Михайло Яцків – Збірка творів

РОЗДУТЕ ПОЛУМ’Я

загрузка...

Ігор Бозмин приїхав до міста Б., де колись проживав ІИ учень гімназії. Заночував у готелі, а на другий день ви-йінон у місто. На одній з головних вулиць оглянув буди­нок, в якому колись мешкав на квартирі, потім пішов через (Німок і вийшов за місто.

Рівний шлях підіймався на захід вгору, через ліс, куди |Іо шин колись ходив на прогулянки. Ловив спогади, і йому іі|імгадався вірш «Колись і тепер»:

Квіти  геть, і  соловейки, І добра дівчина геть! Моя юність із ними, І все, як подих весняний.

І Іалітали юні мрії про красуню з конопляною косою | терновими очима, про університетську кафедру, про моль-ЙГ|>т в академії мистецтв, про успіхи в консерваторії… Кан­целярії і казарми він смертельно ненавидів.

Тоді він був наївним гімназистом, з надмірним хистом ІО чистоти і нахилом до краси і природи. Був це вік, в яко-■ дівчата та хлопці складають свої щоденники, а шкіль-іііпі товариш Бозмина склав собі навіть «Книгу тайн». Цей Допариш, пізніше журналіст, давно в могилі, а з його «Кни-|Н тайн» не лишилося й сліду.

І Коноплянокоса царівна з роками зникла, а її місце за­йми ш земні жінки. Вони перейшли через тернову сцену ІІіі’и життя в буденних ролях турбот; кафедри і мольбер-ні змінювалися на бюрократичні столи різних систем.

Бозмин зупинився і оглянувся. Місто і його околиця ІІІіі’іпо змінилися, ламана береговина, яка тягнулася півкру-іпм над долиною, осіла, дорога біля береговини заросла. і’і’.ні лісу побачив він тільки пень з того дуба, під яким (Купав колись свої мрії з коханою. Сім метрів від дуба були

 

147

 

закопані ті мрії-фантазії. Над ними посадив колись Бозмиш три дикі рожі. З рож і сліду вже не стало, а з мрій!..

Він витяг з торби лопатку і став копати, аж поки не на трапив на твердий предмет. Видобув його і здивувався: щ місці скриньки, яку він давно тут закопав, була інша, біль»! ша. Взяв її в торбу, загріб від неї місце, як могилку, І пішов.

Догадки хвилювали його по дорозі. Здавалось йому, іД турботи літ затерли в його пам’яті дійсний стан речеИ А може, він сам був колись тут вдруге?.. Ні, справді чу<| дасія! Це зробила чиясь рука, але — не чужа.

В готелі він взявся до роботи. Пакунок був дбайлиші обгорнутий цератою, під якою була касета з нержавіючої бляхи. Бозмин поклав касету на коліна і задумався. Колися давно просила його Ліда, щоб він подарував їй оцю касету,,!

З касети він вийняв скриньку з своїми записами і її кого листа:

«Мій милий!

Починаю, як колись давно, найперше слово щ тебе…»

загрузка...

В очах Бозмина потемніло, він зітхнув і провів рукоіо по чолу. Спогади розходилися, як колись хмари в горах щ його ногами.

Бозмин читав далі:

«Не знаю, коли й як ти з’явишся на цьому міЛ наших зустрічей, бо ми розійшлися у гніві, але я знаЩ твою вдачу і сподіваюсь, що ти сюди колись вернете^ А втім, я по-доброму розпрощалася з тобою пі$Ш того, як вийшла заміж за нелюба.

Тут ти колись при мені закопав своє серце, а нищ відкопав моє…

Як живеться тобі?

Літа-бурі чи минули вже? Скільки їх?»

Рука Бозмина враз затремтіла, як і серце, і він проїш потів:

— П’ятдесят літ вже…

«/ іуо ж здобув ти, і що втратив за той час?,Щ А мріяли ми про іншу будуччину… Твоя  скрипка будила мене  травневими ранксШ і вколисувала ввечері до сну.


Я підіймалась на ліжку і, спершись на вікно, вди­влялася в твій профіль в повіні цвіту вишень, тонула в глибинах твоїх імпровізацій, що тремтіли по тінях чарівного саду, і ми вели розмови без слів. І коли твоя скрипка затихла, її творчі акорди довго ще ле­ліли у моїх снах, прояснювали сірі будні, осолоджу­вали працю, розширяли межі часу і простори обріїв.

Але настав час, коли ця скрипка перетворилася в живу постать, і я почала ревнувати, не знаючи, кого ти більше кохаєш: її чи мене.

