Під час панської пацифікації взяли свідому селянку ні допит, дали їй з’їсти грудку землі і спитали, яка вона. З’їли і сказала: «Таки українська». Збили її до крові-кості. В лі’ карню не хотіли прийняти, але один лікар прийняв-таки. Довго лежала, заки рани погоїлися…

Смерком дві її донечки сидять коло вікна й очікують тата. Він заборонив їм світити, щоб не зробили якого лих», З тіні виринає утла людина в сірій веретянці, входить де хати, кладе буханець хліба на припічок, втирає чоло, зі» свічує лампу, миє руки й каже:

—           Завтра рано підете по маму. Вже трохи подужали,
Візьмете куфайку, бо там холодно, і кусень хліба, бо в м

карні мама голодує.

—           Тату,   що   то   є   та   Україна? — спитало    молодіш»

дівча.

Старша перебила.

загрузка...

—           Ой, яка ти дурна! Україна — це та земля, на якій
ми родились, і це небо, і сонце, яке світить над нами. Тм
мама казала.

Батько додає:

—           Мама ще більше вам скаже, вона читає книжки. Ллі¹
ви не кажіть їй, що я сорочечки вам прав, тільки скажі’їн,
що працюю далі в панській січкарні, і скажіть, що ту мері
вону книжечку,  яка мамі  потрібна, я дістав — її   дав ^Ш
студент, що в криміналі за вибори сидів.

Під час тієї розмови він вкроїв дітям і собі хліба, налип три горнятка капустяного квасу. По тій вечері пішли СйВ ти, але довго не могли заснути: молодша марудила, бо ]Н кавка мучила її, а старша приказувала:

— А видиш, я казала, не їж так лакомо.

Молодша виправдувалась:

 

—           Я була дуже голодна.

Батько у напівсні бив кулаком у стіну, кляв і скреготав

цГіами.

Вдосвіта усі троє поснідали так, як і вечеряли. Діти пішли до шпиталю, батько — до панської стодоли. До лі­міті було недалеко, дівчата були веселі. Старша говорила:

—           Цього року я йду до школи і буду тебе вчити чита-
і ти і писати.

Ішли мимо ставу. Молодша, в маминій куфайці, яка ся-Шла їй до  п’ят,  розглядалася  довкола.  Нараз   стала,  за-Ьржала сестричку і показала вниз. Над ставом на похи­лому березі, що далі круто обривався у воду, синіла купка сзабудок.

—           Понесемо мамі!
Дівчатка зійшли на берег і  обережно лягли на  траву.

тарша пустила молодшу наперед, і вона досягла квітів, і и напружена,  тягнулася обережно рученятами,  зривала

одній. Старша притримувала її ззаду…

Мати повернулася додому після полудня. Ключ був у плі. Двері заплакали хриплим старечим голосом. Вона реступила поріг і поглянула довкола. Затривожилась, що ма дітей, але подумала, що вони коло батька, бо пані дає

часом хліба. Клякнула і поцілувала землю. Потім, дена одвічним, вродженим хистом жінки-матері, взяла ві-к і замела хату.

Чоловік прийшов, не застав дітей і підняв тривогу.

Знайшли їх у ставу. Старша мала кусень хліба у пазусі, лодша — в ручці пучок незабудок..