінь
нам обiцяють справити новосiлля, ось тiльки не знаю, радiти
йому чи плакати. Своя хата була наймилiша на світі…»
Прочитав Роман Данилович листа за одним подихом, наче
випив зi згаги — до останньої краплi — кухоль холодної води.
Потiм ще раз i ще припадав зором до всiяних синiми кривульь
ками аркушiв, так буцiм йому до рук потрапив якийсь
рiдкiсний документ, необхiдний для його все ще не закiнченоi
докторської дисертацiї…
«А Гусак, значить, виявився дохлою птахою, злякався за
своє пiр’я, — згадав опецькуватого голову сiльради, котрого
знав ще зi шкiльних часiв, коли той лише починав у них
працювати зоотехнiком. Прислали звiдкись. Прижився він у
селi мiцно, може, тому, що скоро одружився на мiсцевiй
вчительцi. Займав потiм всiлякi кepiвнi — колгоспного рiвня
— посади, але особливою повагою серед людей не користався.
З виду був нiби добряк, спокiйний, хоча якийсь недалекий,
нaвiть байлуватий. Над ним з того чи того приводу часто
пiдсмiювалися. Вже скільки лiт минуло, а й сьогоднi впомку,
як він «прославився» на одному iз засiдань правлiння колгосс
пу. Коли порядок денний було вичерпано, голова звернувся
до присутнiх: «У кого будуть ще якiсь питання?» «У мене, —
пiдвiвся молодий зоотехнiк. — Миколо Петровичу, скажiть,
будь ласка, чи можна виписати пару гycaків на харчування?..»
Кажуть, голова тодi вiд несподiванки нiби глевтяка проковв
тнув, аж очi на лоб полiзли, бо тих колгоспних гycaків можна
було на пальцях полiчити — до того дохазяйнувалися.
Ось тодi сiльськi пересмiшники й охрестили гурманаа
зоотехнікa Гусаком. Прiзвисько так мiцно прилипло, що з
часом справжнє його iм’я мало хто згадував. Був навіть вии
падок, коли цей «гусиний псевдонiм» якимось чином потраа
пив в один офiцiйний документ районного масштабу, i довее
лося виправляти помилку за допомогою паспорта.
«Значить, правильно тодi його перехрестили, — осміхнувся
Роман Данилович. — І гycaковi нiколи орлом не бути».
З кожним днем чорноярськi подii вiддалялися, проте їхнє
вiдлуння не затухало, брижилося поголосом, немов розбуркаа
не море хвилями, до якого не можеш звикнути у чеканнi на
кращу погоду.
Настала осінь. Титанiчними зусиллями людей i сталевих
м’язiв технiки змiяягоринича з його атомним серцем було
11.3112 322
приборкано, закуто в бетонну, не бачену досi клiтку, грiзно
названу саркофагом, i вiн, захлинаючись у безсиллi, вже не
мiг споганити свoїм чорним язиком синю барву полiського
неба, спопелити калиновий кущ над вiчноплинною рiкою…
Атомний змiй знову мав служити людям, котpi, приручивши
його, раптом прогледiли його пiдступний характер. І за це
жорстоко поплатилися.
А селаакрасенi (їх широким планом показав телеекран),
зведенi у фантастичноокороткi строки всенародною толокою,
приймали перших переселенцiв з Чорноярщини; потерпiлим
випало не лише започаткувати нове демографiчне русло, а й
продовжити iсторiю свого древлянського родууплеменi.
Переїхали в новi мiсця, що вiдтепер стали для них своїми,
рiдними, й односельцi Романа Даниловича, — про цю новину
перший його повiдомив Чирва, котрому вiн декiлька разiв
дзвонив у Київ, на роботу: домашнього телефона той не мав.
А коли отримав листа вiд свoїx — цього разу писав Тарас, то
пережив особливе хвилювання: таке вiдчуття, нiби якась чаа
сточка i його самого опинилася там, у загадкових брешках, так
наче вони стали i його селом. «Багато тoбi не буду розказувати,
приїдь — i сам побачиш, як ми влаштувалися, — писав брат.
— Я думаю, непогано. Одне трохи в мене негаразд, довелося
здати коня на скотомогильник. Десь пiдхопив тієї зарази,
мабуть, ще тодi, до евакуацiї, коли виводив його у Чорнi ярки
на молоду траву. Жалко Ворона, мало не плакав. Одержав за
нього, правда, компенсацiю. А страховку за все iнше госпоо
дарство ще ранiше видали. Добрi грошi, гpix жалiтися. На них
i машину можна купити, як дехто планує, але вона мені нi до
чого. Куплю я знову коня, хочу в яблуках. Нехай i тисячу
вiддам… Воза я не кинув, доставив сюди на тpaктopi причее
пом. А сусiдом моїм знаєш хто? Гусак. Нiкуди вiн не дiвся,
правда, уже не в сiльрадi кepyє, а зоотехнiком, як ранiше… Ну
це йому ще краще, як з гуся вода, бо й сам гусь… А коня я
куплю, ось тiльки б десь напитати…»
Провiдати рiдню Роман поклав неодмiнно, скоро й нагода
трапилася: у Києвi проводилась науковоотеоретична
конференцiя, на якiй була запланована i його доповiдь. Виїхав
на день ранiше, бо пiсля конференцiї не випадало, мусив зразу
вертатися назад…
З поїзда, не гаючи часу, пересiв на яготинську електричку.
О цiй передобiднiй порi, та ще в будень, вагон був 323
напiвпорожнiй. Примостивши бiля нiг пузату сумку, наготовв
лену вдома дружиною, задивився у вікно на вже примерхлi
осіннi краєвиди, просякнутi сирою туманнiстю, що лишилася
ще з ночi. «Хоча б не задощило, а то вiд станцii добиратися
далеченько, та й взагалi, по дощу не скрiзь розженешся…»
За спиною про щось своє перемовлялися попутники. До
них Роману Даниловичу було байдуже, хоча нi, ось кiлька слiв
насторожили його, привернули увагу. Говорили про
чорноярцiв. Видiлявся жiночий голос:
— Не було б щастя, так нещастя помогло. Дiд Онисько зi
своєю бабою жили в халупi, а тепер їм хороми дали. Та ще
й по карману грошей напхали. Або взять їхнього внука. Та в
нього ж було тих грошей, як у жаби пiр’я, жив у гуртожитку,
ледацював, волочився скрiзь, а диви, i його не обiйшли, теж
компенсацiю одержав. За якi тaкi, скажiть, втрати? Уже й вiн
збирається машину куплять, а ми на свою машину все життя
пнулись, жили рвали…
Роман Данилович напiвобернувся, затримав зiр на
роздратованiй жiнцi, що мала кругловиде, з густими рум’янн
цями обличчя. «А якже, така перетрудиться, ото хiба що
язиком… Та й то через свою скупiсть чи заздрiсть: не перее
живе, щоб у когось так було, як у нeї, або ще краще…»
Бiльш не став слухати обивательської балаканини, знову
повернувся до вікна, за яким мелькали зоранi поля, зеленi
гони озимини, колющились у тумані голi дерева. «Чий же мeнi
зразу двiр питати, до кого першого йти, — заплющив очi. —
Тетяна, певне, у цей час на роботi, а Тарас пенсiонер, мав би
дома бути. Може, вже коня купив. Тоді й питати не доведетьь
ся, де він живе, — біля двору побачу коня в яблуках».

Категорія: Донеччино моя! Антологія творів майстрів художнього слова.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.