Я наважилася раз запитати тебе про це і звіри­лася, що одної хворої ночі хотіла розбити скрипку. Але ти заспокоїв, розрадив мене і сказав, що мене більше кохаєш ніж скрипку, але скрипка це сиро­та твоєї душі. І я заспокоїлась, хоч у твоїх словах був демон.

Ти кохав мистецтво, малював мій портрет…

Різьба, малярство, музика, театр, природознав­ство, етнографія, соціалізм усе це заманювало тебе в юності. Ми виховувались на заборонених книжках революціонерів, письменників і поетів.

Якими шляхами піде твоє життя?

Я знаю, що тебе будуть побуджувати до нової енергії злигодні і труднощі. А по дорозі стрічатимеш жінок. Вони любитимуть тебе, але самі не завжди бу­дуть щасливі з тобою. Не одна не раз гірко заплаче і назве тебе самолюбом. Але й ні одна не зрозуміє тебе.

Не раз ти глибоко відчуєш самотність і тоді зга­даєш минуле, яке вже не вернеться. І згадаєш мене. В таких хвилинах охопить тебе велика туга за моєю тінню, бодай за моєю могилою, але її ти не знайдеш.

У моєму коханні є також тривка, материнська струна для тебе. Як же тремтить вона тепер від болю, коли бачить тебе, що самотою блукаєш на розпут­тях!..

В таких хвилинах прощаються взаємно всі про­вини, а досвід років дає творче піднесення до нового життя.

В таких хвилинах зникає віддаль часу, перешко­ди, а сила моєї любові воскресне широким полум’ям серед поколінь.

 

 

 

148


149

 

Шлях, яким я зважилася піти,— не стелеться сяйвом. Чи я ж можу тепер сподіватися на щаст Моє серце  відцвіло й опало, моє сонце  згасло, мої весна не вернеться ніколи.

Наш інтимний музей, запертий на сім замків, вій критий: ти «провалений гімназист» — воював воюєш за Маркса, Дарвіна, Франка, я ж вчителц ська кандидатка живу тепер в такому місті, де нам вищої жіночої школи, а Львів для мене далекий і М коштовний. Коротко: ти і я нині без хліба…

Колись ми могли були розпочати нове життя.,І

Далі   лист був   залитий сльозами.   Бозмин ледве прі читав:

«Але недуга не дає вже мені змоги…

…Я виконую свою жертву до кінця, як цвіт, Я дерево в природі. Шал романтизму тривав у міЩ п’ять літ, він горів, палав — і погас з першою стЛ ченою дитиною. Почати те саме життя вдругеЩ\ має вже в мене сили. Вам, мужчинам, вільно гулити і роздувати в нас полум’я, а кляті капіталістичні по­рядки не дають нам одружитися».

Дальші рядки  листа писалися,  очевидно,   під вплицИ розпуки:

«Правом жіночої пасивності», як капіталістичні культура називає, маю з прижмуреними віками дшщі тися на карикатури колишніх наших зносин, щоб Ні вибухнути пекельним сміхом промінявши ГбН творця, на глитая-пияка.

Пам’ятаєш ті наші «крадені ночі» у батьків, у рйі лігійної суспільності, начеб ми страшний злочин Щ били на шкоду капіталістичному устрою?..

І «мораль», «етика» тієї ледачої суспільностЯ символі «посади», «хліба» не дали нам змоги поб/иі тися, зламали нашу будуччину,   вбили наше життШ

Твій талан згорів у вулкані нашого кохання, ТИ серце я забрала, щастя у жінок ти більше не знайд

В добу млявої побутовщини, плаксіїв, безха(, терних ліриків-трусів залишишся і далі самот творцем.

З протестом зійду в могилу і воскресну рево, ціонером на погибель наших ворогів!»

Ш

 

Позмин ледве розбирав останні слова з пом’ятого, по­читаного листа:

«Я не довго…

…може відвідаю тебе… слово моє останнє… для тебе теж останнє… А може, доля не дасть тобі вер­нутися і відкопати його — біль в грудях… з’явлюся з твоєю матір’ю в останній хвилині і замкну цілунком твої очі. Прощай!..»

Ліда померла через два роки після шлюбу, її чоловік йоіііііівся і згинув на смітнику, а хата пішла на публічні Ьрги.

Ьозмин тепер роздумував з відрадою. По десятиліттях Миіталістичної мороки прийшло врешті відродження, на-■ 1.1 і.і доба визволення, щезли пута націоналізму і клери-му, є свій університет, педінститут, інститути мисте-Цтна. Молодь відітхнула, вирішує свою долю впевнено, а і» пінська держава дає їй матеріальну допомогу та можли­вість навчання і здобуття своєї великої  щастя-долі..

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.